проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика
Проза


Василь СОЛОГУБ

Василь Павлович Сологуб – відомий український письменник: романіст, поет-лірик, публіцист, перекладач. Народився 8 вересня 1928 року в с. Прядивка Царичанського району на Дніпропетровщині. У 1957-му закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.
Тривалий час працював редактором у видавництві «Промінь». І досі цей час тепло згадують колеги по перу, дніпропетровські письменники. Поет Віктор Корж ностальгійно мовить: «О, Василь Павлович, люблю я цю людину».
Василь Павлович – людина драматичної долі. Людина-легенда. У юності 16–літній юнак підірвався на міні, коли працював помічником тракториста в полі. Його, скривавленого, без руки й ноги привезли на кінній підводі в село Могилів, у лікарню.
Бідна Василева мати, як зачула від людей новину, бігла того дня до Могилева, серце виривалося з грудей. Де ти, мій синочку?
Лікар на прізвище Дука, теж легендарний, – хто з могилян не пам’ятає його? – оперував хлопця, зачищав рану. Анестезія – шклянка спирту, інших засобів під рукою не було. Тільки й сказав: «Терпи, козаче». Василь усе стерпів, поволі почав одужувати. «У тебе воляче серце, житимеш довго», – напророчив тоді Дука. Хтось би вже й зламався, та тільки не Василь. Сильна воля, козацька вдача – вмру, та не здамся! – любов до літератури – привели його до університету. Перші кроки в літературі підтримав Олесь Гончар. Друзі допомогли переїхати до Києва.
За довготривалу творчу працю письменник видав чималу низку різножанрових творів, серед яких збірки поезії: «Студентські літа», «Трудне щастя», «Я вже підріс» (для дошкільнят), книги прози «У краплині – відбилося сонце», «Освячення любов’ю», «Вогняна спадщина», «Любов іде – весілля веде», «Ніна Курманчук».
Найвагомішим творчим досягненням Василя Сологуба вважаються його широкознані романи «Невидимий постамент», «Полинове причастя», «Сотвори себе», «Запізніле каяття» та повість-бувальщина «Котяра, обпоєний валер’янкою влади».
З Москви у перекладі на російську мову пішли до читача три романи Василя Сологуба: «Сотвори себя», «Полынное причастие», «Невидимый пьедестал».
Найновіша книга прози Василя Сологуба «Український характер». Її високо поцінували корифеї нашої літератури Павло Загребельний і Дмитро Павличко. За цю книгу письменника нагороджено премією ім. Олеся Гончара.
У видавництві «Дніпро» Василь Сологуб видав свій підсумковий однотомник – вибрані твори.
Написав книги, народив сина, збудував будинок. Яке змістовне, насичене життя цієї красивої людини! Високий, ставний, елегантний.
Щоліта Василь Павлович з вірною дружиною, красунею і розумницею Марією Петрівною приїздять у Бабайківку на Приорілля, до своєї садиби на малій батьківщині письменника. На подвір’ї в них завжди людно, приходять вчителі, школярі, письменники, селяни-герої його книги «Український характер». Хто з глечиком молока, хто з баночкою меду. Література й життя щільно переплелися в долі Василя Павловича. Письменник частує гостей яблуками зі свого саду. Пощастило й мені бувати не раз у бабайківському «будинку творчості» Василя Сологуба. Цього року мене запросили «на черешню». Купання в Орелі, розмови про літературу, шахи. «Як там мій друг Корж поживає?» – щонайперше цікавиться Василь Павлович старим другом.
Вітаємо нашого земляка Василя Павловича з вісімдесятирічним ювілеєм, зичимо міцного здоров’я душевного й тілесного і Божої опіки на многая-многая літа.

Леся Степовичка і січеславці.


ЧИ Я БОЛІТИМУ ВКРАЇНІ, КОЛИ УМРУ?

Фрагменти із книги «Український характер»

“ПРИМІРЯЛИ ВУЗДЕЧКУ НА СТЕЛЬМАХА...”

У ті вже далекі радянські часи я працював завідувачем редакції прози видавництва “Молодь”. Щороку “відвантажував” читачам чималу низку романів, повістей, збірок оповідань. Така “головоломна” робота давала можливість спілкуватися з багатьма українськими письменниками. Серед цієї літературної когорти найвиразніше запам’ятався вимогливо-прискіпливий Михайло Стельмах.
Саме тоді Михайло Панасович забажав перевидати в нашому молодіжному видавництві свій роман “Дума про тебе”.
Я, звичайно ж, одразу дав “зелену вулицю” цьому широко знаному творові. Достеменно знав, що редагувати, правити, чи то “дотягувати окремі образи”, тобто втручатися в художню тканину Стельмахової прози, нікому з редакторів не дозволялося.
У свій Величний Храм Творчості Михайло Стельмах не пускав нікого, одноосібно богував у ньому. Тим паче, що роман “Дума про тебе” не можна було назвати рукописом у повному значенні цього слова – звичайнісінька розклейка попереднього видання.
Ця обставина неабияк полегшувала справу. Мені залишалося тільки узгодити, уточнити з автором задум-ескіз художнього оформлення, особливо “обличчя книги”.
Михайло Панасович невідступно зажадав “винести на фасад обкладинки” розкрилений вітряк, символ стародавньої України.
Ми в редакції, “ідейно виховані, загартовані політбійці компартії”, розгубилися... Звернулися за порадою до головного редактора, мовляв, що робити. Негайно скликали художню раду, і вона, звичайно ж, безпощадно “відхилила” варіант з вітряком, “атрибутом патріархальщини”...
У Михайла Панасовича щоки стали фіолетовими... Він увесь налився гнівом... Здавалося, ось-ось вибухне сварка... Проте стримався. Лише гримнув: “Ви тут мені не забивайте памороки голими комуністичними гаслами!” – схопив свою “пухлу” розклейку і хотів було втікати геть.
Я ледве затримав гарячковитого автора. Аби вибратися з принизливої ситуації, вибачився перед ним і пообіцяв уладнати інцидент з обкладинкою... Запевнив Михайла Панасовича, що піду до директора, переконаю “худрадівців”, аби вони “відкликали” своє поспішне рішення.
Свого слова я дотримався: на найвищих рівнях ледве узгодив “Стельмахову обкладинку”.
Одначе доки “Дума про тебе” проходила всілякі видавничі формальності, Михайло Стельмах, Герой Соцпраці, Лауреат Ленінської премії, письменник із світовим ім’ям, класик української літератури, щоранку одночасно зі мною приходив на роботу у видавництво. Побоювався, аби щось не помінялося, не переінакшилося, чатував біля свого роману, аж поки розклейку не відправили до друкарні.
Час непомітно сплив, і ось на мій стіл ліг так званий “сигнальний екземпляр”. Я негайно зателефонував письменникові додому, знаючи, з яким нетерпінням він очікує виходу кожної своєї книги:
– Михаиле Панасовичу, дозвольте від усієї душі поздоровите вас... “Дума про тебе” вже лежить переді мною...
У слухавці почувся тремтливий видих:
– О-о-о... Сердечне спасибі вам за приємне повідомлення. Зараз же мчуся до вас. Чекайте!
Зворушений, розшарілий Михайло Панасович буквально залетів до кабінету. Поривно простягнув до мене свої обидві руки, долонями вгору, ніби випрошував щось надто важливе...
Я побожно поклав на його обидві долоні нову книгу, яка ще пахла фарбою.
Письменник пильно обдивився її зовні, любляче погортав сторінки, приклав до свого серця, навіть поцілував. На завершення цього священнодійства перехрестив зображення розкриленого вітряка і втаємничено прошепотів: “Родися-колосися, моя творча ниво!”
Я зачудовано спостерігав за цим незвичайним ритуалом. Аж потім Михайло Панасович озвався до мене:
– Василю, красно дякую вам за те, що допомогли мені відстояти національний колорит обкладинки. Ви ж знаєте, що нині все українське витруюється з нашої пам’яті...
– Мій вклад мізерний... То все ваша наполегливість, то все ваша непохитність...
– Хвали мене, моя губонько... Ну, гаразд, Василю, збирайтеся. Нас чекає моя дружина Леся. Поїдемо до мене додому “святкувати” “Думу про тебе”...
Я завагався:
– Може, іншим разом? Сьогодні футбол...
– Знаю це видовище... Коли хлопчики, які “думають ногами”, шалено ганяють на стадіоні рябого м’яча, тоді на Орджонікідзе в Політбюро ЦК “стоять на вухах”... Якщо ж наш брат, письменник, сотворить путящу книгу, тоді там, на “верхотурі”, пустельна тиша...
Я, присоромлений, вихопив із кишені квиток і пошматував...
– Ну-у-у... Навіщо ж така жертовність? – весело засміявся Стельмах, ховаючи свою книгу у майже школярський портфелик.
...Аби не сп’яніти швидко, ми пили-пригублювали міцний коньяк чарочками-наперстками. За отією неписаною традицією “приливали” “Думу про тебе”.
Я, трохи захмелений, настирливо розпитував у Михайла Стельмаха: як пишуться класичні романи? А він по-дитячому ніяковів і, поблажливо всміхаючись, кілька разів повторив одне й те ж: “Каторжна праця...”
Гостинний господар був у доброму гуморі:
– Вечір прози – пісний без поезії... Василю, знаю вас, тонкого лірика... Чи не прочитали б що-небудь для душі?
Я не чекав такого замовлення. Трохи знітився... Мовчки перебирав у мислях свої “давні” і “свіжі” “творіння”. Зупинився на віршику, який зухвало “проклюнувся” вчора:
– Михайле Панасовичу, ось на ваш високий суд... Ви – найперший слухач і – найперший поціновувач цієї мініатюри:

Я ВСЯ З ВОГНЮ ...

Я вся з вогню, ти погаси мене...
Дощенту обламай гілля моїх бажань.
І поведи, прошу, у радісне й сумне
Своїх ночей, своїх надій, своїх страждань...
Я вся з вогню, ти погаси мене...
І стань моїм, моїм високочолим днем.
Не дорікай, що я, дівча смішне,
Прошу згасити мій вогонь – твоїм вогнем...
Це я в думках тебе прошу стократ,
Тобі у серце їх струмую я щодня,
А ти такий холодний, наче кат,
Життям кудись прошкуєш навмання...

Печать глибокої задуми лягла на високе чоло прозаїка:
– Від імені дівчини? Рідкісне перевтілення! Трагізм, розпач... Сліпе шаленство почуттів... І тут же льодова душа юнака... За художньою насиченістю, за філігранною майстерністю, за довершеністю форми це перлина української поезії!
Я запротестував:
– Перехвалили... Мій віршик-макове зернятко... Він загубиться серед безлічі подібних собі... Михайле Панасовичу, от ваші романи-глиби, знані у багатьох країнах...
– Василю, я переконаний, що вам відома аксіоматична істина: у світі все відносне...
– Це так. Але ви своєю несамовитою творчістю відчинили браму у безсмертя...
Стельмах розгнівано заговорив:
– Хлопче, ви невиправний романтик... “Брама безсмертя”... Я смертний, як уся людва на нашій планеті. А щодо моїх книг... Час покаже. Тільки він один усе розставить на свої місця. Час ні про кого не забуде, віддасть кожному належне.
Ми довго мовчали, скупо цмулили коньяк.
Михайло Панасович позиркував на мене, ніби хотів щось запитати. І я не помилився.
– Василю, мені відомо, що ви досить вдало поєднали в собі три іпостасі: поета, прозаїка і книговидавця. Чи не так?
– Не знаю... – я відповів невизначено.
–Тож хотів би з вами порадитися...
У мене зірвалося з вуст:
– Я ще надто молодий давати поради класику!
Стельмах делікатно заперечив:
– Тут ви помиляєтеся. Сучасна молодь має гострий розум, прекрасний художній смак. В її судженнях – щире золото правди...
– Ну, коли так вважаєте...
– Інакше не звертався б до вас. Так от, я завершив роботу над новим великим романом. Але як його назвати – не відаю. Мучуся над заголовком і нічого путнячого не виходить. Щоправда, у мене є два варіанти. Хочу оце прямо зараз покласти їх на терези вашого видавничого досвіду. Дозволите?
– Будь ласка, будь ласка! – я весь напружився, загострив свою увагу.
– Перша назва: “Татарський брід”. А друга: “Чотири броди”...
Ми знову обидва вмовкли, вдалися до випробуваного прийому зібратися з думками.
Стельмах, загадково всміхаючись, з хитринкою в очах крадькома поглядав на мене. Здавалося, що він хоче загнати мене на слизьке...
–Книговидавцю, якщо вибирати одну назву із цих двох, мною запропонованих, на якій би ви зупинили своє високоідейне око?
Я відчув у цих словах їдку іронію, а може й сарказм... Але не образився. Я тоді перебував у гарному настрої, бо не кожен день мав змогу чаркуватися з видатним письменником.
І перед Михайлом Стельмахом постав я, радянський книгоредактор, голова якого була засмічена, захаращена всілякими цензурними настановами, насторогами:
– В обох назвах закладено певну філософію. ‘Татарський брід” – це навала, потопт... Так ішли татарські полчища, не питаючись ні шляху, ні броду... Ішли по живому й мертвому, безжально нищили Україну... Ця символіка не вкладається в рамки соцреалізму. “Чотири броди” – дещо світліша назва, перспективніша. Вона містить у собі пошук виходу із скрутного становища. Один брід – приреченість на невдачу... А з чотирьох бродів можна вибрати найдоцільніший, найвигідніший, найбезпечніший. Отож, коли зважити на нашу “драконівську цензуру”, “Татарський брід” не пройде. Я радив би зупинитися на “Чотирьох бродах”.
Михайло Панасович лише тяжко зітхнув і нічого не сказав на мою пропозицію...
Десь за півроку по тому я випадково зустрів у Києві Михайла Стельмаха. Серед тьми-тьмущої чужих людей він брів Хрещатиком, відсторонений, осліплий, наче випалений зсередини. Кинувся до нього, привітався. Михайло Панасович зупинився, поволі підвів на мене свій утомлений погляд, ніби виринув з гнітючого туману:
– Це ви, Василю? – ледь вимовив і знесилено схилив свою сиву голову на мої груди. Передихнувши, кволо заговорив: – Ваші гіркі пророцтва... збулися... Мій “Татарський брід” зарізали... Щойно мене викликали на килим... “Культурно” товкли... На душі синців не видно... Учили вченого, як романи писати. Словом, приміряли вуздечку на Стельмаха...
...Я вже згодом-згодом довідався: комуністична цензура свавільно, на свій безпардонний лад, “переорала” рукопис нового Стельмахового роману, безпощадно “повикорчовувала” найменші натяки на голодомор 33-го... А назву “Татарський брід” “зарубала”...
Роман “Чотири броди” після довготривалого маринування, нарешті, побачив світ. А щоб хоч як-небудь пригасити, залікувати душевні рани письменника, за цей “мученицький” твір тикнули Михайлові Стельмаху Державну премію...
Воістину, була політика батога і пряника...

ПРОДАВЕЦЬ ВЛАСНИХ СЮЖЕТІВ

Над Дніпропетровськом повисла чорна хмара, вагітна дощем. Її розпанахували сліпучі блискавиці. Гриміло, грохкало, грюкало, неначе по бляшаних дахах товклася диявольська сила...
Хлинула густа злива, аж день стемнів.
Я мерщій підвівся з-за столу і поквапився зачинити вікно. Замилувався принишклим проспектом, який по-дитячому довірливо купався в пружних косяках води. Поглянув з другого поверху вниз: на асфальті кипіла суцільна повідь...
Серед цієї стихії я помітив самотню людину. Вона стрімко перетинала майдан у напрямку нашого редакційного будинку.
Повернувшись до свого столу, я сів “добивати” статтю в наступний номер газети.
Незабаром хтось лунко постукав у двері мого кабінету. Дописуючи речення до крапки, я дещо запізнився гукнути: “Прошу, заходьте!”
Відвідувач без мого дозволу переступив поріг і зупинився.
Я насторожено поглянув на нього. На голові “інкогніто” великим капюшоном стовбурчилася стара шинеля, з якої на підлогу струменіли тоненькі цівочки води. У руках чужак тримав руді черевики з викривленими підборами. Холоші його штанів були підкочені вище колін: видно, перебродив глибокі калюжі...
До нас у редакцію “молодіжки” навідувалося чимало “геніїв”, або дивакувато-химерних людей із своїми “кричущими проблемами”. Але такого “оригінала” ще не доводилося бачити. Я очікував, доки він сам себе “розсекретить”, тобто зніме з обличчя “шинельну запону”.
Як велетенський птах крилами, незнайомець змахнув обома руками, і шинельчина, наскрізь просочена дощовицею, осунулася йому під ноги.
Вивиднилося бліде інтелігентне обличчя. На тонкому переніссі виразно золотилося пенсне, чимось невловимо нагадуючи юного Павла Тичину.
Молодик босою ногою крадькома відсунув у куток мокру, як хлющ, шинельку. Недбало кинув на неї тричі зношені черевики і чемно вклонився мені:
– Добридень вам. Вибачте за безцеремонне вторгнення...
Я теж шанобливо привітався з ним і запросив сісти.
– Не гнівайтеся. Я ненадовго. Дещо з’ясую і гайну далі.
– Не тривожтесь. Ми раді людям. Я вас уважно слухаю. Умощуючись на стільці, “пенсненосець” запитав “навпростець”:
– Скажіть, ласкаво прошу, чи серед ваших газетярів є літератори?
– Не густо, але водяться...
– Познайомте мене хоч з одним. Я ще не бачив живого письменника. У школі, як правило, вивчали мертвих...
– Дозвольте поцікавитися, а хто ж ви? З ким маю честь розмовляти?
– Вольдемар. Продавець власних сюжетів..
– Продавець сюжетів?! – я здивовано уточнив. – Рідкісна професія...
– Так, я, мабуть, єдиний у всьому світі... Продаю гостросюжети... Всі виключно добротні. Жодного фальшивого, брехливого. Готові до вжитку, як свіжоспечені паляниці...
– Блискуча реклама! “ я весело засміявся.
А підсвідомо заіскрилися думки: “Чи цей молодик не клеїть із себе дурня? А може він з вавкою в голові?” Але крізь чисті скельця пенсне всміхалися розумні очі.
– Отже, продаєте сюжети... Цікаво, дуже цікаво! Гадаю, це ваше хобі... А основний фах? Де і ким працюєте?
– Лекальником на фабриці імені Володарського. Я – стахановець... Моя велична пика чваниться на дошці пошани...
– То ви славетна людина? А до чого ж тут торгівля сюжетами?
– Фабрична слава мене ніяк не гріє... Я дуже хотів стати драматургом! Не поталанило... Напетляв двадцять п’єс – і всі годяться хіба що в нужник на цвяшок... Так один критик поцінував увесь мій літературний доробок.
– Пробачте, а яка у вас освіта? – я співчутливо запитав.
Три незакінчених університети, з яких мене, “націоналістичного покидька”, вигонили в три шиї... Цей “політичний хвіст” ще з армії тягнеться за мною.
– Учитися ніколи не пізно. Ви ж, бачу, молодий...
– Молодий та дурний... У пошуках свого місця під сонцем я пішов хибною дорогою... На своїй роботі одержував добрячі гроші. І всі вони полетіли під хвіст собаці... Пропив із режисерами та акторами місцевого драмтеатру. Гадав, що ці дружки мені допоможуть вибитися в драматурги. Доки сиділи в ресторанах і балювали за мій рахунок, ці пияки обіцяли золоті гори: “Твої п’єси сильніші від Корнійчукових. Ми їх протягнемо через худраду, і ти скоро святкуватимеш прем’єру...” Я, дурило невінчаний, довго вірив у ті обіцянки, аж поки, нарешті, не дотумкав, що то все туфта... Обідрали мене, як липку... Я махнув рукою на це сумнівне ремесло... Лежать мої “труди” мертвим капіталом. І оце спало мені на думку “загнати” сюжети... Хоч яку-небудь копійчину матиму...
Мені стало жалко цього невдаху:
– То скільки вже продали?
– Жодного! Оце вам першому пропоную. Мо’, ви легкий на руку?
– Дякую за довіру.
– Купіть... Купіть! Я вас дуже прошу!
– Якого ж змісту, характеру ваші сюжети?
– Не бійтесь, я вас не ошукаю. Всі мої гостросюжети взяті з власної долі. До речі, ви, напевно, помітили, я щойно одного з них уже оприлюднив: “Як я хотів стати драматургом...” Цей сюжет віддаю вам безкоштовно. Дарую!
Мені вже трохи сподобався Вольдемар, я перейнявся до нього симпатією:
– Яку ж ціну правите?
– З вас дорого не візьму. На пляшку казьонки. Годиться?
– Гаразд.
– О-о-о... То ви що, письменник? - він так гучно вигукнув, аж пенсне підстрибнуло в нього на переніссі. Вказівним пальцем посадив його на узвичаєне місце і вже стиха перепитав:
– Натуральний письменник?
– Десь туди...- я відбувся іронією.
– І свої книги маєте?
– Та трохи вродило...
– От здорово! Живого-живісінького письменника бачу перед собою. Подаруєте мені свої твори? З автографом... А як ваше прізвище?
– При нагоді я вам дам одну з своїх книг.
“Продавець сюжетів” мовчки закивав головою, погоджуючись зі мною. Потім схопився на ноги:
– Не дай, Боже, запізнитися на зміну... У нас на фабриці – солдатська дисципліна...
Я вийшов з-за столу:
– Приходьте ще до нас у редакцію. З вами цікаво спілкуватися, – я потиснув Вольдемарову правицю.
Він якось незграбно зам’явся, затупцювався і натяково поворушив пучкою:
– Чи у вас не знайдеться “трьошки”? На пляшку казьонки... Для почину “зажену” одного сюжета...
У своїх кишенях я нашкріб суму бажану і віддав йому.
Він аж просіяв на обличчі. Судорожно схопив мою лівицю і хотів було поцілувати її на знак подяки.
– Чоловіче, не займайтеся дурницями! – я різко висмикнув руку.
Вольдемар, дещо присоромлений своїм непродуманим вчинком, сягнисто ступив до своєї шинелі, скрутив її в качалку, взяв під пахву, прихопив черевики, доземно вклонився мені. Плечем розчахнув двері і, не зачинивши їх за собою, босоніж поляпотів залізобетонними сходинками вниз.
Я вигулькнув у вікно: дощ періщив місто. А перед редакційним будинком, на асфальті “продавець сюжетів” азартно футболив свої черевики...

* * *
Вольдемар “прикотив” до мене вдруге. Він був по-клоунськи строкато зодягнений: заношена сорочка, кольору “хакі”, з вистріпаним коміром, зачовгане, “ по саме нікуди”, солдатське “фе-галіфе”, а на ногах – найдешевші парусинові черевики, з яких щоразу струшувалася суха біла порохнява зубного порошку...
“Сюжетист” запросив мене на “свіже півлітря”: ми зайшли в найближчий буфетик, пропустили “по граминці” – “для сміливості язика”.
На проспекті, під крислатими акаціями, знайшли затишну лавицю і примостилися на ній. Не чекаючи, доки я попрошу розпочати новий сюжет, “пенсненосець” охоче заговорив:
– Я знав, що в радянській армії “не положено” мати таємної “захалявної книжечки”. На зразок отієї, яку змайстрував собі Тарас Шевченко в засланні, коли “віддубасював” тяжку десятилітню солдатчину... Тому я зробив собі крихітного “запазушного блокнотика”. З огризком олівця цей мініатюрний записничок щоразу був при мені. Про нього ніхто не знав. Ідучи в “баньку”, я приховував у казармі “свого незрадливого друга”.
На привалі чи просто на дозвіллі я усамітнювався. Старався уникати пустопорожнього солдатського гамірного гурту. Одинцем блаженствував: то занотовував отакі комедійні радянські афоризми – “охмуризми”: “Все в ім’я людини, все для блага людини”, “Жінка в колгоспі – велика сила”, “Хто не робить, той не їсть”, “Доженемо і переженемо Америку”, “Економіка повинна бути економною”, то записував свої колючі-болючі думки про безглузду армійську муштру, котра викручувала мене до отупіння... Я не знав, як позбутися цієї кабали.
Моя замкнутість, відчуженість насторожували наглядачів-пильнувачів. Мене запідозрили в неблагонадійності. Хитро обшукали з голови до п’ят: шестеро солдатів, мовби жартома борюкаючись зі мною, лоскочучи мої худі ребра, витрусили з пазухи мініатюрного записника...
Високе начальство прочитало, проаналізувало ті сумбурні нотатки і “пришило” мені “антирадянщину...”
Я не викисав з гауптвахти...
А мого бідолашного блокнотика, як щось крамольно-заразне, спалили перед строєм служивих: “в назидание другим”...
Відтоді мене щодня тіпали-витіпували до сьомого поту, аби вигнати з моєї “дурної голови натхнення” “кропать стишки глупейшего содержания”.
Та, як виявилося, цих покар було замало.
Командир-самодур Воробуш витруював з мене “хахляцкое упорство” своїми “собственными методами”. Він “газиком” вивозив мене одного далеко в ліс, щоб ніхто не бачив, наказував роздягтися догола, своєю командою кидав мене на горбики-мурашники, примушував повзти по-пластунськи...
Це виховання-катування тривало щодня по три-чотири години, доки я геть не знесилювався, доки моє червоне тіло всуціль не вкривалося чорними кусючими мурахами, які нестерпно жалили...
Я наважився поскаржитися самому міністрові, та побоявся: ще лютіші тортури застосують...
І вдався до хитрощів: прикинувся дурком... Метаюся по казармі, ловлю мух... Командую покійними маршалами, погрожую: Сталіна посадити за грати, бо ж він згноїв мого батька на Соловках...
Отак симулюю, маючи на прикметі одне: щоб мене терміново комісували-списали з армії, бо пропаду...
Але я, малодосвідчений у подібних житейських перепетіях, сильно промахнувся... Мої наївні хитрощі повернулися проти мене... Я й гадки не мав, що мене затурять у “дурдом” на експертизу, на всілякі обстеження, аналізи...
Приїхала “швидка” забирати “примаханого”, а я втікаю, не даюся в руки, відбиваюся кулаками, кусаюся, як здичавілий пес. Та це не допомогло. Спіймали, зв’язали руки й ноги, кинули на носилки – і гиля-гиля...
Я опинився в заґратованій лікарні, обнесеній височенним кам’яним муром, якого хіба що птах перелетить...
Щоб визначити, чи ж я таки “притурканий”, лікарі заходилися брати пункцію спинного мозку... Пекельний біль! Я щоразу втрачав свідомість ...
Майже рік я перебував піддослідним кроликом! Експерименти тривали доти, аж поки не зробили з мене... каліку... Я не жив, а плавав у густому тумані затьмарення...
Яких тільки ліків-препаратів не випробували на мені! І все – безрезультатно... Безпорадні лікарі-коновали зійшлися на одній думці: невиліковний...
Начмед написав листа моїй матері, аби приїхала і забрала додому свого сина- інваліда...
Аж отаким чином комісували-списали мене з армії.
Мати-матуся негайно прилетіла в шпиталь. По всіх палатах бігала, шукала свого сина. Ніяк не могла мене впізнати... Худий-худющий, розпливчасті очі блукають по стелі... На голові замість густочуб’я стирчать сиві острішки волосся... Лежу колодою, ні поворухнутися, ні на ноги звестися...
Мама впала переді мною навколішки, та як заридає, затужить: “”Нелюди! Я віддала в армію здорового, красивого сина! Що ж ви з ним зробили? “
Вона безбожно кляла-проклинала всіх радянських вождів. Неня просила-благала у Бога, аби моє тяжке каліцтво, зумисно завдане, окошилося на їхніх дітях, онуках і правнуках ...
Три роки матуся поповозила мене до бабусь-знахарок, і вони, слава Богу, зцілили і душу мою, і тіло моє. Ось, бачите, письменнику, я сиджу перед вами, при здоров’і.
– Мученик... – я поклав свою руку на його плече.
– Советский... – додав-уточнив “продавець сюжетів”.
Подякувавши Вольдемару за блискучий сюжет, я запросив його до себе додому на обід.
– Якщо трапеза “вегетаріанська”, то відпадає...
Я здогадався, що він має на увазі, і поквапився запевнити:
– Окутаємо пляшку оковитої!
– О, чарочка-чепурушечка, наша малесенька кружечка... – Вольдемар навсидячки затупав ногами, імітуючи танець, а з черевиків кужельнув білий туманець зубного порошкe...
Після добрячої випивки – я старався наливати по самісінькі вінця – і смачної закуски, яку приготувала моя дружина, гість ніби обновився, переродився. Почувався ще розкутішим у поведінці, в розмовах. Схилившись до мого вуха, він довірливо прошепотів:
– Давай перейдемо на “ти”.
– Не заперечую.
– Бачу, ми з тобою десь одного віку і одного “костюмного розміру”...
Я спочатку не зрозумів, куди гість гне. А він пішов напрямки:
– Чи в тебе не знайдеться якого-небудь вибракуваного піджака? Бачиш, я вже дожився - скидаюся на старця-кляньчугу...
– Зараз пораджуся, – я підморгнув Вольдемару і пішов на кухню до своєї “половини”.
Дружина одразу ж погодилася: “Давай допоможемо людині”.
Того дня ми з ніг до голови “припарадили” “продавця сюжетів”: подарували йому трохи приношені, але ще добротні “франтуваті” чорні черевики, світлий, у коричневу смужечку, костюм, якого я чомусь зрідка одягав, нову-новісіньку сорочку бежевого кольору, а заодно й пістряву краватку, “крик моди”... На додачу віддали йому пристойний капелюх.
Шарпаковидний Вольдемар “прибарахлився” на всі сто відсотків. Його не можна було впізнати. Змінився на наших очах. Як той вишуканий джентльмен, крутився перед дзеркалом, злегка кокетуючи, задоволено всміхався. Завершуючи ансамбль шику, на переніссі доречно золотилося інтелігентне пенсне...
Свій пожмаканий, заляпаний, давно не праний одяг-збираницю: гімнастерку кольору “хакі”, “фе-галіфе”, білі парусинові черевики, з яких безперестанку осипалася біла порохнява зубного порошкe, Вольдемар з помітною відразою згріб докупи, зв’язав у тугий вузол і сказав мені з дружиною цілком серйозно:
– Здасте в музей! – приклавши руку до свого серця, ґречно розшаркався перед нами і вислизнув із квартири.
Ми з дружиною, поглянувши одне на одного, попадали зо сміху...


* * *
Через рік “продавець сюжетів” свою рідкочубу голову скрадливо просунув у мої напівпричинені двері. Він ступив на поріг і замість привітання мовчки низько-низько похилив голову... На тонкому переніссі, де мало бути позолочене елегантне пенсне, примостилися важкі окуляри в чорній оправі з надтріснутим лівим скельцем...
Одяг на ньому запилений, пожмаканий... Жовтувата безрукавка скидалася на закаляну дитячу пелюшку... Короткі штани своїми бучавими холошами були схожі на дві прямі труби... А на ногах - гумові “шльопанці”, які годилися хіба що для пляжу...
– О, пропажа! Проходь, сідай. Що з тобою сталося? Куди зник?
– Не питай, не питай, чому в мене заплакані очі... - він проспівав слова з відомої пісні.
– Чи не за кордоном побував? Зараз модно їздити до Америки, набиратися розуму...
“Сюжетист” втомлено присів на стілець:
– Кепкуєш? Збиткуєшся? У мене велике горе...
Я співчутливо поглянув йому в очі:
– Біда, навпіл поділена з другом... Вилущуй раціональне зерно!
– Скоропально женився!
– Тьху-у-у... Налякав! Поздоровляю! Це щастя, а не горе... Двоє молодих сердець, навіки скріплені любов’ю... Що може бути прекрасніше!
– Я вже кинув її... Така стервуха попалася – жах...
– Поспішили – людей насмішили... Яка ж основна причина, що розбіглися... Хто із вас винуватий?
– Як не парадоксально, винуватий ти, письменнику...
– Я?! – з моїх грудей вирвався крик.
– Так, саме ти, друже, посприяв моїй женитьбі...
Це дивакувате твердження мені закортіло звести на жарт:
– Коли ти так хочеш, щоб я всю провину за твою безрозсудну женитьбу взяв на себе...
– Ага, візьми! Хоч тріньки візьми – і то мені полегшає...
– Домовилися! Розплутуй ситуацію. Гарантую пляшку оковитої!
– Пам’ятаєш, ти мене нарядив, мов лялечку... Як тільки я, джентльмен, виринув на проспекті імені Карла Маркса, до мене підсокирилася одна дівашка:
– Я тебе шлюхаю... Шлюхаю , – лепече.
Я своїм досвідченим поглядом зміряв цю “прилипайку”: юне-юне і достобіса апетитне...
Раніше я часто тут швендяв у своєму засмальцьованому галіфе, але жодна сучка-курвочка не чіплялася до мене... От що значить мати красивий одяг!
Дівулька виявилася веселою щебетухою. Все хі-хі та ха-ха. Простягла до мене свою в’яленьку ручку з довгими червоними нігтиками-пазурцями. Пухкенькі губці, наяровані ядучо-багряною помадою, вимовили ім’я: Валинка...
Відрекомендувавшись Вольдемаром, я теж пустив у хід своє краснобайство... Знаючи споконвічну мудринку, що хлопці люблять очима, а дівчата - вухами, я кинув “гачок з ласою наживкою”:
Ти красива, до болю красива...
І дзвеніла від щастя хода.
Я хотів, щоб була ти щаслива
І навіки-віків молода!
Дівчина гаряче поцілувала мене в щоку і довго аплодувала своїми пахучими долоньками.
Я тоді, між іншим, подумав: ми обоє на букву “В”, мабуть, нас доля звела... Походили туди-сюди. Потеревенили про те, про се. Можна сказати, відбулося наше поверхове знайомство.
На мій погляд, дівки набагато рішучіші від хлопців. Коли ти їй сподобаєшся, вона піде за тобою у вогонь і в воду... Отож, Валинка, не довго роздумуючи, потягла мене до себе додому...
Я шепнув їй на рожеве вушко, що не розраховував на цю “доленосну” зустріч, тому не взяв з собою грошей, аби купити квіти, шампанське, коробку цукерок... Адже негоже кавалеру йти до дівчини в гості з порожніми руками...
Валинка захіхікала, захахакала: “На перший раз я тобі прощаю! Не журись. У мене дещо є в запасі...”
На далекій околиці міста ця дівчина наймала маленьку кімнатку, в якій поміщалося вузеньке односпальне ліжко та тумбочка для дзеркала і парфум. Тут за одну ніч і розкрутилося наше “глибоке” знайомство...
Хіхікаючи, хахакаючи, дівиця поставила на тумбочку пляшку смердючої самогонки, поклала кимсь не догризену плитку шоколаду...
Пили нахильці, з горличка, доки все спиртне не видудлили. “Закуска” лишилася незайманою: зекономили для наступного разу...
І почалася оргія... То була для мене шалено-солодка ніч... У свої тридцять років я нічого подібного не знав, не міг вифантазувати... Оце так діва - хі-хі, діва- ха-ха! Де воно оце зелене дівча черпонуло такого досвіду? Чи не з самісінької школи почало опановувати “стародавню професію”...
Вимерханий, вутлий, ледь живий, лежу, видихую втому, а їй ще мало... Безперестанку сучиться до мене... Обснувала, спутала мене своїми пружними руками й ногами, не вирватися...
На світанку кажу їй, аби трохи остудити дівочу жароту:
– Ти так безтямно кинулася в провалля...Не знаючи мене, хто я, чи не хворий...
А Валинка, знай, х і - хі та ха - ха;
– Надмірну обачність я дарую старим поміркованим дівам... Я не вмію чекати! Якщо мені подобається мужчина, я його з потрухами проковтую... Коли ти запорошив моє вухо отими поетичними рядочками, я вже тоді була твоєю... Ти видався мені молодим знаменитим професором... Твоє золоте пенсне збило мене з пантелику, і я, бачиш, втратила голову, пустилася берега... Але моя легковажність сторицею окупиться, – вона цілувала, цілувала, цілувала мене.
На роботі за свій рахунок я взяв відпустку. Щодня й щоночі до очманіння ми святкували свій “медовий місяць”, не будучи законно одруженими...
Не вихмеляючись ні на хвилину, мене, задурманеного розкішним юним тілом, Валинка повезла автобусом у село Солоне до своїх батьків. Я ввійшов у роль жениха. Мені здавалося, що я перебуваю на сцені, граю-виконую головну роль із своєї ще не написаної п’єси ...
Отак я плив за течією чужих повелінь, чужих бажань, чужих далекоглядних хитрощів... Це все в мені вирувало, кудовчилося, вихорилося, наче в кошмарному сні... Отямився лише тоді, коли в сільраді поспішно мене “пошлюбили” з цією лялькою, з цією хіхікалкою, хахакалкою... Уярмили віслюка! Вшелепався... Але скандалити не став: перемелеться...
Валина рідня не розкошелилася на бучне весілля. Відбулася сяким-таким випивончиком, ніби передчувала, що це сірівчикове заміжжя недовготривале, як мильна бульбашка..
Коли вручали подарунки, нас, молодят, всі обступили. Серед розчервонілих, сп’янілих переді мною постало вуглувате обличчя, ніби витесане з обапола. Я вп’явся очима в цього знайомого-незнайомого чоловіка... Хто він? Звідки я його знаю? Де ми з ним стрічалися? І нічого не міг пригадати...
Попросив Валинку пояснити, ким їй доводиться отой похмурий чолов’яга?
– То полковник Воробуш, мамин брат, а мій дядько... Я люблю його і горджуся ним...
Мене ніби хтось хедекнув молотом по голові. А в очах попливли червоні кола... Ледве втримався на ногах... Оце так весільний подарунок!
Я поскаржився Валині, що від перепою погано почуваюся, і ми швидко вшилися. Повернулися до міста у свій “куток”.
Мені мріялося: а може, притремося одне до одного, та й зліпимо сім’ю. Але між нами непрошено став стовпом мій армійський мучитель, полковник Воробуш... Він мені щоночі снився, привиджувався, наче кидає мене голого на ті горбики-мурашники, а я скавучу, верещу, відбиваюся руками й ногами... Прокидався в холодному поту, сам не свій...
Відпустка закінчилася, і я повернувся на фабрику. Свята спливли, настали сірі будні. Гадав, що робота поступово зітре з моєї пам’яті жахливі армійські спогади...
Познайомився з Валиними сусідами: вони вимагали “весільного короваю”. Довелося поставити могорич. І за цією випивкою одна язиката ляпуха “продала” мені “секрет із секретів”: “Ти у Валюхи нібито законний... А з трьома попередніми хахалями вона жила “гражданським браком...”
Ці ядовиті плітки я пропустив мимо вух, не зважив на них. Бо я вже “зрісся” з Валинкою. Не уявляв свого життя без неї, без її палкого юного тіла... Я пив її жагу і не міг напитися... Подумки прощав їй ті гріхи, які вона “витворяла” до мого “пришестя...” Тому жодним словом не виказував дружині, що знаю всю її “подноготную...” Мовчав і про Воробуша.
Щодня рано-вранці я біг на фабрику, голодний, мов пес... А Валинка, розніжена ласкавця, ще спатунькала... Вона часто просила мене, аби я не будив її вдосвіта, бо від недосипання в неї, бачте, личенько марніє... Сам собі ладнав якусь “сухом’ятинку”...
Втомлений, виснажений, бо щоразу за зміну виконував по три норми, я ледь живий приковилював додому, а моя кохана дружинонька ще й не вставала з ліжка, щоб приготувати хазяїну обід... Лежить, позіхає, потягається, мов зледащіла кицька... Лузає соняшникове насіння. Лушпиння самовільно спадає з губів на подушку – ліньки сплюнути в жменю...
Спочатку я на цю “комедійку” дивився крізь пальці, навіть потай тішився: молоде-зелене, хай порозкошує за мною. Сам готував сніданки, обіди, вечері... Сам собі прав сорочки, а заодно і їй – трусики... Замітав, мив підлогу в кімнаті, вибивав пилюку із подушок і ковдри... А потім на всіх парах біг на ринок купити щось ласеньке, смачненьке, вітамінне... Крутився, мов білка в колесі, аби догодити Валинці. Надмірно жалів її. Таким чином розбалував, розбестив дружину, вона й лапки склала... Згодом я став помічати, що таке одноманітне “опікування” їй набридло. І вона розкрилася: «Не хочу сидіти на твоїй шиї...” Влаштувалася офіціанткою в якомусь фешенебельному ресторані. Щодня поверталася з роботи додому опівночі: привозив п’яний бахуряка, виволікав її з машини, стягану, висмоктану сучку... В’яле, непритомне тіло підважував собі на плече і приносив до мене в кімнату, зневажливо кидав на ліжко і прудко втікав...
Саме в один із таких моментів на підлогу впала Валина сумочка, розстебнулася, і з неї висипалися всілякі папірці. Я нахилився, підібрав їх і кілька з них прочитав: то були записки-запрошення на побачення, телефонні номери тих, хто “дуже-дуже скучив і бажає терміново зустрітися”, та найбільше малося освідчень в коханні моїй дружині…
Серед цього мотлоху я натрапив на “сального” віршика. Поквапом переглянув його і схопився за голову... Ось послухай, письменнику:
Що ж ви, дядьку, бузите,
Ніби старуваті...
Як взялись мене... кохати,
Наче дурнуваті...
Я як вилізла з-під вас,
Мовби з-під комбайна...
В голові шумить, гуде,
А в ... гнізді так файно...
Дядько встав, підтяг штани,
Заправив сорочку:
- Тож тепер вважаюсь я
Наставником, дочко...
І я згидував свою красуню... Плюнув на повію, загубився у великому місті, аби ця паскудниця не знайшла мене і не помстилася... Бо ж вона часто “шкабарчала”: “Якщо ти кинеш Валинку, я випалю тобі очі...” Мені стало зрозуміло, що я був потрібен їй для прикриття блуду-розпусти...
У святому писанії значиться, сам читав: “Да убоится жена мужа...” Гай-гай... Якби наївно-довірливі, порядні чоловіки знали-відали, що за їхніми спинами витівають їхні дружини, вони перевішали б зрадливиць на сухих гілляках...
– Вольдемаре, ти тут перегинаєш палицю...
– Наступного разу я її розпрямлю... А зараз, пробач, ніколи, біжу на роботу, – “продавець сюжетів” і про “платню” забув нагадати. Вирвався з мого кабінету, не попрощавшись.

* * *
Знову через кільканадцять місяців до мене “пригуркотів” “сюжетист”. Розпатланий, розхристаний. Землисто-сіре обличчя... Без окулярів. У погляді – туга і розпач... Підсліпувато, навпомацки втомлено присів, важко відкинувся на спинку стільця, заплющив очі і почав розповідати:
– Як виявилося, моя втеча страшенно образила, обурила, принизила Валинку... Вона розлютилася, як тигриця: телеграмою викликала до себе свого дядька Воробуша... Вони вистежили мене на проспекті, впіймали, затягли у темний куток, здерли з мене увесь отой гарний одяг, який ти мені подарував, і... станцювали на мені “Гопака”... Ребра поламали, струс мозку... Я довго валявся в лікарні, доки піддужчав...
– Чому не заявив у міліцію?
– Я вже сам розправився з Воробушем...
– Я-я-як?! – від жахкого передчуття мене аж гикавка напала...
– Під землею знайшов цього підляка... І послав його на той світ свиней пасти...
– Ти що, здурів?! - я закричав несамовито.
– Ні, я при здоровому глузді... Оце прямо зараз піду в міліцію, здамся... Нехай мене арештують і судять... То буде останній сюжет мого проклятого життя...
Між нами запала гнітюча тиша...
Вольдемар, обхопивши обома руками свою безпутню голову, тяжко сутулився. Потім рвучко випростався і своїм гострим, відчайдушним поглядом наскрізь пронизав мене:
– Я прийшов попрощатися з тобою... Окрім цього, приніс некролог... На самого себе... Поспіхом накидав сякий-такий... Це, звичайно, варіант. А ти ж, мастак, доточиш жалібної лірики... Дивись, хтось і сльозу пустить, помолиться за мою пропащу душу... Я ж не якийсь там простак-сіромаха, а стахановець... Моя велика фотографія красується в цеху на дошці пошани. А основне, я – автор двадцяти п’єс!
– Слухай, чоловіче, хто ж на живу людину друкує некролога? Побійся Бога!
– Авансом... Я ж іду на явну смерть! Звідти вже не повернуся...
Я знизав плечима, не знав, що відповісти приреченому...
– Ще одне дуже важливе прохання: якщо я “вріжу дуба” у в’’язниці, розшукай мене і перепоховай на волі... Я залишу тобі два п’ятаки-мідяки; ними накриєш мої очі... – “продавець сюжетів” метко вихопив із своєї кишені дзеленькотючі монети і кинув їх на стіл переді мною, а сам вишмигнув із кабінету.
Мені не вірилося, що Вольдемар зникне безслідно. Назавжди. З нетерпінням чекав його повернення. Марно... Почав активно розшукувати. Куди я не писав, не дзвонив, з ким не консультувався – даремно... (Подібне сталося і з його п’єсами).
Вузол із старим одягом, дві потьмянілі, зітерті монети, та ще чернетка некролога на самого себе – ото й усе, що лишилося в мене від цієї невгамовної людини...

“ ПРОБАЧТЕ, РЕКТОРЕ, ЩО Я ВАС ОБДУРИВ...”

Я, новоспечений зоотехнік, замислив майже неможливе: наважився вступити на філологічний факультет Дніпропетровського університету.
Прихопив з собою зароблений сумлінним навчанням “червоний» диплом, характеристику-рекомендацію обласного літоб’єднання, торбу власних віршів-вирізок із газет, автобіографію, заяву-благання та й поткнувся в приймальну комісію.
Сторожко наблизився до столу, за яким викопичилася огрядна молодиця. Мовчки простягнув їй свої документи. А в самого серце мало не вирветься з грудей: так хвилювався...
Товсті, оголені до плечей, руки, як два білих обапольця закрутилися-завертілися над моїми паперами. Перегорнули їх раз, удруге, втретє. Гострі, хапливі очі вп’ялися в диплом зоотехніка, мовляв, що ж ти хочеш, селюче... І рот, повен золотих зубів, зверхньо зареготав:
– Чу-да-сі-я-я-я! Зоотехнік на літературний факультет? Абсурд! Де це чувано, де це бачено? За мою багатолітню педагогічну практику такого ще не бувало... Хлопче, не мороч голови собі й людям! - повернула мені документи й пихато закопилила губи.
Я вчадів од цієї недоброзичливості... Пригнічено вичовпав у коридор, припав до широко відчиненого вікна, аби вхопити ковток свіжого повітря...
Це був перший удар... Проте я не схилив голови. Прорвався до “найвищого студентського начальника”.
Хворобливо-жовтолиций ректор університету Мельников недбало погортав мої папери-документи і безбарвними сухими губами ледь чутно прошелестів:
– Можу тебе зарахувати без екзаменів на перший курс біологічного факультету... Влаштовує?
– Ні, не влаштовує! – я різко заперечив. – З першого класу пишу вірші. Ось, бачите, приніс їх повну торбу... А зоотехнія – то чиста випадковість у моїй долі... Мати, двічі вдова, змусила мене піти вчитися до найближчого зоотехнікуму, бо “штанів не було в мене, щоб їхати до міста”...
Та ректор не сприйняв цих, як на мій погляд, вагомих аргументів.
– Шкода, але я не маю права брати зоотехніка на філфак... Не за профілем...Розумієш, настирливцю, немає для цього законних підстав...
Та я наполягав:
– Не хочу бути біологом! З мене досить і того, що я зоотехнік...
– Юначе, не гарячкуй. Послухай уважно мене, досвідчену людину. Якщо в тебе є божа іскра таланту, її не погасить наука біологія...
– Але й не роздмухає... Прошу, зрозумійте мене: я над усе люблю літературу!
Однак мої умовляння не подіяли на Мельникова. Його обличчя аж позеленіло від напруги, яку він тамував у собі. І мені стало жаль “найвищого студентського начальника,” бо ж виходило так, нібито я його зумисне підбиваю на протизаконний вчинок...
Ректор різко підхопився з-за столу і кинув мені чотири куці фрази:
– Охолонь. Подумай. Зваж. На – біофак!
Я жужма схопив свої документи і майже наосліп витупцював із того задушливого кабінету. На моїх очах кипіли сльози: чи то від образи, чи то від обурення... Я не міг їх стримати.
Це був другий удар. Під моїми ногами захиталася земля... Мною заволоділа безнадія...
Дівчина-секретарка, поглянувши на мене, злякано запитала:
– Що з тобою? Що сталося? Розкажи!
Я коротко розповів про свій провал...
На диво, дівча враз перейнялося моїми клопотами. Щось поміркувало, щось прикинуло і мовби поклало лікувальний бальзам на мою зболену душу:
– Слухай, є ідея... Затям: ти не був у Мельникова. Ти не бачився, не стрічався з ректором. Зараз підеш на прийом до Бровка, першого проректора. Я переконана: він тебе зрозуміє, підтримає, допоможе. Він – добра, щедра, щира українська душа, – дівчина схопила мене за руку і потягла до сусідніх дверей. Відчинила їх і прошепотіла мені на вухо: “Сміливіше! Ні пуху, ні пера!”
Я розгублено шкабуртнув через поріг проректорового кабінету, ледве втримався на ногах. Зупинився. У глибині просторої кімнати побачив за невеликим столом чорнявого чоловіка середніх літ в українській вишиванці.
Загледівши мою буденну особу, Бровко привітно всміхнувся. А може, то так мені здалося.
– Проходь, козаче! Розташовуйся, – махнув рукою в бік пухкої канапи. – Які там у тебе справи? Викладай, – говорив зі мною просто, невимушено, аж наче по-дружньому.
У мене на душі трохи відлягло... Я полегшено зітхнув. Ця звичайна людська приязнь надала впевненості, відімкнула мої вуста. І я, підступившись ближче до столу, вже не вагаючись, випалив своє прохання:
– Хочу самовдосконалюватися в поезії. Але на моєму шляху перепона: маю середню сільськогосподарську освіту... Я – зоотехнік... Благаю вас: допоможіть мені пробитися на літературний факультет! – і поклав перед ним стосик своїх документів.
– О-та-ко-ї-ї... Схоже на козацьку чолобитну! – проректор весело засміявся. Одразу ж заходився вчитуватися в папірці. Старанно вивчивши основні документи, перейшов до віршів. Його погляд, за яким я пильно стежив, то захмарювався, то прояснювався.
Раптом Бровка збентежив один коротенький віршик. Він його аж тричі продекламував...
Кілька хвилин сумовито мовчав. Потім журно запитав:
– Автобіографічне?
Я стверджувально блимнув очима.
– Яким чином ця біда до тебе підкралася?
– Працював у степу на тракторі і підірвався на фашистській міні...
– А ти загалом уже гарно володієш словом. Зоотехнія ще не затьмарила поетичної “закваски”. Будуть з тебе, хлопче, люди, будуть! – підбадьорив.
Як слухняний школярик, я стояв перед проректором і в душі молився Богу, очікував остаточного присуду...
Нарешті, Бровко роздумливо промовив :
– Подібної проблеми я ще ніколи в житті не вирішував... Але спробую зоотехніка перекувати на літератора, – із гарним, світлим настроєм узяв ручку і в куточку моєї заяви наклав таку резолюцію:
“Як виняток, молодого поета Сологуба Василя Павловича зарахувати без екзаменів на перший курс філологічного факультету (українське відділення) Дніпропетровського університету. Перший проректор – Б Р О В К О”.
Я мало не задихнувся від щастя... Адже моя мрія здійснилася!
Проректор вийшов з-за столу, потиснув мою лівицю, поздоровив із вступом до вузу, побажав успіхів у навчанні й творчості. А я в свою чергу уклінно подякував йому за те, що він вивів мене на ту дорогу, яка мені снилася і марилася...
Мов на крилах, я вилетів у приймальню до своєї мудрої порадниці. Обнімав, цілував дівчину. “Збігав” у продуктовий лоточок, купив повну-повнісіньку пригорщу цукерок-подушечок... (На кращі гостинці не мав грошей...)
Наприкінці серпня того далекого-далекого 1952 року моє велике село Бабайківка гуртувало, виряджало свою студентську молодь у дніпропетровські інститути: металургійний, гірничий, транспортний, хіміко-технологічний, медичний, сільськогосподарський...
Лише я один – в університет.
Директор мого “рідного” зоотехнікуму Щербань Ілько Прокопович люб’язно надав нам усім могутню вантажівку, американський “студебеккер”, аби всю цю гамірну братію “за одним махом” відправити до міста.
Хлопці й дівчата оберемками наносили повен кузов пахучого сіна, втрамбували суцільну подушку, і ми всі отак “насипом, натоптом” повсідалися.
Батьки й матері проводжали синів і дочок “ у науку”. Наказували їм “не бити байдиків”, а сумлінно вчитися, “не тринькати дорогоцінного часу на легковажні забави...”
Моя багатостраждальна мати, “двічі вдова,” її в селі по-вуличному називали Марина-вовчиха, крадькома перехрестила мене, бо при комуністах не можна було відкрито робити цього, благословила в далеку і незвідану дорогу. Крізь її глухі схлипування я вловив лише єдину фразу: “Сину, ти ж отам дивися...”
Я знав, який зміст мама вкладала у ці скупі напучування: “Бережи себе”, “Не женись, доки не вивчишся, доки твердо не станеш на ноги”, “З безгрошів’я викручуйся сам, як зможеш, бо я безсила підсобити, хіба що зрідка привезу шматок сала та клунок картоплі...”
Незмінний технікумський водій Санько Солоха вже почав обережно вирулювати автомашину з двору, аж тут, ніби з-під землі, виріс головний бухгалтер артілі Дерець:
– Заждіть хвилинку! – Олексій Григорович голосно гукнув і наблизився до кузова.
– Де там наш “писатель”? Нехай вигулькне!
Я перехилився через високий борт:
– Слухаю вас, Григоровичу...
– Василю, правління колгоспу дарує тобі друкарську машинку. Строчи вірші на здоров’я, та й нас не забувай!
Я від цієї приємної несподіванки спаленів:
– Та ви що! Такий дорогий подарунок...
– Бери! Це – премія... Ти заслуговуєш!
– Ну, коли так... Дякую. Велике спасибі!
І того дня американський “студебеккер” потарахтарив мене у великий світ...
Коли вже я “гриз граніт науки” на третьому курсі і рясно друкувався в газетах, журналах, із Києва до Дніпропетровська завітав відомий український поет Микола Нагнибіда. Мені випала честь познайомитися з ним.
Микола Львович уподобав мої вірші і поеми. Забрав їх до столиці. Уклав з них книжку, написав до неї теплу передмову, назвав її “Студентські літа” і видав.
Отак вже на четвертому курсі університету прихильна доля подарувала мені першу збірку поезій. Я, звичайно ж, перебував на сьомому небі радощів...
Посипалося безліч привітань: від земляків-приорільців, друзів, товаришів. Відгукнулося студентство майже з усіх обласних міст України. Густо “сійнуло” захвалювальних рецензій, яких я серйозно не сприймав.
Цей, можна сказати, творчий успіх породив чимало “кислодумних” заздрісників. Як в усякому доброму ділі: їх і не сій, а вони вродяться... Мовляв, ще жовторотий студентик, а вже, бач, вибивається у професійні поети...
Примирив усіх видатний письменник Олесь Гончар:
“Збірка поезій Василя Сологуба “Студентські літа” справила на мене хороше враження своєю свіжістю, молодістю і справжньою поетичністю. Є в ній щось широке, степове.
Радий: нашого полку прибуло!”
Після закінчення університету вийшла нова книжка лірики “Трудне щастя”, а для дітей-дошкільнят – “Я вже підріс...”
Десь у ті роки обласне радіо передало мою поему “Любов”, яка збурунила серця студентів “свіжого призову”. “Новобранці” розшукали мене і запросили на літературну зустріч.
На моє здивування, простора конференц-зала не могла вмістити бажаючих послухати “студентського піїта”. Прийшли трепетно-вразливі філологи, рожевощокі біологині, навіть “технарі-сухарі”, а також мої колишні викладачі: доценти, професори... Учителі поважно сіли в першому ряду, як найвища атестаційна комісія...
З восьмої вечора і до одинадцятої ночі я, так би мовити, складав екзамен “на поетичну зрілість”: п’ятдесят віршів і поему “Любов” прочитав напам’ять... Відповів на низку наївних запитань: “Як визначити істинність поезії?”, “Як народжується тема поетичного твору, і як вона втілюється в художні образи?”, “Чи є на світі такі вищі навчальні заклади, які б “вирощували“ поетів, прозаїків, критиків?”
Коли пристрасті вгамувалися, вляглися і студентська лавина почала скресати, я попрямував до своїх колишніх наставників, щоб вислухати їхні враження, критичні зауваження.
Ледь зав’язалася розмова, як несподівано наш тісний гурт розсунув настирливо-жвавий дідок. Зупинився переді мною і простягнув розгорнуту збірку віршів “Трудне щастя”, аби я поставив свій автограф.
Мені здалося, що десь бачився з цією літньою людиною. Напружував пам’ять, став пригадувати. Пильно придивлявся до жовтаво-вилицюватого обличчя... І - ахнув від здогаду:
“Та це ж колишній невблаганний ректор Мельников! Пенсіонер... Він, певно ж, забув мене, отого бідолашного зоотехніка, який ломився на філфак... Законослухняний, скелею стояв на моєму шляху... Але я не злопам’ятний... Бог йому суддя!”
Я вклонився старечим літам. Вийняв із кишені ручку і на титульній сторінці своєї книги “Трудне щастя” написав жартівливого автографа: “Пробачте, ректоре, що я вас обдурив...”

РОЗКРІПАЧЕНИЙ ІНТЕЛЕКТ

Які б термінові справи не морочили мою голову, які б невідкладні турботи-клопоти не обсідали мене, де б не носило по світах, майже щороку, в золоту вересневу днину, відгорнувши вбік житейську суєту-крутанину, їду вільно подихати у свій козацький край, зеленорунне Приорілля, стрітися з дорогими земляками, набратися вражень-сюжетів, припасти до чистих джерел мови, бо в орусених містах наших, на велику прикрість, вони, ті джерела, дуже замулені байдужістю...
Із Києва до рідного порогу найкоротший шлях – через Кременчук, на Кобеляки, а там, перетнувши межу поміж Потавщиною і Дніпропетровщиною, рукою подати до Царичанки, районного центру, а вже звідти десять кілометрів асфальтівкою на північ – і моє рідне-найрідніше село Бабайківка. Воно – давнє козацьке поселення – ділиться на кілька самостійних виселків: Низ, Головатівка, Березівка, Кущівка, Новостроївка.
Тут живуть люди аж трохи патріархально: чи син оженився, чи дочка вийшла заміж, батьки одразу ж на своїй леваді, або неподалік, зводять хату-світлицю.
Отак і розпагінюються цілі династії козацьких нащадків: Варяниць, Налісних, Нездійминогів, Солохів, Сологубів...
Коли я наближаюся до своєї вулиці, яка здавна звалася Гришківкою, моє серце мимоволі виповнюється трепетною побожністю... Адже вона мене виколихала, випестила і повела у безмежний світ... Шкода, зараз її перейменували...
Микола Солоха, мій друг дитинства і ранньої юності, напівжартома-напівсерйозно говорить: “Ми тут уже тричі українцями стали... Як відомо, живемо в Україні, артіль нарекли “Україною” та ще й забажалося мати вулицю “Українську”...
Так, це моя дорога і незабутня супутниця життя! Вважай, звідси починалася щаслива і трагічна доля ...
У пам’яті спливають перші наївні, незграбні, але такі щирі віршенята:
Бабайківка, козачка смаглолиця,
Стоїть над дзеркалом Орелі, чепуриться,
Щокою ніжно припада до Полтавщини,
Яка дарує їй намисто із калини.
Снується спогад за спогадом. Але з усіх найвиразніше проступає один, якого ніколи не забуду...
...Холодний і голодний сорок третій рік... Десь із півмісяця тому, як з нашого села вигнано фашистів. Навколо бовваніють чорні димарі спалених помешкань. Обвуглені розвалища: сліди безпощадних фашистів...
Селяни туляться хто де може: у землянках, у вцілілих сараях, у кошарах, клунях... А навколо глибокі білі сніги, неначе бинти на чорних ранах... Лютують скажені морози...
Там, десь далеко за Дніпром, точиться жахлива війна... А тут, дома, хазяйнують матері-солдатки, вдови, діди, баби та ми, патлата, давно не стрижена дітвора, босонога, обірвана...
У нашому сімействі тільки в матері були валянки-тепляки, підшиті ребристою гумою із ската. Коли неня лягала перепочити після тяжкої роботи, тоді ми, підлітки-безбатченки, мірялися на палиці, кому першому дістанеться взувачка, аби хоч на кілька хвилин вискочити на прогулянку. Іноді просто почергово брали ті завеликі шкрьобаки і радісно випурхували на подвір’я, мов горобці з-під стріхи. Ковзалися на замерзлих калюжах, жадібно вдихали свіже морозяне повітря, бо ж личка наші – поспіль жовта-жовтяниця...
Саме тоді у наші тісні сирітські закапелки ввірвалася прецікава новина: у Бабайківку приїжджає “заочіпський поет” Павло Усенко... Ця чутка мене страшенно збентежила, я собі місця не знаходив: адже я ніколи не бачив “живого письменника”...
Я прохукав кругле вічко у замерзлій шибці вікна і припав до нього оком, аби не прогавити гостя жаданого. Бо ж, як повідомляло всезнаюче “бабське радіво” поета мали везти із Царичанки по старому мосту, що над болотистою Журавкою, по нашій вулиці Гришківці – у центр села.
І таки-так: десь опівдні захекані коні, обліплені інеєм, глибоко провалюючись у сипких снігових заметах, прочвалали мимо нашого двору,натужно тягнучи за собою сани,на яких сиділо ще двоє чоловіків, окрім погонича. Мій напружений зір вихопив з-поміж тих трьох “пасажирів” вузькоплечого, у військовій вушанці і рудуватому кожушку, перехрещеного портупеєю: то, напевно, і був поет Павло Усенко, про якого я багато чув гарного від сусіда діда Лутая.
Не минуло й години, як із дворів до клубу, котрий дивом уцілів, плавом попливли люди, мої односельці. У старих куфайках, безворсих витертих сіряках наопашки, у ватянках-куцаках невизначеного бідняцького покрою – жінки, діди, баби, парубчаки, дівки й піддівочки – прямували на зустріч з відомим поетом-земляком. І мороз – не мороз, і голод – не голод, і горе – не горе – всі воєнні злигодні відступилися, на якийсь час забулися, Люд шпарко поспішав причаститися вогнистим словом...
Моє кругле більмаве вічко вперто заштриховував мороз, але я раз по раз прикладав до того нетривкого мережива свої розпаленілі губи. Льодок танув, вода сльозилася і скапувала вниз на лутку. Я стежив за найближчими сусідами: чи ж таки всі підуть до клубу на поетичну оказію...
Ага, ніхто не залишився дома, хіба що дрібна малеча та слабосилі бабусі...
У моїй голові майнув зухвалий намір: а що як і собі податися на зустріч з поетом – чим я гірший за інших?
Заметушився, закружляв у тісній комірчині, неначе щось шукав і не знаходив. Мало не плакав: адже матері не було дома, вона неодмінно дала б мені свої валянці... Та ще й невідомо, коли вона повернеться... Що робити? Як вийти із цієї скрути? Може, чкурнути через дорогу до діда Лутая – позичити чоботи хоч на одну-одненьку годину... Цей дідусь не скупердяга – не пошкодує своєї взувачки для такого доброго діла...
Вже прикинув на око відстань, аби босоніж махнути через високі снігові замети – не вперше... Але в ту ж хвилину загледів старого фельдшера Дмитра Тихоновича: він теж попрошкував у центр села...
Я втратив останню надію... Принишк... Мовчки витирав кулачками сльози. Проте думки настирливо ширяли в моїй голові: я гарячково, невтримно вихід шукав. І, здається, щось вартісне спало на думку...
Так, так, я згадав, що в нас десь валялися дві великі пілки із порваного кожуха... Я негайно обшукав, обмацав всі кутки-закутки – і таки натрапив на ці дві поли. Схопив їх, витіпав з них пилюку, кожну шматину розстелив на долівці, уважно обдивився, чи вони не порешечені...
Мерщій відшукав ножиці та й заходився смугувати кожушину. Викроїв два чималих бездіркових клапті. Закутав одну ногу, потім – другу – непогано виходить... Замислився: а як же триматимуться ці обмотки? Чим їх приснувати до підошов, до литок, аби вони гріли на морозі і не погубилися в сипкому снігу?
Погляд упав на віжки, що лежали під ослоном, якими мама витягала воду з глибокого колодязя. Відчикрижив одну поворозку, другу, третю, четверту... Поверх кожушини туго обснував ними свої ноги, наглухо позав”язував під колінами вузли. І радісно пішов навприсядки!
Два мої братиші, старший Ванько і молодший Миколка, з острахом поглядаючи на мене, очманілого, похитували головами, мовляв, ось повернеться з роботи мати, вона тобі всипле по самісіньку зав’язку...
Але я ні на що не зважав: перебував у жахкому стані... Захват мене полонив і засліпив...
Нап’явши на себе пальтечко, одне на трьох, яке мама, спасибі їй, відмазала в скупої сусідки, на голову натягнув просочену мастилами шапку, котру я влітку знайшов на смітнику тракторної бригади, і, збиваючи навколо себе білу кушпилу снігу, помчався до клубу, щоб не запізнитися.
Задиханий, розпаленілий на морозі, я з розгону поткнувся в залу, вщерть напхану людьми, ніде й голку просунути. Спочатку проштовхувався побіля задньої стіни. Аж кісточки мої тріщали, та я все ж пробився ближче до сцени.
Ставши навшпиньки, через плечі дорослих я вздрів щуплявого, чорночубого, кароокого поета. Хоч у клубі було прохолодно, він височів на сцені в одній військовій гімнастерці, на плечах погони майора.
Очі Павла Усенка бурхали вогнем... Він пристрасно і натхненно читав свої поезії. Люди жадібно слухали його. Ніхто ні кашельне, ні шерхне. Затамувавши подих, всотували своїми серцями кожне слово:
Кров-за кров! Пройди, розплато,
Серед вулиць-піль –
Там, де мати розіп’ята,
Де ряди могил...
Де стікають кров’ю віти,
Ранки без пісень,
Де у колі скорбнім діти
Загубили день.
Я вже відчував, як у благенькій кожушині мої ноги поступово нахолоняли, дубіли. Стиха друбцювався на одному місці, грів їх, як міг.
Спостерігав за бабайківчанами: вони оживали, одухотворювалися, їхній зір брався ясним полиском. Поезія оновлювала душі, додавала їм снаги.
Тоді мені дуже хотілося познайомитися з Павлом Усенком. Але посоромився підійти до нього і сказати, що я також мережу вірші...
І тільки через багато літ, коли я сам уже став письменником, мені вдалося заприязнитися з Павлом Матвійовичем. Якось нагадав йому про ту люту зиму сорок третього, про незабутню зустріч у Бабайківці. Розповів про свої збуряковілі на морозі ноги, обмотані злежалою кожушиною, і натякнув, як мати “відігрівала” їх лозинякою, бо ж тоді схопив запалення легенів...
Павло Усенко уважно вислухав мою оповідку і розчулено обняв мене за плечі:
– Василю, ти своїм спогадом розтривожив душу мою... Знаєш, у мене, як і в кожного поета, було чимало аудиторій, хороших і різних. Та переважна більшість із них зітерлася з пам’яті. А от бабайківську я чомусь і досі пам’ятаю. Як зараз бачу: повен-повнісінький клуб духовно зголоднілих людей... У кожному погляді зоріло щось таке невимовне... Ну, як тобі сказати? То, мабуть, палахкотів, світився розкріпачений інтелект українського народу.

“ХАМЕ, СХАМЕНИСЯ!”

Пам’ятаю, із Києва до Харкова прибуло кілька українських письменників. Виступали на заводах, в інститутах, в школах. Цілий місяць українське слово розкошувало в орусеній столиці Слобожанщини.
Наостанок вирішили провести підсумково-загальноміський літературний вечір. Промовиста реклама запрошувала всіх бажаючих. Учителі, студенти, науковці, старшокласники, робітнича молодь вщерть заповнили велетенську залу.
Ми, київські літератори, з тактовно-гуманістичних міркувань запросили до головування на вечорі мудрого, жартівливого місцевого прозаїка Івана Багмута. Він охоче погодився.
Але невдовзі з’ясувалося, що ми припустилися помилки: старечі літа зробили Івана Андріановича напівглухим... Проте вже не стали переінакшувати свого рішення, аби не образити “господаря міста”.
Високий, бровастий, суворий на вигляд Іван Багмут спершу трохи відлякував слухачів. Та потроху, поволі, викликаючи в людей симпатію, прихилив до себе аудиторію: повністю владу взяв у свої руки.
Перед тим як надати слово тому чи іншому письменнику, він коротко, влучно, іноді з дотепною смішинкою, характеризував творчість кожного з нас, видобував із своєї пам’яті яскраві штрихи наших біографій. Ця “енциклопедичність” подобалася харків’янам, і вони вже ловили кожне слово старійшини.
У залі панувала атмосфера гостинності, доброзиччя. Досвідчений голова своєю щирістю, людяністю мимовільно зітер оту межу настороги, яка спочатку пролягала поміж письменником і слухачем.
Літературний вечір набирав гучних обертів. Рясні оплески, захоплені вигуки.
Нараз тисячна аудиторія виповнилася веселим реготом. Іван Манжара читав свій гумор: “Робочий клас – це активісти: він може раз і не поїсти...”
Іван Андріанович підвівся на ноги, стріпнув своїми кущистими бровами, очікував, доки буруниста хвиля вдячності спливе, вгамується.
Коли вляглася тиша, несподівано з першого ряду різко, нетерпляче схопився вертлявий, метушливий чоловічок у військовій формі і пискляво-гугнявим голосом запротестував:
– Перестаньте дурачить народ этим своим хахляцким наречием! Говорите на общенациональном, русском, языке...
Тисячна аудиторія ошелешено вклякла...
Десь із середніх рядів, як постріл пневматичної гвинтівки, виляснуло:
– Хаме, схаменися!
І зашуміли, закричали, затупотіли ногами люди.
Іван Багмут владно підніс над своєю головою обидві руки, силкуючись пригасити шквал обурення. І йому таки вдалося зупинити це ревище.
Не розчувши, чого домагався військовий, Іван Андріанович пішов “навпростець”:
– Товаришу, я вас так зрозумів: ви хочете досконало володіти українською мовою. Похвально! Я вам знайду прекрасного навчителя.
Тисячна аудиторія сприйняла це за жарт і вибухнула гомеричним сміхом...
– Чекайте, чекайте... Заспокойтеся! Тут немає нічого комедійного. Людина прагне глибоко вивчити українську мову.
– Да не об этом речь! Я – поэт! Хочу прочесть свои стихи на общенациональном языке... – дрібненький чоловічок у військовій формі загукав і підбіг аж до сцени.
– Гаразд! Будь ласка, дайте мені своє прізвище, аби я міг достойно представити вас шановній публіці? – старійшина ласкавенько звернувся до настирливця.
– Моя хвамилия Каломойцев.
– Як-як? Кал... Калом...
– Да, да, я – Карпуха Каломойцев!
– Яке маєте військове звання?
– Майор в отставке!
– Запрошую до слова відставного майора, російського поета Карпуху Каломойцева. Будь ласка!
У залі прокотилася гаряча хвиля незадоволення.
Та Карпуха Каломойцев не зважив на це. Вузькоплечий, довгошиїй, з кругленькою маківкою облисілої голівки, схожий на комарика, він спритно вистрибнув на сцену і по-дитячому писклявим голосом озвався:
– Послушайте стихотворение “Мое пророчество”:
В двухтысячном сияющем году,
В коммунистическом далеком
К нам на могилы правнуки придут:
Ученые, поэты, агрономы.
У віршах Карпухи Каломойцева не було ні початку, ні кінця. Він їх безперестанку розжовував, випльовував з рота, мов кісточки з обгризених вишень... А коли почав “видавати” несмак-мішаницю російських слів з українськими, слухачі пронизливо засвистіли, зчинилася така колотнеча...
Зганьблений Каломойцев змушений був залишити сцену.
Іван Багмут ледь вгамував галасливу аудиторію. І цілком серйозно навздогінці запитав:
– Карпухо, з якої ви Кацапетівки? У вашій російській вимові виразно пробивається український акцент...
– С какой такой Кацапетовки? Мой отец, дед и прадед родом с Полтавщины… Это моя малая родина. А большая – Советский Союз…
– Ясно! А я що казав, ви, чоловіче, призабули рідну українську мову... Тому з усією відповідальністю рекомендую вам в учителі молодого, але путнячого київського поета Сологуба. Я знаю, у нього є поезія дуже повчальна для вас. Прошу, Василю, тобі слово!
Я миттєво здогадався, якого вірша мав на увазі Іван Багмут. Доки виходив на середину сцени, зала втихомирилася, і я голосно жбурнув у цю тишу заголовок – В І Р Ш О М А З! Та й заходився декламувати:

«Укр. мова – пісна, як трава, –
Кажеш ти, – інше діло – російська...”
Сам же суржиком чешеш, слова,
Мов солдати строкатого війська...
Мова Пушкіна, Гоголя, так,
З нею розум світліє в людини.
А чому ж то ти строчиш, дивак:
“Лез по лестнице – впав із драбини...”
Не як цвях, що важким молотком
Забивають в деревце зелене -
З материнським грудним молоком
Ти ввібрав рідне слово пісенне.
Любиш сало і кусень книша,
Українські ж пісні, як непотріб,
Відкидає і топче душа,
Не душа – запліснявілий погріб...
А Шевченко із криці відлив
І залишив для нас заповітом:
Щоб свого не топтав, не ганьбив –
До чужого вклонявся з привітом.
А тобі рідна мова – чужа...
Ну і що ж, є такі відщепенці,
Які ладні загнати ножа
Прямо в серце Україні-неньці...
І рос. мову він стопче, розвіє –
Відвернися від нього, Росіє!»

Принишкло-уважно харків’яни слухали мій вірш про “перевертня-відщепенця”. За якимось незбагненним повелінням в одному пориві вони підхопилися на ноги, і загриміла довготривала овація. Вона потрясла Івана Багмута: він хустиною витирав на очах сльози...
Хоч і стихли шалені оплески, але всі чомусь продовжували стояти: і письменники, і слухачі.
Головуючий розчулено заговорив:
– Люди добрі, я плачу з радощів... Адже ми тут щойно переконалися, яку нев’янучу, невичерпну силу має українське слово. Ось чому наша українська мова житиме вічно, хто б там на неї не каркав...
А побіля стіни, пригнувшись, бо, мабуть, таки сором виїдав очі, втікав із зали Карпуха Каломойцев.
– То він поспішає туди, куди царі ходять тільки пішки... – ніби між іншим, промовив Іван Багмут, не розраховуючи, що хтось його почує. – На цій несерйозній ноті ми і завершимо наш літературний вечір. Дякую всім!

“Я ПАСЛА СВОГО БОГА ПОЕЗІЇ...”

Того літа я приїхав на відпочинок до одного з профспілкових санаторіїв під Києвом. У реєстратурі мене зустріла симпатична, приязна, аж світилася юністю, медсестра. Її великі карі очі чомусь допитливо поглянули на мене.
– Спісовател?
– Ви чеську знаєте? – здивовано запитав я.
– Дідусь Максим навчив.
– Ваш дід чех?.
Дівчина загадково всміхнулася:
– Та ні, моїм учителем трохи був Максим Тадейович Рильський. Знаєте такого?
– Ще б пак, це ж наш класик живий!
– Раніше я працювала в номенклатурному санаторії, а там якраз і лікувався Максим Тадейович, – пояснила медсестра.
– Ви що, родичка чи землячка Рильського?
– І не родичка, й не землячка... Я просто люблю його поезію. Коли довідалася, що він заїхав до нашого санаторію, потайки бігала дивитися на нього.
– А ви хоч познайомилися з Максимом Тадейовичем?
– О, то ціла історія! З трагічним для мене фіналом...
– Овва, так уже й трагічним, – іронічно посміхнувся я.
А дівчина на те й не зважила, лиш серйозно насупила бровенята й, ковтаючи слова, поквапливо заходилася розповідати:
– Максим Тадейович прибув до нас зовсім немічний, і ніхто не міг визначити діагнозу хвороби. Ніби якась глибока депресія невідступно гнітила його... І ось наш начмед, як мовиться, зробив „хід конем”: на свій страх і ризик вдався до нетрадиційного методу лікування... Взяв і прикріпив до живого класика мене, молоденьку медсестру, аби я щодня, щогодини, щохвилини доглядала його. Делікатно поговорив зі мною, дав інструктаж: поводитися з поетом тактовно, чемно, уважно, лагідно, виконувати, по можливості, всі його примхи і забаганки. А особливо прохав мене: суворо контролювати прийом ліків, бо, мовляв, стареча голова вже забудькувата стала.
Спочатку я злякалася цього доручення. У мене ще не було таких “відповідальних” пацієнтів. З одного боку, воно ніби й почесно, а з іншого – страшно. Якщо в чомусь помилишся – полетиш з роботи, яку не так легко знайти. Та й взагалі незвично: я, проста медсестра, – і раптом буду безпосередньо спілкуватися з великим поетом... Але десь глибоко в душі таки кортіло познайомитися з Максимом Рильським, бо ж любила його поезію... І я відважилася.
Насторожено, скрадливо ступила перший раз до кімнати Максима Тадейовича. Він сидів у м’якому кріслі, виснажений, сухорлявий, із заплющеними очима, неначе дрімав. Здалося, він аніяк не зреагував на мій несподіваний прихід. За мить таки блимнув на мене одним оком. Я пошепки привіталася. Легенько, обережно взяла його холодну зморшкувату руку, намацала пульс: він, мов квола мурашина, ледь чутно ворушкався...
– Білокрила птахо, ви принесли мені ядучу хімію? – звів погляд на ті п’ять різнокольорових пігулок, які я щойно поклала йому на тумбочку.
– Максиме Тадейовичу, то дуже дорогі, ефективні ліки. Закордонні. Ми їх купуємо за золото.
– Купуєте за валюту для рідного народу отруту?..
– Що ви! За цими ліками всі ганяються. Дефіцит!
– Тож ковтай, діду Максиме, той кольоровий горошок і не мороч медикам голови. Так?
– Вам неодмінно треба підлікуватися.
– Чому це ви, голубонько, так ревно вболіваєте за моє здоров’я?
– Бо ви... Ви – мій Бог поезії! – я скоромовкою випалила ці слова і злякано прикусила язика.
Поет широко розплющив свої прижмуркуваті очі, ніби аж здивувався:
– Як ви сказали, дівчатко? Будь ласка, повторіть. Я не розчув.
– Кажу: Максим Рильський – мій улюблений поет... Ще з школи.
– О-о-отакої! Медицина і поезія... Посестри? Цікаво-цікаво... Звідки ж ви родом, чорнявко мила?
– З Білої Церкви.
– Значить, білоцерківочка... А як вас величати?
– Я – Рая...
– Бачу, маєте вишневу вкраїнську вроду. Будете раєм для свого судженого...
У мене аж щоки спалахнули жаром від тієї похвали, але я нічого не відповіла.
– Прошу, сідайте. А то ви, наче школярочка, яка виструнчилася перед нещадним учителем...
Я несміливо присіла на краєчок стільця. А Максим Тадейович продовжував говорити. Розпитував мене про Білоцерківщину, про моїх батьків і друзів. Я помітила, що йому приємно зі мною бесідувати. А в моє завдання якраз і входило – відвертати його увагу від безконечного думання про хворобу.
– Раю, не сприйміть моє прохання за старечий вибрик... Розтлумачте мені, темному, що воно означає, як ото ви стверджуєте, улюблений...
– Максиме Тадейовичу, чи зумію я...
– Не хвилюйтесь, голубонько. Відчуваю, ви розумна, начитана, а в очах світиться інтелект...
Максим Тадейович пильно дивився мені в очі, чекав моєї відповіді з великою жадобою, неначе в ній крився порятунок...
І я почала здалеку, ще з учнівської парти:
– У нас у школі була вчителька української мови й літератури. Вона дуже захоплювалася вашою творчістю. Мала чималу бібліотечку з ваших книжок, тож і ми залюбки читали, особливо те, що до програми не входило. Наша Валентина Петрівна щороку влаштовувала поетичні конкурси, і я там щоразу посідала перше місце...
Якось “українка” буквально приголомшила нас, школярську братію: вона привезла з Києва нову книжку ваших поезій з прекрасним автографом. Ми гуртом, усім класом, читали-перечитували її по кілька разів. Ми вірили й не вірили, що той почерк саме ваш. Теплі такі слова адресувалися нашій виховательці, а відтак і нам:
“Учительці Валентині Петрівні Городецькій – з найглибшою подякою за сонячну любов до моєї поезії. І сто разів спасибі Вам за те, що в юні душі терпляче засіваєте українське слово, аби воно стало вічним. Щиро – Максим Рильський”.
Нараз я помітила, як обличчя Максима Тадейовича осяялося, в очах застрибали ясні блищинки. Я зраділа: адже доточила поетові доброго настрою.
Рильський заворожено дивився на мене, ніби очікував дивовижно-чаклунського зцілення...
Але що я могла, що могла...
– Дівчатко моє хороше, а що ж ви особисто знаєте з моїх віршів? – стиха запитав поет.
– Прошу, замовляйте, Максиме Тадейовичу... Молодіжно-ліричне! – задерикувато випалила я.
– Замовляти? – здивувався він. – А втім, втім, спробую... Щоправда, такого зі мною ще не бувало – замовляти... Це ж, мабуть, треба згадати мені щось дівоче-парубоцьке?.. Стривайте, стривайте... ага, ага, ось якраз і спало мені на думку одне моє віршенятко... Давно я його нашкрябав. Називається воно “Поцілунок”. Ану, чи знаєте? – Рильський аж засовався в кріслі, збадьорений.
Видно було, як Максиму Тадейовичу невтримно жадалося, аби я знала напам’ять цей вірш із його далекої юності.
А „Поцілунок» таки справді мені дуже подобався. Не задумуючись, я почала – легко, виразно:

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене відбивалась.
Нарешті стишилась– і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягли
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, –
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: „Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.

Я буквально видихнула з грудей цю хвилюючу поезію – і тут же пошкодувала, що так натхненно її продекламувала: Максим Тадейович плакав... Сльози прозорими горошинами котилися з очей, і важко було збагнути, чому поет так розтривожився: чи то від нинішнього свого безсилля, чи то згадав юність давноминулу, яка вже ніколи-ніколи не повернеться...
Я, подумки картаючи себе, заходилася заспокоювати Рильського. Стала перед ним, як перед батьком, навколішки, попросила пробачення, що завдала душевних мук і болю...
Моя ситуація ще більше ускладнилася, коли до кімнати Рильського влетів начмед – „санаторна гроза’’. Я завмерла перед ним, винувато похиливши голову. Обличчя моє палало вогнем каяття: адже вчинила непростимий гріх – довела хворого академіка до сліз...
Я притьмом вискочила в коридор.
Начмед, вибігши слідом за мною, люто хряпнув дверима, не дав мені промовити й слова. Заходився давати чортів — до нових віників пам’ятатиму... Обзивав і “товпигою нещасною”, і “недотепою”, і ”легковажним дівчиськом, у якого один вітер свистить у голові...”
А я стовбичила на одному місці, кам’яніла в мовчанці. Знала: почнеш виправдовуватися – гірше буде...
Одне слово, того дня мене “усунули з посади”, а натомість поставили, як мені передали, “розчумну, делікатну медсестру, котра Рильського з півслова розумітиме і поставить його на ноги...”
Але, на мою втіху, Максим Тадейович витримав її лише два дні. А тоді зажадав: “негайно поверніть мені білоцерківочку...”
Наш високопоставлений білохалатник в’юном викручувався, але нічого не допомогло: довелося мене, “товпигу нещасну”, знову послати до Рильського.
Як же Максим Тадейович зрадів, коли я одним нігтиком дзьобнула у двері його кімнати. Мабуть, інтуїтивно відчув, що це я: вихопився аж у коридор, кинувся до мене з простягнутими руками:
– Раю, дівчатко моє миле, благаю вас, доки я перебуватиму в санаторії, не залишайте мене... Без вас я не видужаю. Ви ж справжня сестра милосердя! Я достеменно зрозумів це. Знаєте, вона, ваша колежанка, бралася силоміць засипати мені в рот пігулки... Уявляєте – силоміць! І чатувала наді мною цілісінький день, як той жандарм. Я прошу її: “Не ґвалтуйте старого поета хоч на відпочинку, в санаторії... Дайте волю хоч ліки самостійно приймати...” А вона – ні на крок від мене. Боже, як я вам, Раю, вдячний за те, що повернулися до мене. А сльози мої тоді – то благовісні сльози... Адже з ваших трояндових вустоньок – моя поезія... Чудово! Чудово! Знайте: для письменника немає вищої нагороди, аніж та, коли він упевниться, що його слово потрібне людям, як хліб насущний.
– Спасибі, Максиме Тадейовичу, що повірили в мене... Ось я вам знову принесла пігулки. Потім проковтнете з водою. А зараз гайда на свіже повітря. Надворі ж золота осінь. Природа – найкращий лікар!
– Правду кажеш, дочко, правду: природа – найкращий лікар. Але ми, люди, часто забуваємо про цю споконвічну істину. Нас заїдає суєта суєт...
І ми вдвох з Максимом Тадейовичем півдня блукали у мальовничому пралісі. Збирали ”куте з міді листя”, стежили, як “гострокрилі птахи розтинають синяву небес”, як “потужні зливи сонячного проміння беруть в полон могутніх дубів”... Поет філософствував, занурювався мислями в мудру книгу природи.
Я уважно й захоплено стежила за його несподіваними думками, поринала у дивосвіт поезії, витвореної Рильським прямо при мені...
Отакі наші мандри тривали майже щодня. Десь тижнів через два я зробила для себе радісне відкриття: Максим Тадейович посвіжішав, збадьорився, налився якоюсь внутрішньою снагою.
Він міг уже сам, без супроводу, подорожувати в лісі. Я лише час від часу здалеку наглядала за ним.
Іноді наш начмед, чомусь ущипливо, запитував мене: “Пасеш діда Максима? Гляди мені, щоб не заблукав у гущавині. Головою відповідаєш!”
І що ви думаєте, ніби накаркав наш головний білохалатник: десь подівся Рильський. Зник – ніби крізь землю провалився...
Я метнулася туди-сюди, обнишпорила всю околицю санаторію – нема. Кричала, гукала, кликала – не відгукувався. Страшенно перелякалася. Вся тремчу, присіла навпочіпки під деревом – ноги підкошувалися... Ось-ось розревуся, впаду на землю...
І тут ніби явився мені несподіваний привид: я загледіла лукаво-хлопчакувату усмішку Максима Тадейовича... З-під велетенської купи сухого багряного листя виднілися лиш очі та усмішка – більше нічого. Поет увесь зарився в осіннє золото, лише хитрувате обличчя визирало з тієї кумедної схованки.
Я збентежено сплеснула в долоні, підскочила до Рильського, схилилася над ним і з радощів заплакала, адже знайшла, а таки ж знайшла свого Бога поезії... З моїх вуст злетів сердитий докір:
– Максиме Тадейовичу, хіба ж можна так лякати мене?.. Я думала, що серце розірветься... Гляньте, я вся тремчу...
Щасливі, ми обоє, як пустотливі діти, хапали пригорщами яскраве листя і жбурляли, жбурляли його в небо над своїми головами. Золота заметіль кружляла навколо нас. Ми сміялися, реготали до знемоги.
Згодом пообтрушували одне одного і задоволено побрели до санаторію. Мовчали, аж поки Максим Тадейович замріяно озвався:
– Раю, ваше сонце ще тільки спинається в небо. А моє вже похилилося на захід... Але однаково я безмежно щасливий! Ви дихнули на мене своєю молодістю. Ваші рученята-голуб’ята доторкувалися до мене. Ваші трояндові вустонька вимовляли мою поезію... Це – найсильніші ліки для мене. Бог послав мені вас, щоб продовжили моє життя.
– Ну, що ви, Максиме Тадейовичу! Все, про що ви кажете, то мій професійний обов’язок. Я ж медсестра.
Поет глибоко зітхнув:
– Воно то так, але й не так...
Думаючи про щось своє, ніжно взяв мою руку і трепетно поцілував.
І от настав час Максимові Тадейовичу від’їжджати: путівка закінчувалася. Начмед, аби вже остаточно догодити поетові-академіку, ще раз зібрав консиліум медичних світил — прямо в кімнаті Рильського. Ця помпезна сцена мені на все життя запам’яталася: мед-мужі, високі, череваті, плечисті, червонопикі, тісним колом оточили, затисли щупленького, зніяковілого поета, який почувався пригнічено. Проте намагався триматися з гідністю.
Наперед виступив наш начмед:
– Ну, вельмишановний Тадейовичу, як ми вас тут підремонтували? Гадаю, задоволені? Може, будуть якісь претензії, побажання, критичні зауваження? Ось я приніс персонально для вас книгу скарг і пропозицій... Черкніть добре слово на прощання!
Я маленькою мишкою принишкла в найдальшому кутку і звідтіля вела свої спостереження: розв’язно-панібратський тон начмеда трохи шокував Рильського. Та це тривало дві-три хвилини. Поет внутрішньо зібрався, скинув із себе розгубленість, на його обличчі з’явилася ледь помітна саркастична посмішка. Випростався. Потім сахнувся до свого ліжка. Рвучко послав правицю під подушку, що гоноровито викопичилася, вихопив з-під неї півлітрову „молошну” пляшку, вщерть наповнену рожевими, синіми, червоними, білими пігулками... Високо підніс її над своєю головою:
– Люди добрі, ви бачите, скільки я назбирав смертоносної’ хімії? Уявіть собі, що б зі мною сталося, якби я спожив усю цю отруту, куплену за валюту? Та мене б тоді й на скотомогильник не взяли б, не те що на порядний людський цвинтар...
Консиліум світил медичних враз оторопів. Тільки велемовний начмед, мов дзиґа, крутнувся на одній п’яті:
– Е-е-е... Дорогий Тадейовичу, не кажіть, не кажіть... Ви ж, чесно зазначу, пластом лежали, коли вас приправили до нашого санаторію... А тепер погляньте на себе: можете спокійнісінько пішки чесати на Київ. Чи неправду кажу?
– Істинну правду речете, добродію... Сердечно дякую всім, хто повернув мені здоров’я. Але найбільша заслуга її, Раї. Милосердна сестра мене зцілила... Тож, насамперед, їй доземний уклін, – Максим Тадейович низько похилив свою сиву голову в мій бік і рішуче рушив з кімнати.
На подвір’ї сів у машину, яка ще зранку чекала на нього, та й подався додому.
Дівчина вмовкла. Її красиве обличчя несподівано потьмяніло.
– Раю, чому ж ви зажурилися? Адже все так добре склалося...
– У день від’їзду Максима Рильського мене звільнили з роботи, – сумно мовила.
– За віщо? — скрикнув я.
– Бачте, я підірвала авторитет консиліуму... Максим Тадейович не проковтнув жодної пігулки... То був мій непрощенний професійний гріх. І високе начальство не пробачило мені...
– Раю, чому ж ви не звернулися до Максима Рильського? Він би все залагодив.
– Що ви! Хіба я могла потьмарити незабутнє враження: я пасла свого Бога поезії!

“ЧИ Я БОЛІТИМУ ВКРАЇНІ, КОЛИ УМРУ?”

Зі мною приключилася “державна халепа”: мене, тоді ще молодого поета, силоміць виписали з Києва…
У той час вийшла закрита, але надто сувора, надто категорична постанова ЦК Компартії та Ради Міністрів України, яка вимагала “очистити столицю” від “зайвих людей”, котрі останніми роками “незаконно прописалися”.
Основна мотивація цього “важливого документа” зводилася до того, що новоприбульцям не настачиш житлоплощі, а Микита Хрущов твердо зажадав, щоб до 1980 року “остаточно завершити будівництво комунізму”: кожна родина повинна мати свою окрему квартиру.
Ця крута, навальна хвиля несподівано накрила й мене. Я ніяк не міг змиритися з безглуздям: адже з якими труднощами, з якими складнощами мені довелося боротися, аби отримати в Києві постійну прописку, а тепер вона мовби випарувалася… Тобто стала недійсною…
Мою голову, як горобці достиглий соняшник, обсідали думки: чим я гірший від тих мешканців-громадян, котрі давним-давно вкорінилися в столиці? Виходило, вони - “першосортні” люди, мають право пожинати блага розкішного Києва, а мені, “третьосортному”, зась…
Аби достеменно переконатися – невже ж зовсім видворили, я вдався до хитрощів маленьких: завернувши до кіоска “Київміськдовідка” і прикинувшись приїжджим, називаю своє прізвище, ім’я та по батькові, даю свій рік народження і прошу дівчину з’ясувати, чи значиться за отакою-то адресою отакий-то молодик, чи, може, знявся з обліку і виїхав кудись…
За кілька хвилин міськдовідкова красуня підтвердила мої побоювання: ”Виписаний до Дніпропетровська, звідки прибув…”
Пригнічений горем, я тинявся київськими вулицями, не знав куди подітися… Мене допікала жахлива несправедливість: кому і чим я завинив?
Радянська влада повелася зі мною безцеремонно, безсовісно: зробила з мене безпритульного жебрака…
Я в розпачі кинувся за порадою до свого “хрещеного батька” Миколи Нагнибіди, який поблагословив до видання мою першу книжку поезій “Студентські літа”. Микола Львович, уважно вислухавши мою скаргу, одразу підказав “хід”:
– Тільки Андрій Малишко зможе тобі чимось допомогти. Він – депутат Верховної Ради України. Видатний поет. З ним рахуються у владних колах. Проте легше здертися на прямовисну гору, ніж здобути прихильність крутохарактерного Андрія Самійловича… Спробуй!
І тут мені одразу пофортунило: Андрій Малишко приїхав попрацювати в Ірпінський будинок творчості, поселився в кімнаті поруч з моєю. Я невимовно зрадів, аж перехрестився.
Після довгих вагань, сумнівів, чи ж варто турбувати Поета своїми “дрібничками”, я все-таки набрався зваги і тихенько постукав у двері Поета.
Андрій Самійлович, одягнений по-домашньому, в піжамі, вигулькнув у прихожу і так просто, по-дружньому, озвався:
– А, сусід… Прошу, заходь!
Я невпевнено переступив поріг, чемно привітався і знітився від мислі: “Непрошений гість – гірше татарина…”
Поет помітив моє зніяковіння, невимушено підбадьорив:
– Доречно зайшов. Нагнибіда вже телефонував мені… Просив, щоб я заступився за тебе. Чехарда з пропискою?
Я мовчки кивнув головою і поклав на стіл свою книжину “Студентські літа”. З автографом.
Андрій Самійлович якось нехотя поглянув на голубу обкладинку і долонею притиснув збірочку:
– Дякую, Василю! Згодом прочитаю. Сідай. Дивись, де тобі буде зручніше?
Та я нерішуче тупцювався на одному місці, потай приміряючись, з чого почати ділову розмову…
Але Малишко випередив мене:
– Гадаю, прописка від тебе нікуди не втече… Давай-но спочатку погомонимо про літературні справи… Доведи, що ти істинний поет! – одразу приголомшив мене.
По моїй спині поповзли кусючі мурахи…
– Як довести? Он же моя книжка перед вами…
– Достобіса розвелося писак! Купу сіреньких віршиків може нашкрябати чи не кожна освічена людина…
Це довільне твердження мене дещо шокувало, але я його пропустив мимо вух. Не вдався до полеміки, хоч і засвербів язик…
– Василю, ти експромтом писав коли-небудь? Я вважаю, що експромт – то найвиразніший прояв таланту.
– Ні. Хіба що дівчині в альбом…
– Гаразд. Ось тобі чистий аркуш паперу. Ось тобі моє особисте “писальце”. Сідай у моє крісло, за мій стіл і в моїй присутності твори поезію…
Я розгубився. Прикинув: може, навідріз відмовитися? Але ж це означало б спасувати перед видатним майстром слова... Він якщо й не скаже прямо у вічі, то подумає: слабак, боягуз…
Андрій Самійлович поклав на моє плече свою теплу правицю:
– Не бійся, козаче. Не святі горшки ліплять… У тебе є річка твого дитинства?
Я мерщій випалив:
– Оріль! Притока Дніпра.
– От і встругни експромт про свою незабутню Оріль. Одну-єдину строфу.
Я присів скраєчку крісла. Тремтячою рукою взяв Малишкове “писальце” А в голові –підступна порожнеча… Жодної путньої думки!
Та ось в моїй уяві спливло рідне й миле Приорілля: зеленорунні гаї, росяні трави, звивисте русло Орелі…
Погамувавши в собі нестримне хвилювання, зосередившись, забувши про все на світі, я напружено перелопачував цілі ворохи слів. І таки “вилущив” перший рядок, потім – другий, третій… І –“вистрелив”:
Де Оріль завертає підковою,
Де тополі, як в небо списи,
Між травою, поміж барвінковою,
Хтось розсипав дзвіночки роси…
Андрій Малишко чіпко вчитувався в це, як мені здалося, примітивне віршенятко. І нараз лукава посмішка стрепенулася на його вустах:
– Давня домашня заготовка? Признайся чесно...
Я різко заперечив:
– Ні! Що ви… Не стану вас обманювати!
– А я, бач, засумнівався… Загалом гарно. Щоправда, образ підкови не гармонує з річкою… Згоден? Втім, то моє бачення. Ти, видно, по-своєму сприймаєш навколишній світ.
У ту хвилину мені подумалося: “Мабуть, однієї строфи замало, аби переконати Андрія Самійловича, що я теж дещо можу…» Мені запраглося, щоб живий класик дав додаткові спецзамовлення…
Андрій Самійлович інтуїтивно вловив моє бажання:
– Василю, утни експромт про своє походження. Благородна тема.
Мене враз охопило давке безвілля. Заблукали мислі, розпорошилися принагідні слова. Лише в моїй лівиці дрібно дрижало “писальце” і гострим дзьобиком клювало білий папір, полишаючи на ньому темно-сині цятинки.
Я терпляче очікував, доки мине тимчасове заціпеніння, доки судома відпустить мої наструнчені нерви… Поволі оволодів собою. У пам’яті застрибало слово “походження”. Воно у моєму серці раптом озвалося гострим болем… Бо ж тато і дідусь померли з голоду у 33-му... Мама у двадцять сім років зосталася вдовою з нами, трьома дітьми… Ось із цієї чорної смути, дикої наруги моє гіркотне походження… І зродилася терпко-болюча мініатюра:
Я – з тридцятих років,
Де ні хліба, ні свят…
Я – з колгоспних старців
З голови і до п’ят…
Поспіхом кілька разів переглянув швидкоспечений “твір”, і він видався мені надто глевким… Навхрест перекреслив його, аби приховати цю “невдалу спробу”, не дати її на суд вимогливому екзаменатору. Ще, чого доброго, покепкує: “Ниєш, скиглиш?”
Андрій Самійлович стиха підступився до мене з-за спини, злегка обома ліктями зліг на мої плечі. Я не встиг долонею затулити свій “брак”. Поет уп’явся зіркими очима в строфу:
– Ну що ж, пристойно… Це початок поеми про голодомор… Помізкуй над продовженням, – Малишко знову пішов “мандрувати “ по кімнаті.
Та мене вже не вабила власна доля, я щойно збив на ній оскому… Запручалися думки: “От би зараз щось таке “видати на-гора” про видатного Андрія Малишка, чиї кроки ледь чутно шурхотіли за моєю спиною, адже треба було заробляти жадану прихильність “крутохарактерного”.
Я всією душею горнувся до нього. Жагуче накликав натхнення, яке десь забарилося. Я прагнув хоч тріньки перевтілитися у пристрасного лірика, палкого трибуна…
Сам того не помітив, як на мене, хто знає звідки, нахлинуло суцільне полум’я… Я весь горів-палав…(Вразливим творчим натурам добре знаний подібний стан душі).
І з оцієї жаги, з оцього невтримного палахкоту, які вщерть заполонили єство моє, я “виплавив” експромт про мого улюбленого Поета:
О, походження віть…
Я прийшов з тищоліть,
Щоб довічно дзвеніть,
Наче кована мідь…
Притишено сидів, вичахав і міркував: чи натякнути Андрію Самійловичу, чи він сам здогадається, що тут ідеться про нього. Вирішив змовчати.
Я чекав, доки Поет сам підійде, зазирне через моє плече і ознайомиться з третім експромтом. Так він і вчинив. Спочатку прочитав пошепки, потім - уголос і збуджено вигукнув:
– Ти диви, чортяка! Не сподівався…
А я вибачливо:
– Не осудіть за недолугість…
– Василю, не прибіднюйся! Ти торкнувся мого заповітного…
(У ці хвилини я почувався хлопчиком-пустуном, якого вперше так люб’язно похвалив суворо-вимогливий батько).
– І – останнє завдання. Ану про найдорожче для нас обох – про Україну.
Отут вже наглухо заклинило мою спромогу. Мене кидало то в жар, то в холод… Думки кволо плуталися, рвалися…
Та поволі звідкись почали брати підзарядку, оживали. Очевидно, саме слово “Україна” наснажувало їх своєю безсмертною енергією, і вони, так би мовити, потужніше запульсували.
Перед моїм внутрішнім зором вивиднився, вияскравився Андрій Малишко у всій своїй величі і непокорі… Він, саме він і навіяв мені заключний експромт, який ліг на папір не чернеткою, як попередні, а одразу – начисто.
Я зірвався з крісла, спрямував свій погляд до вікна, де стояв у задумі Поет. По-школярськи наївно запитав у нього дозволу “продекламувати самого себе”.
Андрій Самійлович схвально всміхнувся:
– Показуй гостинці в хустинці…
І я, не кваплячись, виразно вимовляючи кожне слово, виголосив:
У цім стоклятім вировинні
Ношу в душі журу:
Чи я болітиму Вкраїні,
Коли умру?
Малишко підскочив до мене. З його очей бурхали іскри… Широко розкинувши обидві руки, обняв мене за плечі і поцілував у чоло:
– Василю, тобі вдалося підслухати моє найсокровенніше!
А мені вмить подумалося: “Мабуть, я вже трохи прихилив до себе “крутохарактерного Поета”...
– Отепер, брате, коли я знаю, з ким справу маю, візьмуся тобі допомогти, – Андрій Самійлович вийняв із шухляди депутатський блокнот. Сів у крісло, за свій стіл, і заходився трохи знервовано писати. Щоб не заважати йому, я відійшов убік.
Хвилин за двадцять Поет покликав мене до себе:
– Цього разу вже ти поціновуватимеш мій експромт, – пожартував. – Вислухай моє чтиво. Якщо виникне якесь зауваження, чи то порада, не соромся, скажи, – набравши офіційно-ділового вигляду, почав читати вголос:

“ЗАСТУПНИКУ ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
товаришу ТРОНЬКУ П.Т.
Вельмишановний Петре Тимофійовичу!

На превеликий жаль, сталося прикре непорозуміння: безпідставно виписали з Києва молодого обдарованого українського поета Василя Сологуба. Цей ганебний вчинок мене глибоко обурив.
Політики-нездари не усвідомлюють простої істини: Київ – один з могутніх культурних центрів Європи. Він притягає, примагнічує до себе талановиту молодь. Це –закономірний процес! Це – природно!
Політики-нездари силкуються звести навколо Києва залізобетонну дамбу відчуження, аби припинити приплив свіжих творчих сил до української столиці. Як на мене, це явно шкідлива тенденція.
Дорогий Петре Тимофійовичу, гадаю, Ви мене правильно зрозумієте.
Отож, щиро прошу Вас: посприяйте благородній справі, аби бюрократи відновили постійну прописку в Києві Сологубу Василю Павловичу.

Наперед вдячний Вам –
Андрій Малишко.”

У мене перехопило подих:
– Дорогий Андрію Самійловичу… Не знаю, як вам і дякувати… Скільки й житиму на білому світі, не забуду доброти вашої…– зірвалося з моїх уст.
Малишко мовчки відмахнувся рукою від мого присягання. Дав мені конверта із своїм клопотанням і детально порадив, як дальше діяти.
Наступного дня я опинився на сьомому поверсі Ради Міністрів України, в кабінеті Петра Тронька.
Високоповажний радиміністрівець поручкався зі мною, запросив сісти за приставний столик, а сам примостився ближче до отари телефонних апаратів і аж тоді поцікавився:
– Так що там стряслося?
Я вийняв із своєї теплої пазухи “Малишкове послання” і вручив Петрові Тимофійовичу. Він ретельно вивчив листа і простягнув руку до “вертушки”. Набрав номер, і з апарату враз пролунав догідливий голос:
– Головченко слухає.
Я одразу здогадався: то був міністр внутрішніх справ України.
– Іване, послухай-но, як мене з тобою чихвостить наш знаменитий поет, депутат Верховної Ради України Андрій Самійлович Малишко, – і Тронько від початку й до кінця прочитав у трубку “наступального” листа.
З апарата знову лунко покотився догідливий голос:
– Петре Тимофійовичу, нехай Сологуб зараз же йде у Київський міський паспортний стіл. Доки молодий поет перебуватиме у дорозі, він уже буде постійно і назавжди прописаний у Києві.
– Отак би й давно, Іване! – заступник Голови Ради Міністрів України задоволено поклав трубку. Повернувся обличчям до мене: – Чув запевнення міністра? А якщо виникне якась тяганина, негайно телефонуй мені.
Я зрадів, як дитина. Уклінно подякував Петрові Тимофійовичу за відновлення прописки. Він повільно підвівся з-за столу і на прощання потиснув мою лівицю:
– Передай моє сердечне вітання Андрію Самійловичу Малишку. Скажи, що я дуже люблю його прекрасну поезію і високо ціную його громадянську сміливість. Так і скажи!
Я пообіцяв терміново виконати це почесне доручення. І тут же звернувся з проханням до господаря кабінету: “Чи не дозволили б мені забрати на пам’ять “Малишкове послання”? Адже воно, зігравши свою позитивну роль, офіційно вичерпало себе…”
Обличчя Петра Тимофійовича запроменилося в усмішці:
– Я тебе розумію… Але цей документ адресовано виключно мені, тож віднині він переходить у розряд моїх дорогоцінних реліквій… Копію? Будь ласка! – він викликав свою секретарку, звелів їй скоренько передрукувати Малишкового листа і вручити мені.
Після “радиміністрівських сфер” я потрапив до “дрібнокаліберного начальничка” Київського міського паспортного столу, ”чистокровного кацапа”, до якого раніше я не міг пробитися і на дикій козі верхи… Він був тоді таким пихато-недоступним. А зараз перемаскувався, став демократично-м’яколапим:
– Добро пожаловать, Василий Павлович! Милости просим, Василий Павлович! –доземним поклоном він зустрів мене на порозі свого “царства”. – Пожалуйста, давайте мне свой паспортишко. Извините за досадную ошибочку! Я сейчас же самолично исправлю её!
Я просичав на вухо цьому плазуну:
– Нешановний… У твої брудні руці я не дам свого паспорта… У ньому вже два роки, як значиться штамп постійної київської прописки. Ти лише там, у своїх паперах-нетрях, понови її, як наказав тобі міністр внутрішніх справ України Іван Головченко…
І плазун поник…
Минув тиждень, і я після отих всіх перепетій навідався до знайомої красуні з кіоска
“Київміськдовідка”. Попросив дівчину “прозондувати”, чи ж таки “реабілітували” мене… Вона довго кудись телефонувала, щось уточняла і, врешті-решт, весело защебетала:
– З тебе – шампанське! Тобі все-таки вдалося вирвати постійну київську прописку...
Я розтлумачив наївній:
– Тут моєї заслуги немає. То Андрій Малишко безстрашно переступив “залізобетонну дамбу” циковсько-радиміністрівської постанови…
Відтоді я став боготворити Андрія Самійловича Малишка. Я не дозволяв собі перетинати
оту межу, за якою починалася фамільярність… Чарки я з ним ніколи не пив. У карти я з
ним ніколи не грав. У гості до нього жодного разу не ходив.
Наші зустрічі були випадковими і короткочасними, головним чином у Спілці письменників, або просто на вулицях Києва. Поет поводився зі мною, як із молодшим братом: щиро, чемно. Ні тіні зверхності, ні тіні награності.
Зрідка, за доброго настрою, Андрій Самійлович хапав мене в обценьки своїх обіймів, притискав до своїх грудей і жартома запитував: “Василю, ти скажи мені чесно: “Чи я болітиму Вкраїні, Коли умру?”
Збігли літа. І ось Києвом поповзла тривожна чутка: Андрій Малишко тяжко захворів, лікується у Феофанії…
Я намірився провідати свого благодійника: лиховісне передчуття гнітило мою душу…
Несподівано того дня ввечері зателефонувала мені додому Любов Забашта:
– Я за дорученням Андрія Самійловича… Він хоче з тобою поговорити.
Сумний, слабосилий, глухий голос Поета ледь чутно жебонів у слухавці:
– Василю… Моя голова… розколюється … Не варить голова… Нагадай мені, як там у тебе: “Чи я… болітиму Вкраїні…” – і обірвалася розмова, тільки в трубці чулися короткі, дратівливі: пі-і, пі-і, пі-і…
Я перелякано закричав:
– Андрію Самійловичу, тримайтеся! Я зараз же лечу до вас! Чекайте! – мені блискавично подумалося, що тільки я єдиний у світі можу вимолити у Бога здоров’я для дорогої мені людини...
Я вискочив на вулицю, схопив першу-ліпшу машину і помчався у Феофанію.
Але мене... не впустили до палати Андрія Самійловича Малишка. Як я не просив, як я не благав, білохалатники незрушно стояли на своєму: “Неззя”, “Не положено…”
Усю ніч я тинявся навколо корпусів лікарні, зазирав у кожне вікно, яке світилося, посилав туди свою уклінну молитву на одужання, на порятунок Великого Поета.
Не допомогло. Біль утрати й досі ятрить моє серце...
Від імені покійного Поета я зважився написати ось цю поезію:

Світлої пам’яті Андрія Малишка

Я не надихався тобою, Україно,
Ще не напивсь води з твоїх криниць,
А друзі садять в голови калину,
Бо я в землі – навіки горілиць.
Я жив, немов ходив по гострих лезах,
У щасті й муках славлячи тебе.
А дехто з людців – п’яно і тверезо –
Мене збивав на “соб”, то на “цабе”…
У чесноти завжди тернисті версти,
По них поетам дуже тяжко йти…
Я славив на землі святе братерство,
Вів друзів на калинові мости.
Я не замовкну й тут, у темній домовині,
Піду між люди, в села і в міста:
Я хочу так наснитися Вкраїні,
Щоб загриміла правда на вустах!


15 16
17

Січеслав