проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика
Огляди, відгуки, рецензії


Ірина ЗАХАРЧУК,
кандидат філологічних наук
м. Рівне


ПОРТРЕТИ І ПЕЙЗАЖІ

Ярослав Поліщук. Пейзажі людини. – Харків: Акта, 2008. – 346 с.
[Серія: Університетські лекції з компаративістики й історії літератури].

Як завжди, беручи до рук книжку, починаєш оцінювати її від зовнішнього вигляду. Рецензоване видання одразу приваблює кількома якостями. По-перше, концептуально продумане, виконане на добротному друкарському рівні, зі смаком. Таке не хочеться поспішно погортати й лишити на полиці. Прагнеш хоч трохи насолодитися культурою книги, яка «підказує» тобі, що потребує неспішного й уважного розглядання. По-друге, інтригує незвична назва, але про неї скажемо далі. По-третє, привертає увагу нова серія, започаткована харківським видавництвом «Акта». Не знаю, наскільки подібні книги можуть претендувати на «університетські лекції», адже вони далеко відбігають від типової програми наших вишів, але – чому і б ні? Хто сказав, що лекції мають бути нудні та дотримуватися вимог типової програми?
Отже, «Пейзажі людини». Саме так, хоча друге слово підказувало б звичне: «портрети». Цю сміливу метафору автор уживає щодо форми й жанру своїх нарисів, зібраних тут під однією обкладинкою. В анотації читаємо: «Кожна з осмислених тут приватно-біографічних історій розгортається до вимірів неординарного й симпатичного «пейзажу людини», який не втрачає колориту з плином часу». Коли уважніше переглядаєш зміст праці, починаєш розуміти, чому саме таку назву вибрав для неї автор. Мабуть, мова йде про те, що кожен із поданих тут портретів не є «річчю в собі», а, навпаки, відкритий до історичного й літературно-культурного контексту. І цей багатий контекст не лише дозволяє нам відстежувати складні, часом дивні повороти творчих біографій та творчих історій, а й допомагає зрозуміти чи бодай сприйняти усі ці дивацтва та метафорфози.
«Пейзажі людини», як видно, є книжкою, що добре продумана за змістом і композицією. До її складу ввійшли загалом дванадцять нарисів, які погруповані в трьох розділах: «Краєвиди пам’яті», «Пейзажі людини» та «Ландшафти культури». Кожен нарис має монографічний характер і присвячений певній постаті з української (рідше – російської) літератури. Таким чином, в умовній «драмі», яка розігрується в цій книзі, рівно дванадцять персонажів. В одних випадках мова йде про відомих і заслужених – Михайло Старицький, Михайло Булгаков, Микола Хвильовий, Максим Рильський. Зате в інших виступають мало знані або й забуті імена – Софія Яблонська, Михайло Жук, Наталена Королева, Яків Щоголів і це створює очевидну інтригу, бо очікуєш, що ж такого цікавого «видобув» автор, аби повертати їх із забуття.
Можна подумати, що в книжці зібрано нариси біографічного характеру, однак така оцінка буде не зовсім слушною. Точніше, в окремих випадках саме так виглядає: авторові йдеться про те, щоб ознайомити читача з життєвим та творчим шляхом письменників, про яких мало що знаємо. Натомість в інших випадках Ярослав Поліщук обирає якусь важливу проблему, крізь призму якої дивиться на особу письменника. Це може бути «палімпсест Гоголя» (так названо перший нарис), тобто аспект багатоликості й суперечливості майстра. Чи, як у «Масці Шереха», здатність прибирати вигадану ідентичність та розвивати її, дотепно містифікуючи читача, вигадуючи біографію та особу такого собі критика Шереха, котрий нібито зовсім не збігається з особою Юрія Шевельова.
У розділі «Ландшафти культури» маємо дві цікаві статті, в яких, по суті, розкривається історія рецепції на українському ґрунті іншомовних письменників – Антона Чехова і Казимєжа Тетмаєра. Тобто, про самих «героїв» тут нібито й не йдеться, зате оцінюється критична думка про їхню творчість українських авторів кількох поколінь. Таким чином, тут література представлена вже через зворотний контакт, своєрідне «відлуння», яке викликала творчість видатних авторів серед сучасних та наступних поколінь.
Важко назвати нариси Ярослава Поліщука біографічними історіями у прямому смислі слова. Автора цікавить більшою мірою те, що прийнято вважати символічною біографією, тобто сліди самості у творчому вираженні того або іншого літератора. Біографія розглядається тут у контексті творчості майстрів красного письменства, і в такому форматі вона складає цікаве, подекуди несподівано інтригуюче, але разом з тим і посутнє джерело знання. При цьому дослідник уникає шаблону. Можна зауважити, що в одних випадках він іде шляхом від біографії до художнього тексту, - наприклад, у нарисах про Наталену Королеву або Софію Яблонську. Блискучим прикладом такого підходу може бути нарис «Краківські рефлексії Максима Рильського», в якому через реконструкцію деталей життєпису, зокрема останніх років життя поета, відбувається герменевтичне входження в коло його ідей та образів. В інших же статтях читачеві пропонується зворотний вектор пізнання: від тексту до біографічної тотожності. Скажімо, в нарисі «Ідентичності Уласа Самчука», в якому Я. Поліщук прагне розкрити основи творчої еволюції цього самобутнього літератора.
На перший погляд, у книзі Я. Поліщука мало компаративістики, хоч видавнича серія названа саме так. Однак, після уважного читання праці, починаєш розуміти, що автор представляє те, менш відоме у нас, значення компаративістики, що передбачає не зіставлення окремих літератур як таких, а порівняння літератури й інших мистецтв чи форм суспільної свідомості. У такому широкому сенсі цього поняття компаративістичні паралелі, безперечно, присутні в «Пейзажах...». Порівнянню національних літератур тут присвячено загалом небагато уваги, та й залучаються, переважно, близькі аналогії – з російської та польської. Зате автор пропонує спостереження над порівнянням літератури й живопису – в нарисі «Поет-художник (Михайло Жук)». Або – розглядає літературні твори в контексті політики («Голос Командора (Микола Хвильовий)», «Колоніальна риторика Михайла Булгакова»), науки («Археологія в белетристиці (Наталена Королева)»), ідеології («Історичний проект Михайла Старицького», «Ідентичності Уласа Самчука»). Відслонюючи різні культурні зв’язки, Ярослав Поліщук пропонує читачеві пізнати новітню епоху з її гострими драмами і трагедіями, своєрідним ідеологічним трансфером, що нерозлучно супроводжував мистецтво весь цей час. Така грань його компаративістики виглядяє не тільки оригінальною, а й новаторською в українському літературознавстві.
Зауважимо, що в новій серії видавництва майже одночасно з’явилася друком також праця Дмитра Наливайка «Історія літератури та компаративістика». Якщо Д. Наливайко, визнаний і заслужений авторитет українського літературознавства, у своїх глибоких студіях зосереджує увагу, головним чином, на зарубіжній літературі, а вже через її тенденції виходить на аналогії з українською, то Я. Поліщук демонструє інший підхід: аналізуючи вітчизняне письменство, він, проте, прагне уявити його в ширшому контексті, на тлі європейських та світових естетичних ідей. Книги обох авторів дуже різні, проте по-своєму доповнюють одна одну.
Данило КОНОНЕНКО,
письменник, редактор відділу літератури «Кримської світлиці»,
член Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка,
м. Сімферополь.

ПРО ВСЕ, ЧИМ ПЕРЕПОВНЕНА ДУША...

Над сторінками щоденникових записів Петра Сороки «Перед незримим вівтарем»

Яка ж це Божа кара, скажу я вам, жити поміж чужих людей, не чути рідного слова, рідко спілкуватися ним та до того ще й писати якісь художні речі. Відчуваєш, як вихолощується твоя душа без рідномовного середовища, як катастрофічно маліють твої лексичні запаси, яким ти робишся бідним і обкраденим духовно.
І коли до твоїх рук потрапляє свіже письмо рідною тобі мовою, багате розкішною лексикою, ти припадаєш до нього, як у спеку до джерельної водиці. П’єш, п’єш і не можеш напитися. Здається, випив би усе до дна.
Щось подібне відчував і при читанні чергової книги денників «Перед незримим вівтарем» письменника і науковця з Тернополя Петра Сороки.
Уже з перших абзаців коротких щоденникових записів натикаюсь на якесь нове чи призабуте мною слово. Анумо, гадаю, дай-но його підкреслю, бо такого соковитого слова давно не чув. Підкреслюю легенько олівцем. Читаю далі, перегортаю сторінку, глядь, а вона вже вся зарябіла від моїх підкреслень. Скільки ж це нового я почерпнув, думаю собі, скільки чудових слів рідної мови я розгубив у зрусифікованому Криму за свої прожиті тут ось уже майже п’ятдесят років життя? Занотував до свого записника кільканадцять отих пречудових слів, а вони ж розсипаються якимсь срібно-злотим намистечком, а вони ж переливаються і виграють, як крапельки роси під вранішнім сонячним промінцем. Занотовую й цілі абзаци, як ось цей: «Витеплився ще один квітневий день, і в Петриках (село, де живе й працює автор. – Д. К.) розкішно цвітуть вишневі сади: ніби нагірні перлисто-білі хмари впали на землю. Куди не кинеш оком – диво-сіяння. Хвилюючий приторк до краси і таїни. А небеса пригусклі, дощові, ніби присмеркові. Й це ще більше підсилює пронизливу білизну садів, як і чорна земля під ними. Ця неймовірна білизна збережеться ще, може, день чи півтора дні, не довше, сади теж ще будуть квітнути тиждень-два, а тоді примеркнуть, наберуть димчасто-рожевого відтінку, і зникне відчуття крилатости, якою вони вражають сьогодні – в пік свого мерехкого цвітіння. Але нині – спалах буяння, який будь-що хочеться зупинити».
Скільки ж тут гарних слів нашої солов’їної мови, яке лексичне багатство, яким хочеться наповнити свою збіднілу і спраглу на красу душу! Так і хочеться погукати вчителям-словесникам, зокрема нашим, кримським: люди добрі, придбайте цю книгу за дванадцять гривень, а збагатитесь духовно на тисячі й тисячі... Підкажу й адресу, куди слід звернутись: 46018, а/с 438, м. Тернопіль-18, Сорока Петро Іванович. Або за телефонами: 8-0352-49-55-59; моб.: 8-067-90-90-177.
Не втримаюсь, аби ще не процитувати змалювання П. Сорокою передгроззя і грози:
«Ще й подосі живе в моїй душі одна картина, хвилюючи всякий раз, як тільки зрине в пам’яті. Мені було чи не п’ять років. Узяв мене батько з собою на сінокіс, а тут невідь-звідки нависла грозова хмара. Татусь кинувся згрібати сіно в копицю, а про мене ніби забув. Навурсене грузяве небо блискало і розколювалося гримінням, мені було страшно, хотілося тікати додому, але з наполоху не міг зрушити з місця і стояв, як укопаний. А батько – в білій сорочці, в штанях, закочених до колін, босий, молодий, красивий і сильний, – легко вимахував вилами, змагаючись з непоминучою грозою.
Нараз ніби зайшла ніч: просто над нами прорвало якісь небесні загогулини – і потік води ливанув на землю. Тато мигцем відкинув вила, вхопив мене на руки і шасьнув у копицю. Світ пішов мені обертом. За якусь мить ми зарилися в шарудку печеру, де небесна хлань не могла дістати нас. Всім тілом я тулився до розпашілих і мокрих батькових грудей, де гупало щось таке велике, як молот. Важко дихаючи, з легким, мабуть, штучним присміхом, батько вимовляв якісь слова, але я нічого не міг розібрати, може тому, що безугавний шум води глушив їх. Зовсім поруч шугали блискавки, небо розколювалося від грому, і здавалося ось-ось упаде на землю. Все навколо очужіло і наполошилося – штурпаччя кукурудзи, ошкабурені дерева, збучавілі кущі вільшини, розкустрані копиці сіна, і я теж трусився, як осиковий лист, цокаючи зубами, хоч до мого страху й домішувалася якась ненатла цікавість.
– Ех ти, герою солом’яний! – казав батько глузливо, але це зовсім не зачіпало мене, – надто велике і містерійне щось діялося зі мною.
Не знаю скільки тривала та злива – може, кілька хвилин, може, вічність. Нарешті хлюпавиця приспокоїлась, і крізь пройми хмарищ пробилося світло, а відтак визирнуло й сонце. Щасливі, що пережили це грозобоїсько, ми поспіхом вибралися з колючої печери. Під ногами ще бульбоніла вода, але навколишність вже очарівливо всміхалася світлою і манливою красою. Тепла хвиля радости залила мої груди, і я ніби вперше побачив світ у всій своїй величі й дивній красі. Тепер, з віддалі часу, мені здається, що саме тоді я народився вдруге, чи, кажучи іншими словами, відкрилися очі мого серця – для краси і див світу».
Скільки краси, поезії, експресії! Гадаю, аби хто із студентів-філологів узявся досліджувати лексичне розмаїття творів П. Сороки – йому б відкрилися незліченні багатства рідної мови!
Наведу ще лиш окремі слова і словосполучення з книги П. Сороки, які запам’яталися мені своєю свіжістю барв, блиском, соковитістю: «зашамротіла віхола», «всніжений спокій», «сторожке сутіння», «тепле повесіння», «квітневий передсвіт», «золота кушпела», «розростя споришів», «схлипчасті громи», «темнаво-брунатна хмара», «заторочив теплий, сівкий та лагідний дощ», «зелен-світ, зелен-день, зелен-вік», «ситчик стерні», «блакитне всенеб’я», «підбілля хмар», «лугове одсвіжжя», «крайка лісосмуги»...
У денниках є не лише короткі інформаційного характеру абзаци про літературу, життя, богословіє, а й цілий розділ коротких новел, вихоплених з нашого сьогоднішнього життя, написаних талановито, щемливо, дуже щиро. Один з розділів має назву «Переблиски». Є тут і захоплююча новела про художника, який іронією долі стає визнаним і багатим («Шедевр»), і сповнена драматизму новела «Лялька» або «Леді Макбет з нашого під’їзду», або скорботні образки «Трагедія діда Олекси», «Той Федь» та інші. Переповідати їх немає сенсу, бо краще один раз прочитати самому, аніж слухати переказане кимось. Повір, любий читачу, ці новели та й інші з цього розділу – хвилюючі, пронизані драматично-трагедійними відблисками нашого, якогось ненормального людського буття; вони викликають і співчуття, і відразу, і просту людську жалість до людей, котрим довелося проживати нелегкі нинішні дні, місяці, роки, десятиліття...
Не можу оминути записи письменника, озаглавлені «Ще раз про Тичину». Вони короткі, але з глибоким змістом, зі своєю чіткою позицією громадянина, зі своїм чітким ставленням до класика нашої новітньої літератури. Пам’ятаю, ми якось видрукували статтю до роковин від дня народження поета, зазначили, що він, Тичина, був справді геніальним, хоч і доводилось «прогинатись» під пильним оком сталінсько-беріївських сатрапів, аби вижити, не стати ще однією жертвою режиму, як нею стали десятки й сотні інших товаришів по перу, аби не гнити заживо в соловецьких в’язницях чи бути замордованим у мордовських гулагівських таборах...
І що ж ви гадаєте? Один з дуже категоричних читачів обізвав і нас, працівників редакції, і Тичину прислужниками того кривавого режиму, чого, мовляв, Тичина не пішов на муки, на смерть, тим самим довівши, що він справжній патріот України, борець за її волю і незалежність.
Гадаю, що письменник Петро Сорока ніби підслухав нашу відповідь тому непримиримому «категоричневцеві» і висловив і за нас, і за себе, та й за багатьох-багатьох інших своє ставлення до класика, висловив своє бачення цієї Тичинівської теми. Отож, Петро Сорока «Ще раз про Тичину»:
«Уже не в змозі читати і слухати нападки на Тичину. Оця мужність і принциповість з віддалі часу – суцільне фарисейство: «зламався», «не зміг піднятися над злочинним часом», «наслідував російських поетів», «цілував пантофлю папі». Те, що зламали, доконали і паралізували страхом поета, бачать усі. А те, що зламали і доконали весь народ, не хочуть бачити, усвідомити і зрозуміти. Безчесні, лукаві людці! Герої з віддалі часу!
Народ утратив самостійність, його поставили на коліна, а від поета вимагають жертви – красивої смерті. У страшні часи Тичина дивом вижив, вистояв, але цього, виявляється, мало – треба було іти в табори, тюрми, на розп’яття. Важко мені докемзати, чому це сьогодні деякі поети і критики так жадають жертвоприношення від Тичини, чому не хочуть бачити, що він рятував не тільки власне життя, а й мову, яку нещадно добивали, рідну культуру і беріг пам’ять про розстріляний ренесанс? Не хочуть розуміти, що це – такий льос дав йому Бог, таку долю.
Важко, навіть неможливо передбачити, які поетичні шедеври дав би геній Тичини, якби не тоталітарний прес. Шляхи великого Поета завжди непередбачувані. Наважуся припустити: якби не соцреалізм Тичини, то поява таких модерних поетів, як В. Бойчук,
Б. Рубчак і Ю. Тарнавський, була б неможливою».
Що до цього додаси? Коментарі, як кажуть, зайві.
У одному зі своїх щоденникових записів П. Сорока, оповідаючи про спілкування з перекладачем Валентином Корнієнком, зізнається: «Валентин переклав Керолла, Фолкнера, Джека Лондона, Мелвіна і ще добрий десяток інших авторів. У нього багатюща мова і тонке відчуття слова. Наші розмови стають для мене джерелом справжньої естетичної насолоди і світлої радості. А ще науки. Таке відчуття, що кожна бесіда, навіть летюча і принагідна, рівнозначна прочитаній книзі».
Ось так! А я ніколи не спілкувався з Петром Сорокою, окрім коротких телефонних перемовин, але після прочитання його «Денників» відчуваю якесь дивовижне естетичне наповнення душі. Перефразовуючи П. Сороку, можу сказати, що кожен щоденниковий запис, прочитаний у його виданнях, рівнозначний прочитанню цікавої книжки. Але ж читати книгу, на відміну від короткого, на кілька абзаців, запису, потрібно значно довше і вимагає оте прочитання затрат немалого часу. До того ж знаєш, що роман чи повість, - це ще ж і неабияка фантазія авторської уяви... А в щоденниковому записі лиш побіжно занотовано певне враження від побаченого чи почутого, своє спостереження над природою, над життям...
У денниках П. Сороки є й короткі відгуки на творчість письменників, твори яких він читав, які йому припали до душі. Ось його відгук про творчість одного із старійшин сучасної української прози Анатолія Дімарова: «Він (Дімаров. - Д. К.) досліджує звичайні буденні речі, описує людські взаємини і душевні стани і все таке природне, зриме й просте, як саме життя. Як це йому вдається – спробуй відгадай. Захочеш досягти такої ж легкости – зіб’єшся на банальність, спробуєш піти його шляхом – станеш посміховиськом. А він іде собі як сівач – радісно і піднесено – й не бачить зерна, яке розсіває, а тільки землю під ногами і красу Божого світу».
Як влучно, коротко і зрозуміло.
І не треба перечитувати десятки сторінок «заумної» літературної критики, аби зрозуміти, що цей письменник – по-справжньому талановитий. І виникає бажання відшукати його твір (а де його нині відшукаєш?) і читати, читати...
І ще кілька цитат про поетів: «Як мені здається, ті, що колись заздрили Іванові Драчеві, його запаморочливій юній славі вишуканого експериментатора, нині – по-фарисейськи підхвалюють недолугі старечі вірші (яка підступність!), охоче друкують, аби остаточно скомпрометувати та насолодитися видовищем, коли великий корабель тоне в гавані чи, іншими словами кажучи, гігант перетворюється в карлика. Це легко, бо Драч дає для цього безліч підстав».
Це й справді так, бо та ненормована лексика, якою останнім часом захопився дуже шанований поет, не працює на позитивний, високо інтелігентний та інтелектуальний імідж поета, до якого ми всі звикли. Не слід «закасавши холоші» гнатися за «комсомолом»! Все одно не наздогнати, бо молоді літератори, так звані авангардисти й не лише вони, гнуть матюччя значно крутіше, засмічуючи й без того засмічену усяким пустослів’ям нашу солов’їну мову. Підтвердженням цьому й ще один щоденниковий запис П. Сороки, під заголовком «Замкнутися в собі, як в мушлі»:
«Все частіше ловлю себе на тому, що мене нудить від так званої «сучасної літератури», де тон задає нове покоління якоїсь невідомої мені породи письмаків, розливає брудне море нечистот і відходів.
Треба було б утекти від цього чорного, зловісного, загрозливо-нищівного світу, де душа мучиться і знемагає у важкому томлінні, замкнутися в собі, як у мушлі, одвернутися з огидою і замовкнути. Якщо чисті й світлі голоси губляться в цьому дикому божевільному вереску, то про що і про кого писати?»
Не оминає увагою автор денників і проблему видання та розповсюдження української книжки. Якщо у центральних та західних областях України, де є багато приватних видавництв, українську книжку можна придбати, прочитати щось гідне уваги, то в південних і східних областях її майже й не видають, бо, мовляв, кому вона потрібна (а жаль!), а поповнюють ті величезні запаси російськомовних книг, яких тут хоч греблю гати. Та процитуємо автора денників: «Побувавши на сході та півдні України, я побачив гори російськомовної літератури, що не тільки спотворює нашу історію, а й лякає жупелом американської загрози, очорнює ті здорові сили, які ще могли б вивести країну з кризи і вирвати з азійської залежности. Оце частина великої політичної війни, що відкрито ведеться проти української демократії, маячня, продиктована ідеологічними наглядачами з Росії. Раніше шалені мільярди тратилися на гонку озброєнь, а нині вони ідуть на «запудрювання мізків». От на се вони мистюки! Люди не здогадуються, що мають діло з лютими шовіністами, відставними генералами і кадебістами, тобто вічними катами нашого народу. Вся ота їхня безгранина – частина великого, добре продуманого плану, продовження загарбницької війни. На Кавказі – свинцем, на Україні – олівцем».
Книга денників П. Сороки «Перед незримим вівтарем» рясно пересипана віршами автора, які дають якісь настроєві імпульси, повертають від буденного в якийсь святковий стан душі, в поетичний світ:

* * *

Вранці день ховається в тумані,
Сходить сонце сонне і гніде,
І листочки де-не-де багряні
На вітрах танцюють па-де-де.
Значить, це вже осінь на порозі,
Сивина над серцем і чолом.
І стою в сум’ятті і тривозі,
Болісний фіксуючи надлом.
І так гірко, що солодку владу
Я над часом втримати не зміг,
Що уже зосталися позаду
Сон любові і жага доріг.
Ну і що ж?! Нехай приходить вечір,
Вітер часу казиться і рве.
Тільки, може, все не понівечить,
Щось-таки мене переживе.
Все прийму без відчаю і злоби,
Не здригнуться серце і рука.
Хай це буде пригорща одробин,
Чи один фрагмент записника.


* * *

Цю метушню міську залишу,
Майну на кілька днів в село,
Де милосердну, теплу тишу
Вбирає все моє єство.
Де світ дарує ритм і риму,
Безсмертне сяйво красоти,
Щоб цю черству холодну зиму
Я потім міг перебрести.

Як бачимо, Петро Сорока – прекрасний самобутній поет. Його поезія хвилююча, красива, благородна і досконала. Вона – яскраве свідчення багатогранного таланту Петра Сороки. У денниках є і записи про суть Поезії: «Завжди варто пам’ятати: поезія – річ містична. Вона – невідворотність. Поетом не можна стати тільки з власної волі, навіть якщо прикласти надзусилля. Вірші мають упасти з неба. Де нема божественного – нема поезії. Сьогодні у більшості поетів є вправність, філологічна довершеність, навіть певна граціозність і краса, але поезія, що змушує відчути подих вічности, поезія як розмова з Богом, є у небагатьох».
А ось як щемко і боляче про генетичну пам’ять:
«Знавіснілий москаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці, й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах, не катувався пекельною думкою – підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не заганяли під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не потрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікування смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Магадан. Я не їхав телячим вагоном через несходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою зголоджений і холодний, не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
Не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною». Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крови. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми попередниками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми. Тому я ніколи цього не забуваю. І не забуду!»
Остання, четверта частина книги денників «Перед незримим вівтарем» містить листи відомих письменників, на жаль уже покійних, до автора Петра Сороки. З-поміж них листи Івана Гнатюка (1929 – 2005), відомого українського поета і прозаїка, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, довголітнього в’язня комуністичних таборів. Автор публікує в основному ті листи, що відбивають виключно творчі стосунки, відгуки на ті чи інші події літературного та суспільного життя. Я вже писав про своє ставлення до мови творів П. Сороки, і ось, перечитуючи листи Івана Гнатюка, також надибав на його захоплення мовою творів Петра Сороки: «Читав уголос, щоб чути звучання Вашої мови, намагався вникнути в багатобарвність Вашої художньої образності». І через кілька абзаців того ж листа: «Прочитав Вашу статтю про малярство Емми Андієвської – такого густого письма в наукових статтях, рецензіях я, здається, ще не читав у нікого, – з великою насолодою. Смакував цю письмову словесну густоту».
Отже, не один я в захопленні від мови творів П. Сороки. І якщо я, напівзрусифікований кримський українець, відкривав для себе багато призабутої лексики, то як же треба гарно писати, аби зворушити такого чудового і дуже українського поета, до того ж земляка П. Сороки, як Іван Гнатюк! Значить, я не помилився, значить, П. Сорока пише й справді чудовою мовою!
Є в цьому, останньому розділі й листи талановитого українського прозаїка, поета, критика і художника Юрка Гудзя (1956 – 2002); Миколи Холодного (1939 – 2000); Миколи Вінграновського (1936 – 2005); кримськотатарського письменника з Криму Юнуса Кандима (1959 – 2004); Володимира П’янова (1921 – 2006); Івана Іова (1948 – 2001); Олега Орача (1940 – 2006); Валерія Іллі (1939 – 2004) та Михайла-Святомира Фостуна (1924 – 2004).
Чому ж П. Сорока звертається саме до такого короткого жанру письма, як щоденник? Ось як він сам відповідає на моє уявне запитання: «Я маю зафіксувати те, що побачив «у певний час у певному місці», як цього ніхто не побачив до мене і не побачить довіку. За денник треба братися тільки тоді, коли жодна інша форма не спроможна вмістити того, чим переповнена твоя душа і що розриває її. Ось стисла суть моїх щоденників».
Перечитавши денники Петра Сороки, відчуваєш, як душа сповнюється любові, тепла, щирості, доброго настрою, музики, поезії... А хіба цього замало?!


Леонід КОРОВНИК
(Канада)

ЯР СЛАВУТИЧ – ЛЮДИНА НОВОЇ ДОБИ

До 90-річчя поета й філолога

Живу вже не короткий вік і знайомлюся інколи з новими людьми, а про інших читаю у пресі. Але є особа, про яку я довідався вперше з преси, тоді читав її твори і вже згодом познайомився з нею особисто. Ім’я її добре відоме не тільки в діяспорі, а й в Україні. Це – д-р Яр Славутич. Але він – особистість не ординарна, а видатна постать українського відомого поета, прозаїка, вченого і професора-емерита Альбертського університету. Його твори щорічно приваблюють ширше й ширше коло читачів, а його постать, як і твори, привертають все більшу увагу дослідників, особливо в Україні.
Що ж мене спонукало написати цю статтю про його одиссею? Його творчість і 90-ті роковини. Якби ми відзначали ці важливі події у соборній Україні за стабільних політичних обставин, то вони могли б перетворитися у всенародне свято, бо він славний син нашої великої Батьківщини. Шановні читачі, щоб написати цю статтю, необхідно бодай побіжно згадати найважливіші моменти з біографії нашого шановного ювіляра. А життєпис Яра Славутича (до 1941 року – Григорія Жученка) тісно пов’язаний із райським куточком степової чарівної Херсонщини, із її соломоверхими хатами, розлогими вербами та працьовитими і хлібосольними людьми.Наш ювіляр народився там 11 січня 1918 року і провів щасливе та безхмарне раннє дитинство. У їхньому домі завжди линули то веселі, то тужливі народні пісні. Яр змалку полюбив рідну пісню, а ту любов до неї прищепила його співуча і закохана в пісню мати. Він також полюбив рідну соковиту мову. Тією мовою йому багато оповідав його любий дід про свій рід, про історію України, козаччину, Запорозьку Січ та козацькі походи. Той же дід спонукував онука до мислення, читання Шевченкового Кобзаря і взагалі до навчання. На дев’ятому році дід і Яр поїхали на три доби до Дніпра, побачили пороги, а тоді були на острові Хортиця. Там, стоячи на скелі, на наказ діда онук продекламував Шевченкового вірша «Б’ють пороги». Відтоді Яр багато читав, добре вчився і вирішив стати справжнім поетом. Унаслідок цього виникла рукописна книжка віршів, яку більшовики знищили на хуторі підчас колективізації 1932 року.
Однак, як було згадано вище, Ярове щасливе дитинство тривало лише до вересня 1932 року. Тоді однієї ночі нацькована комсомольська тічка посіпак арештувала батька і несповна 15-річного Яра. Їх повезли возом на залізничну станцію, де вже було багато арештованих поодиноких осіб та родин і ними наповнювали товарні вагони. То були люди, які мали одноосібні господарства і не бажали йти в колективне господарство, тобто у колгосп. Рано-вранці переповнені людьми вагони позамикали і потяг поїхав. Люди збагнули, що їхній шлях пролягав на північ – їх везли на заслання на Соловки, або до Сибіру. Після Харкова, поблизу Богодухова, коли потяг зменшив швидкість, Ярові та іншим юнакам пощастило поширити дірку у стелі вагона, пролізти на дах вагона і скочити з нього. Яр, визволившись від пекельної подорожі, повертався майже місяць додому то пішки, то звичайно зайцем у товарних вагонах.
Хоча юнак нарешті добрався до свого хутора, коли вже стемніло, він ані хутора, ні хати майже не пізнав – там стояла суцільна руїна. Окупанти руйнували будинки, щоб до них ніхто не повертався, а все майно, худобу і зерно роздавали своїм підлабузникам та прибулим росіянам. Унаслідок пограбування селян, уже в листопаді 1932 року Україна стояла у подраній свиті і недоїдала, а незабаром почався справжній голод і смерть гуляла по всій країні аж до травня-червня наступного року. Люди мерли, як мухи. Вимирали цілі села. Та щоб замітати сліди своїх пекельних дій, Кремль заселював їх переселенцями з північної імперії. І так, ідучи по трупах мільйонів українців, червона від крови Росія використовувала поетів і композиторів, які писали хвалебні пісні про неї та змушувала людей співати: «Жить стало лутше, жить стало веселей». І також у російського поета Лебедєва-Кумача: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».
І дійсно, Яр Славутич, якого зайди врятували від ожиріння, легко дихав на голодний шлунок. Але, якби він не влаштувався на працю пастухом у радгоспі поблизу Кривого Рогу, то в нього напевне могла б виникнути задишка, або й цілком перестав би дихати. А так, отримуючи пайку хліба та потайки надоюючи трохи молока, він сам вижив і допоміг дідові довше пожити. Однак померли з голоду бабуся і піврічна сестричка. Дід помер дещо пізніше, але перед смертю узяв присягу від онука вижити і поширювати інформацію про голодомор і народовбивство в Україні радянським тоталітарним режимом. Онук справді виконав свою обітницю – пережив голодомор, здобув середню освіту, закінчив Запорізький педагогічний інститут і отримав диплом викладача української мови й літератури та навіть коротко вчителював у десятирічці села Ботеве.
Восени 1940 року Славутича мобілізували до червоної армії. Із приходом німців він і деякі червоноармійці-українці створили Чернигівську Січ, щоб підтримувати зв’язки з українським підпіллям і особисто зустрічався у Києві з Оленою Телігою та Олегом Ольжичем. Він також був прихильником тісного зв’язку між усіма політичними угрупованнями та апологетом УПА, яка хоробро вживала кардинальних заходів, щоб здобути свободу Батьківщині. Славутич навіть пише у своїй поемі-епопеї «Моя доба», що вірить у сподівану нову добу України:

Живи в поемах, легендарна поро,
Ознаменована борцем УПА!
Перед майбутністю, в боях, суворо
Здійснила присягу моя доба.
Я славлю збройні подвиги, що скоро
Внесе визвольницька, нова стопа,
Бо йдуть і йдуть, наснажені в криївці,
Безсмертям визнані, лункі упівці! (Октава 550).
Я вірю в день, сподіваний, новий.
Злодійство Кремлю зникне, яко обри,
У сяйві сяйв Тризуба й Булави
Настане лад, ясновельможно-добрий. (Октава 597).

1944 року Яр Славутич пробрався до Берліну, а після війни жив у баварському місті Авґсбурзі, де у відновленому Українському вільному університеті доповнював освіту, як вільний слухач. 1948 року одружився і подружжя Славутичів емігрувало до США. Згодом Славутич отримав два наукові ступені зі славістики у Пенсильванському університеті – магістра і доктора філософії. Незабаром його запросила Американська військова школа мов у Монтереї, Каліфорнія, навчати американських воїнів української мови. То саме був час, коли між Радянським Союзом і Заходом могло дійти до гарячої війни. Хрущов навіть стукав черевиком по столу в ООН та нахвалявся напасти на Америку з Куби. Тому виникла потреба відкрити згадану військову школу, де відбувалося навчання 33-х мов, включно з українською. Були потрібні перекладачі.
Після п’ятирічного викладання мови у Монтереї, 1960 року д-р Славутич переїхав до Канади на посаду професора Альбертського університету в Едмонтоні, де викладав українську мову й літературу аж до виходу на пенсію. Тут дозвольте мені зробити невеликий екскурс.
Я читав, що давньогрецький філософ Сократ викладав своє вчення сорок років, Платон – п’ятдесят, Арістотель – сорок. А наш д-р Славутич викладав українську мову близько 60-ти років!
Ідемо далі. Щоб викладати українську мову в Альбертському університеті, треба було мати підручники, а їх не було. Тому д-р Славутич написав: “Conversational Ukrainian” (1959), “Ukrainian for Beginners” (1962), “Standard Ukrainian Grammar” (1987) та цілу низку інших навчальних матеріялів.
Але в цього представника третьої еміграційної хвилі є багато більший доробок: десять збірок поезії та поема «Моя доба», мартиролог «Розстріляна муза», «Меч і перо», «Українська література в Канаді», «Дослідження та статті». Місце не дозволяє перерахувати усі твори. Крім того, Славутич був літератором, науковцем, професором, редактором, бібліографом, видавцем та громадським діячем. Він також перекладав твори англійських, польських, болгарських і чеських авторів.
Нашвидку згадаю, що на милозвучні вірші д-ра Славутича наступні композитори написали чудові музичні твори: Григорій Китастий, Микола Фоменко, Сергій Яременко та Роман Бородієвич.
Тому не дивно, що за такі великі досягнення д-р Славутич отримав не мало нагород: Першу і другу премії від Фонду Івана Франка в Чикаго, золоту Шевченківську медаль від Конгресу Українців у діяспорі, звання поета-лавреата в Канаді, державний Орден від уряду України «За Заслуги» та «Почесну Грамоту» від Національної Академії Педагогічних Наук України (2008).
Говорячи ретроспективно, до Другої світової війни ми були обізнані з творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини тощо. Але пізніше вихідці з України почали довідуватися про нового поета – Яра Славутича. Вони з цікавістю помічали в його творах постійне зростання його особистости. Адже відомо, що характер літератури якраз і залежить від погляду автора на суспільство і на свою особисту роль у житті. Читачі із захопленням спостерігали в особі д-ра Славутича діяльного, всебічно розвиваючого інтелектуала, а в його літературі розумне повчання та естетичну насолоду для душі.
І сьогодні в нашому читацькому колі є люди вже похилого віку, з якими д-р Славутич знайомий, або, можливо, і співпрацював довший час. Є також відносно молоді особи, які були його студентами. Отже, він виховав хоча не плеяду, та все ж таки багато талановитої молоді, яка володіє українською мовою і бере активну участь у різних сферах життя в Канаді, Америці та в Україні. Крім того, візьмімо до уваги, що в цей час його книжки виконують свою працю у різних країнах світу, бо ж вони перекладені на кілька мов.
Отже, мені приємно констатувати, що д-р Славутич віддав рідному народові, поезії, літературі, педагогіці і плеканню української мови усього себе: тіло, розум, велике правдолюбне серце, думки і мрії! Це приклад високої психологічної наснаги, властивої йому, і тому наша культурна скарбниця збагатилася новими цінними творіннями. Він залишився вірним обраному літературному шляхові в молодості і тому про нього можна сказати перефразованими словами Франкового Мойсея: «Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї».


Віталій СТАРЧЕНКО

ПОЕТ ВІД БОГА І “ВІД ВЕРСТАТУ”

Пам’яті поета Євгена Романова

Но поэзия –
пресволочнейшая штуковина:
существует –
и ни в зуб ногой…
Владімір МАЯКОВСЬКИЙ

“А девочки метали диски…” Це не відповідало дійсності, бо ж “девочки” насправді не кидали диски – в залізобетонному зціпенінні мали уособлювати силу, красу і юність ракетно-чавунного мегаполіса. Фізкультурно-стадіонні юнаки та юнки з веслами, футбольними м’ячами й іншим спортивним інвентарем, примарно-білі, інколи жирно помальовані суриком, сажею, синькою та особливою “мордяною” фарбою, розбрелися містом. Матеріально вони контрастували з помпезними гранітно-бронзовими монументами вождів-героїв, проте в унісон із ними звучали фанфарною какофонією, до якої були привчені вуха-очі обивателів. Супермажорне “Да здравствует!” і “Хай живе!” з кумача на фасадах “сталінок” та “хрущобок” переконували у залізному поступі комуністичного і фізкультурного руху…
Як у Києві, знову відцвітали каштани, била дніпровська хвиля, в місті не можна було продихнути від смогу і тополиного пуху, дразливо лоскотали ніздрі аромат цвіту акацій і тля з нутрощів цього цвіту: алергія! мігрень! хочеться пива!
Євген читав про “девочек”, я жваво уявляв тугих спортивних комсомолочок в трусиках та майках: вони розкручувалися, мов годинникові пружини, кричали “аааа-оп-а!” і кидали сонячні млинці, і вже небу тісно від дисків, а нашим душам – від повноти молодого поетичного щастя і, водночас, від приреченості жити в глухо зачохленому, ізольованому від нормального людського життя місті. Євген читав, а в мене перед очима на невидимих коліщатах їздили монументальні спортивні полотна Дейнеки, щільно утрамбовані декларативною радістю здорового радянського чину життя…
Декларативна радість шедеврів обдарованого класика соцреалістичного малярства нас не влаштовувала. Ми просто були молодими і почувалися поетами, і нам хотілося, щоб поетами кишіло місто, як гарними дівчатами – дніпровські пляжі. Насправді ж поетів було менше, ніж бетонних “девочек”. Поетичні душі збивалися у зграйки асфальтних голубів, мерехтіли на рівні сірих стін і яскравих панно, клубочилися у розідраному на клаптики обрисами вулиць небі, сідали на плечі та голови вождів-монументів. Імітуючи торжество пташиної свободи над чавунною ідеологією, ми шукали поезію там, де вона могла пригніздитися. Євген доводив суперпоетичність запльованої привокзальної урни, я ж намагався переконати його, що поетика урни залежить від того, з яким серцем плювали у її смердючу утробу.
Почувалися поетами, не дошукуючись різниці між “почуватися” та “бути визнаним”. Геніальні рядки очленованого спілкою письменників Юрія Кібця ”Хай хтось ловить у жмені творчий свій еполет, я ж горджуся найменням – місцевий поет!” нас, неочленованих, недрукованих самозванців, не обходили. Невидиме іншим небо нашої поезії мережилося святодуховими рядками – наївними, недосконалими, вільними, зухвалими і діткливими як пагінці. З тих пагінців для радянського народу не зростали ні троянди, ні виноград, проте без них наша поява на світ Божий була би марною.

Євген жив на проспекті Петровського – між Південмашем та заводом імені того ж таки Петровського. Посеред ночі місто, як гієна вогняна, відригувало мартенівськими загравами, інколи моторошно завивало південмашівськими ракетними двигунами, та саме ця темна пора “світлої” радянської епохи усаджувала Євгена за писання, і то був нічний порятунок від щастя бути осяяним материнською любов’ю партії та піклуванням кагебе, від маразматичної сірятини буднів і виконання виробничого плану за токарним станком. Одягав розкішний, прямо-таки пушкінський халат, сідав за дефективну, колись добротну, старожитню друкарську машинку, списану невідомою конторою і сторговану Євгеном у якогось алкаша за дві півлітрівки, і виклацував справді зухвалі, трепетні тексти: вивертав неспокійну, нестандартну душу на стандартний папір, розверстував почуття у рядки і строфи, ніби кришив хліб для фантастичних нічних птахів, які мали влетіти у кімнату із зоряної темряви прочиненого вікна.
“Пресволочнейшая штуковина” стала смислом короткого Євгенового життя, солодким пеклом і тернистим раєм, єдиним диктатором, що гнобив і підносив, штовхав до, здавалось би, абсурдних вчинків, до шалених пристрастей; і ніколи не повергала у зневіру та хандру. Принаймні, я не бачив його у розпачі. Ця “штуковина” примушувала його в “двух любить одну”, переживаючи екзистенцію повноти почуття у роздвоєному коханні, постійно дошукуватися парадоксальних крайнощів у сірих до непристойності буднях, бути то денді у модному, чудово підігнаному до його еллінської статури вбранні, то хіпі у потертих джинсах, які купував на “толчку” за шалені як на ті часи гроші, та у вигорілій безрукавці; “гнилим інтелігентом” і водночас “гегемоном”-пролетарем, висококласним токарем і вправним трактористом. “Штуковина” підігрівала душу до марного пошуку підтримки з боку Андрія Вознесенського і віру в цього метра совєцької поезії як в месію.
Однієї пізньої осені Євген подався до Пєрєдєлкіного з твердим наміром познайомити Вознесенського із собою і своєю поезію, та вроджена делікатність змусила довго топтатися і нервово походжати біля метрової дачі, допоки не “впіймав гаву” – втрапив у дренажну канаву, замасковану тонкою кригою та снігом. Євген подумав “Ну де ще я зігріюсь та підсохну ?” і рішуче натиснув кнопку дверного дзвінка. Метра на дачі не було, проте його сердешна і смілива дружина впустила незнайомця, дала переодягнутися в тіснуватий для Євгена одяг свого знаменитого чоловіка. Поки Євгенів одяг сушився біля каміна, а Євген невимушено чаював із гостинною хазяйкою, з Москви повернувся Вознесенський. Певне, мізансцена біля каміна метром була сприйнята розважно, він підсів чаювати, погортав Євгенові рукописи і схвалив, чим надовго окрилив поета із Дніпра. По тому Євген інколи подзвонював метру, сподіваючись на підтримку. Однак, не дочекався…
Євгенів фаталізм дивував і лякав. Він часто з якимось моторошним пафосом повторював страшу фразу “Поеты долго не живут…”, нею батіжив Пегаса – поспішав жити, абсолютно не турбуючись про безпеку життя. Ходіння по тонкій кризі – у прямому і переносному сенсі – його бадьорило, викликало піднесення. Тому-то він рибалив тільки узимку з криги, а влітку не проминав пройтися краєм прірви. Одного разу ввечері після ресторану “Маяк”, де відзначали мій день народження, компанія вирішила прогулятися Монастирським островом. Йшли через міст, і раптом Євген миттю видряпався на ферми мосту і став елегантно прогулюватися вузенькими перекладинами, читаючи свої поезії. Ми внизу обімліли і з жахом спостерігали за безумною еквілібристикою над сутінковою протокою…
Євгену дуже хотілося бути публічним. Читати поезії в кафе чи прямо на вулиці, і щоб читання чули не тільки приятелі, такі ж безталанні поети, як і він, але й п’яні завсідники чи тверезі перехожі, публікуватися в товстих чи тонких журналах, нарешті видати книгу. Звичайно ж, він не був ні “українським буржуазним націоналістом”, хоч і приятелював із “непублічними” україномовними поетами, ні “антісовєтчіком”, врешті мав навіть культовий статус “гегемона”-пролетаря, та на ті часи відчувати себе вільною людиною, не критися у своєму прагненні до свободи означало неблагонадійність із усіма гебешними наслідками. Євген цілком усвідомлював себе літератором-“отказником”, адже його творчість ніяк не могла вписатися в рамки соцреалізму і минути рогатки цензури. Він був типовим нонконформістом із елементарної причини – не мав продажну душу. Отже, не лише книги, але й жодної публікації Євген не дочекався – загинув, смертю протестуючи проти тотально-сірої буденності, проти ідіотської регламентованості хворим суспільством почуттів, прагнень і вчинків поета.
Парадокс чи закономірність? – його поезії, вщерть напоєні колючими і лагідними вітрами вільного життя, і нині протестують проти смерті – смерті духу. Часом вони здаються недовірливо-наїжаченими, інколи – відчайдушно розхристаними, але завжди – ніжними і беззахисними, мов кульбабка між колій (образ одного із віршів), як березнева трава, як перший поцілунок, та в жодному разі не анемічно красивими “красою” застиглих штампованих рядків багатьох тодішніх ялових писак, книги яких більше нагадували депо віршів-паротягів та віршів-порожняків. Вражаюча безпосередність поезій Євгена, здатність пронизувати енергією душі невловиму субстанцію, оту “пресволочнейшую штуковину”, карколомне зіставлення реалій і поетичних метафор наблизили його тексти до екзистенційно критичної температури, в якій реальність переплавлялася в нову реальність.
При певній тривожності, навіть трагедійності в поетичному осмисленні буття Євгеном, прочитання його віршів залишає враження доторку до чогось щойно народженого, світлого і запашного – ніби торкнувся ніжного тільця немовляти. У глуху добу закляклості, важкого летаргійного сну, в якому перебував Дніпропетровськ сімдесятих, поезії Євгена нагадували його друзям тепловодий чистий потічок, що пробивається крізь кригу.
Моральним авторитетом для Євгена був великий українець – намагався жити “по Григорию Сковороде” (визнання в одному з віршів), і це, на мою думку, йому вдалося. Суспільство, отруєне комуноманіяками, його не зловило. Помер поетом – на відміну від нас, його друзів, які видали книжки, стали членами творчої спілки, увійшли у різні антології та довідники, проте з часом втратили гостре, болісне і солодке відчуття Поезії. У старіючих єствах формула крові змінюється з поетичної на звичайну, тривіально обивательську, і на це немає ради…

м. Дніпропетровськ


15 16
17

Січеслав