проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика
Наші люди у світах


Микола ШАТИЛОВ

Микола Шатилов народився 10 жовтня 1939 року на Слобожанщині. Публіцист, літературний критик, поет, перекладач. В середині 1970-х редагував відділ критики місячника «Прапор» (нині – «Березіль»). Схвальна згадка про ув’язненого письменника Василя Захарченка в одній із статей спричинила його звільнення; від літератури відійшов. Повернувся до літературної діяльності на початку 1990-х, коли замешкав у Празі. Працював на мюнхенському радіо RFE/RL, у часописі «Визвольний шлях» (Лондон, Велика Британія). Від 2001 – празький кореспондент радіо Deutsche Welle. Автор першої в Чехії об’єктивної публікації про Степана Бандеру та ОУН-УПА «Смерть в осінньому Мюнхені». Автор книги есеїв і статей «Спадок спинених годинників». Член редакційної колегії часописів «Березіль» та «Визвольний шлях».
Читачі «Січеслава» мали змогу ознайомитися з творчістю Миколи Шатилова яко перекладача з чеської «Щоденників» Яна Забрани та повісті Квєти Лєгатової «Чоловік з імли». Нині до вашої уваги – оригінальна розвідка в прозі Миколи Шатилова спеціально для «Січеслава».


AMEN, АТЕНИ

Ользі Хилецькій-Гулиній,
членкині Конфедерації Політичних В’язнів,
мужній дочці мужнього батька.

Нашому народові ще потрібні мученики,
аби він відчув і зрозумів свою національну
правду.
Валентин Садовський.


Медаля як медаля. З жовтої міді. Златомальована. За визволення... Сонечко, бобкові гілочки. Дата: 9 травня 1945. Не медаля, а вилита в металі олжа. Ніхто з тих 395-ти тисяч, які дістали сей мосяжний шматочок слави, не визволяв чеської столиці. Визволили її – і не дев’ятого, а сьомого – власовці. Визволивши, вийшли з міста. Пішли на погибель. Шістсот своїх лишили по шпиталях. У покоях з написами: Hrdin?t? osvoboditel? Prahy1. Усіх шістсот забито. У ліжках. Совітськими боївками з незнаною чехам назвою. Зашепоталося: «СМЄРШ, СМЄРШ, СМЄРШ...». А найпотаємніше в людей, які десятиліттями, на вигнанні, плекали ідеал вільної України.
У квітні 43-го постала на сталінський наказ, аби втямити вояків, які на війні заживали певної свободи, військова таємна поліція СМЄРШ (СМЄРТЬ ШПІОНАМ). Сталін і назвав. Сталінові й підлягала. Але номінально очолював її чекіст з початковим школенням Віктор Абакумов. У житті не-чекістськім – паковник на пошті. Нічого іншого не вмів. А втім... Умів потанцювати з московськими великосвітніми шльохами, попоїсти шашликів, побавитись тенісним м’ячиком, потішитись пошитими в сталінського обшивача Абрама Леґнера підлепчастими кителями: ставна постава самбіста ставала ставнішою... Молодість! Комсомольська молодість за плечима, а на плечах генерал-полковницькі погони.
З інтерв’ю Вадима Теліцина2: [...] я поклав доскіпатись, чим істотне займався СМЄРШ, і на мій подив визналося, що се не так гонитва за шпигами, як запобігання появі нових – на совітський стьон – Пестелів, спосіб довести, що людина є і зостанеться ґвинтиком системи.
У свій час не в кителі, який пахтів тютюном latakia, а в благенькій в’язничній вдяганці, яка відгонитиме шибеничним потом, виведе його з келії ч. 113 (бльок «Г» Луб’янської в’язниці) немівний конвой. У глибці стане під «командирський», вкорочений, наган. Заплатить за скоєні військово-посадові злочини. Але не заполітаймо. У нас не зима 54-го, а весна 45-го, і в луб’янській озії, в кабінеті з веселенькими салатними стінами, вздовж яких нескінченні сап’яном вбиті стільці, читає сталінський момсик завідомлення начальників СМЄРШ 1-го (генерал-майор Осетров) та 2-го (генерал-майор Корольов) Українських фронтів, чиї війська, як гадає Левітаном3 обмикитчений світ, звільнили Прагу. Завідомляють, що в місті ліквідовано ощадки власовців, але мовчать, як саме, завідомляють, що почали ліквідацію антисовєтського елемента, і вточнюють: згідно з наявними списками.
Наготований поіменник вивчає і начальник СМЄРШ 4-го Українського генерал-ляйтенант Ковальчук. Не список, а золоте дно. Мавши певних пізнавачів (а він має), можна пов’язати всіх тих самостійників – не стямляться. Пов’язав і стаєш генерал-полковником. Але не станеш. У Празі Корольов з Осетровим, а ти знай полюй – і нема ж кого! – в заштатній Остраві. Запно! Але не звик він як істинний большевик і чекіст здаватися на обставини. А може, звик, що завше стоїть за спиною всевладний поштовик. Закликав значкового: «Чорний!». Молодан: ошатна гімнастерка тонкого болотяно-зеленого англійського сукна, англійський – з двома наплечними пасками – шабельтас і козлові м’які чобітки з білим закотом.
По отій блатній елеґантності пізнавали військових енкаведистів польські, словацькі й чеські повії: «А ти, хлопче, не такий собі ляйтенант. Видно пана по халяві...».
«Пишіть наказ, капітане...». А на столі товстенний – в линтваревій оправі – том: воєнні злочинці. У всякденні – біблія. А на столі поіменничок з тої біблії. Підсліпною штабною машинкою (скільки вона того понаклепала!) й наклепано насамкінець:
Володимир Хилецький, підполковник армії УНР, Їноницька, 42.
? Далеченько від «хазяйства Ковальчука», як писали на вказівках, ішов от-от вже темним Сміховом такий собі літошній веслюга. Ніс за плечем автомат erma4, на який ніхто не зважав. Повстанець! Зважали на пальто. Теплиня! А чоловіка на відзимках запопасли ґестапівці. Вимкнувся, коли в’язницю облягли повстанці. П’ятого. З ними й зостався. Там таки, неподалік в’язниці, під командою полковника Валка. Валек на млі ока вгледів, що сей валежний, з не-чеською вимовою пан має військовий вишкіл. «Ви часом не з білих?» – «Ні, але бився з ними» – «Большевик?» – «Ні, пане, я вкраїнський старшина». П’ятого... А вже восьме. Ні мати, ні жінка не знають, чи живий, і чоловік набавляє ходи. Восьме? Спізнивсь на іменини! Сьомого в любої жіночки, сьомого... Скілький се їй? А вже й сороківка. Нічим! Саме час пожити. Без війни.
Сантошка... Мальвазинка... Усе квітне по садах і садочках. А в ніс шибає гострий запах, який лишили по собі опель-бліци, бюссінґи й геншелі (не бензиною живилися, а чадним газом). Ніжним вологим пахом сапне, аж минатиме геть заллятий білою піною Мальвазинський цвинтар. Не знав, що минає вічне своє спочивище, але знав, що несвітськи хоче спочити. Отам-о, за ледь освітленими жовтявими шибами... Покликне, називаючи його по-харківськи, мати: «Вово!», і стиха мовить по-чеськи жінка: «Айчику...» – «З днем народження, Мушко!»5. Чоловік жменями повиймає набої з кишень пальта, покидає в комод. Заки облягтися, забгає автомат. Утокмить лігма на споді низького підвіконня. Може, знадобиться. Спати! Але виспить ніскільки. О півнях, скажено чмихаючи дизелями, покотить Їноницькою чота совітських танків...
У кіні вони мчать, а чешки засипають визволителів квітами. Не вигадка: і мчали, і засипали. Але аж як нагодилися запільні постановники військово-політичної вистави й висадили на танкові башти вмитих і поголених воячків. Заболочені бойові машини, які світанок зайшов на околицях, звільна й оглядисто (німці? власовці? а може, янкі?), взявши люки на болти, втягалися в місто. Чехи їх не вітали. Не до соли. Квиталися з бошами, які не вихватились з оточення. Як з отим сивим гавптманом. Збили з ніг і копали з великою охотою. Усе постягали, лишили самі сподні і знов копали. Але з більшою охотою. У голе ж тіло! Метнулися і вже несли глибокі бляшані ночви. Посадили: побанимо шваба! А поки ладнали коновки, мила панночка, скинувши з ніжки черевичок, гатила обцасом по сивій голові. Умивався пасокою, але жив іще гавптман. Жив, казали, і як облили його з коновок киплячкою, свіжопогашеним вапном. Живцем і закопали. Понад Влтавою. В Голешовицях. А солдатика – хлопчиська з тотально мобілізованих – так само живцем. Не закопали, а спалили, повісивши за ноги на витонській липі. Звивався і голосив на всю Витонь: «Ма-амо! Ма-а-амо!». Сміялися і, покпиваючи з того забавного німчика, гнали на Вацлавський майдан. Виявити своє захоплення іншими солдатиками. Умитими і поголеними.
? Дев’ятого в місті і по обапілках стояли постоєм: 4-а і 3-я ґвардійські танкові, 3-я ґвардійська й 13-а загальновійськові армії (1-й Український фронт маршала Конєва); 6-а ґвардійська танкова армія, 24-й піхотний та 7-й механізований корпуси (2-й Український фронт маршала Малиновського); 302-а піхотна дивізія 60-ї армії та чоловий загін мобільного з’єднання 38-ї армії (4-й Український фронт генерала армії Єрьоменка). Отож чеська Прага належала воякам Конєва і Малиновського, а вкраїнська – чекістам Осетрова і Корольова. Ні генерал-ляйтенант Ковальчук, ні його СМЄРШ не сміли в ній полювати винниченківців, гетьманців, волошинців, словом, всякої націоналістичної патолочі. Але, як мовлено, начальник СМЄРШ 4-го Українського снив генерал-полковницькими погонами. Не тільки. Снив, що знесеться, як і молодший віком генерал-ляйтенант Мешик: замісник самого Абакумова, й він же – замісник самого Конєва.
Ловець чинів Ковальчук? Ловець! Але не тільки. Людолов з покликання! Людолов, який на совість спевняє свій пекельний обов’язок. Певний, що ліпше за всіх дасть лиха празьким хахлам, негайно вислав на лови сотню спинкових костоламів. Не спитавшися. Бог не видасть, свиня не з’їсть. З’їсть! У листопаді 54-го найголовнішого ґебіста України (втер таки носа Мешикові!) позбавлять звання, позбавлять посади, позбавлять хлібної книжечки, не залишать ані тобі медальки... Сидячи на киянських лавочках (пенсії не позбавлять), заноситиме молитви своїм чекістським богам, що не кінчив, як Мешик, в льосі московської Луб’янки.
За часів німецько-совітської війни СМЄРШ (до квітня 1943-го Особливі Відділи НКВД. – М. Ш.) арештував п’ять мільйонів 416 тисяч чоловік. З них, як твердять деякі історики, один мільйон сто тисяч страчено.
Однакові балачки точилися дев’ятого в українських і в українсько-чеських сім’ях. У Хилецьких на Їноницькій, у Ґалаґанів на Конечній, у Зленків на Лужицькій, у Зоців на Словінській, в Сухоручків-Хословських на Водичковій... У багатьох і багатьох. Інженери, вчителі, правники, журналісти, дипломати, лікарі, письменники, економісти, архітекти, а балачка та сама: чи не схибили, поклавши не втікати? Не з німцями ж, доводили собі, не в обозі, та й нащо... Не зважаться большевики чіпати іноземців (більшина мала чехословацьке підданство). Українських чоловіків збивали на манівці й чеські жінки, запевнявши, що москвини, як і чехи, слов’яни, а тож і не годні заподіяти лиха, а тож нема чого боятися й тікати галайсвіта.
Чеське оточення за малим богом не молилася на москалів. Під час якихось чесько-вкраїнських посиденьок хтось з чехів оголосив, що Сталін – слов’янський геній. Українець скептично зазначив, що в Сталіна – ані капки слов’янської, і чех, якого взяло за печінки, поліз битися.
Чеські жінки не билися, вони – плакали (а діти? а хата? а вижите в поті чола?), і вкраїнські чоловіки зглядалися на сльози: а може... А коли запахло смаленим, коли побачили, що всяке може статися, коли стало ясно, що схибили, місто заполонили совітські війська. На останній мент повелося втекти одним-одній сім’ї. Унікальна втеча! Унікальна як своєю безшабашністю, так і своєю завбачливістю.
З хати вийшли зосібна, аби не впасти в око ґестапівським шепотинникам, які миттю пошилися в совітські. Батько з течкою під пахвою, а далі-далі дочка з шкільним наплечником, далі-подалі – мати. Наче по хліб. З кошелем. Батько пішов Фошовкою6 (так і не взяв завички називати її Schwerinova). Дівчинка – Слезькою, а мати побралася Манесовою. Зійшлися біля Влтави. Батько в міжчасі визнав, що влтавські мости вільні. На той, сміховський, бік, та піхотою, піхотою... Злічин, Сливенець, Лохков... У Радотіні на маленькій станції (не столичний вокзал, не «Вільсоняк» з його можливим «Doklady pros?m!»7) ускочили в бенешовський потяг. А з Бенешова – потяг на Пльзень. А Пльзень – не-совітська зона. У кошелі – нічого, в течці – сімейні знимки, шкільний наплечник – з шматтям. Але воля! Дочекаються заокеанської візи, і ляйтенант, який її видаватиме, скаже: «Нащо вам Штати? Вертайте в Україну! Війни нема, all right»8. А на їхнє: «А Сталін?» нетямковито скине очима: «Не такий? Замініть його – та й вже!».
? Сuius regio eius religio9... Але Сталін, повчавши свого югославського шановника (а по війні антисталініста) Милована Джиласа, заломив латинян: «Нинішня війна – не те, що всі інші. На визволених землях той чи той визволитель заводить [...] свій лад. Авжеж не як!». Сталінський СМЄРШ і мав помогти всім «визволеним» завести не той чи той, а совітський й тільки совітський лад. Поміч полягала в захопленні й вивезенні людей, які на власній шкурі досвідчились, що являють із себе совіти, людей, які могли впливати та й впливали на чеський загал невгодним, як на займанця, способом, людей, сама екзистенція яких сіяла в певній – хай і невеличкій – частині чехів великі сумніви: чи не є мітом слов’янство Москви, якщо вона без ваги визаконила незалежність слов’янської України, якщо між світовими війнами не Київ, а Прага стала вкраїнськими Атенами...
Українські Атени – не пишні слова. У Празі недоля звела цвіт нашої інтеліґенції: Іван Горбачевський, Олександер Колесса, Станіслав Дністрянський, Дмитро Антонович, Максим Славінський, Федір Щербина, Андрій Яковлів, Іван Борковський, Августин Волошин, Олександер Мицюк, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Олександер Лотоцький, Степан Сірополко...
Український Вільний Університет, Український Високий Педагогічний Інститут, Українська Студія Пластичного Мистецтва, Український Інститут Громадознавства, Українська Гімназія... А видавництва! «Український Громадський Видавничий Фонд», «Український Пласт», «Дзвін», «Колос», «Сіяч», «Українська Молодь»... А часописи! «Пробоєм», «Розбудова Нації», «Громадський Вістник», «Кубанський Край», «Український Студент», «Український Тиждень»...
За кожною ініціятивою, за кожним чином, за кожною назвою імена, імена, імена... Петро Зленко, Володимир Пасічник, Степан Клочурак, Микола Россіневич, Володимир Бірчак, Валентин Садовський, Євген Вировий, Микола Долинай, Григорій Омельченко, Юрій Перевузник, Артем Корнійчук, Теофіл Пасічник-Тарновський... Хай чим займалися вони, все сходило на визволення України, а тож і попали на список, копією якого генерал-ляйтенант Ковальчук наділив свого замісника полковника Дубровського. Дев’ятого. По обіді з тостами «За товариша Сталіна!», «За перемогу!», «За військових чекістів!».
? Дев’ятого, о вісімнадцятій, особовий склад «хазяйства Ковальчука», яке містилося в кількох каменицях близько остравського парку, повантажився на студебекери. Підполковники Шабалін, Душнік, Мещеряков, Гетьманський – по кабінах. У кузовах – майори, капітани, ляйтенанти: Керекез, Гречін, Попов, Надворний, Потапов, Водоп’янов, Степанов, Міллер, Шапіро, Шварц, Шибайлов, Наумов, Черноусов, Шаркін, Кравцов, Кузякін... Веселі, галасливі, захмелені. А між ними так само під випитком, але мовчазні, невсміхасті – пізнавачі. Не мали чого посміхатися. Завдання їхнє нескладне, але юдине: сказати він чи не він, коли до того чи того празького українця загостять галасливі й веселі.
Се вони, галасливі й веселі, «зачистили» Закарпаття, яке належало Чехословаччині, і вкраїнці якого мали найтісніший пов’язь з Прагою. Се вони наглядали людей обізнаних і як не києм, то палицею заневолювали їх стати своїми помічниками, і се вони вважали найобізнанішим помічником – Андрія Ворона, колишнього генсека Українського Національного Об’єднання. Ворон стикався не лише з президентом Карпатської України Августином Волошиним, не лише з волошинцями, які після загарбання Закарпаття мадярами знайшли захисток у чеській столиці, а й з безліччю українців, які оселилися в ній після загарбання московськими большевиками незалежної України. Генерал-ляйтенант Ковальчук не так собі гадав, що його хлопці-молодці помстяться на клятих хахлах ліпше за інших. Не нахвалявся.
Валка важких студерів поволоклася – місто заповнили святочні стовпища – за в’юнким вілісом полковників Дубровського і Козакевича. Вибравшись з Острави, поволоклися шосейкою, якою плавом ішли на захід війська. В Опаві ляйтенантик Кузякін, закіптюжений, як і всі, від голови до п’ят, залементів: «Диви! Диви!». З чийогось вікна звисала полотнина з намальованим по-московськи: Добро пожаловать, наши разволнители! У кузові загиготіли: «Писаки!..». «Не скажіть, – значливо згомонів майор Гречін, – не когось, а саме нас вітають»10. Зайшлися сміхом аж так, що підполковник Шабалін, сидівши побік водія з великим – пілотським – пляншетом на колінах, подивився в назаднє сітяне віконечко.
Назначений синім олівцем звивався на пляншетній мапі шлях: Острава-Опава-Штернберк-Оломовц-Світави-Високе Мито-Хрудім-Часлав-Колін-Прага. «З таким темпом, – занепокоївсь підполковник, – напевне забавимось», і наче вгадавши його побоювання, чоловий віліс скрутив з шосейки, обганяючи піхотні лави. За ним, коливаючись на ріллі, подалися студери. Полем обганяли й далі, та все’дно в’їхали в Штернберк (дев’ятдесят кілометрів за вісім годин!) глупої ночі. «Спочивай! – наказав полковник Козакевич. – Світком знімаємось!».
? На Їноницькій не спали. Не могли набалакаться. Скільки то не бачили свого сина, племінника, чоловіка, батька! А він, як і завше, мовив неохоче. В’язниця? А чорт їй рад! Повстання? Згадав на літа молодії, згадав... А вони і за його молодість замало знали. Бився з москалями – ото і все. Мати з тіткою, яким слав листи початком 20-х, знали, як тяжко зносив польський напівполон, а за підполковника – словом не обмовився. Жінка Марія, пльзенська чешка, знала, що вчився в Гірничій Академії, пржибрамській, що частіше ніж на побачення бігав на «сокольські» змагання...
У Пржибрамі вчилося в той час близько ста українців. Усі колишні вояки, звиклі на життя гуртове – чотами, сотнями, полками... «Сотнею» стало їм об’єднання «Каменяр», яке мало і свої «чоти» – мінералогічна, видавнича, політична... Славилося містечко академічним хором. Українським. Успіхами українського «Сокола». Зажило й світової слави, коли з’їхалися сюди з усіх країн делеґати студентського з’їзду. Українського. Бунчужні, хорунжі, поручники, сотники виходили на інженерів. Українців меншало. Не всі залишалися в Чехословаччині. Чимало їх шукало щастя-долі в краях далеких.
Знала Марія, що Айчик затягся на копальні Бельгійського Конґо, але заслаб і домів дістався гильцем голий. А Олюнька? Олюнька знала, що жили тато колись в Україні. Тільки й того.
Сьогодні, коли всюди шастала п’яна москальня, заказав і витикатися з хати. Сам ніде не пішов й жіноті не звелів. Українці за ні за що взяли «свято визволення»: не співали всіма співаної «Калинки», не заквітчали воячків, не підносили слив’яночки, не затягали на хліб, не вішали знамен з вологою плямою затомість змитої хапкома свастики... Удень Хилецький бачив таке. Маяло поволі, як маяло і за німців, й підніс його на заводській брамі, як і за німців, пан Кокштайн. Уже й посовітчився! Устиг. Не взяв його кат!
Кокштайна неполюбляв і Ганс Лютце, хазяїн. Німець, а от маєш... Німець, а доладній чолов’яга. Се, звісно, коли не пам’ятати за Шпіґеля. Де він, той Шпіґель? Чи живе? А Лютце і захапав заводик. Жидівський маєток! Як наймався, Шпіґель спитав незнавнич: «То ві-і-і з Батьової копальні? Чудно...». Авжеж. З Батьової нікого й калачем не виманиш. Певне помислив, отсей домичок доманив. Затишний, схожий на полтавські хатки, та ще й завод під боком. Але не він. Українська гімназія звабила. У голову не клав, що ходитиме Олюнька до чеської. До нашої і ходила...
Ні гімназистів, ні вчителів. Усі в Мюнхені. Усі в безпеці. А вона зосталася. З його, батькової, завини: чекала на тата... Пам’ятав свої гостини в гімназії. У веселих Ржевницях. Пам’ятав, як знайомила з ним маленьких «соколят» Віра Кандиба. Пам’ятав оте несвідоме зам’яття, коли спіткав її чоловіка. Олесь! «Сміються, плачуть солов’ї...». Пам’ятав чорнявого, але з сивим усом, Григорія Омельченка, директора, і слова його: «Сповниться вашій малій вісім, давайте її сюди». А як сповнилося, повіз не в мальовниче містечко, а в столичне замістя. У Модржани. Змінила осідок гімназія.
Казала Олюнька, в половині квітня поїхала... Та так, казала, подивитися на гімназію. Ні, не «так». Узяв жаль, звісно. Учителі – Палій, Слюсаренко, Штефан – шмигляли: потяг, потяг... А Омельченко, ніби ніде нічого, читав. У своїй заваленій книжками світличці читав. Залишився!
? Десятого, світанком, як і назн?чив полковник Козакевич, загін знявся. На соші чинилася та сама катавасія. Котили сяк-так поміж полів, а селами й містечками пхалися, виючи кляксонами. Чмелені чехи не давали проступку. За Могельницями насіли на п’яти німецькій колоні. У повному виряді, наче й не скінчилася війна, ішов корпус генерал-ляйтенанта Беккера. Корпус! Не обминеш. Машини заточилися в запилюжений і потом спливаючий плав. Німчаї чвалали, виваливши язики, але сягнисто. Де-де гейкали чотові: «Schnell! Schnell!»11. Капітан Шапіро, харківський жидик, єдиний в загоні вишколений мовник, наліг на облавок, спитав насміхасто: «Де спішишся, Гансе?». Той не збоявся, не знизив очей: «У полон, але не ваш, Іване!». Капітан виматюкався: «Утікають, сволота, з нашої зони». «Заспокойся, капітане, – сказав майор Надворний, – з нашої з тобою ніхто не втече». А за мить, коли машина спинилася, вискочив за облавок і – «Weg von hier!»12 – вигнав з опеля ошелешених німчаїв. Скільки тяглися в колоні, стільки й ганялися за легковичками: «Weg! Weg! Weg!». Коли замаячіли Світави й колона збочила на Глиниці, мали їх чи не півсотні: опель-капітани, ганомаґи, совітські емки, опель-олімпії, беемвешки, чеські шкоди, опель-кадети... А бежевий імпозантний горх – полковникам. Сиґналячи на всі заставки, лишили за собою Високе Мито. А в Чаславі які, не взяв його син, кляксони... П’яний натовп зав’язав шлях і стояв, поки не випили по повній, поки не попоїли чеських пишок з маком. Минали Колін – темнішало, а в’їхали в Прагу – вже й споночіло. Полковник Дубровський озвав якогось чеха: «Готель Alkron знаєш?». Знав. «Сідай!» – «Та я...» – «Швиденько!», – і для годиться помацав на стегні пістоля. Загепаний чех, осмілюючи себе, вголос оповіщав: «Гостіварж... Страшниці... Вршовиці... Карлів майдан...».
На Штепанській всіма вікнами світився Alkron – повстанський постій. Поручника з штабної чати заскочило небачене в совітських число легковичок. Заскочив його і майор Попов, який, висівши з показного ганомаґа, чи то спитав, чи то наказав: «Помешкання на сто осіб...». «На сто не маємо», – ввічливо мовив поручник. – «А ми – СМЄРШ», – не менш ввічливо, але навчально доточив Попов. – «Момент, момент, – і за скількісь хвилин штабний зголосив. – Готель Central. Гибернська, 10. На вас чекають». Знов заскиглив загепаний чех: «Вацлавак... Їндржшиська... Головна пошта...». «Замовкни, – сказав полковник Козакевич. – Остобісив».
Ранком, позичивши в чехів кмітливих вожаїв (без них не пополюєш!), полковник вивів загін на міст Леоша Яначка. За мостом – проспект Бельського... Близько святого Антоніна – вліво, на проспект Белькреді13. Півсотні легковичок з почтом автоматників – таке не часто побачиш. Кого нечистий заніс: може, Конєва?.. може, Малиновського?.. Валка ж навіч ішла в Стржешовиці – колишні посольські особняки й вілли військового, ґестапівського, поліційного панства. Вілла на Дєлостржелецькій, 11, належала ґестапівцям. А належатиме так само ґестапівцям. Але совітським.
? Квітневого задобіддя поїхав я зазнатися з тою не-пам’яткою, яка навесні 45-го багатьом запала в пам’ять глибше за всякі славні пам’ятки. Вимовляли обачно, навпошепки: «У віллі...». Знайтися в ній означало або ніколи не вийти на волю, або вийти по літах й літах. Вона й нині, по великих літах, зачіпає своєю гнітючою потаємністю. Коли б і не знаття, які чини чинилися в її покоях. Можливо, вікна... Узькі казематні вікна.
Узеньке, а схистився випасти з такого – знайшов спосіб – якийсь бідолаха. Спекався катівн?! «Кінчається», – сказав, нахилившись, майор Надворний. «Нех! – озвався майор Попов. – Баба з воза – кобилі легше». На гомін голосів вискочили на балькон полковники. Попостояли і, не помітивши нічого незвичайного, знов засіли у височенній двосвітній вітальні. Вояки замотали тіло в ліжник. Понесли. У склеп? Ні. У склепі набгом набгано. Живих. Закопали напевне на затиллі, як закопають згодом і всякого закатованого.
Тих, кого військовий трибунал – підполковник Гетьманський, ляйтенант Шаркін і старший сержант Чернавський – засудив на смерть, стріляли в цегельні на празькій Шарці.
А сонце ж веселе! А небо ж синє! Бачиться мені, як сліпає очима в синє безмежжя Волошин, чекавши поки стійчик возиться з ключами. А капітан Шибайлов посміхається втішно – такого бо вовка вполював! – і кпинить незло: «Молися, попе, молися! Знатимеш, почім вона, політика!». А в капітановій кишені списаний бльокнотний листочок. Маленький, та важкенький. На «вишак» тягне.
«Я, представник військової частини польова пошта 43 850 капітан Шибайлов, з участю молодшого сержанта Суворова, затримав 15. 05. 1945 громадянина Волошина Августина Івановича, замешкалого у Празі, на Сміхові, вулиця Под Ліпками, 12. У перебігові затримання мною вилучено круглу печатку з текстом «Президия правительства Подкарпатской Руси».
Тої самої Руси, яка за Волошиновою головою стала незалежною Карпатською Україною. Незалежна Україна! Де се видано?! Казилася Москва. А тож і пишався Шибайлов поживою. А тож і дозволяв собі Бога в животі мати. Угатив стійчик Волошина кольбою, і взяло його диво з капітанового: «Не руш!». А на Сміхові по хаті, в якій москалики все обшмонали, сновигала Волошинова небога Оленка14. Не плакала. Заспокоювала себе: повезли так, побалакати, як і возили вже. «Отто наївна!», – казала мені по півстолітті. Повістила, як... Але почекаймо з повісткою. Поогляньмося.
Нижче потаємної вілли стояла стійка автоматників, стояв пасистий шляґбавм, і в’їхати міг лише посідач маленької книжечки, на якій золотом вибито СМЄРШ. А по той бік – інша віллка, в якій їлося-пилося, і, вибігши з якої, хтось, наїжений і захмелений, хапав авто («Кобиліси!», «Камик!», «Височани!»), хтось чвалав сісти за свій – ґестапівський – стіл, а заки сісти – побазікає з хлоп’ятами за се, за те (кого злапали? кого вколошкали?). Постоювали, зійшовши на низенький камінний ґанок. У затіні залямованого металевим плетивом піддашка, який лежав (та й лежить) на витончено кованих консолях. Затоптавши пайкові «катюші», ішли топтати чиєсь життя. На часі й мені іти: і зазнавсь, і холодом взяло чогось. А тепло ж! А соняшно...
? Отже, повістила, як совітчики сікалися вбити Волошина. У квітні заслали поштою в сміховський особняк пакет. У пакеті валізка з пекельною машинкою. Хвалити Бога, обійшлося: схибили...
Атентат спляновано львівськими чекістами, а його виконавець – боївка старшого ляйтенанта Петра Савельєва УРАГАН ІІ. Військовий чекіст Савельєв жив по війні на Сибіру, в Іркутську. Скільки жив, стільки й полюбляв нахвалятися своїми чеськими чинами, скільки жив, стільки й числив себе поміж найславетніших визволителів чеської столиці, а на кінець життя шпетив чехів, які визнали визволителями власовців.
Повістила, як шостого, на Великдень, заявилися – «Христос Воскрес!» –військовики з нашивками РОА15. Дохожалий власовець назвався вченим. Чемно зазначив: «Як і ви, ваша милость». Завітальники мовили по-московськи, Волошин – українською. Усамітнилися в кабінеті, вийшли з якого аж по двох годинах. Об чім гомоніли, Волошин не сказав.
У Празі воювала з німцями 1-а дивізія РОА генерал-майора Сергія Буняченка, штаб якого містився близько Сміхова – в Їноницях. Буняченко пам’ятав на свої вкраїнські корені і в начисто непевних обставинах міг послати штабістів посовітатись не з якимсь, а саме вкраїнським політиком. Могло важити і Волошинове знайомство з Войтехом Клецандою, чехословацьким генералом, який нещодавно зустрічався з американцями, чиє наставлення власовці конче хотіли знати.
Повістила, як восьмого вже інші власовці спитали Волошина (мовили знов-таки московською), чи не показав би він їм УВУ. Авта не мали. Повів їх аж на Нове Мнєсто. Не близько. Об’явився пізно, втомлений і похнюпий. «Чого тим москалям забаглось?» – «Архів огледіли, книгозбірню...». Нічого більше з нього не витягла. Ані словечка.
Восьме! Ось-ось появляться конєвські частини. А власовці лазять по книжкових полицях і стеляжах з теками. Чи можливо? Можливо. Не всі вони пішли з міста, й ті, які не пішли, взялися на способи, аби запобігти полегші. «Ваші ключі, ваша милость!» – й підносять совітчикам багатющий архів УВУ. Піднесли? Запобігли? Власовці? А може, «ураганівці»? Може, підшивалися під власовців? Бозна. Але СМЄРШ істотне мав ключі з Волошинової низки, й теки отті як лиз злизав.
Повістила, як і 13-го, на Томи, наскочили по обіді совітські. Галасливі, самопевні, безличні. Улізли самопихом: «Волошин? Поїхали!». Узяв наготований кошик з білизною. А коло півночі його з тим кошиком і назад достачили. З Черної вулиці. Там таких замикали. Або в колишній школі, або в тіловиховних залях Marathon. Дістав визволеного листа. Відпочив серцем сяк-так. А п’ятнадцятого – маєте! – капітан Шибайлов: «Кошика? Та ви ж з нами на часок...».
Шибайловський часок вийшов на вічність. У склепі Волошин попостояв – ні лягти, ні сісти. Потім – літак і московська в’язниця. В’язничний шпиталь. За штибами залізними і спочив на віки.
? Одинадцятого, аж стемнілося, пішов Хилецький навістити Антоніна Їржиковського. А тим і не забігли його пізні гості. Самих жінок забігли в хаті. Незнайомий капітан заштокав, а Кокштайн, якого всі – й Олюнька! – знали, зап?няв з-поза капітанового плеча по-чеськи: «По вашого пана, мила пані. Механіка їм. Машина поламалася. А такого механіка, як ваш пан, мила пані... Nen??». Капітан завважив: нема. Повісив на кілочок кашкет. Не поклав на стіл. Знає звичай. «Звольтеся, злітайте по чоловіка, – і здавив оком на височенького смаглявого мовчана. – З ним!».
Ворон? Можливо. Пізнавач – напевне.
Пішли. Капітан займав словом то неню хазяїна, то тітку його Таїсу. А ті як поніміли. Боялися. Утікли ж бо з Харкова, коли наближалися совітські, як отсей, визволителі. Останнє в житті бажання мали: знайти по стількох літах сина й племінника. Олюнька сипала як маком, забивала баки капітанові. Засовався: «Нашої мови не знаєш? Учи! Мова Леніна-Сталіна!». Аж ось і батько, і мати, і той мовчан обсіч озвався: «Він і є, капітане», і Кокштайн: «Та вже ж він!». Хилецький помогти не схотів: «Ви вже той, саменькі...». Капітан злоби не взяв на нього. Сказав жінкам стиха: «Залиште нас поєдині». Затаїлися в Олюнчиній кімнаті. А по хвилі: «Мушко, я не загаюся!..».
Загається. Ні мати, ні жінка його вже не побачать. Ніколи. Олюнька – так. Аж потім-потім, коли й сама стане мамою. Покине доню й побіжить на Вільсоняк по батька. Московський потяг, а батька нема. Не впізнала. З тої ночі пам’ятала сміливого, сильного і певного себе хлопа, гарного, як мальованого, а стояв каліка – майже без’язикий безпам’ятько. Знов спливе великий час, і вона, Ольга Хилецька-Гулина (зашлюбилась з совітським політв’язнем і чехословацьким полковником Миколою Гулиним) зважить познаходити тих, чия доля збіглася з батьковою. Роками сидітиме по архівах, читатиме, читатиме вибляклі записи. Дістане з непам’яти десятки імен, які без неї запевне зникли б назавше.
А капітан завітав і дальшого дня. З помічниками. Так само звичайний, так само неквапливий, мастив словами: «Нічого з вашим не станеться. Не побивайтеся. А ми, звиняйте, повинні обдивитися». Писемний стіл... Чисто! Платтяна шахва... Мисник... Чисто! Комод... Аж очі йому засвітилися: «Еге-ге-е-е...». Набої!
? Усі чекістські завітання чинилися за тою самою схемою. Завітальники не називали себе і запобігали всяким – не лише зайвим – випитам. Запобігали своєю статечністю, спокійним тоном, умовними поясненнями. Ба й поставою – голінні, піжонисті, зличні, не схожі на виснажених боями, весело злих і напилих окопників. Аби не наполохати сім’ї, аби викликати симпатію. Викликали.
Поштивий дентист спішив – лиховина, сказали! – за симпатягами і йшов як голка в сіно. Учителя виманили, показавши якісь чеські тексти: «Без вас нічого не втямимо. Не маємо, як на те, свого знаюки». Погнали опель-олімпією (жінка помахала з віконечка) аж завискотіли опони, і вчителя мов хвиля змила. Не заставши письменника, навіть не спиталися «а коли...». Потоптали мишей в сінях: «Ми пізніше навідаємось. А можемо ваших малюків покатати?». Катали. На вілісі. Мати тим часом потішала чоловіка: «По тебе. Але такі милі, такі совісні...». Повіз і письменника віліс. У світи незнані, колимські.
Полювали не лише по хатах. Когось злебеніли на похованні поета і вченого Олекси Колесси, який не за них написав колись, а вийшло – за них: «Шалійте, шалійте, скажені кати». Когось, як от Максима Славінського, в місті. Маленький, сивенький, в білій панамі (спека геть чисто літня!), тюпав по молоко. Спинилася емка: «Чи не покажете нам, шановний пане...», – і висів ловкий ляйтенант, і запосміхавсь, і поміг змоститися благих літ чоловікові, якого числив ненависником своєї Московії. Не міг не числити.
Максим Славінський, колишній посол УНР в Чехословаччині, з ненависниками своєї України не маніжився: «Заляк, як знаємо, є невід’ємною складовою совітської системи, він існував завше, а національні жертви під сим оглядом годі полічити. Якщо полічити всі втрати, в’язниці та заслання, які часто дорівнюють повільній смерті, то кількість сих жертв сягатиме мільйонів». Максим Славінський, заславлений чи не найніжнішою нашою піснею «Коли розлучаються двоє», заславився і сповненими шляхетної люті інвективами: «Геть від Москви! Абиякої Москви – червоної і білої, абиякого режиму – царського, демократичного, большевицького, від усякого імперського єднання».
Кати шаліли, а жінки катованих божеволіли: шибалися навсібіч – нема, нема, нема... Пам’яткі на ґестапівські навідини мимоволі казали собі: а ті не омиляли, лестом не заходили, ті, хай які вони є, вістили, як знайти чоловіка, сина, батька...
Кати шаліли, і той чи той замислювавсь, як уникнути пастки. Петро Зленко, великий книжник і власник «Українського Тижня», поклав стати особою без імени, заховавши (а мо’, й спаливши) все, на чім значилося його ім’я. Ачей помине латаний талан. Та ба! У нього й не спитали за ім’я. Упхалися: «Скільки знаємо, ви антисовєтський письменник. Ні? Подивимось...». Шмонали. А скінчивши: «З нами! На півгодинки». Марині, жінці, лишили на столі листочок. Ліняний. Читке, вліво нахилине письмо людини, яка не звикла до олівця (хімічний), помилки (мало).
«Протокол трусу. 6-го дня червня місяця року 1945-го я, ст. ляйтенант оперативної групи ВКР (відділ контррозвідки. – М. Ш.) СМЄРШ Омельченко сього дня зробив трус у помешканні гр. Зленко П. А., замешкалого в м. Прага, вул. Лужицька ч. 38, пом. 1. У перебігові трусу мною знайдено і вилучено: 1. книжка «Січові Стрільці», 2. фотографія одна, кілька часописів «Червона Калина». Скарг на неправильне переведення трусу не подано. Звинувачений: П. Зленко (підпис). Трус перевів ст. ляйтенант оперативної групи ВКР СМЄРШ Омельченко (підпис)».
Вивезли Зленка. Не московським, як Волошина, а киянським літаком: не всесоюзної ваги злочинець.
У листі своїй чеській коханій (так, так, Марині), яка вліті 33-го жила в селі, писав з незмовленим болем: «...не маю власної хати, не маю своєї землі, яка б могла вділити мені з незліченних багатств своїх засилки, аби не занепав духом, не стратив віри. Ви маєте! Убивайтеся в силу, бо чекає на Вас бій, який називається – життя. Приїдете опалена рідним сонцем, пропахла рідними луками й лісами, овіяна рідним вітром. Вони – й сонце, й пахощі, й вітер – найліпші в світі, оскільки – свої. А я не маю сього і, виглядає, ніколи вже не матиму».
Так, не матиме. Згине в Тайшеті. Не вимотався з вовчої ями. А не менший книжник – Євген Вировий, який власнив часопис «Книголюб», схистився...
? Мешкав на Градешинській, 49. Під самісіньким дахом. Не сам. Винаймала в нього покій полтавка з сином гімназистиком. Колись стане гімназистик славетним світлописом. Чеським. Але свої геніяльні світлини значитиме не по-чеськи: TARAS16. Знала його навіть Японія. Україна не знала (і не знає). А як то ж він її любив! Умів навчити істотне синівської любови «пластовий» виховник і хазяїн оселі, якого хлопчик кликав паном Женею. Батька «пана Жені» не забили москвини, як забили Зленкового, але й він пам’ятав: лишень за слово, мовлене батьківською мовою, вбивали. А пам’ятавши, заповзявся втекти. Напевне. Чекав – ось-ось, і коли зашамотіла, наближаючись, й стихла знечев’я легковичка, попаски – з-поза завіси – вмітив: погони... Устиг помолитися, впавши навкольки, почоломкався з полтавкою, з малим і скочив з вікна. Пішла поголоска: загибеллю своєю заховав Музей Визвольної Боротьби.
У споминах Симона Наріжного читаємо: «Я чув, між іншим, твердження, що звільнення Українського музею сталося внаслідок одної з приватних зустрічей президента Трумена з прем’єром Сталіним у Потсдамі, коли Трумен ніби питав Сталіна про смерть Євгена Вирового у Празі й про переслідування українців. Твердили, що самогубство Вирового, широко знаного у світі філятеліста, стало відоме американцям і послужило Труменові предметом його запиту...».
Поголос яловий. Сталін зневажав і не такі запити. Але споминатель сього наче не помічає. Він, як на мене, заґавлює читачів, аби не застановились: чом не зачеплено ані його, який останньо керував музеєм (і то – визвольної боротьби!), ані самого музею, який звели аж чеські большевики. У вільний світ Симон Наріжний і виїхав вільно. Як то так? Сам він ніколи не відповів. Можливо, і не мав охоти, втямивши, чим оплачена його свобода. Книжкою «Українська еміґрація», імена з якої – а імен безліч! – і заквитали сталінські чекісти. А коли так, то хай вважає загал, що Симон Наріжний вив’язався з халепи коштом не чогось (книжка), а когось (Євген Вировий). Письменника не заквитали не тим, що книжка стала катам за посібник, і вони, сказати б, відгодилися, а завдяки совітсько-катівській алогічності: письменник не наський – книжка не наша. Ув’язнити письменника – се позбавити всякої певности найпевніший посібник. Нісенітниця, але нісенітниця системна. А з системою не позмагаєшся. Може, так і вижив Симон Наріжний.
Тогочасників пантеличила незбагненна обізнаність військових слідців: яким світом? яким побитом? яким чином? Гріхували на землячків, які хапалися напасть натягти. Вистачало таких, але не з їхніх клявз поставала ота збивай-з-ніг-обізнаність. З чого – визначили вже сьогочасники. Аґенти! У меншості своїй ті, які осіли в Чехословаччині сполом з українськими військовиками та національно свідомою інтеліґенцією, а в більшості – ті, які, клавшися за втікачів з большевицької неволі, замішалися до вкраїнської громади під час війни. В аґенти – хай і не хотячи – пошилася й чеська мистецька (загалом, ліва) сметанка. Залюбки вчащала на бенкети московського посольства і, хлебтавши шампанське та глимавши кав’яр, спішила вибовкати ласкавим хазяям, чим живе антимосковське середовище.
Початком весни 45-го питанням, чим то воно живе, займалося кілька совітських боївок. Боївки дістали наказ виминати боїв, обмежившись на виявлянні «непевних елементів», і виявляли їх завзято. Поіменники поповнювались як ґестапівськими даними (українців стежено систематично), так і даними поліції, в якій всякий чужинець мав стати на облік, а тож і не міг піти як за водою. Сьогочасники зазначають важливий, але не завважений тогочасниками деталь: найостанніша, тобто воєнна, хвиля втікачів так і зосталася незайманою – нікого з найостанніших не вивезли. Почасти неабияк збольшевичені, а почасти неабияк заґентовані, вони не являли небезпеки: лишай хоч скільки, не зновляться Атени.
? Скількох аґентів мали напохваті енкаведисти, які ставилися як бойові ляйтенанти, капітани, полковники, сказати важко. А сказати за того чи того аґента... Чом би й ні? Знайомтесь: Дмитро Настуняк! Чернівчанин. Голова спортового товариства «Іван Мазепа». Siguranca17 схопила його – не юнака, а злітнього чоловіка – як знаного члена мельниківської ОУН. Се сталося, коли совіти мали ось-ось-ось запосісти Буковину. У в’язниці повівся метиковано: вдавав божевілля. Вигоріло! Вийшов, як і ввійшов, чесняком. У чекістів такі витівки так собі не миналися. А тож хоч і вийшов, але аґентом. З кличкою «Станівський». Обов’язки певнив не аби-аби. Упадливо. «Свати» похвалювали. Війна. Siguranca, обізнавшись з похвальними записами, напосіла на «божевільного». Усе скінчилося тими самими обов’язками – пасти мельниківців, а «Станівський» зійшов на «Турку». Мельниківці збивали загони, які мали помогти населенню Великої України налагодити національне життя. Збивав і він.
По війні мельниківець Андрій Гревуль зізнавав в НКҐБ: «З Чернівців я виїхав [...] 17 серпня 1941. [...] Їхали ми поїздом (крім нас їхало 50-60 осіб) до міста Снятина, куди ми прибули 17-18 серпня 1941. Нас вів Настуняк».
Далі не повів. Більшина з отих осіб так і зосталася у Снятині, а ватажок не знати як опинився з посемейкою аж на півночі Чехії – в Ліберці. З якого, постає питання, побиту? Вислала Siguranca? Не могла: нема їй, кого пасти в Чехії, й «Турку» там зазнаки зайвий. А от «Станівський» саме до діла. У Ліберці жило чимало колишніх вояків УГА18, які зазлість мали не лише на все совітське, а на все московське, які стояли біля колиски Леґії Українських Націоналістів, які й за німців єдналися не в такій, як по інших містах, «Українській Громаді», а в націоналістичній. Аґент, заличкований славою завзятого мельниківця, латно вписався в коло найбойовитіших самостійників, і навесні 45-го совітчики в повній повні пожили його знання і знайомства. Поживали і навпісля. А вліті 49-го пов’язали, як давніше в’язали ним виказаних. Чим завинив? Зачав, як видиться мені, сваволити (несхвалений вихід на канадійський часопис «Наш Шлях»). Так чи не так, а став совітським в’язнем. Амнестований восени 56-го стежив так само амнестованих українських націоналістів.
Витяг з досьє: «Подавав цілком надійні завідомлення. Заразом тривала перевірка його переднішої діяльности в ОУН і вивчалися можности дальших контактів з ним після повернення його до Чехословаччини. СТАНІВСЬКИЙ має багато націоналістичних контактів, з яких можна було б скористатися, виходячи на закордонні вкраїнсько-націоналістичні централі».
У Чехословаччині «вивчала можности» – але вже свої! – St?tn? Bezpe?nost19 (StB), а вивчавши, виявила такі позитивні моменти: допевняється пенсії; сильно пов’язаний з сім’єю; має рідню в Україні і хотів би з нею коли-не- коли бачитись; вмотаний в каґебістське плетення тенет аж по саме годі... Висновок: без слова певнитиме наші накази. «Ваґнер» (нова кличка) навів St?tn? Bezpe?nost на зв’язкових ОУН «Корнила» та «Сивого» і виказав їхніх чеських спільників. Успіх неабиякий, та мала спасибі. А StB знай поганяла. На всі копита битий аґент пише листа естебістові, який його і «засватав».
Витяг з досьє: «Шановний товаришу. Позаяк ви не даєте мені спокою, вимагаю платити за надані мною послуги, як і досі (тобто в КҐБ. – М. Ш.), 400 крон місячно, починаючи січнем 1959-го, а також конечне забезпечити мене через міськвиконком м. Ліберець більшим і вигіднішим помешканням [...]. 26. 06. 59. об 11-й год. чекатиму на вас з платнею за шість місяців коло Народних садів».
StB то платила, то опиналася, сексот то огинавсь, то ставав заповзятливим, і так аж до 85-го. А се вже Дмитро Настуняк, він же «Станівський», він же «Турку», він же «Ваґнер», мав за собою ні мало ні багато вісімдесят годочків.
? Дванадцятого, в суботу, попомотались полювачі. «Kam?20 – питав водій, наставлений запобігливою чехословацькою владою. – Дейвиці!». «Kam? – питав інший. – Мальвазинка!». «Kam? – Житна, 42!». «Kam? – Подолі!». Діла не обкидаєшся.
У Дейвицях вимчали на Platz der Wehrmacht21 (коли Пепіки назви поміняють?), а за ним... Ось вона, наша... Terronsk? (чеською чи німецькою?). Числа, числа, числа... П’ятдесят п’ять. Стоп! Сивковий дім сяяв вимитими на Великдень шибами. Полювач кинув по них оком: за якою?
Не має ваги... Так то воно так, але завше намагаєшся вгадати, як там. Може, обідають. Може, газетами шелестять. Може, ганяють на піянинчиках – і таке ставалося – Шопенів своїх чи Бетговенів. Ліпота! А ми їх за штани та й на сонечко...
Звикло наказав воячкові: «За мною!», і той так само звикло – цівкою долі – повісив на плече автомат. Тиша – ніде ні лялечки! – пахла зів’ялими конваліями. На довгий поділений пів-на-пів балькон вигулькнули дві жіночки. «Пані Садовська! Се ж з якої вони нагоди?» – «По мого чоловіка... напевне...». Мовила й пішла відчиняти. Вивели Валентина Садовського. Економ – славний! Книжок написав – десятки. Несе їх воячок, загорнувши в плащ-намет. Але найнебезпечніша книжечка – колонізаційна політика Москви – в начальничка. За неї і вб’ють. У киянській в’язниці, в листопаді 47-го.
Мальвазинка – село селом, а де та Конечна, погибель її знає. Потикалися сям-там – нема. Спитали в чешки. «А кого вам?» – «Конечна, 35. Ґалаґан». Показала. Навспак показала, псяюха. Заломили чортові ковбасу, але знайшли таки. Важна хатинка. У нас з таких виселяли. На лісоповал. Зна-а-а-тно ведеться воєнним злочинцям! А злочинець – Микола Ґалаґан. Полковник, посол, письменник. Заплішать на Сиблаґ. Валитиме, валитиме той клятий московитський ліс, а пізньої осени 55-го, звільнившись, вичвалає з вахти і як вода його змиє. Ні могилки, ні каменя. Наче й не жив Микола Ґалаґан. Полковник, посол, письменник.
На Житній все котилося як помазаний віз. Об’єкт мешкав сам. Тим ліпше! Ніхто не хлипатиме, не канючитиме. Наче й абищиця, а заважає. Тямкий. Уже й плаща на канапі склав. А за вікном же мало не літо... Завбачливий. Та от заковика: чи наш об’єкт, чи не облизня ловимо? Каже: економ, в академії викладав. «Усе?» – «Все». А в зошит – і коли заялозився? – з біблії стотно списано: «Микола Добриловський, замісник голови МВБУ». Знаття б, що воно значить. Китайське письмо! Побалакаємо, покопаємо глибше... Випитаємо. Випитав: «А се, юначе, Музей Визвольної Боротьби України». Наш! Запевне! «Ви готові?» – «Так». Заклацали кованими чобітьми по камінних сходах.
А по малій годині – клац-клац-клац – і тихо. Читають. Мідяна плятівочка. На ній по-чеськи: Mykola Dobrylovskyj, prof., ing. Він! Та, виглядає, накивав п’ятами. Не обзивається. Плентався за ними захеканий дідок. Спинився висапатись і пожалів невдатників: «Ваші його вже теє...». Виматюкалися весело: «Отсе маєш! Закасали нас...».
Подольська команда теж мала зошита і теж заяложеного, але на об’єкті зналася ліпше. УВУ їм не китайське письмо, а Український Вільний Університет. Летівши Витонню побіля сліплячої сонячними скалками Влтави, величалися: неабикого послали взяти – канцлера! Діловода себто, але вони тим не замислювались. Канцлер та ще й полковник... Запеклий, видать, антисовєтчик сей Микола Россіневич. З Подольської – на Сінкулову, і вгору, вгору... По гальмах! Вікторинова. Не піяніно, як – хлопці бовкали – в когось, а спів. Голос ніжний, жіночий, а пісня хахляцька. Якої ж ненависти сповнився той голос, коли вони поштиво, як заведено, сказали чоловікові: «Ходімте!». «Не віддам! – волала. – Убивайте – не віддам!». Уб’ють не її, а його. За який тиждень. У Києві, в Лук’янівській в’язниці. А в неї, в Платоніди Щуровської22, так і висітиме чоловікове пальто, костюм, капелюх: «Звільниться Микола і матиме все своє...». Слова, яких жахався Хилецький. Кляв себе, але так-таки ніколи і не наважився сказати, що вбито її чоловіка.
Симон Наріжний споминав: «Дехто був арештований і по кілька разів, попадаючи від одної розвідки до другої [...] Одних скоро кудись вивозили, інших тижнями тримали в Празі, де було кілька концентраційних осередків, куди сажали й українських в‘язнів».
Вивозили до польової в’язниці в Ратіборі, як називався за німців і як називали по війні польський Раціборж. У липні 45-го оповістився записочкою Валентин Садовський: спимо на бетоні, їжа – миска вонючої юшки... А найголовніше:
«Сьогодня викупали нас, – очевидно, повезуть до СССР. Думав, що мене омине ця доля. Але, певно, доведеться пережити ще й цей етап».
Жінка злагодилась лапком – поїхала. Дейкали, можна, як попайдить, і витаскати чоловіка: головний там – хапко. Вона на те не мала. «Згляньтеся! За невинного ж бога взято» – «Невинного? Ми не милимось. Затямте! Побачення? Нема з ким... У Києві ваш Садовський».
Симон Наріжний: «Жінки заарештованих [...] стали осамітненими або й вдовами. Дехто з них, що були чехословацькими громадянками й мали зв’язки, зверталися за протекцією до чеських державних чинників, але то було ні до чого, бо чеські чинники не бралися помагати в справі арештованих, а коли й обіцяли наводити якісь офіційні інформації в совєтських установах, то без наслідків [...]».
? У понеділок Марія Хилецька вибігала ціле місто: поліція, національний комітет, в’язниці... Утюпкана впала на ліжко: «Нічого. Мов під землю батько запався». Нічого і в хаті – ні копійки. Заходило на безхліб’я. Не поможи Антонін Новак – спів’язень чоловічин – хоч вішайся. Робота? Катма! Утаскала якось півмішка ґудзиків. Усією сім’єю нашивали їх на картонки. По шість на кожній. Аж очі їм на лоб лізли. Але на хліб мали. Заслала очі харківська баба Оля, і вже ніхто не кликав Олюньки, як вона кликала: «Оль! Оль!». Марія то плакала, то скипала: «Оттаке дозволяють собі кацалапи! А ми, чехи, мовчи?!», – і хапалася писати. В інстанції. Високі і найвищі. У заводі без ніяких яких видали їй акта, за який чимало чехів не пожаліло б і всіх своїх маєтків. Акт національної певности: пан Володимир Хилецький, народжений 17-го липня 1899-го, в ніякий спосіб не лигався з німчаками. А начальник в’язниці – за підписом і печаткою – сповістив на письмі: в’язнений ґестапівцями «за нельояльне ставлення до Райху».
Спинися, мить неспинна! Мені не вся ясно з «нельояльним ставленням». Не зовсім ґестапівське визначення. Вигадав тюремник? Не випада. Позаглядав по облікових книгах – і квит. Ґестапівці – се вам не чекісти: хапали за той чи той чин, а «нельояльність» в них – се так... поки зізнання не вибито. Отже, який такий чин міг мати за собою Хилецький? По моїй голові, саботажний. Узимі 43-го на заводі Ганса Лютца в Їноницях ліг попелом один з цехів. Нічна пожежа. «Зайнялося, – оповідала колишня Олюнька, а днесь пані Ольга, – саме, коли батько зайшов до хати. Сніг з калош змітав віничком. Мама спитала, чого пізно, а він змітає, змітає... Аж по хвилі сказав: – У Тонди засидівся. В шахи гуляли. – Непевно якось сказав. Ми потім і не вонпили: він запалив. Сам або з кимось». Може, і з кимось. «Сокіл»! А «соколи» завдавали займанцям більшої шкоди, ніж вишколені в Англії десантники, і найвподобаніша їхня бойова тактика – саботаж.
На спаді зими 47-го – а се вже чехословацькі большевики зможніли, і не всякий насмілювався тягатися з большевиками совітськими – полковник Еміль Валек сповістив на письмі, що інженер Володимир Хилецький в боях поводився зважливо, що він, командир ділянки, ставив його за приклад і далеко молодшим повстанцям. Ані миті не вагався й Тонда – Антонін Їржиковський:
[...] пан інж. Волод. Хилецький [...] зателефонував мені на Сміхов пізно ввечері 5-го травня 1945-го і попросив переказати своїй жінці, що вдень його звільнено з панкрацької в’язниці, але він там таки, на Панкраці, приступив до повстанської боївки, яка обсадила трамвайне депо. Далі просив переказати, що живий-здоровий, повернеться додому, коли скінчаться бої, і залишив мені число на чоловіка, який може його знайти, якби жінка зателефонувала. Я негайно подзвонив на обійстя «Буловка», розташоване у сусідстві Хилецьких, і своєю чергою просив господиню пані Прохазкову все їм переказати. По малій годині телефонувала мені доня п. Хилецького, що не може додзвонитися до депа та чи я б їй не поміг. Я додзвонився, але не скоро. Пан, який узяв телефон (прізвища не пам’ятаю), покликав мені іншого. Той сказав, що п. Хилецький відійшов із своїм загоном на позицію, але він його спробує розшукати. [...]
Два місяці – в’язнична келія. Два місяці – ґестапівські допити. Два місяці виснажливої непевности: поталанить чи ніколи? Не поталанить – повісять. А може, хоч так, хоч так заб’ють. Усіх. Як львівських в’язнів (він же читав!) совітські чекісти. А п’ятого? «На волю! На волю!», – сотнями глоток зіпає натовп. А ти не на неї чекаєш. Не на волю. Чекаєш, чи не влетить в келію лимонка. Після такого – з копита та в бій? А вдома кохана жінка, єдина дитина й мати... мати, в якої молодший, Юрко, ліг головою під Крутами?
Учинок Олюнчиного батька і вражав, і бентежив. «У чім сила?», – питав себе. Можливо, давалася взнаки не по-чеськи виважена, а тим і лютіша, ненависть до нацистів. Убачав в них давно знайомих большевиків, які вчинили з його Україною те, що нацисти лише хтіли вчинити з Чехією. А можливо, комплекс вигнанця: завше намагайся стати більшим чехом, аніж самі чехи. Таких «можливо» подостатком. Але не їми, як об’явилося мені, визначалася його поведінка. Визначалася тим, що він – аж до самої кости вояк: полковничий син і сам підполковник, тим, що він – людина війни, тобто людина геть чисто козацької вдачі.
? Писала Марія Хилецька, писала Платоніда Щуровська, писала Марина Зленко, Маркета Сухоручко-Хословська, Елішка Чапля... Писали всі. Разом і поодинці. Між 1945-м та 1948-м найвищі й високі інстанції дістали десятки, а може, й сотні заяв. Чехословацькі дипломати, оглядаючись на задні, питалися в московських, чи є хоча б якась зможність засягти вивезених. Московські озивалися з великою неохотою та повсяк натякали: на чиїм возі сидиш, того й пісню співай. А тож Прага і закликала свого московського посла Їржі Горака не лізти в очі совітським чиновникам. Натяки само собою, але чехословацькі достойники не могли не бачити й того, що останнє слово не за чиновниками, а за енкаведистами. Вельми показовою є депеша Яна Масарика Горакові:
[...] А. Інтерновані. Повернення інтернованих до ЧСР можна прискорити, якщо МЗС звертатиметься безпосередньо до Голубєва і наголошуватиме як на внутрішньо-, так і зовнішньополітичній вазі справи. [...]
Хто ж він, сей Голубєв, якого ключові іноземні політики поминають, не зазначивши ні звання, ні посади? Усіма ж знаний! Генерал-ляйтенант. Замісник Уповноваженого Ради Народних Комісарів по репатріяції. Уславився не баталіями, а опасистістю. Англійський генерал Патрік Дін (і в Альбіоні виловлювали хахлів) мовляв, що його, Голубєва, інтелект аніскільки не відповідає великості його тіла.
З щоденника генерала армії Єрьоменка. «23. 05. 43. Що ж я виявив у 43-й армії? Командувач генерал-ляйтенант Голубєв затомість побиватися військами захопився забезпеченням своєї особи. Він держав для власного вжитку одну, а то й дві корови, аби мати свіже молоко й масло, трійко-п’ятірко овець (на шашлики), пару свиней (на ковбаси та окости) й кількох курей. [...] Се ж треба – він важить 160 кг!».
Воно й не дивно, що сей «чекіст вгодований» за ніщо мав згадані Яном Масариком чинники. Зате позиція самого глави чехословацької дипломатії та й інших чехословацьких глав подивляла. Видається, вони начисто запомнили лондонський пакт, яким Чехословаччина голосилася союзницею Москви, а з сього й начисто запомнили, що москвини не мають законної підстави поводитися на їх батьківщині так, як поводяться в займанщині. Ані тобі войовничих нот, ані викликів совітського посла (а от посол викликав!), ані найменшого бажання захистити своїх – нехай і не чеської національности – співвітчизників. Могильна тиша! Подивляла і затята німота газет, які в інших випадках не панькалися з «визволителями», а от численні випадки зникнення українців записали в комені. Зникнення – знаних, як Максим Славінський, менш знаних, як Микола Ґалаґан, чи незнаних, як компанист Володимира Хилецького – Василь Чапля. Година впала сказати бодай слово за них, за незнаних.
Олександер Гайманівський (1886-1963). Народився в селі Хмільниця на Чернігівщині. Сотник Волинської дивізії, з якою відійшов до Польщі. У Чехословаччині вивчився на правника. Викладав в Українському Вільному Університеті. Знавець церковного та міжнародного права. Завідував українським відділом Слов’янської книгозбірні. СМЄРШ. Москва. Сибірська каторга. Знов у Празі від 57-го. Старий і недужий. Але ще встиг попрацювати у своїй «Слов’янці».
Павло Зоц (1900-1983). Агроном. Абсольвент празької Високої Школи Сільського та Лісового Господарства. Мешкав на Вршовицях, звідки 16. 05. 45. його, як зазначала в чолобитних жінка, забрали «дві особи в одностроях совітських старшин». Зведена пеня – узвичаєна: антисовітська діяльність (вояк Армії УНР), вирок – узвичаєний: «десятка». Рік повернення до Праги, до сім’ї, яка ввесь час не знала, живе чи не живе, 1955-й.
Артем Корнійчук (1898-1978). Батьківщина – село Жеребки, що на Житомирщині. Архітект. Улюблений стиль – конструктивізм. У Празі й досі стоять спроєктовані ним доми. Виконав Олесів надгробок (празьке Ольшанське кладовище). Арештований 13. 05. 45. як «учасник контрреволюційних націоналістичних організацій» (видавник газети «Українська Дійсність»). Вирок – штампований: «десятка». Після 1955-го в Чехословаччині.
Володимир Пасічник (1897-1945?). Колишній старшина Армії УНР. У Подєбрадах закінчив Українську Господарську Академію. Інженер. Урядник празької міської управи. 26. 05. 45. етапований до Львова. Сім’я вважала, СМЄРШ дістав виказ якогось-то злосника. За деякими свідченнями, помер у львовській в’язниці 15-го жовтня 1945-го, а за деякими – пізніше – в році 46-му або 47-му.
Теофіл Пасічник-Тарновський (1898-1972). Колишній старшина УГА. Абсольвент Карлового Університету (природничий факультет). Активний діяч Ліґи Українських Націоналістів. Один з засновників Організації Українських Націоналістів, делегат її установчого збору. Кінцем 20-х-початком 30-х редактор українського видавництва «Чин», за німецької займанщини –чеського видавництва Orbis. З власної хати СМЄРШ вивів його 14. 05. 45. Повернувся по десятьох літах.
Борис Сухоручко-Хословський (1893-?). Колишній член дипломатичної місії УНР в Австрії. Освіта – празький Карлів Університет (правничий факультет). Власник випозичальні Merkurfilm. Батько двох дітей. Ув’язнений чи то 19-го травня 1945-го, чи то 23-го. Під слідством до 1-го липня 1946-го. Вирок –незмінний: «десятка». Рік з тої «десятки» – забігами київських слідчих – у в’язничному шпиталі (Харківська область). Дев’ять – в копальнях півночі (Мінлаґ). Вернувся до Чехословаччини в серпні 1955-го. Знелюдів. Замешкав подалі від Праги – у Маріянських Лазнях. Коли помер, де похований... Один Бог відає.
Василь Чапля (1891-?). Походив з Галичини. У Чехословаччині опинився найвірогідніше – певних даних нема – як старшина УГА. Правник, економ. Поза двадцять років викладав у празькій торгівельній школі. Кохався у шахах. Часто сидів за шахівницею з Хилецьким або з Аркадієм Животком23. Сходилися на Дитріховій, неподалік православної церкви Кирила та Методія. Не в клюбі, як се вони називали, а в пансіонаті німих. Тиша! У травні 45-го спізнав, що се таке – СМЄРШ. До 1955-го карався по совітських в’язницях та зонах.
? У жовтні 62-го, зачавши клопотатися пенсією, Володимир Хилецький склав свій життєпис.
[...] 13-го липня 1945-го мене вивезли літаком до м. Києва (УССР), де я перебував у внутрішній в’язниці МҐБ на Короленка, 33, та в Лук’янівській в’язниці [...]. 11. 09. 46. по обіді мене забрали з келії, перевели в адміністративний корпус і зачитали ухвалу Особливої Наради22 союзного МВД у Москві (протокол ч. 28 з 2. 08. 46.), яка засудила мене «in contuma» на п’ять років т. зв. вільного заслання (рос. «вольная ссылка») в межах СССР. Заразом мені запропонували підписати, що я своєю охотою зголосився поїхати на відбудову зруйнованих війною донбаських копалень, оскільки є інженером-конструктором рудної промисловости. [...] 14. 09. 46. я виїхав до м. Донецька (кол. Сталіно) і, приїхавши на місце 16. 09. 46, зразу працевлаштувався в тресті «Вуглезбагачення».
Устяж шістдесят днів гноїли його в часовій в’язниці. Або в колишній школі, або в колишніх тіловиховних залях Marathon. Але напевне без побачень і без листів. СМЄРШ не завше квапився з етапом. Мавши свою юстицію, багатьох «ізольованих», надто з числа неіменитих, кидав на етап з готовим вироком. А не готовий – отже не вшито вини й білими нитками – не заломивсь зека. На літак! У Києві мастаки латати боки. Але й там найшла коса на камінь, і досить м’яка ухвала Особливої Наради означала: не заломився, не наволік на себе пені, нікого не вмішав (лишній язик – зайвий шанс мають в’язнителі), миттю засвоїв закон совітських зеків «не полошись, не вповайся, не канюч» і вже ні на мить від нього не відійшов. Тяг своє засланецьке тягло на Никитовській Збагачувальній Фабриці (Горлівка). Утім, «тягти» не те слово. Талант не дозволяв т я г т и.
З виробничої характеристики: «АБСОЛЮТНО ТАЄМНО. [...] Продовж своєї роботи на НЗФ інженер Хилецький В. Д. показав себе енергійним і справі відданим працівником, який перевів у діло: 1. Впорядкування архіву та ведення креслень; 2. Пашпортизацію машинного обладнання; 3. Ремонт решіт та інших транспортних споруд; 4. Поліпшив роботу фабрики, змінивши конструкції елеваторів та іншого обладнання; 5. Своїми пропозиціями вможливив безупинну роботу фабрики й під час аварій на головних решетах. Головний інженер НЗФ – Фрумін (підпис). Зав. особовим столом – Холод (підпис)». (Атестація не лише знаменита, а й смілива, зважавши на те, що писалася на замовлення ґебістів й на те, що атестований «політичний злочинець». А тим то й годиться згадати незлим словом тих, які її підписали).
Збігала заневільна п’ятилітка. Наближалася воля. А наблизившись, нагло стала маною. Мана й забила Марію. Життя їй стало саме на стільки, на скільки позбавили волі її чоловіка. Коли виявилося, що він залишиться в Донбасі на непевний час, зламалася й залізна вдача сеї маленької пльзенської чешки. Не мала, чим жити. Згасала. Згасла в березні 50-го.
З листа чехословацького charg? d’affaires МЗС ЧСР: «Посольство висловило своє неґативне ставлення з приводу повернення вищепойменованого до ЧСР [...] Нота міністерства закордонних справ СССР від 17. 07. 48. звертала увагу посольства на те, що Володимира Дмитровича Хилецького засуджено совєтським судом за злочини, скоєні проти Совєтського Союзу. Посольство вважає, що вищепойменованого засуджено совєтським судом як совєтського громадянина, затим що закон про совєтське громадянство від 19. 08. 38. потверджує наявність останнього в осіб, які на 7. 11. 17. мали підданство кол. Російської Імперії, незалежно від того, мешкають вони в СССР чи за його межами. Вищепойменований, в міжчасі, має на руках чинний чехословацький закордонний пашпорт й посвідчення чехословацького громадянина. З огляду на вищенаведене, посольство [...] рекомендує позбавити його чехословацького громадянства».
Не позбавили. Але «неґативне ставлення» далося взнаки: аж пізньої весни 55-го спіткався з Олюнькою. Обселила в себе. Не знала, чи виживе батько. Але він, який і слова вчився вимовляти наново, здолав з часом всі свої болещі. Вигараздився. Почав і життя наново. У північній Чехії. Підмітальником на яхимовській копальні. За чоловіка з мітлою й витончено інтеліґентною настановою, який лицем скидався на еспанського або італійського шляхтича, зачепився оком пан Шімл – пан всієї копальні. Погомоніли. Ошелешений знаннями свого підмітальника, наказав: «У технічний відділ!». Усі, яким пощастило вийти живими з совітського в’язнення й дістатися чеської домівки, знехотя мовили (якщо взагалі мовили!) за те, як їм велося. Мовчанка небезпідставна. Коли не змовчав Степан Клочурак, StB накивала на нього (видимо, під тиском каґебістів):
«Востаннє застерігаємо. Коли й далі займатиметеся антидержавною й антисоціялістичною діяльністю, опинитесь там, звідки повернулися. На Сибіру. Без суду і вже – назовсім!».
Мовчанка – се самоізольованість, і самоізольованих з-поміж поворотців вистачало. Не те в Хилецького. Спинався до бійки тільки-но випадала нагода. Бився за пам’ятки чеської давнини, бився за визнання нашого генія Івана Пулюя, бився за таких, як і сам, знедолених, бився за свої зведені на пси літа – вимагав компенсації... Підкосила його займанщина 68-го. Пополежав великий час, та все ж таки якось виходився. Надбігла компенсація. Мав з чим їхати в Україну. Поїхав. Уклонився милій Полтаві. У Бозі спочив липнем 73-го. Як ховали, співав небіжчикові Дмитро Гнатюк. З плятівки: «Чуєш, брате мій...». Олюнчин клопіт.
Весна 2007-го. Карлови Вари. Олюнька (ви похопите, чом не написав «пані Ольга») сотається по хаті. Несе мені то те, то те з свого багатства. А багатство казкове. Людські долі! Завдяки їй не впали в непам’ять. Напевне Волошинова або Славінського і так не впала б. А десятків інших – Миколи Твердого, Володимира Хандрицького, Ладислава Шестака?.. Метка, бойова, затинчива, змаглива. Наче й не сповнилося їй... Сповнилося, але й літа не згладили вроди. Батькова дочка. Батькова й тим, що також спізнала, яка вона, романова хата. «А вас за віщо?» – «Нічого такого. Хлопці, в яких батьків похапали, сходилися, балакали: може, летючки, може, часопис підпільний... То й я в ту гущу. Нічого з того не вилупилось, але в’язниці не минули. Я пізніше за всіх сіла. З немовлям не взяли. Почекали, поки в яслях місцинка знайшлася».
? Напослідок заскочимо до знайомої вілли. У двосвітній вітальні здибаємо майора Попова. Злого й похмільного. На себе злий. Скільки вже ані цюк, а вночі й палю забив. Скінчилися лови. Обмивали. А він же має за взір свого генерала: не п’є, не тягається по бабах, і «казбек» напохваті так... для почесних гостей та особо важливих піддопитних. Аскет! Попов і сам з жінвом не возиться. А тим і злостив його Вітько Шапіро, коли, заливши очі, вихвалявся чешкою: знається на коханні... А коли не п’яний, вихваляється, яка в нього жінка лялечка. Розволочилися! Ось хоч і законна воєнна здобич. Вітько запопав акордеон. Шикарний. Hohner. Шибайлов дві лейки. Гречін запаюсив годинників не знати скільки. У Шабаліна десять валіз натоптано. А в Міллера – аж п’ятнадцять. Усіх переплюнув! Козакевич міняє шевйотові костюмами як циган коней. Довелися від якогось збіглого «воєнного злочинця». Зажидовіли! А в майора Попова вся здобич – самописка із скляним кінчиком (ніколи таких не бачив) та пляшечка колонської води (ніколи такою не свіжився). Незвичайною самопискою і виповнює звичайнісінький блянк:
Омельченко Григорій... 1884... Кубань... директор української гімназії (1936-40)... Прага-Модржани, вул. На Сражці...
Дивиться на плян міста – нема такої. Аж ні! За межею мапи позначка: v Mod?any. Блигомий світ! А з ганомаґом, як на лихо, вже хтось поїхав. Заспав. Але беемвешвка теж непогано. По якімсь часі – під конвоєм двох автоматників – беемвешкою і везе. Не того Омельченка, якого пам’ятав Хилецький (напівсиві козацькі вуса під шапкою смоляного волосся), а білого-білого як молоко. «Конвой! У склеп!».
Там, у склепі вілли на Дєлостржелецькій, 11, в празьких Стржешовицях, запав і слід Омельченків. А все ж могло випасти й інак. Німці дозволили виїхати в Мюнхен двадцятьом учителям і двомстам гімназистам та гімназисткам. Мало того. Німці дали їм спеціяльний потяг. А він не схотів. Чом? Ви маєте, в кого спитати? Я не маю. Може, поклав заховати свою гімназію, як поклав заховати свій музей Симон Наріжний. Може, виявився наївним, як і багато хто: до політики не ліз, то чого б вони мене займали... Так, захопленням Омельченка на вигнанні стала не політика, а вкраїнська гімназія й чеська поезія. Учителювання, видиться мені, в’їлося в печінки совітчикам менше, ніж поезія, і якби не вона... Може, і не помітив би його СМЄРШ, як не помітив «чистого» вченого Івана Борковського25. Але початком 30-х доцент Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова Омельченко видав велике дослідження D?jiny textu. K?est sv. Vladim?ra, b?sn? Karla Havl??ka-Borovsk?ho26. Заславлений чеський поет знав Московію, а тим то і ненавидів. Ненависть втілено в поемі «Хрещення Святого Владимира». Дослідивши її, вказавши на корені поетової ненависти, Омельченко ототожнив себе з об’єктом своєї аналізи. Став співненависником. Чи ж вибачить таке Москва? Ні в світі!
Повіялись. Залишатися – можна набігти лиха (не своє ж полювали!) й звести на слизьке своє ватажжя. «Соціялістичне змагання», – посміювався капітан Водоп’янов. А полковник Козакевич, той не сміявся: «Змагання! Ми виявилися на висоті. Ловка – знатна!» Уважав так і генерал-ляйтенант Ковальчук. Ухопить таки звання «генерал-полковник»! Але вхопив біса. Не відгодилися. А все ж, коли УПА аж-аж-аж дотинатиме Москві, спом’яне білокам’яна, хто в неї найзавзятіший гонитель хахлів. Не схибить. Се ж бо його, генерал-ляйтенанта Ковальчука, злосила тактика окошиться на повстанцях. Се ж бо він понаганяє в ліси «націоналістичні» боївки чекістів і скоєні ними жахливі злочинства повісить на УПА.
? Уклався сам собою, поки писав, і в мене поіменник. З тих появ, які мають на совісті загибель Українських Атен. Неповний. На всіх не стане й такої біблії, яка лежала на столі в Ковальчука. Усіх – сотні й сотні. Чи пізнаємо колись їх імена? Не певен. Геть-то не певен. А знати занапасників нашої національної чолівки ми повинні. Без такого знання конотопська газетка хвальма хвалить «подвиги» свого земляка Павла Мешика. Та чи ж сама конотопська? Та чи ж самого Мешика? А поіменник такий:
генерал-ляйтенанти – Ковальчук Микола Кузьмович, Мешик Павло Якович; генерал-майори – Корольов Микола Олексійович, Осетров Микола Андріянович; Сидньов Олексій Матвійович; полковники – Глина Ізраїль Ілліч, Дубровський, Козакевич, Мухоротов; підполковники – Гетьманський, Горишев, Душнік, Магльований, Мещеряков, Соловйов М., Фолицький, Шабалін; майори – Гречін Георгій Лук’янович, Жуков, Керекез, Мельник, Надворний Костянтин, Петров Василь Іванович, Попов; капітани – Висоцький, Водопьянов, Лопаревич, Міллер, Назаренко, Наумов, Орлов, Потапов Віктор Михайлович, Степанов, Шапіро Віктор, Шварц, Шибайлов Іван; старші ляйтенанти – Омельченко, Перлін, Савельєв Петро; ляйтенанти – Єрофеєвський Віктор Петрович, Горбунов Василь Євдокимович, Кравцов, Черноусов, Шаркін; молодші ляйтенанти – Бакушин Василь Іванович, Кузякін; старші сержанти – Чернавський; молодші сержанти – Суворов.
У кожного медаля. Та сама. За визволення... Сонечко й гілочки бобкові.
А чи ж вони власовці?!
Прага.


ПРИМІТКИ

1Hrdin?t? osvoboditel? Prahy (чеськ.) – герої-визволителі Праги.
2Вадим Теліцин, автор книжки СМЕРШ: операции и исполнители («СМЄРШ: операції та виконавці»).
3Юрій Левітан (1914-1983), заповідач Всесоюзного радио. У 1941-45 читав найважливіші повідомлення Совєтського Інформаційного Бюра.
4Erma MP-38 – німецький компактний пістоль-скоростріл, який помилково називають шмайсером.
5Айчик – домашнє прізвисько Володимира Хилецького. А він звертався до жінки Марії: «Мушко».
6Фошовка – вулиця маршала Фоша; за німецької займанщини несла ім’я пруського фельдмаршала Шверіна, який загинув близько Праги під час Семилітньої війни; після 1945 – вулиця Сталіна; пражани жартома називали її вулицею Трьох Маршалів; нині – Виноградська.
7Doklady pros?m (чеськ.) – документи, будь ласка.
8All right (англ.) – за все гаразд.
9Сuius regio eius religio (лат.) – чия влада, того й набоженство.
10Гра слів. У московській мові разволнители (спотворене освободители), сприймається як ті, що заставляють разволноваться, тобто розхвилюватися.
11Schnell (нім.) – швидше.
12Weg von hier (нім.) – геть звідси.
13Ужито старі назви. Тепер відповідно: міст Штефаніка, вул. Героїв Дуклі, пр. Мілади Горакової. Святий Антонін – костел Св. Антоніна з Падови на майдані Штросмайера.
14Ольга (Олена) Дутко-Туркиняк (1910-2004), диригентка, композиторка. Закінчила Празьку консерваторію. Авторка розвідки «Ґенеза закарпатськоукраїнської пісні». Багато років керувала празьким ансамблем старовинної церковної музики східнього обряду «Візантіон».
15РОА (скор.) – Русская Освободительная Армия («Російська Визвольна Армія»).
16Тарас Кущинський (1932-1983).
17Siguranca – таємна політична поліція Румунії (1921-44).
18УГА (скор.) – Українська Галицька Армія.
19St?tn? Bezpe?nost (чеськ.) – Державна Безпека.
20Kam? (чеськ.) – куди?
21Platz der Wehrmacht (нім.) - майдан Збройних Сил; нині – майдан Переможців.
22Платоніда Щуровська-Россіневич (1893-1973), диригентка. Залишилася в Чехословаччині з капелею Олександра Кошиця. Викладала у Празькій консерваторії та в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова.
23Аркадій Животко (1890-1948), педагог, публіцист. У 1917-18 член Української Центральної Ради. У Чехословаччині від 1923. Автор «Історії Української Преси», багатьох освітянських статей, дитячих поезій та п’єс. У 1945 виїхав до Німеччини. Один з найближчих друзів Володимира Хилецького.
24Особлива Нарада (рос. Особое Совещание) – несудовий орган, який позаочно розбирав кримінальні справи, пов’язані з антисовітською діяльністю (1922-53), а також ухвалював вироки аж до кари смерти (1941-45).
25Іван Борковський (1897-1976), відомий археолог. Абсольвент Карлового Університету (філософський факультет), активний учасник археологічного вивчення празького Граду.
26«Історія написання. Хрещення Святого Владимира, поема Карла Гавлічка-Боровського».


15 16
17

Січеслав