проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
ЮВІЛЕЇ

Нінель ЗАВЕРТАЛЮК
д.ф.н., професор,
член кафедри української літератури
Дніпропетровського національного
університету з 1967 року

ТІ ШІСТДЕСЯТІ: ОЛЕСЬ ГОНЧАР І ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На межі 50 60-х років поезії Ліни Костенко (збірки «Вітрила» – 1958, «Мандрівка серця» 1961),
Д. Павличка (збірки «Правда кличе» – 1960, «Жест Нерона» 1962), В. Симоненка («Тиша і грім» 1962), І. Драча («Соняшник» 1962), М. Вінграновського («Атомні прелюди» 1962) засвідчили відродження української літератури після глибокої її кризи другої половини 40-х – початку 50-х років, «народження громадської думки, відмінної від офіційної» [4; 88], пробудження національної самосвідомості. До них долучились голоси Б. Олійника, В. Коротича, В. Коржа і багатьох інших з покоління, що входило в цей період у літературу. З перших своїх кроків вони відчували мудру підтримку О. Гончара,
П. Загребельного, А. Малишка, М. Рильського, які оцінили новизну їх поетичного слова, їх активність у захисті волі нації, української мови та культури, протистояли й розправам над ними влади. Коли феномен шістдесятництва апологети соцреалізму та КДБ намагалися замовчати, П. Загребельний на сторінках редагованої ним «Літературної України» друкує поему-феєрію «Ніж у сонці» І. Драча, поезії В. Симоненка і М. Вінграновського, новели Є. Гуцала і Гр. Тютюнника, О. Гончар, викладаючи своє поетичне кредо, пише про В. Симоненка («Витязь молодої української поезії»), Гр. Тютюнника («Живописець правди») та ін.
«Думаймо про велике», закликав О. Гончар на V з'їзді письменників України (1966), що за його словами мав «антирежимне спрямування» [2; 457]. Про «велике», як розшифровано в його доповіді, значить про високу цінність людини, про творчість і культуру, рідну мову, рідну землю. До таких узагальнень О. Гончар йшов як від власного досвіду, так і від художніх відкриттів часу, мітами якого були і перші видання майбутніх шістдесятників. За час, коли О. Гончар був головою правління Спілки письменників України, не було виключено зі Спілки жодного письменника на вимогу ідеологів ЦК Компартії України, а отже, ніхто з письменників і не був заарештований. «Щоденник» О. Гончара, як і безпосередньо його листи секретарям ЦК Компартії України 60-х років оприявнюють його дії, спрямовані на захист Ліни Костенко, І. Дзюби, Д. Павличка.
Прелюдією до нового етапу в розвитку української літератури поруч із поетичною збіркою «Троянди і виноград» М. Рильського, «Правдою і кривдою» М. Стельмаха став роман О. Гончара «Людина і зброя». Провідні мотиви останнього, його пафос духовного історизму, концепції світу і людини, виражені в ньому авторська філософія світосприйняття, інтелектуалізм у значній мірі визначили спрямування тогочасної літератури. Адже в романі О. Гончара вперше в українській літературі постали не патетично виписані батальні сцени та учасники боїв, а той жахливий етап війни, коли в її епіцентрі стає не людина, а куля. Авторська модель світу при цьому – світ руїни, горизонтальну площину якого інтерпретовано як «новітню, розвировану вогнем Помпею», «хаос тьми» [3; 79].
Поєднуючи в картинах «вогневого нальоту», боїв студбатівців на березі Росі реалії руїни і смерті, письменник переносить акцент з окремих «анормальних» явищ дійсності на образ – концепцію – «жахливого, анормального зараз, сатанинського макросвіту» [3; 87], розгортаючи його характеристику за допомогою семантичних зрушень антитетичних образів-архетипів («тьма і вогонь», «чорне сонце»). Зіставляючи людину і космос, автор наголошує, що мішенню війни є не лише людське життя, а й природа, береги, повітря, у кров перетворюється вода. Образ страдниці України постає поруч з образом Землі-планети. Але попри космізм філософських узагальнень у романі «Людина і зброя» винищення життя на Землі інтерпретується як наслідок конкретних подій конкретного часу – і не лише фашистської навали (що є основною темою твору), а й безглуздя, прорахунків керівництва, в підтексті зображення яких прочитується недосконалість соціальної системи, що оприявнювалася і в ретроспективних оповідях про голодомор та репресії
30-х років. Останнє, як і фронтові рани, боліло письменникові все життя.
29 січня 1993 року він згадає «селище Рокитне на Росі, де в липні 1941 р. прийняв хрещення вогнем», і запише в «Щоденнику»: «Наш студбат з прикордонниками стримував натиск фашистських танків (серед білого дня, майже голіруч, з самими пляшками горючої суміші кидались ми на ті броньовані і гримлячі чудовиська <…>, кидались хлопці, як смертники, і таки ж горіли танки на мосту, перепиняли ми їх своїми тілами!), і то ж були наші Крути, наші українські Фермопіли!» І додасть про своє бажання: «Треба б було у «Людині і зброї» дати більше про ті наші студбатівські Фермопіли і про те Рокитне, де мене, закривавленого, тільки Рось і врятувала…Кого не вбито було на мосту, кидались ми, поранені, просто в Рось, а день був сліпучий, і річка, що аж кипіла тілами, враз стала червоною, то вона горіла нашою студентською кров'ю! Поїхати влітку! Написати ще повніше про наші Крути…» [2; 452].
Новаторське (на рівні змісту й пафосу) зображення війни зблизили роман «Людина і зброя» із наступними творами шістдесятників («Мертва зона» Є. Гуцала, «Жорна» В. Симоненка, «Лада» Б. Нечерди, «Пастораль ХХ сторіччя» Л. Костенко та ін.), визначили місце О. Гончара в літературному процесі шістдесятництва як правофлангового. Глибина внутрішнього осягнення трагедії перших місяців війни, автобіографізм твору привернули до нього увагу широкої аудиторії, у тому числі студентів і викладачів історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету, який не був осторонь загального поступу оновлення свідомості. В аудиторіях під час лекцій і семінарів, на засіданнях літературного гуртка мова йшла про твори письменників «розстріляного відродження» 20 30-х років ХХ ст., як і нового покоління, яке стрімко входило в літературу і відстоювало велич національної культури. До Олеся Гончара на факультеті ставлення було особливим, адже він був його випускником. У стінах історико-філологічного факультету на Шевченківській, 59 писалися сторінки новели «Модри Камень» і першої частини роману «Прапороносці».
Пам'ятним для історико-філологічного факультету було проведення в ДДУ республіканської наукової конференції «Проблеми творчості Олеся Гончара» (16 19 грудня 1964), у роботі якої взяв участь
О. Гончар. У доповідях учасників (тоді першої гончарівської наукової конференції; цього 2008 року 17 18 квітня відбулася п'ята – Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 90-річчю від дня народження письменника) йшлося про мистецьки створені в його прозі характери носіїв кращих рис народу – Добра, Краси, Світла. І сам О. Гончар у своєму виступі, спілкуванні із студентами, викладачами-науковцями, вчителями шкіл поставав людиною любові до Степу, Дніпра, Людини. Багато говорилося і про красу вірності за романом «Прапороносці», і про силу людського духу, уособлену в образах героїв роману «Людина і зброя», їх адекватність ідеї безкінечності світу. Звучали й запитання про плани письменника, його майбутні твори.
І в наступні роки на факультеті не менш зацікавлено говорили і про новелу «За мить щастя», вводячи її в контекст аналітичного розгляду твору «Модри Камень», що в 1946 р. було піддано партійними органами безапеляційній критиці як прояву автором космополітичних тенденцій, і про роман «Тронку», оповідання «Дніпровський вітер», «Кресафт». Чекали після «Людини і зброї» нового дива. Січневий номер «Вітчизни» 1968 року представив його своїм читачам, познайомивши їх з романом
О. Гончара «Собор», а потім він з'явився і в серії «Романи і повісті». До щасливчиків, які мали ці видання, як і в бібліотеках, щоб прочитати «Собор», записувалися в чергу. З першої сторінки твору заполонив образ собору – «собор стоїть над селищами в задумі, один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, <…> собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і оповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій…» [1; 18]. Зачаровувала музика оповіді. Питання, яке адресував до себе герой твору, Баглай-молодший стосовно «смислу буття» («І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді із природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти…» [1; 18]), сприймалося як визначення власного життєвого кредо.
З інтересом читалися й перші рецензії на роман «Собор», зокрема М. Малиновської («Літературна Україна», 16.01.1968). Обласна молодіжна газета «Прапор юності» 13 лютого 1968 р. опублікувала й одну з перших статей-рецензій (у місцевій пресі) на роман «Собор» – «У небі роману Дніпропетровщина» доцента, завідувача кафедри української літератури В.О. Власенка і викладача цієї ж кафедри, поета С.Р. Бурлакова. У ній визначалися «гарячі міти мистецької повнокровності роману», в якому, на думку авторів, зображено «саме життя в усіх його історичних, просторових і емоційних вимірах», а «плавка ідеальність собору постає <…> як символ вічної потреби краси і як виклик безчуттєвим руйначам». Факультет готувався відзначити ювілей О. Гончара. У плані було й обговорення роману «Собор», хоча, по суті, воно вже йшло в аудиторіях і кімнатах гуртожитку.
І раптом – почалося (важко збагнути абсурдність цього!) вакханалія «голобельної» критики роману, заборони читати його, писати й прилюдно говорити про нього в позитивному плані. У відкритих на сьогодні документах, у книзі В. Коваля «Собор» і навколо «Собору», де чимало з них аналітично інтерпретується, наводиться ряд фактів, пов'язаних із «Соборними» подіями в ДДУ (як правило, негативних). Що ж залишилося в моїй пам'яті із тих днів?
Дніпропетровським обкомом КП України було заборонено вшанування О. Гончара в ДДУ в зв'язку з його п'ятдесятиріччям. Урочистостей на історико-філологічному факультеті, звісно, не було. Але за підписом декана Ф.С. Павлова, секретаря партбюро Ф.М. Білецького і голови профбюро Б.М. Шишеніна в Києві О. Гончару було вручено представниками факультету привітальний адрес, в якому наголошувалося, що його «високохудожні твори» «ввійшли до скарбниці української і світової літератури» як такі, що «глибоко і правдиво відображають сучасне життя та історичне минуле народу». Нині цей адрес, переданий факультету української філології дружиною О. Гончара – Валентиною Данилівною, зберігається в аудиторії ім. Ак. О.Гончара в першому корпусі ДНУ.
Дійсно, як відзначено в повідомленні-доносі Управління КДБ по Дніпропетровській області першому секретареві Дніпропетровського обкому КПУ та іншим посадовцям від 22.05.1068 р., у корпусі історико-філологічного факультету в травні 1968 р. було вивішено оголошення про диспут, який мав відбутися 22.05.1968 року в день перепоховання Т. Шевченка. Ініціаторами цієї акції були студенти 2-го курсу історичного відділення Юрій Мицик (нині відомий історик і теолог) і Лавріщев. Рішенням парткому і ректорату цей диспут було заборонено. Але диспут за книгою «Собор» О. Гончара таки мав місце в ДДУ. І відбувся він дещо раніше. Його ініціаторами були студенти 4-го курсу українського відділення – комсорг В.Савенко (Могилевський), він і зараз, працюючи викладачем, бере активну участь разом зі своїми учнями у засіданнях міського клубу Книголюбів; староста Н. Постольник і активна комсомолка В. Нарівська, нині доктор філологічних наук, професор ДНУ. На цей диспут прийшла член комітету комсомолу університету. Але зважаючи на негативну реакцію студентів на її прихід, вона залишила аудиторію. Звичайно, проведення цього заходу могло обернутися для студентів драмою: гарячі голови з парткому і комітету комсомолу вимагали виключення «трійки» із комсомолу, а, отже, і з університету. Можливо, їх порятував (так мені видається, бо каяття не було) «непедагогічний», але розумний крок завідувача кафедри української літератури В.О. Власенка. Він порадив-наказав їм зникнути з університету (захворіти), бодай на тиждень: поки трохи заспокоїться. Зауважу, що за «схвалення» «Собору» ніхто із студентів виключений не був.
І згадуваний В.Ковалем «Відкритий лист студентів Дніпропетровського державного університету Олесю Терентійовичу Гончару» був таки опублікований у «Прапорі юності» 16 травня 1968 року, підписаний студентами, в основному хлопцями, серед яких і комуністи, ті, що вже відслужили в армії. Коли зараз читаєш цей «Лист…», не покидає відчуття якоїсь «вимученості» у висловах критичних зауважень на адресу роману, їх «штучності», неприродності «порад» письменникові. Думаю, авторам (чи вони його писали, чи лише підписали) і тоді було й соромно, і боляче.
В університетській багатотиражці «За передову науку» був опублікований (17.06.1968) і виступ секретаря партбюро Ф. Білецького на партійних зборах факультету, де закидалося викладачам кафедр української та російської літератури, як і соцехівських кафедр, що вони «відмовчувалися», тобто не критикували роман і його автора, називалися прізвища тих, хто «каявся» за нерозуміння «істинної» сутності твору, але не згадано (майже) й тих, хто критикував. Із останніх, у тому числі в періодиці Дніпропетровська, відзначали здебільшого І. Луценка, доцента, який незадовго до цього почав працювати на кафедрі української літератури. Як з'ясується вже в 90-х роках, він написав і текст одному із «підписантів», в якому висловлено обурення «неправдою» твору.
Дивно, але я цих зборів не пам'ятаю, як і інші ветерани кафедри. Пам'ятаємо засідання партгрупи кафедри української літератури, на якому були присутні всі члени колективу кафедри. Воно було присвячене проблемам активізації ідеологічної роботи серед студентів; відбувалося в кабінеті декана у присутності представників парткому університету, навіть із членів партбюро факультету були тільки секретар, він і члени кафедри, і декан. Все було зведено до схиляння нас до визнання «Собору» твором антирадянським, чужим, ворожим нашому народу, ідеологічно незрілим. Але це не вдавалося. Пам'ятаю, як доцент М.В. Калиниченко, хвилюючись доводила, що, може, О. Гончар і не майстер сатири, але він створив прекрасні типи представників кращої частини нашого суспільства, що в оповіді про них він звертається до скарбів народної творчості. Хвилювалися всі, але стояли на своєму – твір О. Гончара високохудожній, саме «радянській», автор викриває те, що заважає будівництву «комуністичного» суспільства. При цьому зачитували уривки з твору, аналізували. Розмова була довгою. Думаю, що більшість була в цьому переконана, навіть ті, хто вів серед нас «роз'яснювальну» роботу. Але… в них своє завдання! Ми не засуджували Ф. Білецького тоді, не засуджували і після. Більшість була впевнена, що він прийняв увесь тягар «Соборної епопеї» на себе.
Після травневих «баталій», саме в травні критика «Собору» сягнула свого апогею, їхній запал почав спадати. А наприкінці 70-х рр. ХХ ст., ще не було й опубліковано (після знищення в 60-х) «Собор» у нас на кафедрі аспірантка Хом'як Т.В., нині декан філологічного факультету Запорізького національного університету, в дисертації про стиль романістики О. Гончара звернулася і до дослідження тексту «Собору», успішно захистила свою роботу в 1985 р.; на Всесоюзній гончарівській конференції в ДДУ у 1988 р. «Собору» було приділено чи не найбільше уваги.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Гончар О. Собор // Вітчизна. – 1968. №1. – С.17 169.
2. Гончар О. Щоденники: У 3т. – Т.3. – К.: Веселка, 2004. – 606с.
3. Гончар О. Людина і зброя. Вибрані твори: У4т. – Т.3. – К.: Сакцент плюс, 2005. – С.5 292.
4. Сверстюк Є. Собор у риштуванні // На святі надій. Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С.35 95.




15 16

Січеслав