проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика

Молодіє муза


Партія «Громадська сила» (керівник – депутат міської ради Загід Краснов) організувала обласний молодіжний літературно-мистецький конкурс «Дніпропетровськ – любов моя» у трьох номінаціях «Література», «Живопис», «Музика».
Журі, яке складалося з компетентних представників Спілок художників, письменників та музичних діячів України (голова журі – депутат міської ради Неля Калашнікова) розглянуло біля одної тисячі робіт. Подаємо твори переможців, які посіли перше і друге місце в номінації «Література».


Ірина ПАНІНА,

студентка

Ріднокрай

Я знову повертаюся в той край,
Де всі мене давно уже чекають,
Де обриси лиця не забувають,
Де вічно б`є життя мій водограй.

Я знову повертаюся в той край,
І спогадом майнуло у думках:
Як безтурботно грали ми в садках,
Майне у очі той безкрайній рай.

Я знову повертаюся в той край,
Де мама жде з усмішкою й любов`ю,
Від радощів заграє серце кров`ю,
Лиш ти мене люби й не забувай.

Я знову повертаюся в той край,
Що пахне молоком й руками мами,
Що широчить безмежними степами,
Тобі я не скажу ніколи: «Прощавай!»

Я знову повертаюся в той край,
Де юних літ струмила течія,
Дніпропетровськ – любов моя,
Хоча б у снах мене згадай.

Я знову повертаюся в той край,
Де вишні сплетені, немов намисто,
Дніпропетровськ – кохане місто!
Я повертаюся в твій рай.

Я знову повертаюся в мій край,
Несу дзвінку любов свою природі,
Недаром мовиться в народі:
«Свій край люби й не забувай».

ОЛЕГ АНДРІШКО

Народився 11 квітня 1990 року в м. Дніпропетровську. Закінчив Вітрівську НСШ та Криничанську СЗШ №1 Криничанського району зі срібною медаллю.
Переможець ІІІ етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості (2007 р.).
Нині – студент філологічного факультету ДНУ.
Переможець конкурсу «Дніпропетровськ – любов моя» (червень 2008)


БІЛІ КРИЛА
Химерно-історична повість

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Козак Мамай вирушає в дорогу

Прокинувшись рано-вранці, ще й сонце на обрії не з’явилося, Всевишній вирішив подивитися, що ж там внизу, на землі, відбувається. Одягнув окуляри – і таке побачив, що аж розсердився!
– Та що ж це таке діється! Скільки вже століть даю людям шанс змінитися на краще, виправитися, але вони лише почують правдиве, повчальне слово з закликом миритися, – відразу дають драла. Ніби й пройшло дві тисячі років, а людство все не хоче мінятися. Он тільки прокинулися – і відразу – гризтися, деградувати. Особливо сумно за народ із берегів Дніпра, за українців. Кожного дня в них щось не так. Ось і сьогодні, лише розплющили очі – і мерщій хто куди: хто до пляшки, хто до лайки, хто до крадіжки, хто продовжує спати в хаті в кінці вулиці. То за мову, то за газ, то за булаву б’ються. А що ж буде з ними далі? Молодому поколінню вже час вирушати в дорогу, але куди саме? Хто їх направить у потрібне русло? Вони ж самостійні, тому обирають дорогу на свій смак, на жаль, не завжди правильну. А потім згодом це призводить до непорозумінь і конфліктів. Хоча, лайки між собою українцям завжди були притаманні. Ех, шкода їх...

Так обурювався Бог, поглянувши вниз. Посидів ще годинку на хмарі, подумав та пішов у гості до Святого Петра.
Примандрувавши до брами, розбудив ключника та й питає:
– Слухай, Мамай зараз у нас?
– Ага, – позіхнувши, відповів Петро, – десь зі Сковородою удвох ходять розмовляють.
– Це добре, бо він мені дуже потрібний. Відчиняй, Петре, браму.
Відімкнув Святий ворота і Господь зайшов до Раю. Дивиться, аж сидять біля діжки Діоген із Іваном Сірком і грають у шахи...
– Є 4! – бадьоро почав філософ, почухавши потилицю.
– Є 5! – не забарився з відповіддю кошовий.
– Кінь еф 3!
– Слон бе 5!
– А6!
– Слон а 4!
– Кінь еф 6!
– Рокіровка!
– Слон є 7!
– Тура є 1!
– Бе 5!
– Ви колего, не залишаєте мені вибору: Слон бе 3! – відповів Діоген.
– Ми, напевно, теж рокіруємо.
– Це 3!
– ...
Отаман мав намір зробити черговий хід, але не встиг: Всевишній, що весь час тихенько спостерігав за грою, привітався і зупинив шахові баталії.
– Доброго ранку, Іване, – звернувся до кошового Бог, – ти Мамая бачив?
– Авжеж. Он у гаю трійця – Мамай, Сковорода і Шевченко – ходить. Мабуть, про щось розмовляють приємне, бо їхній сміх чути в усьому Раю.
– Дякую, Іване! – та й повернув у гай. – До речі, – додав, – ходи пішаком на де 5: контратаку Маршалла зіграєш. Треба буде колись із вами позмагатися.
Сказав і пішов. У гаю справді побачив трьох, що повільно наближались до нього і щось жваво обговорювали.
І вирішив Всевишній, перш ніж зустрітися з Мамаєм, послухати, що ж той розповідає Грицьку і Тарасу. Зірвав із дерева грушу; сів, їсть і слухає розмову. Треба зазначити, що слух у Господа був надзвичайно добрий, тому й чув він усе, про що трійця говорила, хоча й знаходилася далеченько.
А розповідав Мамай ось що.
– Знаєте, друзі, нещодавно анекдот у книзі вичитав. Про Гітлера. Пам’ятаєте, я вам розповідав, скільки він люду знищив?
– Так, – суворо відповів Сковорода, – не було на нього Сагайдачного. То такий, що зупинив би кого завгодно. І чого люди не можуть жити мирно?..
– Все можливо, але ж послухайте анекдот. Кінець війни. Підходить Гітлер до свого портрета і запитує: «А що ж буде, коли я програю?» «Що-що, – відповідає портрет, –мене знімуть, а тебе повісять».
Аж до сліз зареготали Тарас із Грицьком. А проходили вони якраз повз грушу, під якою сидів Господь. Гульк – і, мов грім на голову, з’явився він перед трійцею.
– Здорові будьте, хлопці!
– Доброго ранку, Творцю!
– А ти, Мамаю, я бачу, зачастив до нас. Певно, з гарним настроєм, бо он які анекдоти розповідаєш! До речі, ти на землі давно був?
– Та давненько вже. Років двадцять, мабуть. З того часу, як ми незалежними стали, не навідувався. Все в минуле, на Січ мандрував. Там мені якось зручніше. Та й не кликав ніхто мене вже давненько вниз.
– А чого в майбутнє не потрапляєш? Навідався б, дізнався, як правнуки живуть.
– Мені воно, звісно, цікаво, але майбутнє творити їм, а не козакові Мамаю. А якщо треба буде, я завжди з’явлюся, щоб допомогти.
– От саме зараз треба. Ти, як і я, – безсмертний, бо твій народ зробив тебе таким. Йому потрібна допомога. Я спуститися на землю не можу, бо, по-перше, люди ніколи мене не бачили, тому можуть ще й не повірити, що я – Бог. Нині здебільшого такий чоловік пішов, що нікому в усьому світі не довіряє. По-друге, Мамаю, ти ж тут Українець, тобі й навчати нащадків, як жити в цьому світі (якщо вони, звичайно, тебе послухають).
– Коли так, то я готовий. Вибачайте, друзі, іншим разом договоримо. Треба поспішати...
– Мамаю, ось – візьми! – і Бог простягнув козакові рюкзак. – Може згодитися.
– Господи, звернувся до Всевишнього Шевченко. – Можна, хай Мамай хоч кетяг калини з Раю передасть?
– Коли вже тобі, Тарасе, так хочеться, то заперечувати не буду.
– Дякую, — Кобзар підійшов до райської калини, зірвав кетяг і віддав козакові.
– І ще, Мамаю, – продовжив Бог, – ходити пішки, звісно, корисно для здоров’я, але ж не мандруватимеш ти ногами вічно; коня твого вже давно нема – він не безсмертний. Я даю тобі крила. Звикай, Мамаю, до сьогодення!
Тої ж миті на козацькій спині виросли два величезних білих крила. Мамай ще раз попрощався з товариством і шугнув униз. Але, пролітаючи над Поліссям, вдихнув Чорнобильського повітря і знепритомнів. Вітер підхопив Мамая, як іграшку, і поніс кудись на південь...

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Мамай у степовому місті

Очуняв Мамай у Дніпропетровську. З ним сталося майже так, як у фільмі — летів, упав, знепритомнів, прокинувся — крил немає. Козак лише зараз помітив, що його білі крила зникли так само несподівано, як і з’явилися.
Одягнув запорожець лижі, що дістав із рюкзака, і почухрав по асфальту. Переможці дивилися на січовика, як на дивака, а він йшов кудись, не звертаючи на них уваги. Пройшов так близько кілометра, аж поки побачив хлопця в парку, що цілком відповідав духовним поривом вояка. Навіть той відірвав погляд від книги, коли почув регіт: то глузували з носія оселедця.
Так Мамай познайомився із Сашком. Хлопчина був єдиним, хто поставив козакові питання:
– А чому Ви так ходите?
– Знаєш, – відповів той, – я шукаю хоч когось, кому можу розтлумачити одну ситуацію. Ця людина повинна сприймати мене не так, як інші.
– А що ж у Вас за справа?
– Розумієш, багато українців не хочуть жити на своїй землі, не люблять її. Але, я вважаю, краще, жити, змагаючись за щастя вдома, бо хтозна, як складається доля там, на чужині.
– То що Ви хочете порадити?
– Наприклад, я можу розповісти історію твого міста і довести, що таку землю варто любити, варто змінювати її на краще.
– То розкажіть!..

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Похорон ватажка

– Почну з того, – мовив Мамай, – що ця територія з давніх-давен була ласим шматком для різних народів. Подейкують навіть, що тут була одна з перших цивілізацій планети. Якось, ще до нашої ери це діялось, завітали сюди кіммерійці, та ненадовго: прийшле плем’я скіфів вигнало своїх попередників і почало тут жити. Ці кочівники навіть першу державу на наших теренах заснували. Вони, напевно, ще й не встигли вивчити напам’ять Блокове: «Так – скіфи ми! Так – азіати ми!», коли примандрували сюди сармати. В принципі, їм теж не надто довго довелося тут жити. Грек Птолемей записав, що на місці Старих Кайдаків було колись місто Сар, яке означало «голова». Саме слово Кодак витлумачують як «гірське населення». У 3 столітті нашої ери остготи заснували тут Данпарстад – місто на Дніпрі. В сьомому столітті подібне зробили булгари: їхнє поселення називалося Башта, яке (що вже не дивно) означало «голова». Хтозна, може, вже ці назви вказували, що місто повинно стати головним. Але я розповім про найжахливіше плем’я, що бачила наша земля. Воно називалося гунами і теж лишило тут свій слід (хоча б той, що ці кочовики зруйнували остготську столицю на Дніпрі).
... Коли ще й Київської Русі не було, їхали на возі історії (точніше, як і всі мандрівні племена, мчали на конях) шляхом Сіверський Донець – Прут – Римська імперія гуни. Страшне то було військо: не жаліло воно нікого, хто поставав на їхньому шляху.
Отже, якось, минаючи місцину, де через півтора тисячоліття побудують Катеринослав, плем’я зазнало втрати: в одній із сутичок було поранено Ватажка. Довелося гунам дещо пригальмувати воза.
Даремно вони сподівалися, що керівник подолає стару з косою. Наближався фатальний кінець. Ватажок підкликав до себе найвірніших воїнів:
– Хлопці... дістаньте у торбині корону... Дайте її мені.
Гуни вийняли золоту корону, яка на сонці здавалася ще яскравішою, і поклали в руки Ватажку. Той, зібравши останні сили, посміхнувся:
– Сподіваюся, Римська імперія... таки гигне, хоч уже й без мене. Корону цю, зрозуміло ж, віддати нікому не можу. Он... бачите пагорб?.. Поховайте ... мене там... і корону не забудьте, – сказав і помер.
Виконали гуни його прохання: разом із ним захоронили золоту корону, коштовно оздоблений одяг, святу для кожного воїна зброю. Насипали курган і вже зібралися їхати завойовувати Європу, коли яскравий промінь сонця впав на те місце, де під землею лежала корона. За мить світило заступила хмара, але гуни не звернули уваги на таке явище: вони готувалися довершити те, що не вдалося їхньому Ватажку. Зібралися та й потягли на захід.
А сонячний промінь виявився віщим: курган таки не став жертвою мисливців за металом.
Так що не лише скіфські та сарматські поховання вказують нам на те, хто у сиву давнину топтав цю землю. Гуни теж лишили свій дніпропетровській слід. Може, саме вам, молодому поколінню, випаде нагода відкрити ще якусь цивілізацію у степовій землі, – закінчив свою першу розповідь Мамай. – Зараз я розповім тобі, хто з київських князів тут гостював.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Ольга на Монастирському острові

Мандруючи до Візантії, Ольга та монахи, що її супровуджували, у наших степах потрапили в негоду. На небо насувалося військо почорнілих од злості хмар, ставало моторошно. Розпочався дощ. Дедалі частіше небо краяла навпіл блискавка. Озивався гучним голосом грім. Ольга з почтом почали шукати найближче населення, щоб перечекати негоду. Для них це була всього лише звичайна негода, яка може перестріти посеред дороги будь-якого мандрівника. Тільки вершнику, що в ту мить з’явився на пагорбі, так не здавалося. В ті часи він ще був могутнім, аж поки нащадки Ольги не вигнали його зі своєї землі. Але він вижив і повернувся до нас сьогодні у двадцять першому столітті, щоправда вже без коня – лише з квіткою папороті в руках. Не кожен зустрічає його на тернистому шляху, хоча його частина є в усіх нас. Його ім’я може видатися нам незнайомим – Останній Вершник, але він був символом тієї віри, яку вже почала потихеньку знищувати Ольга, а остаточно добив Володимир із синами. Коли вершник у цю мить поглянув на небо, то химерні, дивакуваті хмари здавалися йому троном, на якому сидів Перун, тримаючи, як давньогрецький Зевс, у своїх руках жмуток блискавиць, що ними карає своїх ворогів, які наважилися його розсердити. Хто ж розлютив його цього разу? Може, Ольга, що охрестилася у візантійській землі? Може, Останній Вершник? Ніхто того не знав. Але беззахисний оборонець поганської віри вважав, що зараз Перун воює зі своїми ворогами, підключивши до цієї битви Стрибога, бо з кожною хвилиною вітер дужчав, зменшуючи шанси супротивників поганського бого до мінімуму; ось ідоли наближаються, їх сила зростає і вони зупиняться тільки тоді, коли великий Перун влучить у свого опонента. Поки Вершник уявляв собі таке, християнське товариство вже перебиралося на Монастирський острів, де існувало православне поселення. Згодом десь зник і Останній, а Перун тим часом все не міг прицілитися, щоб влучити у свого ворога і дочекатися через тисячоліття Олімпійських ігор, де міг би поборитися за медалі у стрільбі зі своїм грецьким друзякою Зевсом.
... Християнин Мирослав був першим, хто побачив мандрівників, які, діставшись острова, намагалися заховатися від Перунового гніву. Монах, хоч і боявся грому, все ж вибіг назустріч незнайомцям. Побачивши княгиню Ольгу, Мирослав дещо розгубився, але, швиденько довівши компанію до острівного монастиря, заспокоївся, бо зрозумів – із гостями все гаразд, тому він не ризикує потрапити в князівську опалу.
Трохи обсохнувши та зігрівшись, візантійський єпископ Григорій, що супроводжував Ольгу, запитав:
– Як твоє ім’я, чоловіче?
– Мирослав.
– То скільки ж тут християн? – поставив своє чергове запитання єпископ.
– Поки що дещиця. Нова віра приживатиметься ще не одне століття. Сподіваюся, що наші ряди зростатимуть.
– А хто ж вас охрестив?
– Цього точно не знаю, але батько розповідав, що колись на острові зупинявся Андрій Первозванний. Він повідав нам про нову віру, охрестив нас, і відтоді ми – перші православні в цьому краї.
Тим часом монахи принесли все їстівне, що мали: „Пригощайтеся, коли Ваша ласка. Все-таки з дороги!”
Гості сіли за стіл, пообідали. Потім Григорій та Мирослав продовжили спілкуватися. Лише княгиня не зронила ні слова.
Тим часом Перун поцілив-таки супротивника, потрапив у олімпійську збірну і поступився небом Дажбогу.
Жаль було візантійцям прощатися з монахами. Попросили вони в Ольги дозволу залишитися тут.
– Коли треба, то лишайтеся, – відповіла княгиня, – а мені треба в Царгород. Дякую вам, земляки, за порятунок. Навіть не сподівалася, що в цій місцевості є християни. В Києві їх одиниці, а тут – правда, трохи більше. Не забудьте ж побудувати каплицю!
Попрощавшись, Ольга зі слугами повернула на Київ.
Всі радісно проводжали княгиню, вважаючи за честь, що саме тут зупинилася перечекати негоду така особа.
І лише Останній Вершник, що невідомо звідки з’явився на пагорбі, з сумом спостерігав, як мандрівники залишали острів.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Про Кодак, чорта і трохи — про Катерину

– Такі - от гості бували колись у нашому місті, – закінчив свою чергову розповідь Мамай.
Він посміхнувся, але Сашко побачив у його очах сум.
– Зараз я розповім тобі, який слід у долі твого міста залишили мої побратими – славні козаки запорозькі.
Якось надумав польський король збудувати поблизу першого Дніпрового порогу – Кодацького – неприступну фортецю, щоб козаки не мали зв’язку з Україною і щоб не могли звершувати морських походів.
– Зачекайте, але навіщо запорожцям Кодак, щоб вийти до моря? Січ же бозна де знаходилася...
– Ну, в козаків була військова хитрість: щоб не зазнавати непотрібних сутичок із турками, вони піднімалися вгору до Кодака, тоді повертали в Самару, потім суходолом – до Міусу – і до Азовського моря рукою подати. Отак, тихесенько, в обхід, козаки потрапили в Чорне море. А тепер і плавати нормально не мали змоги, і до людей важче стало добиратися.
Це не сподобалося Іванові Сулимі, і він захопив Кодак. Однак поляки вбили одразу двох зайців: і гетьмана стратили, і фортецю відбудували.
Але вони не знали, що вже тоді хитрими очима на відроджений Кодак дивився Зиновій Хмельницький, якому судилося стати символом боротьби за волю України.
Проходячи з переможними битвами по Україні, Богдан-Зиновій, коли поляки дали драла під Жовтими Водами, вирішив заблокувати Кодак, щоб повернутися пізніше, а сам рушив на Пилявці.
І повернувся. Щоправда, сам туди не з’явився ( у нього були важливіші справи), а відправив туди три полки під проводом полковника Прокопа Шумейка. По дорозі з ними багато чого цікавого траплялося.
Якось, коли запорожці спали, у їхній табір непомітно прокрався чорт. А треба сказати, що січовики, скільки себе пам’ятаю, завжди мали справу з нечистою силою. Тому й не було переводу на характерників – козаків, що мали здібності до магії.
Був такий і в цих полках.
Як виявилося, чорт не тільки збирався нашкодити козакам, а й був дуже голодним, тому вдерся сюди, сподіваючись знайти хоч щось їстівне.
Почав досліджувати козацькі запаси їжі і вже майже знайшов смачненьке і для себе, але раптом прокинувся Нечипір Пришийкобиліхвіст, який і був характерником. Козаки хоч і були людьми щедрими, але не любили, коли до них хтось вдирався без запрошення.
– Ти що, чортяко, тут робиш?! – гримнув на нечистого козак.
Голодний чорт злякався, підскочив, спійманий на гарячому, і вже хотів тікати, але не встиг: Пришийкобиліхвіст щось прошепотів, і рогатий закляк на місці.
– Ага, бісяко, попався, – затріумфував козак. – Думав, якщо ми спимо, то з нами можна зробити все, що захочеш. Не бути б нам козаками, якби ми так міцно спали, що й грім не розбудив би. Знаєш, скільки тут таких, як ти, до чужого ласих, плутається? Еге, не з тими зв’язався!..
Радісний козак підбіг до чорта, підхопив дужими руками гостя і прив’язав до дуба, що ріс неподалік. Характерник щось промугикав собі під ніс, щоб нечистий не зміг втекти, поставив під деревом пляшку горілки і яблуко та й ліг спати.
Вранці його розбудив регіт побратимів.
– Ха-ха! Це ж треба було такий ситий стіл рогатому накрити!
– Ото якби менше крав, то не було б такого. Ми ж цього ніколи не любили, — Нечипір непомітно підійшов до козаків, співчутливо подивився на рогатого і додав:
– Ну що, хлопці, відпустимо його на свободу! Нехай скуштує наших харчів, бо ж голодний.
– Вірно говориш, Нечипоре, – озвався полковник, – пригостимо нашого товариша!
Козаки миттєво відв’язали нечистого і запропонували те, що вночі під дубом залишив їхній характерник, але переляканий чорт чимдуж дременув куди очі дивилися, лише б подалі від Пришийкобиліхвоста та його товаришів.
Коли рогатого вже не було видно, отаман мовив:
– Досить, товариші, веселитися. Не забувайте, що сьогодні захопимо фортецю.
... Польське військо, яке вже, мабуть, починало боятися Хмельницького та його козаків, ще й не здогадувалося, що їхню кодацьку залогу незабаром оточать загони Шумейка.
Вартові, не маючи гадки, що сьогодні їх атакують, спокійно розглядали безмежні українські степи, коли раптом один із них зблід і закричав: „Козаки!”
Комендант фортеці Криштоф Гродзицький розумів десь у душі, що це – кінець. Але коли козаки вже оточили Кодак, він гордо заявив:
– Ви вважаєте, що зможете нас перемогти? Згадайте, що трапилося з Іваном Сулимою! Скільки б Хмель не посилав сюди полки, Кодак буде наш!
– Слухайте, Криштофе! Я — не Македонський, довго церемониться не буду! – відповів полковник Максим Нестеренко коменданту.
... Справді , недовго протрималися поляки. Після поразки вони назавжди залишили Кодак.
Ось так війська Сулими і Хмельницького здобували фортецю на Дніпрі, яка дала початок місту, що назвуть іменем тієї, що зруйнує згодом Січ, – іменем цариці Катерини.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Місто на Дніпрі

–Пане, Вам лист!
– То давай сюди швидше!
Григорій Потьомкін, що отримав рапорт від Азовського губернатора Черткова, прочитав таке: „побудувати місто... на річці Кільчень”.
Потьомкін, звісно, дав згоду: почалося!
Але незабаром закінчилося.
Місто потонуло в болоті. Його вже майже добудували. Відтоді біля Кайдака, біля козацького села Половиця, почали зводити нове місто.

А в Половиці тим часом зароджувався бунт...
– Навіщо нам п’яте колесо до воза?!
– Не хочемо Катеринослава!
– Кодаком народився, Кодаком і помре!
– Геть нову назву!
Лише силою царська адміністрація, як колись Володимир Великий русичам віру, прищепила місту нове ім’я. А потім почала робити так як британці, заселяючи Австралію: звідкілясь у місті з’явилися волоцюги, бродяги, злодюги. Козаки, звісно, народ терплячий, але не в таких ситуаціях. Збайдужіла надія забрала їх на Криничанщину. А місто тим часом росло і розвивалося. Відтоді старий Кодак став Катеринославом, а трохи більше століття по тому – Дніпропетровськом.
... Якось у місто, збудоване, наче Петербург, на кістках солдатів і каторжників, прибула перша жінка – математик планети – Катерина Друга, що нібито «заснувала» місто (це ж треба так вдало вибрати дату народження Дніпропетровська – зруйнувала Січ і через рік побудувала на цих землях славний град). Викупила з солдатчини художника Боровиковського та й поїхала. Отак воно було...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Пора вертатися додому

– Ось такий він, славний Дніпропетровськ. Місто розвивається, живе, знає і пам’ятає свою історію. Це гордість України. Хоч і важко йому існувати, але воно йде до сонця і колись, може, дійде. Пам’ятай це! Роби так, щоб твоє місто, твій край рухалися тільки вперед. А досягнеш цього у злагодженому суспільстві, – підсумував Мамай.
– Ой, що це з Вами? – запитав Сашко, побачивши, що на козаковій спині виростають білі крила.
– Це вже час мені летіти. Пам’ятай, що я сказав, білі крила виростуть і в тебе. У душі, принаймні, точно.
Тої ж миті козак непомітно зник так, як і з’явився. І лише думка про білі крила давала змогу згадувати, що Мамай колись навідувався до Дніпропетровська.
Таке воно — місто на трьох пагорбах.

м. Дніпропетровськ


15 16
17

Січеслав