проект редакція часопис посилання контакти





сичеслав17
3 (17) 2008 червень - серпень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Спілчанська толока
Наші люди у світах
Проза
Поезія
Молодіє муза
Драматургія
Краєзнавство
Літературознавство
Огляди, відгуки, рецензії
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока - 2
Січеслав сміється
Музика
Колонка головного редактора

Леся СТЕПОВИЧКА


ТАРАС ШЕВЧЕНКО ОЗИВАВСЯ
ДО НАС З ВИСОКИХ НЕБЕС...
Інтерв’ ю для газети «Літературна Україна». Розпитувала Олена ЛЕВЧУК.

О.Л. – Пані Лесю, розкажіть, як проходило Шевченківське свято у вашій області?
Л.С. – Пані Олено, відчуваю певний психологічний дискомфорт від того, що мушу сама розповідати про свято. Природно, хотілося б почути думку учасників, сторонній «свіжий» погляд на речі, оскільки я перебувала в епіцентрі подій, дивилася вперед і могла не помітити того, що відбувалося збоку і в мене за спиною. Тож наперед прошу вибачення у читачів за можливі суб’єктивні рефлексії. Намагатимуся бути максимально об’єктивною і утримуватися від оціночної позиції. Зрештою, читачеві стануть у пригоді відгуки багатьох учасників свята.

О.Л. – Хто приїхав до Дніпропетровська?
Л.С. – Список увесь час мінявся, і було прикро, що заявлені Євген Баран і Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький і Світлана Короненко, Павло Мовчан, Юрій Андрухович і Оксана Забужко, а ще «Золоті ключі» на чолі з Ніною Матвієнко та кобзар Тарас Компаніченко не приїхали. Але ті, що приїхали – були славні! На свято вшанування пам’яті перепоховання Кобзаря прибули близько ста осіб – відомі і видатні письменники, майстри пера, серед них лауреати Шевченківської премії з 26 областей України та з-за кордону, а також художники, митці. Я вдячна кожному гостеві, хто не злякався «міста чавуну і сталі», а їхав на землю, овіяну славою Запорозької Січі, на землю, що породила Валер’яна Підмогильного і Олеся Гончара, у місто, славне іменами Івана Манжури і Бориса Тенети, Галі Мазуренко і Дмитра Яворницького, Валер’яна Поліщука і Павла Загребельного.

О.Л. – З чого усе починалося?
Л.С. – Усе почалося у кінці травня 2007 року, коли мої колеги поети М. Кудрявцев, Ю. Кібець і я повернулися з Тернопілля і сповістили правління про те, що Дніпропетровщина перейняла естафету свята. В ті дні було обговорено і розглянуто на правлінні «Пропозиції ДОО НСПУ по проведенню Шевченківського свята». Серед наших завдань найголовнішими були: добиватися продовження терміну оренди нашого письменницького приміщення, провести ремонт приміщення, підготувати й видати книгу «Шевченкіана Придніпров’я», яка б увібрала «під одним дахом» історико-краєзнавчі розвідки про перебування Шевченка на нашій козацькій землі у 1843 та 1845 роках, а також розділи Шевченкіани – «Літературна», «Музична», «Скульптурна», «Театральна», «Дитяча», «Народна (Петриківка, вишивка)», «Наукова», «Спортивна» тощо, підготовка Шевченківського спецвипуску журналу «Січеслав», розробка Програми свята, проведення всеобласної радіовікторини «Шукаймо у собі Шевченка» з відзначенням переможців. Відтоді тривала підготовка до свята, наш непростий і, на щастя, конструктивний діалог з обласною владою, порівнювалися альтернативні програмні пропозиції, тощо. Ми дискутували, часом сварилися, але всіх об’єднувала конструктивна ідея – провести Шевченківське свято на найвищому рівні.

О.Л. – Як пов’язане ім’я Тараса Шевченка з вашим краєм?
Л.С. – Шевченкові було 29, коли він вперше приїхав у наш козацький край, побачити Кодак і Хортицю. Це збіглося з найсвітлішим періодом його життя. Останні п’ять років він вже вільний від важкої трагедії кріпацтва, вже відомий і славний автор «Кобзаря» (1840), драми «Назар Стодоля», історичної драми «Никита Гайдай», низки поем та віршів, серії блискучих малюнків і картин. На той час Шевченко удостоєний срібної медалі Академії мистецтв (пізніше його відзначать ще двома срібними медалями). Ще попереду – його Голгота, участь у Кирило-Мефодіївському братстві, арешт, заслання, випробування Кос-Аралом. Та це все ще попереду. А у травні 1843 року, отримавши відпустку в Академії мистецтв, Шевченко вирушає в Україну, на рідну землю, яку він полишив підлітком-кріпаком 14 років тому. Тарас Григорович об’їздив чимало міст і сіл України, побував у Києві, Переяславі, Качанівці, рідній Кирилівці. На початку вересня 1843 року Кобзар вирушив з Яготина в омріяні краї запорозького козацтва. Більшість дослідників сходяться на тому, що він їхав найкоротшим із поштових шляхів, які тоді існували: через Пирятин – Лубни – Хорол – Кременчук. Біля Кременчука наплавним мостом поет переїхав на правий берег Дніпра і ступив на землю тодішньої Катеринославщини, у селі Старий Орлик (у 1960-і роки затоплене водами Дніпродзержинського водосховища). Далі його шлях проліг через Верхньодніпровськ – село Романковку (пізніше увійшло до м. Дніпродзержинська) – Катеринослав (Старий Кодак, Мануйлівка) – Олександрівськ (Хортиця) – Нікополь. Цими маршрутами ми намагалися провезти і наших гостей. Тому й логотипом свята, який сяяв на бігбордах, на сцені театру ім. Т. Шевченка, у приймальні облдержадміністрації, на титульній сторінці нашої книги і журналу «Січеслав», на програмці і запрошенні для гостей, ми взяли автопортрет молодого Кобзаря 1843 року (художник-дизайнер Сергій Ковика-Алієв). Цим його юним образом ми надихалися, готуючи свято, накликали його присутність.

О.Л. – Чи здійснилися ваші задумки?
Л.С. – Скажу, що, як не було важко, нам пощастило все це втілити в життя. До честі нашої обласної влади (заступник голови ДОДА Є. Бородін, начальник обласного управління культури Катерина Самарець) скажу, що вона максимально сприяла як ремонту офісу, як виданню святочної книги, так і самій організації свята. На це не пошкодували коштів з обласного бюджету і гості отримали в дар примірники-подарунки. Нашу книгу також передано до Національного музею Тараса Шевченка (через В.Портяка), до Національного музею літератури України, до музею Тараса Шевченка у Переяславі–Хмельницькому (через Галину Гай) та в інші заклади.

О.Л. – Як все відбувалося? Підемо хронологічним шляхом.
Л.С. – 19 травня з усіх куточків України з’їжджалися гості. Найранішні пташки прилетіли потягом із Криму: із Севастополя Тамара Дяченко та Лідія Огурцова із Симферополя, Людмила Солончук з Черкащини і лауреат Шевченківської премії, багаторічний політв’язень ГУЛАГу Степан Сапеляк із Харкова. Їх зустрічали в оновленій письменницькій світлиці чаєм-кавою місцеві письменники Наталка Дев’ятко і Анатолій Шкляр. Пізніше з’явилися галичани: три музи зі Львова – Марія Людкевич, Галина Пагутяк і Леся Бернакевич, голова Тернопільської ОО НСПУ Є. Безкоровайний, голова Вінницької ОО НСПУ Володимир Рабенчук, Віталій Павловський з Донецька, голова Житомирської ОО НСПУ Михайло Пасічник, Пилип Юрик із Запоріжжя, Віктор Ганоцький з Кіровограда, голова Луганської ОО НСПУ Андрій Медведенко, лауреат Шевченківської премії, голова Миколаївської ОО НСПУ Дмитро Кремінь, Станіслав Конак та багатолітній політв’язень ГУЛАГу Олекса Різниченко з Одеси, Олександр Міщенко з Лубен, Володимир Лис із Волині, голова Херсонської ОО НСПУ Василь Загороднюк і Анатолій Гризун із Сум.
На трасі перед в’їздом до Дніпропетровська три молоді красуні, студентки театрально-художнього коледжу у віночках, червоних чобітках і національних строях (організатор в.о. заввідділом культури мівськвиконкому Валентина Слобода) зустрічали хлібом-сіллю офіційних керівників делегації – народного депутата України, голову НСПУ Володимира Яворівського, голову Шевченківського оргкомітету-2008 Василя Шкляра, представників братньої Вірменії Фелікса Бахчиняна і Гаярті Хачатрян.
Великий бус із Києва заблукав у димах і нетрях індустрійного Дніпродзержинська і привіз своїх пасажирів аж пізно увечері до готелю «Дніпропетровськ», що на вулиці Набережній понад Дніпром. Серед потомлених гостей були преславні лауреати Шевченківської премії Любов Голота і Роман Лубківський, Леонід Талалай і Олесь Лупій, «найгрошовитіший» із художників, автор української гривні Василь Лопата, письменники Ніна Гнатюк і Василь Портяк, Василь Довжик і Едуард Драч, Юрій Завгородній і Анатолій Качан, Василь Фольварочний і Василь Неволов, Петро Осадчук і Олеся Мудрак, Петро Засенко і Сергій Борщевський, Вікторія Климентовська з Рівненщини, Василь Кузан із Закарпаття і Олександр Смоляк з Івано-Франківська, Галина Гай з Білої Церкви і Віталій Мацько з Хмельницького, Анатолій Шкуліпа із Чернігова і представник кримсько-татарської літератури Ділавер Османов із Криму. Прибули члени оргкомітету на чолі з жінкою-«генералом» Вірою Павловською і багатостраждальним «рівноапостольним» Павлом Щирицею, відповідальним секретарем НСПУ за роботу з областями, з яким ми, координуючи наші дії, обмінювалися телефонатами разів сто на добу. Порадували дніпропетровців своїм приїздом славні іноземні гості: Алєсь Рибак (Білорусь), Володимир Сарішвілі (Грузія), Іренеуш Шмідт (Польща), Вікторас Рудзіанскас (Литва), Хіросі Катаока (Японія), Ґалим Жайлибай (Казахстан), представник Фонду Гуляків Наталія Кот (Україна – Австралія). Делегацію супроводжував кореспондент Всесвітньої Служби Радіо Україна Петро Шульга. Пізніше до «сім’ї вольної, нової...» приєдналися артисти знаменитого іскрометного квартету «Явір» Володимир Дідух, Валентин Реус, Юрій Падун, Євген Бельський.
Тих, хто прибув раніше, імпозантний білий автобус повіз до Художнього музею, що на вулиці Шевченка, де відкрилася виставка «Шевченкіана у книжкових знаках та графіці», і де можна було оглянути творчий доробок художників–членів Дніпропетровського клубу екслібриса «Кобзар» (керівник – художник В. Хворост), який існує вже понад 30 років.
День 20 травня розпочався зустріччю гостей з керівництвом області у приміщенні облдержадміністрації. У залі, прикрашеній автопортретом Тараса Шевченка, пролунали слова привітання заступника голови ДОДА Є. Бородіна та начальника обласного управління культури Катерини Самарець.
Голова НСПУ В. Яворівський у своїх виступах на цій зустрічі і пізніше, на відкритті свята, наголошував на доленосній ролі Тараса Шевченка у становленні української національної ідеї. Зокрема він сказав:
«Ми з вами – чи не єдина на планеті нація, яка має право і повинна дотримуватися, крім культу Бога і Батьківщини, – ще й культу Слова. Уточнюю – культу сильного, енергетичного художнього слова.
Слово зберегло нас як націю. Не економіка, не науково-технічні винаходи (хоча й вони були), не переможні війни, не роль у світовій історії, не геополітичне розташування в самісінькому центрі європейського материка, зрештою, навіть не хліборобський геній українців, навіть не унікальні світочі нашої матеріальної культури Софія та Лавра, – порятувало і зберегло нас від забуття й загибелі саме Слово. Наше Слово. Слово з теплих уст нашого народу.
Хтось хоче сперечатися зі мною? Ось аргумент. Середина сімнадцятого століття. Киплять гігантські пристрасті в Європі – зав’язуються, прагнуть самовизначення і самостійного буття молоді і “старші”, але однаково амбітні нації. Серед них – і ми, українці. Працюють шаблі та мілітарний і дипломатичний талант Богдана Хмельницького. Колективний кодекс відваги, жертовності й патріотизму. З цього вогню, з цієї плазми мусила б народитися могутня, загониста й водночас шляхетна сила, що мала б усі підстави бути лідером принаймні у Східній Європі.
Ми лише розпочали змушувати світ рахуватися з нашою силою та розумом – і кінець. Холодний Переяслав одна тисяча шістсот п’ятдесят четвертого.
А за ним – окупація, впалість духу, покинутість напризволяще всього, що вчора іще було таким до щему рідним. Вороння, лобода й будяки над нашими святинями. Кінець.
За півтора-два десятиліття нас заковтнула зажерлива, зухвало самовпевнена євразійська суміш племен, з яких витворять жорстоку, шовіністичну імперію, що буде видозмінюватися за назвами, але в суті залишатиметься дикою та несамовито варварською.
Отож, після Переяслава – нас уже нема. У нас усе – в минулому.
І раптом – із останніх сил, із решток інстинкту самозбереження, з найглибшої кореневої системи нації, з рабів (сестра згадувала, що любив у дитинстві їсти землю!) появляється, випростується, як громовідвід, – Тарас. Тарас замість Богдана. Слово замість Шаблі.
Зізнаймося, його картини ніколи б посутньо не вплинули на самозбереження українців. Тільки Слово. Тарасове Слово взяло на себе місію порятунку вже знищеної української держави. Пушкін, Міцкевич, Емінеску були просто національними поетами, а Тарас – україноохоронець і українотворець водночас.
Вдумаймося: триста сорок років ми зберігали наш національний дух, нашу національну мрію та ідею, по суті, – лише у Слові. Тарасовому, Лесиному, Франковому, Нечуєвому, Кулішевому… Долучайте імена самі. Вони пронесли Україну до другого відродження на початку двадцятого століття. І письменники, або ж ті, хто мав хист до Слова (Грушевський, Винниченко, Петлюра) – блискавично відродили її. Як саме, вдало чи не вдало – то вже інша річ, але це наша реальна історія.
А далі двадцяте століття вкинуло нас у пекельні випробування: дві війни, три голодомори, сталінщина, тотальне “переколочування” народів та русифікація, повзуча брежнєвщина… І знову ж таки ми вистояли у Слові. Слові Маланюка, Зерова, Рильського, Тичини, Сосюри, Вишні, Малишка, Гончара. За всіх компромісів, ідейних хитрощів та лукавств, але – вистояли. Долучайте імена письменників самі... Ми можемо чесно подивитися людям у очі. І повторити: «У нас нема зерна неправди за собою…»

Про могутню велич Шевченкового Слова і його значущість для кожного українця говорили у своїх виступах голова Шевченківського комітету Роман Лубківський і Любов Голота, інші виступаючі. Після прес-конференції, що відбулася тут же, гості рушили на урочисте покладання квітів до пам`ятника «молодому» Тарасу Шевченку. Далі гості розділилися на дві групи і роз’їхалися на екскурсії до Історичного музею ім. Д. Яворницького та до меморіального будинку-музею Д. Яворницького. Перші оглянули унікальну колекцію половецьких баб просто неба, чумацький віз і козацьку «чайку», макет Запорозької Січі, другі – поринули в несуєтну затишну атмосферу меморіального будинку–музею академіка-шевченкознавця Д. Яворницького. На веранді і в саду козацького Батька Дмитра Івановича Яворницького пролунали неповторні пісні у чарівливому виконанні барда Едуарда Драча із репертуару знаменитого кобзаря Вересая, якими заслухався свого часу Тарас Григорович. Далі на гостей чекали Всеукраїнська виставка «Мальовнича Україна» у виставковій залі Національної Спілки художників України на вулиці Набережній, де перед зібранням виступив міністр культури й туризму В. Вовкун і де можна було оглянути живопис молодих авторів з усієї країни.
Святочне відкриття Шевченківського літературно-мистецького свята “В сім`ї вольній новій” відбувалося увечері на сцені Дніпропетровського державного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка (директор член НСПУ Валерій Ковтуненко). Ведучі зачитали привітання від керівників нашої держави.
На святі відбулося перше вручення Літературної премії Національної спілки письменників України та Міжнародного Благодійного Фонду Ернеста і Наталії Гуляків “Айстра”. Заснована за ініціативи заступника голови НСПУ Василя Шкляра та голови Фонду Ернеста Гуляка, премія має привернути увагу громадськості та засобів масової інформації до найталановитіших творів сучасного вітчизняного письменства, сприяти популяризації та підвищенню авторитету й престижу високообдарованих майстрів слова. Таким чином, першу премію у розмірі 30 000 грн. присудили письменниці з Львівщини Галині Пагутяк за книгу “Захід сонця в Урожі”. Отож, свято було по-справжньому соборним і настрій панував піднесений. За мого життя я не пам’ятаю такої зоряної плеяди поетів, лауреатів Шевченківської премії, які б виступали в один вечір на цій театральній дніпропетровській сцені: Володимир Яворівський і Леонід Талалай, Олесь Лупій і Степан Сапеляк, Василь Лопата і Любов Голота. З великою цікавістю зустрічала публіка їхні поетичні виступи. Тарасове слово цвіло не тільки рідною мовою, а линуло з польських, литовських, кримсько-татарських, вірменських, грузинських вуст. Під час концерту зал не просто підспівував, а й підтанцьовував слідом за іскрометними козацькими піснями і танцями у виконанні січеславського фольклорно-хореографічного ансамблю «Славутич» (художній керівник – народний артист України Георгій Клоков). Поруч мене сиділа чудова, чарівна черкащанка Людмила Солончук, з якою ми в терцію підспівували увесь концерт, не могли втриматися. Панувала висока духовна спорідненість українців, не офіціозна, а щира, непідробна, незабутня. Учасники свята змогли оглянути у фойє виставки книг, рушників народного майстра Василя Кандели, твори майстрів Петриківського розпису, присвячені Тарасові Шевченку.
21 травня гості свята роз’їхалися невеличкими групами у райони і міста області, де вони оглянули шевченківські місця, зустрілися зі школярами й читачами глибинки. «Ми їдемо не гуляти, не чарку пити, а охопити Тарасовим словом усі міста і села, ми хочемо «накрити» усю Дніпропетровщину», – заявив голова НСПУ, народний депутат України В. Яворівський. Область без перебільшення була охоплена Тарасовим словом, народною піснею, душевним спілкуванням мешканців з майстрами слова.
Володимира Яворівського, який серед іншого розповів про свій незакінчений роман «Друге пришестя» про кохання й трагічну долю Тараса і Гликери, цього дня слухали бібліотекарі і вчителі української літератури в міській бібліотеці (директор Ерна Шамичкова), учні педагогічного училища. Цього ж дня увечері актори Дніпропетровського державного музично-драматичного театру
ім. Т.Г. Шевченка показали виставу «Назар Стодоля» (режисер-постановник народна артистка України Лідія Кушкова). Після вистави гості і актори рушили із свічками і квітами до пам’ятника Тарасові Шевченку. Вікторія Кліментовська з Рівненщини була вражена магічністю цієї нічної акції.
22 травня на гостей свята чекали творчі зустрічі зі студентами Дніпропетровського національного університету, театрально-художнього коледжу, педагогічного училища та училища культури, співи бандуристки Надії Коваль і Едуарда Драча.
Пізніше народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка-2006, режисер і директор унікального Дніпропетровського театру одного актора «Крик» Михайло Мельник запросив гостей на виставу «Гріх». «Геніальне, авангардове, світового театрального рівня прочитання Михайла Коцюбинського», – так відгукнувся на цю культурну подію Володимир Яворівський.
Увечері відбулося урочисте закриття Шевченківського літературно-мистецького свята “В сім`ї вольній, новій” і передача творчої естафети від Дніпропетровської до Чернівецької області у Дніпропетровському державному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка (головний режисер заслужений діяч мистецтва України Анатолій Канцедайло). Із рук заступника голови Дніпропетровської ОДА Є. Бородіна естафету (Петриківську розписану вазу) прийняли буковинці – заступник голови Чернівецької ОДА, письменники Василь Фольварочний і Василь Васкан.
Cмачною родзинкою для публіки став виступ студента 1 курсу факультету міжнародної економіки ДНУ Мбомбо Есено Ада Мойсес (Екваторіальна Гвінея), який темпераментно прочитав українською мовою «Реве та стогне Дніпр широкий». Люба Голота у захваті кинула йому на сцену і він вдало підхопив розкішний оберемок степових квітів. Біла жінка, чорний чоловік і сліпучо-білі ромашки.
Студентка 5 курсу факультету української та іноземної філології і мистецтвознавства ДНУ Су Янь (Китай) проспівала українською пісню на слова Тараса Шевченка «Така її доля» у супроводі бандури (Олена Завгородня, режисура Юрія Кутепова)). Свої вірші читали поети-гості і наш поет з Дніпродзержинська Володимир Сіренко. Іноземних гостей було нагороджено найвищою «Почесною відзнакою» НСПУ, золотою медаллю «За вагомий внесок у відродження духовності та особисті досягнення в літературній творчості».

О. Л. – Я чула, що й ви, пані Лесю, як організатор свята, отримали цю нагороду. Що вона для вас?
Л.С. – Для мене вона – не просто подарунок, разом з квітами і 4-томником творів Володимира Яворівського, за які я безмежно вдячна керівництву Спілки, а й стимул служити надалі, не покладаючи рук і не шкодуючи сил і серця, святій справі розвою українського літературного процесу на Придніпров’ї. І це не тільки моя нагорода, а й відзначення всього письменницького колективу ДОО НСПУ.

О.Л. – Чи є у вас відчуття чогось незреалізованого, що не сталося, як бажалося?
Л.С. – Так. Не вдалося показати таланти дніпропетровських письменників, виступи яких ми планували на сцені театру ім. Т. Шевченка як акцію привітання гостям. Їх було виключено із списку заходів з мотивацією згори, що концерти, мовляв, урядові, що кожен пункт сценарію затверджується на рівні Міністерства культури, і що насамперед до слова будуть запрошені гості з України та з-за кордону. На мій превеликий жаль, наш дніпропетровський спілчанський «літературно-музичний блок» було викреслено твердою владною рукою без жодних заперечень. На щастя, більшість наших письменників поставилися з розумінням до цього. Взяли гору почуття порядності і гостинності, етика господарів і здоровий глузд.
Шкода, що два райони – Апостолівський і Покровський. та мер міста Нікополя не надіслали авто, не прийняли гостей. Місцеві кадрові розбірки чи ще якісь невідомі нам причини затьмарили їм розум і змусили забути про предковічну гостинність і повагу до Тараса Шевченка та свята його повернення на батьківщину.
Серед недоліків має бути згадано і надто слабку інформаційну підтримку свята. Три-хвилинні кліпи промайнули на обласному ТБ, обласне радіо і газети «Зоря» та «Днепр вечерний» відреагували статтями на урочисті події. На сайтах ОДА і Облради була відповідна інформація. Але цього замало. Вечір відкриття Шевченкового свята з грандіозним концертом козацького гурту «Славутич», з виступами лауреатів Шевченківської премії мав би транслюватися на всю Україну. Шкода також, що не відбулася запланована нами урочиста хода до пам’ятника «старшому» Тарасу Шевченку на Монастирський острів з покладанням квітів. Як сказали нам у міській раді (Валентина Слобода), пам’ятник перебуває в аварійному стані. Сподіваюся, що міська влада, яка вже сьогодні грандіозно готується до чемпіонату 2012 року, не забуде бодай до цієї дати відремонтувати шедевр скульпторів І. Зноби та В. Зноби.

О.Л.: – Про що я забула вас спитати?
Л.С.: Під час заключного концерту в театрі ім. Тараса Шевченка я висловила подяку колегам-письменникам, без роботи яких свято б не було таким яскравим і насиченим. Хочу ще раз сердечно від імені правління подякувати тим, хто щиросердо попрацював для спільної справи. Це – колеги-письменники:
лауреат Шевченківської премії Григорій Гусейнов – член правління ДОО НСПУ, був на прийомі в обладміністрації, приймав гостей у Кривому Розі;
Юрій Кібець, член спілчанського оргкомітету – приймав гостей, організував транспорт, супроводжував гостей у Магдалинівку;
Сергій Лебідь – як член правління долучився розробки Програми свята, підготував музичне вітання як керівник гурту «Лебеді»;
Михайло Кудрявцев, Анатолій Шкляр – члени правління, приймали і проводжали гостей, брали активну участь у святі;
Микола Чабан – співупорядник книги «Шевченкіана Придніпров’я», висвітлював події в обласній газеті «Зоря», супроводжував гостей по Нікопольському району;
Валерій Ковтуненко – директор театру ім. Тараса Шевченка, в якому проходили відкриття і закриття свята;
Наталка Дев’ятко – член спілчанського оргкомітету, приймала гостей в письменницькій світлиці, супроводжувала по Дніпропетровському району;
Сергій Злючий, Володимир Сіренко, Марія Дружко – приймали гостей у Дніпродзержинську, брали активну участь у святі;
Андрій Коцюбинський – приймав гостей свята у Павлограді;
Надія Тубальцева, Віталій Старченко, Олекса Вусик – як члени правління долучилися розробки Програми свята, брали участь у покладанні квітів до пам’ятника Кобзарю, супроводжували гостей у районах, тощо.
У святі взяли активну участь:
Валерій Ніколенко, Жан Парфімчук, Микола Павленко, Наталя Федько, Ростислав Маменко.
На святі були присутні члени ДОО НСПУ Сергій Андреєв, Віктор Савченко, Сергій Бурлаков, Володимир Луценко, Григорій Гарченко, Олександра Кравченко, Людмила Левченко. На жаль, через хворобу не міг на свято прибути поет Віктор Корж, який би грянув шевченковим словом, як ніхто із нас. Через хворобу не змогли бути, але передавали нам свої вітання Ігор Пуппо і Клавдія Фролова, Ірина Прокопенко і Леонід Залата, Микола Карплюк і Микола Невидайло, Костянтин Чернишов та Григорій Бідняк. У від’їзді був Олександр Ратнер.
Дякую усім письменникам-авторам, твори яких прикрасили спецвипуск «Січеслава» (число 16) та книгу «Шевченкіана Придніпров’я» – окрім багатьох вищеназваних це Віктор Гриценко, Олеся Омельченко, Михайло Дяченко, Олесь Завгородній, Віктор Корж, Михайло Ларін, Микола Невидайло, Михайло Селезньов, Яр Славутич (Канада), Ганна Шепітько, а також усім авторам-митцям.
Окремо дякую друзям Спілки, які добровільно і безкорисливо працювали для справи чи надавали допомогу ситуативну, не шкодуючи сил, це – працівник фольклорної лабораторії ДНУ Наталя Щербак, адміністратор театру «Крик» Зоя Сидоренко, журналіст, мистецтвознавець Андрій Тулянцев, заслужений художник України Андрій Потапенко, колекціонер живопису Юрій Кулик, голова Спілки фотохудожників Олексій Шпак та багато інших.
Окремо хочу торкнутися теми ремонту нашого спілчанського приміщення. Бракувало коштів, і поки тривали пошуки спонсора, правління у вересні 2007 року прийняло рішення про добровільний збір грошей для проведення ремонту. На наш заклик відгукнулися, зробивши шляхетний внесок, колеги, яким правління ДОО НСПУ виносить сердечну подяку (називаю прізвища у порядку надходження коштів):
Марія Дружко, Володимир Сіренко, Наталя Федько, Олександр Ратнер, Юрій Кібець, Віталій Старченко, Анатолій Шкляр, Олекса Вусик, Наталка Дев’ятко, Олександра Кравченко, Григорій Гусейнов, Ганна Шепітько, Валерій Ковтуненко, Григорій Бідняк, Микола Миколаєнко, Михайло Селезньов, Михайло Василенко – по 50 грн.;
Леся Степовичка, Михайло Кудрявцев, Віктор Веретенников, Сергій Лебідь, Анна Нікітіна – по 100 грн. ;
Ростислав Маменко – 60 грн., Володимир Луценко – 1 грн.
Ці кошти – всього 1411 гривень – пішли на реставрацію електро- і телефонної мережі. Для самого ж ремонту приміщення кошти виділив меценат, який побажав залишитись невідомим. За організаційне сприяння у проведенні ремонту правління ДОО НСПУ складає подяку окрім вищеназваних керівників ОДА – директору Історичного музею ім. Д. Яворницького Надії Іванівні Капустіній та проректору Національного гірничого університету Юрію Тимофійовичу Хоменку.

О.Л. – Які родзинки ще трапилися на святі?
Л.С. – Cталася тиха революція, яку мало хто помітив. Я звернула увагу на цю обставину значно пізніше, на фото. Письменники Любов Голота і Хіросі Катаока, яким було доручено нести корзину троянд, мимоволі порушили віковічний порядок, заведений міською владою при покладанні квітів до пам’ятника Шевченку. Згідно з протоколом завжди першими йшли з вінками чи корзинами перші особи області й міста, за ними другі (керівники районів), далі – громадські організації. Ніколи – ви чуєте? – ніколи цей порядок не порушувався. І от, як зафіксувано неупередженими фотографами, на вістрі святкового клину йдуть безневинні, нічого не підозрюючі Люба й Хіросі, за ними видно дещо збентежені обличчя нашого обласного керівництва, поруч з якими спокійні київські гості – міністр культури й туризму В. Вовкун та народний депутат В. Яворівський. Того дня ініціативу на Театральній площі захопило красне письменство. Але Тарас Шевченко не образився, і, слава Богу, нічиї голови не полетіли у траву. Навпаки, з усієї сили сяяло сонечко, буяли квіти й трави, і всі були щасливі і веселі. Принаймні так на світлинах видно.
А ще знаєте, родзинки бувають там, де нуртує іскрометне почуття гумору, от, скажімо, як у нашого Явора–Яворівського. Коли я спитала його, як Вам спалося на новому місці (у готелі «Рассвет»), Володимир Олександрович відповів: «Дякую, все гаразд. Поселившись, я зробив приємне відкриття, що під вікнами готелю розташована залізнична колія. Я був вивчив уже розклад потягів, звик до нього, як до рідного, навіть полюбив його. І от учора уночі один поїзд вчасно не прийшов, і я прокинувся...» Весело, правда? А хтось би набурмосився, і вантажив би оточення цілий день своїм кислим обличчям.
Суцільною родзинкою був українознавець з Японії – Хіросі Катаока, він говорив чистою українською і тримався чарівливо просто. Не дивно що він став улюбленцем всіх. Дотепний С. Борщевський прочитав зі сцені епіграму a la Маяковський, яку він написав для Хіросі.
Одна з родзинок трапилася у святковому пирогу 23 травня, коли столичний автобус віз нас на Київ. По дорозі ми відвідали знамениту Петриківку, Центр народного малярства (директор – народний художник України Андрій Пікуш), майстрів народного розпису, накупили розписних півників, дудочок і дзиг. Далі гостинне Петриківське начальство департаменту культури (дві люб’язні пані Люби) повезло нас на Січ, яку наші козаки кілька років тому відновили у степу, на місці останньої Петриківської паланки, на території колишнього зимівника останнього отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Козацькі коні вільно гуляли соковитими луками, гармати стріляли на честь гостей. Володимиру Яворівському козаки підвели коня, і він на наших очах умить став вершником, махнув жартівливо рукою «За мною, козаки!» Гостям влаштували екскурсію Січчю, показали плетені з лози курені, знамениту «палю» і почастували справжнім козацьким кулішем із салом. Шаблі виблискували на сонці в руках вправних молодих козаків, гурт «Явір» співав «За байраком байрак», а над сторожовою вежею час від часу лунав розкотистий травневий грім. Може, то Тарас Шевченко озивався до нас з високих небес...

О.Л. – Цікавий фінальний акорд. Отже, свято скінчилося і дніпропетровці забудуть про Шевченка до наступних свят?
Л.С. – Зовсім ні. Ми – не пожежна команда. Шевченко був і залишається з нами назавжди. Бо він єдиний є тою духовною силою, тим Абсолютом, чия Поезія може порятувати нас у хаосі сучасного політичного життя, особистісних катаклізмів і негараздів, заздрощів і ревнощів, розборонить чвари і підкаже шлях, як виборсатися із липкої, тягучої твані міжусобиць і національного канібалізму. Без нього ми – пігмеї, малі і нікчемні «паралітики з блискучими очима». Життя без Шевченка, як без Бога, немислиме і неможливе. Яке щастя, що він в України є! Отож, Шевченкіана триває. Попереду – урочиста презентація книги «Шевченкіана Придніпров’я», яка відбудеться в музеї «Літературне Придніпров’я», у Спілці письменників, на засідання краєзнавчого клубу при обласній бібліотеці, зустрічі з читачами. Ці заходи – добрий привід почитати вголос поезію Кобзаря, згуртуватися навколо неї для добрих справ.

О.Л. – Чого б Ви побажали Шевченківському святу в майбутньому?
Л.С. – На круглому столі, присвяченому «розбору польотів», який провела на республіканському радіо 25 травня Любов Голота, запросивши Василя Шкляра і мене до розмови, ми міркували про те, що треба нам внести у формат Шевченківського свята нові ноти. Скажімо, під час цьогорічного свята ми багато говорили про Шевченка і зовсім мало – про літературу. А тим часом, варто було б подумати на майбутнє про такий собі спокійний, чисто книжковий день (у рамцях свята), коли б ми без бурхливої ейфорії стишилися, могли в камерній, бібліотечній атмосфері обговорити найдостойніші літературні новинки, присвячені шевченківській темі. Скажімо, Фелікс Бахчинян щороку приїздить з Вірменії в Україну не з порожніми руками, а з книгою перекладів Шевченка, сучасних українських авторів. На це варто звернути увагу. На цьому ж таки круглому столі на Хрещатику, 26 серед дзвінків слухачів пролунав і такий: «Що ви нам розказуєте про Шевченківське свято на Дніпропетровщині? Адже там лише одна українська школа». Це не могло бути правдою, але точної інформації для відповіді я не мала. Приїхавши додому, я зателефонувала в управління освіти ДОДА і отримала з вуст начальника облвно В. Сиченка таку відповідь на запитання про мовність в системі середньої освіти: «В області одна тисяча шкіл, серед них 820 (ви чуєте, люди, 820!) є українськими». Це означає, що всі предмети викладаються в них державною мовою. Отож, чутки про зросійщеність Дніпропетровщини сильно перебільшені. Хоча ми не впадаємо у ейфорію, роботи на цій ниві усім нам – непочатий край. Переможемо, коли наша мова звучатиме не тільки у класах, а й у коридорах, у шкільному дворі, на дискотеці.
Бо мова Тарасова незнищенна і прекрасна. Нею споконвіку розмовляють і ліс, і степ, і доли. Малі діточки опановують її сьогодні легко і природно. Дасть Біг, незабаром нею заговорять і їхні батьки...


15 16
17

Січеслав