проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
НАУКА


Сергій СВІТЛЕНКО,
доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Дніпропетровського національного університету
Голова обласної організації Наукового товариства ім. Тараса Шевченка

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ІСТОРІОСОФСЬКОМУ ВИМІРІ«КОБЗАРЯ» Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Т. Г. Шевченко є справжньою національною гордістю українців. Вийшовши з глибин народного життя, Тарас Григорович став неперевершеним генієм українського поетичного слова. Аналіз його творчості з погляду літературознавства складає найбільшу питому частину вітчизняного шевченкознавства1. Але велич багатогранного таланту Кобзаря привертала увагу не тільки літературознавців, а й істориків, культурологів, філософів. Тільки в новітній період шевченкознавства були створені і вже почали досліджуватися сучасні рецепції постаті Т. Г. Шевченка, зокрема культурологічна концепція духовного світу великого поета в її діахронному й синхронному вимірах – переважно у версії
О. Забужко і комунікативна концепція – переважно в інтерпретації О. Гриценка. Предметом розгляду стала проблема міфологізації поезії Т. Г. Шевченка, при цьому схарактеризовано сучасні версії трьох символічно-образних світів – етноміфологічного космосу України зі слідами язичницьких міфів (свого етнічного й античного), а також національного і соціального міфів 2.
Поетична спадщина Т. Г. Шевченка містить цілий історіософський пласт, який заслуговує на поглиблене вивчення, хоча б через той безсумнівний ідейний вплив, який справила Шевченкова думка на сучасників та наступні покоління українства. Історіософське світобачення Т. Г. Шевченка потребує серйозної наукової розробки з боку істориків. Певні кроки в цьому напрямку вже зроблено
Ю. Марголісом, М. Марченком, В. Шевчуком та ін.3 Однак здебільшого наші попередники вивчали історичні, а не історіософські погляди великого Кобзаря. Завдання ж даної статті полягає в тому, щоб окреслити генезу історіософських поглядів Т. Г. Шевченка, основне коло історіософських питань і проблем, які порушувались у Шевченковій поетичній творчості, а також з’ясувати значення історіософії великого Кобзаря для української історіософської думки.

Починаючи виклад свого бачення цієї складової творчості Т. Г. Шевченка, варто зробити деякі теоретико-методологічні зауваги. Адже в сучасній літературі є різні думки щодо Шевченкової історіософії або навіть історичних поглядів. Приміром, відомий американо-український славіст й україніст
Г. Грабович у книзі «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка», ставлячи питання, «чи можна не в метафоричний спосіб говорити про поезію Шевченка як про таку, що відображає історичні погляди і навіть історіософію», відповідає: «Останнє видається явно неможливим» 4. На думку цього поважного автора, «про історичні погляди, висловлені у творах Шевченка, якщо вже не про їхню історіософію, можна говорити лише коли йдеться про його прозу, повісті та Щоденник»5. Г. Грабович наполягає на тому, що «міф становить фундаментальний код Шевченкової поезії і що його структури є однією з двох найглибших і найповніших детермінант Шевченкового символізму». Щоправда, при цьому автор не твердить, «що шевченкова поезія визначається виключно міфологічним мисленням. Цілком ясно, що вона звучить і на інших семантичних рівнях»6.
Власну «міфотворчу» символічну концепцію поетичної спадщини Кобзаря Г. Грабович протиставляє трактуванням як української націоналістичної, так і української радянської традиціям концептуальної інтерпретації історизму Т. Г. Шевченка. «Іронія полягає в тому, – зазначає цей автор, – що обидві протилежні концепції містять зерно правди, яке, однак, ледве проступає з-під нашарувань хибних уявлень та спотворень»7.
Розглядаючи Т. Г. Шевченка як міфотворця, Г. Грабович прагне усвідомити співвідношення історичного і метаісторичного в його поетичній творчості і при цьому переконується, що «не установка історика на реконструкцію минулого шляхом його вивчення, а цілком протилежна до неї передача сакрального знання, передача, що фактично є функцією міфу, характерна для Шевченкової поезії»8. Цілком логічно Г. Грабович визнає першою базовою основою поетової «історіографії» метаісторію9.
Відома поетеса, письменниця, філософ і культуролог О. Забужко у книзі «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу» вважає «неоціненною науковою заслугою» Г. Грабовича те, що він системно розглянув Шевченкову поезію з погляду міфу. При цьому вона визначила його як національно-консолідуючий авторський міф10. О. Забужко досить широко трактує Шевченків міф, розглядаючи його не лише крізь вузькокультурний (романтичний), а й соціально-політичний і навіть конфесійний «транснаціональний» контекст11. Водночас не можна не помітити, що українська дослідниця в ряді випадків опонує своєму колезі. Так, на її думку, Т. Г. Шевченко безперечно був першим і достатньо фахово підготовленим українським істориком, який відновив тяглість історії українства й опонував як офіційній великодержавницькій історіографії, так і «малоросійській» позаісторичній свідомості12.
До того ж О. Забужко цілком справедливо не вимагає від Шевченкового «Кобзаря» служіння «автентичному історичному пізнанню», адже це не належить до компетенції красного письменства. При цьому вона слушно згадує Аристотеля, який вказував про близькість поезії та філософії з погляду на їх схильність до узагальнень. У цьому контексті О. Забужко теж розглядає Т. Г. Шевченка як «метаісторика»13.
Утім, думка про Т. Г. Шевченка як міфотворця прийнята далеко не одностайно в сучасному шевченкознавстві. Так, відомий письменник та історик В. Шевчук, опонуючи Г. Грабовичу і О. Забужко, вважає, що назвати Т. Г. Шевченка міфотворцем не можна «аж ніяк»14. У своїй змістовній книжці «Personae verbum» (Слово іпостасне): Розмисел» він подав свою візію Шевченкового бачення універсальної картини світу. На наш погляд, В. Шевчук близько підійшов до розуміння творчої лабораторії Т. Г. Шев-ченка, коли писав: «… Одкровення йому подавала муза чи геній його, але організовували творення у велику, так докладно й доладно організовану систему таки його розум і душа, які й стали для тієї музи просторим домом для поселення і для діяльності»15. Привертає увагу ще одна думка В. Шевчука про те, що «за своїм світоглядом Т. Шевченко був передусім християнином, через що його система бачення світу ґрунтувалася передусім на християнській основі, тому Біблія не раз ставала підосновою його осмислень»16.
Гадаємо, що світогляд Т. Г. Шевченка постав унаслідок синтезу трьох вимірів осягнення історичної картини світу: міфологічного, релігійного та філософського, в яких віддзеркалилися його світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. Немає нічого дивного в тому, що в поетичному слові «Кобзаря» віднаходимо міфологічний текст і контекст. По-перше, слово Т. Г. Шевченка – художнє, якому цілком притаманний вимисел, здогадка. По-друге, і це влучно підмітив Г. Грабович, Шевченкове сприйняття минулого постійно реалізується в колективних формах, органічно пов’язане з колективною пам’яттю народу, його історичним досвідом, а це зумовлює міфологічний вимір осягнення минулого поетом17.
Наявність міфологічного й релігійного компонентів у поетичній творчості Т. Г. Шевченка, на наш погляд, не може заперечувати історіософського змісту його спадщини. Тут можна послатися на давню традицію продукування історіософських ідей у творах навіть античних авторів, зокрема «Одіссеї» Гомера, «Теогонії» Гесіода та ін., яким були притаманні й перші дві форми осягнення історичного минулого. Як відомо, міфологем не позбавлені праці й мислителів модерної доби. Достатньо згадати про такі політичні міфи як про провіденційну місію певної нації (націоналізм), про природне походження прав людини (лібералізм), про конструктивне значення класової боротьби (марксизм) та ін., які набули поширення впродовж останніх століть18. Виходячи з цього, немає достатніх підстав обмежувати аналіз поетики «Кобзаря» лише міфологічним або релігійним і не здійснювати його в історіософському вимірі.
Як відомо, Т.Г. Шевченко не мав систематичної високої освіти. Однак, попри це, поетичний український геній зміг на диво точно осягнути головний зміст української онтологічної історії, побачити її провідні тенденції та особливості. Причини такого історіософського світобачення великого Кобзаря лежать у глибоко народних основах його світогляду. Ще біограф життя Т. Г. Шевченка О. Я. Кониський писав, що з юнацьких літ до душі Тараса припала «народна історія, переказана йому в піснях сліпих кобзарів, діда Івана і більш за все в піснях народу взагалі ...». Саме вона, за словами Олександра Яковича, «годувала серце поета високим народно-національним почуттям»19. Та й сам Кобзар у вірші «Епілог» зазначав, що оповідав про історичне минуле, як «дід колись розказував». Він також зізнавався, що «прочитав дуже небагато...»20.

Звичайно, не можна не погодитися з Г. Грабовичем і О. Забужко, що в поетичній спадщині
Т. Г. Шевченка присутнє міфологічне. Проте наївно думати, що існує якийсь чистий «рафінований» науковий вимір минулого, поруч з яким немає міфологічного та релігійного. Усі ці три форми осмислення історії співіснують, взаємовпливають одна на одну. До того ж народний міф, що став однією з Шевченкових першооснов прочитання українського минулого, був неабияк вистражданий і передавався із вуст у вуста від діда до онука, будучи основою своєрідного коду історичної пам’яті й філософської мудрості народу. Відібрана у ньому інформація була верифікована самим життям багатьох поколінь українців.
Історіософські погляди Т. Г. Шевченка мали ще одну потужну ідейну першооснову – «Історію русів», у якій відбилося просвітницьке й преромантичне філософсько-історичне бачення українського минулого. Ця книга запанувала «над його (Шевченка – С. С.) думками своїм українським автономізмом і козацьким республіканством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців XVII – XVIII ст. й козацьких дум прибавилась якась доля європейського республіканства часів декабристів». Не менш сильний ідейний вплив на світобачення Т. Г. Шевченка мала Біблія, яка створила фундаментальну основу його філософії життя21. Філософський складник історіософії Т. Г. Шевченка надихався й творчістю Г. С. Сковороди. Адже поет зауважував: «Та й списую Сковороду»22.
Генеза історіософських поглядів великого Кобзаря відбувалася й під враженням від історичних й літературних творів Д. М. Бантиш-Каменського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Є. П. Гребінки, К. Ф. Рилєєва і О. С. Пушкіна. Безсумнівно, система світоглядних координат Т. Г. Шевченка постала на тлі згадок про Товариство з’єднаних слов’ян, знайомств з деякими учасниками гуртка петрашевців (М. Момбеллі,
Р. Р. Штрандманом) та патріотично налаштованими лівобережними поміщиками О. В. і І. П. Капністами, гр. Я. де Бальменом і навіть відомим кн. М. Г. Рєпніним-Волконським. У цьому середовищі поет уперше дізнався про західноєвропейське вільнодумство, про твори В. Гюго, А. Ламартіна, А. Міцкевича та ін.23
Історіософське світобачення Т. Г. Шевченка мало свої особливості. По-перше, в центрі його осмислення історичного минулого й сьогодення була Україна. Характерно, що від початку й до кінця своєї поетичної спадщини, тобто в часовій амплітуді в 24 роки (з 1837 до 1861 р.), Т. Г. Шевченко твердо визначив для себе знакові прикмети України. Такими неповторними у світі природними, органічними символами стали «широкий, дужий» Дніпро, степ, червона калина, високі могили24.
Ці прикмети України для великого Кобзаря були вічними, сакральними і мали свій внутрішній зміст. Певно, широкий Дніпро, степ та червона калина символізували історичне безсмертя української землі, її народу, означали його природну силу й цілісність. Образ високих могил – це символ історичної пам’яті, шани до минувшини, втраченої волі. Усі згадані символи об’єднуються в єдиний світоглядний ряд, створюючи своєрідне україноцентричне історіософське бачення.
По-друге, історіософію Т. Г. Шевченка слід визначити не тільки як україноцентричну, а й українолюбну. Адже для Т. Г. Шевченка Україна – рідна і єдина Батьківщина-матір, яку він називає «моєю», «своєю», «милою», «славною», «широкою»25. Для мислителя Україна є неповторною й унікальною в світі:

Нема на світі України,
немає другого Дніпра26.

О. Забужко вважає, що Л. Плющ і Ю. Шевельов правильно прочитали «неточно зацитований Драгомановим рядок «Нема на світі України» – не як апофеоз національної ексклюзивності, а як «апокаліптичну візію світу з затертою на мапі Україною, світу без України»27. Гадаємо, що перший рядок – «Нема на світі України» – не можна відривати від другого – «Немає другого Дніпра», адже якраз він вказує на неповторність Дніпра, відсутність такого «другого», «іншого» на планеті. На нашу думку, образ Дніпра тут з’явився невипадково – це символ неповторної України, якої дійсно немає в іншому місці.
Для Т. Г. Шевченка-поета і мислителя тодішня Україна не стільки державно-політична цілісність (такої тоді дійсно не було), як духовна, культурна, етно-територіальна і природна реальність того часу. Саме таку Україну-матір любив Т. Г. Шевченко як справжній патріот, самовідданий син своєї рідної землі. Для нього Батьківщина є вищою навіть за самого Бога:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!28

Свої щирі патріотичні почуття до «своєї України» Т. Г. Шевченко прагне передати й іншим українцям, до яких звертається із закликом любити рідну Батьківщину і молити за неї Бога «в останню тяжкую минуту»29.
Шевченків український патріотизм є одним з основоположних, наріжних особливостей його історіософії, яка є українолюбною. Ця історіософська українолюбність постійно виявлялася в Т. Г. Шевченка контроверсійністю свого, рідного – українського і чужого – московського або польського30. Водночас виникає запитання, чи не заважали україноцентричність та українолюбність Шевченкової історіософії найбільш точно, об’єктивно проаналізувати минувшину й сьогодення, накреслити обрії майбутнього? Спочатку спробуємо розібратись у причинах виникнення вказаних особливостей такого історіософського мислення.
Гадаємо, що однією з гносеологічних основ світогляду Т. Г. Шевченка стало визрівання його етнонаціонального світосприйняття, яке диктувало непідробний інтерес до філософсько-історичного осмислення минулого і сьогодення українського народу. Не випадково Кобзар вже у вірші «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» (1845) писав:

Все розберіть... та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..31
Уже тоді пост-мислитель виступав проти того, щоб осягнути минуле й сьогодення з чужого голосу, крізь призму чужоземного бачення:

Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи !»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! Слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!32

Філософсько-історичне осмислення невіддільне для Т. Г. Шевченка від прагнення «сказати правду»33. Цілком закономірно в поемі «Неофіти» він закликав «молитись правді на землі»34. Пошук правди супроводжував великого Кобзаря все життя. Майже наприкінці свого життєвого шляху він запитував:

Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки35.

Безумовно, Т. Г. Шевченко у своїй поетичній творчості прагнув осягнути місце України в історії людства, насамперед слов’янства. Вже у вірші «Гупалівщина» Тарас Григорович чітко усвідомлював слов’янську спорідненість, коли зазначав:

Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься36.

Але історична доля розвела братів-слов’ян і привела братські народи на поле історичної борні:

Старих слов’ян діти
Вмились кров’ю37.

У поемі «Єретик» (1845) поет констатував, що унаслідок порушення колишньої всеслов’янської єдності «виростали у кайданах слов’янськії діти»38.
Значна частина поетичної спадщини Т. Г.Шевченка стосується осмислення історичного шляху України на тлі й у контексті українсько-польських та українсько-московських (українсько-російських) відносин.
При цьому великий Кобзар не просто фіксував історичні події, процеси, а намагався з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки. Приміром, у поемі «Гайдамаки» поет замислювався:

Все йде, все минає – і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?39

У ряді випадків Т. Г. Шевченко вказував на конкретні причини тих чи інших історичних процесів та явищ. Так, винуватцем історичного роз’єднання українців і поляків поет вважав ксьондзів, єзуїтів, магнатів40. «Творцем зла» у стосунках українців і росіян поет називав царя41.
Особливо багато уваги Т. Г. Шевченко приділив аналізу минулого України. Прикметно, що у ранній період творчості поет явно перебував під впливом ідей романтизму, ідеалізуючи минувшину Вітчизни. Вже у перших поезіях Кобзаря, зокрема у «Причинній» (1837), «Тополя» (1839), «До Основ’яненка» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839), Т. Г. Шевченко засобами художнього поетичного слова подав романтичні образи козацької України, Запорозької Січі, Гетьманщини. Прикметами тієї історичної доби стали, на думку Кобзаря, «воля», «слава козацькая»42.
Історична значущість цього періоду для України полягала в тому, що запорозькі козаки, гетьмани вели наполегливу боротьбу проти різних ворогів свого народу і, як зазначав поет, «добували і славу і волю», «вміли пановати»43. Саме тому козацьке минуле України предстає в Шевченкових творах у романтичному ореолі. Тодішнє козаколюбство раннього Т. Г. Шевченка виявлялося в мотивах великої туги за колишніми часами. Ліквідація козацької Гетьманщини, на думку поета-мислителя, стала трагедією для України. Адже її втрата означала загибель козацтва, загибель славної минувшини й Батьківщини44.
У ранній період своєї творчості Т. Г. Шевченко зробив чимало історіософських спостережень й узагальнень стосовно українсько-польських історичних взаємин. У поезії «Тарасова ніч» Кобзар показав ряд народних ватажків, які очолювали повстання козаків та селян від кінця ХVІ ст. до першої половини ХVІІ ст. включно. Серед них поет назвав С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), П. Бута (Павлюка). Для українців змагання тієї доби не привели до позитивних наслідків. Як писав Т. Г. Шевченко:

Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!45

Тема боротьби українців з Річчю Посполитою знайшла продовження у вірші «Свято в Чигирині», де зазначено тривалість цього процесу:

Од Конашевича і досі
Пожар не гасне...46.

Оцінюючи польське панування в українських землях, Т. Г. Шевченко з сумом відзначив:
В ярмі у ляха... горе, горе!47

Цілком закономірно, що боротьба проти гноблення Речі Посполитої стала справою не одного покоління українців. У цьому зв’язку Кобзар подав цілий ряд імен провідників національно-визвольних змагань українського народу, зокрема знову згадав С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила),
Я. Остряницю, Б. Хмельницького та І. Богуна48. Хронологічно ці діячі уособлювали досить широкий період – від кінця ХVІ ст. до середини ХVІІ ст. включно, що свідчило про тривалість українсько-польського історичного протистояння.
Такий же висновок Т. Г. Шевченко зробив і в поезії «Треті півні», де йшлося про «катування» України «ляхами», про спротив українців польському загарбанню:

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла – червоніла49.

Українсько-польський історичний двобій тривав і у ХVІІІ ст. Яскравим свідченням цього стала Коліївщина 1768 р., на чолі якої були ватажки гайдамаків І. Гонта і М. Залізняк. Згадуючи про ці факти в поезіях «Могили синіють», «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці», «Епілог», Т. Г. Шевченко таким чином розширив історичний час боротьби проти Речі Посполитої до другої половини ХVІІІ ст. включно50. Прикметно, що український поет-мислитель точно передав історичний колорит тієї епохи, надзвичайну напруженість, драматизм українсько-польського протистояння:

Крові море... мало моря...
Пекло червоніє51.

Аналіз зрілого періоду творчості Т. Г. Шевченка показує зменшення питомої ваги його історіософських спостережень щодо українсько-польських стосунків у минулому. Хоча тема боротьби українців проти польського панування не зникла. Приміром, у «Холодному Ярі» згадуються гайдамаки, І. Гонта, М. Залізняк52. Пізніше, в період Орського заслання, Кобзар значно змістив наголоси у бік показу українсько-польського братерства до прийняття Берестейської унії. У вірші «Ще як були ми козаками» він писав:
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами...53

Виникнення українсько-польського протистояння в минулому Т. Г. Шевченко пов’язував з діяльністю «неситих ксьондзів, магнатів», які «порізнили, розвели» український і польський народи. Симптоматично, що український поет-мислитель був прихильником українсько-польського історичного примирення, ідею якого висловив у наступних рядках, звертаючись до ляха-друга і брата:

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Возобновим наш тихий рай54.

Поетична творчість Т. Г. Шевченка надзвичайно багата на історіософські міркування, спостереження, узагальнення стосовно українсько-московських й українсько-російських відносин. У цьому контексті в центрі уваги Кобзаря опинилася постать українського гетьмана Б. Хмельницького, який став не тільки виразником вузькокорпо-ративних прагнень нової еліти – козацької старшини, а й перетворився в ході Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. проти польського панування на провідника ранньомодерної нації, що формувалася.
Упродовж кількох років українство вело виснажливу боротьбу за волю, однак без союзників одержати перемогу було неможливо. За цих історичних обставин Б. Хмельницький схилився до думки про необхідність укладання військово-політичного союзу з Московським царством. Переяславсько-московські домовленості 1654 р. визначили історичну долю України на кілька століть.
Проблема осягнення цього історичного вибору Б. Хмельницького й українського народу стала об’єктом історіософського тлумачення Т. Г. Шевченка. Вперше Кобзар зробив спробу його здійснення в поемі «Катерина» (1838). Як не дивно, але вже ранній Т. Г. Шевченко зміг дійти надзвичайно майстерних художніх історіософських узагальнень. На поверхні твору лежать стосунки української дівчини Катерини і москаля Івана, які не ґрунтуються на щирих почуттях кохання і високій моральності, не ведуть до сімейного щастя, а завершуються зрадою.
Втім, у підтексті читається не тільки доля їхніх особистих стосунків, а й історична доля тодішніх українсько-московських взаємин, які не були рівноправними і не мали історичної перспективи. Користуючись поетичними образами, Т. Г. Шевченко хотів підкреслити, що інтереси України і Московії були різними, а їхній союз мав тимчасовий характер, не ніс щастя і волі українському народу. При цьому поет всіляко зазначав, що Московія лежить «на краю світа», «по тім боці моря» і дуже далека від України.
Т. Г. Шевченко переконував читача, що союз України з Московією не дає щасливої долі й волі, що при його укладанні і здійсненні необхідно дотримуватись шани до себе55.
Прикметно, що в «Тарасовій ночі» Т. Г. Шевченко показав Кобзаря, який виспівує:

Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками56.

У подальшому Т. Г. Шевченко прямо дорікав гетьману Б. Хмельницькому за його союз із Московським царством. У праці «Розрита могила» (1843) поет так характеризував українського гетьмана:
Ой Богдане!...
Нерозумний сину!57

У поемі-містерії «Великий льох» (1845) український поет посилив негативну оцінку діяльності
Б. Хмельницького щодо приєднання Гетьманщини до Московського царства, зазначаючи:
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!58

Т. Г. Шевченко дуже добре розумів історичну безперспективність перебування Гетьманської
України у складі монархічної Московії. У вірші «Свято в Чигирині» поет порівняв столицю Гетьманської України з домовиною:

І смерклося, а в Чигирині,
Як у домовині...59

У вірші «Епілог» поет застосував образ смерті України, що співвідніс з періодом ліквідації Запо-
розької Січі:
А Україна навіки,
Навіки заснула60.

В поезії «Чигрине, Чигрине» (1844) Т. Г. Шевченко знов пов’язував руйнацію величі гетьманської столиці Чигирина з історичною смертю України61.
Творчість Т. Г. Шевченка є переконливим свідченням того, що він усвідомлював причини перетворення Гетьманської України на пересічну провінцію Російської імперії. Головним винуватцем подібної трансформації український поет-мислитель цілком справедливо вважав російське самодержавство. У комедії «Сон» (1844) Т. Г. Шевченко не пошкодував епітетів щодо провідників російської монархії. Особливо гостро він охарактеризував Петра І, «що розпинав нашу Україну» та Катерину ІІ, яка «доконала вдову сиротину» (Україну – С. С.). Обох російських самодержців український поет назвав «катами» і «людоїдами»62. У цьому творі Т. Г. Шевченко вже не ідеалізував козацьку старшину, а вказав на те, що вона «стоїть рядом» у царя в палатах63, тобто має поділити історичну відповідальність за стан справ в Україні.
Тоді ж у поезії «Гоголю» (1844) та «Єретик» (1845) поет-українолюбець показав становище українського народу, який, перебуваючи в кайданах, в обстановці «неправди і неволі» змушений був мовчати64.
Зазначені теми знайшли продовження й розвиток у низці поетичних творів 1845 р. Приміром, у поемі «Сліпий» Т. Г. Шевченко подав негативний образ Катерини ІІ, яка «люд закріпостила», та згадав останнього українського гетьмана К. Розумовського зі старшиною, які «і в цариці, мов собаки, патинки лизали»65. Поет-патріот поставив в один ряд «ляхів» і «москалів», які однаково переслідували в Україні свої власні інтереси66.
У поемі-містерії «Великий льох» Т. Г. Шевченко продовжував визначати місце і роль Катерини ІІ в українській історії, вказуючи, що ця цариця – «лютий ворог України, голодна вовчиця! ...»67 Першоджерела владарювання Москви в Україні поет вбачав у Переяславській присязі царю за часів Б. Хмельницького, у спаленні гетьманської столиці м. Батурина за доби І. Мазепи68.
У наступних поезіях Т. Г. Шевченко не обмежився розглядом минулого й сучасного, а накреслив своє бачення історичної перспективи для України. Так, у вірші «Стоїть в селі Суботові ...» Тарас Григорович не тільки констатував сьогодення України в образі домовини, а й передрікав, що

Церков-домовина
Розвалиться ... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ кривди засвітить ... 69

У поемі «Кавказ» український поет-мислитель знов повторив свою попередню думку про нове відродження України:

Встане правда! Встане воля 70.

При цьому Кобзар вказував на шлях боротьби свого народу: «Борітеся – поборете»71. Водночас
Т. Г. Шевченко відмітив трагізм тодішньої історичної ситуації в образі течії «кровавих рік», суцільної тиші в імперії72. Тема майбутнього визволення українського народу звучить у поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним...». У цій частині своєї творчої спадщини Т. Г. Шевченко висловив оптимістичну думку про досить швидку історичну перспективу оновлення українського суспільства:

Розкуються незабаром (виділ. авт.)
Заковані люде ... 73

Прикметно, що в цій поемі історичне майбутнє перемежовувалося з минулим. Певно, Т. Г. Шевченко зробив це не випадково, а задля того, щоб читач зміг винести уроки з історії. Тоді поет-патріот вже не ідеалізував період Гетьманщини. Більше того, він звернув увагу на українських Брутів, які продавали інтереси рідного народу і в Москві, і у Варшаві. Проблема національної зради, відвертого угодовства й посібництва ворогам українства – це проблема честі і гідності української козацької еліти, яка в ХVІІ – ХVІІІ ст. часто не могла виконати роль політичного проводу ранньомодерної нації, що тоді формувалася. Своє бачення такої ситуації Т. Г. Шевченко виказав наступним чином:

Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани 74.

Постійні непорозуміння, чвари, протистояння між тодішніми українськими провідниками мали трагічні наслідки для України, яка пережила громадянську війну і Руїну, не змогла протистояти наступу на свої права, привілеї і вольності та врешті-решт втратила й залишки своєї автономії. Годі й думати, що російське самодержавство змогло б інкорпорувати Гетьманщину без опори на сили своїх прибічників в Україні. На це історичне явище вказував Кобзар:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
... Кров із ребер точать 75.

І все ж таки завершувалося поетичне звернення «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» оптимістично, адже поет стверджував:

І оживе добра слава,
Слава України 76.

Наприкінці 1845 р. Т. Г. Шевченко постійно замислювався над історичними перспективами України. У «Холодному Ярі» він проводив думку про те, що згодом
«... повіє огонь новий з Холодного Яру»77. Певно, під цим слід розуміти майбутній процес докорінного оновлення українства.
У вірші «Давидові псалми» Кобзар тривимірно розглядав історичну долю рідної землі – у минулому, сьогоденні й майбутньому. В його свідомості минуле асоціювалося зі «славою», сьогодення – з пануванням нових ворогів. Майбутнє поет не мислив без Божої допомоги, яка стане гарантом повернення волі, перемоги над неволею78. Тема майбутнього оновлення життя, прийдешньої волі чітко звучить за кілька днів у вірші «Як умру, то поховайте ...»

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте 79.

Цей вірш написано Кобзарем у Переяславі, де в 1654 р. було вирішено долю Гетьманської України засобом приєднання до Московської держави. Суттєво важливо, що поет-українолюбець указав на нові орієнтири майбутнього української землі. Його Тарас Григорович визначив, як «сім’ю велику, сім’ю вольну, нову»80. Знаючи програму Кирило-Мефодіївського товариства, до складу якого входив і Т. Г. Шевченко, стає зрозумілим, що під зазначеними словами їх автор усвідомлював демократичну слов’янську федерацію, куди мав увійти й суверенний український народ.
Проте викриття й розгром кирило-мефодіївців призвели до нового періоду життя й діяльності великого Кобзаря, якого російський царат відправив на політичне заслання у далеку Орську фортецю. Перебуваючи на засланні, Т. Г. Шевченко написав вірш «Не гріє сонце на чужині...», де історичний оптимізм стосовно майбутнього України змінився песимістичними міркуваннями:

Та мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде ... 81

Ці ж мотиви звучали і у поезії «Сон» (1847), де український поет змалював тяжке становище народу в Україні і вже не чекав на оновлення, на повернення минулої слави. При цьому Т. Г. Шевченко звернувся й до оцінок минулого, у якому негативно оцінив як царів, так і гетьманів 82.
Українське минуле стало об’єктом розгляду поета-мислителя й у творі «Іржавець». Доба після Полтавської битви й руйнації Запорозької Січі характеризувалася як період занепаду й загибелі Гетьманщини, катом якої названо Петра І 83.
Перебуваючи на засланні в Орській фортеці, Т. Г. Шевченко прагнув знайти животворні сили у більш далекому минулому за умов розчарування в добі козаччини й Гетьманщини. Так, у вірші «Чернець» поет звернув увагу на інший знак вітчизняного минулого – Київ. Т. Г. Шевченко висловив думку, що колись у цьому місті на Подолі була воля і соціальна злагода:

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана 84.

У поезії «Варнак» Кобзар знов згадував «святий Київ наш великий». Напевно, поет вважав, що кращі вітчизняні традиції, історичну енергетику варто черпати ще в київському періоді. При цьому пієтет до доби могутності Києва не означав, що
Т. Г. Шевченко ідеалізував київських князів. Так, у вірші, що здобув у «Кобзарі» назву «Царі» український мислитель засудив Володимира І, який «перед народом убив старого Рогволода», і вкрай негативно згадав «отих царів, катів людських»85. Усе це свідчить про те, що поет розглядав княжу і царську владу як антинародний чинник в історії впродовж тисячоліття від доби Київської Русі до сучасності.
Як послідовний прихильник встановлення соціальної справедливості в історії,
Т. Г. Шевченко засуджував кріпосницьку систему в Україні, коли

Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть !.. 86

Вказуючи на тяжке для народу сьогодення, поет-демократ мріяв про щасливе для народу майбутнє, в якому не залишиться «сліду панського в Украйні»87.
Т. Г. Шевченко по-різному оцінював роль реальних історичних осіб у минулому України. Так, він вшановував пам’ять відомих ватажків національно-визвольних змагань українського народу, зокрема С. Наливайка, П. Дорошенка, С. Палія, яких називав «славними», «преславними»88. Водночас він подавав негативні оцінки тим українським гетьманам, які діяли у фарватері московської політики, не вирізнялися прагненням і вмінням послабити політичний наступ Московського царства, а згодом Російської імперії. Приміром, поет-українолюбець вдавався до таких оцінок гетьманів, як «дурний Самойлович», «потомок гетьмана дурного» (тобто гетьмана І. Скоропад-ського – С. С.)89. Показ цієї двоїстості політичної еліти став одним із виявів реалізації ідеї двоіпостасності людського суспільства в поезії Т. Г. Шевченка, про яку детально оповідав В. Шевчук90. На цьому матеріалі поет-мислитель неодноразово порушував проблему боротьби добра і зла в історичному минулому.
У низці віршів періоду заслання у Кос-Аралі (1848 – 1849), Оренбурзі (1850) поет-демократ неодноразово розмірковував над становищем сучасної України, її народу, оцінюючи історичну ситуацію як украй несприятливу, трагічну. Приміром, у поезії «Заросли шляхи тернами ...» (1849) Тарас Григорович характеризував український народ як «убитий»91. У вірші «Якби ви знали, паничі …» (1850) поет подав надзвичайно образну узагальнюючу оцінку українському сьогоденню: «Я бачив пекло... Там неволя»92. Перебуваючи в оренбурзькому засланні, вигнанець царизму написав вірш «Буває, в неволі іноді згадаю», де знайшов у своїй пам’яті «високі могили» – символ приспаної волі93.
Постійний перегук минулого, сьогодення й майбутнього спостерігається у творчій скарбниці великого Кобзаря останніх років життя. В поезії «Юродивий», написаній у Нижньому Новгороді 1857 р., Т. Г. Шевченко затаврував «фельдфебеля-царя» Миколу І, який характеризувався як «безбожний», «творче зла», «правди гонителю жестокий». Український діяч чекав на появу Вашингтона «з новим і праведним законом», але висловлював при цьому вельми стриманий оптимізм: «А діждемось-таки колись!» 94
У вірші «Я не нездужаю, нівроку ...» (1858) Т. Г. Шевченко закликав не чекати «сподіваної волі», а будити її. З цією метою поет-демократ радив використовувати радикальні методи боротьби: «громадою обух сталить», «добре вигострить сокиру»95. Водночас великий Кобзар звертав увагу на проблему національного світосприйняття українців. У поезії «Во Іудеї во дні они» (1859) він писав:

Ми серцем голі догола!
Раби з кокардою на лобі!
Лакеї в золотій оздобі...96

Гадаємо, що тут Т. Г. Шевченко надзвичайно точно порушив проблему причин історичної несамодостатності українства, яке впродовж віків не змогло подолати своє внутрішнє духовне рабство, подвійну лояльність, меншовартість, провінційність та яничарство, тобто все те, що вело до такого гріха, як «параліч волі», кажучи цілком справедливими словами О. Забужко97.
Наприкінці життя у Т. Г. Шевченка посилюються песимістичні оцінки щодо майбут-нього України. Ця тенденція спостерігається у віршах «Саул», «Минули літа молодії ...», «І тут і всюди – скрізь погано» (1860). Але в останніх віршах «О люди! люди небораки», «Бували войни й військовії свари ...» (1860) Кобзар продемонстрував свою віру в те, що настане «правда меж людьми»98, а в ході історичного поступу («без сокири») відбудеться ліквідація самодержавства:

Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира...99

Вищевикладене дозволяє дійти таких висновків. Історіософські роздуми Т. Г. Шевченка є цілком оригінальним світобаченням, яке стало результатом творчого синтезу досвіду народної мудрості і власного життя, аматорського опанування українським поетом вітчизняної й зарубіжної філософської, історичної та літературної спадщини, наслідком розвитку романтичного й реалістичного світогляду. Фундаментальною основною Шевченкової історіософії стало народне життя, його власний життєвий досвід, а головною формою вияву – художньо-образне мислення, поетична творчість. Головними особливостями історіософського бачення Т. Г. Шевченка стали україноцентричність, українолюбність, свободаризм і гостра політична спрямованість. Для поета-мислителя притаманне тривимірне осмислення долі України – в контексті минулого, сьогодення й майбутнього. Головним змістом Шевченкової історіософської тріади стали волелюбні традиції минулого, пекло неволі сьогодення і воля оновленої України в майбутньому. При цьому свідомість Т. Г. Шевченка поєднувала і синтезувала міфологічне, релігійне й історіософське.
Історіософське бачення Т. Г. Шевченка мало й чіткий геополітичний зміст, який передбачав розгляд історичної долі України в контексті українсько-польських та українсько-московських (російських) відносин. Їх осягнення привело поета-мислителя до висновку, що Україна є цілком самобутньою країною, а українство має бути вільним у демократичній федерації слов’янських народів. Кобзар порушив важливу проблему української еліти і народу. Відірваність елітарної верстви від народних мас, забитість й пасивність останніх веде до загибелі України. Проте історіософська візія Т. Г. Шевченка містить оптимістичне бачення обрисів майбутнього України, хоча не подає концептуального розуміння процесу оновлення життя свого народу. Натомість історіософська думка Т. Г. Шевченка мала відіграти іншу роль – піднести українське «Я» і «Ми» до рівня національного самоусвідомлення. У розв’язання цього складного історичного завдання Кобзар зробив свій вагомий внесок.

Бібліографічні посилання

1 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1926 – 2001: Сторінки історії, 75 / Відп. ред. та упоряд.
О. В. Мишанич. – К., 2003. – С. 170 – 267.
2 Там само. – С. 253.
3 Марголис Ю.Д. Исторические взгляды Т. Г. Шевченко. – Л., 1964; Марченко М.І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. – К., 1957; Шевчук Валерій. «Personae verbum» (Слово іпостасне): Розмисел. –
К., 2001; Історичні погляди Т. Г. Шевченка. – К., 1964.
4 Грабович Григорій. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. 2-е вид., виправл. – К., 1998. – С. 36.
5 Там само. – С. 37.
6 Там само. – С. 13.
7 Там само. – С. 34 – 35.
8 Там само. – С. 46.
9 Там само. – С. 58.
10 Забужко Оксана. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу.– К.,1997.–С.14–15.
11 Там само. – С. 25.
12 Там само. – С. 104.
13 Там само. – С. 105 – 106.
14 Шевчук Валерій. «Personae verbum» (Слово іпостасне): Розмисел. – С. 31.
15 Там само. – С. 259.
16 Там само. – С. 75.
17 Грабович Григорій. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. 2-е вид., виправл. – С. 60.
18 Бойченко І. В. Філософія історії: Підручник. – К., 2000. – С. 35.
19 Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. – К.,1991. – С. 297.
20 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – К., 1961. – С. 125, 122.
21 Драгоманов М.П. Вибране … мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К., 1991. – С. 365.
22 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 363.
23 Драгоманов М.П. Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – С. 350 – 351; Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / Упоряд. А. Жуковський. – К., 1994. – С. 173 – 175; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археограф. комісія та ін.; упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; ред. кол. П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. – Т. 2. – К., 1990. –
С. 328, 639.
24 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 9, 14, 16, 17, 22, 52, 54, 63, 92, 94, 99, 190, 191, 212, 282, 284, 288, 409, 416, 473, 500, 543, 573, 576, 593.
25 Там само. – С. 23, 53, 57, 189, 190, 303. 323, 331, 335, 415.
26 Там само. – С.284.
27 Забужко Оксана. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. – С. 99 – 100.
28 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 349.
29 Там само. – С. 331.
30 Там само. – С. 26, 29, 82,245.
31 Там само. – С. 286 – 287.
32 Там само. – С. 285.
33 Там само. – С. 536.
34 Там само. – С. 525.
35 Там само. – С. 587.
36 Там само. – С. 100.
37 Там само.
38 Там само. – С. 221.
39 Там само. – С. 61.
40 Там само. – С. 100, 356.
41 Там само. – С. 534.
42 Там само. – С. 10, 22, 52, 53.
43 Там само. – С. 54.
44 Там само. – С. 56.
45 Там само. – С. 57.
46 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 90.
47 Там само. – С. 90.
48 Там само.
49 Там само. – С. 92.
50 Там само. – С. 92 – 93, 95, 103, 122.
51 Там само. – С. 104.
52 Там само. – С. 290.
53 Там само. – С. 355.
54 Там само. – С. 356.
55 Там само. – С. 26, 29, 33, 37.
56 Там само. – С. 56.
57 Там само. – С. 140.
58 Там само. – С. 261.
59 Там само. – С. 81.
60 Там само. – С. 121.
61 Там само. – С. 191.
62 Там само. – С. 208, 209, 211.
63 Там само. – С. 213.
64 Там само. – С. 219, 223.
65 Там само. – С. 245.
66 Там само. – С. 245.
67 Там само. – С. 252.
68 Там само. – С. 249, 250.
69 Там само. – С. 263.
70 Там само. – С. 279.
71 Там само. – С. 279.
72 Там само. – С. 279, 280.
73 Там само. – С. 284.
74 Там само. – С. 287.
75 Там само. – С. 287 – 288.
76 Там само. – С. 289.
77 Там само. – С. 291.
78 Там само. – С. 292 – 294.
79 Там само. – С. 303.
80 Там само. – С. 303.
81 Там само. – С. 347.
82 Там само. – С. 349, 350.
83 Там само. – С. 356.
85 Там само. – С. 381, 388.
86 Там само. – С. 416.
87 Там само. – С. 416.
88 Там само. – С. 433, 449, 425.
89 Там само. – С. 447, 397.
90 Шевчук Валерій. «Personae verbum» (Слово іпостасне): Розмисел. – С. 73 – 137.
91 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 498.
92 Там само. – С. 498.
93 Там само. – С. 500.
94 Там само. – С. 532, 534.
95 Там само. – С. 538.
96 Там само. –С. 545.
97 Забужко Оксана. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. – С. 122.
98 Шевченко Тарас. Кобзар / Вступ. ст. акад. Максима Рильського. – С. 586.
99 Там само. – С. 589.


Вперше надруковано у виданні: Вісник Дніпропетровського університету: Історія та археологія. – Вип. 12. –
Д.: Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 2004. – № 5. – С. 3 – 14.


15 16

Січеслав