проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика
Поезія


НІНА ГОРИК

Ніна Петрівна Горик народилася 7 вересня 1957 року в с. Забужжя Любомльського району Волинської області. Закінчила філологічний факультет Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Вчитель-методист, викладала у навчальних закладах Ковельщини. Заслужений учитель України. З 2006 року обрана головою правління Волинської письменницької організації НСПУ. Поєднує літературну і спілчанську працю з викладацькою діяльністю в Луцькому педагогічному коледжі.
Поетеса, автор книжок віршів «Територія слова», «Погожою дниною над Україною», «Повернення мавки», «На ниточці родоводу».
Лауреат премії імені Лесі Українки Волинської облдержадміністрації, літературної премії «Благовіст».

КРІЗЬ РЕГІТ МОДЕРНУ

ВОЛИНЬ
Лелеки вгорі, внизу – лепеха й жабуриння,
Ліси і лісочки, озера й озерця дрібні...
Цей клаптик землі – як розкішна бабина скриня,
Не знаєш ніколи, що знайдеш в кутку чи на дні.

Десь пісня столітня ще ойкне крізь регіт модерну,
Десь барва заблисне на вишитім рукаві,
Пригостить узлісся плодами дикого терну,
Джерельце в’юнке заворушиться у траві...

То раптом відкриється зору незнане болітце,
Сотворене Богом із виводком диких качат...
Усе це – Волинь, моє благовісне Полісся,
На ньому і досі Всевишнього райська печать.

* * *
Кажуть, люди нині відчужіли,
Ні душі, ні честі не імуть.
Кажуть, навіть люблять упівсили,
А в словах – погорди каламуть.

Але я в це вірити не хочу.
От, здається, вперше бачу вас,
Але... очі, ваші дивні очі –
Незнайомі й рідні водночас.

Щось своє висвічують до неба.
Щось бентежне в їхній глибині –
То pocat то спека полуднева…
Але ж це властиве і мені!

Смутки, болі, радощі, надії...
Кожне серце, скупане у них,
Прагне слів, тісніших за обійми,
І скар6ів, значніших від земних,

Що з душі у душу переллються…
І тому, минаючи дрібне,
Я шукаю вас посеред людства –
Й ви, бува, шукаєте мене.

* * *
Боюся земних богів та богинь,
Остерігаюся їх, обминаю.
На власний розсуд співають “амінь”,
Крізь власний суд виганяють з раю.

В словах їх відсутні правди карати.
Не здатні любити – уміють карати
І, часто гріха не відчувши межу,
Все дбають про душу не власну – чужу.

Боюся очей – лукавих свічад,
Єлейних слів, зазирань у вічі ...
Такий фіміам – як солодкий чад,
За скальпель правди страшніший удвічі.

А втім... я також, напевно, суджу.
Велика мудрість – відчути межу.
І де та межа? Що я можу? Що мушу?..
Молюсь Тобі, Боже, за власну душу.

* * *
Розтривожений травнем романтик-бузок!
Будь мужчиною – і подаруй хоч разок
Свою вишиту хрестиком гілку.
Як давно дарували мені просто так,
Без причин-роковин, без врочистих відзнак –
Просто квіти. На честь понеділка.

Не скупись, не жалій. Ти ж таки багатій!
Подаруй мені щастя на гілочці тій
Пелюсткове, зірчасто-весняне.
І в долонях кімнати, серед теплоти,
Буде цілих три дні моє щастя цвісти
І лише на четвертий зів’яне.

* * *
Моїй душі з тобою, як в раю.
Співають флейти солодко і віщо,
І я зорю небесную свою
Благословляю в подиві: за віщо?

А ти щезаєш, як щасливий сон.
Нагайка будня об халяву свище,
Цвіте терпець по самий горизонт,
І пекло душу спалює... За віщо?

* * *
Я думала, що гілкою була.
Мені і дереву співали птиці,
І небо посилало звіддаля
То хвилі голубі, то блискавиці.

Пересипався сонячний пісок
Крізь пальці часу і крізь наші пальці.
Від дерева я – ні на волосок,
Услід за ним – в щасливці і страждальці.

І не могла відмовитися я
Від його сили, від його опіки,
Бо хтось мені казав, що кров моя
Годилась людям за найкращі ліки...

Не жалко й крові! Ось вона, беріть!
Я в дерева зелена і весела!
Та раптом хтось гукнув до верховіть,
Що я – не гілка... Я лише... омела.

* * *
Ми поділилися світом, як полем.
Межу провели: це – мені, це – тобі.
У тебе – колосся, як мур неподоланий;
у мене – одні васильки голубі
та маки червоні. Цвітуть! Мов востаннє...
Смішні відчайдухи... Так щиро цвітуть,
немов не про них – і швидке відцвітання,
й людського презирства сумна каламуть...
Та не прокляни мого світу знетями,
як раптом не вгледжу і не встережу, –
якимись невидимими путями
волошки та маки перейдуть межу.

* * *
Я просто привид, безтілесний привид,
В якого, може, тільки очі є,
Що бачать стежку і шукають привід
Прийти опівніч під вікно твоє.
Знаходжу те вікно безпомилково
І в тихій вмиротвореній мольбі
Тулю до вікон золоту підкову,
Що довго сяє місяцем тобі.
Ти не жахайся, лиха не накою.
Портьєра спинить того сяйва шквал,
А ти, як можеш, відведи рукою
Від вікон цей розірваний овал, –
Й видіння щезне, тихе і блаженне.
Бо... чи відомі привидам жалі?
Розтану. Тільки й лишиться від мене
Роса пречиста на холоднім склі.

* * *
Вже сутінки збиралися в одно,
Душі було незатишно і голо,
Як ...наче пташка стукнула в вікно...
Твій голос...
Боже! Звідки він, твій голос?
Зоря на тлі небесних вітражів
Тремтіла і тулилася до шиби...
Він, як метелик весняний, ожив
І крильцями знадвору тишу вибив -
І відлетів. І стихло знов довкіл,
І стіни до мовчанки ще не звикли.
Чи то мої озвучені думки
Від мене відокремились і зникли?

* * *
Помовчимо. Слова – завжди півправда
Помовчимо. Хай буде так, як є.
Ми маємо незаперечне право
На власний вибір. Кожному своє...
Вся правда – в нас. Беззахисна й дитинна,
Причаєна у закутках зіниць,
Вона боїться суду за провинність
І ближніх, їх караючих десниць.
Не чую слів. А чую – забуваю.
Така тремтлива у розмови нить...
Я не суджу. Лиш голос твій спиваю
І чую серцем, як тобі болить.

* * *
Я виліпила Вас з небесних глин.
Ваш образ пам’ятають руки й очі.
Уява ще не знає порожнечі.
Гартований у пеклі мого серця,
Ви – мій найкращий витвір.Часоплин
Спинявся наді мною у зеніті
І радості побільшало на світі.
Як я плекала Вас з небесних глин,
Я виліпила... Й Ви тепер не мій.
У немоєму просторі і часі,
У немоєму погляді і щасті...
Мого єства просвітлена краплина,
Ви там, десь там,окремий і чужий.
Не стану спотикатись об бар’єри.
Хай будуть теплі Ваші інтер’єри!
Який солодкий на стежках полин...
Я виліпила Вас з небесних глин,
І з того дня відчутніша навкруг
Присутність Бога.

***
Нам з тобою не судилось щасть –
Мовчазна і вистраждала згода.
Поміж нами кам’яніє час
І тече весняна прохолода…
Раптом десь, незвідано-коли
Зойкне серце у шпаринку муки:
“Прихили до себе, прихили...
Розплети закам’янілі руки…”
Може, в мить, коли твоє тепло
Поруйнує кригу мого болю,
Десь в траві проб’ється джерело,
Що так довго рвалося на волю.
Вікторія КЛИМЕНТОВСЬКА

Вікторія Михайлівна Климентовська народилася 2 серпня 1961 року в с. Качанівка Ічнянського району Чернігівської області. Закінчила Київський медичний інститут. Працює завідуючою дитячим відділенням Рівненської районної лікарні №2.
Поетеса, автор книжок віршів «Ковток свободи, клаптик неба», «Пересопницька осінь», «Каріатида». Лауреат обласної літературної премії імені Валер’яна Поліщука.
Дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» та премії Організації оборони чотирьох своборд України (США).


ГРОЗА НАД ЖИТОМ

* * *

Тужу за ладом родовим,
Матріархатом,
Де ні коханки, ні вдови,
Лиш жінка-мати.

Чи полювать пішли батьки,
Чи воювати…
І хто із нас кому є ким,
Те знає мати.

Тож сил на роздуми не трать,
Як час настане,
І не розпитуй, чий то брат,
Якщо коханий.

Всі рідні й бідні – все одно,
Всі – сестри й браття.
Але розхлюпалось вино
Матріархату.

Розбили глек кочівники,
І вслід за ними
Прийшли віки чоловіків:
Порядок, примус,

Багатство, спадщина, прогрес,
Народи, класи.
І дика туга в серці десь
За давнім часом.

Одних штовхає до гробниць,
Других – до ліри.
Куди не киньсь: у комунізм,
В Христову віру,

В трактат про ідеальний лад,
Чи в секс з маразмом –
Усім так хочеться назад,
Коли всі разом.
* * *

Бігла юність –
Красуня біла –
В майбуття.
Та спіткнулася
І розбила
Півжиття.

Вийшла зрілість,
Аж губи стисла:
“Знов любов...”
Підняло бите скло дитинство –
Крик і кров.

Що ж то сталось?
І що зосталось?
І чи те?
Шкандибає позаду старість –
Підмете.


* * *

Місяць липень медом мав би липнуть,
Потом прилипати до чола.
Тільки ж він чогось такий не літній,
Не приніс жаданого тепла.

Світло з неба хмарами закрито,
Тільки липи – всі у зірочках.
Ми малими, щоб нарвати цвіту,
По найтонших дряпались гілках.

Хтось зривав черешні соковиті,
Десь трусили яблука із віт. –
Ми ж були міські балконні діти,
Тільки й знали цей духмяний цвіт.

А таке ж то відчуття співуче:
Не на небі і не на землі –
В золотистій зелені пахучій
Високо гойдатись на гіллі.

Потім серпень з неба зорі сипав,
Потім – інший місяць, інший рік...
Але й досі, як запахне липа,
Ніби мама кличе на поріг.


* * *

Наступила осінь
На землю
Ногами босими,
І з тугими засмаглими литками.
Юна наймичка
Переспілого літа,
Чим тобі віддячено?
Лічить плату вітер.

Думала, то золото, –
А вона осипалось донизу обезціненими папірцями;
Думала, то срібло, –
А воно розлилось по грязюці отруйною ртуттю.
Наступила осінь
На землю
Кирзовим чоботом.

Наступила осінь
На горло –
І важко дихати.
Наступила осінь
На серце -
Й воно болить.

Наступила осінь
Та й далі пішла насуплена,
І на все розчавлене
Озирнутись їй не кортить.
Буде тліть між травами
Щось дороге, загублене,
У калюжах плавати,
Гаснучи, мерехтіть.

Наступила осінь...
Під ноги поглянуть ніколи.
Поспішає, квапиться
І сама не збагне куди.
На поганські капища
Чи до храму смутного тихого,
Щоб, спинившись, плакати.


* * *

У Метлички колись було волосся!
Тепер – три волосини в п’ять рядів.
Змішалось, що збулось і що здалося,
І не гадай даремно, хто ходив.
Нема слідів: розмили води талі.
Біжать струмки – не буде вороття.
Сама до когось на мітлі літала
І через комин принесла дитя.
Давно її не бачили такою:
Прозріння і спокою дивний знак.
А син малює лівою рукою
І весь зелено-зоряний у снах.
Та скрикне півень заздрісно і хрипло –
Всі диво-чари в порох рознесе...
Образа ще нічого не створила,
А от кохання творить, та не все.
Бо що для кого у житті кохання?
Сплетіння тіл? На горизонті шпиль?
І то розчистить стежку замітання,
То заховає знову заметіль...


* * *

Живуть же десь біля вулкана
Щомиті – в чеканні біди.
А ми – поряд з кочівниками
Живем від орди до орди.

Посій, – а чи прийдеться жати?
Будуй – для грядущих пожеж.
Гадаєш, кудою тікати
І чи на цей раз утечеш.

Авари, хозари, татари
Не знають ні мурів, ні меж!
Прикидуєш, як би ударить
І чи на цей раз відіб’єш.
Жовтень 1994 р.


* * *

Наші межі – з реп’яхами,
Наша ніжність – з матюками,
В тебе – серце, в мене – камінь:
Не діждешся, мій коханий,
Ані туги, ані плачу,
ані тіней під очима..
Раню руки об будяччя –
Мо’, душа тоді спочине.

А в очах твоїх зелених –
Весь бур’ян, всі зілля-чари.
Лине погляд твій до мене,
Плавить скельця в окулярах.
От ще мить – і під арешт я
Здамсь, нарешті, добровільно.
Та всміхаюсь: “Не діждешся…”
І січу, стинаю зілля.


* * *

Біблійно й бундючно
Назвали пророком.
А ти – тільки учень.
І мало ще років.
І як би то стати?
І як змалювати
Ці обриси статуй
Із Літнього Саду?

Та щось тебе мучить,
Не тулиться в глину.
Якісь неминучі
Грядуть потрясіння!
І бачиш майбутнє...
І кажеш про все те.

І рвеш свої пута,
Щоб стати Поетом.


Гроза

Гроза над житом розколола небо,
Гроза вночі не дасть нікому спати
І не дозволить жити, як жили.
Електрика, з котрою вже награлись,
Енергія, з котрої насміялись,
Вжахне так первозданно, як колись.

Гроза над житом – блискавки укуси,
А я була свавільна і розпусна,
І знала тільки блискавки в штанах.
Гроза над житом витолочить злаки,
Нашкодить нам, щоб потім нас оплакати,
Чи щоб подати застережний знак.


Вірші про Рівне

1.

На карті України дрібно-дрібно:
Містечко, хтозна звідки і взялось.
Комусь-то перепродане за срібло,
Колись-то завітав навіщось хтось,
І майже все (подробиці – в музеї),
А основне чи ж кожен і збагне.
Хіба що ці грузькі прилеглі землі,
З котрих і встало рівне і трудне.

Ой, як горіло, мучилось і мерло!
І як його міняли на свій лад
І соцстандарт, і вишукане євро-,
І все новіші очі немовлят,
І все старіші очі, кажуть, княжі,
І, кажуть, книжним був колись наш край.
Прислухайся – і щось тобі розкажуть
Це озеро чи та крута гора.

2.

Не криви душею, моє місто,
Не годи водночас цим і тим,
Не хвались, що зроду ти барвисте,
Що в тобі мішалися світи.
І за тих, хто в них перемагає,
Так слухняно руку ти тягло.
От і йдеш, та трішечки кульгаєш
І зітхаєш: от колись було...
Світочі – нехай земля їм пухом,
Темники – змінили сто личин
І вже звичні слуху „сильні духом”,
І щоб відректися тьма причин.

Я з тобою мучуся і каюсь,
Потім розважаюсь і грішу,
Але попри все не відрікаюсь
І про тебе, і тобі пишу.


Осінь. Дощ

1.
Осінь така бути мусить.
Осінь в грязюці замісить
Листя опале і квіти
Зірвані, ще не зів’ялі,
Осінь розсипле намисто,
Котре так довго збирали,
І так ретельно низали
В літні погожі часи.
Осінь блукає по місту,
Як безпритульна жебрачка,
Осінь проситись у найми
Прийде й до нас у село.
Я відвернуся від неї:
Нічим мені заплатити!
І розгуляється вітер –
Щось у душі розгойда.


2.

Осінь не марно нас мучить:
Осінь когось ще замочить.
Клацнув у дверях замочок.
Стукаєш – не відчиня.
Там, за межею зимовою,
Знову назад як захочеш,
Будеш проситись щоночі
І повертатись за дня.

Осінь зітхне і замовкне,
Осінь поблідне й пожовкне.
Мала би слідом за нею
Все повторити, але
Раптом у дальній алеї
Вчується шум твоїх кроків...
І стрепенусь!
І відклею
Щось непотрібне і зле.

* * *

Міг би жити спокійно і мирно,
Малювати, складати пісні,
Тільки геній – це завжди безмірність,
І для нього всі рамки тісні.
Україна – єдина святиня,
Лиш для неї потрібно творить.
Та вона, наче та Катерина,
Дозволяла себе задурить.
Він для неї писав і молився,
Не боявся ніяких страждань,
Та вона, як кріпачка-актриса,
Все згубила: талант і талан.
Тільки й гордості, що ще не вмерла,
Та чи лицарів верне своїх?
Та ж вона, як кохана Ликера,
Вкоротила поетові вік.
Після нього зосталося Слово –
Хвиля пристрасті без берегів!
Невгамовно палке і в любові,
І в ненависті до ворогів.
В тім вогні нам горіть не згорати,
Черпать сили в дні бід і невдач.
Україно, згорьована мати,
Над улюбленим сином поплач...

Ганна ШЕПІТЬКО


ІДУЧИ НАГОРУ

Поетичні мініатюри

* * *
ідучи нагору
голосно не розмовляють

* * *
доля – це зреалізована або втрачена мрія

* * *
думалося і тільки
а треба було щоб дія
керувала життям

* * *
не витрачай мовчання
на дрібнотем’я

* * *
пташка зустріла ранок піснею
а я ще й не дрімала
думаючи про неварте спогаду

* * *
на могилці з’явилася рідко
несмілива перша травичка

ніби впали зелені сльози
на жовті долоні землі

* * *
час від часу падаю у ями
енергетики спілкування
яке глибоке зло приховується
у фразі
незамінних людей немає

* * *
місячна ніч легка не лише
на очі а й на душу
вона
це ранок
що забарився

* * *
вам дуже хочеться щоб було якнайгірше
бо тоді почуваєтеся ліпше

а мені бажається завжди кращого

бо тоді я радісна мов троянда
від поцілунків сонця

***
перебороти планку встановлену
власним сумлінням найтяжче
коли це зрозумієш – страх зникає

***
ранок схожий на вечір
вечір на ранок
доба наче двосторонній прапор
не в наших руках

життя
суще людське
гойдається в сущій вічності
хвилі якої повсюди і повсякчасно
пронизують його
омивають і знищують

автономність свідомості
шукає подібності у хвилях її
безмежний холод і темінь
незмінні супутники сонця

* * *
коли безсоння опускається на мою голову
ніч набуває поетичного забарвлення
з якого вирізьблюються чудернацькі образи
мрії та реальності
буття наявного і справжнього

хто поринав у такі несподівані образи
той знає
що й безсоння буває солодким і бажаним

* * *
серпневі ночі
настояні на молоці зірок і м’яти
пахнуть дитинством
і срібними мріями
безмежжям людського буття
та спрагою вічності

* * *
освоюю потойбічний світ
рвуться думки висихають емоції
воля веде незвіданим
гострими кутами болю
перечіпаюся через втрачене

загублене і недосяжне
віє злорадним холодом
вічність втрачає сенс
у відсутності дитинства

* * *
суть думки найважливіша тоді
коли вона актуальна
без цього і правда
малоцікава


* * *
на гладь ставка
падають краплі дощу
розбиваючись від чого осколки
летять в усі сторони і влучають
в голови рибам що вистрибують із води
по кисень
так відбувається зустріч
посланців неба і підводного царства

* * *
осипаю пелюстками слів
неспокій ваш

і під ними з’являться
паростки надії
яка додасть вам впевненості

* * *
молоде літо (весна!)
ще зовсім юне
проте космос його оберігає від
випадковостей

іще ніколи у всесвіті
не порушувався порядок слідування
весни за зимою
а за весною літа


* * *
Висновок відрізає минуле
І розпочинає майбутнє

* * *
чоломкаюся з добрими людьми
на відстані своєї мрії
працюю мовчки і боюсь зими
а нелюди навкруг як змії


* * *
цвітуть абрикоси у дворі як у прибраній світлиці

сумно що мало бджіл
у таких розкішних хоромах

* * *
вороги приходять несподівано і вже вкотре

* * *
обвуглююся лихом
і не встигаю відновлюватися


* * *
забула слова і мотив пісні

як тільки вони з’явилися
полінувалася відразу сісти за стіл
взяти білого паперу і пригоститися увагою неба
відклала зустріч на потім
а вона
незчулася як зникла


* * *
загублене знайти можна
втрачене ніколи


* * *
О якби все збувалося як ми хочемо

біля мого будинку не відцвітали б
абрикоси
а їм усміхалася б мама
як вранішнє сонце

м. Дніпропетровськ


Сергій ЗЛЮЧИЙ

СОНЦЕ МОЄ – САМОТНІСТЬ


* * *

наші голови біліють
в бур’яні
серед сміття
батьківщини дорогої
ми підносили до сонця її дні
наші долі
долі сплять в передпокої

час відкрив нам свої плани осяйні –
наші голови біліють
в бур’яні
справно вчаться
сонцеликі наші діти
у заброд
за нашу славу червоніти

ми позбулись честі травнів іменитих
гріш ціна їм
за квітучий вдих і видих
наші голови біліють
в бур’яні
ми не відаєм ріднішої рідні

ми змирились
наші докори на пні
забуття для нас найвища нагорода
ми частина
щиро вдячного народу –
наші голови біліють
в бур’яні

МАМАЙ
(реконструкція)

Сонце моє – самотність
Моя пора року – смуток
Входиш у серце – слухай
Йдеш собі – не озирайсь

Замкнених вуст абетка
Із чотирьох літер – тиша
Важча за найважкіше
Отже – не легковаж
Меч мій – твоє повітря
Навала – буяння вишень
Виплив з рогозу крижень –
На плесі серця шрам

Світ – коли б не тяжіння –
Попелу не шанував би –
Попри відомі вади –
Честь не горить дотла

Час не перекачає
Всі нескінченні гості
Сонце моє – самотність
Сходитиме повік


* * *

сьогодні
знов я слова не знайшов
тобі і тим між котьрими ти ходиш
і дивишся на їхній світ рапавий
сьогодні
хто я тобі
і тим хто
твій слух тобі щодня вмикає
й невільництвом словесним обступає
щільніше ніж глухого глухота
за рідно кровне видушене з душ
я міг би їх зненавидіти днесь
та знаючи
що нам іще так довго
в своїй пустелі поряд прямувати
ковтаючи пісок чужого слова
а потім нескінченно довго
пліч-о-пліч спати у краях
де будь-яка фонетика безсила
мені шкода їх і тебе
сьогодні
не спадком їхнім я журюсь
та день по дню
кривавить душу те що
в затятім їхнім зрадництві безтямнім
їм є за що подякувать мені
сьогодні
МІСТОВІ

Я навряд чи колись напишу тобі оду
Або славень або пісню пафосом напхану туго
Або інше письмове зізнання в любові

Бо на щастя той дар перебільшень і згинів корисних
Оминув мене з Божою поміччю певно
І подяку за це серед сутніх нема кому скласти

За свою ж невід’ємність свою невідривність
Хіба дякує тіла клітина сусідню клітину
Хіба терплять вони спільно болі окремо

Так міркую собі я тримаючи в пам’яті довгий
Ряд пістрявих присвят тобі даних не мною
В часі поневірянь твоїх колами дантова пекла

Рідко вловлює слух мій твоє справжнє
Стерте іменем нинішнім в ньому жаске скриготання
Щойно вмерлого віку навал і поразок

Припускаю що ти до приймання людської подоби
Здатне ще і зустрінься ми в кращому часі
То вклонилися б одне одному з пошаною певно

Бо і я знав добу здобування свободи
Та під небом свободи траплялося скніти душею
Бо на кпини й мені часом слів не ставало

Та для тих хто паплюжить тебе попри добру натуру
І як син твого сина вже маючий сина
Окрім слова в кишені я маю ще ляпас в долоні


ВЕРЕСНЕВА ЕЛЕГІЯ

Запах переждалих вишень
отерпає в теплій тиші
і простий спориш долішній
стежку випростав за пруг
на тій стежці сам на сам я
пломінкий вогонь згасання
стрів і ніби мить остання
кожна мить горить довкруг

і при тім вогні видніше
споришів вростаyня в тишу
і ламке жебрацтво вишень
все пекучіше болить
з нерухомим ликом бранця
світ прозорістю убрався
лиш миттєві бджоли Брамса
зелень золото блакить


ФРАГМЕНТ ГОРЕЛЬЄФА

Площа приспаних псів
Майже римська постава у статуй
Ушикованих в міру
Передчасно забутих злодійств
Навіть горлиці тут
Витуркочують тишу тихішу
Аніж та що захована
Похапцем в пух під крило

Площа приспаних псів
З голубиним послідом і пір’ям
Вітерцем низовим
Заклубочена вовна линька
Біля кварцу підніжків
Запльованих в день
Коли співи шерег
Німотою взялись
А за тим позіхання
Вмить порили овали
Зненацька застиглих облич

Площа приспаних псів
Остовпілого натовпу тіні
Щодобово із заходу
Сунуть і сунуть на схід
Посполиті на сонці завмерши
Щодуху собі бронзовіють
І якби не мухва зеленава
З її невідчепним бринінням
Зайди звично
Назвали б це місце
Музеєм вощаних фігур

Площа приспаних псів
Поміж м’язів застигих і мозків
Оплавлених чарами часу
І не мариться вже
Купоросом небесним наллята калюжа
Відтак –
Скуту спеку глитнувши
І тишу розтявши виттям
Очманілий від безруху
Безміру і самоти
Сновигає між вкляклими
Із живим калатанням у тілі
Пес біліший за власний
У біле побілений жах

Площа приспаних псів
Озираючи зморену бронзу
Ти щоранку виходиш
На цей знавіснілий парад
Аби власною совістю
Підгодувати
Те псове безсоння
Хоч на мить одмінити
Невситиме нестерпне виття

Площа приспаних псів
Це триватиме довго
Триватиме тяжко
Й напевне для себе
За цей час
Ти цей час поміняти спромігся б на інший
На зручніший солодший можливо
Та надія мов жилка на скроні
Пульсує
Дивись може раптом
В натовпі ріднім застиглім
Відживиться чиєсь швидкоплинне лице


* * *

Світлий янголе з титлом газети на білім крилі
Як летиться тобі в цій чужинській осінній імлі?

Скоро листя за птаством зірветься з завмерлих гілок
І на брук упаде власний вирій пізнавши за крок

Наші горді волання вглибають у твердь німоти
Ти летиш собі янголе ніби нічийний мотив

На церковному золоті сонце холоне чимдуж
Від паскудства пустих і офіри заблуканих душ

Рятувальнику тихий ми губимо крила свої
За плечима печалі німіють немов солов’ї

І ні знаку ні мітки лише дорікання видінь
Трав тонка сивина слід бентежних вітрів на воді

м. Дніпродзержинськ


Олександр ТВЕРДЛОХЛІБ

И КОГДА НЕ ХВАТАЕТ МОРЯ


* * *
и когда не хватает моря
ночью к звёздам взлетают рыбы
нарушая черту и воздух
сотрясая вотще и всуе

и когда не хватает неба
звёзды сами ныряют в море
всякий раз забывая вспомнить
что на свете давно их нету

и когда не хватает жизни
ночью души уходят к звёздам
ночью рыбы хватают воздух
ночью люди глотают слёзы

и тогда всем всего хватает


ДЕЖА ВЮ,
или
АВТОПОРТРЕТ НА ФОНЕ «СЕРЕБРЯНОГО ВЕКА»

Вот опять всё сбылось по стихам
(дежа вю, – говорят парижане),
И стою я, предсказанный хам,
На осколках грядущей державы.

Не впервой разделённая Русь,
Не последний сей раз, полагаю.
Потому ничего не боюсь
И уже никого не пугаю.

Меря смеряет, Чудь начудит,
Перемелют и межи запашут.
Что же нас, непутёвых, роднит,
Что же нас, неприкаянных, вяжет.

Для залётных идей без затей
Мать-и-мачеха нас породнила
И родных не жалела детей,
И чужих, как своих, не щадила.

О какой же империи, брат,
Интернетишь, как поп о том свете,
Вспомни лучше страну-интернат
В духе новых мышлений и в свете

Задних мыслей, пиаристых лжей,
Секонд хендов, Мягкова с Nemiroff?
Размноженья бичей и бомжей
На развалах вождей и кумиров.

Вещий Ленин недосочинил,
Верный Сталин его недоправил,
И когда не хватило чернил
Или крови – в покое оставил.

А повторники сновых дорог
(дежа вю – с отрицательным знаком),
Кому пайку дают, кабы сдох,
Кому пай, кабы много не вякал.

И от скуки, бычья и сумы
Уезжают красивые бабы,
Вылетают большие умы
В небоскрёбы или в баобабы.

Я в колодец плевать не хочу,
И наверх не могу – не доплюну,
Застолбил свой шесток и сверчу
То, что мне по зубам и по клюву.

Не скажу, что стою на краю,
Как Владимир с Ерёмою бают.
Просто кайф на природе ловлю,
А природа на мне отдыхает.

Уж такое моё дежа вю
(и простите меня, парижане),
Доживу свою жизнь где живу,
Чьи б над пропастью кони не ржали.


* * *

с глаз долой забытая Лолита
одиночка-бабочка любви
ты умрёшь когда-нибудь от СПИДа
тесного общения с людьми

не поможет твой Амур-подельник
не спасёт чуковский Айболит
золотые стрелы не для девок
нет шприцов для порченых лолит
о таких понятно не жалеют
на земле ни люди ни людьё
лишь затеплят тёмные аллеи
лёгкое дыхание твоё

и вздохнут прожжённые пороком
каждый на свой лад и свой манер
полурусский бабочкин Набоков
и шерше-ля-бабушек Бодлер

круг бессмертных узок в нём рисует
лучше всех кто больше начудит
Сальвадор дерьмом тебя иссюрит
или гениально расчленит

станешь Неизвестною хранящей
тайну словно Вечная Жена
будущей-прошедшей-настоящей
вечности не важны имена

грузные склерозные мужчины
вряд ли спросят глядя в зеркала
Эпонина Соня Магдалина
как твои астральные дела

только я как смертный по секрету
от жены от школьниц и бабусь
может расскажу друзьям ПРО ЭТО
правду да и то когда напьюсь

как с тобою ловко удирали
(выражая попами протест)
от людей как басня от морали
и от назидания подтекст

будто скрытой
значит камерою сняты
то есть снято всё что можно снять
мы с тобой раскрытые в квадрате
с головы до пяток и опять

о моё позорное либидо
вы меня поймёте мужики
так ушла под воду Атлантида
для неё ж мы – просто мотыльки

что б потом нам правильным не снилось
кем бы кто иным себя не мнил
в мире ничего не изменилось
значит мир тебя не изменил

* * *

сознаю что грязь
сознаю что пыль
сознаю топчась
что я часть толпы

а толпе плевать
кто есть кто чей сын
а над ней Пилат
смотрит на весы

черен точно грач
или ворон-брат
сам себе палач
и другому кат

он большой стратег
и в душе поэт
взвешивая всех
вешать или нет

но костюм пошит
как портной пошил
всё равно решит
что народ решил

справедливость – вздор
Рим как сытый зверь
он сегодня добр
значит – палец вверх

неудача – вздор
а успех – каприз
мир сегодня зол
значит – палец вниз

и не разобрать
кто кого извёл
Ромул Рэму брат
Рэму Ромул волк

Уж такой расклад
Так велел Господь
Чтоб казался НАД
А стелился ПОД

И герой в сей час
В миг иной изгой
Как один из нас
И любой другой

* * *

Облаком обволокусь,
Перистым – оденусь
Над землёй поволокусь, –
Никуда не денусь.

Потихоньку морося,
Или поливая,
Вспоминая всё и вся
И – не понимая,

Где прохожие века,
Где года борзые.
Ходят в поле облака –
Странники босые.

Леся СТЕПОВИЧКА

ПРИСВЯТИ

У КАМ’ЯНСЬКОМУ

Сергію Злючому

Це ж треба отак:
найдобріший з людей
носить прізвище Злючий.
Нащо вводиш в оману, друже,
хтось в роду твоїм був жартівник,
може, був таки й злючим,
та не видно, щоб ти був таким.

Втім, я можу і помилятись:
в час народних буремних зрушень
ти буваєш лютішим
за гільйотинного Робесп’єра.

А так, ти мов янгол крилатий,
телефонуєш зненацька:
«Написав ось нового вірша,
Віриш, нікому прочитати!»

Відкладаю всі справи убік,
я мобільна
вбирати вібрації
серця твого мобільні.

Ким мобілізовані ми –
кинути все і творити
паралельні світи із слів,
золоту павутину снувати?

І коли мені кисню забракне,
набираю твою мобілку:
«Почитай мені, брате,
Нових віршів твоїх».

Засмієшся: «Наразі не можу,
от стою і пиляю
тротуарну плитку
посеред площі»,
або кажеш:
«От стіну кладу кам’яну …»
Важкий він, щоденний хліб
в димних нетрях твого Кам’янського.
Знаю, ти не Франко,
а новітній якийсь каменяр.

За словечком словечко
мур хисткий у небо підводиш,
Чеслав Мілош з тобою, і Бродський,
І Шевченко Тарас…

Пильно вдивляється Прометей
в тонкі риси твого обличчя,
потом солоним залитого,
в ніжні натруджені пальці.
Присвічує смолоскипом,
брата свого упізнав:
хтось вам дзьоба обом печінку.

Місто залізного Фелікса
прискіпливо так вивчає
рухи твої незлі,
щоб колись спромогтися
витесати з граніту
обрис світлий твого лиця.

Червень 2008

ПИСЬМЕННИК

Олегу Волику

Він іде велелюдним проспектом,
роздивляється на мерседеси,
на студенток пупки оголені,
прислухається до найт-клубів,
звідки музика, сміх і танці,
ніздрі дражнять таверни-хижі,
пахне солодко смаженим м’ясом.

Та жінки не звертають уваги
на його субтильну статуру,
на чуприну, що вже забула,
що таке перукарські ножиці,
на його немодний “прикид”,
на червоні невиспані очі
(чергування нічне в лікарні).
Тхнуть карболкою пальці,
Проспиртоване горло сохне.
Для жінок він – малий сіромаха.
Він не той, хто їм конче потрібен.
А удень він – важлива персона,
обмацує спини й коліна
молодих голомозих бранців,
відправляє хлопців до війська.
Тих, що кволі, вертає батькам.

А між ніччю і днем
він хапає перо і марить.
І на чистих аркушах білих
виникають жінки розкішні.
Він веде їх до ресторану,
і годує з руки ананасом,
замовляє заморське віскі.
Стогнуть діви в його обіймах,
і кохають його до нестями.

Часто “гості” до нього приходять –
ненажери-вампіри, відьмаки і повії,
олігархи із гаманцями,
кримінальні авторитети.
І пускаються в хід стилети,
і плетуться жаскі інтриги,
ллється кров і за борт пароплава,
тіло жінки летить в пучину.

Всіх на аркушах розмістити,
всім їм дати логічну розв’язку,
у складному сюжеті книги –
тут він майстер, володар світу.
Хто він, Чехов дніпропетровський?
Скорше, волик, так, так, він – волик
(віз подвійний, ярмо тягуче)!
І холоне нам кров у жилах
від містичних його новел, тих,
що в дусі рожевого фентезі.

А вночі він знов за медбрата –
судно, шклянка води, уколи.
І чомусь заробляє крихти,
хоч і вкалує Волик двожильний.

Так живе він літа і роки,
між реальністю і Едемом,
а конкретні його двійко діток
і старенька глуха бабуся
хочуть їстки, роти розтуляють,
він у них – головний годувальник.

Мало знаний в чавунному «сіті»,
нерозкручений в сучлітпроцесі,
фантазер, лицедій-характерник,
добровільно до слова прикутий,
деміург паралельного світу,
чий охлялий занедбаний шлунок
має завжди одну лиш мрію
про тарілку гарячого супу.

2004
* * *

Вікторові Коржу

Ступаєш м’яко, царственно, левино,
ледь втомлено, граційно-переможно,
а мовиш уповільнено і плинно,
князь відзігорний і ясновельможний!

Улюбленцю студенток і метафор,
богемнику, твій вірш неспішно плине –
смакують рими в нім, мов мед із амфор,
хореїв з ямбами юрба до Тебе лине.

У погляді – притлумлена погорда,
та усмішки оскал яснить крізь вуса,
слова із оксамитового горла
течуть і ллються, ніби шовк спокуси.

Розпуснику з душею березінньою,
байдужий до Меркурія і Марса,
ти полювання зачинав осіннє,
та сам потрапив у кохання пастку.

Хижаче з серцем ніжним і вразливим,
у Вакха ти давно в хмільнім полоні.
Безгрішний грішнику, бо служиш ти щасливо
богам улюбленим – Венері й Аполону.

Левиця вільна у твоїх обіймах
завмерла млосно – джунглів королева.
Впаде дощинка й скотиться по гриві,
немов сльоза приборканого лева...


* * *
Пам’яті видатного Українця,
музиканта Миколи Шпака

О, як злітали руки диригента,
мов два крила у безмір висоти!
І хор лунав урочо “Ще не вмерла...”,
і Ви творили диво з нот простих.

Тремтіла музика у шпаченятах-пальцях
і жінка плакала у темряві партеру.
Ви їм служили – жінці, музиці і нації.
Горіла свічка долі:”Ще не вмерла...”

А вже куниця хижа тихо жерла
одне за одним золотих шпачат.
Сухі вуста молились:”Ще не вмерла...”
та очі вже шукали Божий шлях.

Ми бачили, ми знали, як уперто
чинила спротив небуттю краса.
Сьогодні янголи співають “Ще не вмерла...”,
щоб Ви щасливим відлетіли в небеса.


15 16
17

Січеслав