проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика

СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА.
МИТТЄВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ


«В СІМ’Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ...»

Відлуння Шевченківського свята
на Дніпропетровщині-2008


Василь ГАРАСИМ


ДІАЛОГ З ШЕВЧЕНКОМ

Дніпропетровська обласна організація
Національної Спілки письменників України

«Вельмишановна Голово, шановні учасники та гості Міжнародного свята Шевченка!
Від імені ради директорів Фундації Музею і Меморіального Парку Тараса Шевченка в Канаді поздоровляю вас зі славним святом пам’яті великого сина України Тараса Шевченка. Biн – в історії нашого народу, його культурі й пам’яті. Тому оберігаймо, славімо і плекаймо його ім’я.
День його народження та день смерті майже співпали. А між ними - всього 47 років. Але за цей, не надто довгий за мірками сьогодення проміжок, Тарас Шевченко зробив надзвичайний внесок у розвиток людської думки про свободу та демократію, про необхідність любові до ближнього і справедливості, шанування рідної землі та її культури.
У повсякденні та у найскладніші моменти життя для духовного діалогу з Шевченком постають не одиниці, а мільйони українців. Постають, аби почути голос своєї найвищої правди. Ми читаємо його твори, милуємося його картинами, співаємо пісень на його слова, несемо квіти до пам’ятників, зведених йому на українській землі і по багатьох світах. На величезних обширах колишньої Російської імперії і вже в незалежній півтора десятиріччя Україні немає такої школи, бібліотеки, установи, навчального закладу, де б не чули, не знали, що жив колись і продовжує жити в народній пам’яті поет, прозаїк, драматург, художник, гуманіст, академік графіки, кріпак у минулому, Тарас Шевченко.
Він міг би не писати вірші і бути лише художником, але він йшов своїм неповторним життєвим шляхом (“Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою”, - напише він в одному з віршів), просвітлюючи серця людей, повертаючи їм історичну пам’ять, пробуджуючи прагнення до особистої, соціальної, національної свободи.
Нехай світло й духовність у серцях українців всього світу множитимуться, бо слово і образ Шевченка - це частина нашого життя і нашої свідомості. Святкуймо, припадаймо до життєдайного джерела Шевченківської спадщини, спілкуємось, думаємо, виконуємо його заповіти.


Від імені Ради Директорів Музею і Меморіального Парку
ім. Тараса Шевченка в Торонто
Василь Гарасим, Президент


Святослав КАРАВАНСЬКИЙ

ЗА ЩО МИ ШАНУЄМО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА?

Організаторам і учасникам Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій…» на Дніпропетровщині -2008

ПАНОВЕ УКРАЇНЦІ!
Хай яке свято ми святкуємо, а думка знає своє: вона ставить питання.
За що ми шануємо Тараса Шевченка?
Що зробило Шевченка Шевченком?
Що бездольного раба обернуло на титана?
Де криється секрет його невмирущости?
І відповідь тут може бути тільки одна:
МУЖНІСТЬ! І тільки МУЖНІСТЬ!
Коли треба боронити правду, людські права, людську честь, потрібна мужність.
Мужність назвати ката катом, брехню брехнею, підлість підлістю. Без огляду на наслідки.
Саме за це ми й шануємо Шевченка.
Але шанувати мало. Треба наслідувати Шевченка! Бути такими, як Шевченко!
Є сьогодні в Україні ті, що йдуть слідами Шевченка, слідами мужности. Є такі і серед дніпропетровців. Я не буду їх називати. Ви їх добре знаєте, підтримуєте і кличете бути на чолі. Свято Шевченка це і їхнє свято, свято мужніх людей!
Тож схилімо голови перед мужністю Шевченка і тих, хто йде його слідами!
Слава мужності!
Слава Шевченківському святу на козацькій січеславській землі!

Ваш Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
19 травня 2008 року, м.Дентон, США


Ярослав ПОЛІЩУК

МИ З ВАМИ ДУМКАМИ І СЕРЦЕМ

Дніпропетровський державний музично-драматичний театр
ім. Тараса Шевченка, Дніпропетровськ

Сердечно вітаємо учасників і організаторів Міжнародного літературного Шевченківського свята
«В сім’ ї вольній, новій...»!
Радіємо, що Дніпропетровщина велично вшановує пам’ять Великого Кобзаря.
Нехай вас надихає Тарасова любов до України і правди.
Ми з Вами думками і серцем.

20 травня 2008.
Ярослав ПОЛІЩУК, доктор філологічних наук, професор кафедри україністики Ягеллонського університету, Краків, Польща
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ,
голова Національної Спілки письменників України,
народний депутат України

ШЕВЧЕНКО БУВ, ШЕВЧЕНКО Є

Інтерв’ю із Володимиром Яворівським на Дніпропетровському обласному радіо 21 травня 2008 року в програмі прямого ефіру «Студія: 13 година». Розмову вела журналіст, директор творчих
об’ єднань обласного радіо Валентина ОРЛОВА.

В.О. – Володимире Олександровичу, вітаю Вас у цій студії. Січеславці добре знають вашу радіопрограму «20 хвилин з Володимиром Яворівським» на Національному радіо України. Отож сподіваємось і сьогодні на відверте спілкування, і часу у нас удвічі більше. Отже, 40 хвилин з Володимиром Яворівським!
В.Я. – І я вітаю усіх січеславців і готовий до розмови.
В.О.– Володимире Олександровичу, таке письменницьке представництво, розкішне літературне гроно, гадаю, за останні півстоліття вперше у нашому краї. З кожним письменником хочеться поспілкуватися, почути його думки, голос… а ще стільки гостей з-за кордону! Усіх об’єднує Тарас Шевченко. Та чи не «заговорили», даруйте на слові, ми нині його ім’я? Як ставимося до Тарасової спадщини, і що належить робити, аби його письмо, слово, пензель завжди були із нами, як найдорогоцінніші духовні скарби, без яких не може жити українська душа?
В.Я.– Ви, пані Валентино, напевне, поставили мені одне із найскладніших запитань… Я розумію, замацати, «опустити до свого рівня» Шевченка є дуже багато бажаючих. Ще з радянських часів, коли Шевченка боялися, редагували, коли різала цензура. Та, на превелике щастя, гадаю, Шевченко належить до тих постатей, духовних передусім явищ, які неможливо «опустити до свого рівня». Бо він сам піднімає націю, і вже скільки поколінь це відчувають… І, якби не це, я впевнений, ми були б іншими, були б гіршими, в цьому немає жоднісінького сумніву. Тому Шевченко, ніби золото: кидай його у солоне море, у болото, – воно все одно блищить, бо справжнє! Справжність Шевченка, інстинктивний патріотизм, його українськість настільки глибокі, потужні й природні, що ніхто не зможе їх спримітизувати. Ніхто. Шевченко був, Шевченко є.
В.О. – Маючи слово на урочистостях «В сім’ї вольній, новій», Ви закцентували шевченковим: «Поховайте та вставайте…». Поховали. Коли ж встанемо?» І що ви вкладаєте в цей пророчий зміст вставання? І подальшої ходи, напевне?
В.Я. – Кожне нове покоління українців повинно ставити собі завдання: а що ми з Тарасового «Заповіту» реалізуємо? Не тільки Шевченко для нас, а щось і ми маємо робити навзаєм Шевченкові. Його пам’яті, незавершеності його долі, короткочасної, порізаної засланнями, каторгою. Через те я і ставлю так питання: «Поховайте та вставайте». Перепоховання відбулося, а душа ж то його завжди була в Україні. І ми як нація, тільки починаємо вставати в прямому розумінні цього слова. Але, пані Валентино, не хотів би, аби січеславці зрозуміли мене, що ми, як народ зробили тільки одне – тільки поховали Шевченка. Ні, ми як нація протрималися, завдяки Шевченкові вистояли, а могли б зникнути етнічно, політично в світовій історії. Коли на початку XX століття з’явилася перша можливість, проголосили свою державність. Безперечно, я не можу сказати, що ми і досі стоїмо на колінах, але в тому розумінні: «Поховайте та вставайте» – потрібно справді ВСТАТИ. І я, якби не вірив, що це необхідно, не займався б такою працею. Наша нація ВСТАНЕ, вона є, вона могутня. Її зросійщили, їй вимолотили душу сталінщиною та голодоморами, таборами… Але ми ж є, і в цьому найбільша радість.
В.О. – Володимире Олександровичу, кілька скликань Ви є народним депутатом Верховної Ради України. Ваша полеміка й публіцистика живуть в ефірі і книжках. Письменника завжди бентежить сучасність з огляду на тих людей, які живуть в Україні, часом вони прагнуть ще відкрити душу саме письменникам, хоча, здається, кредит довіри вичерпано до усіх. Вам пишуть немало. А тут, на Січеславщині, яке мали спілкування?
В.Я. – Знаєте, я зрісся зі своєю публічністю, в якій живу, вважайте, двадцять років. Інколи я навіть жартую, що маю посаду, яку вже ніхто у мене не відбере: народний депутат СРСР, ніхто вже ніколи не прийде на це місце. Мене обрали кияни… Так, зараз народний депутат Верховної Ради України. І на мені теж частина отих неуспіхів, зривів, борсання України в болоті. Як політик також несу відповідальність. Але моя позиція, гадаю, зрозуміла, вона не мінялася. Часто, знаючи мене, люди підходять із пропозиціями, як було і тут, у Дніпропетровську. Часто бувають навіть чудернацькі пропозиції. Що від Яворівського залежить? (інколи і від Яценюка, голови Верховної Ради не залежить…) Та будь-яке спілкування із людьми ціню. Щойно, наприклад, зустрічався в Центральній бібліотеці із вчителями, бібліотекарями, інтелігенцією міста. Цікаві були запитання і з царини сучасної літератури, і про політику, і про стосунки між Ющенком і Тимошенко. Звичайно, відповідаю, розмірковую разом, ну, а як інакше?
В.О. – Коли буваю на пишних заходах, завжди не полишає відчуття: ми можемо, сконцентрувавши зусилля, яскраво щось влаштувати, пошанувати, промовисто сказати… Значно важче робити повсякденну справу. І навіть Шевченкові заходи не виняток. Немає гідного музею на Тарасовій горі у Каневі, скільки вже збираємо гроші на церкву? Перелік буде довгим…
В.Я. – Я усвідомлюю як голова комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України ті колосальні проблеми, що маємо нині, – тут нічого приховувати. Після проголошення Незалежності дуже хотілося й вірилося, що почнеться розвиток української культури і мистецтва, що все розпочнемо з ДУШІ. Я не стрижу усіх під один гребінець, але так сталося, що ми маємо часто не культурну, а антикультурну владу. І тут «прославилися» і наші президенти, і голови урядів, до речі, серед них і дніпропетровці – це також правда. А хіба давно ми чули, що є геніальна російська поетеса Анна Ахмєтова, що у слові «професор» може бути три чи чотири «ф» (залежно який професор). Або що є видатний український діяч Гулак Артьомовський? І це, на жаль, теж наше обличчя. Це так боляче. Та посипати голову попелом негоже, треба щось робити. Я не є аж таким прихильником сьогоднішньої влади, аби ставати на цирла перед ними, маю претензії і до Ющенка, з яким пройшов усю передвиборну кампанію, в багатьох питаннях ми однодумці. Але я… вже на грані… може, мені вже час і йому писати відкриті листи про те, що відбувається у верхніх ешелонах нашої влади. Усе сміття виноситься на люди, при тому, що активізується наш сусіда. Путін публічно заявив, що він є російським націоналістом і приводить до влади молодого, ще більшого, аніж він сам, націоналіста. Це було ж в Інтернеті. Це не Яворівський вигадав. І ми… замість того, аби консолідуватися, зібратися, щоб відстоювати українські національні інтереси, наш національний престиж і так далі, ми знов займаємося самогубством – національними чварами, це прикро. Проте, є кілька напрямків, якими ми опікуємось, хоча цей рік не буде переломним: обмежене фінансування. 1 млрд 250 млн гривень на культуру – звичайно, дуже мало. Ось, скажімо, три головні проблеми, якими займається нині комітет, очолюваний мною. Перша – українське кіно. На нього – 52 мільйони з бюджету. Це гроші на лише один фільм із батальними сценами, більше нічого не знімеш. Але ж ми маємо дивовижний мистецький винахід – українське поетичне кіно: «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою»… Шедеври. І ми усе це занедбали. Якщо за більшовиків фільми по 15-20 років лежали на полицях і до людей не доходили, то сьогодні просто намає такого рівня! Друга колосальна проблема – це книговидання. Українська книжка сьогодні не може конкурувати із книжкою, яка контрабандою завозиться із Росії, бо вона значно дешевша і не обкладається ніяким податком. Росіяни закидають книжками увесь пострадянський простір.
В.О. – Так прийміть відповідний закон!
В.Я. – Але, пані Валентино, мушу сказати: є в цьому році в бюджеті певні прерогативи для української книжки. Маємо кілька видавництв, які вже потужно стоять: харківське «Фоліо», львівська «Піраміда», київський «Фенікс» і так далі. Гадаю, наступного року київську книжку звільнимо від податку. Це буде прорив.
В.О. – Дай, Боже…
В.Я. – І третє питання, яке так затягнулося! 10 стаття Конституції про мову. Ми із Павлом Мовчаном зараз підготували законопроект, який, сподіваємося, пройде у Верховній Раді, про функціонування мов в Україні. Наша рідна українська мова – державна, абсолютно в усіх галузях життя зафіксована в цьому законі, а невиконання цього закону буде тягнути за собою, можливо, навіть і карну відповідальність. Фактично ми вже внесли цей закон і чекаємо його розгляду.
В.О. – Володимире Олександровичу, українці – філософи, які потребують відновлення кредиту довіри, ми говорили трохи раніше… Філософи, які ніколи не були заможними, а тому завжди залежними, не вільними.
В.Я. – XX століття таке страшне й криваве для нас, таке жорстоке. Якось я вичитав у одного з американських дослідників, за походженням українця, що до 33 року Східна Україна духовно була набагато потужніша, ніж, скажімо, Галичина, Західна Україна. І після голодомору 33-го, відомо, що відбулося. Знищено цвіт нації, розгул сталінщини… У нас же не було можливості ставати заможними, розвиватися сповна! І лише зараз потроху почала з’являтися можливість, про яку сказав Тарас: «Та вставайте!» На превеликий жаль, це правда, зараз встали не найкращі, не духовні українці, а встали скоробагатьки, проворніші люди. Не хочу їх засуджувати, бо серед них є й ті, хто чимало досяг своїм розумом та працею. Але здебільшого скільки вкрадено в народу! Не відбулося національного перерозподілу багатства якимось природнім шляхом. Куми, свати, любимчики Кучми, Кравчука чи сьогодні Ющенка… Ні, українці не бідні, а хазяйновиті. Селянина треба допустити до дешевих кредитів. Що із держбюджету доходить до селянина? Усе роздеребанюють: спочатку у Києві, потім по областях, районах і так далі… Тож, треба дати можливість селянинові піднятися! Згадайте «українських куркулів». Це ж були господарі, які працювали до сотого поту! І Сталін це дуже вчасно побачив: люди, стаючи заможними, прагнуть незалежності і до більшовицьких швондерів ставляться вже зовсім інакше. Та на першому місці, звичайно, духовність. Багатство, якщо надбається, не пропущене через душу, не принесе радості, буде жорстоким.
В.О. – Повертаючись до Шевченкових днів на Дніпропетровщині, варто зміцнювати оті контакти, справді людські, між читачами і письменниками. Одна справа – літературні твори, які добре знаєш, інша – побачити очі, почути голос, врешті, побачити ту ж Галину Пагутяк або Василя Портяка, Леоніда Талалая, Любов Голоту, Василя Шкляра, Романа Лубківського, Дмитра Кременя, ох, десятки яскравих письменників… Сучасна наша література різна, цікаво-парадоксальна, оригінально-самобутня.
В.Я. – Я ладен дискутувати, сперечатися і з нашими, і зі світовими літературознавцями: сучасна українська література справді вирізняється і не відрізняється від найкращих, найяскравіших тенденцій мистецьких, які нині існують у світовій літературі. Ми маємо все, маємо пошуки, які є і у сьогоднішній французькій, американській, німецькій, італійській… Є у нас і модерн, і реалізм, і романтизм, маємо різного віку і поетів, і прозаїків. Маємо все, і не маємо одного – світового іміджу. Врешті, якщо його не має держава, то звідки його матиме література? Хоча у світі відомі й парадокси… Прикро, що ми не маємо потужних виходів на світову арену. Фактично, маємо літературу, яка функціонує на нашому українському хуторі. Мені, як голові Спілки письменників, гірко й прикро про це говорити. Я вбачаю у цьому явище і прагну робити все, аби вирватися із цього «зачарованого кола». Минулого року я одважився і говорив із Президентом, потім була його допомога. Ми у Спілці провели акцію «Слово без кордонів», запросили голів усіх письменницьких спілок Європи, і не тільки. Хотілося, щоб Київ став своєрідною літературною столицею. З’їхалися понад два десятки представників національних літератур: Японія, Англія, Сербія, Хорватія, Ізраїль, уся Прибалтика… А сьогодні вже маємо п’ятдесят спілок. І цього року знов проведемо у нас таку акцію. Ми домовилися, що за направленням будь-якої країни сприятимемо вступу і навчанню в українських вишах їх талановитих випускників із середньою освітою. Тут вони опановують українську мову й літературу, потім повертаються до своєї країни. Матимемо блискучих насамперед перекладачів, які орієнтуються в нашій літературі. І так само й ми посилатимемо своїх, хоч би до тих же Англії чи Німеччини. Це ж цікаво і потрібно. Маємо підтримку на владному рівні, нам треба вириватися із цього кола!
В.О. – Ми маємо Ліну Костенко. Хіба не готовий нобелівський лауреат? Є й інші імена…
В.Я. – Так! Але ж вона не перекладена іншими мовами! Держава цим не займалася. Отож, ви маєте рацію. Це колосальна проблема. І треба вкладати гроші, щоб нас знали, щоб нас читали. Це не амбіції літераторів. Це обличчя нації! Так само це стосується і кіно. А поки що маємо? Хор Вірьовки, ансамбль Вірського – добре, але це ж мить! А читання літератури – це входження у душу нації, робота душі. І маючи свою державу, усе це треба й робити.
В.О. – «В сім’ї вольній, новій» – подія, здатна об’єднати, згуртувати людей, інколи скасувати нав’язливі стереотипи. Нам дивно було почути зі сцени від Галини Пагутяк: «Я думала, що тут заповідник комунізму, а потрапила в пишне українське місто»…
В.Я. – Галина Пагутяк… Колись вона була в моєму семінарі української прози. Дуже оригінальна, колоритна, навіть, я б сказав, трохи чудернацька постать. Талановита! Ми ось об’єктивно, таємним голосуванням, у кілька турів, присудили їй премію фонду «Айстра» за її дивовижну повість «Захід сонця в Урожі»… Чомусь Галина мала такі думки про Дніпропетровськ. А я – інші. Тут у мене чимало друзів, а у парламенті – демократичних депутатів звідси, депутатів нашого блоку й фракції, та й ви дали нам Юлію Тимошенко… Ми всі зворушені зустріччю на дніпропетровській землі. А отакий кількаденний акт природної, неагресивної, м’якої українізації на Дніпропетровщині (не треба цього слова боятися) вартий багато чого, ми повинні сюди повертатися. Ми цікаві і собі, і світу нашим національним обличчям, нашою культурою, літературою, нашою душею. Від Дніпропетровська естафета прямуватиме на Буковину. А сьогодні усі мої колеги поїхали скрізь у райони вашої області, аби зустрітися із людьми, аби надихнутися історією, краєвидами козацької землі. Та не омину і скажу ще: ну чому учорашній вечір у театрі імені Шевченка не можна було показати усій Дніпропетровщині по телебаченню? Люди б почули Леоніда Талалая, Дмитра Кременя, можна далі називати імена… Та все одно, впевнений, тут щось обов’язково залишиться, осяде в душах. Дніпропетровщина стане трохи кращою і більш українською.
В.О. – Залишаємося із надією. Дякую за зустріч, Володимире Олександровичу.

21 травня 2008 р.
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ,
поет, лауреат Шевченківської премії, голова Шевченківського комітету, Київ –Львів

У КОЗАЦЬКОМУ СЕРЦІ УКРАЇНИ

– Я зворушений, що саме тут, у козацькому серці України, відбувається не ритуальний, а глибоко патріотичний захід по вшануванню пам’яті Кобзаря. Добираючись до Січеслава, члени делегації Шевченківського свята їхали через Чигирин, Черкаси, повторюючи Шевченків шлях. Тому важко повірити, що тут, у славному Січеславі, пам’ятник молодому Тарасові Шевченку стоїть на вулиці… Леніна, мануйлівський дуб, коло якого за легендою відпочивав мандрівник Тарас, опинився нині на проспекті... імені газети «Правда»! Скільки назв у сучасному Дніпропетровську нагадує про недавнє минуле й по суті суперечить духові Шевченка! Нині до влади прийшло нове покоління керівників. З ними приходять неминучі зміни. Ми б хотіли ці зміни відчути й на карті міста, у промисловому серці України. Нас непокоїть майбутнє цього краю. Адже багато людей було сюди завезено з інших земель. Треба зробити все, щоб ці люди наблизилися до українських джерел.


Любов ГОЛОТА,
поетеса, прозаїк, лауреат Шевченківської премії 2008 року, м. Київ

МЕНІ НЕ БАЙДУЖЕ

– Я побувала в Дніпропетровську нещодавно, у квітні на святкуванні 90-річчя від дня народження Олеся Гончара. Мала презентацію власної книжки в Національному гірничому університеті, пересвідчилася, що студенти живуть і духовними інтересами. Тут сталося багато позитивних змін. Добре, що в місті є вулиця, яка носить ім’я Олеся Гончара. Як і обіцяла, я привезла книжки для обласної бібліотеки. З’явилася книжка про топоніміку Дніпропетровщини, за якою я полюю і яку ніяк не можу знайти. Тут живуть дуже цікаві художники. Та не все так добре, як хотілося б. Шевченківське свято – це не тільки троянди і гарні слова, але й аналіз сучасних соціально-економічних проблем регіону. Я народилася в Кривому Розі, жила в Софіївському районі. У селах цього району зараз немає води – люди мусять привозити її у пластикових пляшках. Висихає річка Базавлук, це наслідок сусідства з шахтами Криворіжжя. Також у селах нема пшениці. Звертаюся до керівників регіону з проханням звернути увагу на злиденний соціально-економічний стан Софіївського району. Хоча останні 25 років живу в Києві, але те, що відбувається тут, мені, як землячці, не байдуже.


Галина ПАГУТЯК,
прозаїк, лауреат Міжнародної премії «Айстра» 2008 року, м. Львів

З ОСТРАХОМ Я ЇХАЛА ДО ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

З острахом я їхала до Дніпропетровська, як до заповідника комуняцького режиму. Та, на щастя, помилилася. Мене зустріло пишне українське місто, привітні люди.


Ніна ГНАТЮК,
поетеса, кореспондент газети «Слово Просвіти», м. Київ

НАС ПОЛОНИВ СВОЄЮ КРАСОЮ ДНІПРО

Набережна Дніпра простяглася в Дніпропетровську на 32 кілометри. Такої Набережної немає у Києві, щоб можна було отак відпочивати біля ріки, щоб був доступ до води. У столиці все геть забудовано. І яке чисте місто, Дніпропетровськ! Б’ють фонтани, багато молоді...
Та чи все так ідеально в цьому півторамільйонному місті, що завдяки своїм багатим владцям і товстосумам все не хоче прощатися з комуністичним минулим? Дніпропетровськ ніяк не стане Січеславом, хоч про це мріють і цього домагаються просвітяни, письменники, наукова і творча громадськість.
У місті досі нема вулиць з іменами таких відомих діячів, як архітектори О.Л. Красносельський і
Д. С. Скоробогатов, письменники А.Ф. Кащенко і В. П. Підмогильний, історик В.О. Біднов і літературознавець П.О. Єфремов. У той же час місто «прикрашають» набережна імені Леніна, площі, найменовані прізвищами багатьох інших більшовицьких вождів, а також Зональна, Тимчасова, Панельна, Колгоспна, Комітетська, Сільрадівська, Соціалістична, Незаможна, Обласна, Електрична, Масивна, Конструктивна, Зоологічна та інші вулиці. Настав час нарешті визначитися й з назвою обласного центру, враховуючи історичне минуле цього славного козацького краю.


Василь ДОВЖИК,
поет, прозаїк, драматург, м. Київ

О, ЯКІ ТАМ ЖИВУТЬ ЛЮДИ!

Блітц-інтерв’ю Валентини ОРЛОВОЇ

В.О. – Пане Василю, куди Вас занесла доля, в яку глибинку Січеславщини? Які Ваші враження?
В.Д. – Січеславщина, Запоріжжя – славетні місця. Побували з радістю на Нікопольщині – в Микитиному Розі! Саме тут був обраний гетьманом Богдан Хмельницький. Які там живуть люди, просто не можна не захоплюватися їхніми гостинністю та щирістю. У місцевій школі села Покровського дітки знають, що тут побував Шевченко. І нам теж говорили: о, ви у нас тому, що Тарас Григорович відвідав Микитин Ріг! Веселі, відкриті до спілкування діти. Побував я там разом із краєзнавцем та всезнавцем, письменником Миколою Чабаном та поетом Павлом Щирицею. Влаштували читання віршів школярів, почули їхні власні поезії. І, знаєте, ми тут теж вчилися українству, пізнавали сучасних козаків. Я щиро вдячний голові їхньої райдержадміністрації Володимиру Олексійовичу Євтушенку, який теж цим перейнятий, докладав зусиль, аби Іван Сірко нарешті був упокоєний в цій землі. Так йому це боліло і болить, що й мені його біль передався. Я відчув, що ось звідси ніби Україна починається... У Микитиному Розі були броди, торгові шляхи, і, звичайно, ці землі теперішнього Нікополя й Марганця, були завжди ласим шматочком. І допоки ми стоїмо на Дніпрі, допоки є Україна. Знаєте, я навіть такі знайшов паралелі! Село, у якому я навчався, називалося Будилка. З дитинства цікавився цією назвою. Я не знав, що такий поріг був – Будильський... І ось потрапив сюди. Іменами лоцманів села названі тут. Отож, зустрічі просто незабутньо-зворушливі. Дай, Боже, усім цим людям здоров’я і впевненості у тому, що наша Україна була, є, буде із нашим Шевченком.

Олесь ЛУПІЙ
поет, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, м. Київ

НАЩАДКИ СЛАВНИХ КОЗАКІВ

З приємністю згадую Шевченківські дні на Січеславщині – була нагода зустрітися із давніми друзями, краще пізнати цей справді легендарний край Придніпров’я, побачити міста і села у час весняного розмаю, коли вся природа і люди набувають нової сили й особливої привабливості. Я разом із своїми колегами – поетесою Галиною Гай та народним художником України Василем Лопатою побував у знаменитій Петриківці.
Й раніше доводилося не раз чути про уславлених майстрів оригінального розпису, але те, що ми побачили, нас просто зачарувало. Після гостинної зустрічі перший заступник голови райдержадміністрації Михайло Векленко та завідуюча відділом культури Любов Раковська розповіли нам, як петриківці підготувалися до Шевченківського свята, і ми в цьому переконалися, коли виступали перед учнями та вчителями середньої школи, ПТУ № 79, дитячої художньої школи. Надовго запам’ятаються відвідини Центру народного мистецтва «Петриківка», де в ошатному, просторому залі виставлені унікальні роботи майстрів розпису й орнаменту, там же ми почули прецікаву розповідь про своїх колег заслуженого майстра народної творчості Андрія Пікуша.
Завітавши до районної бібліотеки, ми побачили гарно оформлену виставку, присвячену Тарасові Шевченку. Працівники з вдячністю прийняли від нас книги з автографами.
Зворушливою була зустріч із місцевими козаками, які над річкою Оріль, на місці колишньої Петриківської паланки відбудували курені маленької Січі. Сам отаман Січі Микола Рибалко розповів нам про їхні плани збудувати там справжні зимівники. Із сусідніх сіл і міст сюди постійно приїжджають учні, студентська молодь. Тут гостей зустрічають пострілом із гармати, стрімким проїздом козаків на конях, а потім розповідають історію Запорозької Січі, згадують Петра Калнишевського, звичаї, права та обов’язки козаків. Усіх, хто бажає, записують до новітнього козацького коша. Посвятили й нас в козаки. І подумалося, якби так дбали про виховання дітей та прилучали їх до історії рідного краю в усій державі, то не було б у нас так багато загублених душ.
По-своєму цікавими були зустрічі зі студентами Дніпропетровського училища культури, із народним артистом України, автором вистави «Гріх» Михайлом Мельником.
Незабутні відвідини меморіального будинку-музею Дмитра Яворницького, де ми побували не тільки в стінах, де жив і творив славний академік, але і в його саду, послухали спів кобзаря Едуарда Драча на веранді будинку.
Усе це треба було добре організувати, і в цьому неабияка заслуга керівника Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників Лесі Степовички, яка, до речі, ще й упорядкувала надзвичайно цінну книгу «Шевченкіана Придніпров’я». Їй допомагав Микола Чабан, а облдержадміністрація підтримала видання фінансово.
Переповнені зали обласного театру ім. Тараса Шевченка, університету, шкіл, гімназій, училищ – найкраще свідчення того, що січеславці не тільки гарно підготувалися до свята, а й по-справжньому люблять і шанують геніального Кобзаря.

Київ, 25 червня 2008 р.

Василь ПОРТЯК
прозаїк, публіцист, м. Київ

ПОКЛИКАННЯ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС

Інтерв’ю Валентини ОРЛОВОЇ

Мені не подобається, коли літературний твір називають текстом. Є щось у цьому механічно-відокремлене, відсторонене від автора, живої людини з усім тим, що вміщує її розум, серце і душа, здатні народжувати синтез думок, емоцій і оцінок. А тексти… хіба не може їх написати за сучасною якоюсь програмою комп’ютер? Літературні шедеври відчуваєш відразу, бо їм не потрібні пояснення суб’єктивних рецензій.
Отож, перегорнувши сторінки невеличкої (усього вісім новел) книжки Василя Портяка «У снігах», яку, до речі, прочитала вже після рецензій у центральній пресі (у дніпропетровських книгарнях знайти збірку не вдалося), мала відчуття абсолютної впевненості: це проза мудрого відчайдуха поза часом. Це проза просто блискучоталановитої людини, скарб у мініатюрі, феєрверк довершеності змісту і форми. Тому, коли дізналася, що серед гостей шевченкових днів у Дніпропетровську мав бути Василь Портяк, поставила на меті із ним зустрітися…
Наша розмова відбулася у фойє готелю «Дніпропетровськ», де жили письменники. День добігав кінця, втомлене місто засинало. Шкода, що не було більше часу для спілкування. Інтерв’ю стало основою радіопрограми, тепер ви також можете його прочитати.
Валентина ОРЛОВА, журналіст,
директор творчих об’єднань Дніпропетровського обласного радіо.

В.О. – Пане Василю, вітаю Вас! Як почуваєтеся на нашій землі?
В.П. – Я радий знайомству із Дніпропетровськом, який є у серці України, середньому Придніпров’ї. І, незважаючи на те, що ця земля зазнала нищівного тиску різних окупацій, особливо радянської, вона зберегла себе ледь не на тектонічних рівнях, що, очевидно, віддалися в гени… І я собі думаю: навіть ті люди, які сюди прийшли, яких заселили сюди, щоб розбавити до неможливого українську кров, українську пам’ять, світосприйняття, – вони з часом стали трішечки інакшими, в різній мірі, звичайно. Сама ця земля формує з люду, сюди прийшлого, як латає пам’ять, народ український…
В. О. – А ваше власне коріння і та земля, яка тримає ваше натхнення і вашу творчість?
В.П. – Це Гуцульщина, я звідти родом. Та з 1972-го року, коли вступив до Київського університету, живу ніби на віддаленні. Однак пам’ять настільки чітко усе тримає, що, коли час від часу повертаюся, відбувається корекція досвідів особистих чи зазнаних, від предків… Не на сто відсотків моя творчість пов’язана із малою батьківщиною, але переважно із нею. Можна стати у позу гордині, говорити про Гуцульщину як про край, де, мовляв, люди тримаються прикореневих, родинних основ. Гуцульщина пережила жорстоку війну, так, це я називаю війною, а не національно-визвольними змаганнями… Була структурована армія, підпільний уряд і так далі. І ми воювали понад 10 років – від 43-го до 55-го фактично структурованою армією. Ми не зазнали такого страшного і такого тривалого пресингу, як зазнали інші землі України. Але, тим не менше, те, що Гуцульщина має такий досвід, вплинуло, напевне, теж і на збереження і звичаєвого, родового права, яке було загублено в Україні – певний кодекс і народний, і становий… Тут це збереглося надовше, але сьогодні зіткнулося вже із новими серйозними негативними реаліями. Яка це страшна ломка, як це нищить нас! В один спосіб на Придніпров’ї, в інший – в Карпатах.
В. О. – Так, результат, врешті, однаковий.
В. П. – Той самий. І мене нині більше турбує, що відбувається зараз і підлягає новим загрозам, новим спокусам, зазнає нових бід.
В. О. – Є кодекс спільноти, людей мислячих, здатних визначати пріоритети. А кодекс, доля письменника, тим більше сучасного? До речі, як ви стали письменником?
В. П. – (посміхається). Знаєте, а дуже важко відповісти. Це, мабуть, від нас не залежить, це не якісь загадкові слова, гра у якийсь фаталізм. Є чимало ремесел і занять… Просто рано чи пізно (у багатьох випадках рано) людина розуміє, що вона не може займатися іншим… (облишимо високі слова). Згадаймо Катерину Білокур, Марію Приймаченко...
В. О. – ... або ж Тетяну Пату…
В.П. – Чи Шевченка! Оця мала дитина, складна за характером, прагнула, прагнула малювати й… І можна далі називати імена. І справа не лише в масштабах обдарування, а і в покликанні. Людина відчуває, що саме це повинна робити.
В. О. – Відчасти загадка, незбагненна самому автору…
В.П. – Абсолютно. І тому як це сталося, ну, не знаю. Як, напевне, і більшість дітей, чого не спробував, яких вправ не було! Чи думав про писання і що б подумали однокласники? Мене більше цікавило, як подивляться на мене у хлоп’ячих «розборках». Просто-напросто мені хотілося передати відчутий стан, змалювати якусь сценку, щоб вона була виписана. Потім, з доброго дива, вирішив, що мені потрібна журналістика. І я вступив на факультет журналістики, не без проблем, бо походження й «родова біографія», так би мовити, з точки зору радянського часу, були не бездоганні. Вступив і був щасливий, адже Київський університет, факультет журналістики! Закінчив у 1977-му. Проте, ще на різних практиках, під час курсових та переддипломних, зрозумів, що це все-таки не моє, хоча намагався відпрацьовувати спокійно, солідно. Розумієте, в радянський час були журналісти, які вміли, знали, як зробити корисну справу, як відстояти правду. Але за собою я такої сили не відчував і, спостерігаючи за тим, що відбувалося навкруги, вирішив: у цій пресі писати не буду. Я добре знав фотосправу, це мені було цікаво, став фотокореспондентом. Я їздив по селах, зустрічався із людьми, фотографував їх, не писав навіть кліше: «йдучи назустріч з’їзду партії…» Просто записував імена. І ось на такому рівні я із журналістикою на певний час розпрощався. Вже за часи української державності ще разів зо три пробував журналістського хліба в нових умовах і вони мене теж не задовольнили. Та я ні за чим не жалкую! Я потім більше віддався кінематографу, закінчив дворічні сценарно-режисерські курси у Москві.
В. О. – Принагідно, згадаємо фільми, створені за вашими сценаріями.
В.П. – «Чия правда, чия кривда», це документальний фільм про ОУН і УПА. Іноді ці абревіатури помилково поєднують в одну. Отже, про організацію українських націоналістів і про УПА, це різні речі. Далі – «Меланхолійний вальс» за Ольгою Кобилянською, за її листами, щоденниками і деякими художніми творами. Фільм «Вишневі ночі» за повістю Бориса Харчука «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали» – разом із Василем Герасим’юком писали цей оригінальний сценарій. «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» про замах на Степана Бандеру, ще «Нескорений» про Шухевича, «Залізна сотня».
В. О. – Режисер Олександр Янчук.
В. П. – Так, він режисер останніх трьох фільмів. А ще були у мене короткометражки. Разом це понад десять фільмів.
В. О. – Пане Василю, Ваша новелістика – це справді широкий погляд на людські взаємини і світи… Вас цілком заслужено називають великим майстром малих форм. Українська новела завжди, в усі часи, була яскравою, сильною, оригінальною. За нею можна було вивчати й історію, і психологію, і стосунки людей. А ваша перша новела – що за робота?
В.П. – Це була новела «Крислачі», яка дала назву і моїй першій книжці новел. Швидше, це була новела не фабульна, не подієва, а новела настрою, написана ще за студентства, там чимало пов’язано із моєю біографією. Загалом – то вже були часи, коли стало тривожно за стосунки людини зі світом, із землею, з природою.
Тоді це був ніби мій духовний досвід, я гостро відчув, що й до тебе може бути напрацьовано багато, але це не стане досвідом твоїм, чи запозиченим, чи навіяним, чи розвинутим, у руслі світової чи національної традиції, зокрема, літературної, допоки ти усе це гостро не відчуєш сам. Це зробилося просто ну геть на наїві якомусь, на суто інтуїції без роздумів. Але першопоштовхом були почуття, а не розмисли.
В. О. – Наскільки, з вашої точки зору, є самобутньою школа сучасної української новелістики?
В. П. – Знаєте, це може звучати парадоксально, але я дуже втішений, що українська література зараз дедалі більше починає досягати вершин, хоча не люблю таких високих слів, починає досягати справжніх результатів в романі, в повісті. Література не може розвиватися, маючи якісь непогані здобутки у короткій прозі, у поезії і не мати здобутків у жанрах епічних форм. І навпаки: література, яка не вміє дихати коротко, не має короткої стислої повісті, новели, – вона також неповноцінна. Література повинна мати все. І я хочу сказати, що зараз література розвивається, в порівнянні із минулим століттям. Згадайте, як їй вкоротили вдиху на довгий текстовий розмір… коли загубили Івана Багряного, наприклад, те, що він писав, писав похапцем, в таборах якихось, у підпіллі... І читаючи, скажімо, «Тигролови», розуміємо, який би це міг бути прозаїк! Він і є, звичайно, але він неповний.
В. О. – Скільки гірких прикладів, коли обставини змінювали письменницьку долю
В. П. – Так! Або «Місто» Підмогильного, вашого земляка. Це, по суті, дебют у великій формі! І розуміємо, що б могла ще зробити ця людина! Скільки укорочень, підставок, перечеплень і всього іншого нам зробили! Всупереч усьому, в нашій літературі протягом останніх десятиліть були письменники, які показували, на що взоруватись, це тільки дяка їм повинна буть! Але й те, що зараз роблять хлопці оці молоді, і трошки старші, що б хтось не говорив… Деякі речі Прохаська – їх можна по-різному оцінювати – але то вже є, розумієте, опановані терени прози, по широких площах зробленої. У Забужко, незважаючи на епатажні, кон’юнктурні речі «Польових досліджень українського сексу», теж є глибина, не говорю вже про роман «Notre dame D’Ukraine» про Лесю Українку. Це дуже солідна річ. І ще можна багато й про інших письменників різного віку говорити. Це і Галина Пагутяк, і Василь Шкляр (що він «Ключем» та «Елементалом» зробив!), «Солодка Даруся» Матіос, «Епізодична пам’ять» Голоти – сильні твори.
А свій продукт треба відстоювати! Якою мовою книжка – особливу вагу має! Відсотків бодай на 30-40… Майже уся російська детективщина у порівнянні, скажімо, із нашим Кононовичем… Він не має попиту тому, що брак реклами. Тепер я перестав уже бути дуже категоричним – раніше геть не визнавав того, що не є високим, що не є літературою справжньою… І, напевне, раніше б повісився, побачивши деякі фільми, що вийшли за моїми сценаріями. Тепер ставлюся спокійніше: ну, вийшло так… добре, що з’явилося, що сторінка цієї теми вийшла на екрани. Немає у нас прокату, багато чого немає, однак вже зафіксовано у пам’яті нехай і невеликої кількості людей. І я стаю занудно-мудрим…
В. О. – А чи буде роман від Василя Портяка?
В.П. – Я роман ніколи не напишу, це я знаю наперед. Я ніколи не засяду за роботу, яка мене не кличе. Однак, задум був, не пригадую, щоб про це колись публічно казав. Був уже вибудуваний цілий сплав ліній. Але коли почав над цим працювати, зрозумів: мого життя не вистачить, аби написати малу частину цього роману. Просто-напросто це моя специфіка роботи зі словом і реченням… Якщо, скажімо, я пишу якихось сторінок п’ять, то я їх буду «довбати», дзьобати, як різьбяр, своїми різачками… а потім кину і знов усе розпочну… Я не кажу, що так мусить бути, але це отаке моє. Може, це ще моє гуцульське, оця різьба суха. Може, родове – були знамениті Шкрібляки-різьбярі. Не знаю. Мені цікаво якусь локальну ситуацію розробити так, щоб вона романно виглядала. Це я собі завжди ставлю як надзавдання, та далеко не завжди у мене виходить.
В.О. – Хочу розпитати про вашу роботу у Національному музеї імені Шевченка.
В. П. – Я там зараз вченим секретарем, який би мусив займатися чітко визначеними речами. На жаль, чимало часу доводиться витрачати на якісь суди, на прокуратуру і таке інше. Живемо у такий час, що ні одна бібліотека, ні один музей, галерея, якщо не чиїсь приватні, не можуть бути спокійними, у тому переконанні, що вони потрібні, вони для народу, для нації. Живемо у час посягань. Це і тривожно також, і дивно. І знаєте, не чув, щоб у Дніпропетровську чи Запоріжжі якийсь музей викинули. А у столиці, наприклад, музей історії Києва просто викинули із Кловського палацу. В Українському домі коробки із експонатами, документами, раритетами складені кілька років. І ми могли б повторити такий шлях. Ми цьому не далися. І я сюди прийшов, щоб такого не сталося.
В. О. – Насамкінець, дякуючи за щиру розмову, бажаю Вам, пане Василю, успіхів, аби частіше видавалися Ваші книжки, і щоб тримала Вас доля.
В.П. – Дякую, нехай усім січеславцям живеться добре.

20 травня 2008 р. Дніпропетровськ


Вікторія КЛИМЕНТОВСЬКА,
поетеса, село Дядьковичі на Рівненщині

СЕРЕД ВЕСНЯНОЇ ЗЕЛЕНІ ПРИДНІПРОВСЬКИХ СТЕПІВ

Інтерв’ю Валентини ОРЛОВОЇ

В.О. – Пані Вікторіє з якими думками Ви прибули до нас?
В.К. – Радісно-бентежне передчуття Шевченківського свята: можливість уплести свою виплекану квітку до вінка Кобзареві та поспілкуватися з колегами по перу і клавіатурі. Холодний душ скепсису: це збереться море народу, де ти знаєш майже всіх, а тебе – майже ніхто, це – нескінченні «шароварницькі» концерти, це довго-довго їхати, щоб прочитати зі сцени зо два віршики, до того ж їхати степами України. З дитячих літніх подорожей до моря пам’ятала ці степи сухими, випаленими.
В.О. – Чи справдилися Ваші передчуття?
В.К. – Перше «розчарування», тобто, зачарування – Дніпропетровщина зустріла нас весняним свіжим зеленим квітучим різнотрав’ям. А місцева уродженка, цьогорічний лауреат Шевченківської премії Любов Голота, в минулому – кореспондентка обласного радіо, зі знанням справи і замилуванням переповідала історію краю. Зокрема запам’яталося, що тільки чотири відсотки населення Катеринославщини були кріпаками.
В.О. – В яку глибинку Січеславщини Ви потрапили?
В.К. – Нам із лубенським письменником Олександром Міщенком довелося виступати саме перед нащадками цих безталанних чотирьох відсотків, що були кріпаками. Юріївський район, куди нас направили, названий на честь тутешнього поміщика Георгія, місцеве село Варварівка теж носить ім’я колишньої власниці земель і людських душ. Але як би не закріпачували тіло, дух спроможний залишитися вільним і творчим. І найяскравіший приклад – звичайно ж, доля того, заради кого ми збиралися в ці дні – Тараса Григоровича Шевченка.
В Юріївці та Варварівці село і люди показали себе з найкращого боку. Милували око райцентрівські Будинок культури і бібліотека, ошатні, з новими меблями. Не кожна школа може, як Варварівська, похвалитися власною картинною галереєю. Єдина «ложка дьогтю в бочці меду» – серед майстерно виконаних скульптур перший у ряду – стандартний бюст Володимира Ульянова (Леніна). У своєму виступі я запропонувала перенести цей експонат до шкільного музею, де є стенди, присвячені голодомору.
Слухали нас уважно, ставили багато питань, зокрема про конкурс молодих літераторів «Гранослов», у якому ми з Олександром свого часу брали участь і навіть перемогли.
В. О. – А як Вам наш Дніпропетровськ?
В.К. – Це місто справді має власне обличчя. Збережена історична забудова, велична, але без зайвої помпезності, фасади охайні, не захаращені в центрі вивісками торговельних монстрів. Уздовж вулиць тягнуться ряди білокорих осокорів.
Готель, де ми ночували, знаходився на Дніпровській набережній. Зранку вона – ніби злітна смуга, від якої хотілося відштовхнутись і вирушити до нових звершень в ім’я вітчизняного красного письменства, а вечорами, коли поверталися з чергового заходу навмисно пішки, адже все поряд (це було добре продумано організаторами): готель, музей, театр, і декламували одне одному вірші, – це було так романтично.
В.О. – Які люди, зустрічі, акції запам’яталися?
В.К. – Дніпропетровці, з якими доводилося спілкуватись, були чуйними і привітними, хоча на запитання часто відповідали неукраїнською, або не зовсім такою українською, до якої звикли мешканці західних областей, відчувалася м’яка південна вимова. Радію, що маєте таку голову письменницької обласної організації, як Леся Степовичка. Це тип жінки, котрому не пасує назва «слабка стать», це тип жінки, що міг сформуватися тільки в Україні, причому в Україні козацькій.
На Січ коханій доступу нема:
Війна ревнива кличе чоловіка –
То, значить, залишаєшся сама
Чи на роки, чи, може, і навіки.

Самій орать, косить, тяжке носить,
Глядіть дітей і посивілу матір,
Стискати зуби і не голосить,
А тільки посміхатись і співати.
А ще – схопитися за гостру шаблю, щоб дати гідну відсіч нападникові чи не менш вправно володіти гострим словом.
Виступаючи на прес-конференції, у приміщенні облдержадміністрації перед відкриттям свята пані Леся назвала серед письменників, котрими пишається край, ім’я Валеріана Поліщука, уродженця Рівненщини, який здобув освіту в Катеринославі, активно і плідно працював як поет, прозаїк, організатор літпроцесу, а 1937 року вбитий в урочищі Сандармох разом із багатьма найкращими представниками українського розстріляного відродження. Мені, лауреату обласної премії імені В. Поліщука, ця згадка була надзвичайно приємна.
На мітингу біля пам’ятника Кобзареві і в театрі на урочистому вечорі з нагоди відкриття свята голова НСПУ Володимир Яворівський надавав слово усім присутнім Шевченківським лауреатам. Запам’яталися підтягнутий і доброзичливий Олесь Лупій, чудовий поет і читець Петро Засенко, автор прекрасних зразків медитативної лірики Леонід Талалай, гуцул за походженням, а нині мешканець міста корабелів і керманич Миколаївської обласної організації НСПУ Дмитро Кремінь, прозаїк, книжковий ілюстратор і художник, репродукцій чиїх портретів Михайла Грушевського, Лесі Українки, а особливо Григорія Сковороди хотів би мати побільше кожен українець – Василь Лопата, квартет «Явір» і його художній керівник Роман Іванський.
Авторитетності святу додавала присутність зарубіжних гостей. Серед них особливо виділявся загальний улюбленець, україніст із Японії Хіросі Катаока. Після його короткого, образного і змістовного виступу поет і перекладач Сергій Борщевський зімпровізував чотиривірш під назвою «Вільний переспів із Маяковського»:
Якщо ти чуже повторяєш, мов раб,
Своєї ж не знаєш і досі,
То вивчи вкраїнську за те вже хоча б,
Що нею говорить Хіросі.
Литовський письменник, редактор каунаської газети «Нямунас» Вікторас Рудзіанскас ділився роздумами про долю митця в тоталітарному і посттоталітарному суспільствах, про форму і зміст художнього твору, читав свої вірші мовою оригіналу. Цікаво було слухати не тільки побратимам і посестрам з України, а й колективу педучилища Дніпропетровського національного університету, з яким зустрічалася в той день наша частина делегації під головуванням авторитетного і дотепного Петра Осадчука.
Чарівна й весела кримчанка Лідія Огурцова бачить своє покликання в написанні й виданні творів для найменшеньких. Метр української літератури для дітей Анатолій Качан вважає першочерговим завданням звертання до читачів середнього шкільного віку.
До душі викладачкам і студенткам (серед яких був аж один студент) припали любовні зізнання Анатолія Шкуліпи з міста Ніжина (Чернігівщина) й Андрія Медведенка з Луганська, підняли настрій смішні загадки-недомовки херсонця Василя Загороднюка.
Що ж до інших гостей нашого зібрання, то як забути невтомну оповідачку Ніну Гнатюк і розкуто-артистичного Василя Довжика? Наймолодші з нас Павло Щириця і Ксенія Єгорова та поважна Віра Павловська несли на своїх плечах основний тягар дорожніх і побутових клопотів делегації, кримський татарин Довлат Османов приваблював своєю ерудицією та інтелігентністю, зачаровувала інтимна лірика Михайла Пасічника, про новини Тернопільської організації НСПУ дізналася від її нового керівника Євгена Безкоровайного, про життя Київської обласної організації, зокрема роботу з молодими, – від Галини Гай.
І, звичайно ж, як обминути увагою господарів свята – літераторів Січеславщини?
Тактовність і почуття гумору, скромність і неабиякі знання поєднуються в характері краєзнавця Миколи Чабана.
Майстром вишуканої прози виступає елегантна Надія Тубальцева.
Гідна поваги життєва позиція Володимира Сіренка – сміятись у вічі суспільним і особистим негараздам.
Керівник молодіжної літстудії «Лілея» Людмила Левченко дарувала книги своїх вихованців. Особливо імпонувало те, що на Дніпропетровщині спромоглися налагодити справді серійний випуск «метеликів» під грифом «Молода муза»: збірочки одного формату, оформлені петриківським орнаментом, не розчаровують і твори юних, зокрема Віри Горицвіт, Всеволода Бурлакова. Цікаво було дізнатися, що й Олеся Мудрак з її ризиковано-епатажним метафоричним віршописанням свого часу пройшла через горнило січеславських літстудій.
В.О. – Чи маєте якісь спеціальні враження від перебування в Січеславі?
В.К. – Справжнім досягненням обласної поліграфії є продукція, видана до свята: це майже двокілограмовий фоліант «Шевченкіана Придніпров’я». Ця книга і спецвипуск часопису «Січеслав», і програми та бейджики, оформлені з використанням Кобзаревого автопортрета періоду його молодих літ, коли Тарас Григорович як художник малював фортецю Кодак, подорожував приорільськими степами – все було добе продумано і працювало на національну ідею.
Саме через ці степи віз нас автобус назад до Києва. По дорозі пані Леся влаштувала екскурсії до Петриківки, що славиться своїм декоративно-прикладним мистецтвом, та до Царичанської паланки, де в наші дні відтворено атмосферу козацького побуту і бойового вишколу.
В. О. – Щось було не так?
В.К. – … Не мені судити, наскільки впишеться в загальну концепцію свята започатковане Василем Шкляром нововведення: вручати саме в ці дні і саме в рамках цього заходу вкраїнсько-австралійську літературну премію «Айстра». Цьогоріч її присуджено Галині Пагутяк за роман «Захід сонця в Урожі». Демонстративно відгороджена від світу зовнішнього, самозаглиблена в химерні сплетіння світів внутрішніх – такою була в нашому гурті талановита львів’янка і, як не дивно, цим уподібнювалася до одного зі своїх нечисленних співрозмовників волинянина Володимира Лиса, чиєму внутрішньому зору відкриті таємниці і погоди, і природи, і письменницької майстерності, що дозволяють сягнути висот «Коронації слова», але душі огидні ефекти зовнішні, необхідність перебувати в центрі загальної уваги.
І подумалось: а може, це й добре, що нас так багато, «хороших і різних», і саме це мають в першу чергу демонструвати Шевченківські свята?


Леонід ТАЛАЛАЙ,
поет, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, м. Київ

ТУТ СИЛЬНО ВІДЧУВАЮТЬСЯ КОРЕНІ НАРОДУ

Блітц-інтерв’ю Валентини ОРЛОВОЇ

В.О. – Пане Леоніде, як Ви почуваєтеся у нас?
Л.Т. – Значну частину свого життя я прожив у Донецькій області, і вона така ж зрусифікована, як і Дніпропетровськ. Але тут сильно відчуваються корені народу. На Донеччині чимало людей звідусіль з’їжджалися на розбудову шахт, вони швидше забували свої традиції, звичаї й так далі. А тут, на Січеславщині, ці традиції краще збереглися й тому, мені, здається, вона швидше відродиться. Ці сили міцнішають, навіть судячи із виступів мистецьких колективів, які ми тут бачили, і слава Богу. Гадаю, мине 5-10 років, і Дніпропетровськ заговорить переважно українською мовою. Шкодую, що не випало поспілкуватися поза обласним центром, через “технічні” неузгодження подорож моя до Нікополя не відбулася. Та все ж побували у Дніпропетровському районі, виступили перед сільськими бібліотекарями, зустріч була тепла, зворушлива, пам’ятна. Приємно було дізнатися від них, що влада місцева турбується про відновлення бібліотек. У цій районній бібліотеці знайшлася і одна моя книжка, що виходила в серії “Бібліотека лауреатів Державної премії імені Шевченка”. Я хочу подякувати усім, із ким випадали зустрічі на цій славній дніпропетровській землі, і побажати найкращого.


МАРІЯ ЛЮДКЕВИЧ,
поетеса, м. Львів

У ШАХТАРСЬКІЙ ГЛИБИНЦІ

Нас повезли до міста Павлограда. Зустрічали нас, двох гостей – литовського поета Віктораса Рудзіанскаса з Каунаса і мене, галичанку – хлібом-сіллю.
Найцікавіше, що нам показали, в музеї історії міста – кімнату-музей поетеси Ганни Світличної, подарували книжки її поезій. Потім в Будинку літератора ми сиділи за круглими столами, пили вино, вели літературні бесіди, співали народні пісні. Нас частували смачними варениками. У тому вечорі-«вогнику» був такий, знаєте, східноукраїнський колорит, степовий. Всі люди були у вишиванках. Про себе розповідають, і нами цікавляться, і Львовом. А ще ми виступали з віршами у міській бібліотеці.
На жаль, у місті немає пам’ятника Шевченку. А Леніну – стоїть. Але люди приємні. Познайомилися з письменником-сатириком, членом НСПУ Андрієм Коцюбинським, з пані Олександрою та її чоловіком, іншими літераторами. Додому поїду з втішним висновком: у шахтарському місті, у самій глибинці – є Україна! Талановита молодь підростає.
Прощалися, цілувалися, запрошували у гості, вони нас, а ми їх.
13 липня, Львів

Галина ГАЙ,
поетеса, м. Біла Церква

ПРО ПЕТРИКІВКУ Я НАПИСАЛА ПОЕМУ

Блітц-Інтерв’ ю Валенити ОРЛОВОЇ

В. О. – Пані Галино, які враження заберете з собою на Київщину після шевченківських свят?
Г.Г. – Я дуже давно мріяла побувати на батьківщині петриківського розпису, бо сама у 1990-х роках захопилася цим малюванням. Кілька років самотужки його вивчала, допомагали й подруги, які приїхали із Петриківки у Білу Церкву. У нас організувалась артіль і ми навіть робили виставку в Українському домі. Наші вироби дуже сподобались киянам, “поїхали” деякі роботи й за кордон. Артіль розпалася, але любов до Петриківки я зберігаю усе життя. Це такий спалах – подорож до вас! Центр петриківського розпису, який очолює Андрій Пікуш – неповторний, тут лише на основі спілкування можна писати книгу! Про Петриківку й розпис я написала поему.


Петро ШУЛЬГА,
коментатор всесвітньої служби Радіо Україна, журналіст, поет, м. Київ

Я ЗАПИСАВ РЕЦЕПТ КОЗАЦЬКОЇ КАШІ

Поїхати на Магдалинівщину мені порадила Любов Голота, яка там неодноразово бувала радіожурналісткою у 1970-х роках. Нас тепло зустрічали, організовано все було на найвищому рівні. Все, що я побачив і почув у цьому серці Дніпропетровщини і в самісінькому серці України, буду висвітлювати на радіо, і не один раз, а періодично, протягом року, багатьма мовами світу.
Я записав рецепт козацької каші, із пшона і курячих пупків, якою споконвіку частували тут гостей. Ніде й ніколи я не їв такої смачної каші...


Михайло ПАСІЧНИК,
поет, голова Житомирської обласної організації НСПУ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЗВІВ НАС УСІХ ДОКУПИ

У 1977 році нас із Юрієм Кібцем разом приймали до Спілки письменників, а ще раніше сорок років тому доля звела нас на семінарі творчої молоді в будинку творчості в Ірпені. Наші вчителі були Микола Бажан, Андрій Малишко, Дмитро Білоус, Валентин Речмедін, Абрам Кацнельсон та інші живі класики.
Запам’ятався вірш Юрія про Оріль, я тоді думав, що це слово вигадано для краси романтичним поетом. І тепер приємно вражений, що побував нарешті на легендарному Приоріллі, на берегах ріки, яку малював Тарас Шевченко. Юрій Кібець тоді ще казав, що «поезія – це олімпійський вогонь нації, який передається народом незгасно від покоління до покоління».
Приємно було відвідати у селі Котівці кімнату-музей Івана Кібця. Цей літератор, батько Юрія, у молодості вчителював на моїй рідній Волині, а тепер я мав щастя побувати на його батьківщині Магдалинівщині і прочитати вірша про мого 90-літнього батька, який, як і Іван Кібець, був ще й народним умільцем, виплітав вироби із лози і соломи – брилі, кошики, рукавиці, рибальські сітки. Тепер Тарас Шевченко звів нас усіх докупи.
Валентина КРИВДА,
журналіст, газета «Промінь «Просвіти», м. Кривий Ріг

МАЙСТРИ СЛОВА ЗАВІТАЛИ

21 травня до Кривого Рогу завітали з Києва справжні майстри слова. Це письменник і поет, заступник голови правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Василь Фольварочний, поет, лауреат багатьох премій Петро Осадчук і наш земляк, поет і бард Едуард Драч. З нагоди Шевченківських свят, які цього року влаштовувала в Україні Дніпропетровщина, вони приїхали до нашого міста вшанувати пам’ять великого поета. Гості побували біля пам’ятника Кобзареві у Центрально-Міському районі, поклали квіти до його підніжжя, відвідали Криворізький історико-краєзнавчий музей і поділилися своїми творчими доробками перед читачами 11-ї міської бібліотеки, де їх супроводжував відомий криворожанин, журналіст і письменник, член правління Дніпропетровської ОО НСПУ, лауреат Шевченківської премії Григорій Гусейнов.
Попри певну втаємниченість влади про маршрут гостей під час їхнього перебування в Кривому Розі , декому з нас все ж пощастило побувати на цьому справжньому святі українського поетичного слова у міській бібліотеці. Варто також зазначити деякі особливості цієї зустрічі. По-перше, відсотків на сімдесят невеличка зала була заповнена учнями Криворізького військового ліцею, а по-друге, не помітно було тут ні телебачення, ні радіомовлення, ні журналістів із газет “Червоний гірник” та “Пульс региона”, хоч, як повідомив про це заступник начальника відділу внутрішньої політики виконкому Криворізької міської ради Микола Скиба, вони про цей захід були поінформовані.
Зустріч ця вдалася на славу. Не вщухали оплески, особливо після читання віршів, і після пісень, які виконував Едуард Драч. Як це комусь не здається дивним, але майстри слова з Києва читали не вірші Шевченка, а ділилися зі слухачами своїми творчими доробками. Можливо, – через те, що ці вірші й пісні кричали, молили, благали, агітували за українську Україну, пройняту духом творчості Тараса Шевченка. Якщо й говорили про самого Тараса, то все це тісно було пов’язане із сьогоденням. Зокрема, заступник голови ВУТ «Просвіта» Василь Фольварочний сказав таке: “Скільки б нас не розкрадали, скільки б нас не розкуповували, але ми багаті, залишиться ще багато і нам, і нашим нащадкам. І що б там на нас не говорили, а ми все одно примусимо грати за нашими правилами. І якщо у нас прокинеться національна гідність і ми відчуємо себе господарями на своїй землі, то ми примусимо їх усіх із нами рахуватися. Це і є головне завдання. І цьому нас учив Тарас Шевченко”.
Гості залишилися задоволені і прийомом, і уважною аудиторією, вони отримали від криворіжців, в тому числі від Григорія Гусейнова – подарунки, а нам залишили свої книжки. І ми обов’язково у наступних наших числах познайомимо читачів із творчістю цих українських поетів і письменників.

Михайло КУДРЯВЦЕВ,
поет, член правління Дніпропетровської ОО НСПУ

ЦЕ БУЛО ДЕРЖАВНЕ СВЯТО

Це було державне свято, і пройшло воно на належно високому державному рівні. І це треба усвідомлювати, яка відповідальність лежала на дніпропетровцях, зокрема, на організації НСПУ. Гадаю, що ми мали гідний вигляд. А ще я радий надзвичайно, що зустрівся зі своїм побратимом, першокласним поетом Дмитром Кременем, якого я дуже шаную. Востаннє ми бачилися у Тернополі, рівно рік тому, на Шевченківському святі, і тепер от ця зустріч. Для мене це був не стільки спілчанський обов’язок, а радість – зустрічати і супроводжати його.
Одкровенням було почути авторське читання зі сцени театру імені Шевченка Дмитра Кременя, Леоніда Талалая, інших майстрів пера. Шкода, що часу не вистачило усім гостям мовити своє слово зі сцени чи перед пам’ятником, бо їх було близько ста. Але гадаю, що коли вони роз’їхалися по районах, то мали змогу почитати свої вірші, поділитися думками з читачами.
Юрій КІБЕЦЬ,
поет, заступник голови Дніпропетровської ОО НСПУ

ПТАХ У ГОРОБИНІ

Зворушливо мені було супроводжувати делегацію гостей Шевченківського свята на мою малу батьківщину, у Магдалинівський район. Це були колеги – коментатор всесвітньої служби Радіо Україна, поет Петро Шульга та голова Житомирської ОО НСПУ Михайло Пасічник.
Нас приймали і супроводжували заступник голови Магдалинівської райради, голова райвно
п. Штефан і заввіділом пані Ірина. В актовій залі Магдалинівської школи гостей свята привітали учні і педагоги. Відбулося засідання шкільної академії наук, яка плекає паростки юних талантів. Свої вірші прочитали обдаровані учні Павло Горбонос та Олександра Бондар. Відбулась літературна вікторина. Петро Шульга цікаво розповідав про всесвітню службу Радіо Україна, яка на весь світ пропагує багатьма мовами світу літературу й мистецтво України. Він прочитав поезії про рідну мову, про матір. Читали й ми з Михайлом Пасічником, моїм старим другом. Сто років знаю його, а нині відкрив для себе вдруге автора чудових дитячих віршів, щемної лірики, політичних памфлетів. Ми подарували свої книжки бібліотеці.
Запам’яталася тематична виставка творів Шевченка і вишивані роботи та витинанки учнів. Нам подарували з автографами авторів ці надзвичайні вироби дитячих рук. Я отримав вишиванку на полотні «Птах у горобині», дивовижну жар-птицю 15-річної учениці Галини Мандзюк.
Вразила Оленівка, приорільське село-писанка з характерним чарівливим ландшафтом: верби сходяться до ставка, лелеки літають, благословляють молоді подружжя на діточок.
Директор Оленівської СШ Лобанова Світлана Василівна залюблена в літературу рідного краю, подарувала нам книжку «Магдалинівщина», оформлену пейзажами Орелі і розкішного соняшникового поля. Всім вручили буклет «Поети і письменники Магдалинівщини». При школі видаються книжки талановитих діточок. Стіни школи розмальовані учителем, народним умільцем с.п. Лифарем. Я таких величезних і яскравих природних, національно-колоритних настінних художніх розписів майже не зустрічав в Україні. Нас вразив також суперсучасний і водночас затишний кабінет інформатики.
І мені боляче, що на всій моїй любій Магдалинівщині, яка славиться на весь світ своїми чорноземами і «трудовими звершеннями», немає жодного пам’ятника чи погруддя Тарасу Шевченку. Окрім того єдиного, виготовленого у 1960-х роках простим робітником заводу імені Петровського погруддя Кобзаря. Його якийсь час переховував у себе Анатолій Дем’яненко, керівник образотворчого мистецтва, в той час як опальний автор скульптури постраждав за «український буржуазний націоналізм». У 1986 році на моє прохання погруддя було перевезено сюди в село Котівку в дар кімнаті-музею Івана Кібця.


Жан ПАРФІМЧУК
поет, член ДОО НСПУ

НАША ЗЕМЛЯЧКА

Свято пройшло якнайкраще. Я такий радий, що до Дніпропетровська завітала наша землячка Любов Голота. Ми зустрілися з нею на покладанні квітів «молодому» Тарасу Шевченку, обнялися, розцілувалися. Я пригадав, як ми колись разом брали участь в обласному конкурсі поезії «Юність комсомольська моя». Перше місце посів тоді Володимир Міщенко, друге – Любов Голота і третє – я.

Анатолій ШКЛЯР,
поет, член правління Дніпропетровської ОО НСПУ

УСІ ПОЧЕСТІ ДІСТАЛИСЯ МЕНІ ОДНОМУ

Моє завдання було – приймати у Спілці перших гостей, які приїдуть вранці 19-го травня. Мені пощастило, це були кримські дівчата – письменниці Тамара Дяченко з Севастополя та Ліда Огурцова з Сімферополя – веселі, приязні, екзотичні. Кримчанки, а розмовляють українською, – зрадів я. Ми обмінялися книжками, поговорили про видавничі справи в Криму і Дніпропетровську. Попили кави з канапками, тістечками. Я запропонував дівчатам і Андрієві Медведенку, голові Луганської ОО НСПУ, оглянути заповітні куточки міста. З вікна Спілки видно пам’ятник академіку Яворницькому, туди я й повів їх щонайперше. Потім ми оглянули унікальну колекцію половецьких баб просто неба, яку почав збирати ще Яворницький, а продовжили університетські археологи у 1970-х. Гостям, які вперше в Дніпропетровську, було цікаво узнати, що будинок історичного музею, в якому міститься офіс Спілки, збудовано на початку ХХ століття за ескізами Каїрського історичного музею, які привіз Дмитро Іванович Яворницький зі своєї подорожі Єгиптом.
З великими валізами ми поїхали до готелю, я допоміг поселитися дівчатам. Тут прибув із Одеси письменник Олекса Різників, колишній політв’язень. Я чув про нього, а тепер зазнайомився особисто.
Виставка «Шевченкіана в екслібрисі і графіці» була першим заходом, куди привезли гостей свята. Презентація художника Василя Івановича Хвороста пройшла в теплій атмосфері. Тут я вперше зустрівся з поетом Степаном Сапеляком, побачив, яка вона, Галина Пагутяк. Раніше тільки читав їх, а тепер ось такі зустрічі...
20-го я поклав і свою гвоздичку до підніжжя Тараса. Тут мені Петро Осадчук подарував нову книжку сатири й іронічної поезії «Останній рубіж оборони».
21 травня гості роз’їжджалися по районах, і ми, дніпропетровці, мали їх супроводжувати. Так трапилося, що, коли приїхала машина з міста Марганця, всіх гостей уже розібрали, і довелося мені їхати самому, у почесному супроводі директора Марганцівського краєзнавчого музею пана Костянтина Бакурова. На гостей чекало багато людей. Ми покладали квіти до пам’ятника Шевченку, який збудував син нашого поета Григорія Бідняка, Олег Григорович Бідняк, коли був мером міста Марганця. Начальник міського відділу культури Олександр Михайлович Приймук і заступник мера супроводжували мене одного. Усі почесті дісталися мені одному, бо я був головним і єдиним гостем, тож і виступати довелося за трьох: я розповідав про перепоховання Кобзаря 22 травня 1861 року на Чернечій горі, читав вірші перед пам’ятником, у міській дитячій бібліотеці, і у музичній школі. Багато дітей грали, співали разом зі своїми батьками, я подарував їм наш письменницький журнал «Січеслав», присвячений Тарасу Шевченку. На жаль, поет Григорій Прокопович Бідняк, уродженець і почесний громадянин Марганця, через хворобу не зміг взяти участь у святі.
Потім нас повезли в козацькі місця, на околицю міста, на острів Буцький. Місцева «Просвіта» за ініціативою ентузіаста-просвітянина Миколи Івановича Тищенка на початку 1990-х встановила пам’ятник – металевий хрест на честь козаків, які прославили ці місця своїми подвигами у боях з татарською навалою. У цих місцях згідно з переказами загинув Іван Сірко. Ми пом’янули легендарного кошового отамана козацькою чаркою.


Микола ЧАБАН,
письменник-краєзнавець,
заввідділом культури дніпропетровської обласної газети «Зоря»

ЙДЕМО НА ПРОЩУ ДО ТАРАСА

Під час кількаденного Міжнародного Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій”, яке пройшло на Дніпропетровщині в травневі дні, гості-письменники з різних куточків України і світу роз’їхалися по всіх районах області. Лише Апостолівський та Покровський райони “забули” прислати транспорт за письменниками...
У складі невеличкої делегації літераторів Києва і Дніпропетровська нам довелося побувати в Нікопольському районі. Край п’яти запорозьких січей, степова вольниця здавна вабили Тараса Шевченка, і поза сумнівом у далекому 1843 році він побував тут, у Нікополі (колишньому Микитиному Розі), Капулівці, Покровському... Київські письменники Павло Щириця і Василь Довжик, а також автор цих рядків мали зустріч у Нікополі з головою райдержадміністрації Володимиром Євтушенком, котрий розповів, що робиться в районі по відродженню козацьких традицій, по пропаганді Шевченкового слова, національному відродженню. Гості виступили перед заступниками директорів навчальних закладів з виховної роботи. Цікаві відомості про край подав Мирослав Жуковський, заступник директора міського краєзнавчого музею.
А гості з Києва порадували слухачів поетичним словом. 26-річний Павло Щириця за фахом журналіст, за покликанням поет, фіналіст літературного конкурсу “Молоде вино”, лауреат “Гранослова-2006”, премії “Благовіст”. Він натхненно читав поезії зі своєї збірки “Територія братства”, яку слухачі отримували як дарунок разом з автографом Павла Олексійовича. Хоч і народжений у Києві, поет відчуває себе холодноярцем. Бо його рід – зі славнозвісного Холодного Яру, де Шевченкові гайдамаки ножі святили і йшла запекла боротьба за українську державність в роки національно-визвольних змагань. Один з дідів Павла був холодноярським отаманом. У 1920-х викладав у Дніпропетровському інституті народної освіти, але за своє самостійництво був репресований і досі не реабілітований! Родина справедливо пишається отаманом і робить все, аби в незалежній Україні було повернено знеславлене ім’я безпідставно репресованого.
Голос іншого гостя з Києва Василя Довжика, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата премії імені Лесі Українки та багатьох інших літературних премій, добре знають радіослухачі в Україні. Актор і письменник вільно опановує будь-яку аудиторію, знаходить з нею спільну мову. Так було й на Нікопольщині.
У селі Покровському, де Шевченка-художника приваблювала старовинна січова церква, гостей одразу повели до музею, який скоро відзначить своє 40-річчя. Багата й славна історія села, тут жива пам’ять про Калниша, Шевченка, Рєпіна, Сєрова, Олександра Довженка й інших видатних діячів, котрі в різний час бували тут. А в місцевій школі учні й вчителі зустрічали гостей за традицією короваєм. Директор школи Катерина Коваленко почала з візитівки навчального закладу, будівля для якого зведена ще в 1954-му, як будувалося Каховське водосховище, переселялися люди з земель, які підлягали затопленню.
Учні підготували композицію про життя Тараса Шевченка, декламували й співали пісні, а двоє шестикласників самі пишуть вірші й охоче читали їх, заохочені гістьми. Вийшов плідний й зацікавлений діалог з учнями про творчість Тараса й взагалі Творчість, без якої життя є сірим і одноманітним. Школярам приємно, що випускником школи свого часу був і нинішній глава району Володимир Євтушенко. Уродженець Покровського, він у непростих умовах сьогодення проводить район через ринкові рифи, відчуває свій кревний зв’язок з козацтвом, відроджував його тоді, коли багатьом це видавалося просто забавкою.
Виставка книжок Шевченкіани також підтвердила, що в цій школі твори Кобзаря не лежать мертвим капіталом, а працюють на виховання підростаючого покоління. Гості поклали квіти до монументів Кобзаря у Нікополі і Покровському і на могилу козацького кошового отамана Івана Сірка під Капулівкою.
Марія Дружко,
поетеса, член НСПУ, керівник молодіжного літературно-мистецького клубу “Віварт”
м. Дніпродзержинськ

ІСКРИ ВОГНИСТОГО СЛОВА

Є слова, здатні зворушити найбайдужіші серця, є особистості, що продовжують жити поза часом і простором, надихаючи цілі покоління своїми вчинками, творчістю, запалом душі. Саме до таких постатей належить Тарас Шевченко, без якого неможливо уявити українську культуру, літературу, мистецтво загалом.
21 травня 2008 року у рамках Міжнародного свята імені Т.Г. Шевченка “В сім’ї вольній, новій” дніпродзержинський молодіжний літературно-мистецький клуб “Віварт” і центральна міська бібліотека, яка, до речі, носить ім’я Кобзаря, мали честь приймати у себе високих гостей. Промовисте Шевченкове слово, наче іскорку, привезли до нашого міста київський драматург і перекладач, член НСПУ, представник Міністерства культури України Василь Неволов та поет, член НСПУ, голова Вінницької обласної організації НСПУ Володимир Рабенчук. Дніпродзержинські письменники, члени НСПУ поети Володимир Сіренко та Сергій Злючий, директор центральної бібліотечної системи м. Дніпродзержинська Лариса Денисюк і автор цих рядків влаштували шановним гостям невеличку екскурсію рідним містом.
Розпочалася зустріч знайомством зі студентами дніпродзержинського державного технічного училища №22, де письменники розповіли про Міжнародне Шевченківське свято, його витоки і традиції, читали вірші, присвячені великому Кобзарю. Від імені делегатів свята пан Рабенчук подарував студентам училища книги сучасних українських письменників, побажав підростаючому поколінню духовності і наснаги. Далі делегація вирушила до пам’ятника Тарасові Шевченку, де Володимир Сіренко представив гостям автора монумента, відомого дніпродзержинського скульптора Гарніка Хачатряна, який приєднався до творчої валки. А що неподалік розташувався дніпродзержинський міський театр російської драми ім. Лесі Українки, то ми зазирнули і туди. Наступним етапом екскурсії були відвідини міського музею, де гостям продемонстрували експозицію міського художнього свята “Мамай фест”, присвяченого нашому національному героєві козаку Мамаю.
Доки тривала невеличка мандрівка містом, у центральній міській бібліотеці ім. Т.Г. Шевченка на гостей вже нетерпляче чекали члени молодіжного літературно-мистецького клубу “Віварт”. Саме тут, у бібліотеці, і розпочався мистецький діалог між поколіннями, який має надзвичайно важливе значення у вихованні юних талантів. Вівартівці продемонстрували делегатам виставку творчої діяльності клубу і, трішки ніяковіючи, подарували їм свої перші книжечки та альманах “Віварт”. Ми попросили шановних письменників познайомити нас з їхньою творчістю. Затамувавши подих, слухали ми уривки з п’єси Василя Неволова, присвяченої голодомору 1932-1933 років. Глибоко врізалась у пам’ять розповідь про соціалістичні змагання за шматочок сала у виснаженому голодом колгоспі! Запам’яталися поезії Володимира Рабенчука, особливо його звернення до молодих авторів. Далі на наше прохання гості провели невеличкий майстер-клас: послухавши твори вівартівців, дали початківцям мудрі поради, зробили важливі зауваження. Гармонійну атмосферу творчого спілкування не порушила навіть присутність представників міської влади – заступника міського голови м. Дніпродзержинська з питань діяльності органів міського самоврядування Тетяни Іванівни Герасюти та начальника відділу культури міськвиконкому Ірини Миколаївни Вовчек, які долучилися до культурного діалогу, розділивши з нами святковий настрій.
На жаль, усе цікаве швидко закінчується. І наші гості вирушили до Дніпропетровська, аби знову зануритися у вир Шевченківського свята. Але вогнисті іскорки творчості і духовності, привезені ними до нашого міста, ще й досі зігрівають серця дніпродзержинців.


Андрій ТУЛЯНЦЕВ,
кандидат мистецтвознавства, заввідділом культури обласної газети «Днепр вечерний»

СЛОВО – МАЙЖЕ ЯК ТВЕРДАЯ КРИЦЯ

Історичним можна назвати Міжнародне літературно-художнє свято «В сім’ї вольній, новій...», яке вперше відбулося на Дніпропетровщині. Протягом трьох днів видатні письменники і поети, літературознавці й перекладачі з України та з-за кордону зустрічалися з мешканцями міст і сіл областів. У нас гостював справді зоряний літературний гурт. Якби назвати усі книги й перелічити усі нагороди наших гостей, вийшов би справжній зорепад. Спробую назвати зоряні імена: Володимир Яворівський, Роман Лубківський, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Леонід Талалай, Олесь Лупій, Василь Лопата, Василь Шкляр, Степан Сапеляк, Василь Фольварочний, Алесь Рибак (Бєларусь), Вікторас Рудзіанскас (Литва), Хіросі Катаока (Японія), Іренеуш Кшиштоф Шмідт (Польща), Володимир Сарішвілі (Грузія), Фелікс Бахчинян (Вірменія) та інші.
Прес-конференція у залі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, яку відкрили заступник голови ДОДА Євген Бородін і начальник обласного управління культури Катерина Самарець, мала характер теплого, живого і справді літературного спілкування.
У виступах голови НСПУ, народного депутата України Володимира Яворівського, голови Шевченківського комітету Романа Лубківського, іноземних гостей ми почули багато цікавого, небуденного. Відбулося обговорення актуальних питань розвитку літературного процесу у різних країнах, утвердження духовності і моралі в сучасному суспільстві, виховання молоді в дусі справжньої любові до України і українства.
Лауреат цьогорічної Шевченківської премії, наша землячка Любов Голота внесла сумну ноту в атмосферу свята. Вона звернула увагу представників влади на соціально-економічні негаразди в її рідному Софіївському районі...
Першою сенсацією, на мій погляд, стала міні-презентація книги-енциклопедії «Шевченкіана Придніпров’я», яка вийшла за ініціативи та упорядкування Лесі Степовички і за фінансової підтримки облдержадміністрації. Ця книга увібрала в себе вагомі історико-художні факти, пов’язані з перебуванням Тараса Шевченка на Придніпров’ї. Зі сторінок видання, яке викликає захоплення дизайном (художник Сергій Ковика-Алієв) та поліграфією (видавництво АРТ-ПРЕС), з читачем спілкуються письменники і поети, науковці-історики, філологи, етнографи, театро- і музикознавці. Читаючи книгу, дізнаєшся про цікаві епізоди музично-театральної спадщини на сценах місцевих театрів, філармонії, Будинку органної і камерної музики. Є сторінки, на яких аналізуються переклади Шевченка французькою мовою. І, звичайно ж, вражають глибокі і образні вірші дніпропетровських поетів.
Другою сенсацією варто назвати подарунки гостей. Володимир Сарішвілі передав том поезій Тараса Шевченка в перекладі грузинською мовою, а Фелікс Бахчинян – том поезій в перекладі вірменською. Унікальність поезій великого українського поета й мислителя допомагає людям різних націй зберігати духовний баланс у їхніх душах, ближче пізнавати творчість Кобзаря...
Учасники свята стали бажаними гостями у всіх районах Дніпропетровщини.

Іренеуш Кшиштоф ШМІДТ,
письменник, Польща

ЛІТЕРАТУРА ФОРМУЄ ДУШУ

Мене цікавить літературний процес вашого регіону. Адже проблеми духовності в сучасному
суспільстві хвилюють і письменників Польщі. Життя сьогодні кардинально змінилося, але люди не повинні забувати про те, що література формує душу. Особливо це стосується молодих. Необхідно нагадувати молодим людям про те, що існують книги. І старовинні, і сучасні. Що їх треба читати. Що ніякий комп’ютер не замінить хвилюючого слова поезії.
Надія ТУБАЛЬЦЕВА,
прозаїк, член правління ДОО НСПУ

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО БУЛО ВІЙСЬКОВИМ ОРДЕНОМ

Широківський район ми обрали для подорожі невипадково. Це справжня степова Україна. Край, який так любили січовики. У селі Шестірня, що на Широківщині, зберігся козацький цвинтар, де можна побачити кам’яні хрести, зроблені у так званому «мальтійському стилі». Це свідчення того, що козацтво було військовим орденом. На жаль, нам не вдалося побачити водоспад на річці Кам’янці – просто не вистачило часу.
Втім, гостинні господарі (заступниця голови райдержадміністрації і начальниця відділу культури) повезли нас на могилу козака Сіроми, що височить на високому, насипаному руками вдячних нащадків пагорбі при в’їзді у Широке. Гість свята – японський фольклорист-україніст Хіросі Катаока зі справжньою шанобливістю поставився до пам’яті нашого предка, який, незважаючи на прізвисько, був людиною заможною, бо став старшиною за часи Петра Калнишевського (отаман умів подбати про своїх побратимів). У складі нашої делегації були також заступник директора і оператор дніпропетровського «Телетеатру».
Втім, нас приваблювало на Широківщині ще й те, що тут народився Павло Лазаренко – по справжньому Великий Будівничий часів «дикого капіталізму». Унікальна постать новітньої української історії.
Мої враження від поїздки – супер! Хіросі також був у захваті. Виступати йому довелося тричі. В школі він подарував учням аркушики з хоку, записаними ієрогліфами. Уявіть собі враження дітей! Потім поділився з нами: «Боже, які красиві, розумні, цікаві українські діти!» Дорогою (а це три години в один кінець) розповідав нам про Японію. Ми відкривали для себе край Сходу Сонця. Здається, у нас багато спільного в ментальностях. Ця подорож – найкраще враження від минулої весни.


Віталій СТАРЧЕНКО
поет, член правління ДОО НСПУ

ХОРОШІ, ДОБРІ ЗУСТРІЧІ

Ми далеко від обласного центру не віддалились: від’їхали від готелю і за півгодини були вже в Дніпропетровському районі – одному з найбільших в області. Певно, що наша делегація була однією з найцікавіших: лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай, одна з найпомітніших молодих поеток в Україні – Леся Мудрак і я. Принаймні, нам трьом було комфортно разом. До речі, Леся Мудрак – наша, дніпропетровська. До того ж – однокласниця моєї доньки.
Нас дуже тепло зустріли в селищі Ювілейному, де ми спочатку виступили перед бібліотекарями району, а потім приєдналися до іншої делегації (Анатолій Качан, Наталя Дев’ятко, Тамара Дяченко із Севастополя) і відправились до школи. Що сказати? Хороші, добрі зустрічі, без формалізму. Видно, що на нас чекали, що нам раді. Так і ми ж постарались: читали вірші, розповідали про те, як проходить свято. Звісно, намагалися зробити так, щоб найбільше уваги було приділено гостям.

Наталія ДЕВ’ЯТКО,
поетеса, прозаїк, Дніпропетровськ

Так, як було, вже не буде

Нотатки з Шевченківського свята

Мені пощастило брати участь мало не у всіх заходах Шевченківського свята “В сім’ї вольній, новій...”, що відбувалося на нашій Дніпропетровщині.
Першим яскравим спогадом стали зустрічі з письменниками 19-го травня. О пів на восьму я приїхала у Спілку письменників, щоб зустрічати гостей, які приїдуть до 12-ї години в місто, пригостити чаєм, розважити. Біля споруди історичного музею, де знаходиться письменницька світлиця, чекала тендітна жінка, яка впізнала в мені творчу людину. Впізнала по вишиванці. Сумно, але така наша дніпропетровська особливість – національне зазвичай пов’язується з професійними уподобаннями або з офіційними заходами.
Жінка, яка приїхала до Дніпропетровська ще вдосвіта, була Людмила Солончук, поетеса з Черкащини. Ми чудово поспілкувалися, обмінялися книжками в нашій відремонтованій світлиці, випили чаю з печивом. Людмила чудово співає, та й рідко в наш час зустрінеш таку щиру і талановиту людину. Згодом до нас приєдналися Лідія Огурцова і Тамара Дяченко з Криму, Андрій Медведенко з Луганська.
Понеділок закінчився для мене дуже пізно, майже опівночі, бо кияни, яких ми зустрічали і реєстрували у готелі “Дніпропетровськ”, приїхали о дев’ятій вечора, такі втомлені від багатогодинної дороги, що було шкода на них дивитися.
Вівторок 20 травня став здебільшого днем урочистостей. Квіти, вишиванки, прапори політичних партій – яскраві кольори миготіли перед очима, створюючи атмосферу свята зі значним присмаком офіціозу. Гості і мешканці міста бачили того дня різного Шевченка і різну Україну: в книзі “Шевченкіана Придніпров’я”, на зустрічі із владою, і в застиглому в камені, але живому пам’ятнику “молодому” Шевченку, біля якого в такі далекі дні здобуття Незалежності було піднято перший в Дніпропетровську український державний прапор. Перед ними постала історична Україна, збережена Дмитром Яворницьким в минулому, і працівниками Історичного музею сьогодні, і “Мальовнича Україна” на полотнах молодих художників. Дуже різна Україна, але така рідна.
Другим яскравим спогадом про Шевченківське свято для мене стала поїздка в містечко Підгородне Дніпропетровського району, коли всі письменники роз’їхались по області, влаштувавши свято творчого слова в містах і містечках Дніпропетровщини.
Мені пощастило опинитися в товаристві казкарів Анатолія Качана і Тамари Дяченко. І якщо пан Анатолій пише для маленьких діточок і здебільшого вірші, то пані Тамара творить пригодницькі казки з цікавими сюжетами і правдивою психологією героїв. Шкода, що в книжкових крамницях Дніпропетровська неможливо купити її нову книгу “Таємниця Фіоленітовського гроту”, яку я прочитала із захопленням ще в день нашого знайомства.
Приймали нас в районі дуже тепло й щиро. Письменники поклали квіти до пам’ятника Тарасу Григоровичу, подивилися експозицію в народному історико-краєзнавчому музеї, виступили в двох школах. Нас вітали малята дитячого садочка “Енергетик”, вихованці школи естетичного виховання та фольклорно-етнографічний гурт “Криниця”. Квітів подарували стільки, що було важко довезти всі букети додому. А як нас слухали діти... Я знаю, що цей день запам’ятаю на довгі роки, а коли за десять хвилин після нашого приїзду в район з дитячої бібліотеки мені принесли для автографу примірник моєї нової книги (книга була видана як робота переможця обласного літературного конкурсу “Молода муза”, започаткованого Управлінням у справах сім’ї, молоді і спорту Дніпропетровської області), зізнаюся, ледь не росплакалася.
Але на тому дива цього дня не закінчилися. Чи стояли ви коли-небудь у колі, мальованому вогнем? Я стояла. І кожен раз це коло різне. Вистава може захопити і вразити, може бути цікавою, як постановка “Назара Стодолі” в Дніпропетровському академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка (режисер-постановник Лідія Кушкова). Але коли після вистави глядачам запропонували вийти до пам’ятника “молодому” Шевченку разом із акторами, в чиїх руках миготіли свічки, перехопило подих. Ми стояли біля пам’ятника “молодому” Шевченку, справді молодому, бо багато своїх творів поет написав у двадцятирічному віці, людині, що розуміла власну країну краще за багатьох сучасників, і своїх, і наших. Не для камери чи загалу, а тому, що так мало бути того вечора, ми співали “Реве та стогне Дніпр широкий”, говорили, спілкувалися, і ніхто не хотів йти. В тих свічках, що тримали люди, відчувалася незбагненна сила, прадавня, як сам вогонь, що може освітити темряву і перемогти будь-що, що стане проти життя. Цей спогад я збережу в серці назавжди, хай він гріє не лише мене.
Було ще багато чого, що варто пам’ятати. І зустрічі зі студентами у вузах міста, і неперевершена вистава Михайла Мельника “Гріх” в театрі одного актора “Крик”, й інші урочистості. А ще спілкування з десятками талановитих і цікавих людей, вірю, з деякими зустрінусь ще багато разів.
Було важко прощатися. Важко усвідомлювати, що із закінченням Шевченківського свята в місті менше лунатиме українська мова, що знову місто стане більше власністю вже давно померлої цариці Катерини ІІ, а не козацькою землею. І разом з тим розуміти, що щось змінилося, і так, як було, вже не буде. Буде трохи інакше, трохи краще, трохи вільніше дихати і творити.
І так хотілося, дивлячись в очі, сказати кожному: “Приїздіть до нас ще! Приїздіть у Січеслав!” І додати, торкнувшись серця: “Дякуємо!”

2 липня 2008, м. Дніпропетровськ


Федір КЛИМЕНКО,
народний художник України, м. Дніпропетровськ

Я ПРИЄМНО РОЗЧАРОВАНИЙ У СВОЇХ СПОДІВАННЯХ

Я мав честь опікуватися головою Шевченківського комітету, видатним поетом Романом Лубківським, та заступнтиком голови Спілки письменників Казахстану Ґалимом Жайлибаєм. Супроводжував високих гостей на мою малу батьківщину, на Новомосковщину. Оглянули Собор козацького бароко XVIII століття, який став прототипом для написання роману Олеся Гончара. Переїхали місток через Самару, помилувалися пишними краєвидами, лісами, заїхали і до діючого чоловічого монастиря, архітектурної споруди XVII століття, у якому було переховувалися біглі селяни та козаки.
Поезії Романа Лубківського та його артистична манера виконання справили на новомосковських читачів незабутнє враження. Слово Ґалима Жайлибая про незабутнього Кобзаря і його значення для казахського народу було щирим і зворушливим.
Коли повернулися до Дніпропетровська, невтомний Роман Мар’янович забажав: «Покажіть мені старий Кодак!» І ми поїхали дивитися святі історичні місця, до яких так прагнула душа Тараса Шевченка – початок дніпровських порогів. Щоправда, на жаль, вони усі давно під водою. Пороги затоплено ще у 1930-х, коли споруджували Запорізьку ГЕС.
На прощання я подарував панові Романові свою книгу «Голодомор», яка містить мої малюнки і вірші. «Дякую, а я й не знав про таку книгу!» – вигукнув подивований поет.
Я провів гостя до льотовиська. Даремно мені казали, що пан Лубківський – неприступний і надто гоноровий чоловік. Вів виявився простим і люб’язним. Так що я приємно розчарований у своїх сподіваннях.


Людмила КОСТЕНКО
директор Царичанської Центральної бібліотечної системи

БІЛЯ «ЗУПИНЕНОЇ ГОРИ»

У рамках Шевченківського свята до нас на Царичанщину завітали високі й гарні гості – поет, лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк із Харкова і прозаїк з Івано-Франківщини Олександр Смоляк. Заступник голови Царичанської райради Кисличний Юрій Михайлович прийняв гостей у своїм кабінеті і розповів багатющу історію Приорільського краю, яку описав у своїх книгах про скіфів ще Геродот.
Гостями опікувалися начальник відділу внутрішньої політики РДА Новохатня Людмила Євгенівна, директор районного будинку культури Ключенкова Наталя Миколаївна, директор Царичанського історичного музею Білокінь Анатолій Миколайович, головний редактор газети «Приорільська правда» Жадан Микола Григорович і я. Спершу ми завітали до Царичанської ЗОШ, на ганку якої нас зустрічали діти й директор школи з хлібом-сіллю, народним співом і танцями. Перш ніж розпочати Шевченківський урок, який провела вчитель Агібалова Ліда Федорівна, діти направилися з квітами до погруддя Тарасові Шевченку. Учні різних класів читали вірші Кобзаря, а четверо школярів прочитали свої вірші перед відомими майстрами слова. Гості провели своєрідний майстер-клас, відповідали на запитання юних поетів. На тлі шкільної тематичної виставки «З Шевченком у серці», яку підготувала вчитель Валентина Олександрівна Онищенко, Степан Сапеляк читав свої поезії. А ми й не знали такого поета і що він був репресований, карався на засланні за свої вірші, як сам Тарас Шевченко!
Прозаїк Олександр Смоляк розповів, яке значення для нього і його творчості мав Кобзар.
Письменники подарували школі свої книжки, а діти заспівали «Молитву за Україну».
Затим ми поїхали до пам’ятної «Стели Бутенка», на якій є напис «Панасові Трохимовичу Бутенку за обліснення гори Калитви від вдячних нащадків». Гості зацікавилися, що це за історія з облісненням і ми розповіли їм про нашого славного земляка. У голодному повоєнному 1947 році, ще й дощі навесні такі розпочалися, що вода завирувала, зробилася страшна повінь і розмивала гору Калитву, а брудні потоки полилися в село. Люди гатилися, чим могли, але скажена течія затоплювала хати. Старий Трохим Бутенко сказав синові: «Роби, що хочеш, а рятуй село, бо загинемо». Панас Трохимович уважно оглянув гору, і помітив, що рослини, зелені насадження місцями затримують стихію. Тож пішов із лантухом у ліс, і заходився збирати насіння білої акації. Скликав людей, і вони засіяли насінням й засадили пагінцями Калитву. Відтоді вона щовесни буяє білим цвітом, а встановлена стела нагадує людям, хто село врятував, і хто, як у нас кажуть, «зупинив гору».
Незабутня зустріч і Шевченківські читання відбулися у читальній залі районної бібліотеки. Тут же, у райвідділі культури гості і присутні змогли оглянути літературно-мистецьку експозицію «Вінок Кобзареві» (Журбенко Любов Миколаївна, провідний бібліотекар).
Далі ми поїхали у село Китайгород до отця Сергія, який провів гостей до пам’яток архітектури козацького бароко XVIII століття – до церков Святої Варвари, Святого Миколая-угодника, і Успенського храму. Отець Сергій подарував гостям церковні книги.
Гості були задоволені, а ми – щасливі, що в нас побували такі знатні письменники.


Вікторас РУДЗІАНСКАС,
поет, головний редактор газети- щотижневика «Нямунас», м. Каунас, Литва

ВИ ЩЕ ПРИЙДЕТЕ ДО ЦЬОГО

Я випадково потрапив на це свято. Мусив їхати інший колега. В Дніпропетровську я вперше. В кінці 1980-х бував у Львові, спілкувався з ветеранами армії УПА. Тоді Литва боролася за свою національну ідентифікацію, мене це хвилювало.
У вас патріотичний запал залишився той же, що й тоді. Навіть більше. Тоді з розумінням ставилися до мого незнання української. Зараз в Дніпропетровську мені доводилося чути докірливе: «Через тебе, Вікторе, я мушу говорити російською».
Я поїхав з екскурсією до історичного музею, мене цікавили половецькі баби.
Щодо поезії, у нас вважається архаїзмом патріотизм у віршах. Цього раніше було багато. Я вважаю, що поезія мусить дистанціюватися від політики.
Ми не влаштовуємо таких пишних свят, як ви.
У вас пишуть римовані вірші. Ми вже відійшли від цього, перевагу віддаємо верлібрам. Ви ще прийдете до цього.
22 травня, Дніпропетровськ

Хіросі КАТАОКА
філолог-україніст, Японія

ОТ ВСЕ МІРКУВАВ, ЧОМУ ТУТ ЖИЛИ СКІФИ

Блітц-інтерв’ ю Валентини ОРЛОВОЇ

В. О. – Пане Хіросі, як сталося, що так добре володієте українською мовою?
Х.К. – Знаєте, моє вивчення української мови почалося із цікавої історії. Колись я прилетів у Бориспіль і там мене питають: “А в який ви університет хочете потрапити? Тут університетів багато...” Я не знав, що мій університет називався іменем Шевченка. В Японії мало інформації про Україну, мало зовсім літератури. Тому я в аеропорту запам’ятав це ім’я – Шевченко. З першого курсу почав вивчати, хоча п’ять років тому майже ніхто із іноземців не вивчав українську мову. Мене вона захопила мелодикою, м’яким звуком. 10 років я займався російською мовою. Велика різниця! Українська просто пісенна! Мене цікавить фольклор український, знаю багато пісень, хоча й не співаю. Це дуже багатий дослідницький матеріал. Скільки тут про традиції, природу, звичаї, сім’ю, кохання! Дуже подібне до японського фольклору.
В.О. – Що Вам запам’ятається на Січеславщині?
Х.К. – От все міркував, чому тут жили скіфи, чому так козаки любили волю? Тепер маю відповідь: та тому, що земля просто тут така! Вчора ось був у селищі Широке. Степова чудова земля, усі діти посміхаються! Ми побували у місцевій школі, і таке гарне враження, раніше такого не відчував, це чесно. У мене є особистий сайт в Інтернеті японською мовою і я про все це напишу, щоб більше людей знали про вас. Мої батьки живуть в Осаці. Я працюю в Київському інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені Рильського. Буду ще працювати на кафедрі японської філології в Національному університеті, викладати японську мову. Дякую, що запросили мене, я просто щасливий. До речі, так збіглося, що мій день народження випав на перебування у Дніпропетровську. Мене дуже гарно, тепло й по-дружньому привітали.


15 16
17

Січеслав