проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
У ВІНОК КОБЗАРЕВІ
(Письменники Придніпров’я)


Григорій БІДНЯК

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ

До сина Олега

Ти в місті
пам’ятник поставив,
і як велично він
відкривсь...
Ти, сину, генія
уславив,
Пророка звів
у небовись.

Достойно буде
він стояти.
З ним шахтарі
підуть на прю.
І стануть вірші тут
читати,
творити
шану Кобзарю.

Прозрієм, сину,
молитвами
тут, у козацьких
вже світах...
Тараса слово
над копрами
зліта у вись,
неначе птах.


Зупинить він
недобрі дії,
додасть наснаги
й почуття.
Здійснить усі
людські надії
на світле завтра –
майбуття.

На радість
долечку спрямує,
додасть нам віри
до думок...
Бо кров з ним
радісно пульсує, –
бо він – наш
Геній і Пророк.

Він буде вдячний
тобі, сину,
за мудрість, віру
й доброту.
За те, що ти
в тяжку годину
народну наближав
мету.

м. Марганець на Дніпропетровщині, 2008.

Сергій БУРЛАКОВ

* * *
Круте чоло Шевченкове, крутюще,
Як світанкове небо з-під грози
Звелось до нас, за всі наруги дужче,
Не знебулось від кременю-сльози.
Пекучий гнів, важкі невсипні думи
Його різьбили для усіх віків
Так, щоб Кобзар, освячений минулим, –
Сьогоднішнім урочо пломенів.
Щоб він, поставши над страшні гармати,
Світам вістив, не гаснучи в імлі,
Що “буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі».
Круте чоло Шевченкове, крутюще,
Як божий день, як віщий біг планет.
Наснажене любов’ю, всюдисуще,
Людським стражданням виповнене вщерть.
І як, скажіть, на нього не молитись!
Такі ж бо очі, і таке чоло
Раз на віку могли лише з’явитись,
Щоб серце України ожило.


Григорій ГАРЧЕНКО

КОМУ СТРАШНІШЕ

Років гнітючих, реакційних,
Коли не сходила зоря,
Часів ще дореволюційних
Дивлюсь видання «Кобзаря».

Пройшла по нім цензурна щітка:
Що не строфа – крапки, крапки...
Та є у виносках примітки,
Що там пропущено рядки...

І йшов народ на барикади,
Позбувсь тирана і оков,
Та вштиво терся біля влади
Наш Кирпа-Гнучкошиєнко-в.

І в «Кобзарі» в роки застійні
Бюрократичне помело
Прибрало вірші «ненадійні» –
Приміток навіть не було.

Це знак того, що бюрократа
Жахає слово «Кобзаря»,
Як не лякало й супостата
В епоху батюшки-царя.

Віктор ГРИЦЕНКО

КАЯТТЯ
«Переписав «Слепую» та й плачу над нею.
Який мене чорт спіткав і за який гріх,що я оце
сповідуюся кацапам черствим кацапським словом!..»

Лист Т. Шевченка до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.


Все ж спокусив Поета сатана,
а може, лиш столичні сибарити:
він по-московськи вірші став творити,
хоч й не злякався недругів рожна!

І сам себе питав: «Чия вина?
На гріх які підбили ворожбити?»
Та знав: гірку цю чашу пити й пити,
бо буде ще налита не одна.

Крім Бога, в нього Україна в серці,
подолана обманом, а не в герці,
бо в неї що не гетьман – блудний син!..

Слов’ян до гурту кличуть московіти,
тому Вітчизні довго ще вдовіти,
бо не настачиш для іуд осин...

Григорій ГУСЕЙНОВ,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка

НА СТЕПОВІЙ ДОРОЗІ
Оповідання

Прозоре повітря стиснуте між розлогою грушею й вишняком. Ранок повсюди. Листя не лопотить на вітрі, а лише тихо мліє в ранковій тиші. З темно-зеленавого вибалка, теплого з літньої ночі, доноситься до Тараса м'який дух пізнього серпня: пахне стиглими яблуками. Він особливо любить тутешній краєць їхнього занедбаного обійстя, майже дикий, що поруч з потічком. У струмку під навислими лопухами він завжди купається, а викупавшись, швидко перебігає долину й леваду, вбігає в тінявий сад, падає під першою-ліпшою грушею чи яблунею й засинає справжнім безтурботним сном.
Та зрештою й тоді, коли він, визнаний у Керелівці всіма без винятку бешкетун і каверзник, змушений чимдуж тікати від розлюченої мачухи, то якраз у тутешніх місцях, серед кущів калини та лопухів, на кілька днів влаштовує собі безпечне затишне житло, навіть позначає піском свою стежку. Катрягу причепурить, на дереві поробить мітки й потім славно влучає туди бузиновими пуками.
А ще дуже любить зі шматком хліба днями блукати в полі. Улюблені місця в Тараса – це степові могили, високі та нахнюплені, їх багато на Звенигородщині. В розхристаній полотняній сорочці, в таких же штанятах, подертих на колінах, моторний і веселої вдачі, він мало не щодень сидить чи на могилі, чи під нею й замріяно, міркуючи про щось своє, годинами дивиться в синю безкінечну далечінь.
А якось, по-своєму жартуючи, підстеріг під церквою пономаря, що прийшов дзвонити. Наввипередки з тюхтієм притьмом забіг до храму й тут же кинувся до іконостаса, на бокових дверях якого намальовані архангел Гавриїл та архистратиг Михаїл. Вийняв з кишені мотузок і став ним зосереджено міряти крила янголів. Пономар і староста, спостерігаючи за енергійними Тарасовими діями, дуже цьому здивувалися: «Що ж це ти робиш, хлопче?» А той у відповідь: «Та ось міряю крила в янголів. Хочу дізнатися, в кого вони довші – в них чи в попівських сірих гусей...»
Йому, тимчасово відлученому від дому, одинокому й упослідженому, старші, в більшості святої доброти сестра Ярина, крадькома приносять у схованку їжу, а він, ніби ніякого гріха за ним і немає, звично й терпляче чекає, доки лайка в дворі їхньому вляжеться і його провина хоча б трохи призабудеться. Було так і тоді, як пропали гроші в москаля-постояльця зі Звенигородського військового гарнізону. Але п'ятого дня його, що знову сховався в своїх любих хащах, викрив рідний дядько Павло. «Ой і катюга...» – думає про родича Тарас. Його били тоді так осатаніло, що навіть довелося нещасного відливати. А гроші, як потім з'ясувалося, підло вкрав якраз мачушин син, однак змовчав, коли несправедливо катували зведенюка Тараса.
Але сьогодні всі колишні прикрощі забуто: вони з батьком у чумацькій валці їдуть з Керелівки на Єлисавет, і ніякі мачухи йому більше не указ. Везуть вони на тамтешню знамениту торговицю панські яблука; та й своїх також трохи назбиралося. А ще в Шевченків є велика пасіка. Навіч і повітка, й кошара, де вівці з ягнятами. Коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів'ям, а за вербою – клуня над током, оточена стіжками жита, пшениці й різного збіжжя, за клунею – сад. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник Катерини, старшої сестри бешкетливого Тараса.
Садок у них направду гарний: густий, тихий, аж темний. У ньому в травні тривожно гудуть хрущі, навколо хати ростуть вишні, а нижче, до струмка, гуртується яблуневий сад. Та й які ж яблуні та груші врожайні в нім! Казав знаючий чоловік, що й у знаменитому уманському саду «Софіївка» він таких не куштував.
Далі зелена левада, верби, сінокоси, квітучі лугові трави. Є навіть ручай, що ледве бринить, обсаджений вербами, берестами та калиною. І той потічок аж ніби закутаний темно-зеленими велетенськими лопухами.
А батько в Тараса – славний у Керелівці чумак. Не випадково керуючий маєтком пана Енгельгардта уклав із заможним Григорієм Шевченком, щойно той обзавівся власними волами й гарбою, ділову угоду. Й тепер він для кожного в селі офіційний чумак: має пару волів, чумацьку гарбу, оббиту лубком (разом це зоветься між гордовитим чумацьким людом паровицею), та ще на додачу й мазницю літрів на п'ятнадцять. Тарас полюбляє в неї заглядати, і йому страх як подобається їдучий запах дьогтю.
А Григорію Шевченку вже давно, ще як був він зовсім молодим і нежонатим, мріялося пристати до чумацької валки. Про чумаків і так у селі казали: лише вони знають, де пролягає Шпаків шлях або Муравська дорога. А хотілося б це знати й Тарасові...
В суворій офіційній угоді навіть зазначалося, яким чином треба чумакові розраховуватися з поміщиком, що з собою мати в дорозі. Відробіток брали рибою, сіллю, прянощами, матерією й навіть грішми. Чумаки не їздили по одному, а обов'язково об'єднувались у валку. Компанія формувалася, як правило, з кількох сусідніх сіл. Часом траплялося, що в дорозі їх і грабували. А зброя в чумака яка? Тільки добрий кілок.
Перша подорож Григорія Шевченка пролягала на Азовське море, повернувся він звідти з непоганим заробітком. Зрештою, не він один такий у селі. Так уже склалося, що в цьому місці пролягає кілька чумацьких доріг, одна з них – у бік Інгулу. В Керелівці ходять чутки, що на тую торговицю в степовому городі приїздять звідусіль: з Одеси, Криму, навіть з Сибіру й самої Туреччини. Сторона бусурманська Тараса цікавить найбільше, бо про турків не раз йому розповідав балакучий дід Іван. Любить Тарас слухати ті мудрі дідові оповідки про гайдамаків, про ватаги Носа, Романченка, Богуна, Джурджі, про княгиню Яблоновську, якій колись належали й Моринці, й Керелівка, про Грицька Грушівського, Захара й Євстрата Шевченків... Аж подих йому спиняється, так цікаво. Та й славний же в нього дід! З молодиць очей ніколи не спускає, втретє одружився, коли мав більше вісімдесяти літ.
З двору проводжає їх мачуха. Тримає на руках місячну Марійку, вона знайшлась у Шевченків лише цього літа. Витирає жінка сльози. А Тарасові й байдуже до її скиглення, бо хто бачив хоч здалеку мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в самому противному його вигляді: не минала година без сліз та бійки між дітьми, й так само не минала година без сварки та бійки між батьком та мачухою. Особливо вона ненавиділа чомусь саме його, Тараса; може, через те, що часто товк її плохого Степана.
Перша зупинка у відряджених у Биріному ярку, щойно тільки з Керелівки вибралися. Й таке золоте правило в усіх чумаків. Як виїжджають із села, то одразу й ночівлю влаштовують, перше попасання волів. То така наче перевірка, бо ж не на один день вибираються, треба бути до всього готовим.
Та ось уже й ранок. Дорога в'юниться знайомими місцями. В Тарасівці підступає до шляху мальовничий став, зарослий ситником і облямований стрункими тополями. Ще до сонця проїхали панську економію Шампанію, що причаїлась на узліссі Моринських і Будищенських лісів. День тут ще й не зчинявся.
– Спите? – оглядаючи міцні ворота, мовив хтось із валки. – Горіли б ви синім вогнем...
Навкруг економії ні стежок, ані осель. Тарасові згадались дідові придибенції про те, з якої причини село кличуть Моринцями. Начебто колись давно прийшли сюди з південного моря люди. Сподобалося їм місце якраз біля ставу, якому вони й назву дали – Морин став. А якщо по-інакшому, то нібито пройшла тут колись страшна хвороба – мор. Люди всі й вимерли. А коли прийшли сюди жити інші люди, то й стали місце називати Моринцями.
А ще дід розказував багато про каторжника Копія. Копієм його люди називали між собою, бо колись гуртом вибрали його в копу, в такий собі народний суд. А насправді кликали його Колісником. І це саме сюди, в панську економію, тягли його з Моринців завзяті панські хлопи. Тут небораку закували в тяжкі залізні пута. А ще казали, що був той чоловік ледачим і злодієм великим. А як його нарешті схопили панські хорти, то він таки зміг утекти. Назбирав собі ватагу таких же голінних молодців, яким був і сам, окукобився з ними десь у лісі (навкруги Моринців великі темні ліси, просто самі нетрі непрохідні). З того кубла й почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою.
А в Моринцях у Копієвій хаті свого часу, коли тільки одружився, став жити Григорій Шевченко. Навпроти стояла хата діда Якима Бойка, батька Катерини Бойко, що її не так давно й висватав керелівський кріпак. Так куток цей у селі й називали – Бойки. Прийшли сюди вони звідкілясь, поселились на краю села. Мала їхня хата два ходи: один у двір, а другий – на яр. Унизу за садком – ставок і криниця, звідки приїжджі Бойки воду брали.
Через Моринці від Богуслава на Звенигородку пролягав Чорний шлях. А ще дід розповідав про тамтешні страшні вали. Високі, зверху ними й підвода може вільно проїхати. Звідки вони тут, так само ніхто вже не пам'ятає.
Є в Моринцях і інші назви. Моргунівський куток назвали через те, що там жили Моргуни. Однак усі знали й Тютюнників. Один з них був, як і Григорій Шевченко, чумаком. А ще є в селі Набоківський куток, там жили Набоки. Шарпанівка. Там буцімто збиралася вечорами молодь на гулянки й один одного, жартуючи, шарпали за коміри. А ще є Корчовозівський куток, Ковбасівське. А як їхати до Лисянки, то не обминеш Гондівського кутка.
Тут, у дворі Копія, й дітки маленькі в Григорія Шевченка посипались. За десять літ народилося аж шестеро. Він, Тарас, як казали, також тут з'явився й цілих два роки в Моринцях прожив. А інші стверджують, що народився він таки в хаті діда Якима, у дворі навпроти.
Тоді перед хатою ріс високий товстий ясен і поруч буяв кущ калини. Димар у хаті з хворосту, широкий. Вікна маленькі, й тільки перед піччю вікно більше. Всього в хижі троє вікон: двоє передніх і одне причілкове. Грядки тягнулись аж до самого яру, а в ньому ставок. Понад яром ріс інший кущ калини, мати казала, що якраз під ним вона й знайшла його, Тараса.
А потім дід Іван наполіг, щоб перебирався син до Керелівки, в садибу Тетерюка. Дід купив їм і землю. Це коли Копій кілька разів серед ночі нападав на Григорія Шевченка за те, що той, мовляв, узяв його хату. Прийде, бувало, Копій серед ночі й стукається у вікно. А Григорій Шевченко питає: «Хто ти й чого тобі треба?» А той відповідає: «Копій, от хто я! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій ґрунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки» .
В Керелівці ґрунт і хату купили вони в Тетерюка за двісті рублів «асигнаціями». Й там у Шевченків знайшлося ще троє діток, а мати Тарасова сорокарічною на обійсті цім і відійшла. А через два місяці після її смерті привів у свою керелівську хату Григорій Іванович Шевченко вже нову дружину, яка була з тих-таки Моринців.
От і не стало після цього життя в Тараса. Один порятунок – дід Іван. Його розповідей слухати – не переслухати. Про Керелівку він каже, що першим тут поселився лісник Кирило. Як їхав хтось на Городище, то обов'язково минав невеликий Кирилів ліс. Ось так і нині згадується той лісник.
...До Звенигородки валчани добрались уже під вечір. Ночували за оселями на березі Тікича. Досвідчені чумаки вміло розклали біля води багаття. Розпрягли волів, щоб ті паслися. Засичав у казані куліш, запахла каша, затягнувся звичний чумацький наїдок м'яким подорожнім димом. А після веселої вечері повелись повільні чумацькі розповіді та сумні пісні, аж сльози в Тараса виступають від того щемного співу.

Ой ви, чумаченьки, ви добрії люди,
Ой нащо ви чаєняток поварили в каші?

Вкотре переповідалися одне одному нечуваної фантазії перекази про гайдамаків, про гору, що дзвенить (звідси й назва тутешня, Звенигородка), а ще про Гонту й Залізняка, про Гупалівський ліс... Ой, як славно гупали поляки, коли з дерев їх знімали козацькі рушниці! Й льохи там ще збереглися, в них гайдамаки ховали зброю. Старші хлопці переказували, що льохи ті тягнуться нагору довго-довго, в них і залазити можна.
Розказують чумаки й про свої пригоди. Виявляється, є й у них різні дива. Можуть і чарувати. Коли в степу пасуться воли чи коні, то ніхто чужий їх уже не візьме, бо такі особливі слова сказано було завбачливим чумаком. І воза чужого злодії не зачеплять. Бо перед тим як його поставити, чумак обов'язково крутне колесо проти ходу. Такі чари. Й віз уже не зрушить. А, бувало, прийдуть злодії, навіть наважаться забрати віз, але вилізуть на нього, то їх тут же й зморить сон. Вранці чумаки йдуть до свого воза, а там тихо-мирно сплять злодії...
Однак Тарасові не до чумацьких оповідок, бо з якоїсь напасті того вечора чомусь не йшов з голови такий прив'язливий каторжник Копій. Наче він навмисне причепився до їхньої чумацької валки.
Полум'я вогнища оживляло похмуру, ніби перед дощем, ніч. А крізь неї бачились і бачились йому очі того страшного чоловіка. А ще здавалося Тарасові, що ось підходить до вогнища невідступний Копій і раптом сідає якраз навпроти нього.
– Чи бачив ти, хлопче, панську економію? – суворо питає Копій. – Аж ген від неї балкою зеленою побігло моє рідне село. Ой, і багато чого можу розказати... Та де знайти слухача, щоб усе те він переслухав? А мав я, хлопче, в тому селі оселю, був і свій ґрунт. Після батькової смерті мати пішла до старшого брата, мені залишила батьківський двір. На недобре зостався я в тій хаті. Щовечора приходив ніби в пустку. Подовгу, як і слід доброму хазяїну, клопотався чимось надворі, але насправді навмисне затримувався, бо не наважувався переступати хатнього порога. Й так мені не хотілось іти до спустілої хати, так серце боліло, що й словами не сказати. Та ось змилостивився наді мною Бог, послав щастя-долю. Якось по святій неділеньці в Умані побачив я дівчину. Коса – як рука, очі – дві зірки ясні, веселі та милі. Розпитав у кого зміг, чия вона й звідкіля родом. Завважив-завважив, а потім і надумав...
Прибув на свято в її рідне село з батьками зговоритися. Та вже зарані радіти став, бо не захотіли зі мною балакати ні батько її, ні мати. Не пустили дівчини з хати ні на крок. А мені наказали шукати рівню, кріпачку, а до вольної забути стежку. То ж скажи, хлопче, хіба винен я в тому, що кріпацьким мене мати привела? Що під панським стіжком мене своїм невільницьким молоком годувала? Що зроду панських псів ставили вище від мене?
Подався тоді я, зведений оманою, у Вільшану по милостиню-даровизну від пана. Але тут зустрів мене цілий виводок псів: пустили їх прикажчики сміху ради. Зі мною й у Вільшаній ніхто не став розмовляти.
А як до пана дійшло, по що це я приходив, то розгнівався, Ірод клятий, та й наказав, знущаючись, зараз же видати за мене стару дворову, не годну вже до праці при панському домі. А йшов мені тоді лише дев'ятнадцятий рік...
Замовк Копій. А Тарас думкою про своє. Як і його самого так само не раз і не двічі несправедливо карали. Отож, хоча б історія з тим-таки постояльцем-москалем, коли вкрадено було в чужого чоловіка аж три злотих. Той одразу наробив галасу, мало не розігнав усіх з їхньої хати. Але кого винуватити? Кожен і вкаже: сироту-горопаху... Й ось уже тікає він з дому, ховається в нетрях. Його ловлять і жорстоко мордують. А щоб справді не вбили, змушено хлопець зізнається, що це, мовляв, так і є – його рук справа... Тоді кажуть: «А куди подів гроші?» «Закопав». «Де?» Мовчить. Його з новою силою починають мордувати. Били мало не до смерті. Щоб москалеві повернути гроші, довелося продати спідницю покійної матері. Потім уже з'ясувалося, що вкрав гроші таки мачушин син, а гроші сховав у дупло старої верби.
– ...Перебули ми з Одаркою зиму, – знову озвався Копій. – Жінка ткала для панів полотно. А з теплом разом з усіма сільськими до панщини стала. Чи зладилось у нас з Одаркою, а чи збідувалось-зісльозилось, про те нехай люди судять, але на другу зиму ми мали бути з дитиною. Та не стали. Злиняли весна й літо, поцяцьковані жовтими плямами кульбаби, жовтим спутом послалась-помережилась довкіль осінь. Якось по глухій порі, в злитий дощем жовтень, по пояс у воді вибирали жінки та молодиці панські коноплі. Вагітна Одарка вкладала їх на березі курениками. На той гіркий час їхав повз них управитель. Та й угледів, сатана, таку сваволю-непокору. Нагаєм загнав вагітну жінку в студену воду. Опісля тільки й осилила вибратись на берег. Дійшла до хати. Та вже не встала. Згоріла на третій день. Не відав я, як дістався того управителя, як силоміць тяг-волочив його до річки. Тільки на ранок прийшли по мене. Та й пішов я каторжним збитим шляхом у панських ланцюгах-кайданах до холодного Сибіру. А слух про мене пустили, що я й такий, і сякий. І ледащо велике, й ватага волоцюг навколо мене. Й що бешкетуємо, збиткуємося над простою людиною. От хоча б і про твого батька казали, що я повсякчас діставав його. Мовляв, у моїй хаті в Моринцях він сидів кілька літ. Брешуть усе! Але скажи мені, хлопче, чи повернусь ще коли до дому, як думаєш?..
На ці слова сидить тихіший од миші Тарас, не знає, що й думати, кому відповідати, а ніч тим часом снує довкола свою нічну пряжу, вертиться колами, наче танцює в широких спідницях циганка, стає темінь усе чорнішою й глухішою: вже нічого й не видно. Тоді тільки піднявся від вогнища Копій, майнули в темряві його налиті нелюдською люттю очі. Й розтанув він у пітьмі. А ранком знялася чумацька валка, волів перегнали убрід.
...Григорій Іванович, підібравши на гарбі за чумацьким звичаєм під себе ноги, погейкував на волів. Тарас дивився на степ, що стримів за Тікичем. Лежав простір широкий, безкінечний, був схожий на гігантську хлібину, що поволі сходить у м'якому теплі запічка. Рухаються, ніби живі, найдальші куточки неозорого простору, й переходить степ лише курний звивистий путівець. Губиться далина, ніби тане. Здалося, що й пахне весь цей огром також свіжим хлібом.
Зупинились на околиці Шполи, якраз під горою. Обабіч закуреного шляху в балках та ярах час від часу проглядалося щось схоже на ліски й ліси. Тарас ще не знає, що невдовзі сюди він прийде з Зеленої Діброви в гурті зі своєю улюбленою сестрою Катериною.
Ходив він до сестри не раз, мандрував не шляхом, а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та прикметними могилками. Приходив, сідав на лаві та й мовчав: нічого в світі в нього не допитаєшся – чи його прогнали, чи його вдома знову били, чи їсти йому не давали.
Вони з Катериною спочатку відвідають Лебединський монастир. Він у лісі; щоб до нього дійти, треба перебратися через заліснену глибоку балку. Й ось уже помітна мандрівникам важка, на чотири колони, маківка брами. Довгою дорогою Катерина розповідатиме брату про сестер-монашок Магдалину та Трифілію, які в давні часи буцімто зовсім випадково спинилися в Лебединському лісі переночувати. Й було їм видіння: прийшов до них Святий Микола Чудотворець і сказав, що повинні вони в цьому місці заснувати монастир. Прокинулися вранці сестри й пішли до лісового джерела, щоб набрати студеної води, а там на них уже чекає ікона святителя Миколая. Їм навіть стало тоді ж біля дивовижного ручаю здаватися, що серед сотень нещасних дівчат, викуплених дивовижним цим чоловіком у давні біблійні часи, були й вони, Магдалина й Трифілія. І це якраз їх, малолітніх і незахищених, нерозумні батьки, нехтуючи Божими заповідями, продавали, а Миколай невтомно викуповував нещасних і благословляв їх бути монашками, а отже, наближав до Бога й святості.
Й ось тепер, через багато століть, якраз у Лебединському лісі їм, Магдалині й Трифілії, й належить відпрацьовувати свій борг перед видатним святителем.
Джерело вже незабаром люди називали Магдалинівським. Воно й справді виявилося цілющим, рятувало будь-кого від багатьох хвороб, зосібна, ставило на ноги немічних дітей, оберігало їх, дарувало беззахисним благодать. Монашки більше звідси не пішли й стали тут, недалеко джерела, жити та молитися. А чутки про дивовижних сестер Магдалину та Трифілію дійшли навіть найдальших куточків тутешніх околиць.
– ...Що це видно? – запитував у батька Тарас.
«Лебединську обитель», – відказував той. Ще перегодя виїздили з Гуляйполя. Тарас сидів на возі й дивився не на поселення, а на степ, що лежав за Виссю-річкою. Дивився й думав (а про що він тоді думав, те розгадає один тільки Бог).
До того, як дістались Новомиргорода, проїхали кілька сіл. Батько називав ті села, але назви не запам'ятовувались, Тарас їх раніше ніколи не чув і не знав, що такі взагалі бувають.
Ще одну ніч ночували чумаки в затишку якоїсь балки. Стомлений дорогою, Тарас ураз заснув на гарбі. А вночі до нього знову приходив тривожний Копій, він, зиркаючи божевільними очима, вчергове розповідав про себе, наганяв на всіх страх. А ще казав про те, як хотів би він весною стати до плуга. Навпростець, глибоко вдихаючи весняне вологе повітря, босими ногами піти теплою ріллею; щоб із силою, аж випростуючись, кидати й кидати в розлоге живе поле житнє зерно. А потім вимити дочиста важкі од роботи руки, обтерти їх безвагим, наче пір'їнка, славно розшитим рушником. Далі поважно сісти до столу. А за столом – уже вся родина. У вікно пружко б'ється пізній вечір, мружиться на небі місяць. А вони з дружиною щасливі й молоді.
Тарасові снився Копій у довгій полотняній сорочці. Сидів він коло хати й бавив кучерявенького сина. З хати виходила Копіїха, цілувала дитя, приймала його на руки. Далі годувала й несла дитятко спати. Копій усміхався. Але потім, коли двір порожнів, біля кожного вікна раптом з'являлися якісь дивні постаті. «Може, це монашки?» – гадав уві сні Тарас. Про Лебединський монастир він поки що не знає нічого, там ще не був, тому й не здогадується, що це сестри Магдалина й Трифілія.
Жінки молилися. Слів молитви не можна було розрізнити, хоча Тарас і старався дослухатися. Здалося, що моляться сестри якраз за нього, Тараса, й за малого Івася Копія.
...Новомиргород лежав у долині. Річка Вись повагом пливла між очеретами, тихо танула на видноколі. Віддалік виднілася висока дзвіниця. «В тій церкві, – розповідав Тарасові батько, – похований генерал, що зруйнував нашу Січ». За вечерею чумаки розповідали про маєток Текелія в Новомиргороді. Що він схожий на форт. А всі служки в ньому ніби військовозобов'язані: вдягнені в мундири, вранці та ввечері тут обов'язково горністи грають «зорю». На флагштоку піднімають і спускають прапор. Вікна й двері в Текелія виготовлені з чистого срібла. І їдять тут тільки зі срібного посуду. Жив він самітньо, ніколи не одружувався. Хоча й мав дітей. Син Олександр і дочка Марія в нього народилися від молодої коханки, коли розміняв Текелій свої сімдесят. Виявився син схильним до оковитої, від цього й помер ще молодим.
Воду пили всією валкою з криниці біля пересохлої верби. Вода була густою, студеною, здавалось, її довіку не напитись. Ліворуч Тарас помітив: знов степ, степ широкий, безмежний, тільки й мріє ліворуч щось подібне до ліска. Питає в батька, що це видніє? «Дев'ята Рота», – відповідає той. Але Тарасові цього не досить. Він думає: що це за дев'ята рота? Степ і все степ.
За Новомиргородом знову порожній обрій. Ночували в Дідовій балці. Опівдні приїхали в Грузьке, а вранці наступного дня попереду ніби щось засяяло.
– А ось і Єлисавет! – нарешті сказав батько, й голос у нього був веселий. Тарас спочатку навіть не впізнав батькових інтонацій. «Де?» – запитав Тарас. «Он на горі циганські шатра біліють».
Тарас старанно вдивлявся вперед, але, крім дороги, що, як здавалося, так і не прохолонула від учорашнього дня, та здавна вкарбованих і каменем висохлих на вітрах слідів на її краях (хто залишив їх? чумацькі воли? старці? прочани?), не бачив більше нічого.
Та от далеко попереду, на горі, й справді вже забіліли циганські шатра.
Через Єлисавет здавна тягся чумацький шлях на Крим. Валка в'їхала тим шляхом у звичайне село, немощена дорога по краях щільно поросла кучерявим шпоришем. Побіля звичайнісіньких сільських хат, схожих на керелівські, деінде траплялись диковинні дерева, таких спостережливий Тарас ще не бачив, а була це акація.
– Акацієве дерево, – пояснив батько. – Придивляйся... Такі я вже й у Маріуполі бачив. Туди, сину, ми з тобою обов'язково ще поїдемо по залізо на нову нашу хату, щоб була вона не гіршою, ніж у людей.
Відцвіла незнайома Тарасові акація, як виходило, вже давно; лист, кора, оголені корені м'яко висвічували дорожнім пилом, що в'язко набився й у суворі кострубаті стовбури. «Якісь не такі ці акації, – думав Тарас. – У Керелівці дерева гарніші...»
Їм уже зустрілось кілька кам'яних будинків. Такі Тарас бачив у Вільшаній та Звенигородці. В Єлисаветі вони були з червоної паленої цегли.
Мазанки під стріхами, солом'яними й навислими, розкидані оддалік одна від одної. Бур'яни розкошують між ними. Понад самісінькою землею приліпилися до хатніх білених стін чорними плямами маленькі віконця. Дерев'яні будинки здебільшого під вигорілим, аж чорним, тисом. Незатишно, порожньо... Куди ліпше виглядають вулиці хоча б і в його селі. Та он і батько наміряється збудувати в їхньому обійсті нову хату, має намір аж у Маріуполь поїхати весною по бляху, щоб нею покрити дах.
Тим часом головна дорога в місті пішла стрімко донизу. То тут, то там бовваніли плями згарищ.
– Це після пожеж, – пояснив хтось із валки, – кілька літ тому Єлисавет мало не весь перетворився на попіл.
Невдовзі, залишивши праворуч великі вали та просторий цвинтар (колись, очевидно, це була справжня бойова фортеця, з гарматами, мушкетами та бочками пороху в погребах, але тепер ніякого страху на Тараса вона не наганяла), добрались чумаки до річки. На березі тієї пори отаборилось уже чимало приїжджого люду. Вози та гарби стояли мало не загатами. До переправи дістатись волами було їм майже неможливо.
Через Інгул часом снували човни, серед них чорним оком – перевіз. Валка звернула з головної дороги. Зупинились вони з батьком між чужими, не керелівськими, гарбами та возами. Батько тут же почав розкладати яблука на торг: жити їм на ярмаркові тепер доведеться не один день.
А невгамовного Тараса вже підбивало швиденько піти між волами, кіньми, гарбами й возами, майнути аж у самий край торговиці, сміливо загубитись серед лукавої метушні, все тут побачити й про все дізнатися. От хоча б і про турків, що їх з такою неприхованою охотою щоразу згадував дід. Чи ж вони хоча б якось схожі на наших людей?
Та ось недалеко зачулась кобза. Пружні удари вихоплювали гострі, наче це справжні гайдамацькі піки, пронизливі звуки. Над торговицею залунала кобзарська пісня-дума.

...То добрий кінь до табора прибігає,
По куренях гуляє,
Острими копитами землю копає,
Смутно ржучи, козака свого викликає...

Тарасові, як він ходив між гарбами та возами, почало навіть здаватися, що в одному з людських гуртів зараз обов'язково причаївся гостроокий розбишака Копій. А його побратими, такі ж одчайдушні гайдамаки, ось-ось вихоплять з-за поясів зброю й кинуться на панські хороми-лаштання. Й тоді вся велелюдна торговиця розіллється червоною пожежею, затріпоче вогонь рікою Інгулом. А попереду всіх неодмінно буде Копій. І виграватиме під ним лисавий кінь.
А Тарас скаже всій торговиці:
– Я знаю його, він з Моринців. І ми жили в його хаті.
Й тоді Копій під'їде до нього, візьме на коня, посадить перед себе. Й це означатиме, ніби таким чином розбишака лісовий кається, що творив він у Моринцях бешкет невинним і богобоязким Шевченкам. І Тарас вибачить його. Він скаже: «Нехай тебе, Копію, Бог простить».
Безпечні Тарасові думки-мрії несподівано перебив якийсь гомін. Оглядівшись, він побачив, що всі дивляться в бік, як здавалося, безкінечної вулиці, що десь аж на самісінькій горі звертала праворуч, у степ. Якраз звідти й вони приїхали.
Шлях піднімався й піднімався, здавалося, аж до самого неба, а тому кожного, хто ним рухався в бік торжища, було добре видно ще здалеку. Тим часом путівцем у розцяцькованій панській хурі й справді хтось їхав. Багатий ридван м'яко погойдувався на нерівній, у глибоких вирвах та ямах, дорозі.
«Єлисаветградські серби...» – тихо говорили між собою люди, аж ніби чогось боялися. Звернувши на пагорб, екіпаж зупинився в хмарі сизої куряви. З хури, відкритої, запряженої четвериком доглянутих коней, зійшло троє – панія, висока, пишна, й такий же високий чоловік. Ще один – він вертівся поруч – був у не надто високій, але химерно пошитій (може, за турецьким обрядом?) шапочці. «Текеліїв родич, – мовив хтось, – це того, що розгромив Запорозьку Січ. Бач, приїхав на ярмарок зі свого паршивого шанця...»
Під поглядами цілого натовпу, що, здавалося, миттю занімів, панія і схожий на крокву чоловік пройшли до закритого павільйону. Звідти лунала музика. Й туди ж подріботів чоловічок у шитій шапочці.
«Ні, таки немає Копія на торговиці, а то б він цього не минув», – дійшов висновку розчарований Тарас. Йому тепер хотілося, щоб Копій сповна відплатив руйнівникам уславленої Січі, адже сам він був поки що безсилий це зробити. Й щойно він так подумав, як звідкись узялися дві монашки. Вони, ніби сторожа, спинилися біля дверей розцяцькованого павільйону. Що могло все це означати, Тарас так і не взнав, а базарний натовп уже ніс його понад річкою далі, наче це була велетенська неперехідна хвиля.
Торговиця, метушлива й лайлива, розтяглась пологим витолоченим берегом, схожим на леваду в його Керелівці. Тарасові раптом стало ніяково в цьому безкінечному людському потоці, який ще задовго до їхнього приїзду жив собі не один день розкуйовдженим мурашником, і кінця йому не передбачалося, навіть якщо вони звідси й поїхали б у свій рідний бік. Одначе невже ж тільки він один побачив, як нізвідки з'явились оті дві дивовижні монашки? Отакий він, виявляється, окатий, усе примітив... Тепер Тарас більше не здавався сам собі дрібною мурашкою в густому різнотрав'ї базарища, нікчемною й ніякою, бо добачив на строкатому ярмарку те, чого не помічали всі інші. «А раптом це чари? – злякано подумав хлопець, але тут же й заспокоївся. – А може, я просто такий зіркий...»
Тим часом йому захотілось до батька. Той уже частково спродався. Для домівки встиг сторгувати таврійської пшениці, купив і кілька тугих херсонських кавунів.
– Де ти бігаєш? – незле напався на Тараса.
– Я Копія шукав, – упевнено відповів той. – А знайшов тільки монашок...
Збуджений, він був тепер чимось посутнім схожий на діда Івана Шевченка, бородатого, наче апостол. Особливо, коли той казав про Коліївщину чи турків. Напівжартома майже всі кликали його в селі посполитим Грушівським. Тарас діда свого завжди беззаперечно слухав і дуже любив, бо той був славною й мудрою людиною, що багато в житті перебачила. А дід (столітні очі, як зорі) відповідав трохи дивакуватому онукові такою ж неодмінною взаємністю. Вже й про таке він, зроду-віку кріпак, надумав: як тільки підросте хлопець, то неодмінно поведе він його до двору Василя Васильовича Енгельгардта у Вільшану, щоб узяли його туди хоча б ким, може, й помічником кухаря. А там би швидко всі й почули, як розмовляє цей бешкетник то піснями, то приказками... Отака вже вродилась дивовижна ця дитина! А потрапити до панського двору, як усі знають, не так і легко, бо не кожного туди допускають, а тільки вибраних. Однак він, стріляний вовк Іван Андрійович Шевченко, добре знає керуючого маєтками Яна Димовського, й той напевне не відмовить, а допоможе прилаштувати внука у Вільшаній. Дід розуміє, що, тільки вибравшись з вуличного керелівського гурту, хлопчина зможе проявити себе й потім неодмінно стати щасливою та сприятливою людиною. Може, тоді й рабства свого позбудеться, й усіх бідаків Шевченків визволить.
... До Керелівки повертались тим же знайомим шляхом. Рідкий, лінивий дощ проводжав утомлену, густо вкриту степовою курявою валку. Воли наче чули дорогу додому, в них і очі по-іншому тепер світилися. Й крокувалося їм у гарному піднесеному настрої. Он уже й Лебединський монастир майнув у самісінькому серці лісу білою плямою і щез, а Тарас тут же згадав двох дивовижних мовчазних монашок, що наче навмисне час від часу з'являються перед його очима. Може, вони звідси? – подумав сам собі, та одразу про них і забув.
Їхали й повз Копієву хату. Із навхрест забитими вікнами, вона стояла в згустілому вишняку. Вросла в кущі, облупилась. Ніби образившись, одвернулась хата від людей. Навкруги, беззаборонно порядкуючи, густо поросла бугила, вона заховала в свої нетрі й звалений перегнилий пліт, і доріжку, і всяку людську пам'ять... Це ж тут і він не так давно ходив. А біля обірваних дверей якась одчаяна звірина встигла змостити собі кубло. Кущі шипшини, дереза повлазили у два причільних вибитих вікна. Навіть димар схилився, наче хотілось і йому від хати кинутись глибоко в хащі занедбаного вишняку.
Коли зовсім уже минули кинуте дворище, Тарас знову оглянувся: так і є – біля всіх трьох вікон (двох менших і одного більшого) стоять мовчазні монашки. В них закриті очі, ніби жінки сліпі.
Тарасові, аж болючий клубок у горлі застряг, одразу ж згадалась їхня крихітка-родичка, яка рік тому осліпла в піст. Йому й самому тоді було лише шість літ, але він удався жилавим, і тому ніякі хворості його, як виходило, зовсім не брали. А батько казав: «Жити тобі сто літ, і зносу не матимеш».
Хотілося й далі про все згадувати, всіх жаліти, але жвава хмарина якраз знову набігла на черідку їхніх гарб, на спини волів і на все інше, що простягалося довкола – зовсім уже рідне, своє, вважай, керелівське. І враз весело зацокотіли путівцем, як захотілося Тарасові вірити, ще не цілком літні й теплі, а тому й такі величезні, розміром у дитячу долоню, краплини.
Дощ ущух, коли чумацька валка вже вибралась із яру. З-за хмари, ніби вистрілило, пружко та вправно блиснуло холодне, тепер, як здивованому та розчарованому Тарасові стало зрозуміло, зовсім осіннє іскристе сонце. Й від того студеного блиску промитий і пропахлий дощем світ засяяв на погожому сонці, ніби таким чином і сам грався з утомленими керелівськими чумаками та з повеселілими в передчутті скорого повернення та тривалого майбутнього відпочинку волами.

***
...Ще з осені того року Григорій Іванович Шевченко примірявся в наступну далеку путь на Маріуполь по бляху для їхнього нового будинку. Почував тоді себе сильним та здоровим, усяка робота йому була посильна, а тим більше улюблена чумацька. Але весною щось йому завадило: от і відклав поїздку ще на рік. А на початку 1825 року раптом занедужав. 21 березня, маючи тільки сорок п'ять літ, він і помер. Заліза на нову простору хату для своєї багаторотої родини Григорій Шевченко так і не встиг привезти, отож і несли його тепер на керелівський цвинтар зі старої тетерюкової хижі.
Щоправда, на могилі, як людині заможній, доброму чумакові Григорію Шевченку все ж таки поставили гранітний камінь, а не звичний для сірого кріпацького кола села Керелівки дерев'яний хрест. Але з роками старий недоглянутий цвинтар занедбався, майже зник і навіть гробки на ньому розрівнялися, більше не розрізнити їх серед бур'янів.
І от якось нова радянська влада вирішила, що саме на цім кладовищі й слід побудувати агрошколу (перед тим вона квартирувала в Будищах). Тоді похапцем стали збирати на цвинтарі залишки старих надгробних пам'ятників. Недбало, наче сміття, звалювали їх на купу й зовсім несподівано наштовхнулися на камінь з загубленої могили поетового батька.

м. Кривий Ріг


Марія ДРУЖКО

К О Б З А
А хто грає, того знають
І дякують люди.
Т.Г. Шевченко

Як Сонце вдень, як Зірка серед ночі, –
Жила людина, віршам нечужа.
Любов прийшла – таланту мудрий зодчий!
Мов церкви баня, – випнулась душа.

І кобза ожила грушорожденна,
Окрилена вогнем співучим рук...
Слова дзвеніли, як о землю зерна,
І проросли крізь молочай розлук.

Тривоги дум, вигнання Кос-Арали
Тугим акордом в слові ожили,
І Соловки, Сибіри та Урали
Ту гру через літа перейняли...

А нині що? Вже кобза у музеї?
Дзвінка не озивається струна?
Набито проса в думки гамазеї,
Мов доброго і не було зерна?

Кому поезія не очужіла,
Збудіть-но кобзу! І в акордах слів
Пізнаєте любові зодчі сили,
Почуєте Шевченківський мотив.


Михайло ДЯЧЕНКО

* * *

Народися іще раз, Тарасе,
Бо знікчемніли ми,
Бо скозачились ми, –
Бізнесменами стали,
Олігархами стали,
Рекетирами – не людьми...

Село Михайлівка на Царичанщині

Олександр ЗАЙВИЙ
(1935-1999)

КОХАННЯ ШЕВЧЕНКА

Він сонце шукає
На чорному тлі,
А сонця немає:
Байраки в імлі.

В Кирилівці темно.
У Моринцях сон.
Так темно,
мов землю
поглинув дракон.
_______

Звів Шевченко руки
«Ну хоч ти,
хоч ти,
місяцю-голубчику,
край мій освіти!»

Регіт прокотився
За глухий байрак:
«Гей,Тарасе,
Місяць,
Як і ти, – кріпак».

Місяць не засвітить,-
спину гне горбом,-
Косить панське жито
Кованим серпом.
________

«О зіронько-сестричко,
сестра моя, зоря!
Всміхнися ніжним личком
У серце Кобзаря».

А в мудрому просторі
Лиш відгук здалеки:
«Засватані всі зорі,
розхватані зірки.


Ти сам собі, Тарасе,
Шукай зорю між хмар,
А темно- з серця власного
Зроби собі ліхтар.

Не вийдуть на побачення,
Присняться тільки в сні,
Всі зорі закріпачені
На небі кріпоснім».
_________

«То дай мені кріпачку,
життя!
Кріпак я ж сам!»
Луна озвалась начебто:
«Кріпачку теж не дам!»
_________

Під зоряною шаллю
Тарасова судьба.
В очах шматки кришталю
І голуба журба.

По захалявних зшитках
Бреде вогнистий зір.
Цвіте чарівна квітка,
Озорює папір.

Ніхто вогонь не вкраде,
Вогонь в словах сія:
«Ходімо, доле нелукава.
Ходімо далі, Далі – Правда,
А Правда- заповідь моя».

1980


Юрій КІБЕЦЬ

КОБЗАР НА АРБАТІ

…З вокзалу домовину Кобзаря
перевезли в церкву святого
Тихона на Арбаті.

У церкві святого Тихона
Свинцева стоїть домовина.
Нічними провулками тихими
Йде Україна до Сина.
Спішать Перебендя з Гонтою,
Несе дитя Катерина.
Малі байгуші з біднотою –
Немовби зійшли з картини.
Ян Гус крокує бруківкою,
Щепкін підходить
вдячний….
За козаків вказівкою
Мчить на Москву
Сагайдачний!
Спішать, щоб труну Тарасову
Вранці – на руки взяти.
Людей не зовуть ще масами, –
Хлопці ідуть та дівчата.
Людей не зовуть ще юрмищем, –
Ідуть гончарі і теслі.
Ще ніч… Ще темінь, як урвище, –
На дні й трава не шелесне.

У церкві святого Тихона
Важко стоїть домовина.
Страшно на свічку дихати –
Завмерла вся Україна.
… Хто то удвох проникливо
Дивляться вглиб народу?
То прибули без виклику
Брати – Кирило й Мефодій.
Голос чиєї сопілочки
Вбогих зібрав, горбатих?
То роздає чар-зіллячко
Сковорода на Арбаті…


Віктор КОРЖ

ПРАВОСУДДЯ ТАРАСОВОЇ ГОРИ

Не завжди він був пам’ятником, так! –
відчути легко пульс живої плоті,
чоло пізнать у грозяній скорботі,
чоло, що вимріяв народ-кріпак,
щоб пробудитись в бунтівній щедроті.

Гора найвища... Угорі літак
викреслює параболу століття:
од віщого – пора обух сталити,
до гордого – міжзоряні орбіти
здобув народ крилатий, ніби птах.

.... Непрощеним будь зло,
яке він зроду звідав,
Звіздар святої волі, Прометей,
що світом вистраждавсь
і відродиться світом,
і пам’ятником став, не дбаючи про те!

Мовчи, лиха сльозо гіркої муки,
не виплакана –
виплескана в гнів,
він все сказав, затямили онуки,
що день його зорею заяснів.

Йдеш сповідатися до нього – пам’ятай:
не говори про себе та про себе...
Гора найвища вб’є спесиве серце –
не завжди він є пам’ятником, так!


Михайло ЛАРІН

ВИКУП
Уривок із повісті

Останній день березня 1837 року був на подив теплим і багатообіцяючим. Дощі, котрі періщили кілька днів поспіль, та частий мокрий сніг нарешті вщухли й сонце розгулялось як на подив. Та й вечір був пречудовим. Лише після чаю Аполлон Мокрицький згадав, що ще вранці Михайлов прохав передати Карлу Павловичу листа.
“Оце тобі й маєш! Надрав би мені Гриша вуха, коли б тільки завтра згадав про цей лист. Щось ти, Аполлончику, останнім часом забудькуватим став, дорогенький. Цього за тобою раніше не водилося”, – всміхаючись, подумав Мокрицький, швидко вдягаючись. – Ну, нічого, – тепер вже вголос проказав він до себе. – Мені не важко це й ниньки зробити, Гришенько. Що не зробиш для доброго друга. Зрозуміло, Гриші зараз ніколи, він увесь у пошуку, займається своїми малюнками. Мені ж... Все одно пішов би на променад, бо погода як на замовлення...
Незабаром у Мокрицького прийняли у вітальні пальто й через кілька хвилин Карл Павлович Брюллов, “Великий Карл”, швидко читав лист від Михайлова.
– Ви знаєте, юначе, про що мій улюблений учень, Григорій світ Карпович спромігся написати мені? – підняв на Мокрицького веселі очі Брюллов.
– Ні, Карле Павловичу, звідки, – розвів руками Мокрицький. – Григорій лише прохав передати цей лист. І ні словом не обмовився, що там, у його листі до вас...
– Він написав про один цікавий випадок, який трапився із ним учора в булочній.
– Про це? Якщо про це, то знаю, Карле Павловичу. Григорій мені розповідав, – Мокрицький пирхнув у кулак...
– Гаразд, гаразд, – Брюллов, пригладивши обома руками свої уперті кучері, пройшовся кімнатою. – Оце і все, Аполлоне? Приніс, може, щось із нових начерків своїх показати? – поцікавився.
– Ні, Карле Павловичу, я своїх робіт не прихопив! Проте в мене є дещо цікавіше. Та й не терпить зволікань. Хоча...
– Що саме? – Брюллов зупинився біля каміна, в якому весело палахкотіли здоровенні дровиняки, сів у крісло й простягнув уперед руки. – І ти сідай поруч, не стій переді мною довбнею. Ти ж не на уроці малювання, не натурщик.
Мокрицький сів поруч із Брюлловим і помітив, як на тонких безкровних пальцях відомого художника веселими химерами затанцювали язики полум’я.
– Мене бентежить доля одного кріпака, Карле Павловичу, – проказав був Мокрицький, але Брюллов увесь якось змінився і, що із ним ставалось цієї пори дуже рідко, відсторонив руки від каміну й несподівано перебив юнака:
– Знаю, Аполлоне, знаю, про кого маєш вести мову. – Брюллов повернувся до Мокрицького. – Не інакше, як про Тараса, сина Шевченка? Так?
– Саме так, – ствердно хитнув головою Мокрицький. – Я хотів був із цим питанням до вас, Карле Павловичу, пізніше прийти, не сьогодні, та коли вже трапилась така нагода...
– Коли вже так сталось, Аполлоне, – чомусь мрійливо повторив Брюллов, встав, і далі, взявши у руку широкий пензель, що стирчав у гранітній підставці на столику коло каміна, мов диригентською паличкою, змахнув у повітрі і чомусь перейшов на “ви”. – І коли ви вже тут, Аполлоне, то чи не могли б запросити сюди Василя Івановича. Він увесь час допомагав і допомагає молодим українським художникам... Та й гуртом, як кажуть, легше й батька бити. Тож і обговоримо справу з кріпаком Шевченком.
– Будь ласка. Це мені по дорозі, обов’язково скажу про ваше прохання, – одразу радо погодився Мокрицький, теж встаючи з кріселка й навіть не вірячи в те, що Великий Карл так швидко “завівся”. – А я піду дописувати свою роботу...
– Ні, ні, приходьте й ви, Аполлоне. Ми без вас не будемо нічого обговорювати. Ви зрозуміли?
– Гаразд, Карле Павловичу, – мовив Мокрицький і, швидко накинувши пальто, пішов до Григоровича.


* * *
– Ти, Аполлоне, знову, вдруге, відкрив для мене цього талановитого юнака. Вперше мені відкрив його Сошенко, котрий представив Шевченка, коли ще не зовсім зрілого, навіть сірого, але талановитого, й ніде правди діти, здібного художника. Ти ж мені показав його ще й поетом, істинно народним поетом... Нехай я погано, так, так, погано, коли не сказати вірніше, майже зовсім не знаю малоросійську, себто українську мову, та який мелодійний стиль, рима яка, як звучить кожен рядок! Одна інтонаційна нота чого варта, Аполлоне!
– Треба буде послухати вірші Шевченка у власному виконанні. Правда ж, Василю Івановичу? – посміливішав Мокрицький.
Григорович тільки голосно зітхнув і кивнув на знак згоди головою. У нього теж перехопило подих, забракло слів від тільки-но почутого.
– Шевченка обов’язково треба викупити з кріпацтва! Досить у люлі гратись! Ти, Аполлоне, не зваж на турботу, зайди завтра до Василя Андрійовича Жуковського й скажи, що я прошу його приїхати. А зараз ходімо, друзі, до мого кабінету, я напишу кілька слів до Жуковського, а потім вип’ємо по келишку доброго вина. Цю вельми складну справу насуху вирішувати не годиться!
Коли вже сіли з налитими чарками, Григорович, тільки пригубивши, подав цікаву ідею:
– То ви б самі, Карле Павловичу, завітали до Шевченкового пана на Мохову. Там би про все й домовились. Вас пан неодмінно послухає...
– Гаразд, Василю Івановичу, – на подив присутніх, швидко погодився Брюллов, – напевне, ви маєте рацію. Я поїду до Енгельгардта. Завтра. А трохи пізніше послухаємо усі разом вірші Шевченка у його виконанні... Тож п’ємо за нього, за його долю не тільки як художника, а і як поета... Будьмо! – сказав Брюллов і підняв тільки-но наповнену чарку...


* * *
Надвечір на вулиці, як на диво, знову захурделило. Брюллов не вийшов проводжати Григоровича й Мокрицького й, підібгавши ноги на дивані, незабаром задрімав.


* * *
Пізній ранок був сніжним і тому похмурим. На тротуари й на проїжджу частину вулиці за ніч насипало стільки снігу, що перехожі пірнали у нього мало не по коліна. А сніг падав і падав.
Брюллов, вийшовши з дому, нагнувши голову назустріч осатанілому лобовому вітрові, зробив кілька кроків і, побачивши навпроти візника, підкликав:
– До будинку Щербакова, – тільки й кинув Карл Павлович, ледь розтуляючи губи, що вже починали тремтіти від пронизливого, що забирався, здавалось, у саму душу, вітру. Сідаючи у сани, подумав: “Другий місяць весни, а хурделить, і як це на такому скаженому вітрі візники не мерзнуть? Ніби їм і холод нічого не вартий. Але ж мене од вітру захищає шарабан, а він, візник, грудьми у вітер вривається у своїй убогій одежині...”
Худюща, як здалося Брюллову, конячка швидко взяла з місця, й підкови ритмічно зацокали по вже збитому на шляху снігу.
“Хороший юнак, – кутаючись у пальто, думав про Шевченка Брюллов. – Йому б у багатій сім’ї з’явитись на світ... А може він тоді б і не проявив такого потягу до мистецтва? Н-да. Важко, важко, Карлуша, тут вирішувати. Мені, напевне, не дано зрозуміти, усвідомити, відчути такого. Адже цей юнак вже чимало побачив на своєму небагатому життєвому шляху, багато чого пізнав... А цей його пан... У теплі та п’яних оргіях, любовних походеньках... Ні, коли б Тарас був багатим, матусиним синком, не зміг би, а вірніше, не захотів би “нидіти” з олівцем та пензлем... Нащо? Так, у мене є прекрасні учні. Але ж вони...” – думку Брюллова обірвав візник, хвацько зупинивши коня поруч із колонадою будинку Щербакова.
– Приїхали, пане, – промерзлим голосом сказав він, зіскочивши з козлів і обтираючи рукавицею заліплену снігом давно не чесану бороду.
Розрахувавшись і залишивши візникові на чай, Брюллов увійшов до будинку. У нього була єдина мета: просити, а коли стане потреба, й вимагати, аби Енгельгардт відпустив “з миром” цього милого, ввічливого, дещо нерішучого талановитого юнака Тараса Шевченка на волю. Хоча б з гуманних позицій. Як дуже обдаровану людину. Так думалось Брюллову, коли він проходив до кабінету поміщика. Однак вже через кілька хвилин Брюллов зрозумів – з цим самодуром, ад’ютантом Віленського губернатора, розмовляти ніби з розумною людиною нічого.
– Та нащо вам цей сіроокий недоук? Кого б іншого... Ну, пробує малювати щось. Знайшли про що говорити. Нехай ще побавиться до певного часу. В мене не побавишся. Трохи виходить. Але більше шарварок, це ж вам не Рембрандт і не ви, шановний Карле Павловичу. Великих художників народжують, – Енгельгардт на мить зупинився, – в інтелігентних, багатих сім’ях, а не кріпачки...
– Ви не можете так ухвалювати, Павле Васильовичу, – почав був Брюллов, пильним поглядом майстра пензля спостерігаючи за усіма рухами поміщика – його жеманною артикуляцією, манерою обов’язково покрасуватись перед гостем. – Ви ж, Павле Васильовичу, не художник! А я бачив його малюнки! Бачив! Зізнаюсь вам, шановний, це не витребеньки, і, істотно, не шарварок, як ви зволили тільки-но сказати. Шевченко вміє бачити. У нього є рука!
– Ви сто разів правий! Його рука – це я! Я годую цього бездаря ось вже понад двадцять років, вдягаю, возю за собою. А це, пане Брюллов, гроші. Мої гроші... – Енгельгардт посміхнувся, взяв трубку, випустив щедрий клуб диму й, поклавши ногу на ногу, відкинув у кріслах своє тендітне, випещене тіло і, начебто поміщику стало холодно, закутався у червоний шовковий халат, виставивши гостю напоказ свої нові, ще не ношені черевики, привезені купцями з Торжка. – Він з’їв у мене стільки, що я б...
– Та ви... Ви тоді свиня у торжковських черевиках! – не стримався Брюллов.
Енгельгардт, напевне, не чекав такого повороту подій і хвилини дві-три, випустивши з рота чубук люльки, сидів з відкритим від подиву ротом.
– Ви хотіли цього й досягли, – знову гучно проказав Брюллов і, не чекаючи відповідної реакції поміщика, вийшов з кабінету Енгельгардта, сильно хряснувши дверима.
Вже вдягаючись, Брюллов чув, як кричав на когось у своєму кабінеті Енгельгардт, напевне, не наважуючись вийти у вітальню. Але це вже не цікавило Брюллова. Він сказав своє слово! Він, котрий бачив чимало на своєму віку, що кілька років прожив за кордоном, але подібну косність, таку байдужість до оточуючих, таку зневагу і тільки себелюбство, бачив уперше.
Брюллов навіть не вдягнув шапки, а, захопивши її у руку в передбачливого панського слуги, вибіг з цього осточортілого, нехай і за короткий час, будинку у петербурзьку заметіль.

* * *
Сидячи у передбаннику, як про себе назвав цю дещо невлаштовану, заставлену розмаїтим меблевим начинням, проте вилизану до блиску вітальню у будинку Щербакова й чекаючи, поки його запросить до розмови Енгельгардт, Венеціанов мріяв про майбутнє нерослого сіроокого, проте симпатичного юнака з божією іскрою. Так, той міг вправно, уміло й швидко орудувати олівцем та аквареллю. Він бачив усе, що робилося навсібіч, не простими очима своїми безвільного кріпака, а зіницями справжнього художника, вхоплюючи й передаючи на аркуш найголовніше.
А які в юнака сильні вірші! Так, нехай ще не вповну, а що ж буде, коли Шевченко зіпнеться на ноги? Чи це не Пушкін з Малоросії???
А далі... Далі Олексій Гаврилович схвильовано перебирав у своїй пам’яті те, про що у нього після привітання може піти мова з поміщиком. Адже несила йому, Венеціанову, ось так одразу взяти й перейти у напад. Та й із чим? Йому край треба повернутися після цієї вельми суттєвої розмови з перемогою, на щиті, і аж ніяк не під щитом, як це невдало трапилось допіру із Брюлловим... Він же розповів усім зацікавленим про відвідини Енгельгардта... і неприємну розмову з паном.
Зрозуміло, Великий Карл дав осічку, хоча, істотно, й не хотів цього. Щоправда, останнім часом Брюллов як заведений, та триматись уміє. Можливо, на маестро Брюллова так подіяла якась обставина, а тут ще й дурний опір Енгельгардта. Або, що найгірше, знаючи з розповідей самого Шевченка, Брюллов сам напросився на “комплімент” з боку цього поміщика-самодура? Та й я хороший! Й не розпитав Брюллова як слід... Ну, черевики на панові йому не сподобались, ну вередливість, зманіженість... Але ж не настільки, щоб усе пішло шкереберть...
– Пан просять, – відірвав Венеціанова від роздумів дворовий – ще не старий, проте з явними визначками передчасного старіння, добре вдягнений у подобу жупана дворецького, коротковусий чоловік.
– Так, так, зараз, – ледве справляючись із хвилюванням, що зненацька наринуло на нього, тихо проказав Венеціанов, підхоплюючись з оббитої коштовною тканиною лави.
Адже він приїхав не на світські балачки!
Поправивши свій темний вихідний сюртук й блиснувши у відсвіті кількох свічок, що горіли у передбаннику, скельцями окулярів, Олексій Гаврилович пройшов слідом за дворовим.
Зайшовши до кабінету поміщика Енгельгардта, Венеціанов якось одразу, він помітив це по собі, внутрішньо зібрався. Чи тому, що не сподобався йому розкішний, обставлений дорогими різьбленими меблями кабінет, чи, можливо, розв’язна, трохи неприродна поза, у якій прийняв його Енгельгардт. А може, на Венеціанова подіяло ще й те, що він із розповідей самого кріпака Тараса Шевченка й друга Карла Брюллова уже знав, що цей поміщик сам по собі при розумі...
Енгельгардт при світлі з півсотні новесеньких свічок, напевне запалених спеціально перед самим приходом Венеціанова, сидів у розкішному халаті у кріслах, артистично поклавши нога на ногу і не поспішаючи, ніби це йому завдавало величезного задоволення, посмоктував трубку, довгий чубук якої, вирізаний умілою рукою майстра, діставав мало не до підлоги.
Нарешті, відклавши трубку, ніби тільки-но уздрів гостя, що невпевнено м’явся коло дверей, Енгельгардт лінькувато підвівся з крісел і підійшов до Венеціанова.
– Дуже радий вашій присутності у мене е... е.., – Енгельгардт приляскнув подушечками пальців, ніби пригадуючи, як звуть гостя, – е... Олексію Гавриловичу, – улесливо усміхнувшись після мовленого, поміщик роблено прокашлявся й запропонував присісти у крісла. – Що занесло вас до нас у такий клятий день, Олексію Гавриловичу, коли, шановний, не секрет?
– Секрет? Та який же тут секрет, Павле Васильовичу. Швидше нужда мене до вас привела. По такій негоді тільки за потребою й вириваються... – сказав Венеціанов, примощуючись на краєчку розкішних крісел, ніби побоюючись забруднити їхні подушки своїм вихідним сюртуком.
– Нужда? – підняв на гостя зацікавлені очі Енгельгардт. – О, це дуже, дуже цікаво. Повірте мені, дорогий мій друг Венеціанов.
“Вовк тобі друг”, – зле подумав Венеціанов, проте жодним м’язом свого вже старечого обличчя не виказав себе.
– Так, так, нужда, шановний Павле Васильовичу, – намагаючись говорити якомога привітнішим тоном, сказав, трохи розтягуючи на прийнятий тоді манір слова, Венеціанов, – непроглядна нужда, Павле Васильовичу.
– Вам, шановний, треба гроші? – здивовано перепитав Енгельгардт, навіть не блимнувши, як здалося старому Венеціанову, великими очима. – Тоді це не...
– Та не про гроші мова, Павле Васильовичу. Не про гроші.
– Коли мова не про гроші, то це стає удвічі цікавішим, Олексію, е-е, Гавриловичу, – єлейним голосом знову почав Енгельгардт. – Удвічі цікавішим. Чи не хочете з цього приводу чайку? З морозцю ж. От за столом і побесідуємо... Я зараз накажу...
“Дивно, – подумав Венеціанов, покусуючи нижню губу, – або він і насправді дурень і, як про Енгельгардта відгукнувся Карл Павлович, найжирніша свиня у торжковських черевиках, і не розуміє, нащо я, Академік Петербурзької Академії мистецтва, художник, до нього приїхав після Брюллова, або ж прикидається таким собі паїнькою, закоханим лише у самого себе чоловіком? А це дуже погано. Ой, як погано!
Венеціанов глибоко зітхнув і, аби якось відповісти Енгельгардту, підвів голову й сказав:
– Щиро дякую, Павле Васильовичу. Не турбуйтесь, будь ласка, про чай. Не до нього зараз.
– То про яку турботу зволите... – почав був поміщик, проте Венеціанов перебив його:
– Ви напевне знаєте, Павле Васильовичу, про те, що нині, як ніколи раніше, гостро постають питання про освіту й філантропію.
– Як же, дещо начуваний, – Енгельгардт, напевне, не наважуючись, чи, швидше, не бажаючи показати гостю, що майже нічого не знає про нові віяння у філантропії, не поспішаючи підійшов до столу й знову взяв люльку. Вона не горіла. Поміщик обережно поставив її на місце й теленькнув у дзвіночок. До кабінету одразу ж дзиґою вскочив хлопчак років шістнадцяти й, тільки зиркнувши на пана, одразу ж зрозумів, що від нього хочуть, миттю схопив люльку і, напевне, швидше вже за звичкою, аніж спеціально, ухилився від важкої руки пана, і також дзиґою викотився з кабінету, щоби вже через якусь мить заявитись знову, з уже розпаленою люлькою. Козачок одразу ж, з поклоном, простягнув люльку Енгельгардту, який, навіть у присутності гостя, не стримався і, лайнувшись по-польськи, дав хлопчикові стусана.
– Нєнза пшеклєнта! – сказав Енгельгардт і, навіть не переклавши незнайомих Венеціанову слів, продовжив: – Навіть люльку як належить розкурити не вміє. От і тримай таких неуків...
“Е-ех, – подумав Венеціанов. – Ось так він і нашого юнака ганяв, чи й ганяє зараз... От і вся мова... А божої іскри не помітив чи, швидше, не хотів помітити. Проте ж, коли по-людськи...” – Венеціанов зітхнув і опустив очі на свої, ниньки трохи неспокійні, пальці, які ще вранці, спокійні й упевнені, тримали пензель, коли він малював.
– Щось ви трохи спохмурніли, друже мій, Венеціанов, – сказав Енгельгардт. – Може, теж тютюнцем побавитесь? Чи понюхаєте? В мене є прекрасний для нюхання. Здалеку привезли...
– Ні, ні, дякую, – як від настогидливої мухи, яка заважає думати, відмахнувся рукою Венеціанов.
– Ну, то як знаєте. Проте мені не дає спокою ваша нужда незвичайна. Ще й досі не довідався, яка ж нужда привела вас до мене?
– Так, так, зараз, – не знайшовся як одразу почати Венеціанов.
– Ну, ну, в мене терпець уривається, дорогий ви наш Олексію Гавриловичу. Просто не можу більше. Ляжу ось отут, на дивані й віддам богові душу від цікавості. – Енгельгардт спробував зобразити перед Венеціановим сцену, як все це станеться: закотив очі й, хитаючись, почовгав до крісел, упав на них й звісив, ніби батоги, свої довгі доглянуті, невироблені руки.
– Ну то що ж, будь ласка, Павле Васильовичу, – нарешті спромігся Венеціанов і, ніби щось могло завадити, набрав повні легені повітря й в один дух виклав усе, що так довго хотів сказати Енгельгардту. – Відпустіть, шановний Павле Васильовичу, з богом Тараса Григорьєва, сина Шевченка.
– Цього хлопа? Відпустити на доброму слові? Та ні! Гроші і більше нічого!
Венеціанов не витримав поєдинку стрілянини очима й видавив з себе:
– Ну, тоді коли так, то продайте відпускну. Скільки це... – Венеціанов зам’явся. Говорить про живу людину, як про якийсь предмет, річ, – але продовжив, щоб не зірватись, – коштуватиме?
– То вам кортить знати остаточну ціну? Чи так я вас зрозумів, Олексію Гавриловичу? – Енгельгардт знову підняв на Венеціанова свої хитрі швидкі, жадібні очиці.
– Істотно!
– Будь ласка. Моя остаточна ціна – 2500 карбованців.
– Побійтесь Бога, помилуйте, шановний Павле Васильовичу, – сидячи у кріслах, тихо проказав ошелешений Венеціанов, намагаючись вкласти у свої слова якомога більше упевненості.
– Це моя справа, й бидло це моє. Поки що він не ваш... Він людина ремесленна, можливо, при домі потрібний.
– Але ж навіть найдорожчий кріпак стільки не коштує, Павле Васильовичу. Мені доводилось...
– Мене не цікавить, що там і як приключалося у вас, – уперто продовжував Енгельгардт, показуючи, що більше не хоче слухати розповідь Венеціанова. – Не хочете за ці грошенята купляти цього хлопа, не треба. Хоча він для мене й ламаного гроша не вартий. Народила його кріпачка, у два роки і він до реєстрика потрапив. Виходить, він мій... А вам дешевше, аніж за дві з половиною тисячі карбованців, не віддам. Вісімсот пудів меду, може, хочу купити для себе за ці гроші...
– Нащо? – здивувався Венеціанов.
– Треба було б на тисячу пудів меду запросити. Та слово шляхтича – закон.
– Нащо вам стільки меду, Павле Васильовичу? – знову перепитав вкрай здивований Венеціанов.
– То вже моя справа, – відмахнувся Енгельгардт. – Я, може, теж розоряюся при цьому. Потрібна при дворі моєму людина ця.
Олексій Гаврилович невпевнено засовався у широких кріслах і, не витримавши таки, запалився:
– Помилуйте, Павле Васильовичу, але ж це... Це, знаєте, пограбування серед білого дня...
Енгельгардт встав і розкотисто розсміявся, не поспішаючи пройшовся кімнатою, підійшов до величезного позолоченого підсвічника, на якому диміла свічка, взяв маленькі щипчики і з педантичною акуратністю зняв нагар. Потім неспішно повернувся до гостя й, тримаючи у трохи зігнутій руці щипчики, пророкотав:
– Один вже в мене був. Цей, як його, мазюкало, маляр Брюллов. Ну то й що? З чим прийшов, з тим і пішов. І ви, гадаю, добродію... Ні, не грабіж це... Що ви. Шевченко для мене просто ніхто, блоха, якщо кортить вам, козачок, бидло. Я можу засікти його до смерті, коли отримаю задоволення від цього...
Почувши такі слова, кинуті свавільним, себелюбним поміщиком так, ніби між іншим, Венеціанов, до того часу зовні спокійний, врівноважений, не витримав (про те, що робилося в його роз’ятреній, зболілій душі Енгельгардт і не здогадувався), почервонів, проте потім, усвідомивши, що його секундний спалах може коштувати дуже дорого, все ж зусиллям своєї волі стримався, аби не наговорити лишку цьому сорокарічному себелюбному пану.
– А ще, – продовжував Енгельгардт, покурюючи трубку, – можу цього кріпака поставити на псарню хвости моїм песикам чесати і з очісок пензлі робити, та малювати ними потім. – Енгельгардт знову розсміявся і, відставивши у бік трубку, продовжив, ніби намагаючись ще більше роздратувати вразливого Венеціанова. – А що, це ідея! Треба, знаєте, пане Венеціанов, спробувати. Ото сміху буде! Чи не так?
Венеціанов почервонів іще сильніше і ледве стримував свій гнів, який ось-ось міг вихопитися у ситі, неприємно блискучі очі пана, опустив голову в руки й стиснув ними свої скроні до болю.
– Мовчите. Ось-ось, – ніяк не міг вгамуватися Енгельгардт. – Бачте, маляр, художник вишукався. Та досить про нього. Що ми все про це бидло говоримо та говоримо... Ви он краще, дорогий Олексію Гавриловичу, моїх песиків подивіться, на покої мої оком киньте. Це набагато цікавіше, та й на користь справі. А після чайку вип’ємо, я накажу, щоби принесли. З медом...
– Та ні, дякую за гостинність. Краще вже давайте обговоримо питання, з яким я прийшов до вас, Павле Васильовичу.
– Знову ви про нього. Та ви скажіть прямо, просто, чого хочете від мене з вашим Брюлловим? Образив він мене учора. Останніми словами обізвав цей американський дикун. Хотів був розрахуватися з цим неотесою, та бог із ним. Що з нього візьмеш? Дикун і є дикун. Маляр...
– Це ви так про Карла Павловича? – ображено запитав Венеціанов.
– А то про кого ж іще! Дикун! – вдоволено проказав Енгельгардт ще раз й гучно зареготав. – Про нього, голубчику ви мій, Олексію Гавриловичу, про нього, сердешного... – на хвилину перервавши регіт, ніби підсумував Енгельгардт і знову залився сміхом.
Венеціанов не знав, як відповісти на таку воістину дику зухвалу витівку цього, як йому здалося, недалекого поміщика, справжнього дикуна, проте незабаром, уже вкотре оправився від гніву, що душив його, й холодно пояснив, нащо він пожалував до Енгельгардта на Мохову, нащо биту годину просидів у вітальні, чекаючи, поки його наміриться прийняти поміщик.
– Ви чули моє останнє слово, дорогий Олексію Гавриловичу, – знову-таки зі знущанням у голосі мовив Енгельгардт. – Дві тисячі п’ятсот карбованців, і ні копійкою менше.
– То де ж взяти такі скажені гроші? – враз розгубившись, ледь чутно промимрив Венеціанов, та Енгельгардт, почув. Почув усе.
– І ні копійкою менше, – все ще пихато всміхаючись, настояв на своєму Енгельгардт. – А де ви їх візьмете – то вже ваша турбота...
– Гаразд. Та щоб було точно.
– Ви, можливо, хочете, щоб я видав розписку? – роблено зупиняючись чи не після кожного слова, ніби набиваючи собі ціну, мовив Енгельгардт. – Вам що, мало слова шляхтича?
– Ні, але... – сумніваючись сказав Венеціанов. Він подумав, що Енгельгардт з часом може запросити й куди більшу суму, адже апетит приходить під час їжі. Та й владен це зробити...
Щоб не затримуватись більше у цьому остобісілому, нехай і за короткий час, кабінеті Енгельгардта, який опорядили у вишуканому японському стилі, піднявся.
– О, матка боска! Моє слово – закон, – прогув Енгельгардт, напускаючи на себе ще більшої пихи. – Якби я уперше сказав про більшу суму, й варто було б, тоді від тієї суми не відступив би ні на гріш, шанований ви мій Венеціанов. Дві з половиною... О, та ви не хочете бути нетактовним... – Енгельгардт похитав головою. – Ні, ні, ви не кажіть нічого, я й сам бачу. Ви, шановний Олексію Гавриловичу, гадаєте, що це дико, або дурно, проте насправді, ви б не стали так більше думати, коли б знали про Шевченка стільки, скільки знаю я, коли б потерпали від нього стільки, скільки потерпаю я... Дозвольте, я все ж накажу, щоб принесли нам чаю, бо якось насуху... Або, може, вина?
– Ні, ні, красно дякую, – відповів Венеціанов, – сердечно дякую вам. Мені вкрай ніколи...
– Вам, шанований Олексію Гавриловичу, дякую сердешно. – Енгельгардт зробив артистичний жест, потім підійшов ближче до Венеціанова, напевне збираючись обійняти його, але Венеціанов випередив поміщика й простягнув для прощання руку.


* * *
Венеціанов йшов з Мохової від Енгельгардта й ніяк не міг прийти до тями. Вже кілька разів його загукували вкриті памороззю візники, запрошуючи підвезти бодай за гріш, щоби дарма не мерзнути на вітрі, проте Венеціанов ще упертіше, різким порухом закутуючись у своє пальто, йшов і йшов, ніби таран підставляючи холодному лобовому вітрові розпашіле обличчя.
“Так! Незважаючи ні на що, я вийшов переможцем. А чи переможцем? – думав Венеціанов. – Адже Енгельгардт зідрав з мене, вірніше, з нас три шкіри. Та бог із ним! Я хоч за таку ціну домовився, а Великий Карл, автор всесвітньо відомого полотна “Останній день Помпеї”, яку виставляли у Мілані й Парижі, прийшов учора від поміщика ні з чим, з пустими руками. Злість? Так! Злість на Енгельгардта, цього самодура, в мене, істотно, найбільша. Проте радість! Радість, з якою я поділюся з друзями сьогодні. Зрозуміло, за наших часів дві з половиною тисячі – гроші чималі! Й де їх дістати? Не біда! Ліпше жити надією на абияк, ніж взагалі не мати аніякої надії...”
Чомусь саме в цю мить Венеціанову пригадався Олександр Пушкін. Вірніше, рядки з його поезій: “Ветер, ветер, ты могуч! Ты гоняешь стаи туч...”
“А вітер і насправді скажений сьогодні. В мої роки – небезпечний цей “вітерець”, – подумав Венеціанов і підняв руку. Вмить до нього підкотив найближчий візник і бадьоро запитав:
– Куди накажете, барине?
“Та й справді, куди? – майнула думка, коли він сідав у шарабан. – Авжеж, до Сошенка! Куди ж іще. Треба ж хоч із кимось негайно поділитися радістю! А потім – обідати”.


Дніпропетровськ

Микола МИКОЛАЄНКО

ОКРАСА НАЦІЇ
Диптих

1. Перед пам’ятником Шевченкові
Через століття чую я твій крок,
Предтече наш, пророче, Ясновидцю...
Твої пісні, наслухані в народі,
В сім’ї новій і вольній не втихають.
Ти, як народ, ходив у кріпаках,
У Кос-Аралі наче у ГУЛАГу,
Зазнав шпіцрутенів і лютих заборон,
Ти гнучкошиєнків і зраду ненавидів.
ТИ – наша горда, нескорима суть,
Державницька животворяща мудрість:
З тобою ми утвердилися в світі,
І Україна здобула безсмертя.
Твої похмурі брови і чоло,
Ясне й величне, – вилиті із бронзи.
Але то тільки мудрий твір митця,
А ти живий в народі воскресаєш.
Ведеш мене у наш студентський парк,
Де я люблю, прихильник строгих ліній,
В задумі пам’ятник тобі зорить...

Кобзар суворо дивиться у далеч.

2. Тарас
Тарас Шевченко – совість України.
Її душа і Божий оберіг.
Він – в кожній хаті, сріберній раїні:
Нема Шевченка, то приходить гріх.

Кріпацький син жить не схотів зісподу
І підіймав з колін увесь народ.
Він – син народу, і – судьба народу.
Його Пророк. І Вождь. І сам Господь.

Народжуються діти вже з Тарасом,
З колиски чують слово Кобзаря.
Він – гордість наша. Нації окраса.
І кровний брат правічного Дніпра.

1939, 2001


Микола НЕВИДАЙЛО

НА НАРАХ МИ ЧИТАЛИ
ОДНЕ ОДНОМУ «КОБЗАРЯ»

Спогад
Коли помер кривавий Торквемада,
По всій Іспанії пішли ченці...
(Дмитро Павличко, 1953).

Томас Торквемада, будучи главою іспанської інквізиції (Великим Інквізитором), ініціював вигнання євреїв з Іспанії у 1492 році.
Тут мова піде – про українську націю. Хто саме був ініціатором вигнання українців з України, ми, каторжани Норильського особлагу «Медвежий ручей», де ішачили в кар'єрі мідно-нікелевих руд, – поіменно лише здогадувались. І коли у березні 1953 року репродуктори оголосили про смерть комуністичного Торквемади – Сталіна, ми радо, полегшено зітхнули (українці, а з нами – латиші, естонці, литовці). З якою надією слухали ми Шосту симфонію Чайковського, що тужливо скрапувала сльозами. Та музика підбадьорювала, несла надію на свободу.
Ще з тиждень ми, слухаючи її, таємно плакали від радості. А ще ж пам'ятали мученика великої імперії Тараса Шевченка, який з неволі гукав: «Борітеся – поборете!». Разом з нами, українцями, той заклик повторювали й прибалтійці і 9 березня, в день роковин народження нашого Пророка, і 10 березня, в день його смерті.
Повернувшись з кар'єру після дванадцятигодинної праці і посьорбавши тріскової баланди, яку принесли баландьори з харчоблоку, ми серед барачного гомону почули заклик з кутка, де зібрались колишні вояки УПА: «Увага, увага! Прибалтійці-друзі! Сьогодні, 10 березня, в Україні відзначають роковини закатованого Російською імперією нашого великого пророка Тараса Шевченка!» І кілька голосів заспівали: «Як умру, то поховайте мене на могилі...». Всі повставали з нар і, стоячи, підхопили: «...серед степу широкого, на Вкраїні милій».
Раніше, до смерті совітського Торквемади, наглядачі негайно б окупували барак і запроторили б співаків до БУРу (у барак «усиленного режима»). Тепер наглядач тільки торохтів у замкнені двері і не дуже сміливо кричав: «Прекратить! Прекратить!». А хор гримів:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте.
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте!..
Через місяць-півтора в норильських особлагах справді спалахнуло повстання і полилася кров... ув'язнених. Чи не найпершими був роздавлений танками Шостий жіночий табір.
Як потім стало відомо, дванадцять мільйонів постійних в'язнів ГУЛАГу «от Москвы до самых до окраин» піднялися за свої права. Варварська більшовицько-комуністична диктатура, у змаганні з фашистською ідеологією, досягла чемпіонських успіхів. Пів-України виморено голодоморами, і замість українців винищені голодом села залюднено етнічними росіянами, нащадки яких тепер у Сєвєродонецьку вимагають для себе якихось федеральних привілеїв, нахабно посягають на нашу споконвічну українську мову, витісняють її звідусюди, поглинають в усіх сферах життя. А без мови, як відомо, немає держави.
Скорботним болем у серцях українців бринять виявлені факти спланованого винищення української еліти. Тільки в урочищі Сандармох у Карелії розстріляно понад 500 українських письменників і діячів культури. А ще ж був злодійський «приказ» № 0078/42 Жукова-Берії про депортацію (виселення) «всех украинцев», як логічне продовження варварської комуно-фашистської антиукраїнської політики.
Ми вижили тоді тому, що читали «Кобзаря» одне одному на нарах...
Ми виживемо й сьогодні – з «Кобзарем» у руках.

Січеслав, 2008

Наталка НІКУЛІНА
(1947-1997)


* * *

Шукаймо у собі Шевченка
(Хоч іскру – праведності й віри) –
Він мусить бути там, в глибинах,
Інакше нас би не тримала
Оця земля, калини матір.
Ми мусимо. Ми конче мусим
Знайти в собі його кровину –
Інакше з темряви не вийти.
Усім життям, всім током крові –
Народжуймо в собі Шевченка,
Хоч іскру кожен. Іскру – кожен.
Всі разом – буде Україна.

Валерій НІКОЛЕНКО

НА ШЕВЧЕНКОВІЙ ХВИЛІ
З книги «Афоризмів»

***
«Давно те діялось» – ми в силовому полі Шевченка.

***
Тараса Шевченка хоч до рани прикладай.

***
«Кому я що заподіяв?» – хотілося заволати солідарно з Кобзарем.

***
Крутий Муравйов нищив під Крутами усе, що гомоніло мовою Шевченка.

***
Сатрапи Сталіна «з раю пекло возвели» й наввипередки підкидали хмизу.

***
«Немає другого Дніпра», – почула Катерина Друга і звеліла Грицькові Нечесі, чи то пак князю Потьомкіну заснувати на берегах ріки місто Катеринослав.

***
Ми не прагнемо нав’язати світові пам’ятники Шевченку. Світ повинен їх заслужити.

***
Начитавшись Фолкнера, я без особливого жалю полишаю тихоплинну річку Йокнапатофу, вертаючи в краї, де є і ясні зорі, й тихі води, і реве ревучий.

***
Кажуть, Шевченкове село Моринці одержало назву від якогось мору, що переполовинив його мешканців. Якби ми наслідували топоніміку предків, то карта України після 1933-го вкрилася б суцільними Голодоморинцями...
***
Непідкупний Шевченко торгується (!) з Господом за долю Вітчизни. Ось умова, поза якою жодна угода немислима: «Як понесе з України у синєє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори – все покину і полину до самого Бога молитися ... а до того я не знаю Бога». Зневіряючись і віруючи, геній не зупиняється перед відчайдушною самовбивчою погрозою: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю!»

***
Томи геніїв скромно стоять на полицях – їх можна придбати і оптом, але засвоюєш прочитане уроздріб. Який у них шанс бути прочитаним негайно чи зайняти чергу до читацького інтелектуального раціону? Нав’язуючи свої твори, ти підсилюєш конкуренцію... Пам’ятай: випадково зупинившись на твоєму дріб’язку, художній споживач утрачає нагоду частіше поспілкуватися з «Кобзарем».

***
Дуже прикро, що сміливий і опозиційний радянському режимові Корній Чуковський, м’яко кажучи, не зрозумів нашого генія: “Шевченко был хам и невежда. Грубый человек. Все его сатиры тусклы, не язвительны, длинны. Человеческой души он не знал, не понимал ни себя, ни людей».
Нехай би ще дорікнув Чуковський Тарасові елегійністю (для нас архаїчною, а кріпакам унісонною) або самоповторами при зображенні покриток, а то «сатира недошкульна й розтягнута»... Бодай тебе з твоїм Айболить, що обернувся на Бармалея! За напругою праведного гніву Кобзар перевершує Шекспіра і Пушкіна. У чотирьох рядках найлаконічніша географія тюрми народів – укупі з історією процвітання: «У нас же й світа, як на те – одна Сибір неісходима, а тюрм! А люду! .. що й лічить! Од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!» У чотирьох словах – давальницькі обшири вінценосної шльондри Катерини II: «Уміла що кому давать» У одному реченні – безодня людської жадібності (нехай гикнеться митній службі): «Чом ви нам платить за сонце не повинні?» Філософський вирок і мертвим, і живим, і ненародженим: «І немає злому на всій землі безконечній веселого дому».
А відчайдушна сміливість у дискусії з Господом? «Коли одпочити ляжеш. Боже, утомлений? І нам даси жити!» А – задовго до Толстого з діалектикою душі – всесяжний гуманізм, співчуття жертві й кату: «Шкода того барвіночка й недосвіта шкода!» А політичне мучеництво, співрозмірне з каторгою Достоєвського та Солженівцина? З кріпацтвом і без благополучної старості останнього... Я навіть не серджуся на Чуковського – тільки вкотре наївно розгублений.

***
Для пішого переходу з Гур’єва Тарас Шевченко замість ціпка використав знайдену на вулиці вербову ломаку. Прибувши на нове місце, він «застромив її в землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево в Новопетровську». Нехай не образяться теологи й віруючі, але оживлення палиці – не менше чудо, ніж воскресіння Лазаря.


Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО

ПОДОРОЖ ШЕВЧЕНКА

Уривки з поеми

…А тим часом в минуле глянем.
Мандрував Тарас по Дніпров’ю.
Від народного лиха-горя
обливалося серце кров’ю.
Скрізь омана, печаль і сльози.
Україна – повія й пані,
то у дранті жебрачка боса,
то від горя, мов шльондра, п’яна,
то красива й велична в дусі,
із вишневих садків сміється, –
в вишиванці, охайна – мусить
виживати, як доведеться.
Прерозумна, та без освіти, –
(де той гріш на навчання візьмеш!) –
пану що? Всюди успіх світить.
Не умом, так він візьме грішми.
Йшов... І мука пекла, терзала.
Плаче, плаче душа вразлива.
Як матуся колись сказала:
– Хочу, сину, щоб був щасливим!
– Як тут бути щасливим, нене,
коли стогне народ в неволі!
І немає нічого в мене,
окрім слова живого болю.
Та й цього, мабуть, забагато,
якщо ниці бредуть по сліду.
Чи бояться моєї слави,
що вогнем поміж люди піде?!
... Від Кирилівки рідним світом
прошкував до Полтави. Знову
малював і багатих, й бідних –
заробляв собі на дорогу.
Мандрував в літо сорок третє.
Край чекав чотирнадцять років.
Хоч талант його і на злеті,
та й гроша не мав за душею.
Ні сім’ї, ні хатини, ні саду...
Тільки мрія, мов день, крилата.
Тільки мрія... А власні твори
у шухляді часу чекали,
бо не мав геній власних грошей
видать вірші в зеніті слави.
Чим різняться епохи наші?
І тоді геній жив у злиднях,
і тоді мусив гнути спину
перед паном і меценатом.
В двадцять першім столітті знову
для таланту нема дороги.
Бізнесмену митці потрібні?!
Для них натовп усі, хто бідний!
Пан є пан... Розвивать духовність
не пуска грошовита совість.
Це ж яка насолода пану,
коли мудрих поменше стане!
Хай не сяє в світ Україна!
Коли світло – всю нечисть видно?!
Чи ж таке на планеті всенькій?
Запитай у свого серденька.
... Та повернемось до Тараса.
Навіть подорож цю прекрасну
злі обмежили в часі й волі.
Його пристрасть і дух – незгасні,
не дай Бог – оживуть у слові!
«Хай потішаться в Україні!» –
змилостивилось сите панство.
«Та нащо йому Батьківщина? –
дивувались, – й в Росії гарно!»
... Неможливо спинить поета
у сіянні добра й любові.
Його світло розвіє темінь,
буря в серці підніме повінь.
Та Шевченко і так щасливий.
Україна його чекала.
Україна його премила,
наче матінка сина, ждала.
Виглядала з курних хатинок.
Кожне серце сіяло сонцем.
«Ви принизить мене хотіли?
Та народ обігрів любов’ю».
Йшов Кобзар по Дніпров’ю пішки...
Босі ноги трава не ріже.
Була осінь прекрасна, рання.
Стиглий вересень красувався.
Сяяв ліс препахучий барвно,
наче з сонцем самим вінчався.
Натомився козак в дорозі.
Думи круками шлях обсіли.
Побував у Верхньодніпровську.
Місто радо творця зустріло.
Гостював у Катеринославі.
В місті мешкало десять тисяч.
Кам’яниць було небагато –
більше – мазанки світлолиці.
Та найбільша будівля чорна –
кам’яна і темна в’язниця.
Кріпаки, що втекли від горя,
гірко мучилися в темниці.
В місті стрівся із Городницьким –
в Академії з ним навчався.
У гімназії в тому році
друг був вчителем малювання.
Та недовго пробув Тарас тут –
шлях прославсь до Старих Кодаків,
де ревів ще поріг Кодацький
у бурхливості вольній радо.
Король Польщі Кодак-фортецю
спорудив колись для потреби:
щоб на Січ перетнути втечу.
Хіба ж людям затулиш небо?!
Двічі люд руйнував фортецю.
Дивувався тому загарбник:
їх не спинить ні день, ні вечір,
ані смерть, ані страх, ні тайни.
Тут Шевченко відчув укотре
духу вольного велич дивну,
і козацьку духовну вроду,
що сягне у майбутню днину.

* * *
Вже надвечір прийшов у Микільське.
Ой ревів Ненаситець люто!
Хвилі розпачно, мов од болю,
бились жально порогам в груди.
Дід – найбільший поріг, як велет,
височів у бурхливім вирі.
Вітер рвав прибережні верби,
а то хмари ганяв поривно.
І слова затремтіли в серці,
ожила проясніла думка.
І з душі, із самого денця,
уставала у вічність дума:

«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав...»

... Захлиналося серце щастям
від безмежного блага – жити.
І, віддавши себе до краплі,
лиш народу хотів служити.
Лиш народу в величнім дусі,
в споконвічному русі в світло.
І Дніпро біль Тарасів слухав,
щоб у слові його ожити
через роки, століття, ери.
Майбутнє з таємних вікон
нарекло вже його Антеєм.
І слов’янські боги чудові
додавали Пророку сили,
щоб поета безсмертне слово
Україну благословило.

Жан ПАРФІМЧУК

У ПАМЯТНИКА ТАРАСУ ГРИГОРЬЕВИЧУ ШЕВЧЕНКО

Слово – нетленный кораблик правды.
От сердца к сердцу – извечный путь.
Сирен голоса, горгоны взгляды –
Ничто не заставит вспять повернуть!
Но неизбежны штормов крещенья –
Пронзают молнии тьмы этажи!..
Вот и пришёл я к Тарасу Шевченко
Не только затем, чтоб цветы возложить...
Пёс-волкодав не всегда на привязи.
Художник. Поэт!.. Да где ж небеса?!
В неволе солдатской невольны сюрпризы –
Шпицрутенов под барабан голоса!..

Что боги не могут – властители смеют!
На сокола – цепи! На песню – запрет!
Но тяга к свободе – всего сильнее! –
Поэзии пламень высокий и крест!..

И воздаётся!..
За всё – известно!
Не вдруг, не случайно о том говорю –
Когда-то стоял на этом же месте
Памятник важный – царю
Николаю первому!..
Всему своё воздаёт время!
И не впервой! Всё не впервые.
Хоть грозы и молнии неповторимы!..

Август 1971.

Гаврило ПРОКОПЕНКО
(1922 – 2004)

КОМЕТА ШЕВЧЕНКА

Сонце впало за пруг
кострубате, руде –
між кривавих попруг
морок змову пряде.

Місяць степом побрів
стерегти чебреці,
у шпарини ярів
влізли тіні-старці.
Полягли за бур’ян
і немов строкарі
заспівали пеан
вечоровій порі.

Та дарма! В небесах
бризнув гострий мазок,
наче хтось написав
закривавлений зойк.

І ревнуло нараз
море сурм угорі,
що Шевченко Тарас
збурив кіш кобзарів.

І що він їх веде
проти змов і тортур
в гоготіння руде
тулумбасів, бандур.

Щоб ярилися дні,
мов козацькі корці,
і послизли на пні
пітьмославці-старці.


Ірина ПРОКОПЕНКО

«І БРАТОЛЮБІЄ ПОШЛИ...»

Нарис

Тарас Григорович Шевченко... Намагаюся пригадати, коли і де вперше почула про нього. Спогади ведуть у дитинство – в Росію, у село Осипове на Володимирській землі, де у 1930-х роках проживала наша родина. Я ходила в перший клас і захоплено оволодівала азами грамотності, коли тишу сільського життя сколихнула новина: в місцевий радгосп прибуло кілька родин з України. «Голод пригнав людей в наші краї, – шепотіла мама татові, – кажуть, нібито цілі села на Україні повимирали...» А вранці вона поклала на санчата півлантуха борошна, вузлик з перепічками, поставила бідон молока, впряглася в санчата і кивнула мені: «Поможи, доню».
Так ми познайомилися з родиною Романенків: мати, батько і четверо дітлахів, дрібна малеча, що виглядала із-за російської печі одинокої баби Матрьони. Старша донька Романенків почала навчатися зі мною в одному класі. Старша на два роки за нас, кароока і жвава дівчинка розмовляла з нами досі нечуваною в наших краях мовою – українською. Але дивно: ми розуміли одне одного.
Заприятелювавши з Ніною, я готова була годинами слухати, як вона тоненьким голоском виводила пісню «Ой, дівчино, шумить гай» та інші народні українські пісні. А незабаром і я сама, навідавшись до родичів у Москву на зимових канікулах, продемонструвала перед ними своє знання української мови, голосно заспівавши «Розпрягайте, хлопці, коней».
Від Ніни я вперше почула «Заповіт», в родині Романенків вперше взяла в руки «Кобзар». Хіба могла я, російська дівчинка, донька лісника і сільської вчительки з російської глибинки тоді уявити, що українська земля стане з роками мені рідною? Що українською я оволодію як російською? Що стану дружиною українського поета й перекладача Гаврила Прокопенка? Що сама стану письменницею і писатиму обома мовами? Що в моєму домі висітиме на найпочеснішому місці під вишитим рушником портрет Тараса Григоровича Шевченка? Звісно, тоді я знати цього не могла. Але не дивно, що так стало. Тому що великий Кобзар належить не тільки українцям. Його поезія – високе слово правди і любові – здобуток усього людства.
А сьогодні мені хочеться згадати про те, що в житті поета чимале місце займала дружба з росіянами. Так, щасливий злам у його долі відбувся завдяки відомим художникам К. Брюллову та поету В. Жуковському, які допомогли талановитому юнакові звільнитися від кріпосної неволі.
Особливо дружні стосунки пов’язували Тараса Григоровича з Варварою Рєпніною, княжною знатного і старовинного роду. Саме вона, племінниця декабриста Сергія Волконського, намагатиметься допомогти Шевченкові викупити його рідних з неволі у поміщика-кріпосника, буде сприяти поширенню видання «Мальовнича Україна». Саме на її клопотання Тарас Григорович отримає місце викладача в Київському університеті. В лиху для Шевченка годину вона ховала його папери у своїх друзів. Це вона, одна з небагатьох знайомих, не припинить листування з опальним поетом, попри погрози шефа жандармів графа Орлова.
Благотворну ролю в житті Шевченка відіграв І. Усков, комендант Новопетровського укріплення, надавши можливість зісланому писати й малювати всупереч царській забороні, всіляко полегшуючи важкі роки солдатської муштри. В родині Ускових Тарас Григорович знайшов найсердечніший прийом і дружнє співчуття.
Чимало доброго зробив для Шевченка і керівник експедиції, яка обслідувала Аральське море, російський вчений капітан-лейтенант Бутаков. Людина енергійна і ділова, він зацікавився художником, котрому можна було довірити замальовку берегів Аральського моря, і домігся зарахування Шевченка до складу експедиції. Звільнившись від влади фельдфебелів, спеки і смороду казарми, Тарас Григорович багато пише і малює. В цей період ним створено вірші і поеми, малюнки та акварелі. У листі до Рєпніної поет напише про Бутакова: «Це мій друг, товариш і командир при описанні Аральського моря. Зустріньтеся з ним. Подякуйте йому за його добре братське ставлення до мене...»
Як бачимо, роки неволі для Шевченка були не тільки роками безмірних страждань, але й роками мужніння, гартування волі, роками придбання нових і вірних друзів, серед яких було багато росіян.
Тарас Шевченко возніс українське слово до всесвітньої величі і піклувався про його майбуття: «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало». Водночас він не тільки любив поезію Пушкіна та Лермонтова, але й сам писав російською поеми, повісті, свій «Журнал». Російська була для поета мовою міжнаціонального спілкування з поляками Б. Залеським та З. Сераковським, з грузином А. Церетелі, з киргизами, казахами, каракалпаками.
Добре знаючи Шевченка в його молоді роки і наприкінці життя, М. Костомаров не раз говорив про те, що Шевченко понад усе любив свій народ і рідну мову, але без фанатичної неприязні до чужого.
Повернемося до Новопетровського форту, де вже дев’ятий рік страждає у вигнанні поет, втративши надію на порятунок. І знову на допомогу приходять люблячі і вірні друзі.
Президент Академії мистецтв Ф. Толстой, до якого звернувся Тарас Григорович з проханням поклопотатися про полегшення його долі, гаряче переймається долею Шевченка і береться до нелегкої справи. Його дружина Анастасія Іванівна, заочно познайомившись з поетом, починає з ним листуватися. Щоб допомогти вигнанцю матеріально, вона влаштовує в академії аматорську виставу і збирає з цією метою 500 рублів.
І ось нарешті завдяки клопотам Ф. Толстого довгоочікувана воля настала. Десять довгих років йшов до неї Тарас Шевченко. Тільки-но повернувшись до Петербурга, наступного дня він – у Толстих. «Сердечніше і приязніше не зустрічав мене ніхто і я нікого...» – записав він до свого «Журналу». Донька Толстих, Катерина Юнге так описує цю зустріч: «З завмиранням серця чекали ми. Пролунав дзвоник, увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою, з повними любові і сліз очима: «Серденятка мої, друзі мої, рідні мої!» І не знаю вже, що там було: усі цілувалися, усі плакали, усі говорили разом...» Щира дружба пов’язувала Тараса Григоровича з чудовим російським актором
М. Щепкіним. Їх зблизило не тільки кріпацьке походження, а й однакове розуміння ролі і значення літератури та мистецтва як могутньої сили для змін суспільства. Михайло Семенович активно листувався з поетом, допомагав йому матеріально, чудово читав поеми Шевченка. Він негайно відгукнувся на заклик друга приїхати у Нижній Новгород, де поет півроку марнувався в очікуванні дозволу на в’їзд до Москви і Петербурга.
Шанувальникам таланту Т. Шевченка добре відоме його кохання до актриси Катерини Піунової, і про дружбу поета в нижегородський період життя з М. Дороховою. Директриса інституту шляхетних дівчат, остання була жінкою дивовижної доброти, готова по-материнськи прийти на допомогу. Марія Олександрівна підтримувала живий зв’язок з декабристами та їхніми родинами. Її дім став рідним для Шевченка.Через знайомство з Дороховою поет поближче взнав світ декабристів. Він пише портрет її та її вихованки Ніни, побічної доньки декабриста І. Пущина. На жаль, портрети загубилися.
Чимало можна ще назвати імен щирих друзів Шевченка серед російських однодумців. Це і брати Курочкіни: Василь, чиї вірші Тарас Григорович переписав до свого «Щоденника», і Микола, перший перекладач його творів російською. Це і брати Жемчужникови. Один із них, художник Лев Жемчужников, після смерті Шевченка звернувся із закликом: «Ми дорожили за життя кожним словом поета; тепер – це святий обов’язок кожного. Нехай кожен згадає щось – усе тепер дороге. Нехай кожен послужить листком до його вінка».
Похмурого березневого ранку біля розритої могили зібралися на Смоленському цвинтарі в Петербурзі друзі. Прощальне слово лунало українською, російською, польською мовами. На похороні були присутні Достоєвський, Некрасов, Лєсков, Салтиков-Щедрін, Курочкін та інші відомі письменники.
М. Некрасов охарактеризував життя великого Кобзаря у своїм вірші «На смерть поета». Герцен, якому Шевченко переслав за кордон «Кобзар», надрукував у «Колоколі» хвилюючий некролог.
В останні роки життя Тарас Шевченко близько товаришував з Чернишевським, Добролюбовим. Близькою по духу була йому поезія Некрасова, проза Салтикова-Щедріна. Він захоплювався творами Рилєєва, Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Герцена. Багато творів Пушкіна знав напам’ ять. Із заслання звертався до друзів із проханням надіслати йому бодай один том Лермонтова. Гоголю присвятив вірша, зробив ілюстрації до повісті «Тарас Бульба».
Великий Кобзар рідний і близький людям усіх націй світу. Він мріяв про “сім’ю вольну, нову». Як найбільше благо заповідав він людям єдність та братерство:

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.

Моя онука вчить напам’ять уголос «Заповіт». Я слухаю, хвилююся і згадую моє далеке дитинство, той час, коли я вперше почула ім’я, що стало рідним. Згадую батьків українки Ніни Романенко, які, рятуючи дітей від голодної смерті, серед найнеобхідніших речей взяли в дальню дорогу до Росії як святу реліквію «Кобзар» Тараса Шевченка.

Переклала з російської Олександра БУЛАХ.


Ігор ПУППО

СОЛДАТ НОМЕР 191

Упрямо бушприт упирает в закат
Аральский трудяга – корабль «Константин».
Там тридцать матросов и ссыльный солдат,
Солдат номер 191.

Стучится в обшивку крутая волна,
Вдоль палубы катится вал штормовой.
На всех офицеров каюта одна.
Их четверо в ней. И один рядовой.

В десятки казённых бумаг занесён,
Острижен, унижен, но непобедим –
«Оце тобі «Льох». І оце тобі «Сон»,
Солдат номер 191.

Лобастый солдат, коренастый солдат.
В косматых бровях паутина седин.
Куда ты нацелил свой сумрачный взгляд,
Солдат номер 191?

На запад, на запад, за кромку небес
К Днепру устремлён твой пылающий взгляд,
Да путь преградил к нему Барсакельмес,
Что значит: «Пойдёшь – не вернёшься назад».

И скованы руки, хоть нету оков,
На суше трясло, и на море штормит.
Но рядом весёлый моряк Бутаков
Незыблем – на палубе зыбкой стоит:

«Не прячьте, Шевченко, тетрадку в сапог,
Здесь нет подлецов –
вот вам истинный крест!
Пишите – авось и не выдаст вас Бог,
Рисуйте – авось и свинота не съест!»

А в раме над койкою – холод зрачков:
Кто смел высочайший нарушить запрет?
Весёлый моряк лейтенант Бутаков
При слове «свинота» взглянул на портрет.

Да, были фельдфебели: «ножку подвысь!»
Был Тормоз – подлец и сатрапы царя,
Но русская вольность и русская мысль –
Они, как могли, берегли Кобзаря.

И те, в ком гражданская совесть жива,
Мы руку на братство поднять не дадим.
Мы чтим твоего «Заповіта» слова,
Солдат номер сто девяносто один...

Арал, 1988.


Олександр РАТНЕР

Переклад із Тараса ШЕВЧЕНКА

* * *
Пусть курган, когда умру я,
Станет мне могилой
Посреди степи широкой
В Украине милой.
Чтоб поля до горизонта,
Чтобы Днепр и кручи
Было видно, было слышно,
Как ревет могучий.
А польется с Украины
В морские просторы
Вражеская кровь – тогда лишь
И поля, и горы –
Все покину и взлечу я
К божьему порогу
Помолиться... а покуда
Я не верю богу.
Отпевайте и вставайте,
Кандалы порвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В братстве вольном, новом
Помянуть не позабудьте
Незлым тихим словом.

Михайло СЕЛЕЗНЬОВ

Переклад із Тараса ШЕВЧЕНКА

* * *
Когда бы знать вам, панычам,
О чём мы плачем по ночам,
То вы б элегий не творили
И зряшно бога не хвалили,
Надменные к людским слезам.
За что, не знаю, называют
Ту хатку в роще тихим раем.
В ней в муках длилась наша жизнь.
Мои там слёзы пролились,
Ребёнка слёзы. Нет, не знаю,
Найдётся ли у бога зло,
Чтоб в этой хате не жило?
А хату раем называют!

Володимир СІРЕНКО

ТАРАС

А й він би міг, як паничі,
Кріпацьку славити Росію:
Мовляв, на півдні хлібосії
Їдять із медом калачі
І водять посеред села
Веселий танець ідилічний.
Він міг би, може. Та була
У нього совість некалічна,
Не загордована в теплі,
Не розімліла на перині.
На замосковленій землі,
На нашій славній Україні
Таке він бачив, що вві сні
Не наверзеться навіть Данту.
Повсюди, наче навісні,
Князі і флігель-ад’ютанти
Його сестер, його братів
Батожать, наче ту скотину.
О, Боже мій, як він хотів,
Щоб його мила Україна
Таки побачила зорю,
В степах зустріла щасну долю.
І він пішов один на прю.
Лиш раб оспівує неволю.
Йому крізь грати на Неві
У казематі не світало.
Він у пустелі під Аралом
У муштрі ледь не здичавів.
А він би міг, як ті панки,
Що застоличились в палатах,
Пустити матір свою, брата
В брехливо раді гопаки,
І замордоване село
Розмалювать в догоду часу.
Він довго б жив, і все було б,
Окрім всесвітнього Тараса.

Яр СЛАВУТИЧ
м. Едмонтон, Канада

ШЕВЧЕНКО У ВІННІПЕЗІ

Чоло – як сонце! З-під навислих брів
Зорить поет на простір Манітоби,
На злет ланів, на вуличні оздоби,
На українських добрих трударів.

Ще мить – і встане. І вогонь, що грів
Серця мільйонам, потече з утроби –
Як життєдайні ліки на хвороби
Братів-сестер, батьків і матерів.

Хвала тому, хто красне рідне слово
Леліє в серці чисто і святково
І, наче скарб, синам передає!

Конайте, виродки! Варшавське шмаття,
Багно Москви, – нехай же вас поб’є,
Як Божий бич, Тарасове прокляття!

Вінніпег, 29 червня 1961 р.

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
(1940-1992)

* * *
Зійти на Твою гору, легко мовить...
Зійти на Твою гору, серце надірвать
Тим соромом, і гнівом, і Любов’ю,
Що вдарить тут, як меч,
Мов дзвін – на сполох.

Зійти на Твою гору, легко мовить...
А стати на окраєць того шляху,
Що вів Тебе, палив і мордував...
Зійти на Твою гору, легко мовить...

Гора росте – щоднини, щогодини...
І йде всіма материками
Твоя луна –
З найвищої вершини України!
Зійти на Твою гору, легко мовить...

1977

Віталій СТАРЧЕНКО

АРАЛЬСЬКІ КРИЛА

Мов за подушне оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь…
Т.Г. Шевченко. Кос-Арал

Струни кінської гриви гудуть
в унісон барханам.
Кос-Арал у тумані,
у колючім тумані пустель,
І туманом піску
припадають невидимі рани
Підло скривджених мрій,
що прозоріші за акварель.
Та не зраджує серцю
невигадливий міф про Ікара:
Чи ж є крила сильніші
за крила Співця? –
І розбурхане море,
і саманні казарми Аралу
Протинає рішуче
астральний політ олівця.
На Вкраїну політ!
У ранні морози – вже осінь.
Кобзарює самотньо
між могилами степ.
Український народ
йде шляхами чужими наосліп –
Кожен шлях затужавів, у кріпацтві затерп.
До сльозини побачив,
до росини уздрів Україну,
Бо ж невпинний політ
соколино вигострює зір.
Крізь аральські шторми,
крізь піщану оцю хуртовину
Видно навіть у стріхах
не залатану темряву дір.
Видно очі народу
– терплячі криниці гніву.
Та хоч трішки додай,
і розіллється гнів.
Тьмяні вікна села
дослухаються вільного співу –
Кобзаревого співу
з невідомих селу берегів…


Леся СТЕПОВИЧКА

Тарасові ШЕВЧЕНКУ
* * *
Яке вогненне, слово мовлене,
Що підняло з пітьми віків
Живих, і мертвих, й ненароджених
Нащадків славних козаків.

Без Слова Вашого і чину
Змаліло б місто, знебулось село.
Були б ми “женщини” й “мужчини”,
Електорат, населення, мурло...

Те не існує, що не має імені,
Ріка без назви – лиш вода,
Земля без назви – не країна,
Забудьків гетто і невдах.

І горем сповнена по вінця,
Заклякла б тінь окрайни ця,
Малоросійська гречана провінція,
Де син не зна свого отця.

А ви назвали – У к р а ї н а!
і вирвали із небуття.
Як важко – полюбить Руїну,
Як гідно – їй віддать життя!

Хоч пломенів вогонь Шевченків,
Та нас в глухий загнали кут...
Невже була даремна жертва
Грушевського, героїв Крут?

Бійці УПА – еліта нації,
На прю вставали вояки,
І гинули в лісах повстанці –
Як на Січі звитяжні козаки.

В ГУЛАГах Вашу іскру Божу
Сини вкраїнські берегли.
Як віяли вітри ворожі!
Та погасити ватру не змогли.

Постала вільна Україна!
А ми все чухаєм чуби,
Хто розгубивсь, хто й досі на колінах...
В чиїх руках кермо Доби?

Ми в незалежній Україні...
На галасливу маячню марнуєм час.
Вслухаймось в Кобзареве Слово нині!
Як далі жить, підкаже нам Тарас.

Надія ТУБАЛЬЦЕВА

ЧЕРТОГИ

Новела

Вітер переносив степом солодкі пахощі трав. Невидима армія цикад била у свої маленькі литаври. Полум’яне, трепетливе – ніби живе вересневе сонце в облямівці оболоків кольору збитих вершків під малиновим сиропом, котилося за обрій.
“Чому так калатається серце в грудях, а душа зривається на плач? – думав Тарас. – Чому так тривожно?..”
Немолодий візник також подивився на захід і швидко перехрестився:
– Свят, свят, свят…
Озирнувся на Тараса:
– Бачив таке колись?
– Що саме? – не зрозумів Тарас.
– Сонце – ніби відтята голова Іоанна Хрестителя…
Візник ще раз перехрестився.
Почуте гострим жалом пройняло Тарасове серце: кров гарячою хвилею хлинула в обличчя, ударила в голову... Але скоро запаморочення минуло, Тарас проти волі знову кинув погляд на світило й… здригнувся. Очам його відкрилась жахна картина – за якусь хвилину пишний бароковий пейзаж перетворився на похмуру храмову ікону. Дійсно, сонце стало схоже на закривавлену рудоволосу голову Предтечі, обернену зведеним судомою обличчям на схід… Важкі “вершки” оболоків витягнулись у “тацю”, а легкі сріблясті хмари утворили німб над “головою святого”.
– Хлопче! – скрикнув візник, тицяючи нагаєм у бік заходу. – Їй-Богу, – образ! Чи є у світі богомаз, який зміг би отаке намалювати?!
– Нема, – сказав Тарас.
Візник знову обернувся, подивився на Тараса:
– Бачу, пройняло тебе… А ось і Оріль-ріка. У Царичанці заночуємо, а із зорею вирушимо на Новомосковськ. Ще й побазарювати встигнемо.
– Хіба там і в будні базар? – запитав Тарас.
– Таке місто. Казенного люду багато, військових… Одні служать, інші їх годують. Я олію збив, дасть Бог – продам. Ось ти, прикладом, якого стану чоловік?
– Селянського. Був кріпаком.
– Збіглий?
– Викуплений.
– І хто ж тебе викупив?
– Художники.
– Як це?
– Картину продали, пану сплатили за мене.
– І за що ж тобі честь така?
– Бо я також художник. Навчаюсь у Санкт-Петербурзькій академії.
– І як тебе звуть? Може, знаменитим станеш, так я всім казатиму, що возив тебе колишньою Вольницею.
– Тарас Шевченко.
– До родичів їдеш?
– Ні. Подорожую. Хочу побачити Хортицю.
– Мабуть, дід козакував?
– Прадід.
– Побачиш… А скільки тобі років, хлопче?
– Двадцять сьомий минув.
– Мені вже п’ятдесят. Дехто з козаків у такому віці тільки одружувався, а гречкосій у п’ятдесят – вже дідуган… Як хочеш, давай на “ти”. Зватимеш мене братом Калеником. А що? Були б запорожцями, побраталися б. А за хрещеного став би нам отаман Сірко.
Візник знову озирнувся, посміхнувся іронічно:
– Ти чому мовчиш? Сірко не до вподоби? Царю служив? А я думаю, що Іван Дмитрович був таким українцем, на якого ми всі схожі. Зрозумів? А як у тебе є якісь сумніви, то порозмисли: чому про отамана Івана Сірка народ наш склав стільки легенд? Себе не любимо, а його любимо як себе… А чи то замість себе… Ось як буває!
Помовчали, із задоволенням слухаючи, як цвіркуни нанизують дрібні трелі на вересневе павутиння. Ніч розтеклась по землі теплою смолою. Низький місяць старанно сіяв у чорноту дрібне срібло.
Віз зупинився, Каленик зіскочив на дорогу.
– Приїхали, брате Тарасе! Іди відпочивай. Завтра буде важкий день.
Тарас вже було попрямував до поштової станції, та раптом зупинився, гукнув:
– Каленику!
– Що?
– А чому це завтрашній день має бути важким?
– Сам побачиш.

Ранок упав на землю, немов яструб: закричали свині у сажу, загримів ланцюгом пес, зацвірінькали горобці. Невдоволена ворона каркнула: “Вгамуйтесь, вражі діти!” Де там! Кнур рохкає, пес бреше, горобці кубляться, крилами повітря на шматки деруть.
Швидко пробіг вулицею цап, замекав сумно-сумно, ніби поскаржився на щось.
Тарас вийшов надвір, подивився на село, на вже умите сонце, на богатирку-церкву у золотому шоломі. І відчув пристрасне бажання негайно їхати кудись, насолоджуватись тим, що відстань скорочується повільно, і, від душі вимучивши себе передчуттям... дістатися дому! І чомусь повірив, що може мати свій дім, жити на землі, серед селян. Так, жити серед них важко аж до нестерпного. Вони звикли страждати, скаржитись і плакати, шукають правду і не люблять виправдовуватися. Їм нема від кого чекати допомоги.
– Тарасе! – раптом почув він знайомий голос. – Їдьмо, чи як?
– Їдьмо, Каленику.

Виїхали за село. Коні бігли весело, відбиваючи копитами робочий ритм нового дня. Тарас жадібно вдивлявся у високі могили, гаї, острівці хуторів, що траплялися дуже часто; милувався високими тополями, які росли уздовж дороги, вербами, схиленими над ставками, й дрібними річками. Вслуховувався в перегуки перепелів і різкі крики деркачів. Хотілося розридатися гірко і кинути Богові в обличчя пристрасно: «За що? За що? Дякую!..»
– Брате Каленику! – гукнув візника. – Ти в Новомосковську часто буваєш?
– Був кілька разів. Дивне якесь місто. Люди живуть небідно. Це ще з часів Калнишевського – він тутешній люд заохотив до господарювання. На околицях – українською розмовляють, а в центрі – московською. Отой центр і є – Новомосковськ! Інші себе називають решкутянами, кулебівцями, животилівцями, воронівцями – за назвами кутів. Базар великий – це я вже казав. А в самому центрі, на високому березі Самари – Троїцький собор. Поставив його ще за Козаччини Яким Погрібняк. Це ти, мабуть, і сам знаєш, бо художник. Господи, яка ж то краса! Здається, що це не люди собор побудували, а твердь розверзлась, і він викотився на землю білою перлиною. А бані чистою зеленню сама Товща пофарбувала. Побачиш! Ще й до монастиря козацького маєш потрапити. Колись то була неприступна фортеця, а зараз – так…
–Як? – поцікавився Тарас.
– Кажу ж – сам побачиш.
– Звідки все це знаєш? Сам же з Полтавщини. У ваших краях є свій монастир – Нехворощанський.
– У Самарському монастирі мій дід із Семеном Журбою переховувались.
– Хто такий Журба?
– Пугачовець.
Помовчали. Послухали пісню жайвора. Каленик затягнув: “Розлилися круті бережечки, гей-гей, по роздоллі. Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…”
Тарас підхопив:
“Ой, у лузі червона калина похилилася.
Чогось наша славна Україна зажурилася…”

Як відспівали, Каленик знову завів розмову про монастир:
– Монахи там ще за Байди з’явилися. Спочатку жили у печерах – пустельниками. А один чарівник був, як Козак Мамай, – зависне у повітрі і так молиться. Козаки побачили й кажуть: “Не годиться так. Треба будувати монастир”. Місце там намолене.
У передмісті наздогнали інший віз, на якому їхала родина: батько, мати й донька. Тарас, побачивши юнку, збайдужів до оповідок Каленика. Дівчина була гарна: чорноброва, рум’яна, лицем світла, а косу мала лляного кольору. Побачила, що молодик задивився на неї, відкинула ту диво-косу за спину, сіла рівненько, очі опустила. Усім видом показувала: бач, яка я скромниця. Та не витримала – зиркнула на Тараса з-під лоба чорними очима й усміхнулась так лагідно, що в нього аж серце защемило. Каленик помітив, що “брат Тарас” розхвилювався, кинув багатозначно:
– Не дивись їй в очі, бо ще зробить, що світ чорно-білим стане… Чого мовчиш?
– А що тут скажеш?
– Потруси головою, збий навроки.
Тарас потрусив, засміявся.
Під’їхали до Базарної площі. Тарас завмер, немов прикипів поглядом до собору. Чомусь згадав про нареченого і чертог і відчув дивний душевний спокій, як у дитинстві, що здавалось хорошим, радісним, але ж насправді таким не було. І подумав, що, певно, на тому світі згадає цей “чертог”, цю мить захвату творчістю, і земне життя ввижатиметься прекрасним…
Навколо собору, за огорожею вирувало життя – звичайне життя обивателів. Люди торгували, сварились, раділи, якщо вдавалось когось обдурити, жебрали, прогулювали нагендльоване в шинках, бились, цілувались… І ніхто не звертав уваги ані на лебедину пісню, проспівану рудим слобожанським архітектом на руїнах Козаччини, ані на молодого чоловіка з очима пророка, зчудованого, зуроченого побаченим у містечку при лісі з чудернацькою назвою – Новомосковськ.
Тарас наблизився до собору, торкнувся тіла храму, – так, мабуть, торкався колись просвітлений Будда пелюстка лотоса. Зайшов усередину. Підвів очі й мимоволі усміхнувся, побачивши, що зодчий зробив “замки”, які кріпили перекриття, у вигляді “знаків Семаргла”. Прошепотів: “Геніально, брате Якиме! А як тобі вдалося під дев’ятьма банями утворити ілюзію всесвіту?!” І відчув, що найважливіше в його житті ще попереду, що його чертог чекає на нього…
І почув раптом зле сичання:
– Чего ножищи растаперил, как пират на палубе? Чего пялишься по сторонам, как язычник? Стань, как все люди возле распятия, – молись смиренно. Ходят тут ироды…
Тарас побачив нестару ще жінку в чорному вбранні, із невиразним блідим обличчям.
– Хто ви?
Губи в жінки вмить посиніли й затремтіли.
– А тебе какое до того дело? Не молишься, не каешься, так иди отсюда прочь!
– А де священик? – тихо запитав Тарас.
– Тебе зачем? Священника ему подавай! Да кто ты такой есть, чтобы заходить сюда?
Гнів ударив в обличчя Тарасові, ноги стали важкими, руки мимоволі стислись в кулаки. Він повільно обійшов “чертог” по колу і попрямував до виходу.
Біля різнобарвних високих жоржин, які росли на подвір’ї, порався квітникар. Тарас підійшов до нього, поздоровкався, запитав:
– Скажіть, будь ласка, як мені знайти священика?
Квітникар посмикав себе за вуса, ніби перевіряючи, чи міцно вони тримаються, й проказав, лукаво посміхаючись:
– Батюшка у шинку… Чого дивуєшся? Має людина право. Вечірню сьогодні правитиме його син, тому святий отець і відпочиває з купцями. Не віриш? За рибним рядом є шинок. Там і знайдеш нашого попа.

Тарас йшов, ошелешений тим, що з ним відбулося протягом якоїсь чверті години. У шинку обдивився. За великим столом гуляла чимала компанія товстосумів – немолодих вже, впевнених в собі бороданів. Один з них, сивобородий, пещений, був одягнений у запнутий під горло сюртук. “Мабуть, це і є священик?” – подумав Тарас. Між сивобородим і одним із товстосумів точилась розмова.

– На Покрова ждем сиятельных гостей. Будет сам архиерей.
– Добре, чим пригощатимемо?
– Судаков бы.
– Будуть судаки.
– Икорки-с.
– Буде.

Тарас не став слухати далі, вийшов із шинку і … натрапив на Каленика. Той зрадів так, ніби не бачив Тараса цілу вічність.
– Брате! Я тебе в соборі шукаю, а ти в шинку киснеш! Слухай! Олію я віддав перекупникові, бо нудно торгувати. Та Господь з нею! Усіх грошей не заробиш. Їдьмо до монастиря?
– Їдьмо.

За півгодини їхній віз зупинився біля монастирських воріт. Тарас взяв планшет. Зайшли на подвір’я. Сонце вже хилилося до обрію, було тепло і пахло чорнобривцями, які у множині й різноманітності росли вздовж піщаних доріжок. Весело шуміла вода у Самарчуку, що протікав повз обитель. Лагідно туркотіли голуби, закликаючи до спокою й умиротворення. Тихо гомоніли берести над криницею. В саду юні послушники збирали яблука й весело перегукувалися. Подвір’ям снували зосереджені робітники.
Стара-престара служниця несла казан. Перетнувши непроханим гостям шлях, зиркнула на них, але нічого не сказала, навіть на їхні привітання не відповіла.
…Тарас присів на одну зі сходинок, які вели до ріки, замислився.
– Всі тут чимось зайняті, – зауважив Каленик. – Потреб багато і в ченців. (І, ніби збагнувши щось, додав, дивуючись власній сміливості). А до правди так далеко!..
Олівець в Тарасовій руці побіг по паперу, візник замовк, задивився на роботу свого супутника. Коли Тарас простягнув йому аркуш з краєвидом, запитав:
– Чи ти думаєш про щось, Тарасе, коли малюєш, чи віддаєшся на волю того, хто водить твоєю рукою?..
– По-різному буває.
– І як же ж ти, хлопче, – не вгамовувався Каленик, – з такою вразливою душею живеш у злобі днів наших?
– Коли б не плакав, уже б давно помер, – зізнався Тарас.
– Нічого. І козаки плакали. Значить, це не соромно. То не ти, а душа твоя плаче… Ще малюватимеш?
– Так. Келії.

Попрямували до довгої будівлі. Коли наблизились, звідти вийшов огрядний чернець й швидко пішов їм назустріч.
– Кто такие будете? – запитав непривітно.
Каленик не розгубився:
– А ви хто будете?
Монах відповів, не йому, а Тарасові:
– Я настоятель монастыря! Отец Лазарь!
Тарас дивився на молодого ченця, який розмовляв московською мовою, і думав: “Важко цьому північному Лазарю вірити в Бога тут, де витають душі запорожців… Коли й чому він постригся в монахи? Як потрапив сюди? Що тут робить?..”
Чернець ніби зчитав його думки, занервував і втратив значущість, про яку, очевидно, дуже дбав. Адже він повинен бути значимішим за всіх!
Тарасові чомусь стало шкода ченця. Каленик помітив це, відповів настоятелю Лазарю сам:
– Я – онук козацького сотника, Тарас – правнук козака, знаменитий художник із Санкт-Петербурга. Замальовує монастир, побудований запорожцями…
Монах спалахнув, зрозумівши, куди хилить гість:
– Вы должны были сначала найти меня и спросить разрешения…
– Благословіння, – виправив Каленик.
– Разрешения и благословения. А уже тогда рисовать.
Тарас побачив, що перед ними – звичайна людина. Згадав, що чудовий, залитий золотом сонця й ранньої осені вересневий день закінчується.
– Прощавайте, – проказав він спокійно й пішов до монастирських воріт. Каленик наздогнав його.
– Стій, брате Тарасе! Негайно намалюй мені папірця, де було б написано: “разрешаю здесь жить!”
– Ні. Краще я подарую тобі цей краєвид – на згадку про наші мандри.

Вони пішли до воза, і важкий монастирський запах хвилею накрив їхні сліди. “Невже наречений ніколи не прийде в наші чертоги?” – подумав Тарас. І зітхнув тяжко, згадавши чорнооку білявку, яка усміхнулась йому з воза у передмісті Новомосковська.


Наталя ФЕДЬКО

Думки біля Тарасової гори

На геніїв ділити і невдах
Своїх дітей не вміє Україна.
Любов її, немов жива вода, –
Для всіх, у кому є добра перлина.

Якщо й спіткнеться хтось об камінь зла,
Підтримати його вона готова.
Для нас Вкраїна-мати зберегла
Любов до праці, мужність, рідну мову.

На хліборобів, воїнів, митців
Земля вкраїнська щедра, всі це знають.
Але найяскравіш в століть руці
Душа Тараса смолоскипом сяє.

Так, на багатство й радощі скупа
Була до нього завжди Україна,
Бо муза у безжурного – сліпа,
Живе й співає лиш наполовину.

Щоб став пророком, болю ланцюгом
Життя Шевченка міцно прикувало
До смутків України й батогом
В його душі рядки гіркі писало.

Тараса слово громом сподівань
Лунало для вкраїнського народу,
Що в напівсні покори і страждань
Забув про незалежності клейноди.

Кобзар лишив нам іскру боротьби,
Але не встиг побачити пожежі.
Вкраїнці! Ми давно вже не раби,
Тож наше майбуття від нас залежить.

Ми зможем все! Найважче вже змогли.
В останній битві розум – наша зброя...
Літають над Чернечою горою
Думки, які в словах не проросли.

12.03.2007 р.


Костянтин ЧЕРНИШОВ

ПРОБУДЖЕННЯ ДУШІ

В крижаних візерунках згадалось віконце,
У снігах – синя ніч і заснуле село,
І мороз, що розломлював тріскотно сон цей,
І дроти, у яких нез’яснимо гуло.

Не було порятунку – брав холод крізь стіни.
Бур’янець прогорить – як вода у піску,
Зникне хмарка тепла, і у пустці хатини
Знову паморозь сяє у кожнім кутку.

Ми, малі, у ганчір’я, як миші у нори,
Поховаємось. Мати, нап’явши хустки,
Прикриває собою, щось дивне говорить,
Щоб зігріти хоч душі, якщо не кістки.

То були перші вірші: «Хатиночка в гаї...»
Ні, не рай, бо гіркотно там сльози лились.
Як ті болі вкладались в красу, я не знаю,
Але з лютої долі підносили ввись.

А ще мати співала про думи, що стали
На папері рядами сумними. Й вони
Нам вертали надію на степ наш відталий,
Рятували від голоду й хуги війни.

І з стражданням душі, що світи обіймала,
Наші лиха ставали малими нараз,
Так в сирітстві сумнім, попри лихо зухвале,
Зігрівав наші душі Великий Тарас.


Ганна ШЕПІТЬКО

У КАПУЛІВЦІ

Ніжні зорі високої ночі
Сиплять срібло на землю Сірка,
І Шевченкове слово пророче
Підніма, наче мрія легка...

І Сіркова безсмертна правиця,
Ніби сонце, окрилює нас...
Мудре серце, мов радісна птиця,
Пролітає крізь простір і час...

Ми з тобою, Іване, наш Батьку,
Де б і як не крутила судьба.
Ти у вічність проклав свою кладку,
Стереже твою славу верба...

Береже твою славу Вкраїна.
І співає джерельні пісні.
Ні, ніхто нам тебе не замінить...
Хай святяться здобутки твої!


Анатолій ШКЛЯР

ПЕТЕРБУРЗЬКА НІЧ

По вулицях пройдеш –
будинки, мов іграшки з воску,
по хвилях Неви наполохане світло біжить.
Магічні палаци, багато в них величі й лоску,
а ступиш на сходинку – холод огорне в ту ж мить.
В розкішних маєтках, які аж літають над світом,
гостинні господарі також літають слідком
і вкотре силкуються вуха єлеєм залити
чи душу засипать важким кос-аральським піском.
А втішити душу і віку людського замало.
Лиш двері прочиниш –
приходить, мов привид, печаль.
На бані Ісакія сонце призахідне впало,
і високо в небі палає незгасна свіча.
Слова, ніби люди: те в свитці, а те в кармазині,
а те у солдатській шинелі у дверях стоїть.
Зійшлися й мовчать, наблукавшись по всій Україні,
та й тут, в Петербурзі, нелегко уста розтулить.
А світло маленької свічки зростає тим часом,
і крила свої розправляє над містом вікно.
І чується голос: «Вже час повертатись, Тарасе,
вогонь ще не згас, і тебе там чекають давно».
Не спить Україна, озветься із мороку знову
і вийде назустріч осяяна зором земля.
Пов’язаний з нею кривавою ниткою Слова,
повториш уголос її заповітне ім’я.
І серце вразливе у неї, як серце дитини,
і сила, що здатна пробити стіну крижану...
Краплина впаде із небес – то сльоза Катерини
озвучить на кобзі найтоншу чутливу струну.

Юрій ШКОВИРА

КОЗАЦЬКІ РОЗДУМИ

Скільки себе пам’ятаю, пальці мої щось м’яли, щось робили, крутили, стругали, забивали, гнули, мацали, тримали. Я не цурався ніякої роботи: копав, косив, рубав, будував, ходив, їздив, літав, навіть стрибав з парашутом! Мені все хотілось спробувати зробити своїми руками: розібрати, відремонтувати, намалювати, виліпити. Тож мене не могло обминути захоплення різьбленням. У цій справі пальцям діставалось найбільше! Частенько вони в мене були порізані гострим ножем, розплющені молотком, та робились дедалі міцнішими й вправнішими. Проте я щиро зізнаюсь, що мені бракувало школи. Все, що я вмію в малюванні й різьбленні, я досяг самотужки, методом спроб і помилок, інтуїцією, настирливістю, працею. Тому я сам бачу, що малюнок у мене шкандибає. Якщо мої праці попадуть до рук фахівця, нехай він мені вибачить! Я не дуже й хотів виносити це своє захоплення у світ, але мої друзі частенько просять подарувати щось таке на згадку – то ложку, то сільничку, а то й замовлять козака якогось вирізьбити до дня народження. От я й продовжую займатися цим ділом час від часу, хоч признаюсь, що руки стають все слабкішими.
Коли я беру до рук олівця, він сам починає стрибати по паперу і вимальовує профіль козака: чоло, ніс, чуприну, вуса і люльку, що виглядає з-під вусів. Потім вже я вимальовую якийсь сюжет: з шаблюкою в руці, верхи на коні, з хрестиком на шиї. Інші, не козацькі сюжети, – то побічні, другорядні теми. Головна тема – це козаки. Тож сидить у моїх генах відгук нашої героїчної історії, гордість за неї, за Україну, за її лицарів, так щиро описаних Тарасом. Немає кращих епіграфів до моїх козацьких роздумів, як рядки із творів Тараса Шевченка. Вкотре перечитуючи “Кобзаря”, я з радісним подивом на кожній сторінці зустрічав перегуки своїх образів з Тарасовими і нарешті зрозумів: та це ж Він надихнув мене! Бо живу я з “Кобзарем” з раннього дитинства і буду жити до кінця.

Село Старий Кодак на Січеславщині


15 16

Січеслав