проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА ПРИДНІПРОВ’Ї

ІСТОРІЯ КРАЮ

Нінель ЗАВЕРТАЛЮК
доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Дніпропетровського національного університету

“НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА...”

Не поет – бо це до болю мало,
Не трибун – бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все – “Кобзар Тарас”
Він, ким зайнялось і запалало [9, 151], –

так охарактеризував Т. Шевченка Є. Маланюк, якого називають одним із найвидатніших письменників ХХ ст. Воїн українського війська УНР, який змінив в еміграції вогнепальну зброю на слово, надавши останньому її сили, Є. Маланюк вважав, що найточніше Шевченка як людину і поета оприявнюють означення “бунт”, “полум’я”, “вибух крові”, бо від його поезії – “зайнялось і запалало” духом любові й ненависті, болю й гніву, волі й боротьби за неї [9, 151]. Така емоційна наснага поезії Т. Шевченка зумовлена його власним розумінням сили Слова. В одному зі своїх віршів він писав:

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється-ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! [14, 325].

Слово Т. Шевченка пішло “меж люди” як заклик до звільнення від імперського гноблення рідного краю і сплюндрованого неволею слов’янського люду, і “засіяного горем, политого кровію” Кавказу. Воно не знає кордонів. Розуміючи його могутню силу, політики різних світоглядних позицій віддавна використовували вірші поета в ідеологічних цілях. Особливою актуалізацією цей процес відзначився в ХХ, такому революційно бурхливому, столітті, коли й слово Поета опинялося на прапорах ворогуючих сторін.
Згадаймо, в 1914 р. царизм заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Та поета вшановували в Україні, Польщі, Росії. Київський журнал “Дзвін”, орган УСДРП, присвятив шевченківському ювілею своє друге число. Серед опублікованих у ньому матеріалів статті
Д. Антоновича (“Естетичне виховання Шевченка”), В. Винниченка (“Геній України”) і члена РСДРП А. Луначарського (“Шевченко и Драгоманов”). Тодішні журнали “Украинская жизнь”, “Україна” та інші періодичні видання України теж відгукнулися на цю подію. Більшовик В. Ульянов (Ленін) відвідав шевченківський вечір у Кракові. А в промові, написаній ним для Г. Петровського, яку той мав виголосити в Державній думі, зауважено, що заборона вшанування Т. Шевченка була наймогутнішим агітаційним заходом проти самого ж царату.
За словами С. Єфремова (що стали відомі на початку революційних подій в Україні: їх цитували з “Історії українського письменства” видання 1917 р. у своїх статтях критики навіть на сторінках радянської періодики), поезія Т. Шевченка “стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні”, а “його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу” [5, 29]. Саме це спонукало протиборствуючі політичні сили у своєму прагненні привернути до себе народні маси широко залучати до своїх гасел поезії Кобзаря.
Від революції 1917 р. загалом розгорнулася боротьба за Т. Шевченка: політики обирали його слово як зброю свого ідеологічного впливу і відповідно сакралізували постать поета. На Софійському майдані в дні проголошення незалежності Української держави урочисто лунав спів “Заповіту”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. І на робітничих зібраннях вслід за “Інтернаціоналом” співали “Заповіт”. Прихильники української революції, Української Народної Республіки називали Шевченка “пророком національного відродження”, борцем “за самостійну Україну” [13], а в більшовицькій пресі – “Червоним Христосом”, “Христосом революції” [8], “першим українським більшовиком” [10]. М. Шаповал у брошурі “Шевченко і самостійна Україна” (К., 1918) підкреслював, що Т. Шевченко “боровся за самостійну Україну, яку обстоює УНР”. Відомий ще тоді літературознавець, до речі, більшовик з 1917 р., Володимир Фріче в статті про Шевченка, опублікованій в газеті “Голос солдата”, органі Катеринославської Ради робітничих і солдатських депутатів, виносить у назву визначення “певец гайдамацкого восстания” [11]. Газета “Більшовик” (7 листопада 1922 р.) помістила портрет Т. Шевченка серед портретів керівників радянського уряду і основоположників наукового комунізму із написом “Кобзар пролетарської долі”.
І М. Шаповал, і шевченкознавці М. Плевако та І. Айзеншток (останні двоє готували одне з перших видань творів Т. Шевченка в радянській Україні) були єдині в баченні сенсу такої ідеологічної заангажованості інтерпретацій ролі письменника. Зокрема, Ієремія Айзеншток, представляючи проект видання творів Т. Шевченка, погоджувався з (наведеним вище) її визначенням С. Єфремовим і розгортав його думку у тому ж контексті: “Так, Шевченко став символом: до революції 1917 року він був символом національної української самосвідомості, після 1917 р. він являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захис-ником формули “Єдина, неділима” <...> та чи мало хто ще тяг до себе поета, які вчинки і факти не виправдовувалися посиланнями на нього за цитатами з “Кобзаря” [1, 47].
Аналогічну тезу висловив дещо пізніше Іван Ткачук, який активно співпрацював на початку 20-х рр. ХХ ст. у катеринославських радянських газетах (“Звезда”, “Селянська правда”) у статті “Націоналізм і релігійність Тараса Григоровича Шевченка” [6]. У характеристиці подібного явища він від предметної й просторової конкретизації масштабу присутності Т. Шевченка в житті українця переводить думку у світоглядну площину: “Портрет Шевченка ви побачите і в бідній селянській хаті, і в попа в вітальні, і в безбожника-атеїста, в школі, в радянській державній установі і в клубі, і в ресторані. Кобзаря Шевченкового ви найдете на виднім місці в мешканні українського націоналіста і в бібліотеці українського радянського діяча, і в чемодані українського патріота та політичного емігранта, в скриньці петлюрівського офіцера і в сумці червоноармійця”. І. Ткачуку не відмовиш у певній об’єктивності реакції на стан речей. Йдучи від супротивного, він спростовує оцінки Шевченка, дані обома ворогуючими сторонами, – і як “націоналіста” та “віруючого православного християнина”, так і його визначення як “комуніста” чи “соціаліста” (“бо в його добу в Росії і на Вкраїні про соціалізм мало хто й чував”), чи “інтернаціоналіста в сьогоднішнім розумінні цього слова”. Але й інтерпретація Ткачука має виразно класову основу, в якій відчувається існуючий в ідеологічній сфері дух боротьби за Шевченка. Дещо іронічно зауваживши, що кожна з політичних сил прагне довести, “що Шевченко – основоположник і оборонець її ідеї, що він її пророк”, автор статті представляє своє бачення Кобзаря (досить таки загальне), на його переконання, співзвучне саме з ідеями панівного класу в радянській Україні: “великий бунтар-революціонер”, “патріот української бідноти”, “націоналізм” якого “наскрізь перейнятий демократизмом і революційним почуттям”.
Олесь Досвітній (який кілька років працював як редактор і журналіст на Катеринославщині) у статті “Шевченко кличе” на сторінках “Селянської правди”, опублікованій на рік раніше, ніж стаття І. Ткачука, більш категоричний у своєму ставленні до тих, хто по іншу сторону барикад, гнівний у виборі сатиричних означень (“потомки гетьмана дурного”, “панки- націоналісти”, “гадюче слово”) на їх адресу. Це його манера “захисту” Шевченка, утвердження позиції, що його оцінили по-справжньому лише ті, хто став на бік радянської влади, бо “працюючий люд <…> вчинив те, до чого кликав Шевченко. Розтрощив престол, скинув царя, аби далі продовжувати завіти Шевченка” [4]. Як відомо, О. Досвітній невдовзі змінить свої уявлення про здійснення заповітів Шевченка в умовах радянської дійсності (хоча статей про Шевченка більше й не напише). Будучи одним із керівників ВАПЛІТЕ (1925– 1926), він повністю поділяв погляди М. Хвильового про колоніальне становище України та її культури.
Змагання ж за Шевченка, що розпочалося в революційні роки, не припинялося. Газети Центральної Ради, Директорії, гетьманату, і чи не найбільше, радянсько-більшовицькі промовляли до населення України рядками шевченківської поезії, подаючи їх у вигляді поетичних заставок, гасел та аншлагів, сподіваючись з їх допомогою утвердити істинність своїх ідеалів. Так, номер газети “Київський комуніст” від 11 березня 1919 р., присвячений Шевченкові, відкривався гаслом: “Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”, і на всіх його сторінках наводилися цитати із поезій Кобзаря. У передовій статті першого номера газети “Галицький комуніст” ствердження віри в перемогу повсталого народу посилювалося словом письменника: “...Ми віримо в нашу побіду. Наш Тарас сказав: “Борітеся – поборете. Вам бог помагає, за вас сила, за вас воля і правда святая” [3].Таких прикладів можна навести чимало. Радянська преса буквально демонструє свою високу оцінку Поета, як і влада – його вшанування.
За такою ейфорією В. Винниченко побачив нещирість, більше того, облудність. У п’єсі “Між двох сил”, що була написана в 1918 році в період тимчасового перебування її автора в підпіллі, коли військо Муравйова безчинствувало в Києві, зображено одного з керівників – “командующего особым отрядом, товарища Подкопаева”. Деталі його зовнішності (“вигляд царського поліцейського пристава”, “з виразом переможця і начальника”), опис його вчинку (“збиває” портрет Шевченка” на землю. Протикає багнетом лице...”), дані в ремарках, та відповідні репліки-характеристики (“контрреволюционная икона”, “националист”, “враг народа и пролетариата”) в устах Подкопаєва, його заява (“с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно”) [2, 45] виокреслюють тип більшовика-антиукраїнця. Таким чином, В. Винниченко, який, як відомо, обстоював самостійність України у формі автономії, передчував, що імперські зазіхання на Україну, її незалежність подолати нелегко.
Як своєрідне заперечення такого типу більшовика в радянській пресі постає, дещо навіть нав’язлива, акцентація прикладів ушанування Т. Шевченка радянською владою: спорудження пам’ятника українському поетові в Москві і Петербурзі (1918), в Києві (на початку1919; він був зруйнований денікінцями, за панування яких в Україні у другій половині 1919 р. українська культура, творчість Т. Шевченка жорстоко переслідувалися), проголошення постановою уряду Радянської України дня народження Шевченка всенародним святом (24 лютого 1919 р.), заміна чавунного хреста на могилі поета в Каневі чавунним бюстом, виготовленим робітниками Городищенської цукроварні тощо. Вироблявся в цей період і певний ритуал відзначення таких акцій, про що теж докладно оповідалося в газетах і журналах. Наприклад, у розповіді про відкриття бюста в Каневі в 1923 р. у журналі “Червоний шлях” зазначалося, що 1) на “свято” прибули представник ВУЦВК С. Пилипенко, селяни з окружних сіл (“Багато поприїздило росквітчаними човнами по Дніпру”), комнезамівці, профспілки, школи; 2) відкривав “збори” представник Київського губвиконкому, виступали С. Пилипенко та інші – від Київського губкому, від Червоної Армії, губпрофради, від Східної Галичини; 3) відкриття “пам’ятника” супроводжувалося “троєкратним салютом”, “криками “слава”, співом (у виконанні Думки) “Інтернаціоналу” і “Заповіту” [12, 259] та ще й “Вічного революціонера” [12, 260]. Цікавою в цьому плані є згадка в газеті “Комуніст” про перший “Всеукраїнський воскресник” на честь “Тарасового свята”, проведений залізничниками [7]. З 1918 року масово видаються твори Шевченка, літературознавчі праці про його творчість. Авторами останніх були теж вчені різних політичних поглядів, що відбивалося на інтерпретації світогляду Поета (П. Зайцев і І. Айзеншток, П. Филипович і Є. Григорук). На початку 20-х років ХХ ст. в Україні готується перше багатотомне видання творів Т. Шевченка, але – як альтернатива п’ятитомному виданню творів Кобзаря, що вийшло в Ляйпцігу за редакцією Б. Лепкого. Такий характер ставлення до Шевченка розтягнувся на десятиріччя.
За радянського часу Шевченко був зі своїм народом в Україні і залишався “вождем нації” для українців у діаспорі. В Україні його вшановували, але боялися великої любові народу до нього. Багаторазово видавався “Кобзар”, але деякі твори постійно вилучалися з нього, як, наприклад, “Великий льох”. Широко відзначали Шевченківські дні 9 – 10 березня, але 22 травня (день перепоховання поета) – не дозволяли й згадувати ім’я Кобзаря, загрожуючи обвинуваченням в українському буржуазному націоналізмові. У період Вітчизняної війни ім’ям Т. Шевченка було названо не один загін як в Українській Повстанській Армії, так і в радянських партизанських з’єднаннях. І в перших, і в других співали як бойові пісні “Заповіт”, “Реве та стогне...” та сумовито-ліричні “Зоре, моя вечірняя”, “Тече вода з-під явора” й інші на слова Т. Шевченка.
Ні заборони, ні фальсифікації, ні залучення у своїх цілях ворогуючими політичними силами слова Т. Шевченка ніколи не могли ні принизити його, ні знищити. У слові Кобзаря – втілення нашої національної самосвідомості, життя і пісні. Мелодія могутнього “Реве та стогне Дніпр широкий”, яка щоранку звучала по Українському радіо, нагадувала про національну сутність українського народу. І сьогодні слово Т. Шевченка з нами – кличе до волі (“Кайдани порвіте...”), до боротьби із слабкодухістю і пасивністю та покорою. Поет ще і ще раз застерігає: “страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше – спати, спати, і спати на волі...” (“Минають дні”). Співзвучне сучасникові і шевченківське кредо: “Як в світі жить, людей любить, за правду стать! За правду згинуть! Без правди горе! (“Марія”).
Слово Т. Г. Шевченка – це правда і духовна сила, любов до рідної землі, до свого народу. Цим поет великий і безсмертний.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Айзеншток І. До тексту Шевченкових творів // Шляхи мистецтва. – 1922. – Ч. 2. – С. 46 – 53.
2. Винниченко В. Між двох сил // Вітчизна. – 1991. – № 2. – С. 20 – 60.
3. Галицький комуніст: орган Тимчасового комітету Комуністичної партії Східної Галичини й Буковини у Києві. – 1919. – 10 травня.
4. Досвітній Олесь. Шевченко кличе // Селянська правда: орган Катеринославського губерніального виконавчого комітету. – 1922. – 11 березня.
5. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т.: Вид. четверте, з одмінами й додатками. – Нью-Йорк, 1991. – Т. 2. – Розділ ІХ “Шевченко”. – С. 5 – 42.
6. Звезда: орган Екатеринославского губкома КП(б)У. – 1923. – 11 марта (газета виходила російською мовою, але дві статті та інші матеріали, присвячені Т. Шевченку, надруковані в цьому номері українською.– Н.З.).
7. Комуніст. – Київ, 1921. – 11 березня.
8. Любченко М. Червоний Христос // Пам’яті Тараса Шевченка: спец. вид. Київської Губнаросвіти. – К., 1920 (автор більше відомий як публіцист-сатирик за псевдонімом Кость Котко. – Н.З.).
9. Маланюк Є. Поезії. – Львів: Фенікс Лтд, 1992. – 686 с.
10. Перший український більшовик // Известия: орган Чернігівського губкому Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – 1921. – 11 березня.
11. Фріче В. Певец гайдамацкого восстания // Голос солдата: орган Екатеринославского Совета рабочих и солдатских депутатов. – 1918. – 5 марта.
12. Червоний шлях. – 1923. – № 4 – 5. – С. 259 – 260.
13. Шаповал М. Шевченко і самостійна Україна. – К., 1918.
14. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Дніпро, 1971. – 582 с.

о. Юрій МИЦИК,
доктор історичних наук,
професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

КОБЗАР І ПРИДНІПРОВ’Я

Ім’я Тараса Григоровича Шевченка золотими літерами вписане в історію не тільки української, а й світової літератури. Є в біографії Кобзаря сторінки, пов’язані з нашим краєм, де було серце запо-
розького козацтва...
Перенесемося у 1843 рік. Шевченкові – 29, з яких лише 5 останніх літ не були затьмарені трагедією кріпацтва. За роки волі зроблено чимало. Вийшов друком «Кобзар» (1840), який одразу поставив Шевченка до поетичних зірок світового рівня, написано драму «Назар Стодоля», історичну драму «Никита Гайдай», низку поем та віршів, створено серію блискучих малюнків і картин. На той час Шевченко удостоєний срібної медалі Академії мистецтв (пізніше його відзначать ще двома срібними медалями).
11 травня, отримавши відпустку в Академії мистецтв, Шевченко разом з відомим українським поетом Євгеном Гребінкою та його сестрою Людмилою вирушили на Україну, на рідну землю, яку він полишив підлітком-кріпаком 14 років тому. Подорожували звичними поштовими трактами, і скупі згадки джерел (свідчення самого поета та його знайомих) це підтверджують. Після прибуття до Чернігова шляхи мандрівників розійшлися.
Тарас Григорович об’їздив чимало міст і сіл України, побував у Києві, Переяславі, Качанівці, рідній Кирилівці. На початку вересня 1843 року Кобзар вирушив з Яготина в омріяні краї запорозького козацтва.
Ленінградський учений-дослідник Петро Жур так писав: «Яким маршрутом мандрував (поет) на Дніпрові пороги та на місце останньої Січі Запорозької? Ясно – найкоротшим із поштових шляхів, які тоді існували, тобто через Пирятин – Лубни – Хорол – Кременчук – Верхньодніпровськ – Катеринослав – Олександрівськ – Нікополь». Біля Кременчука наплавним мостом поет переїхав на правий берег Дніпра і ступив на землю тодішньої Катеринославщини.
Край запорозьких козаків перетворився за царату в похмуру твердиню кріпацтва. Поміщики нещадно визискували кріпаків, знущалися з них як хотіли. Новомосковська поміщиця І. Клюшникова за підтримки чоловіка до смерті забила селянку. Стихійні протести кріпаків жорстоко придушувалися поміщиками і владою.
У квітні 1845 року міністр внутрішніх справ Перовський згідно з «височайшим повелінням» схилився до скарг катеринославського губернського прокурора і видав наказ про користування стандартними канчуками на зразок канчука-еталона, який зберігався у Катеринославському губернському правлінні.
Катеринослав тих часів – губернське містечко, найбільшим будинком якого була тюрма, куди звозили не стільки злодіїв, скільки кріпаків-втікачів. Сучасники відзначали страшенну грязюку в місті восени, а пилюку – влітку. Місто освітлювалося лише по один бік проспекту, та й то у святкові дні. У темні ночі тут було привільно злодіям. Додаймо до цього епідемії, що спалахнули в Катеринославському, Новомосковському та інших повітах серед переселенців, що прибули з Чернігівщини та Полтавщини.
Ось чому на шляху до Хортиці Шевченко не затримався в Катеринославі. Правда, є певні підстави думати, що він тут пробув довгенько, бо в єдиній гімназії служив тоді (з 1840 року) вчителем малювання та каліграфії однокашник і товариш Шевченка по академії мистецтв – Іван Іванович Гродницький.
Далі шлях Кобзаря лежав до Олександрівська (нині місто Запоріжжя), який входив у склад тодішньої Катеринославської губернії, до Хортиці – де була перша з відомих Запорозьких Січей.
Шевченко оглядав дніпровські пороги, про що збереглися народні перекази. За одним із них місцевий рибалка Влас Сербиченко бачив Шевченка, який ішов до «Діда» – Ненаситецького порога, потім поет заночував у селі Микільському-на-Дніпрі. Хортиця викликала неповторні враження поета і водночас його сумні роздуми про тяжку долю козацького краю під владою царату.
Про своє перебування на острові Кобзар писав у листі до Я. І. Кухаренка 26 листопада 1844 року. Зворотний шлях Шевченка проходив, за свідченням П. Жури, «певна річ, не інакше, як через Нікополь – Канцерополь – Катеринослав – Кременчук». Дослідники поета вважають, що він відвідав на зворотному шляху село Покровське, що виникло на місці останньої (Підпільненської) Січі, та район села Капулівки, де стояла так звана Стара Січ.
У Нікополі, в місцевій церкві, поета могла зацікавити знаменита запорізька ікона Покрови Богородиці, на якій поруч із святими були змальовані озброєні запорожці. Чи не про цю ікону писав поет у вірші «Іржавець»? У селі Покровському Шевченко малював кам’яну церкву, помилково вважаючи її за ту, що стояла в часи існування Січі. Насправді та церква вже була зруйнована. Поет у проспекті «Живописной Украины» 1844 року обіцяв передплатникам офорт, що зображатиме Покровську церкву. На жаль, цей малюнок не зберігся, хоча є підстави пов’язувати деякі інші малюнки Кобзаря з нашим краєм.
Проминувши на зворотному шляху Катеринослав уже вдруге, Шевченко проїхав через Кременчук на Новогеоргіївськ, а далі через славнозвісні Чигирин і Черкаси – до рідної Кирилівки. 20 вересня 1843 року він прибув до рідного дому і того ж дня разом із сестрою Яриною хрестив первістка свого брата Йосипа – Трохима.
Отже, «літо перше» – одне з трьох найплідніших у творчій біографії поета – було пов’язане з нашим краєм, зокрема, містом, що надихнуло поета на нові твори. Образ Хортиці – «матері Січі», легендарних дніпрових порогів – символ козацької слави нерідко постає в уяві поета в низці його поезій. На Катеринославщині, як і в Україні, Білорусії, Росії, Кобзар побачив страждання простого люду, що пізніше вилилося в геніальну поему «Сон».


Ангеліна ПЕРКОВА,
завідувачка меморіального будинку-музею Д. І. Яворницького
(відділ ДІМ – Дніпропетровського Історичного музею)

Віктор ЄКШОВ,
науковий співробітник меморіального будинку-музею
Д. І. Яворницького(ДІМ)

Т.Г. ШЕВЧЕНКО В ЖИТТІ І
СПАДЩИНІ Д.І. ЯВОРНИЦЬКОГО

Знаним шевченкознавцем 80-х років ХІХ ст. – кінця 30-х років ХХ ст. був Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940), видатний вчений-подвижник, життєвим кредо якого було «працюй; працюй, не вдивляючись вперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи ні звідки і не від кого ні нагороди, ні похвали; працюй, доки служать тобі руки і доки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на пожиток Батьківщини, яка тобі дорога». Знаменитий дослідник історії запорозьких козаків, невтомний археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, визнаний письменник, поет – Д.І. Яворницький був дослідником, збирачем і пристрасним популяризатором творчості Т.Г. Шевченка. Вчений жив і працював у нашому місті з 1905 по 1940 рр.
Тему «Д.І. Яворницький-шевченкознавець» в якійсь мірі висвітлювали дослідники М.П. Ковальський [2], О.І. Журба [16], С.В. Абросимова [1,2,3], М.П. Чабан [21], С.М. Кіржаєв, В.І. Ульяновський [17],
Ю.Д. Марголіс [18], А.К. Фоменко [10] та ін. Та чи не найбільший внесок зробила М.М. Шубравська, авторка наукової монографії «Д.І. Яворницький» (К., 1972) [22], якій передувала її стаття «Д.І. Яворницький – популяризатор творчості Т.Г. Шевченка» [19]. В ній, як і в монографії, грунтовно розглянуто внесок Яворницького в шевченкіану. Певним доробком до вищевказаної теми буде запропонована розвідка щодо епістолярної спадщини академіка Д.І. Явор- ницького, введення якої до наукового обігу розпочато в 1990-х роках. Взагалі звертання до такого джерела, як особисте листування, дає можливість простежити еволюцію поглядів того чи іншого діяча, висвітлити різні події суспільно-політичного та культурного життя.
Епістолярна спадщина Д.І. Яворницького розпорошена по різних архівах, бібліотеках України, Росії, Білорусії, Польщі, Середньої Азії. Але переважна її більшість (саме листи до Яворницького) зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї. Музейна збірка налічує більше 6000 листів.
Листування Д.І. Яворницького, в якому багаторазово лунає ім'я Великого Кобзаря, свідчить про значну роль Т.Г. Шевченка в житті та творчості вченого. Серед кореспондентів Д.І. Яворницького, які листувалися з ученим стосовно шевченкіани, були такі вчені, як І.Я. Айзеншток, В.В. Білий,
М.Ф. Біляшівський, В.В. Данилов, О.Я. Кониський, Ф.Є. Корш, О.П. Новицький, Л.В. Падалка,
Д.М. Ревуцький; діячі культури І.О. Бєлоусов, К.О. Білиловський, М.А. Дмитрієв, Т.М. Романченко,
П.Я. Стебницький; музейні діячі М.М. Федоров, М.К. Сергіїв, О.Г. Сластіон, М.Г. Сластіон, В.І. Строменко. В своїх листах Д.І. Яворницький по різних питаннях стосовно постаті Т.Г. Шевченка та усього, що мало відношення до Кобзаря, звертався до Д.Л. Мордовця, Я.П. Новицького, О.В. Палладіна, І.Ю. Рєпіна, М.Ф. Сумцова. У питаннях мови в літературному письмі вчений завжди звертався до творів Кобзаря, про що свідчать його листи до К.О. Білиловського та М.Ф. Сумцова [15, 36, 245]. Ім'я Тараса Шевченка червоною ниткою проходить через все життя Д.І. Яворницького, створюючи нові грані в різнобічній діяльності Дмитра Івановича як вченого та культурного діяча.
Протягом життя Д.І. Яворницький з великим захопленням збирав матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка, які згодом розмістив у своєму «улюбленому дітищі» – Катеринославському музеї, фундатором і директором якого він був (1902–1933). Це були: автобіографія Т.Г. Шевченка, написана поетом власноруч, лист П.О. Куліша 1885 р., оригінальні документи про заслання Т.Г. Шевченка, лист Т.Г. Шевченка до друга, відомого артиста М.С. Щепкіна, уривок із справи про заслання поета. Просто експонування матеріалів не влаштовувало Яворницького. Вчений розумів, щоби ці унікальні документи стали доступними для широкого загалу – їх треба опублікувати, і весь час шукав такої нагоди. Так в 1909 р. у Катеринославі на кошти мецената В.М. Хрінникова накладом 500 примірників [14,
с. 476] вийшла праця Д. І. Яворниць- кого «Матеріали до біографії Т.Г. Шевченка». Автором було зазначено, що гроші від продажу книжки підуть на пам'ятник Т.Г. Шевченкові [24]. В листі М.Г. Сластіона до
Д.І. Яворницького повідомляється, що 50 примірників було відправлено в «Киевскую старину» і один – в редакцію «Нового времени» [14, с. 477]. Яворницький-науковець був щасливий з того, що зміг видати автобіографію, написану власноруч Т.Г. Шевчен- ком, тому що «кожна рисочка, кожна сторінка і кожне слово поета варто уваги статечного ученого видавця» – писав він в передмові [24, 6]. Публікацією цих документів Д.І. Яворницький зробив цінний внесок у дореволюційну шевченкіану. Це було раритетне видання, яке вмить розійшлося.
Д.І. Яворницький глибоко дослідив тему Запорожжя в творчості Т.Г. Шевченка. Результатом цього дослідження стала праця вченого «Запорожці в поезії Т.Г. Шевченка», яку було опубліковано в 1912 р. [23]. З листа Яворницького до Д.Л. Мордовця [15, 134-135], завдяки дослідженню даної теми, тепер стало відомо, що задум написання цієї праці виникає у вченого дуже давно. Ще 1895 р.
Д.І. Яворницький повідомляє, що збирається написати статтю «Запорожці в поезії Т.Г. Шевченка» і додає: «Послідня праця давно уже у мене на умі, та ніяк на бумагу я її не заведу» [15, 134]. В цій грунтовній статті на великому і різнобічному матеріалі вчений показав глибину знань Тараса Шевченка про минуле Запорозької Січі.
Д.І. Яворницький був одним з фундаторів, почесним і активним членом катеринославського товариства «Просвіта», створеного в 1905 році. Самі просвітяни були популяризаторами спадщини Т.Г. Шевченка, організаторами святкування ювілеїв Великого Кобзаря на Придніпров'ї. Особливу активність члени катеринославської «Просвіти» виявили в період підготовки і проведення двох важливих ювілеїв Т.Г. Шевченка – 50-річчя від дня смерті поета (11 березня 1911 року) і 100-річчя від дня його народження (9 березня 1914 року). Просвітянам довелося подолати чимало перешкод, щоб відзначити 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. У відділі фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького зберігаються документи, які свідчать про підготовку до проведення ювілею Шевченка в Катеринославі 1914 р., активну участь в якому брав Дмитро Іванович Яворницький. Вчений був запрошений на «засідання комітету з устрою святкування 100-ї річниці Т.Г. Шевченка» [4]. Голова шевченківського ювілейного комітету проф. Терпигорев та почесний голова Д.І. Яворницький при підтримці громадськості міста домоглись того, щоб у Катеринославі дозволили святкувати роковини Шевченка. В фондах музею зберігається лист-повідомлення катеринославського губернатора до правління Катеринославського українського літературно-артистичного товариства про дозвіл святкувати ювілей Т. Шевченка за умови, що відповідальність за нього візьме на себе почесний голова ювілейного комітету Д.І. Яворницький [5]. Лист датований 20.02.1914 р., тобто дозвіл отримано фактично за декілька днів до свята. І вже наступного дня афіші з ювілейною програмою були розповсюджені по місту. Д.І. Яворницький значився розпорядником засідання [22, 122].
Урочисте засідання, присвячене 100-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка, відбулося 25 лютого 1914 р. в приміщенні Англійського клубу [7]. З доповідями виступили проф. О.М. Терпигорев, Д.І. Яворницький і В.М. Биков, причому свою доповідь «Т.Г. Шевченко – народний український поет» Дмитро Іванович виголосив українською мовою, інші доповіді виголошувались російською мовою. Доповідь Яворницького було опубліковано в газеті «Южная заря» від 1 березня 1914 р.
У своїй доповіді вчений звернув увагу на народність поезії Кобзаря, на її зв'язок з життям і думами народу: «Увесь свій вік поет болів за рідний край, за бідний, зневолений народ; він плакав його слізьми, він страждав його стражданням; він радів його радощами. Україну поет завжди звав ніжно, ласкаво ненькою, матір'ю рідною, милою, любою дорогою Україною, світом тихим, раєм Божим». Д.І. Яворницький також не міг обійти і козацьку тематику в творчості Т.Г. Шевченка: «Щиро, гаряче і глибоко люблячи живий сучасний народ, поет теж гаряче і щиро любив і його минуле, його історію. Він шкодував, він бідкався, що все минуле – і Гетьманщина, і Запорожжя – одійшло на віки і не вернеться знову». Вчений зазначав: «Найдорожче всіх і наймиліше всіх для нього були запорожці». Підсумовуючи власну доповідь, Дмитро Іванович додав: «Але це було б мало, якби ми сказали, що він був тільки народний поет: ні, він був всеслов'янський, він був всесвітній поет» [25].
Таким чином, долаючи загальнодержавні заборони, в Катеринославі (на відміну від інших міст) все ж таки відбулося святкування ювілею Т.Г. Шевченка, в першу чергу завдяки Д.І. Яворницькому.
В березні того ж 1914 року Д.І. Яворницький як знаний науковець отримав грамоту на дійсного члена історико-філософської секції наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові [10], а в червні був запрошений НТШ на з'їзд українознавців [3, 53]. В музеї також зберігається лист-запрошення до Яворницького від Роменського товариства «Просвіта» на відкриття першого в Україні пам'ятника Шевченкові. Відкриття народного пам'ятника в м. Ромни датувалося 27 жовтня 1918 р. [8].
Багато дослідників у галузі шевченкіани зверталися до Д.І. Яворницького за різнобічними консультаціями стосовно життя і творчості Тараса Шевченка. Цікавим в цьому плані є лист українського музикознавця і літературознавця Д.М. Ревуцького від 21.09.1934 р., в якому він повідомляє
Д.І. Яворницького, що пише роботу про «Шевченківські вечори», але за браком різнобічної інформації звертається до Дмитра Івановича з проханням відповісти на конкретні запитання:
«1. Коли і де почались так звані Шевченківські вечори? Розкажіть про це за тими місцями, де Ви проживали протягом свого життя?
2. Який вони мали характер – закритий чи прилюдний? Чи не збереглось у Вас афіші або програми таких вечорів (можна в копії), особливо до 1900 р. (маю катеринославські програми вечорів «Просвіти» 1913 та 1914 рр.)?
3. Хто улаштовував вечори, які класові елементи? Як знаєте вечори, влаштовані революційними елементами, то за якими програмами?
4. Що виконували (принаймні найхарактерніше) з творів Шевченка, а що інше? Чим шанували пам'ять Ш[евчен]ка – народними піснями чи іншим чим? Чи виконували де революційні Шевченкові твори?
5. Коли почались перші прилюдні (а як тих не було, то закриті) вечори у Петербурзі, Москві, Катеринославі, Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві?» [12, 447-448]. Наприкінці листа Д.М. Ревуцький зауважує: «Пробачте, що затруднюю Вас, але крім Вас на мої запитання ніхто не може відповісти. Принаймні, я таких людей не знаю» [12, 448].
Визначний дослідник в галузі шевченкіани, який стояв біля витоків створення Літературного товариства ім. Т.Г. Шевченка, а згодом висунув ідею його перетворення в Наукове товариство (НТШ) [20, 60], О.Я. Кониський у листах до Д.І. Яворницького впродовж 1897–1899 рр. сповіщав ученого про власні дослідження життя та творчості Великого Кобзаря, звертався через Яворницького до редактора В.О. Гольцева стосовно своїх публікацій [12, 270-274]. В результаті наполегливої праці впродовж 1892–1898 рр. О.Я. Кониським була підготовлена двотомна фундаментальна книга «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», яка налічувала 700 сторінок [20, 61]. В листі від 1898 р. Дмитро Іванович дякував О.Я. Кониському за надісланий примірник, високо оцінюючи на той час одну з найбільших за обсягом біографій Т.Г. Шевченка: «Цією працею Ви збудували монумент не тільки Тарасові, але й собі, і Ваше ймення ніколи-ніколи не забудеться» [15, 84].
По допомогу в дослідженні життя та творчості Т.Г. Шевченка до Яворницького зверталися український та російський фольклорист і літературознавець В.В. Данилов [12, 159], російський філолог, славіст Ф.Є. Корш [12, 276-277], український історик мистецтва, який досліджував мистецьку спадщину
Т. Шевченка, О.П. Новицький [12, 374-376], російський поет, прозаїк, перекладач І.О. Бєлоусов [13, 38], у творчості якого значне місце займала шевченківська тема.
Традицію шевченківських роковин Д.І.Яворницький підтримував усім серцем. Ця традиція з початку 1860-х років перестала бути явищем тільки літературного життя, але й виявилась дієвою формою загальногромадського протесту [18, 13]. Вченого запрошували на Шевченківські свята, які відбувалися у Москві, Петербурзі, Києві. В 1903 році український громадський і політичний діяч, письменник П.Я. Стебницький, який був одним з керівних діячів української громади в Петербурзі, в листі до
Д.І. Яворницького, який наприкінці лютого збирався приїхати до Петербурга на Шевченків вечір, пропонував ученому затриматись у місті більше ніж на тиждень, оскільки «протягом одного тижня буде кілька українських свят, так що весь другий тиждень посту можна буде лічити за «неделю об украинцах» [13, 302-303]». На початку лютого 1911 р. Д.І. Яворницький отримав від Ф.Є. Корша листа наступного змісту: «Комітет по упорядкуванню ювілейного Шевченківського свята в Москві, вважаючи за необхідність упорядкувати це свято, яко велике громадське діло, постановив звернутись до Вас, як до відомого українського діяча, з проханням прибути на святкування пам'яті Тараса Шевченка, що відбудеться в Москві 26-го лютого (наукове засіданнє, привітаннє, делегації і т. і.), і 5-го березня (концерт та спектакль) 1911 року.
На весь час свят буде одчинена в Москві Шевченківська виставка. Маємо надію побачити Вас на цих торжествах» [12, 276-277].
В 1936 р. Дмитра Івановича, як шевченкознавця, було запрошено до Києва, на березневу сесію Академії наук, присвячену 75-річчю з дня смерті Т.Г. Шевченка [7]. Також Урядовим комітетом УРСР Д.І. Яворницького було запрошено на святкове засідання, присвячене 125-річчю з дня народження Т.Г. Шевченка, яке відбувалось у Києві в березні 1939 р. [6]. Готуючись до цієї події, вчений запропонував у листі до академіка О.В. Палладіна (від 1.10.1938 р.) перевидати оригінальну автобіографію поета [15, 184].
Про цей період йдеться і в листі дружини вченого до Н.Д. Полонської-Василенко: «І Київ, і Харків, і місцеві газети взялися за Дмитра Івановича, турбують на всі боки» [15, 293]. Серафима Дмитрівна переписала книжку «Матеріали до біографії Шевченка» за домовленістю з інститутом фольклору для перевидання, але цей план Яворницького не здійснився. Ця унікальна праця вченого (яку фрагментарно репрезентовано в даній збірці) зберігається в меморіальному будинку-музеї Д.І. Яворницького і чекає на перевидання.
Дослідження епістолярної спадщини академіка Д.І. Яворницького дає можливість більш грунтовно висвітлити вплив творчості Т.Г. Шевченка на життя та діяльність вченого; простежити та доповнити новими фактами і уточнюючими подробицями зворотний вплив, результатом якого став доробок
Д.І. Яворницького в галузі шевченкіани.
Внесок Д.І. Яворницького в шевченкіану – великий і багатогранний, без якого неможливо реконструювати наукову біографію Т.Г. Шевченка – не втрачає свого значення і сьогодні.
Необхідно відзначити сміливість вченого, його тверду громадянську позицію у боротьбі за право на існування імені і творчої спадщини поета, його значення для України і всього світу.
Джерела та література:

1) Абросимова С.В. Д.І. Яворницький і українська колонія в Петербурзі // В зб.: Скарбниця ріднокраю. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1993. – С. 10–14.
2) Абросимова С.В., Ковальський М.П. Д.І. Яворницький в Петербурзі // В зб.: Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва. Матеріали наукових читань Д.І. Яворницького. – Запоріжжя, 1993. –
С. 3–14.
3) Абросимова С.В., Перкова А.І. Д.І. Яворницький і Галичина // В зб.: З минувшини Подніпров'я (збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої Міжнародному дню музеїв, 17 травня 1994 р.). – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995. – С. 51–55.
4) Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького (Далі – ДІМ). Фонд
Д.І. Яворницького № 10. Арх-24751.
5) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-28304.
6) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-32213.
7) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-32215.
8) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-771/15.
9) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-771/16.
10) ДІМ. Фонд Д.І. Яворницького № 10. Арх-790.
11) Дніпропетровськ: минуле і сучасне. – Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001. – 584 с. Розділи А.К. Фоменко «Д.І. Яворницький і Т.Г. Шевченко». – С. 267–269, «Катеринославська «Просвіта» і Т.Г. Шевченко» – С. 269–273.
12) Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 1: Листи вчених до Д.І. Яворницького / Упоряд.: С.В. Абросимова, А.І. Перкова, О.В. Піцик, Н.Г. Чередник; Вступ. ст. С.В. Абросимової, А.І. Перкової; Перед. слово
Б.Т. Карапиша. – Дніпропетровськ: Гамалія, 1997. – 888 с.
13) Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 2: Листи діячів культури до Д.І. Яворницького / Упоряд.: С.В. Абросимова, Н.Є. Василенко, А.І. Перкова та ін.; Вступ. ст. С.В. Абросимової; Під загальною ред.
Н.І. Капустіної. – Дніпропетровськ, 1999. – 460 с.
14) Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип.3: Листи музейних діячів до Д.І. Яворницького / Упоряд.: С.В. Абросимова, Н.Є. Василенко, А.І. Перкова та ін.; За заг. ред. Н.І. Капустіної. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – 740 с.
15) Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Вип. 4: Листи Д.І. Яворницького до діячів науки і культури / Упоряд. С. Абросимова, Н. Василенко, А. Перкова; За заг. ред. Н. Капустіної. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – 500 с.
16) Журба О.І. Діяльність Д.І. Яворницького в Катеринославській «Просвіті» // В зб.: Вчений-подвижник. Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров'ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа
Д.І. Яворницького (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). 26–27 жовтня 1990 р. – Дніпропетровськ: Міська друкарня, 1991. – С. 54–57.
17) Кіржаєв С.М., Ульяновський В.І. Особисті матеріали Д.І. Яворницького у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР //
В зб.: Вчений-подвижник.–Дніпропетровськ: Міська друкарня, 1991.–С.15–19.
18) Марголис Ю.Д. Д.И. Яворницкий и шевченковедение // В зб.: Вчений-подвижник. – Дніпропетровськ: Міська друкарня, 1991. – С. 10–15.
19) Олійник М.М. Д.І. Яворницький – популяризатор творчості Т.Г. Шевченка // В зб.: Вінок великому Кобзареві. – Дніпропетровськ: Дніпропетровське книжкове видавництво, 1961. – С. 222-256.
20) Світленко С.І. Суспільний рух на Катеринославщині у 50-80-х роках ХІХ століття: Моногр. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського національного університету, 2006. – 268 с.
21) Чабан М.П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921). Біобібліографічний словник. Близько 670 імен. Наукове видання. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. – 536 с. (Яворницький Д.І. – с. 501–505).
22) Шубравська М.М. Д.І. Яворницький: життя, фольклористично-етнографічна діяльність. – К.: Наукова думка, 1972. – 253 с.
23) Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г. Шевченка // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Вып. VIII. – Екатеринослав: Типография Губернского Земства, 1912. – С. 102–159.
24) Яворницький Д.І. Матеріали до біографії Т.Г. Шевченка. Видав В.М. Хрінников. – Екатеринослав: Губернская типография, 1909. – 47+VII с.
25) Яворницький Д.І. Т.Г. Шевченко – народний український поет (Реферат, читанный в торжественном заседании шевченковского юбилейного комитета 25 февраля 1914 года) // Южная заря, 1914, № 2306, от 1 (14) марта.


Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ,
(1855-1940)

ШЕВЧЕНКО І РЕПІН

Я особисто не знав Шевченка, а з Репіним познайомився в Петербурзі, коли переїхав туди в 1885 році. Нас познайомили і подружили запоріжці. Під впливом листа запоріжців до турецького султана, що його я надрукував у журналі «Нива», Репін зробив начерк картини, але самої картини довго не наважувався писати, не знаючи, як він про це говорив, історії запоріжських козаків. Я запропонував йому всі мої скромні знання про Запоріжжя, разом з колекцією козацьких старовинних речей.
Відома нині картина, після довгої роботи, була закінчена в 1892 р. Вона справила надзвичайне враження на всі шари столичних жителів.
У Петербурзі приятелі поета якось довідались про дружні між мною і Репіним взаємовідносини, вони впросили мене умовити Репіна написати портрет Т. Г. Шевченка, але так, щоб то було не безкоштовно, але й не дуже дорого.
Репін дав свою згоду, визначивши всього тільки 200 карбованців за роботу. Але треба було знати – який же був з себе Шевченко?
В той час у столиці ще проживав товариш Шевченка по Академії – художник Г. Н. Честаховський, в якого були різні реліквії Шевченка і між іншим пасмо волосся, яке він вирізав у небіжчика, коли той лежав у домовині.
Користуючись вказівками Честаховського, а також і інших осіб, що знали Шевченка, Репін написав портрет поета. На портреті Репіна – Шевченко без традиційної смушкової шапки, з відкритою лисуватою головою, у загальновживаній, замість свити або кожуха, одежі. Цей портрет передбачалось поставити в хатці, що стояла коло могили поета на Чернечій горі. Однак, після деякого роздуму вирішено було портрет залишити в столиці й здати його на зберігання в публічну бібліотеку, а для хатки послати копію з нього.
Сьомого квітня 1888 року Ілля Єфимович Репін написав мені по міській пошті листа: «Портрет Т. Г. Шевченко почти готов. Приезжайте посмотреть».
... Минуло багато часу після того. В Києві стали роздаватись голоси про спорудження пам'ятника геніальному українському поетові. До революції 1905 року, звісно, не могло бути й мови про влаштування такого пам'ятника. З великим трудом і з особливою обережністю вдалося назвати лише в Києві одну з вулиць Тарасівською.
Уперше заговорили про пам'ятник Шевченка київські друзі поета. Знаючи про мої дружні взаємовідносини з художником І. Є. Репіним, вони написали мені листа, в якому просили вплинути на
художника, щоб він взяв участь в оголошеному конкурсі складання проекта пам'ятника поетові-революціонеру. Діставши цей лист, я не забарився написати про те Репіну, який жив у той час в Фінляндії.
13 березня 1908 року І. Є. Репін відповів мені з Куоккала таким листом:
«Дорогой Димитрий Иванович! Меня очень радует Ваше «святое беспокойство» по поводу памятника Т. Г. Шевченко. Да и вообще это самый трудный род искусства.
Разумеется, я очень рад, если пригожусь быть полезным для этого святого дела.
Да, слава богу, между украинцами есть люди и со вкусом, и с глубокими сведениями, и с высокими стремлениями... Конечно, следовало бы поговорить, чтобы знать реальнее постановку дела.
Недавно я получил от Розвадовского просьбу дать им рисунок для открытки, которую они предполагают на сборы в пользу того же монумента. Я сейчас же ему послал.
Взял темой две строки из «Кавказа».
«Споконвіку Прометея Там орел карає»...
Конечно, это все гроши дает. Хлопочите, хлопочите, милый. Напишите программу всего монумента, как бы Вы это изобразили...
Кроме всех галантерейностей – присылайте Вашу программу, мы будем ее обсуждать здесь. Да и вообще следует привлекать всех людей интересных.

Ваш Илья РЕПИН».

Користуючись готовністю І. Є. Репіна всіляко допомагати спорудженню пам'ятника Т. Г. Шевченка, я з свого боку просив його листом зробити невеликий для того начерк. Але, добре знаючи, який дорогий йому час, я, звичайно, не міг особливо наполягати на тому і тільки час од часу нагадував йому про те. Нарешті, в одному листі Репін повідомив мене, що зробив два начерки пам'ятника, однак відклав їх поки на деякий час, «щоб краще обробити». Відклав, а потім, через втрату пам'яті, на що він часто скаржився, ніяк не міг їх знайти. Тільки 14 грудня 1928 року він, між іншим, написав мені:

«…Я, наконец, нашел два наброска Тараса Шевченка, но такие плохие, что стыжусь посылать Вам. Мой набросок изображает великого Тараса на каторге, с тачкой, на которой он примащивался писать свои стихи. У меня совсем пропала память и я не помню, где я читал эти подробности.
Посылаю Вам только один эскиз, а над другим надо еще поработать. Простите, простите, вижу, что плохо, но лучше не вытанцовывалось...
Ваш Илья РЕПИН».


Микола КОСТЮК
(1915 – 1997)

Микола Павлович Костюк був особистим секретарем Дмитра Яворницького, коли академіка у 1933 році вигнали із заснованого ним музею. Микола Костюк з 1952 року жив у Канаді (Торонто) і лишив перед смертю спогади про Яворницького. Цей цікавий штрих стосується теми „Яворницький і Шевченко”
Микола ЧАБАН.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА АЛЕЇ ПИСЬМЕННИКІВ У ПАРКУ ШЕВЧЕНКА

Одної неділі раненько я намірився відвідати Яворницьких, та й думав, щоб не було зарано, то краще прямо від трамваю сходити до Дніпра скупатися, а тоді вже до них.
Доходжу майже до воріт парку і дивлюсь, що Дмитро Іванович уже повертається з парку додому. Як я привітався з ним, то він каже: „А-а-а, К-о-о-л-я-я, а де ж це ви так рано тут узявся?”
– Хочу вас відвідати та думав, що ще зарано то оце йду до Дніпра скупатися , а тоді вже до вас.
А Дмитро Іванович знову питає мене :
– То ви ще в парку не були ?
– Ні.
– І алеї письменників не бачили ?
– Ні .
– То ходімо, я вам щось покажу.
І Дмитро Іванович веде мене до парку, щоб побачити алею. Дійсно було на що дивитися...
На головній алеї, що веде до Дніпра, як на виставці, були розставлені видатніші письменники, сліпучо білі погруддя на високих п’єдесталах, а в одній з клумб поставили також сліпучо білих двох вождів – Леніна і Сталіна, що ніби на дивані сидять.
Ще з далеченька я зауважив, що доходимо до погруддя нашого батька Тараса, що з трохи нахиленою, та ще й з трохи повернутою головою з-під брів грізно дивиться направо...
Як уже ми дійшли до батька Тараса, то Дмитро Іванович підняв свій ціпок у бік Леніна і каже:
– Коля, дивіться, як наш Шевченко дивиться на того сифілітика.

А поруч, направо від Шевченка поставили погруддя Максима Горького.

Я все зрозумів, і пригадалося мені з розповіді Агатангела Кримського, що ще під час нашої державності в 1917-20-х років, Максим Горький близько крутився і дуже залицявся до уенерівців, бо казав нашим державним діячам, мовляв, у вас Українська Народна Республіка, а у нас, росіян, дальше самодержавіє... А пізніше Горький спокусився на московські привілеї і зробився придворним письменником, та ще й вигукнув клич: «Як ворог не здається, то його треба знищити!»
Таке розповідав мені Агатангел Кримський.
Торонто, Канада

Микола ЧАБАН

ЮВІЛЕЙНЕ ВИДАННЯ КОБЗАРЯ

1914 року Україна і світ відзначали 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Царський режим чинив усілякі перешкоди для широкого святкування ювілею. І все ж у Катеринославі того року побачила світ книжка, яку й сьогодні приємно взяти до рук, розглядати її оформлення, перечитувати. Мова про “Повний збірник творів Т. Г. Шевченка”, що побачив світ як видання Л. Ротенберга під редакцією Дмитра Дорошенка.
Видатний український історик Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) чотири роки – з 1909 по 1913 роки – жив і працював у Катеринославі. Якось місцевий видавець Л. М. Ротенберг, до речі, кандидат права, що мав власну друкарню і випускав дешеві видання російських класиків, запропонував Дорошенкові відредагувати повний збірник творів Шевченка з біографією поета, вступною статтею й примітками. Дмитро Дорошенко поставив умову, щоб видання мало цілком українську зовнішність, тобто щоб його титул, ім’я видавця і т. ін. – усе було українською мовою.
Видавець погодився. Влітку 1913 року Дм. Дорошенко взявся до праці. Повний збірник творів Кобзаря мав містити не лише поезії Шевченка, його “Кобзар”, але й усі російськомовні повісті в перекладі українською мовою. Частину перекладів Дорошенко мав зробити сам, а частину замовив Сергієві Буді, київському письменникові, журналістові й історику.
“Приваблювало мене видання Ротенберга тим, що мало спеціальний апарат для поширення друків”, – пригадував згодом Дмитро Дорошенко. Агенти великого російського видавництва їздили по всій південній Україні й збирали передплатників. Скажімо, передплачуючи твори Шевченка за три карбованці, передплатник сплачував 25 копійок щомісяця, які відбирав у нього агент Ротенберга протягом року. Так були поширені в сотнях тисяч примірників твори Пушкіна, Лермонтова, інших російських класиків. Усі – в гарних оправах, однакового формату, з ілюстраціями. Скажімо, 1913 року в Катеринославі видано “Повне видання творів” Миколи Гоголя під редакцією В. Кудрявцева, з портретом, біографією письменника та 128 малюнками художників Смирнова, Соловйова та Вітліна.
“Перспектива, що тим же способом буде поширено 10 000 творів Шевченка, – писав Дмитро Івано-
вич, – без усяких заходів з нашого боку, дуже мене приваблювала і властиво й спонукала мене взятися за справу”. Видання мало бути закінчене до ювілею 1914-го року, і, вже виїхавши з Катеринослава до Києва, Дмитро Іванович взявся там за роботу.
“Кобзар” теж мав бути ілюстрований, і художник Борис Смирнов зробив до нього п’ятдесят малюнків. Тому – декілька слів про художника. Борис Васильович Смирнов (1881 – 1954) народився у Владикавказі. Початкову художню освіту здобув у Києві, в Рисувальній школі Миколи Мурашка. Продовжував навчання в Петербурзі, де спершу вчився в студії відомого живописця Лева Дмитрієва-Кавказького, а потім вступив до Академії мистецтв, де працював у пейзажному класі А. Кисельова. 1903 року через серйозну хворобу Борис Смирнов мусив залишити Академію.
Як невеличку “компенсацію” він дістав свідоцтво про те, що має право бути викладачем малювання в середніх навчальних закладах. Зрештою, живопису Смирнов, змушений певний час прожити в Середній Азії та на Далекому Сході, не полишив. 1905 року він знов їде в Україну, де формується як художник. У наступні роки часто подорожує півднем України, пише численні пейзажі й портрети: “Фонтан у Судаку”, “Вид з вершини Ай-Петрі”, “У Павлограді”, “Шлях у степу”, “Сонячний день на Дніпрі”, “Ярмарок на Україні”, “Будинок у Катеринославі” тощо. 1921 року Борис Смирнов переїхав до Москви, де активно працював в Об’єднанні художників-реалістів.
Ілюстрації Бориса Смирнова до “Повного збірника творів Шевченка” Дмитру Дорошенку, правда, не сподобалися, бо про роботу художника він відгукнувся так:
“Видко, він не знав добре українського побуту та й не відзначався малярським хистом, його ілюстрації, на мій погляд, лиш зіпсували видання, але Ротенберг поспішав випустити книгу до ювілейних Шевченківських днів, і довелося помиритися з нехудожніми ілюстраціями”.
Катеринославський “Повний збірник творів Т. Г. Шевченка” вийшов навесні 1914 року. Книжка була вже наперед замовлена і через те скоро розійшлася. Здається, згадував Д. Дорошенко, вона навіть не продавалася в книгарнях. Це був великий том, понад сімсот сторінок друку великого розміру, в міткалевій оправі, тисненій золотом (міткаль – тонка бавовняна тканина полотняного переплетення). Як для Катеринослава, видання було розкішне. Його й досі можна зустріти у декотрих дніпропетровських колекціонерів. Зокрема, цей том разом з іншими раритетними виданнями передав до музею “Літературне Придніпров’я” відомий січеславський збирач Шевченкіани професор Анатолій Фоменко.
Видавництво Л. Ротенберга мало випускати у Січеславі окремим томом листування й щоденник Тараса Шевченка. Планувало воно видати й твори деяких інших українських класиків в однотомному виконанні такого ж характеру. Та на перешкоді стала Перша світова війна, а також від’їзд з Катеринослава Дмитра Дорошенка, який мав редагувати ці видання.


Анатолій ФОМЕНКО,
кандидат філософських наук, професор

Т. Г. ШЕВЧЕНКО І КАТЕРИНОСЛАВСЬКА «ПРОСВІТА»

В поетичній творчості Т. Г. Шевченка значне місце займають події, пов'язані з Придніпровським краєм. Легендарна і унікальна в історії людства запорозька козацька республіка, хоробрі лицарі якої відважно боронили землі не лише українського, але й інших народів від нападів чужинців, демократичні засади їхнього життя, трагічна доля, яка спіткала Запорозьку Січ в 1775 році та її важкі наслідки для України – усе це знайшло широкий відгук у творчості Кобзаря.
Д. І. Яворницький у своїй статті «Запорожцы в поззии Т. Г. Шевченко» з цього приводу писав: «Все идеалы его были в политическом прошлом и не столько Украины, сколько Запорожья. Там он видел лучи, которые грели его сердце, врачевали его душу, поднимали его творческое воображение и вызывали живые образы, выраставшие в гигантский рост никем и ничем несокрушимых героев».
Особливо загострилося у поета сприйняття усіх цих подій після того, як у вересні 1843 року він відвідав наш край, побував у місцях базування Козацьких Січей, помилувався картиною грізних, ще не скорених порогів, познайомився з життям покріпачених нащадків волелюбних запорожців. Так, у листі до свого щирого шанувальника, наказного отамана Чорноморського (Кубанського. – А. Ф.) козацького війська Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року Т. Г. Шевченко, згадуючи цю подорож, писав, що він «все плакав, бачучи, як сплюндрували нашу Україну». З огляду на вищесказане творча спадщина Т. Г. Шевченка, в значній мірі запліднена славним історичним минулим нашого краю, переживаннями за тяжке становище його мешканців у часи життя поета, мала для її шанувальників на Придніпров'ї особливе значення.
Свідченням тому є та увага, яку приділяли Кобзарю видатні діячі української культури, що проживали в Катеринославі в кінці XIX – на початку XX століття. Так, ще в 80-х роках XIX століття Іван Манжура, останні десять років життя якого пройшли в Катеринославі, надрукував в місцевих газетах «Степь» і «Днепр» ряд статей, присвячених творчості Т. Г. Шевченка.
Але особливо значний вклад у вивчення і популяризацію творчої спадщини поета в нашому краї зробила блискуча плеяда українських істориків і літераторів, членів катеринославської «Просвіти»
Д. І. Яворницький, Д. І. Дорошенко, Є. С. Вировий, А. С. Синявський, В. О. Біднов, І. М. Труба, М. В. Биков, А. Ф. Кащенко, Я. П. Новицький, К. Є. Котов та ін.
Створене одним з перших в Східній Україні (1905 р.), катеринославське товариство «Просвіта» та його діячі добре розуміли, що для пробудження і виховання української національної самосвідомості приклад принесеного Кобзарем на вівтар свободи народу власного його життя, а також його творча спадщина, пронизана духом боротьби за національне звільнення і соціальну справедливість, мають величезне значення. Саме тому вони докладали так багато зусиль, щоб зробити усе, пов'язане з
Т. Г. Шевченком, надбанням широкого загалу Придніпровського краю.
В 1905 році значного розголосу спочатку серед громадськості Катеринослава, а потім і всієї України набула знахідка Д. І. Яворницьким частини уцілілої справи Т. Шевченка, заведеної на нього під час його перебування солдатом в засланні.
Ця справа, яка складалася з рапортів і донесень тих, хто здійснював нагляд за поетом, опинилася в руках офіцера, що приймав документацію після закриття Новопетровського укріплення, в якому на засланні перебував Шевченко. Цей офіцер подарував її ростовському антиквару Ф. С. Романовичу, а у того придбав за 150 крб. Д. І. Яворницький і видрукував її у «Вестнике Екатеринославского земства». (До цього окремі матеріали цієї справи були оприлюднені на сторінках часопису «Киевская старина» С. Рклицьким, які той скопіював у Ф. С. Романовича).
Д.І. Яворницький потім виставив цю документацію в експозиції історико-археологічного музею
ім. Поля, директором якого він був.
У 1909 році Д. І. Яворницький видає «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка», в яких, крім згаданої вище справи та інших матеріалів, уперше побачив світ оригінал автобіографії поета, яка в 1860 р. була надрукована в часописі «Народное чтение», але у підправленому і відредагованому П. А. Кулішем вигляді. Так, з неї, наприклад, була вилучена та її частина, в якій розповідалося про арешт поета і його тяжке перебування в засланні.
До 1885 року оригінал автобіографії знаходився в архіві П. А. Куліша, а потім останній подарував його своєму другу, збирачу старожитностей, катеринославському журналісту Петру Івановичу Зуйченку, син якого Пантелеймон Петрович в 1906 році передав його Д. І. Яворницькому в музей.
Перше масове вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка в Катеринославі, яке організувала в Комерційному училищі Катеринославська вчена архівна комісія, відбулося 4-го квітня 1905 року. На урочистому вечорі з доповідями про життя і творчість Кобзаря виступили активні члени комісії та катеринославської «Просвіти» – М. В. Биков, В. О. Біднов, В. І. Пічета. Після доповідей аматорський хор виконав українські народні пісні.
Гроші, отримані за квитки на вечір, передбачалося, як повідомляла місцева газета «Вестник Юга», використати на видання «книг для народа на малороссийском языке». Але першою тоді побачила світ не книжка, а створена М. В. Биковим та іншими катеринославськими просвітянами щотижнева газета українською мовою «Добра порада». Та, на жаль, були віддруковані всього чотири числа цієї газети, причому більшість примірників її першого числа були конфісковані. Налякані національно-демократичною спрямованістю газети, монархічно-шовіністичні володарі міста припинили подальший її вихід.
Три останні числа газети вийшли у березні, і редакція, хоч із деяким запізненням з незалежних від неї причин, активно відгукнулася на дні народження і смерті Т. Г. Шевченка.
У другому числі газети (17 березня) були надруковані статті «Пам'яті Т. Г. Шевченка», «Кріпацтво в творах Т. Г. Шевченка» (Л. Біднової під псевдонімом Л. Жигмайло), а також вірші М. Кузьменка «Славному Кобзареві» та К. Дьяконова «Кобзар».
В 1907 році шевченківське свято за ініціативою членів «Просвіти» було проведене в помешканні аудиторії народних читань (на теперішній вул. Плеханова, напроти театру опери та балету), а в 1908 році в Зимовому театрі (зараз російський драмтеатр ім. Горького).
Особливу активність у вшануванні пам'яті Т. Г. Шевченка члени катеринославської «Просвіти» виявили в період підготовки і проведення двох важливих його ювілеїв – 50-річчя з дня смерті поета (11 березня 1911 року) і 100-річчя від дня його народження (9 березня 1914 року).
На сторінках створеного просвітянами (Д. І. Дорошенком, який в цей час проживав у Катеринославі, та ін.) двотижневого часопису «Дніпрові хвилі», починаючи з першого числа (жовтень 1910 року) і до травня 1911 року, регулярно друкувалися шевченківські матеріали.
Найбільш насиченим цими матеріалами було десяте число часопису, в якому було вміщено редакційну статтю «Великі роковини», написану Д. І. Дорошенком (під псевдонімом М. Жученко), статтю Миколи Бикова «Тарасова слава», вірш-посвяту Т. Г. Шевченкові Д. І. Яворницького та ін.
На сторінках часопису були репродуковані два портрети Кобзаря, один з яких належав відомому катеринославському художнику Василю Корнієнку.
Незважаючи на значні перешкоди, якими офіційна влада і шовіністичні кола міста намагалися зірвати вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка, громадськість Катеринослава з ініціативи членів місцевої «Просвіти» здійснила цілий ряд шевченківських акцій: 11 березня (за новим стилем) у Преображенському соборі було відправлено за поетом панахиду, 12 березня в будинку 1-го комерційного училища, незмінним директором якого був А. С. Синявський, на урочистому засіданні архівної комісії були прочитані доповіді: «Шевченко як народний поет» Д. Сигаревича, «Запорожці в поезії Шевченка» Д. І. Яворницького, «Народна душа в творах Шевченка» М. Бикова.
У видрукуваній також в 1912 році статті «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка» Д. І. Яворницький писав: «Тарас Шевченко – це гордість наша, це слава, це відрада нашої безталанної, гіркої, заплаканої України. Це наш національно-український геній, мало того, він всеслав’янський, навіть світовий поетичний геній».
В березні 1911 року вшанування поета відбулося на засіданні Наукового товариства (з доповідями на ньому виступили В. Біднов і Г. Черняхівський), а також в спорудженому напередодні, у 1910 році, будинку мануйлівської «Просвіти» і в їдальні нижньодніпровських вагонних майстерень (в них виступив Д. І. Дорошенко).
Шевченківський ювілей широко висвітлювала прогресивна катеринославська газета «Южная заря», яка усе своє число за 11 березня присвятила пам'яті поета: редакційну статтю «Великому українському Кобзареві», статтю М. Новицького «Поет правди народної» та інші матеріали. Немало перешкод довелося подолати катеринославським просвітянам, щоб відзначити 100-річчя з дня народження
Т. Г. Шевченка.
Згідно з циркуляром царського уряду, місцева влада була суворо попереджена про те, що «собрания по случаю юбилея не должны быть дозволяемы».
Але Д. І. Яворницький, який користувався в місті величезним авторитетом і був почесним головою Шевченківського ювілейного комітету (головою був професор гірничого інституту О. М. Терпигорев), домігся від катеринославського губернатора дозволу на проведення засідання в театрі англійського клубу (зараз це український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), правда з вимогою, щоб у виступах на вечорі не було висловів, «носящих тенденциозно политическую окраску».
З доповідями на урочистому вечорі-засіданні виступили проф. О. М. Терпигорев, Д. І. Яворницький і М. В. Биков, причому свою доповідь «Шевченко – народний український поет» Дмитро Іванович Яворницький виголосив українською мовою і з висловами осуду на адресу гнобителів народу. Про Великого ж Кобзаря він сказав: «Шевченко буде жити, поки світитиме сонце, поки сяятимуть зорі, поки стоятиме світ увесь, поки житиме люд на землі, ім'я його було, єсть і буде святе для всіх тих, у кого єсть душа і живе серце в грудях».
Знаменною подією у вшануванні 100-річчя з дня народження поета стало видання в Катеринославі в 1914 році з ініціативи Д. І. Дорошенка у видавництві Л. М. Ротенберга «Повного збірника творів
Т. Г. Шевченка».
Уже в радянський час, намагаючись принизити значення цього видання, місцевий літератор Г. Новополін в статті «До історії літературної спадщини Т. Г. Шевченка на Катеринославщині», надрукованій в історико-літературному збірнику Дніпропетровського обласного ювілейного шевченківського комітету «Пам'яті Шевченка» в 1939 році (відзначалося 125-річчя з дня народження поета), писав: «Напередодні столітнього ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка українські націоналісти Катеринослава на чолі з братом майбутнього міністра уряду гетьмана Скоропадського –
Д. Дорошенком заметушились і вирішили «ознаменувати ювілей виданням «Повної збірки творів
Т. Г. Шевченка» (автору статті було невтямки, що «майбутній міністр уряду гетьмана Скоропадського» і редактор «Повної збірки творів Т. Г. Шевченка» – це одна і та ж особа. Ось така його обізнаність!).
Головний гріх «націоналістів», зокрема, Д. Дорошенка, цей «критик» вбачає в тому, що в «Повній збірці творів Т. Г. Шевченка» відсутні деякі поезії, а в інших є вилучення. На основі цього робиться «оригінальний» висновок: «У фальсифікації справжнього Шевченка зійшлися царський агент-цензор і український націоналіст-редактор».
Чого в подібних висновках було більше: недоумства, «інтернаціоналістичного» блюзнірства чи страху потрапити у «вороги народу» за відсутність «класово-партійного підходу» з усіма випливаючими з цього наслідками – зараз сказати важко. Та це в даному випадку і не має ніякого значення.
Та важко допустити, щоб цей паплюжник «націоналістів», спеціаліст в галузі літератури не знав: по-перше, що в умовах царизму жодне видання творів Шевченка не побачило б світ без вилучення з нього тих поезій чи їх фрагментів, у яких викривалася самодержавна політика соціального і національного гноблення.
А по-друге, що і в умовах радянської влади не було жодного повного, без вилучень, видання творів Т. Г. Шевченка. Лише зараз, коли Україна здобула незалежність, стало можливим таке видання.
В 1916 році, згідно з рішенням царського уряду, діяльність катеринославської «Просвіти» була заборонена. Але ця заборона проіснувала недовго. Після Лютневої революції 1917 року діяльність «Просвіти» відновлюється з новою силою, особливо після утворення в 1918 році Української Народної Республіки. Напередодні 57-х роковин від дня смерті Т. Г. Шевченка (березень, 1918 рік) в Катеринославі починає видаватися перша просвітянська газета «Живе слово», редактором якої став Василь Біднов.
Перше число газети повністю присвячене шевченківському ювілею: на її сторінках вміщено статтю Євгена Вирового «Великий революціонер – апостол Правди», статті В. Біднова і Т. Краснопільського, вірш Г. Чупринки «До Шевченка» і багато інших матеріалів.
В різних аудиторіях – тепер без заборон і обмежень – просвітяни проводять заходи по вшануванню Кобзаря. Так, 11 березня товариство «Просвіта», Українське учительське товариство і Українська губерніяльна Рада влаштували в першій реальній школі (зараз один із корпусів університету по пр. К. Маркса, 36) великий урочистий вечір пам'яті Т. Г. Шевченка, на якому виступили В. О. Біднов,
Є. С. Вировий, І. М. Труба, А. С. Синявський та ін.
Увесь збір від продажу квитків на вечір був використаний на стипендію ім. Т. Г. Шевченка в першій українській гімназії Катеринослава, навчання в якій розпочалися 18 вересня 1917 року.
Створене «націоналістом» Є. С. Вировим ще в 1916 році в Катеринославі Українське видавництво, видає в 1917 році «Заборонені поезії» Т. Г. Шевченка (91 сторінка) і його поему «Сон», а в 1919 році «Кобзар», на обкладинці якого зазначено: «Українське видавництво в Січеславі» (таку назву в 1918 – на початку 1919 року мало наше місто за пропозицією українського учительського товариства, яку йому підказав Д. І. Яворницький).
Передмову до цього видання «Кобзаря» написав І. Щукін. Крім портрета поета роботи І. Ю. Репіна, в книзі на сторінках передмови вміщені зображення хати, в якій народився Шевченко, його автопортрет в молоді роки і фотографія могили в Каневі.
В цьому ж видавництві, коли воно уже перебувало за межами України, внаслідок встановлення на території останньої більшовицько-радянського режиму, в 1921 році було здійснене ще одне видання «Кобзаря» з поясненнями відомого мовознавця і діяча культури Василя Сімовича. На його обкладинці повідомляється, що він виданий заходами Євгена Вирового Українським видавництвом в Катеринославі. Місце видання: «Катеринослав – Кам'янець – Лейпціг».
Не забували катеринославські просвітяни і про використання шевченківської спадщини для виховання шкільної молоді, для розуміння нею свого коріння. Займаючись питаннями створення на Катеринославщині українських шкіл і забезпечення їх новими підручниками, Іван Труба, комісар губерніального земства з питань освіти в часи Української Народної Республіки, організовує видання в Катеринославі в 1918 році початкової читанки «Стежка до дому», тобто, до рідної мови, традицій, культури, до усього того, що робить нас українцями, а нашу державу – Україною.
Не вдаючись в аналіз цієї надзвичайно цікавої за змістом і оформленням книжки (значну частину ілюстрацій в ній виконав талановитий катеринославський художник М. С. Погрібняк), звернемо увагу читача лише на велику насиченість її шевченківськими матеріалами. Так, в ній не менше десяти поезій самого Шевченка, а крім того – яскраві оповіді про його життя і значення його творчості для духовного розвитку українського народу: «Краса України», «Наші великі люди», вірш «На смерть Шевченка» та ін. Популяризація шевченківської спадщини – це, звичайно, лише один із напрямів багатоманітної діяльності діячів катеринославської «Просвіти». До того ж в короткому нарисі неможливо було охопити всі аспекти цієї популяризації.
Але навіть вищенаведений, далеко не повний перелік того, що було зроблено в цьому відношенні катеринославськими просвітянами, показує, як широко, незважаючи на суворі заборони, утиски, цькування з боку імперсько-шовіністичних кіл, залучалась ними шевченківська спадщина для виховання української національної самосвідомості.

Саме це в діяльності української «Просвіти», створеної 140 років тому (1868 р.) у Львові, найбільше лякало більшовицьку владу. «У 1917 – 1920 рр. буржуазно-націоналістичні елементи, – говориться в 3-му томі «Українського радянського енциклопедичного словника» (К.: УРЕ, 1987, с. 35), – намагались використати організації «Просвіти» для націоналістичної та антирадянської пропаганди.
«Просвіти» припинили існування на початку 20-х рр. Слова «припинили існування» треба читати: були заборонені й засобом адміністративного примусу і тиску закриті на всій території радянської України.
Деякий час вони ще продовжували свою діяльність в Західній Україні в складі Польщі, поки і там, в 1939 році, не був встановлений радянський тоталітарний режим.
Але і після закриття катеринославської «Просвіти» діяльність її членів по вихованню національної свідомості українського народу не припинилася: одні з них продовжували її, як могли, під владою більшовицького режиму (Д. І. Яворницький, П. Єфремов, Л. Біднова та ін.), поки більшість їх не були заарештовані і не загинула в сталінських «гулагах»; інші робили це, опинившись, не з доброї волі, за кордоном (Д. Дорошенко, Є. Вировий та ін.).
Тепер, коли осередки «Просвіти» після тривалої перерви знову (з 1988 року) відродилися в Україні, перед ними в значній мірі стоять ті ж самі завдання, які вирішувала катеринославська «Просвіта» – утвердження духовної культури нашого народу, яке набуло ще більшої актуальності та складності після цілої епохи «соціалістичної» денаціоналізації і заідеологізованої духовності (а точніше – бездуховності). І знову, як і в часи катеринославської «Просвіти», могутнім і дійовим засобом цієї роботи має стати поширення Кобзаревої Правди.

Павло БОГУШ,
краєзнавець

«ТОДІ ЩЕ ЖИВІ БУЛИ СІЧОВИКИ...»

...Тарас Григорович приїхав на Нікопольщину у перших числах вересня 1843 року, оглянув Нікополь (тут була поштова станція), старовинне село Капулівку, де була розташована Стара Чортомлицька Запорізька Січ, а звідти завітав у село Покровське, що від Капулівки за п’ять кілометрів. Саме на території цього села і знаходилася остання Запорізька, так звана, Нова Січ з 1734 по 1775 рік.
Тоді в Покровському ще були живі січовики та їхні діти, які показували поетові руїни Січі.
Відвідали церкву в цьому селі, де тоді зберігалося багато запорізької старовини. Незвичайна історія церкви викликала великий інтерес Тараса Григоровича і він вирішив замалювати її. За традицією місцеві жителі називали церкву «Покровською Січовою», хоч насправді вона не була такою, але в ній зберігалися ікони, церковні речі періоду Нової Січі...
Повернувшись із подорожі Україною 1843 – 1844 років, Т.Г. Шевченко опрацьовує свої літературні і образо-
творчі матеріали про історичне минуле для задуманого періодичного художнього видання «Живописная Украина». На гроші, виручені від розповсюдження «Живописной Украины», Шевченко мав намір викупити із кріпацтва своїх родичів. Втім, мета видання була ширшою і глибшою.
Наприкінці 1844 року вийшов єдиний випуск «Живописной Украины» з шістьма офортами у паперовій папці-обкладинці: «У Києві», «Судня Рада», «Дари в Чигирині 1649 року», «Старости», «Казка» та «Видубецький монастир у Києві».
На 1845 рік планувалися офорти: пейзажі з зображенням Чигирина, Суботова й Батурина та Покровської Січової церкви. Але все це так і не побачило світу.
Велике враження на Т.Г. Шевченка справила вже значно пізніше звістка про селянське повстання на Катеринославщині, викликане страшними подіями Кримської війни. На півдні України поширилися чутки про те, що царський уряд ніби закликав бажаючих переселитися на зруйнований війною Кримський півострів, що там кріпаки-переселенці матимуть високу плату за казенні роботи і, головне, стануть вільними. Серед тих, хто першим пішов «у Таврію за волею», були селяни Верньодніпровського повіту. З Верхньодніпровського і Катеринославського повітів рушило дев’ять тисяч. Йдучи в Крим, люди брали не тільки своє майно, а й захоплювали його з поміщицьких економій і садиб. У Катеринославському повіті з 128 поміщицьких маєтків рухом було охоплено 123. Тільки вдавшись до жорстоких екзекуцій, царські власті наприкінці 1856 року припинили рух селян «у Таврію за волею», або Катеринославське повстання.
В цей час Шевченко перебував на засланні в солдатчині, в Новопетровському укріпленні і просив друзів вирвати його з цього проклятого гнізда. А коли повертався із заслання, змушений був затриматися у Нижньому Новгороді, де й дізнався від друзів про Катеринославське повстання. Того ж дня – 22 січня 1858 року Т.Г. Шевченко записав у «Щоденнику»: «Поїздом з Петербурга у Вятку на службу відвідав мене Яків Лазаревський. Він недавно з Малоросії. Розповів про багато святих гидот у моєму рідному краю, в тому числі про сумне Катеринославське повстання 1856 року»...
Віддаючи шану геніальному поетові, в селі Шевченковому було встановлено пам’ятник великому Кобзарю.
У селі Покровському є погруддя поета, а на Будинку культури – меморіальна дошка про його перебування.
У Нікополі колишня Кримська вулиця, яка вела на Микитину переправу, де відбувалась влітку 1856 року кривава сутичка шукачів волі з карателями, після 1917 року була названа вулицею Шевченка. Тепер вона переросла в бульвар Шевченка і стала однією з красивих і довгих вулиць міста.

Карта перебування Тараса Шевченка на Придніпров’ї, розроблена вчителем історії, краєзнавцем з Нікопольщини Павлом БОГУШЕМ для школярів


Михайло ШАТРОВ
(1908–1985)

ЯКИМ ПОБАЧИВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО КАТЕРИНОСЛАВ

Уривок із книги «Город на трёх холмах»

Погляньмо на цей міський пейзаж. Автор невідомий. Зате краєвид, зображений на ретельному, очевидно, олівцевому малюнку можна легко впізнати. Це південна околиця Катеринослава...
Давно вже немає в місті суконної фабрики й розбрелися по світу її безіменні працівники... Скільки було на той час катеринославців? У 1825 році – 8412, у 1846 – 8985 осіб. Монотонний безликий плин місцевого життя. І на малюнку Невідомого той же приземистий, головним чином, одноповерховий Катеринослав, яким знали його люди першої чверті ХІХ століття. Тільки й з’явилося, що дві великі камінні церкви – Успенська і Троїцька, друга поки що без дзвінниці. Високо підвелися вони. Побудували їх у сорокових роках своїм коштом розжирілі на торгівельних оборудках купці: першу – багач Колесников, Троїцьку – крупний лісоторговець Федір Дупленко і такий же, як він, мироїд Калашников...
Саме таким, як на цьому малюнку, і побачив Катеринослав Тарас Григорович Шевченко під час своєї подорожі Україною в кінці літа 1843 року. Тому що в’їхав він у місто з південної околиці, яку саме й зобразив невідомий.
Читача, який добре знає біографію великого Кобзаря, може охопити сумнів. Звідки це все відомо? Адже в листах, спогадах Шевченко про відвідини Катеринослава не згадує.
Але маршрут славного українського поета з Полтавщини, де він гостював у близьких йому людей, на Хортицю проходив по дніпровському правобережжю, через Верхньодніпровськ, Романкове, Карнаухівські хутори. Співставляючи ці пункти та історичний острів на Дніпрі з картою поштових доріг того часу, приходиш до переконливого висновку, що візок Тараса Григоровича ніяк не міг оминути Катеринослава. Певно, тут, у ямській хаті – вільній поштовій станції того часу, що містилася на Дворянській вулиці (теперішня Плеханова), міняли коней, ночували, і Шевченко, відпочивши з дороги, міг оглянути найближчу місцевість. Хоча нічний Катеринослав того часу потопав у суцільній темряві, тільки на вулиці Большой де-не-де сумовито блимали тусклі вогники олійних ліхтарів.
Минуло три роки, і місто на Дніпрі побачило на своїх вулицях ще двох видатних людей – Віссаріона Григоровича Бєлінського та Михайла Семеновича Щепкіна...
Віссаріона Григоровича вразили катеринославські контрасти. В листі до дружини в Петербург він описав і ширину тутешніх прямих вулиць, і окремі «порядочные дома», що уживалися з сусідськими мазанками, і зовсім уже гоголівську картину: ледачі свині з поросятами, стриножені коні, які розгулювали в неналежних місцях... Проте немає в цьому описі зверхності столичного мешканця, який потрапив до глибокої провінції, скоріше дружня усмішка гостя, для якого усі ці гумористичні дрібнички не в змозі заслонити цілого: «Катеринослав стоїть на Дніпрі, на високому березі. Дніпро обтікає його півколом і в цьому місці він ширший за Неву. Місто надзвичайно оригінальне...» ...
Ми достеменно знаємо, що Бєлінський побував і в міському саду і захоплено розповідав в одному з листів рідним про красоти тамтешньої багатої колекції південної флори. Він описував «багато дерев, які не можуть рости у московському кліматі і яких немає і у Харкові... наприклад, шовковичне дерево».

Гостей зацікавили землемірні роботи на Соборній площі. Тут розбивався сквер, кілочками позначалися майбутні алеї... Виявилося, що через три місяці у вересні 1846 року в Катеринославі очікувалися гучні урочистості: відкриття пам’ятника засновниці міста Катерині II…

Переклала українською Олександра БУЛАХ

Олена АЛІВАНЦЕВА
завідувачка музею «Літературне Придніпров’я» (відділ ДІМ)

ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА ПРИДНІПРОВ’Ї

У першій половині 40-х років XIX ст. Т.Г. Шевченко був вже відомий і як художник, і як поет. Його “Кобзар” читали й перечитували, заучували напам’ять й переписували у Києві, Харкові, Полтаві та інших містах і селах по обидва боки Дніпра. Слово поета відгукувалось на Україні в тисячах сердець. Живучи на чужині, Т.Г.Шевченко мріяв про повернення. Перед його духовним зором стояла рідна Україна в усій її пронизливо тужливій красі, в усій величі героїчного минулого її волелюбного народу. 25 січня 1843 року в листі до Г.С.Тарновського Шевченко писав: “…згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхати до солов’я, весело б було” . Він думав про неї дні і ночі, оспівав її у піснях свого “Кобзаря”:

Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами, –
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.

Він дуже хотів побачитись з рідними і писав у Кирилівку братові Микиті: «... а все-таки лучше, коли получиш, почитаєш хоч слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється… Поклонись усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи нехай не вмирає, скоро побачимось” .
У 1843 році мрія Шевченка здійснюється. В травні він виїхав в Україну, де не був протягом чотирнадцяти довгих років. Тарас Шевченко перебуває тут до лютого 1844 року, мандрує містами і селами Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини, Київщини. Поет відвідує рідних, спостерігає життя народу, бачить його страждання. Гнівом закипає серце Кобзаря, коли він дивиться на ці страшні картини:
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!
У цей час Шевченко знайомиться з письменником-етнографом О.Афанасьєвим-Чужбинським, поетом В.Забілою, художником, майбутнім ілюстратором рукописного “Кобзаря” Я. де Бальменом, колишнім декабристом О.Капністом.
Подорожуючи, Т.Г.Шевченко виконує багато малюнків. Під впливом побаченого і пережитого в нього виникає задум створити серію офортів “Мальовнича Україна”, де він хоче показати минуле й сучасне свого народу, його життя та побут, красу рідного краю, його архітектуру та історичні пам’ятки – Україну: “…і краєвидами гарною, й історією славною, і побутом цікаву й навдивовижну”. Шевченко пише: “…Я рисую тепер Україну… Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красою прикметні; вдруге, як теперішній народ живе, втретє, як він колись жив і що виробляв” . “Мальовнича Україна” повинна була стати періодичним художнім виданням, своєрідною художньою енциклопедією України. За задумом митця, вона мала виходити окремими випусками по три офорти чотири рази на рік. Однак Шевченкові з причин, не тільки від нього залежних, не вдалося повністю здійснити цей задум. Друком вийшли лише два випуски. Серія стала видатним явищем в історії українського мистецтва.
Перебування Т.Г. Шевченка на Катеринославщині припадає на кінець серпня і, головним чином, на першу половину вересня 1843 року. Сьогодні не можна однозначно відповісти на питання, яким маршрутом мандрував поет на Дніпрові пороги, але відомо, що найкоротший із тодішніх поштових шляхів з Лубен через Хорол – Кременчук – Верхньодніпровськ – Катеринослав – Олександрівськ – Нікополь. Ймовірно, біля Кременчука по наплавному мосту поет переїхав на правий берег Дніпра і опинився на землях Катеринославщини. “Прикметний шлях цей тим, що простягшись на цілих триста верств, починаючи от Ромна і до Кременчука, він не проходить ні через одне місто чи містечко, ні через село, ні навіть через хутір. Пролягає собі серед чистого, рівного, зеленого поля. Тільки де-не-де стоять корчми з великими стодолами та глибокими криницями…” – писав Шевченко про ці місця у повісті “Наймичка” .
Підтверджує слова поета і його сучасник Г.П.Галаган: “Переїхавши Дніпро, ми їдемо безлюдним степом, зрідка тут трапляються пагорби, зрідка він гладенький як стіл” .
У дуже безрадісний для краю час проїжджав тут поет. Народ бідував тут, як і по всій Україні. 24 липня 1843 року катеринославський цивільний губернатор повідомляв: “Олександрівського повіту поміщика штаб-ротмістра Василя Горлянського села Недешевого селянка Варвара Сердечна після тілесного покарання, завданного їй 30 червня цього року, того ж числа померла… чоловік же померлої від подібного покарання перебуває в хворобливому стані”. Явно намагаючись вигородити звірюку поміщика, губернатор додає: “…в колі дворянства Горлянський вважався найблагороднішим дворянином і кращим сім’янином” .
У звіті про стан губернії за 1843 рік читаємо: “У Катеринославському, Новомосковському, Ростовському та Олександрівському повітах у весняний та осінній час були виявлені хвороби – цинга, пронос, скорбутна лихоманка і гнила гарячка. Від них захворіло 1822 чоловіка, померло 596. Більша частина померлих від гнилої гарячки, цинги та лихоманки було в Олександрівському повіті серед переселенців, переведених з Чернігівської та Полтавської губерній, котрі, не встигнувши міцно оселитися, повинні були мешкати у вогких недобудованих хатах…” .
Таку Катеринославщину побачив Шевченко під час своєї подорожі. Такою постала вона перед його очима і серцем, що вмивалося кров’ю і сльозами, спостерігаючи страждання народу України. Пізніше у вірші “Сестрі” Шевченко писав про села, розташовані на берегах Дніпра:
Минаючи убогі села,
Понаддніпрянські невеселі…
Але ж на Придніпров’ї Т.Г.Шевченка полонили красою чудові краєвиди в понизов’ї річки Орелі, де поміж численних скіфських та половецьких могил, на вершинах яких красувались кам’яні баби, розкинулися невеликі старовинні села, заквітчані садочками. Ті села ще зберігали помітні сліди земляних укріплень XVIII століття.
Про цю місцевість поет згадує у повісті “Наймичка”: “…І непоштовим шляхом прямували чумаки через Орель на Старі Санжари” . А в поемі “Іржавець” згадується про будівництво оборонної лінії на річці Орелі. Від надто виснажливої праці, голоду та хвороб тут на віки вічні залишились тисячі козаків і селян. Шевченко писав про них:

Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали.

Під час подорожі поет не розлучався зі своїм альбомом, зробив десятки малюнків, але збереглися лише декілька: “На Орелі”, “На Орелі (село)”, “Краєвид з кам’яними бабами”. Є припущення, що на всіх трьох орільских малюнках Т.Г.Шевченка зображено одне й те ж місце на карті Придніпров’я: з різних точок зображено пейзаж біля села Турове (нині Царичанський район Дніпропетровської області) . Художник точно передав вигини річки й особливості місцевості на цих невеликих, зроблених буквально “з коліна” малюнках. Більш того, на кожному з них ми бачимо зображення славетної гори Гілеї. Гілея вразила уяву художника і мала особливе значення в цих малюнках.
Чи був поет у Катеринославі? Це нам невідомо. Найчастіше вчені-шевченкознавці пишуть в дослідженнях: “…ймовірно”. Але дослідник творчості Шевченка Петро Жур у книжці “Літо перше” стверджує: “Прямуючи до Дніпрових порогів, на Хортицю, Тарас Шевченко неминуче повинен був проїхати через Верхньодніпровськ у Катеринослав: так пролягала поштова дорога, а в подорожній для проїжджих було вказано, які головні станції минати і скільки платити прогонів” .
Яким же був Катеринослав у ті роки? Містом, в якому мешкало близько десяти тисяч осіб і нараховувалось усього півсотні кам’яних будинків та до півтори тисячі звичайних хат-мазанок. В катеринославській гімназії вчителем малювання, креслення та краснопису з 1840 року служив співучень Шевченка по Академії мистецтв Іван Іванович Городницький. Є припущення, що поет міг зустрітися зі своїм товаришем, проїжджаючи через Катеринослав.
Мабуть, з Катеринослава Шевченкова подорож пролягла далі на південь. Шлях вів через Старий Кодак, де поет міг оглянути історичні місця, зокрема рештки фортеці Кодак, котру неодноразово здобували повстанські козацько-селянські загони і війська Богдана Хмельницького. Згадується ця місцевість у шевченківській п’єсі “Назар Стодоля”. Герой твору каже: “Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город. От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось. Тоді і сам гетьман нас не розлучить” .
У першій половині вересня 1843 року Шевченко об’їхав місця, пов’язані з історією Запорізької Січі, побував на Хортиці, в Нікополі, в селі Покровському.
Шевченко чудово знав Запорожжя й інші історичні місця, тісно пов’язані з історією землі української. Усі ці місця були овіяні думами і піснями про славу і волю. Ще в ранніх поетичних творах він оспівував Запорозьку Січ. Варто назвати хоча б такі твори, як “Тарасова ніч” (1838), “Перебендя”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Гайдамаки” (1841), “Гамалія” (1842).
Поет на власні очі побачив ці місця, ніби ще раз перегорнув сторінки минувшини славетного козацтва.
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили по полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А онук косу несе в росу,
За ними співає.

26 листопада 1844 року Шевченко писав своєму товаришу, українському письменникові
Я. Кухаренку: “Був я уторік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну…”
Страшна картина постала перед поетовими очима: нащадки запорожців на землі, политій кров’ю їх батьків, стогнали в кріпосній неволі. В степах, якими їхав Кобзар на Хортицю, хазяйнували земельні магнати, свої й чужі. Поет побачив на власні очі, як на Хортиці
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!

Поет бачив, як “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають”, як “під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне”. Пізніше почуття поета вилилися у збірку “Три літа”. Тяжко було йому бачити на місці колишньої козацької вольниці – неволю, замість великої слави народної – народну неславу. Гнівом і протестом сповнюються його вірші після подорожі 1843 року. Минуле і тогочасне диктували один вихід зі становища – повстання. І Шевченко дедалі дужче переймається цією ідеєю. Із усього баченого і почутого ним виростає полум’яний памфлет “Сон”.
Безумовно, побував Шевченко і біля Дніпровських порогів: Ненаситецького, Вовнизького та інших. Бачив їх грізну красу, слухав їх могутній рев:
… А пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
„Чого, батьки, сумуєте?”
Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна...”
Тільки і остались,
Що пороги серед степу
Ревуть-завивають.

Перебування Шевченка на Придніпров’ї підтверджує також біограф поета О.Каниський: “З Яготина він направився на Дніпровські пороги”. Про це збереглися і спогади столітнього мешканця села Микільського-на-Дніпрі Власа Сербиченка: “Біля Ненаситецького порога мене наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбиною через плече, невеличкою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Шевченко сповістив, що йде до порога”.
Про Хортицю, Великий Луг, запорозьке козацтво Шевченко писав як до, так і після своєї подорожі на Придніпров’я. В одному з віршів, створеному на засланні, поет мріяв:
… А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити…

З Хортиці поет, як гадають дослідники, поїхав до села Покровського. “Тут карта поштових сполучень того часу підказує єдино можливий маршрут подорожі: сороковерстовий маршрут від Олександрівська до Концерополя, а звідти сімдесятичотириверстовий до Нікополя на поштових конях” , – пише дослідник творчості Шевченка П.Жур.
Цілком можливо, що по дорозі поет відвідав і місця Старої Січі біля села Капулівки, де знайшов останній свій спочинок славетний козак Іван Сірко. Над його могилою височив звичайний кам’яний хрест, на якому було відбито: “Року божьєго 1680-го, мая 4 переставився раб божій Іван Сірко атаман кошевой Войска Запорожского”.
Не могла не зацікавити Т.Г.Шевченка і старовинна козацька реліквія – запорозька ікона Покрови Богородиці в церкві Нікополя. На липовій дошці були зображені Богородиця, Микола-чудотворець, архістратиг Михайло, а нижче – запорожці в повному озброєнні.
В селі Покровському поет міг побачити могили з кам’яними хрестами, “уступ” – причал запорозьких човнів-чайок, які збереглися й до нашого часу.
Шлях Шевченка по придніпровських степах відтворився в його поезіях “Розрита могила”, “Іржавець”, “Сліпий” та інших.
Козацьке селище Покровське було останнім, куди завітав поет. З Покровського Шевченко вирушає у зворотну дорогу до Кирилівки. Їхав він, мабуть, через Нікополь– Катеринослав – Кременчук – Чигирин – Черкаси – Звенигородку.
У лютому 1844-го року Тарас Шевченко повернувся до Петербурга.

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Аліванцева О.В. Тарас Шевченко на Придніпров’ї. – Нива знань. Інформаційно-
педагогічний альманах. – 1995. –№3. – С.62 – 66.
2. “В сім’ї вольній, новій…” Шевченківський збірник. – К., 1986.
3. Вінок великому Кобзареві. – Дніпропетровськ, 1961.
4. Запорожцы в поезии Т.Шевченко. – Екатеринослав, 1912.
5. Жур П. Літо перше. – К., 1979.
6. Кирилюк Є. та ін. Т.Г.Шевченко. Біографія. – К., 1964.
7. Фоменко А.К. Т.Г.Шевченко і Придніпров’я. / Дніпропетровськ: минуле і сучасне. –
Дніпропетровськ, 2001. – С.264 – 267.
8. Шевченківський словник. – У 2-х т. – К., 1976 – 1977.
9. Яворницький Д.І. Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка. – Катеринослав, 1909.

Анатолій БІЛОКІНЬ
директор Царичанського історико-краєзнавчого музею

Приорільські стежки Т.Г. Шевченка

У 1845 р. Т.Г.Шевченко зібрався полишити Петербург і вдруге помандрувати на Україну, про яку мріяв, якою марив довгими Петербургськими ночами. Він планував змалювати там найвідоміші і наймальовничіші місця і видати альбом під назвою «Живописная Украина». Випадок звів його на берегах Неви з братами Лук’яновичами: Миколою та Олександром. Микола служив у департаменті гірничих і соляних справ начальником відділу, мав університетську освіту, розумівся на літературі і сам непогано писав. Зокрема, у журналі «Невский альбом» він надрукував статтю «Русская литература и публика», в якій говорив і таке: «Наслідуємо французам у бородах та зачісках, але не наслідуємо їх чомусь у любові до рідної мови»… Одного разу познайомившись з Шевченком, познайомив останнього і з своїм молодшим братом Олександром, полтавським поміщиком, який мав маєток у Миргородському повіті. Дізнавшись про намір Шевченка весною вирушити до України, Олександр Лук’янович запропонував йому їхати туди разом. Більше того, запросив до своєї садиби у село Мар’янівське, аби Шевченко намалював його портрет та портрети членів його сім’ї. Поет цю пропозицію радо прийняв, бо вона йому дозволяла і кошти на проїзд зекономити і зав‘язати нові знайомства та побачити нові місця на Україні.
І вже в березні 1845 р. в листі до отамана Чорноморського козачого війська Якова Кухаренка він говорить: «Пиши, коли матимеш час, до мене… в Полтавську губернію в Миргородський повіт в село Мар’їнське. На ім‘я Олександра Андрійовича Лук’яновича з передачею щиро твоєму Шевченкові». За віком Олександр Лук’янович був на десять років старший за Шевченка, але у довгій дорозі це не було перешкодою для довгих розмов та навіть суперечок на різні мистецькі, суспільні і наукові теми. Як і старший брат Микола, Олександр був людиною освіченою, прогресивно мислячою, знався з багатьма літераторами і художниками в Петербурзі і Москві, зокрема з М.В. Гоголем. Тому час мандрівки минув швидко, і в кінці квітня подорожні дістались до Мар’янівського, де незабаром дружина Олександра Лук’яновича народила йому доньку. На хрестини до сина приїхав зі свого Шедіївського маєтку, що на річці Оріль, Кобеляцького повіту, старший генерал Андрій Федорович Лук’янович. Познайомившись з ним, Шевченко дізнається, що Андрій Федорович був близько знайомий з Іваном Петровичем Котляревським, який часто гостював у Шедіївському маєтку Лук’яновича. У Полтаві будинки Лук’яновича та Івана Котляревського стояли поряд. І що сюжет для своєї «Наталки-Полтавки» Іван Петрович узяв із справжньої історії, яка трапилась у селі Буртах, що поряд з Шедієвом. А згодом з’ясувалося, що дружина Олександра Лук’яновича Анастасія Федорівна була рідною сестрою Шимкова Івана Федоровича, декабриста, який був засланий до Сибіру і там помер. Було що слухати Шевченку, було чим насолоджуватись травневими днями і ночами на Миргородщині. Закохався поет в Полтавщину. І коли, від’їжджаючи в Шедієве, Андрій Федорович запросив його в гості, поет радо погодився. Тим паче, що можна буде відвідати Полтаву, вклонитись могилі Котляревського, побувати в хаті, де народжувались безсмертні картини «Енеїди»…
Поет побував на полях Полтавської битви 1709 року, подихав повітрям, де народилась улюблена Тарасова пісня «Ой не ходи, Грицю», яку склала легендарна Маруся Чурай.
І малював, малював, малював… Коли емоції перехоплювали подих, брався за перо і народжувались поетичні твори, повісті та п’єси. Його радо супроводжував по вулицях Полтави і її околицях старший Лук’янович. І коли вже все було оглянуто, на початку липня 1845 р. вони вирушили на Приорілля. Між Полтавою та Кобеляками з півсотні кілометрів. Та ще від Кобеляк до Шедієвого близько сорока. Тому їхали два дні, і за цей час Тарас Григорович багато почув від Лук’яновича про їх зустрічі з Котляревським, про історію краю, яким проїздили, про красу Шедіївського маєтку та приорільської природи. Слухаючи все це, Тарас милувався приворсклянськими Білецькими ярами, порослими лісом, Кобеляцькими пагорбами… Між Кобеляками і Маячкою, останнім великим селом на шляху до Шедієвого, дорога тяглася степом, і розповідь Андрія Федоровича про свій маєток скоротила і прикрасила її одноманітність… Ми, звичайно, ніколи не дізнаємось, що і як господар розповідав гостеві про Оріль, про Шедієве, Бурти, Нехворощу, Маячку. Але у нас є спогади онуки Лук’яновича про дідів маєток, його дивацтва, штукарства і розкіш. «Будинок стояв на крутому березі Орелі, біля самих зарослих дерезою та бур’янами траншей Української лінії – укріплень, створених на початку ХVІІІ сторіччя за указом імператриці Анни Іоанівни для захисту від набігів кримських татар. Десятки тисяч козаків і селян впродовж 30-х років ХVІІІст. у невимовно тяжких умовах насипали тоді оці «бурти на Орелі». Будинок і садиба діда декілька разів були перезакладені, але попри численні борги він вражав гостей своєю пишністю і оригінальністю. Андрій Федорович у війні 1812 р. з Наполеоном, маючи чин полковника, служив під командуванням генерала Тралова і у його з’єднанні воювала у чині поручика Надія Дурова «кавалерист-дівиця», герой війни 1812 р. Потім він був пермським віце-губернатором і симбірським цивільним губернатором. У пам’ять про героїчні роки дід поставив біля ганку дві французькі мортири, за якими доглядав відставний солдат. І в честь найпочесніших гостей він наказував з них стріляти. Але і гармати вже були старі, і солдат, який біля них ходив, теж був підтоптаний, тому інколи замісь пострілу звучало гучне клацання. Та все одно це справляло на гостей враження». Мабуть, і в честь Тараса Григоровича відсалютували французькі гармати.
Але повернімося до спогадів: «Кімнати і кімнатки в будинку були найрізноманітніших видів і розмірів: зали з хорами і без хорів, вітальні, розписані зверху до низу примхливими зображеннями фантастичних ландшафтів, казкових птахів і небачених квітів. У кожній була якась потаємна штуковина – то шафа з хитромудрим замком або прихованою пружиною, то непомітні двері».
Проїхавши село Маячку, яке лежить у глибокій западині, і, піднявшись на пагорб, карета з подорожніми знову покотила степом, лише курява клубочилась позаду та пробігали перед кіньми сполохані дрофи. Справа від дороги Тарас Григорович помітив якісь будівлі.
„Ну от ми і вдома”, – вдоволено вимовив Андрій Федорович. Не встигли подорожні наблизитись до брами, як ревнули по черзі дві гармати, сполохавши людей, тварин і птаство. Ще не встиг розвіятись сизий дим від пострілу, як екіпаж підкотив до ганку.
Будинок Лук’яновича був довгий і одноповерховий з широким балконом та колонами й безліччю химерних прибудов і закапелків. З його ганку перед очима розкинулась глибока улоговина, де текла ріка Оріль, зліва біліли води широкого лиману, обрамленого стіною очерету. Кучеряві верби посхиляли гілки у води Орелі, а дорогу до річки обрамляли стрункі тополі та явори. Села Шедієве та Бурти складались фактично з однієї в декілька кілометрів вулиці, яка тулилась до палацового узвишшя. Зліва від ганку будинку стояли дві кам”яні „баби”, які зображали чоловіка та жінку. Захоплений красою долини, Шевченко декілька хвилин не міг вимовити і слова, а коли глянув на „баб”, то йому здалося, що вони зумисне стоять тут віками, аби стерегти це бездонне небо, дзвінку тишу, розмаїття трав, квітів, птахів і тварин. Глянувши на Тараса, Андрій Федорович посміхнувся вдоволений і ще декілька хвилин не турбував його, аби дати насолодитись побаченим.
Потім господар довго водив гостя своїми покоями і нарешті попрямував до стодоли з сіном. Це було ще одне диво в його маєтку. Бо в ній виявились двері, а всередині –простора зала з накритим для обіду столом. За ними до зали в скирті почали заходити статечні мужики і на запрошення господаря розсідались за столом. „Щоб пан і кріпаки за одним столом! Благородна рівність! Отак би треба було жити людям на Вкраїні поміж собою”, – думав Тарас, дивлячись на цю трапезу. І згадались йому слова Котляревського з „Енеїди” :
„Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки вминали
І брагу кухликом тягли;
Та і горілочку хлистали,
Насилу із-за столу встали...”

У честь початку трапези знову бабахнули мортири, а домашній хор не гірше митрополитового затяг осанну. Їли під бравурні марші у виконанні власного оркестру.
„ Небагато, мабуть, знайдеться таких, які повірять, що все це було справді так, а воно саме так і було...” – писав в одному зі своїх листів Тарас Григорович про своє шедіївське життя. Сім липневих днів минули для Шевченка на берегах Орелі, як один. Досхочу блукав він селом, долиною, в прохолодних гайках, ловив раків у чистій орільській воді, розмовляв з селянами, подовгу сидів біля „баб”, милуючись природою і, як вони, ніби завмираючи у хвилях творчого натхнення, яке так щедро його надихало, писав і малював:

„ Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...”

Це написано поетом у грудні 1845 року у В’юнищах і може в Шедієвому ще в липні ці рядки вже зароджувалися...
Що перебування на Приоріллі глибоко схвилювало і запало Кобзареві в душу, свідчать його поетичні і прозові твори, а також малюнки, зроблені ним олівцем у Шедієвому в липні 1845 р.
Уже в 1847 р., далеко від України і Приорілля, у засланні у Орській фортеці Шевченко написав вірш „Іржавець”, де змалював сумну долю України, яку розривають на шматки царі російські та кримські татари. І є там такі слова:
„ Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали”.

Ходячи по ровах та редутах Української лінії в сусідніх з Шедієвом селах Нехворощі та Ливенському, поет бачив, скільки сил і праці треба було прикласти, аби перегорнути таку кількість землі лише з допомогою лопат та возів за якихось чотири роки. Знав він і те, що ще в ХVІ столітті землі Полтавщини були віддані для виварювання селітри (а це в основному кургани). Ось як це описував він у повісті «Наймичка»:

„Нередко виднеются и курганы, совершенно круглые, сажен в 50 в диаметре четермя, смотря по величине кургана. Их простой народ называет просто могилами. Есть и такие насыпи (и это самые большие), которых и форму определить трудно. Это валы разной величины и в разных направлениях. Думать надо, что форма этих майданов впоследствии испорчена корыстолюбивым и любопытным потомством. Не помню, кто именно пробовал добывать селитру из Орельских земляных укреплений или так называемой линии, построенной Петром Первым между Днепром и Доном на берегу реки Орели. Но результаты оказались совсем неудовлетворительны. То может быть, что и описываемые мною курганы были пробованы каким-нибудь любителем селитры – Ходаковским в некотором роде. Не знаю, пускай про то ведают антикварии.
Нужно прибавить, что все эти так называемые могилы имеют свои названия, как-то: Няньки, Мордачевы, королевы и.т.д. Последние быть может окопы Карла ХII, потому что он в этих местах когда-то шлялся с своими синекафтанными шведами»

Попри письмових згадок про Приорілля, Тарас Григорович залишив нам і декілька малюнків мальовничої природи краю. Виконані вони були олівцем. На одному з них, розміром 24.3 – 16.7 см. ліворуч унизу олівцем автор написав: «На Орелі». Інший має розмір 24.8 – 6.4см. і на ньому теж рукою Шевченка написано: «На Орели». Правда, вже російською мовою. На третьому малюнку (25.7 – -17.1см), який теж виконаний олівцем, змальовані вже згадувані половецькі „баби”, які стояли обабіч ганку будинку Андрія Лук’яновича. Одна з «баб» ще в 60-ті роки ХХ ст. зберігалась у музеї села Нехвороща. На сьогодні доля обох невідома.
Усі три малюнки зберігаються у державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві і намальовані в липні 1845 р. Тут же зберігається ще один малюнок, розміром 24.2 – 17 см., виконаний олівцем, який автор підписав внизу зліва „Стенка”. Дослідники творчості поета поки що не визначились, який же саме краєвид Полтавщини тут зображений. Хоча, як на мене, то тут легко впізнається місцевість Шедіївських околиць.

Усе в цьому земному світі взаємопов’язане: небо і земля, природа і люди, матеріальне і духовне їх буття... І часто ця взаємозалежність помимо нашої волі визначає долю як окремої людини, так і цілих країн та народів...
У 90-х роках ХІХ ст. у тому ж селі Шедієвому в найменшої дочки Андрія Лук’яновича народилась донька, яку назвали Єлизаветою. Батько її, Микола Іванович Авіном, був військовим і на час народ-
ження доньки вже мав генеральський чин. Як і всякого військового, його перекидали з одного місця служби на інше. Разом з ним були і дружина, і донька. Батько не шкодував для дочки коштів, наймаючи домашніх вчителів та репетиторів. Особливо Єлизаветі подобалось малювати. Часто мати розповідала їй про відвідини їх маєтку Т.Г.Шевченком, читала „Кобзар”. Коли дочка вже освоїла грамоту, то глибоко захопилась літературою і образотворчим мистецтвом. Для цього в Шедіївському маєтку Лук’яновича були всі умови: багата бібліотека і велике зібрання живописних полотен.
Можливо, саме тоді ота непомітна душі і оку часточка генія Шевченка оселилась у підсвідомості молодої дівчини, аби назавжди визначити її долю...
Напередодні 1917 року Єлизавета разом з батьками вирушила за океан в Америку, аби провідати брата, який там проживав. А далі, як відомо, територією Російської імперії покотились революції, громадянська війна. Шлях на батьківщину виявився закритим. Щоб заробити на прожиття, Єлизавета пробує займатись, як сьогодні кажуть, бізнесом, але невдало. А от портрети, які вона малює, почали приносити перші заробітки. Одного дня отой самий випадок зводить її з Люсі Разерфорд, колишньою особистою секретаркою дружини Президента США 30-40 років ХХст. Франкліна Делано Рузвельта Елеонорою. Вже не працюючи в Елеонори, Люсі не поривала стосунки з Президентом. Під час однієї із зустрічей вона розповіла йому про свою нову подругу та її хист художника-портретиста. Рузвельт захотів, щоб Єлизавета намалювала його портрет. Робота української приорільської художниці виявилась настільки вдалою і так сподобалась замовнику, що портрет роздрукували 10-тисячним тиражем. Одну з копій Рузвельт подарував Сталіну, і вона висіла в його робочому кабінеті до самої смерті вождя, а іншу – Черчіллю.
У 1945 році Рузвельт вдруге хоче мати свій портрет роботи Єлизавети Шуматової. На одному з сеансів він фактично і помер раптово на руках художниці, полишивши світові цілу низку незавершених політичних справ світового доленосного значення і незакінчений свій портрет...
Шедієве і Сполучені Штати Америки, геніальний поет і художник Тарас Шевченко та видатний політик Рузвельт. Через сто років вони „зустрілись” талантом приорільської художниці Єлизавети Шуматової...
На жаль, не лишилося сьогодні і сліду від колись одного з найбагатших маєтків Полтавської губернії у с. Шедієвому. Доля порозкидала нащадків роду Лук’яновичів по світу. І лише неповторна природа Приорілля: річка Оріль, лиман, долина лишаються незмінними, ніби прагнуть зберегти і передати у вічність свою красу і велич, якою так захоплювався великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко.

Багато людей побувало на шедіївських пагорбах, і жодного з них не лишила байдужою їх краса. У червні 2004 року я мав честь показати це диво поетесі, голові Спілки письменників Дніпропетровщини Лесі Степовичці та українському поету і видавцеві Сергію Ткаченку, який приїхав на Україну у відпустку із Нью-Йорка. Ми утрьох стояли на тім самім пагорбку, де зробив свої ескізи Великий Кобзар і розглядали Оріль під тим же кутом зору, що й він, бо в руках тримали копії ескізів. Ми порівняли краєвиди і страшенно втішилися тим, що вони мало змінилися від часів Тараса Шевченка.
Пізніше Сергій Ткаченко написав вірша, який так і називається „ Шедієве”:

«Присвячую Анатолію Білоконю,
директору Царичанського
історико- краєзнавчого музею


Десь тут, на цій горі, колись стояв Тарас,
Вмостивши на моріг старий мольберт-триногу,
І малював цей діл – ген ту сільську дорогу,
Широкі ті луги, що манять звабно й нас.

Яка – немов Едем! – прекрасна ця долина!
Немов з картиноньки – казковий цей Лиман!
За ним видніється крізь марево й туман –
Увесь Полтавський край, а далі – вся Вкраїна...

Тарас десь тут! І ми й дихнути боїмося,
Чекаючи, що він нам явиться ось-ось
І скаже:”Ну й вбрання ж на вас, панове и паню!
Чи вас, бува, сюди прислав не Вашингтон?
А що то за журнал у вас в руках, вусаню, –
Невже його новий і праведний закон?

18 серпня 2004 року, Нью-Йорк
С.Ткаченко»

Література і джерела

1. В.Дарда. Переяславські дзвони. – К., 1990.
2. К. Бобріщев.Отчий край. – Полтава: Дивосвіт, – 2002.
3. Радянська енциклопедія історії України у 4-томах. – К. – 1970. – Т.2.
4. Шевченківський словник у 2-х т. К. 1977.
5. Записки о Полтавской губернии Николая Арандаренка,
составленные в 1846 году в трех частях. – Полтава, 1848. – Ч.11.

Віктор ФУРСЕНКО

ДЕ ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЗАПОВІДАВ СЕБЕ ПОХОВАТИ?

Вкотре читаючи «Заповіт» геніального сина українського народу Тараса Шевченка, знову замислююся над питанням: чи ж виконали ми, його діти й онуки, священну останню волю поета?
Там, де зараз похований Тарас Григорович, він тривалий час сам, і з допомогою брата Варфоломія намагався вибрати і придбати клаптик землі, щоб збудувати хату, оженитися і прожити життя, відпущене йому Богом, разом з дружиною і діточками.
Він так мріяв про сімейне щастя...

Посажу коло хатини
На вспомин дружині
І яблуньку, і грушеньку,
На вспомин єдиній!
Бог дасть, виростуть. Дружина
Під древами тими
Сяде собі в холодочку
З дітками малими...

Про те, що Шевченко хотів ОСЕЛИТИСЯ І ЖИТИ (тут і далі виокремлення мої – В. Ф.) саме на Чернечій горі, докладно пише Зінаїда Тарахан-Береза у своїй книзі «Святиня»:
«Хто уважно читав поетичні рядки Тараса Шевченка, глибоко збагнув, як сильно бажав співець поселитися над могутнім Дніпром, на горі, з якої було б «видно Україну...» (с.15)
«...Він шукає клаптик землі під оселю на правому гористому березі Дніпра між Каневом і Пекарями...» (с. 16).
«... Саме про землю на Чернечій горі йдеться мова в поетових листах, починаючи з 1 липня 1860 року і до останніх його днів» (с. 19)
Про це свідчать і перекази місцевих жителів Мусія Селюка, Ганни Бузницької.
Поет, вже навіть почуваючись дуже зле, продовжує свої турботи з придбанням землі під будівництво хати. Він думає жити, він вірить, що його життя ще не кінчається.
Але справа з придбанням землі, як тепер відомо, і не могла бути вирішена на користь Шевченка. Поміщик Н. Парчевський, якому належала земля, і київський генерал-губернатор І.І. Васильчиков зробили все, аби Тарас Шевченко не міг оселитися на цих землях.
«Лише прах поета було перенесено до древнього Канева, на береги Дніпра, щоб поховати в тому місці, на березі гомінкого Дніпра, яке так подобалося йому за життя і яке він вирішив був придбати у власність». («Святиня», с. 19)
Ось так ПОХОВАЛИ поета там, де він мріяв ЖИТИ. Як же це сталося? Хто прийняв таке рішення?
Як свідчить З. Тарахан-Береза у «Святині» (с.20–22), головними дійовими особами при вирішенні цього питання були двоє: Варфоломій Шевченко, троюрідний брат поета та художник Григорій Честахівський, причому, Варфоломій Григорович двічі вдався до обману друзів поета з метою поховання Тараса Шевченка саме на придніпровських горах біля Канева.
Незрозуміло, чому по смерті поета ніхто не звернувся до його «Заповіта» і не спробував визначити те місце його поховання, яке він сам вказував.
Він же пише:
«...поховайте мене НА МОГИЛІ, серед СТЕПУ ШИРОКОГО...», щоб лани широкополі, і Дніпро, і КРУЧІ БУЛО ВИДНО...»
– але ж з могили, що стоїть серед «степу широкого».
Відомий кобзар і письменник М. Литвин у своїй новій книзі «Золоті струни» (с.10) теж пише: «І себе наш Великий Кобзар заповів поховати «на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій». Був у нього якийсь метафізичний зв’язок з тими тисячолітніми могилами, бо ж скільки зворушливих рядків присвятив він їм!
Та й запорожці, як стверджують археологи, у більшості випадків чомусь ховали своїх полеглих побратимів не В могилах, а НА могилах».
Ще далі Шевченко уточнює, щоб з тієї могили «... було видно, було чути, як реве ревучий...».
Тут постає найважче запитання: що мав на увазі поет під словами «реве ревучий»?
Є кілька припущень.
Здавна відомо, що на Дніпрі, в нижній його течії, існували пороги – скелясті нагромадження впоперек русла ріки. Вода, прориваючись через пороги, сильно шуміла, вирувала, гуркотіла або, як казали люди і в першу чергу козаки-запорожці, – «ревіла».
Можливо, Тарас Григорович написав так про якийсь поріг, що мав назву «Ревучий»?
Спробуємо знайти відповідь на це запитання в історичній літературі.
Ось Костянтин Багрянородний, римський імператор і письменник (908 – 959 р. н. е.) у книзі під назвою «Про управління Імперією» називає сім порогів на Дніпрі. «Ревучого» там немає.
Французький дипломат Ж.-Б. Шерер у своїй книзі «Літопис Малоросії» (с.31–32) називає дванадцять порогів, на мапі француза Боплана порогів уже тринадцять, але «Ревучий» скрізь відсутній.
Д.І. Яворницький, який краще за усіх інших знав це питання, пише у своїй «Історії запорозьких козаків» (т.1, с.26): «Всіх порогів у ньому при запорозьких козаках налічувалося дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханьський, Звонецький, Ненаситець або Дід-Поріг, Вовнигівський або Внук-поріг, Будилівський, Лишній і Вільний».
«Ревучого» і тут немає.
Самійло Величко, козацький літописець, у своєму «Літописі» (т.1, с. 77) наводить карту дніпрових порогів. Вони тут такі ж за кількістю і назвами, як у Д.І. Яворницького. Правда, у «Реєстрі річок і прикмет...» (т.2, с. 564) згадується «балка Свідковська, нижче Ревучого» і дається пояснення «Ревучий (Ревун) – камінь на порогах Дніпра біля острова Ревун». Тут же (с.565) подається перелік островів по Дніпру від Переволочної до його порогів, в якому немає ні острова Ревун, ні каменя, а тим більше – порога під назвою Ревучий.
Думаю, цілком зрозуміло, що перше припущення не має доказів на існування. А чи не міг поет дати таку назву самому Дніпру?
Як у різних джерелах, так і в творах Тараса Шевченка зустрічаються різні назви Дніпра, як-от: Борисфен, Дніпро-Батько, Дніпро-Славута, але жодного разу не зустрічається така назва, як Ревучий, тим більше, що Дніпро на своєму шляху ніде не був «ревучим», окрім як на порогах у своїй нижній течії.
Та й неможливо припустити, щоб Шевченко, з його глибоким і щирим почуттям любові до Дніпра, священної і заповітної козацької ріки, міг дати їй таку назву у своєму «Заповіті».
Отже, й це припущення малоймовірне.
То що ж ховається за словами «реве ревучий»?
Найімовірніше, вони стосуються все-таки якогось із порогів. Адже «ревіли» усі пороги, а серед них найдужче один, «найбільший і найстрашніший з усіх порогів – поріг Неяситецький чи Ненаситецький...»
Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» (т.1, с. 26–27) так пише про цей поріг: «Це – родоначальник і всім порогам поріг, Дід-поріг. Страшним роблять його і сам рух води в ньому, й ті величезні віковічні камені, які частково стирчать посеред самого порога, а частково відходять від берегів ріки далеко до її середини...»
Шум його можна було почути за тридцять кілометрів!
«Здалеку здається, буцімто в ріці сімсот тисяч величезних водяних млинів безупинно стукають і переливають воду своїми колесами. Він так меле, що аж гримить, аж земля труситься! Картина воістину страшна й разом з тим воістину могутня й велична, її не опишеш ніяким пером і ніяким пензлем».
І далі: «...Часом він РЕВЕ й стогне, й високо здіймає свої води, а потім відразу так стихає, що стає чутно навіть переливи його води з каменя на камінь...».
«Безсумнівно, що тут, біля цього ЗАПОВІТНОГО (!) порога, біля його величезних скель, у мальовничому безладді розкиданих і по самому руслі, й по берегах ріки, біля ВИСОКИХ МОГИЛ, що здіймаються В СТЕПУ обабіч ріки і мимоволі НАВОДЯТЬ НА СУМНІ ДУМКИ про минувщину людського роду...», тут часто сиділи і милувалися цими дикими красотами «справжні цінувальники красот природи, мрійники в душі, художники в піснях – запорозькі козаки».
Хіба ж ці останні слова не торкаються прямо нашого генія, мрійника, поета і художника; хіба міг він не відвідати таке місце в рідній Україні, на милому, любому його серцю Дніпрі?
Звичайно, це повинно було статися.
Він і справді там побував. Іван Шаповал у своїй книзі про Д. І. Яворницького «У пошуках скарбів» (с. 217) словами самого Яворницького стверджує: «Сюди, до грізного Ненаситця, восени 1843 року приходив Тарас Шевченко...».
Можна собі уявити, яке враження справили на чутливу душу поета безкраї степи з сивими могилами, могутній Дніпро-Славута і РЕВІННЯ його найгрізнішого і найвеличнішого порога Ненаситця. Можливо, якраз там йому і прийшла в голову думка про вибір свого останнього земного пристанища, яка через два роки, у грудні 1845 року вилилася рядками безсмертного «Заповіту», в якому поет і назвав цей поріг «ревучим».
Чому Шевченко написав це слово з малої літери? Думаю, що тут поет використав його не для назви порога, оскільки він вже мав своє точне наймення, а як епітет для його характеристики.
Таким чином, можна з великою долею впевненості стверджувати, що місцем свого останнього земного пристанища Тарас Григорович хотів мати одну із степових могил, що лежали тоді найближче до ревучого Ненаситця.
Про це він писав у своєму «Заповіті», який нащадки поета так і не зуміли виконати.
м. Сміла на Черкащині.
Анатолій ФОМЕНКО

ОСТАННІЙ ШЛЯХ КОБЗАРЯ У ВІЧНІСТЬ

Сумна звістка про те, що 10 березня 1861 року о 5-й годині 30 хвилин перестало битися серце
Т. Г. Шевченка, швидко рознеслася по всій Україні.
Кончина Кобзаря сталася в будинку Петербурзької академії мистецтв, де містилось помешкання (кабінет-спальня) і художня майстерня Тараса. Поховали поета 12 березня при великому зібранні шанувальників його творчості і життєвого подвигу на Смоленському кладовищі столиці Російської імперії біля цвинтарної церкви Ікони Смоленської Божої Матері.
На прощання прийшло багато видатних діячів української і російської культури: П. Куліш,
О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Білозерський, М. Достоєвський, М. Костомаров, М. Некрасов,
П. Жемчужников, М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв, М. Лєсков та ін.
Уже другого дня по смерті Т. Шевченка один із найближчих його друзів М. М. Лазаревський, виходячи із заповіту поета («Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій...»), звернувся до санкт-петербурзького губернатора з проханням про дозвіл на перепоховання Т. Шевченка згідно з його волею в Україні.
Справа з видачею дозволу затяглася, хоч з таким же проханням до міністра внутрішніх справ звернувся також троюрідний брат і свояк поета Варфоломій Шевченко, найбільш освічений його родич.
Лише на 58-й день після поховання Т. Шевченка на Смоленському кладовищі дозвіл, врешті, було отримано. 9 травня дубову труну з прахом поета було вилучено із могили, вміщено у більшу свинцеву труну, а потім у соснову, скріплену металевими поясами, і після ще одного прощання з небіжчиком його друзів, наступного дня з Миколаєвського (Московського) вокзалу Санкт-Петербурга залізницею відправлено до Москви.
За дорученням численної петербурзької української громади домовину на всьому її шляху до місця нового поховання супроводжували його вірні друзі, художник Г. М. Честахівський і О. М. Лазаревський (один із шести братів), майбутній видатний український історик.
Із Москви до Києва залізниці тоді ще не було, і далі прах поета везли поштовим трактом спеціальними ресорними дрогами, запряженими трійкою коней.
На всьому шляху, починаючи з Москви і до Києва, який був подоланий за 10 діб і проходив через Серпухов – Тулу – Орел – Кроми – Севськ – Глухів – Кролевець –Батурин – Борзну – Ніжин – Козелець – Бровари, колісницю з прахом небіжчика зустрічали і проводжали сотні людей: її осипали квітами, у церквах відбувалися панахиди і т.п.
Ще під Броварами на зустріч з нею приїхали і прийшли багато киян, в тому числі студенти університету, серед яких були майбутні корифеї української культури М. Лисенко, М. Драгоманов,
В. Антонович, М. Старицький, Т. Рильський та ін.
До Києва для вшанування покійного Кобзаря прибули відомий український цукрозаводчик Платон Симиренко (його коштом у 1860 році був виданий «Кобзар» поета), визначний збирач українських старожитностей і творів Шевченка В.В.Тарновський (молодший), а також рідня поета, яка подолала пішки багато десятків верст шляху.
Перед в'їздом колісниці з прахом поета на ланцюговий міст через Дніпро до Києва студенти випрягли з неї коней і везли її самі в оточенні сотень киян аж до церкви Різдва на Подолі, де була встановлена на ніч домовина.
До самого прибуття її до Києва серед друзів Кобзаря не було одностайності про місце його поховання: В. В. Тарновський пропонував свою мальовничу Качанівку, М. М. Лазаревський та інші – Київ, причому одні – Щекавицьку гору, другі – біля Аскольдової могили, треті – біля Видубецького монастиря.
Але перемогла на останній нараді у Києві 19 травня пропозиція Г. М. Честахівського, який, посилаючись на волю Шевченка, переконав усіх присутніх, що таким місцем може бути тільки Чернеча гора біля Канева.
Уже після поховання поета Честахівський писав: «…Якби я не почув із Тарасових вуст при його житті слова, що «тихе пристанище і спокій (для Шевченка – А. Ф.) найдеш коло Канева», то Батько Тарас сміло запанував би у Києві».
20 травня після панахиди у церкві Різдва домовину небіжчика, покриту ще у Санкт-Петербурзі червоною китайкою, у супроводі рідні, друзів і численних шанувальників Кобзаря перенесли на пароплав «Кременчук», що стояв біля ланцюгового мосту, і той перевіз її з супроводжуючими до Канева, де вона була встановлена в Успенському соборі. 22 травня 1861 року після панахиди в соборі, біля якого зібралося море людей, численних прощальних виступів біля собору і могили, виритої селянами напередодні на самій вершині Чернечої гори, у колі сумних шанувальників Великий Син України знайшов вічний спокій у рідній землі, яку так безмежно любив і вболівав за неї.
Ось так здійснилася мрія Кобзаря про повернення в Україну, саме в облюбоване ним місце.

Після поховання Шевченка на Чернечій горі селяни під керівництвом Г. М. Честахівського насипали високу могилу, обклавши її камінням з дніпрового берега, і поставили на ній високий дерев'яний хрест.
До 1882 року вона через відсутність постійного догляду занепала, і тоді розпочався збір грошей на її впорядкування. На зібрані 600 крб. могилу підсипали і облаштували, біля неї була зведена хата із двох половин: в одній жив сторож і доглядач могили (ним з 1883 по 1933 рік був великий шанувальник поета Іван Олексійович Ядловський), а в другій (світлиці) був розміщений перший народний музей Кобзаря.
1884 року на могилі встановили високого чавунного орнаментованого хреста, виготовленого за проектом академіка архітектури В. І. Сичугова на київському заводі О. Ф. Термена коштом
В. В. Тарновського, а 1888 року його обнесли чавунною огорожею. Була також відкуплена у Канева ділянка землі із могилою, а після революції 1905 року до неї було докуплено ще чотири десятини, і на всій цій території було висаджено близько 10 тисяч меліоративно-декоративних дерев.
З встановленням радянської влади 1923 року хрест з могили поета був знятий за ухвалою з'їзду канівських селян-незаможників, як не відповідаючий справі «поета-революціонера, безвірника».
У тому ж році коштом робітників Городищенської цукроварні був виготовлений і встановлений замість хреста на могилі Шевченка тимчасовий пам'ятник (автор – К. М. Терещенко) у вигляді металевого погруддя поета на постаменті.
1939 року в країні відзначалося 125-річчя від дня народження Кобзаря, і на його могилі замість тимчасового пам'ятника 20-х років було встановлено на високому постаменті бронзовий монумент за проектом відомого скульптора М. Г. Манізера, а також відкрито у збудованому двоповерховому будинку Державний літературно-меморіальний музей поета. А ще до цього територія могили Кобзаря, яка значно збільшилася, з пам'ятником і музеєм отримала статус «Державного заповідника «Могила Т. Г. Шевченка».
Під час радянсько-німецької війни фашистськими окупантами було завдано заповіднику деяких пошкоджень, але уже до 1946 року все було відновлене, і безперервний потік відвідувачів відтоді ніколи не вичерпується.
На місці ж першої могили Т. Шевченка у Санкт-Петербурзі у 1939 році встановлено пам'ятний камінь-валун великих розмірів, на якому викарбувані слова: «Здесь 12 марта 1861 года было первое захоронение Великого Поэта Украины Тараса Шевченко».

Після перепоховання на Кобзареву могилу щорічно 22 травня для його вшанування приїжджали й приходили родичі, діячі української культури, селяни із ближніх сил.
Вплив шевченківської спадщини на формування національної свідомості народу з кожним роком зростав і це було причиною заборони царським урядом вшанування Т. Шевченка на могилі в 1914 році (на 100-річчя від дня народження).
Цим скористалися більшовики, які з подачі В. Леніна засудили цю акцію в своїх пропагандистських цілях. А коли після жовтневого перевороту 1917 року прийшли до влади, взяли на своє озброєння всенародний авторитет Т. Шевченка і революційний характер його поезії, і зробили його вшанування на могилі 22 травня традиційним.
Але після хрущовської «відлиги», коли «шістдесятники» розгорнули боротьбу проти наступу тоталітарного режиму на українську культуру, політики русифікації й утворення єдиного «радянського народу», вшанування Т. Шевченка в день його перепоховання з другої половини 1960-х років владою припинене, як таке, що сприяє націоналізму.
Кияни (переважно молодь) намагалися збиратися біля пам'ятника Т. Шевченку, але міліція, за наказом згори, їх розганяла, а деяких забирала в свою «кутузку».
Вшанування Т. Шевченка в день його перепоховання відновилося лише 1988 року, в період горбачовської перебудови. Це співпало з 130-річчям від дня смерті Кобзаря (1991 рік). З ініціативи Братства шанувальників поета, був влаштований похід-реквієм його членів «Останнім шляхом Кобзаря» – від Ленінграда (Санкт-Петербурга) до Москви поїздом, звідти до Києва – пішки, а потім до Канева – пароплавом.
Увесь пішохідний шлях його учасники йшли з синьо-жовтими прапорами, які уже в Каневі стали причиною сутички з агресивно налаштованими міліціонерами.
Та через декілька місяців держави СРСР не стало, і з наступного року вшанування Великого Сина України Т. Г. Шевченка в дні його перепоховання відбувалося вже в незалежній України під державними синьо-жовтими прапорами.


Наталя ВАСИЛЕНКО,
ст. н. співробітник музею «Літературне Придніпров’я» (відділ ДІМ –
Дніпропетровського історичного музею)

Літопис літературно-мистецьких
подій та свят пам’яті Тараса Шевченка у Катеринославі

За матеріалами книжкових та періодичних видань 1880 – 1910-х рр.

1885. Серпень

«На днях редактор-издатель «Екатерин. Листка Об.» П. И. Зуйченко получил от П. А. Кулиша подлинную рукопись автобиографии Т. Г. Шевченки, которая до настоящего года лежала в бумагах г. Кулиша, забытая им. Жалеем, что г. Кулиш не позволяет ее печатать, предполагая сам в скором времени издать ее, с своими комментариями. Из письма П. А. видно, что напечатанная в «Народном Чтении» автобиография поэта была написана им, Кулишом, со слов Т. Г. Подлинная рукопись написана в первой половине января 1860 года, на шести с половиною страницах писчей бумаги, сложенной в четвертку. Почерк разгонистый, немного дрожащий, но четкий. Правописание не совсем правильно; больше всего страдают «і» и «ы». Автобиография написана в третьем лице и оканчивается 1859 г., тогда как напечатанная доведена только до 1844 года, хотя и помечена «18 февраля 1860 г.»

Хроника // Степь. – 11 августа 1885. – № 7. – С. 99.

(Рукопис автобіографії Т. Г. Шевченка зберігався у Петра Івановича Зуйченка, редактора катеринославської міської газети «Екатеринославский листок объявлений». Після смерті Зуйченка (1886) рукопис зберігала його дружина – Євгенія Олександрівна. У 1906 році Д. І. Яворницький придбав документ у сина Зуйченка, лікаря-пенсіонера Пантелеймона Петровича. Цей автограф, а також лист
П. Куліша П. І. Зуйченку вчений опублікував 1909 р. у збірці “Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка” разом з іншими матеріалами про поета. Навколо надрукованої автобіографії Шевченка розгорнулася полеміка, оскільки вона мала вагомі стильові та ідейні розбіжності з тією, яка була надрукована раніше в редакції П. Куліша в журналі “Народное чтение” за 1860 р. Відредагована і перероблена Кулішем автобіографія Шевченка була настільки, що під сумнів ставилося навіть існування самого геніального українського поета).


1886. Січень

«Едва ли не самою капитальною литературною новинкою прошлого декабря является роскошное издание «Гайдамаков» Т. Г. Шевченка. Издание в формате «Всемирной Иллюстрации», книга эта прекрасно отпечатана в типографии Суворина, содержит в себе подлинный текст поэмы, снабженный русским переводом Н. В. Гербеля, и украшена прелестными рисунками художника А. Г. Сластена, изготовленными в мастерской Ангерера и Гешля в Вене. Из предисловия, написанного известным Д. И. Эварницким, видно, что художник, для придания своим рисункам возможной исторической верности, пользовался указаниями таких знатоков украинской старины, как покойный Н. И. Костомаров и В. Б. Антонович. Настоящее издание «Гайдамак» отдельною книгою является в России четвертым: первое было в 1841 г., второе в 1861 г. и третье в 1875 году. Цена книги – 5 р. 50 коп. – сравнительно не дорога. Во всяком случае издание это есть и дорогой подарок для каждого русского, и чудный цветок в неувядаемый венок славы «великого батька Тараса», и очевидное доказательство того, что и мы уже доросли до сознания необходимости уважать и чтить память наших родных учителей – «апостолов правды». Сердечное спасибо издателю и художнику».

А. С. Иллюстрированный Кобзарь // Степь. – 5 января 1886. – № 1 (27). – С. 9-10; Шевченко
Т. Г. Кобзарь. Гайдамаки. Издание иллюстрированное художником А. Г. Сластеном. С предисловием
Д. И. Эварницкого. Первод на русский язык Н. В. Гербеля. – С-Петербург, 1886.

(В колекції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького зберігається унікальний примірник цього видання з автографом О. Г. Сластіона, який разом з багатющою колекцією шевченкіани передав до музею Анатолій Кузьмович Фоменко).

Лютий

У Катеринославі український поет Іван Манжура написав вірш “26 лютого. 1861-1886” та статтю “ХХV годовщина смерти Т. Г. Шевченка”, присвячені Т. Г. Шевченкові. Ці твори були написані в той час, коли передова українська громадськість підносила питання про гідне увічнення пам’яті великого Кобзаря. Приблизно в той же час свої поезії, присвячені пам’яті великого поета та з нагоди 25-річчя з дня його смерті, створили Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Старицький та інші письменники. Як видно з самого тексту, вірш Манжури зазнав певних цензурних обмежень. Разом із статтею він був опублікований 1886 р. в катеринославському тижневику «Степь». На той час це були чи не єдині твори в провінційній пресі 80-90-х рр., в яких сміливо лунав голос за Шевченка.

26 лютого

1861-1886

Двадцять п’ять минуло років
Вже, як Україна
Поховала, оплакала
Мученика сина.
Як ховала, побивалась,
Щиро присяглася
Не забуть його довіку,
Та й не спромоглася
Хреста йому по сі пори
Справити до діла,
Щоб то люде не забули,
Де його могила.
. . . . . . . . . . . .
Над Дніпром десь та могила
Сумна, одинока
Забудьками заростає…
Наче заволока,
А не син в ній України
Кращий спочиває...
Отак пам’ять його чесну
Матінка кохає!
Тільки вітер повіває
Сумно над тобою
Та про славу твою шепче
З тирсою сідою –
Бо та слава не поляже,
Щирий наш земляче,
Вона світові розкаже
Доленьку ледачу,
Що тебе колись спіткала,
Завдала в неволю
За твої криваві сльози
Про людську недолю.

И. И. Манжура. ХХV годовщина смерти Т. Г. Шевченка; Ив. Каличка. 26 лютого. 1861-1886 // Степь. – № 8. – 23 февраля 1886. – С. 114-115; 119.


1897

У Катеринославі історик Д. І. Яворницький написав вірш у формі народної думи-звертання до
Т. Г. Шевченка “Поклик до Тараса Шевченка”. Його перу належать ще два вірші, присвячені Кобзареві – “Т. Г. Шевченкові” (1899) та “Шевченкові”.

Поклик до Тараса Шевченка

Ой порадь нас, любий батьку, ріднесенький,
Синів неньки-України, вірнесеньких,
А де в світі нам, безщасним, та подітись,
До кого нам, сиротятам, притулитись.
Скрізь по світу обідрані ми блукаєм
І притулку ніде в світі ми не маєм.
На сірому хто матиме обачення?
До зневаги та до ганьби він привчений.
Людям тісно од сіроми, бачиш, в світі,
Через теє сиротині тяжко й жити.
Чужий – гидкий, усім людям він мішає,
Нехай краще в Божім світі погибає.
А як Бог дасть сиротині та спадщину,
Людям буде у кишеню – йому ж в спину.
За сиріток бідних, батьку, заступися
І на щире їх благання одгукнися!
Будем Бога ми за тебе всі молити,
Душі царства ще й спокію всі просити.
Хоч би скласти нам курінчик, де збиратись,
Про злу долю та усім нам змізкуватись.
«Вам не можна цього й другого робити,
Бо непевні ви єсть люде в Божім світі».
А де ж тая правда, вічная, святая?
Ой ти, доле, доле, лютая, лихая!
Заступись ти, батьку, сину України, –
Усі на тебе мрії – гукни домовини!
Стань же, рідний, за нас перед самим Богом
І подай нам всім, безщасним, допомогу!


1900

В катеринославській громадській і літературній газеті “Днепровская молва”, яка виходила протягом 1898–1902 рр. (перші 3 номери виходили під назвою “Приднепровье”) під редакцією відомого журналіста і громадського діяча М. В. Бикова, була надрукована стаття українського письменника, історика літератури, першого бібліографа Т.Г.Шевченка О. Я. Кониського “Об изучении личности
Т. Г. Шевченко”.

Конисский О. Я. Об изучении личности Т. Г. Шевченко // Днепровская молва. – 1900. – №7–9.


1906. Лютий

23 лютого в Катеринославі вийшло перше і єдине число щотижневої газети українською мовою “Запоріжжє”. Редактором її був професор Д. І. Яворницький, видавцем – інженер-технолог
В. М. Хрінников. Газета припинила своє існування на першому числі і була заборонена цензурою, постільки в ній було надруковано ряд статей, які засуджували антинародну політику самодержавства і заборонені в Росії вірші Т. Г. Шевченка, зокрема поезію “Розрита могила”:

Світе тихий, краю теплий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..

Новополін Г. Добра порада: з історії українського друку // Зоря. – 1925. – Ч. 8.

Щотижневий політичний, економічний і літературний часопис “Добра порада” (редактори-видавці М. В. Биков, К. Л. Дьяконов; Ч. 1 вийшло 24 лютого, а 4 – 31 березня) вже на 5 числі був заборонений цензурою з тієї причини, що в ньому містилися факти, які ганьбили дії уряду і викликали у читачів ворожий настрій до державних установ та урядових осіб. Редактори-видавці були притягнуті до судової відповідальності, хоча згодом їх було виправдано. Своїм існуванням часопис поплатився і за те, що на його шпальтах друкувалися вірші, оповідання, статті місцевих авторів, присвячені Т. Г. Шевченку:
М. Кузьменко. Славному Кобзареві; К. Дьяконов. Кобзар. Пам’яті Т. Г. Шевченка; Л. Жигмайло. Козацтво у творчості Т. Г. Шевченка та інші.

Микола Кузьменко

СЛАВНОМУ КОБЗАРЕВІ

Сонце наше українське,
Всесвітняя зоре,
Джерело пісень славетних,
Дум великих море,
Батьку наш ти незабутній!..
Від краю до краю
Уся наша Україна,
Вся тебе вітає!
Вітатимуть тебе й наші
Діти і унуки;
Наша слава, апостоле
Правди і науки
Такий, як ти колись питав:
Чому не приходить?
Не кожний вік апостолів
Таких, як ти, родить.
Щасливий вік і ті люде,
Котрі тебе зріли,
Котрих твої пісні-думи
Й тихі речі гріли.
Слава твоя по всім світі,
Мов той дзвін лунає,
Невмируща: чесне, добре
Во вік не вмирає.

Добра порада. – 1906. – Ч. 2-4; Новополін Г. Добра порада: з історії українського друку // Зоря. – 1925. – Ч. 8. – С. 22-23.


1908. Вересень

5 вересня Д. І. Яворницький прочитав лекцію “До біографії Т. Г. Шевченка”, спираючись не тільки на загальновідомі на той час факти, але і на власні документи, які стосувалися долі великого поета. Згодом вчений надрукував віднайдені ним матеріали.

Яворницький Д. І. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка // Рідний край. – 1908. – № 11. – С. 6, 7.


1909

У 1909 р. Д. І. Яворницький за фінансової підтримки інженера В. М. Хрінникова (того Хрінникова, що раніше фінансував недовговічну газету “Запоріжжє”) видав книжку “Матеріали до біографії
Т. Г. Шевченка”. На титульній сторінці зазначалось: “Гроші од продажу книжки підуть на пам’ятник Т. Г. Шевченка”. Видання книги обійшлось у 200 крб. Їх Д. І. Яворницький одержав як винагороду за свою послугу: він допоміг уладнати в суді питання про будівництво Хрінниковим на розі проспекту К. Маркса і вулиці Короленка будинку в українському стилі (нині – гранд-готель “Україна”). Збірник документів про Кобзаря став визначним явищем в шевченкознавстві.
До книжки увійшли нові, досі невідомі архівні матеріали поета, які вдалося зібрати самому
Д. І. Яворницькому: рукопис автобіографії Шевченка; матеріали про перебування Шевченка на засланні в Оренбурзі; лист Шевченка з Нижнього Новгорода до М. С. Щепкіна від 4 січня 1858 р. Деякий час вони експонувалися в Катеринославському музеї.
Пізніше Д. І. Яворницький віднайшов ще ряд важливих документів, які стосувалися життя і творчості Т. Г. Шевченка, серед них “Кобзар” з автографом – “Марії Степанівні Козачковській з чоловіком і дітками”, подарований поетом дружині лікаря А. О. Козачковського, з яким Т. Г. Шевченко листувався, перебуваючи на засланні.

// Яворницький Д. І. – Еварницький Д. І. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка. Видав В. М. Хрінников. – Екатеринослав, 1909.


1910

Революційне піднесення 1905 – 1907 рр. зумовило розгортання всенародного руху за встановлення пам’ятників Шевченкові на Україні і, зокрема, в Києві у зв’язку з наближенням 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження поета. У 1908 р. було організовано Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятників поету. Прогресивна громадськість домоглася дозволу на збирання коштів та оголошення конкурсу на кращий проект пам’ятника в Києві. У 1909 -13 рр. комітет провів чотири міжнародні конкурси. Та хоч пам’ятника Шевченкові тоді так і не встановлено (перешкодила перша світова війна), проте ці конкурси відіграли велику роль у справі вшанування пам’яті поета. Долучилася до цього руху і Катеринославщина.

Листопад

“На пам’ятник Т. Шевченкові. На останніх земських зборах Новомосковського повіту ухвалено асигнування з земських грошей 100 рублів на пам’ятник Шевченкові у Києві”.

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 4 ноября 1910. – № 2. – С. 35.

“Жертви на пам’ятник Т. Шевченкові у Києві.
До нашої редакції надіслано 2 р. 70 коп., зібраних д. С. Кр-ним”.

// Дніпрові хвилі. – 4 ноября 1910. – № 2. – С. 39.

Грудень

“...З цієї кімнати переходимо в слідуючу, найцікавішу для нас у музеї, – у відділ запорозької старовини...
Ліворуч у куточку маленький шевченковський одділ, прикрашений гарним бюстом Шевченка, біля котрого стоїть здоровенний степовий орел. У відділі цьому власноручна “Автобіографія” Шевченка*, “дело о рядовом оренбургского линейного № 1 батальйона Т. Шевченке”, примірник “Наймички” з власноручним підписом Шевченка; кілька малюнків Шевченка з киргизького побуту; чимало ріжних портретів його. Хоч і не багато річей у цьому шевченковському одділі, але такі дорогоцінні рукописи, як автобіографія нашого великого поета, надають йому велику вагу і цікавість.
* Недавно Д. І. Яворницький видруковав її: “Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка”, Катеринослав, 1909, ціна 50 к. (увесь дохід має піти на пам’ятник Шевченка у Києві)”.

Музей імені А. Н. Поля у Катеринославі // Дніпрові хвилі. – 15 декабря 1910. № 3-4. – С.58.

“Земська асигновка на пам’ятник Шевченка. Губ Земське Зібрання у Катеринославі постановило 11 декабря асигнувати на пам’ятник Т. Шевченкові у Києві 100 руб. Управа пропонувала була 50 руб., але збори знайшли, що цього мало і розщедрилась на 100 руб.”

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 15 декабря 1910. – № 3. – С.62.

“Новини українського письменства. Недавно в Петербурзі вийшло повне видання “Кобзаря”
Т. Г. Шевченка під редакцією В. Доманицького, з 2 мал. 600 стор., ціна 60 коп. Видало “Кобзар” нове видавництво В. Яковенка.”

// Дніпрові хвилі. – 15 декабря 1910. – № 3-4. – С.63-64.


1911

Катеринославське українське літературно-артистичне товариство «Просвіта» (1905–1921) займалося різноманітною культурно-освітньою діяльністю. Значну увагу просвітяни приділяли проведенню літературних вечорів, концертів, спектаклів, народних гулянь, різдвяних ялинок для дітей. Традиційними були Шевченківські свята, з яких найбільш гучно відзначалися приурочені 50-річчю з дня смерті та 100-річчю з дня народження поета (1911, 1914). На сторінках катеринославського українського часопису “Дніпрові хвилі” друкувалася хроніка проведення численних заходів, а також статті, літературні твори, ілюстративний матеріал пам’яті Кобзаря.

Лютий

“Святкування пам’яті Т. Шевченка у Катеринославі. Як ми чули, гурток гласних Катеринославської городської думи подає до управи заяву, підписану багатьма городянами, про те, що слід якось ушанувати пам’ять Шевченка од Катеринослава. У заяві тій прохають: 1) поставити бюст Шевченка на Дворцовій площі; 2) назвати його ім’ям якусь вулицю (думка є перейменувати теперішній Потьомкінський провулок у вулицю Тараса Шевченка) і 3) назвати іменем Шевченка одну з городських шкіл. Заява ця розглядатиметься в Думі, мабуть, у марті місяці”.

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 16 февраля 1911. – № 9. – С. 122-123.

“Шевченківські дні у Катеринославі. 26 лютого в 1 год. дня в місцевому соборі заходами Катеринославської “Просвіти” одправлено було панахиду по душі покійного поета. Пан-отець Д. Страховський сказав теплу й чулу промову. Співав семінарський хор. На панахиді було коло 150 людей, переважно студентів і семінаристів. Лишок грошей, зібраних на панахиду, пішов на пам’ятник поетові. О. Дм. Страховський од себе пожертвував на пам’ятник 7 руб. Усього передано 13 р. 14 коп., записаних на книжку № 19426.
Увечері того ж дня мало бути засідання “Научного Общества” з докладами про Шевченка В. Біднова і Гр. Черняхівського. Але перед самим початком прийшла заборона читати доклади. Так засідання і не відбулось.

Катеринославська преса про Шевченка. В день 26-го лютого “Южная Заря” трохи не ціле число (№ 1425) присвятила Шевченкові, надрукувавши статті: “Великому українському Кобзарю” (передова), “Пам’яті Т. Г. Шевченка” С. Онисимова, “Поет правди народної” (українською мовою) Миколи Новицького, “Пам’яті Шевченка: “Кавказ” і “Валерик” – фейлетон Н. Т. і “Поезія Шевченка” Г. Зарніцина. Подано й портрета Шевченкового.
“Русская правда” присвятила Шевченкові статтю В. Кожина. В статті не обійшлось без помилок (сказано, ніби Шевченка поховано в купленому ним маєтку на Україні) і прикрих вибриків на адресу фантастичного “українофільського мазепинства”.
“Придніпровський край” ані словом не згадав про шевченкові роковини, і тільки на другий день в газеті появилась якась невиразна темна пляма, що мала уявляти з себе портрет Шевченка.
В Архівній Комісії. 27-го февраля в будинку 1-ої Комерційної школи відбулось урочисте засідання Архівної Комісії, присвячене пам’яті Шевченка. В залі було повішено великого портрета Кобзаревого в золотій рямі, прибраного рушником. А з гори дивився другий Шевченко з посеред українських історичних діячів, що прикрашують собою чудову залу Комерційної школи. Після вступного слова товариша голови Комісії А. Синявського було прочитано доклади: 1) Дм. Сигаревича “Шевченко, яко народний поет”, 2) Д. Яворницького “Запорожці в поезії Шевченка” і 3) Мик. Бикова “Народная душа в творах Шевченка”. Публіка, якої зібралось біля 400 душ, з великою увагою вислухала доклади і вітала авторів рясними оплесками. В залі панував урочистий поважний настрій. Було чимало приїжджих, що спеціально прибули на це засідання з Новомосковська, Кам’янки, Мануйлівки, Ігрені, Діївки, Кайдаків.
Катеринославська “Просвіта”, не маючи змоги через ріжні обставини урядити великого концерту, подала прохання на кілька народних лекцій про Шевченка. Якщо прийде дозвіл, то лекції буде прочитано в аудиторіях “Научного Общества” в городі, на Чечелівці і в Кайдаках.
На Шевченкове свято у Москві запрошено було й нашу редакцію; представником од “Дніпрових хвиль” поїхав у Москву редактор-видавець К. Котов. Він повіз таке привітання ювілейному шевченківському Комітетові у Москві: “Редакція українського часопису “Дніпрові хвилі”, що виходить у Катеринославі, серед широких степів колишнього запорозького краю, засилає своє щире привітання московським землякам, що вшанували таким достойним святом пам’ять Великого Співця народної недолі. Коли нам не вільно скласти прилюдну шанобу українському генієві на “нашій – не своїй землі”, та нехай хоч на чужині залунає з українських уст слава тому поетові, що дав нам право на місце в сім’ї культурних народів. І хоч заступили наш обрій чорні хмари, проте не тратьмо надії, не тратьмо козацького завзяття! Нехай живе й питається рідне слово, поставлене поетом, якого пам’ять нині шануємо, на сторожі рідного люду”.

В день 26 февраля у вікнах книгарень М. Лозинської і Алексєєва було виставлено великі портрети Шевченка і ріжні видання його творів.

Роковини Шевченка у Мануйлівці. У день 26 февраля просвітяне зібрались у будинку “Просвіти”, поставали навколішки у залі, де стояв уквітчаний бюст Шевченка і проспівали урочисто “Заповіт”. Потім пішли всі до церкви, де отправлено панахиду. Зійшлось коло 200 душ. Пан-отець сказав гарну промову. Багато людей плакало, згадуючи Шевченка і його великі діла. Роздано біля сотні біографій поета видання “Часу”. Лекцію про Шевченка не дозволено. 12 марта має одбутися шевченківський концерт у “Просвіті”.
Шевченкові дні в Мануйлівці. Заходами мануйлівської “Просвіти” в день 50 роковин смерті
Т. Шевченка – 26 февр. в місцевій церкві одправлено панахиду. Всім, хто був у церкві, роздано книжечки про Шевченка; 12 марта відбудеться літературно-співочий Шевченківський вечір.
Укр. вистави в Мануйлівській “Просвіті”. 18 й 19 февраля в “Просвіті” в селі Мануйлівці просвітянський драматичний гурток з участю укр. артистки Н. Дорошенкової виставив п’єси “Наймичка” та “Зимовий вечір”. Вистави пройшли з успіхом. Перед виставами й під час антрактів, як звичайно, відбувався продаж укр. книжок, укр. листовних карток”.

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 2 марта 1911. – № 10. – С. 138–141.

У № 10 українського часопису “Дніпрові хвилі” надруковано статті: М. Жученко. Великі роковини; Л. Жигмайло. До Шевченкового ювілею; Микола Биков. Тарасова слава; вірш Д. І. Яворницього “
Т. Г. Шевченкові”(1899).

Т. Г. ШЕВЧЕНКОВІ

Над широким Дніпром,
Над високим шпилем,
Де байрак простягнувся глибокий,
Де б’ють в берег вали,
Вириваючись з мли,
Там стоїть сумний хрест одинокий.
Під хрестом тим спочив,
Хто Вкраїну любив,
Хто душею болів за безщасну,
Той, хто в думах своїх,
Думах чистих, святих,
Виславляв її так, бідолашну.
Скілько год він страждав,
Скільки год не видав
Свою неньку-Вкраїну бездольну!
Тихо все. Все мовчить,
І могила таїть
Його думи глибокі повольні,
І ніхто їх не зна,
І ніхто не співа,
Тільки хвилі високі, бурхливі,
Та ще вітер палкий.
Вітер вільний, легкий,
Що буяє в степу так сумливо,
Та ковил степовий,
Весь пожовклий, сухий,
Вони чують ті думи глибокі,
І співають вночі
Всі ті думи святі,
Де могила та хрест одинокі.

// Дніпрові хвилі. – 2 марта 1911. – № 10. – С. 129-136.

Талановитий український живописець і графік, випускник Петербурзької академії мистецтв Василь Онисимович Корнієнко, що родом з с. Мануйлівки Катерино-славської губ., наприкінці ХІХ ст. виконав портрет Т. Г. Шевченка і подарував його землякам. Довгий час портрет прикрашав залу мануйлівської “Просвіти”. Український часопис “Дніпрові хвилі”, що виходив у Катеринославі протягом 1910 –1913 рр., в 1911 р. до 50-х роковин з дня смерті Кобзаря надрукував цей портрет на своїх сторінках. У 1913 р. ”Просвіта” видала “Портрет Т. Г. Шевченка” окремою листівкою.

Т. Г. Шевченко. Малюнок В. Корнієнка // Дніпрові хвилі. – 2 марта 1911. – № 10. – С. 131.

Березень

“Доклади про Шевченка на зборах “Научного Об-ва” в Катеринославі. 19 марта відбулося засідання Ради “Научного Общества”, на якому прочитано два доклади про Шевченка: Гр. Черняхівський прочитав про мотиви поезії Шевченка, а В. Біднов про відношення укр. громадянства до пам’яті свого великого поета. Зала, де відбулось засідання, була дуже гарно прибрана в українському стилі, на естраді стояв великий бюст Шевченка.
Шевченківський концерт у Нижньодніпровську. 26 марта у столовій вагонних майстерень у Нижньодніпровську відбувся Шевченківський концерт по програмі дуже схожій на програму вечора в мануйлівській “Просвіті”: вступне слово Д. Дорошенка, хор під орудою О. Климента, співи соло і декламація. Концерт пройшов дуже гарно. Чистий прибуток з нього має піти на придбання великого портрета Шеченка олійними фарбами для зали бібліотеки при вагонних майстернях.
Шевченкове свято у Новомосковську. 25 марта одбувся шевченківський концерт у залі Громадського зібрання у Новомосковську. На початку було прочитано укр. мовою біографію Шевченка, при чому показувано малюнки чарівного ліхтаря, далі – співи й декламація. Хор виконав, між іншим, “Заповіт”, вислуханий стоячи. Найбільший успіх мала декламація укр. артистки Н. Дорошенко, яку спеціально запрошено на концерт з Катеринослава. Народу була повна зала. 27 марта відбулося в Пушкінській школі читання про Шевченка з декламацією його творів.
Шевченкове свято в с. Мануйлівці. 20-го марта мануйлівська “Просвіта” упорядкувала вечір для вшанування 50-літніх роковин смерті Шевченка. Зала власного будинку “Просвіти” була дуже гарно прибрана; по стінах висіли малюнки на сюжети з української історії, великі портрети Драгоманова і Грінченка, прибрані рушниками, а на сцені стояв великий білий бюст Шевченка, спеціально замовлений “Просвітою” в миргородській художній школі. Вечір почався вступним словом Д. Дорошенка про життя й творчість Шевченка, про його великі заслуги перед рідним краєм. Після того хор під орудою О. Климента проспівав “Заповіт”. Усі повставали під час того співу. В концерті брали участь декламатори, дд. Васюк, Кузьменко, Пазенко і Чепур, співці дд. Рябко і Копаниця, а також чималий мішаний хор під орудою О. Климента. Цей хор виконав дуже гарно таку серйозну і важку річ, як кантата Лисенка “Б’ють пороги” і кілька інших пісень”.

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 1 апреля 1911. – № 12. – С. 177-178.

Травень

“Український театр у Катеринославі. Починаючи з Великодня і до 1 мая в Катеринославі у Зимовому театрі грала українська трупа під орудою Оршанова. Репертуар складався переважно з п’єс, що не мають великої літературної ціни. На останку трупа присвятила спектакль пам’яті Шевченка; було виставлено “Назара Стодолю”, а потім одбувся концертний відділ з декламацією і співами на слова Шевченка”.

З нашого життя // Дніпрові хвилі. – 12 мая 1911. – № 13-14. – С. 201.

“Новомосковське Шевченкове свято. Новомосковські українські громадяне ще з Різдва 1910 р. поклали своїм обов’язком, якомога краще святкувати 50-ліття смерті
Т. Г. Шевченка. Але довго не було дозволу. Та й важко було згуртувати наші співочі та артистичні сили.
І аж 25 і 27 марта вшанували наприкінці і в Новомосковську пам’ять Шевченка. Свято відбулось в “Клубе Общественного Собрания” 25 марта. Перш за все громадяне приносять свою щиру подяку артистці Н. М. Дорошенко, яка прибула на свято з Катеринослава. Своєю прехорошою високою артистичною декламацією шановна артистка “вкрасила”, як казали люди, що були на вечорі, все Свято. З свого боку громадяни надають велике значення виступу в нашім городі Н. М. Дорошенко, бо вона показала, як то слід читати твори Шевченка і який вплив вони можуть мати на широку публіку. Крім виступу Н. М. Дорошенко декламувала з почуттям “Тополю” Е. А. Богомаз, ново московська аматорка. Були хорові співи під орудою Н. П. Зубка і окремий спів, дуже старанно і гарно виконаний відомою місцевою аматоркою К. І. Король, життєпис Шевченка був прочитаний по Єфремову з демонстрацією картин чарівного ліхтаря. Заля, де проходив вечір, була декорірована, естрада з патретом Шевченка дуже гарно була оздоблена рушниками, килимами і квітками за допомогою багатьох осіб під орудою В. П. Нестеровської.
В антрактах була жива балачка на рідній мові, книжки, патрети і відкритки було розкуплено всі. Публіка переважно складалась з учнів середніх шкіл (мужської і жіночої гімназії) і вчительської семінарії. Вечір почався і скінчився “Заповітом” Шевченка, який публіка вислухала стоячи. Чистий прибуток 40 крб. з бенефіціями пішов на пам’ятник Шевченкові в Києві.”

Громадянин. Дописи // Дніпрові хвилі. – 12 мая 1911. – № 13-14. – С. 203.


1912

У № 5 українського часопису “Дніпрові хвилі” надруковано сонет катеринославського поета Трохима Романченка “До портрета Т. Г. Шевченка”.

До портрета Т. Г. Шевченка

Хвала тобі, великий наш творець!
Твоїх пісень для нас безсмертні згуки,
Зо всіх співців – найкращий ти співець,
Співець журби народної і муки.
Твої пісні – цілюще джерело
Життя людей в кріпацтві і недолі;
В своїх піснях карав єси ти зло,
Страждав за тих, хто був рабом в неволі.
Ось через що ти славен, наш Тарас,
Що все життя людське вложив в писання,
І віримо – прийде запевне час,
Коли справляться всі твої бажання,
І залуна повсюди правди глас,
Звучи людей до праці і єднання.

// Дніпрові хвилі. – 1912, № 5. – С. 77.

Березень

“Діяльність “Просвіти у 1912 році (Доклад Ради загальним зборам). Початок 1912 року застав Раду за роботою в справі шевченкового концерту. Ще в кінці 1911 року Рада постановила одсвяткувати шевченкові роковини якомога більш урочисто, особливо зважаючи на те, що катеринославська “Просвіта” вже два роки зовсім не улаштовувала шевченківського свята. Загальні збори 11 февраля ухвалили цю думку Ради і доручили їй вжити всіх заходів, щоб концерт мав якнайсолідніший характер. Для допомоги Раді в улаштуванні концерту за прикладом минулого року було організовано артистичну комісію, в якій взяли участь члени “Просвіти”: дд-ки Л. Глинка, Н. Дорошенко, А. Ткаченко... Головою Артистичної комісії була голова Ради М. П. Хрінникова.
Концерт відбувся 4 марта в залі Комерційного зібрання. Складався він з такої програми:
1.Вступне слово Д. Дорошенка (українською мовою) про життя і творчість Т. Г. Шевченка.
2. Хор під орудою д. Менцеля, що виконав такі номери: “Жалібний марш”, “Радуйся, ниво не политая”, “Б’ють пороги” і “Заповіт”.
3. Декламація. Н. М. Дорошенко продекламувала “Сироту з Вільшаної” Шевченка і на bis “До Основ’яненка”; Г. Денисенко “Давно це діялось, ще в школі” і “Калина”.
4. Кобзар Г. Кожушко проспівав “Три шляхи” і “Зоре моя вечірняя”.
5. Справжньою окрасою концерту були співи артистів харківської російської опери, а також д-ки Малютіної...
Естрадна заля була прикрашена великим бюстом Шевченка, другий бюст стояв у фойє. Концерт відбувся з великим художнім успіхом...”

Загальні збори катеринославської “Просвіти”// Дніпрові хвилі.-16 марта 1913. –№ 6. – С. 90-91.

Квітень

«У день 51-х роковин смерті Т. Шевченка, 26 февраля 1912 року у церкві одправлена панахида, після якої усім, хто був на ній, роздано було біографію поета, портрет його, видання «Часу»; 7-го апреля був упоряжений шевченківський літературно-музичний вечір.»

Звідомлення про діяльність мануйлівської філії товариства «Просвіта» у 1912 році // Дніпрові хвилі. – 1 апреля 1913. – № 7. – С. 102.

Вийшла друком книжка:

Улюбленим поетом Д. І. Яворницького був Т. Г. Шевченко, що особливо позначилося на поетичній творчості письменника – Кобзареві вчений присвятив три вірші. Видатним явищем у шевченкознавстві стала праця Д. І. Яворницького „Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченка”. Зіставляючи історичні факти і конкретні події, вчений простежив, наскільки документально правдиво відтворені Т. Г. Шевченком запорожці і Запорозька Січ і прийшов до висновку, що “в полном и точном согласии с историей Запорожья».

Эварницкий Д. И. Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченка // Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии. Вып. 8. – 1912. – С. 102–159; та окреме видання: Эварницкий Д. И. Запорожцы в поэзии
Т. Г. Шевченка. Типография губернского земства. – Екатеринослав, 1912.


1913. Лютий

“Шевченкове свято у Перещепині. 22-го февраля перещепинська “Просвіта” впорядила вечір пам’яті Шевченка. Вечір одбувся в театральному будинкові по такій програмі. Спершу прочитано було про життя Шевченка по Доманицькому. Потім співав хор дівчат та хлопців, сливе виключно селян. Хором орудовав Г. Коваленко. Співали таких пісень: “Зоре моя вечірняя”, “Як летіла горлиця”, “Виплив місяць ясний”. Тоді деклямували вірші Кобзаря: “Мені однаково”, “Садок вишневий”, “Село на нашій Україні”, “Ой, чого ти почорніло”, “Наша дума, наша пісня” та інші. Деклямували дорослі і діти.”
З українського життя у Катеринославщині // Дніпрові хвилі. – 16 марта 1913. – № 6. – С. 95-96.

“Панахида по Т. Шевченкові. 26 февраля в роковини смерті Т. Шевченка заходами катеринославського літературно-артистичного українського товариства “Просвіта” в кафедральному соборі у 6 годин вечора було одправлено панахиду.
... Ще ніколи на Шевченківській панахиді в Катеринославі не було так багато людей, як цей раз: зійшлось кілька сот душ; у соборі було повно. На панахиду прибула Рада “Просвіти” й багато місцевих просвітян, представники од мануйлівської “Просвіти”, од місцевого російського “Научного Общества”, а також од місцевих газет. . Багато прибуло учнів вищих і ріжних середніх шкіл, служащих на залізниці й по ріжних місцевих громадських та урядових установах. Кобзарі Гр. Кожушко й Ст. Пасюга, що тимчасово перебувають в Катеринославі, також одвідали панахиду.

Шевченкові роковини і катеринославська преса. 26-го февраля з місцевих рос. газет тілько в “Южній Зарі” уміщено статтю, присвячену Шевченкові “К годовщине смерти Т. Г. Шевченка” Л. Жигмайла.
П-ий Г. З українського життя // Дніпрові хвилі. – 1 марта 1913. – № 5. – С.77–78.

Березень

У № 5, 6, 18, 23-24 українського часопису “Дніпрові хвилі” було надруковано ряд статей, присвячених Т. Г. Шевченкові: Микола Новицький. Мертві й живі; В. Ст.-ий. Відношення нашого громадянства до пам’яті Т. Г. Шевченка; Т. Краснопільський. Т. Г. Шевченко і українська часопись; М. Новицький. Шевченківський вечір; В. Степовий. Майбутній Шевченківський ювілей (25 лютого 1914 р.); Сергій Єфремов. Перед великим днем; та вірш катеринославського письменника Трохима Романченка “Пам’яті Т. Г. Шевченка”.

Пам’яті Т. Г. Шевченка

Знімім шапки свої з голів,
І станьмо тихо на коліна:
В цей час сумує Україна
По кращому з своїх синів.
І спогадаймо всі того,
Хто край прославив свій піснями,
І не словами, а ділами
Вшануймо пам’ять ми його.
Схилімося ж низько перед тим,
Хто світить нам, як сонце ясне,
Яке ніколи не погасне
У краю рідному своїм.

// Дніпрові хвилі. –1 марта 1913. – № 5. – С. 67-70; С. 72-77; № 6. – С. 94-95; № 18. – С. 267; № 23-24. – С.329-331; № 6. – С. 84.

9 березня 1913 р. катеринославською “Просвітою” було проведено свято з нагоди 52-ої річниці з дня смерті видатного українського поета Тараса Шевченка. У кафедральному соборі було одправлено панахиду, а в театрі Комерційного клубу відбувся Шевченківський концерт. Вступне слово про життя і творчість Тараса Шевченка прочитав Г. Г. Черняхівський. Хор “Просвіти” під керівництвом В. Ю. Петрушевського виконав пісні на слова Шевченка “Україна”, “Заповіт”, “Б’ють пороги” та ін. За участю актриси Н. М. Дорошенко, артистів-аматорів з просвітян М. Л. Кузьменка, Г. Л. Денисенка, М. К. Ємця, Є. С. Гаркавцевої та ін. були інсценовані твори Шевченка “Марина”, “Сотник”.

Палецький Г. Шевченківський концерт // Дніпрові хвилі. –1 марта 1913. – № 5. – С.77; Новицький М. Шевченківський вечір // Дніпрові хвилі. –16 марта 1913. –№ 6. – С.94-95.

“Шевченкове свято у залізничних майстернях. 10-го марта 2-ге залізно дорожнє товариство тверезості упорядкувало в театрі при катеринославських майстернях вечір пам’яті Шевченка. Вечір почався промовою Д. Дорошенка про життя і творчість Шевченка (українською мовою). Після того одбулася концертна частина у двох одділах. Тут виступав хор під орудою М. Менделя, співачки, співаки і декламатори. Хор проспівав “Жалібний марш”, “Б’ють пороги”, “Радуйся, ниво неполитая” і “Заповіт”...На сцені стояв бюст Шевченка, дуже гарно прибраний, весь у зелені... Половина чистого прибутку призначена на пам’ятник Шевченкові у Києві”.

З українського життя у Катеринославщині // Дніпрові хвилі. – 16 марта 1913. – № 6. –С.96.

Вересень

Значною подією для катеринославського товариства “Просвіта” було відкриття бібліотеки-читальні імені Т. Г. Шевченка. Дозвіл на її відкриття адміністрація міста видала ще 29 листопада 1908 р., але не було коштів на основне – приміщення для її влаштування. Навіть ту бібліотеку, що існувала при “Просвіті”, було передано до мануйлівської філії, бо не вистачало коштів на утримання помешкання. Загальні збори товариства 26 травня 1913 р. затвердили постанову про відкриття бібліотеки-читальні, розглянули бібліотечний статут, завідуючим губернатор затвердив П. А Щукіна. Відкрилася бібліотека 23 вересня, а розмістилася вона на вул. Козачій, 56 проти 1-ої Комерційної школи (нині – вул. Комсомольська) у двох окремих кімнатах.

// Звідомлення українського літературно-артистичного товариства “Просвіта” у Катеринославі за 1813 рік. – Катеринослав, 1914. – С.19-21, 43-45.

До ювілею Т. Г. Шевченка катеринославське товариство “Просвіта” видало 3 000 портретів
Т. Г. Шевченка на бристольському картоні розміром 34х24 см за ціною 5 коп.

// Дніпрові хвилі. – 25 декабря 1913. – № 23-24. – С.329-331;351


1914. Січень

У 1914 р., коли царизмом було заборонено святкування 100-річчя від дня народження видатного українського поета Т. Г. Шевченка, рада катеринославської “Просвіти” домоглася дозволу на створення ювілейного шевченківського комітету, який став організатором у місті Шевченківських свят.
19 січня 1914 р. в приміщенні Англійського клубу відбулося засідання організаційного комітету, яке було скликане правлінням українського літературно-артистичного товариства “Просвіта”. До комітету, крім просвітян, увійшли гласні міської думи, земські діячі, представники всіх товариств, які були в місті. Головою комітету був обраний професор О. М. Терпигорєв. Почесний голова комітету і почесний голова катеринославського товариства “Просвіта” професор Д. І. Яворницький разом з передовою громадськістю міста домігся у губернатора дозволу на святкування ювілею та проведення урочистої панахиди у Преображенському соборі. Завдяки його клопотанням перед губернатором за декілька днів до свята (20 лютого) місцева влада дала офіційний дозвіл при умові, якщо вчений особисто згодиться взяти на себе відповідальність за проведення вечора. Урочисті заходи до 100-річчя з дня народження Шевченка проходили в Катеринославі з 25 лютого по 1 березня 1914 року. По місту були розвішані афіші з програмою засідання, розпорядником якого значився Яворницький.

Звідомлення про діяльність ювілейного шевченківського комітету у Катеринославі. – Катеринослав, 1915.

Лютий

25 лютого 1914 р. о 20 год. 30 хв. в приміщені Англійського клубу відбулося урочисте засідання, присвячене ювілею Кобзаря. На відкритті вступне слово проголосили Д. І. Яворницький і
О. М. Терпигорєв. Д. І. Яворницький, незважаючи на поганий стан здоров’я (хворобу очей), виступив українською мовою з палкою промовою, прочитавши реферат (всі доповіді виголошувалися російською мовою) “Т. Г. Шевченко – народний український поет”. 1 березня 1914 р. газета “Южная заря” опублікувала текст виступу Д. І. Яворницького. У ньому відзначено місце та роль Шевченка в світовій та українській літературі. Особливо відзначена народність його поезій, органічний зв’язок з життям і думами народу, фольклорними джерелами.
Не дивлячись на те, що свято проходило урочисто і на ньому виголошувалися промови, декламувалися вірші Т. Г. Шевченка, співали Заповіт”, відбувалося воно під пильним жандармським наглядом. Художню програму вечора, особливо твори Т. Г. Шевченка, вкрай обрізала цензура. Було прочитано тільки два вірші “Чернець” та “До Основ’яненка”. З обуренням про це написала газета “Южная заря” від 26 лютого 1914 р. Жандармське управління негайно конфіскувало майже всі примірники цього номеру, а комітет було зразу ж по завершенню свят розпущено.

Звідомлення про діяльність ювілейного шевченківського комітету у Катеринославі. – Катеринослав, 1915; Д. Эварницкий. Т. Г. Шевченко – народный укринский поэт. (Реферат, прочитаний на засіданні шевченківського ювілейного комітету 25 лютого 1914 р). // Южная заря. – 1 марта 1914.

Вийшли друком книжки:

“Відомий катеринославський видавець Л. Ротенберг видає повний збірник творів Т. Шевченка з ілюстраціями, під редакцією Д. Дорошенка. У цей збірник увійдуть всі поезії, повісті, дневник і переписка великого поета. До книги будуть додані бібліографія, стаття про творчість Шевченка і примітки. Книжка вийде в кінці цього року.”

М. Н. Новини нашого письменства // Дніпрові хвилі. – 16 июня 1913. – № 11-12. – С. 196.

Повний збірник творів Т. Г. Шевченка. Під редакцією Д. Дорошенка. Перше видання. – Катеринослав. Видання Л. М. Ротенберга. 1914.

Звідомлення про діяльність ювілейного шевченківського комітету у Катеринославі. – Катеринослав. Друкарня К. А. Андрущенка. 1915


1915

Панахидою і великим літературно-музичним вечором була відзначена 54-та річниця смерті
Т. Г. Шевченка катеринославським українським літературно-артистичним товариством “Просвіта”.


Ірина МАЗУРЕНКО,
ст. н. співробітник музею «Літературне Придніпров’я» (відділ ДІМ –
Дніпропетровського історичного музею)

Літопис подій літературно-мистецького життя Катеринослава-Січеслава-Дніпро-
петровська першої половини ХХ століття: ТАРАС Ш Е В Ч Е Н КО

За матеріалами періодичних видань 1918-1951 рр.(газет «Нова рада», «Республіканець», «Український пролетар», «Зоря», «Дніпропетровська газета»; збірника «Вир революції»; часописів «Споживач», «Зоря»).


1918

Стипендія ім. Т. Шевченка в першій українській гімназії в Катеринославі.

Нова Рада. – 1918. – 22 (9).

У вересні був створений І-й Державний український драматичний театр ім. Т. Шевченка. До його складу увійшли: І. Мар’яненко, Г. Борисоглібська, І. Замичковський, О. Загаров, Л. Гакебуш,
К. Сидоренко, Д. Антонович, А. Сердюк, Т. Кошевський

Оголошення.
Катеринославський Союз Споживчих Товариств. Адреса: м. Катеринослав, Троїцькій базар на розі Казанської та Поліцейської вул.
Зараз на складі Союза одержано:
Література: Повний “Кобзар” Т. Шевченка, видання Кооп. Союзу без оправи 3 карб. 50 коп., в оправі – 6 карб. (за прим.) Для кооперативних і інших культурно-просвітніх організацій складаються бібліотечки на ріжні ціни.

Республіканець. – 1918. – 22 грудня. – Ч.11.

Вийшли друком книжки:
Шевченко Т. Гайдамаки: Поема. – Катеринослав: Слово: Друкарня Єременко-Марієнко-Норевич, 1918.


1919

Вийшли друком Книжки:
Шевченко Т. Кобзар. – Українське видавництво в Січеславі. – Катеринослав: Друкарня Запорожської залізниці, 1919, № 33.

15 березня – офіційна дата створення Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка.

1920

12 сього лютого с. р. в помешканні гімназії Гарькавцевої відбулися перший раз збори ради учительського товариста в новому її складі. На цих зборах обрано голову Ради, двох його товаришів, скарбника та писаря. Головою Ради обрано Козлова, товаришами Феня та Боришкевича, скарбником Лютого, а писарем Дубищева. На цих зборах було розглянуто питання про улаштування свята Т. Г. Шевченка.

Укр. пролетар. – 1920. – 15 лютого.

Про святкування пам’яти Т. Г. Шевченка.
13-го сього лютого у п’ятницю в помешканні Споживача відбулися збори представників від усіх українських організацій міста Катеринослава і його околиць – Н.-Дніпровська, Амуру, Мандриковки тощо для обговорювання ... улаштування свята Т. Г. Шевченка.
Збори ці були скликані культурно-просвітницьким відділом Союза Споживчих Товариств на Катеринославщині.
На збори прибули від Українського учительського Товариства, Українського банку, Клюбу, юнацької Спілки, службовців Губерніальної лікарні, просвіт відділу позашкільної освіти і інші.

Укр. пролетар. – 1920. – 15 лютого.

Відозва до громадян Катеринославщини з приводу святкування днів народження та смерті незабутнього Українського поета-велетня Тараса Григоровича Шевченка.
Товариші-громадяне!
Наближаються дні шевченківських свят. День 25 лютого (по ст. ст.) є день народження Тараса Григоровича (народився в 1814 році).
Народився Т. Г. Шевченко в кріпацтві й всю вагу тяжких кайданів панщини звідав на собі.
І тільки завдяки добрим людям, котрі звернули увагу на його вельми талановиту натуру,
Т. Г. Шевченко був визволений з неволі кріпацтва (його було викуплено у поміщика)…
Єднаймося ж всі докупи, забудьмо «Тяжкі діла» («До мертвих, живих і ненароджених земляків дружнє посланіє»)
Це буде найкращий подарунок – вінок на могилу нашого незабутнього Кобзаря – Батька України…

Культурно-просвітній відділ Катеринославського Союзу Споживчих товариств

Укр. пролетар. – 1920. – 22 лютого.
В Юнацькій Спільці
Після довгого перериву через політичні події Юнаки знов стали до плодотворної своєї праці. 22-го сього лютого були скликані загальні збори Спілки в помешканні соціялистичного робочого народа “Рідна Оселя”, що на Проспекті в бувшім Художнім Театрі.
На зборах було винесено постанову розпочати працю по улаштуванню святкування пам’яти Тараса Шевченка.
Юнаки уже приготували до вистави п’єсу Карпенка-Карого “Безталанна”, котру будуть виставлять в театрі клюбу “Рідна Оселя” у неділю 29 лютого з 7 годин вечора. Крім вистави будуть співати, декламація і танці.

Укр. пролетар. – 1920. – 25 лютого.

Микола Сокіл. Тарас Григорович Шевченко – геній Українського народу (реферат)

Укр.. пролетар. – 1920. – 27 лютого.

До влаштування на селах 25 – 26 лютого (по ст. ст.) свята-роковин Тараса Григоровича Шевченка
Бажано, щоби до впорядкування Шевченківського свята були запрохані всі культурно-просвітні сили, які маються на селі.
Для чого треба заздалегідь призначити зібрання й на ньому обрати організаційну комісію по влаштуванню свята, в склад якої мусять ввійти представники всіх культурно-освітніх організацій, гуртків та труп, як то: від місцевих кооперативів, від «Просвіти», народного Дому, Вчительства, гуртків аматорів драматичного мистецтва, читалень, бібліотек, клубів і учнів старшого віку…

Укр. пролетар. – 1920. – 29 лютого.

Катеринославська губерніальна комісія по впровадженню свята роковин народження й смерти
Т. Г. Шевченка
9 – 10 березня (25 – 26 люого) має на меті видати однодневну газету, присвячену пам’яти поета-мученика.
Тому Редакційна секція Комісії (Успенська, 6 – повітвідділ освіти) цим звертається до всіх культурних сил з проханням надіслать до секції в найскорішому часу матеріал (поезію й прозу), присвячений Шевченку.
Платня за рядок: поезія – пять карб., проза – три карб.
Член комісії І. Сокіл

Укр. пролетар. – 1920. – 3 березня

В Комісії по справам улаштування памяти Т. Шевченка
27-го лютого вечером в 6 годин відбулося пленарне засідання комісії, на якім ухвалено ужити проект програми святкування.
Ухвалено приблизно програм такий: Свято починається з 10 годин ранку (по совітському часу) залізнодорожники ідут по Проспекту з прапорами – червоними та жовтоблакитними, спиняються на Широкій вулиці, до них прилучаються робітники «Споживачі», вони ідут тоді вкупі, до них прилучається клюб «Рідна Оселя».
Біля городського саду всі спиняються. Тут говориться перша промова з трибуни, що буде для цього упорядкована. Потім ідуть аж до клюбу «Боротьбистів» – друга промова; нанизується четверта організація – Юнацька Спілка.
Далі спиняються біля міської думи, говориться промова і тоді вся процесія з музикою іде аж на Соборну площу і там зливаються всі організації і розставляються навкруги тимчасового пам’ятника шанованого Тараса Шевченка,там говориться промова і біля пам’ятника виступають з привітанням від організацій. В поході повинні бути хори та оркестри, оркестри намічаються залізничників, світські та приватні.
По городу будуть поставлені плакати, малюнки котрих буде ухвалювати жюри, в складі котрого увійшли із комісії Сокіл, Степанів та Погребняк. Вечером з 6 годин розпочнуться вистави, концерт, живі картини тощо.
Все це буде провадиться для слухачів безплатно, а приймаючим активну участь в співах, соло, деклямаціях, лекціях та бандуристах, буде плата від 200 до 300 карб. за вечір.
Осередками вистав ухвалено: Губ лікарня, «Солей», «Колізей», Зімній театр, «Рідна Оселя»», залізничний театр, школа Брянського заводу та Кайдаки. Мандриківська філія клюбу «Рідна Оселя» робе виставу в городі в «Солеї» або в «Колізеї», де буде відповідна виставі декорація.
Комісія пропонувала Губвідділу по народній освіті, щоб він зробив распорядження всім школам улаштувати у себе як мога ширше свято…

Укр. пролетар. – 1920. – 3 березня.

Рада клюбу “Рідна Оселя” запрошує усіх співаків з’явитися на співи для Шевченківського свята у неділю 7 березня о 12 годині дня (по старому) в помешкання клюбу, ріг Проспекта та Мостової.

Укр. пролетар. – 1920. – 6 березня.

Рада клубу “Рідна Оселя” запрошує членів клубу зібратись 9 березня (нов. ст.) о 9 ? год. (по нов. ч.) для прийняття участи в поході на Соборну площу.
Того ж самого дня о 7 год. (н. ч.) в помешканні клубу відбудеться концерт-вистава, присвячені пам’яти Т. Шевченка.

Укр. пролетар. – 1920. – 7 березня.

Об’ява
Катеринославської Губерніальної Комісії по впорядкуванню свята роковин народження й смерті
Т. Г. Шевченка.
У вівторок 9 березня (25 лютого) 1920 р. відбудуться урочисті зібрання – вечори, присвячені пам’яти Т. Г. Шевченка, в слідуючих місцях:
1. В театрі Губерніальної Земської лікарні.
2. В залі Головної Пошти й Телеграфу.
3. В українському Робітничому клюбові “Рідна Оселя” (на розі Проспекту й Мостової).
4. В зімовому Залізничному театрові (Вокзал).
Початок о 7 годині вечора по совіт. часу (по сонцю в 5 годин). Вхід не платний.

Укр. пролетар. – 1920. – 9 березня.

Об’ява
Катеринославської Губерніальної Комісії по впорядкуванню свята роковин смерті Т. Г. Шевченка.
У середу 10 березня (26 лютого ст. с.) у 6 годин по Радянському часу в театрі Колізей відбудеться урочисте свято.
Поставлено буде Невольник, лекція, хор, оркестр.
Вхід неплатний.

Укр. пролетар. – 1920. – 10 березня.

10-го сього березіля в міському Кафедральному соборі о 5-ій годині дня по сонцю відбудеться панахида по Т. Г. Шевченкові, про віщо українське громадянство сповіщає шановних громадян
м. Катеринослава.

Укр. пролетар. – 1920. – 10 березня.

У Залізничому театрі під час Шевченківської вечірки заарештовано лектора-учителя Катеринославської Української гімназії Хв. Дубіщева, якого було командировано на свято Відділом Освіти. Арешт проведено залізничною надзвичайкою. Арешт відбувся в дуже брудних формах, що викликало справедливо обурення присутніх...

Укр. пролетар. – 1920. – 11 березня.

Комісія по влаштуванню Шевченківських свят запрошує учителів та учнів шкіл, найближчих до 1-ої Комерційної школи, прибути в п’ятницю 12 березня о 12 годині (по сонцю) до помешкання Комерційної школи задля святкування памяти поета.

Укр. пролетар. – 1920. – 11 березня.

9 березня Сагайдачанське товариство Просвіта святкувало день народження великого поета України Т. Г. Шевченка.
Програм святкування був складений радою т-ва дуже гарно. Мале помешкання не могло вмістить всіх бажаючих прийнять участь в святі і багато залишилось людей на дворі. Попереднє слово промовив т. Степаненко, де намалював він життя поета Шевченка. Після промови була декламація і співня хорові так і окремих осіб. Приймали участь тільки члени товариства. Була також виставлена сценіровка з драми “Невольник”. Треба сказать, що виконавці не дуже сер’йозно віднеслись до виконання своїх ролів, навіть їх не знали зовсім. Соромно, та ще й дуже соромно т. Режисерові, що не потурбувався про вивчення ролів виконавцями. Соромно також і самим виконавцям. Після сценіровки була улаштована жива картина в двох частинах... Картина була дуже чудова. Глядачі були так захоплені нею, що почали й собі славити Україну. Після картини по проханню глядачів, хор проспівав національний гімн “Ще не вмерла Україна”... Із виконавців треба уклонитись перед величезною працею
т. хормейстера Просвіти, який дійсно багато сили поклав на такий великий хор... Таке саме святкування т-во улаштовує у с. Мануйлівці на Амурі у заводі Сиріуса, у Нижньодніпровському і у селі Кам’янці.
Глядач

Укр. пролетар. – 1920. – 12 березня.

10 березня в театрі “Колізей” Мандриківська філія клюбу “Рідна Оселя” справляла свято роковин смерти Т. Г. Шевченка. В залі великий натовп. Виконавці й глядачі – міський пролетаріат та селяне. Весь вечір зробив на присутніх чудове враження. Надзвичайно приємно було бачить братнє об’єднання працюючої сем’ї. Зразок дійсно народної пролетарської культури. Оригінальні по змісту й реалізації живі картини. Чудовий хор. Порядок в залі. Велика вдячність всім організаторам та виконавцям.
Немандриківчанин.

Укр. пролетар. – 1920. – 12 березня.

К. Ю. С. Свято памяти Т. Г. Шевченка.
У середу 10 лютого с. р. К. Ю. С. святкувала память великого генія, пророка, поета і революціонера України Т. Г. Шевченка.
Розпочалось свято співом хору під орудою Т. Школенка “Ще не вмерла Україна” і др. революційних пісен. Т. Черняхівський дуже добре характеризує Т. Г. Шевченка, як великого поета, пророка України. Далі йшла художня декламація тов. Оксаненко-Сова і “Дівочії ночі” тов. Горбачева (mezzo-soprano) виконує композиції Лисенка та Стеценка – “Ой умер старий батько” і “Тихо гойдаються”. Після неї тов. Сокіл (soprano) гарненько виконує “Плавай, плавай, лебідонько” муз. Стеценка. Т. Веремій деклямує відоме “Посланіє до живих і мертвих”. Потім ідуть гарні композиції Лисенка “Гомоніла Україна” і “Чого мені тяжко” в виконанні
т. Рябко (tenor), “І туди і всюди” і “Закувала зозуленька” в виконанні
т. Трахтенберг (Зопрано). Т. Шуйський (bass) чудово виконує композиції Лисенка і нарешті “Ой Дніпре, мій Дніпр” і “Дивлюсь я на небо ” Скінчивсь І відділ дуетом т.т. Рябко і Горбачев – “Вечоріє” муз. Степового.
Другий відділ, значно менший першого розпочався співом хору “Садок вишневий” і “Гей вкраїнці”. Далі йшли на диво гарна декламація В. Недолі – Холодний яр і М. Тополі – Тополя. Далі виходив деклямувать кілька віршів підряд мале хлоп’я Поюра, який мав великий поспіх. Після “Стягу” хор скінчив вечер врочистим “Заповітом”. Загальне враження від свята досить гарне. Численні глядачі (позаяк вхід був неплатний) були дуже задоволені.
Марко з пекла.

Укр. пролетар. – 1920. – 12 березня.

Об’ява
Комісія по влаштуванню Шевченківських свят пропонує культурно-освітнім інституціям, які будуть приймати участь в походу у неділю 14 березня на святкування памяти Т. Г. Шевченка, виходить на проспект тільки з червоними прапорами. Мати прапори у поході іншого коліру заборонено.

Укр. пролетар. – 1920. – 12 березня.

Тарасове свято.
9 березня відбулось в театрі Катеринославського Українського Соціалістичного Робітничого клюбу “Рідна Оселя” Шевченківське свято.
Добре виконані були по одній дії з “Назара Стодолі” Т. Шевченка та “Невольника” – М. Кропивницького. Великий хор, з перевагою жіночих голосів, виконав “Заповіт”, “Гей вкраїнці”, “Стяг” і “Умер батько наш”...

Укр. пролетар. – 1920. – 17 березня.

С. Лоцманська Кам’янка.
Хоча невеличким, але міцним гуртком громадян – кам’янчан було улаштовано урочисте свято незабутнього Батька Тараса Шевченка. Майже всі селяне, старі й малі досить знають про свого Генія і Апостола Правди, бо всі приходили до місцевої просвіти і приймали участь в святі. Незадовольнившись своїм святом – виставами, концертами, декламаціями, тощо, кам’янчане з прапорами прибули в місце Січеслав 1-го березня для прийняття участи в загальнім святі коло тимчасового пам’ятника Борцеві за кращу долю людського життя...
Навчання в школах розпочалося, але підручників бракує. Громадянство улаштовує вечірні курси для дорослих, але нема певних лекторів.
Звернулись до українських інституцій Січеславу за лекторами.
Селянин.

Укр. пролетар. – 1920. – 19 березня.

с. Одинківка (Куликівка) Новомосковського повіту.
І в наш маленький куточок зазирнуло Українське сонце: і наші одинківчане щиро згадали про свого натхнетеля всього доброго Тараса Шевченка. Заходами місцевих шкільних робітників та більш освітніх односельчан одбувалися аж двічі святкування памяти народження та смерти нашого генія. У вівторок 25 згадували майже всім селом в школі народження, а в середу 26 смерть Тараса...
Свій.

Укр. пролетар. – 1920. –20 березня.

Урочисте свято Т. Г. Шевченка в м. Синельніково.
10 березня відбулося урочисте Шевченківське свято в театрі Робітничого клубу м. Синельникове. Прочитаний був маленький доклад інструктором Катеринославського Союзу Споживчих товариств про життя Тараса Григоровича. Була вистава «Назар Стодоля» і концертний відділ. Свято пройшло надзвичайно гарне, – вистава, лучшого і бажать не нужно, артисти провадили свої ролі гарно, як видно працювали багато.
На сцені весь час стояв портрет Т. Г. Шевченка в рушниках, з боку зпущений національний прапор, квітки були розібрані ще зазделегідь, і багато людей повернулось до дому, а щоб завдовольнить всіх, розпорядником прийшлось повторить і п’єсу і концерт 28 і 29 лютого.
Не дивлячись на те, що народу було повно, порядок не нарушався. Під час виконання “Заповіту” сама публика встала і попросила знять шапки.
Ч-ний

Укр. пролетар. – 1920. – 21 березня.

Шевченківське свято. Похід.
У неділю 14-го Березіля Українське громадянство м. Катеринослава урочисто святкувало роковини Поета-Велетня Т. Г. Шевченка.
З ранку всі бажаючі прийняти участь в поході по місту зібрались в призначеному місці (вокзальна площа).
Було багато ріжних прапорів з ріжними написами.
На возі приїхав хор клюбу “Рідна Оселя» в національному вбранні. Співали “Заповіт”, “Ще не вмерла Україна”, “Інтернаціонал” і інш.
Похід рушив від вокзалу по Катерининському проспекту. Біля клюбу “Рідна Оселя” спинились і деякі товариші виступили з промовами, повними революційного запалу.
Далі похід рушив по проспекту на Соборну площу. По дорозі спинилися біля клюбу “Боротьба”, де з промовою від Губнаркому (боротьбистів) виступав т. Олелько. Промовець торкнувся заслуг великого Борця перед Українським народом і зазначив, що Т.Г. Шевченко є великий борець за цілковите всебічне визволення людини.
Тут до походу приєднались Українські Комуністи (боротьбисти) зі своїми червоними прапорами, на яких були такі написи: “Визволення працюючих є справа їх власних рук”, “Хай живе соціальна революція!” і інші.
Треба зазначити, що скрізь по проспекту і біля радянських установ було виставлено багато ріжних плакатів з написами і малюнками.
На горі до походу приєднався хор Мандриківської філії клюбу “Рідна Оселя”. На Соборній площі похід спинився коло тимчасового пам’ятника Шевченкові.
З промовами виступали:
Від клюбу “Рідна Оселя” тов. Хведько.
Промовець говорив про значення Шевченка в історії українського визвольного руху: Що Т. Г. Шевченко в своїх творах відбив душу пригнобленого українського народу, його страждання і завзяту боротьбу за визволення.
Від Губпаркому (боротьбистів) промовляв т. Лісовик.
Від літвідділу Губпаркому і видавництва “Український пролетар” (боротьбистів) виступав т. Олелько.
Проводячи слова Шевченка “і на сторожі біля їх поставлю слово” промовець зазначає, що літвідділ і видавництво “Укр. пролетар” ставить собі завданням при посредництві печатного слова боротись за інтереси працюючих українських мас і вказувати їм шлях до кращої будучини.
Промовець зазначив, що слова Шевченка: “встане правда, встане воля” здійснилися, тиран не скував душі живої, не скує і “слова живого”. Поруч із визволенням соціяльним слідує і визволення національне.
Представник “Споживача” тов. Винник після своєї промови замісць вінка кладе на пам’ятник Шевченка сніп жита і на якому з одного боку намальовано кобзу, з другого палітру і кобзаря. Все це зробило надзвичайно чутливе враження на присутніх. Далі ще з промовами виступали:
Директор 1-ї Української Гімназії Степанів, представники Губернської Земської лікарні і Кам’янської “Просвіти”. Після промов хор проспівав “Заповіт”, була одслужена панахида.
Треба сказати, що не дивлячись на злу погоду, похід був досить численний і пройшов успішно. Крім українських комуністів, ніякі партійні організації в поході участі не приймали, що викликало здивовання святкуючих.
А-сь

Укр. пролетар. – 1920. – 23 березня.

Л. Жигмайло. Зрадники в поезії Шевченка
Наш Великий Кобзар, бувши апостолом любови до рідного народу і страдником за його правду, мусив тяжко ненавидити «тих», чиє безчестіє і зрада, і криводушіє зробили з нашого краю «прекрасного, розкішного та багатого» «велику руїну», де вільно і добре жилось і живеться тільки катам рідного народу.
Ця ненависть нашого великого національного Пророка виникала з великої любові до нещасної Матері – України, бо «тільки той не вмів ненавидить, хто ніколи нікого не любив», каже велика українська письменниця пізніших часів Леся Українка. Той же, хто свідомо віддає своє життя за долю і волю рідного народу, мусить носити в свойому серці горячу і непримириму ненависть до всіх зрадників рідному краю, які своїм отступництвом гірше «ката Матір розпинають»

Укр. пролетар. – 1920. – 25 – 26 березня.

Петро Єфремов. Геній – об’єднуюча сила.
(1814 – 1861 – 1920)
В тяжких, повних муки великої, але неминучих і героїчних шуканнях сенсу життя, “святої правди на землі”, в непереможному пориві до щастя й гармонії внутрішніх переживанні людина якось несвідомо тягнеться до таких джерел світа й життєвої енергії, до таких геніальних поетів, як Шевченко. У них шукає вона потрібної поради, підбадьорення, допомоги в хвилини вагання, нерішучості; їхнім “вогненим словом” змагається підперти свої досягнення... “Борітеся – поборете!” – ці слова, всього два звичайнісіньких слова, од яких в устах звичайної людини може оддавати банальністю, стають могутнім і грізним гаслом, за яким ідуть мільйони людей, коли вимовляє їх Шевченко...

Споживач. – 1920. – № 4 (під псевдонімом В. Юноша)

1921 рік.
Професором Петром Єфремовим «приготовлено до друку дві праці про Шевченка: “Поема Марія” по рукопису, виданому Лободовським” (студія стилю Шевченка) і “Слідком за Господом Богом” ( до псіхольогії творчості Шевченка)».

Вир революції. – Катеринослав, 1921.

Музична спадщина М. Г. Іванова.
Після українського композитора М. Г. Іванова, розстріляного махновцями в жовтні р. 1919 в Січеславі ніби то за замах на життя самого “Батька”, серед музичних творів лишився романс на слова Т. Шевченка: “Вечір” ( сер. г.),

Вир революції. – Катеринослав, 1921.

Гастролі Шевченківського Театру. Впродовж цілого липня у Січеславі гастролював 1-й Української Радянської Республіки Державний Театр ім. Шевченка. Ставили кращі п’єси свого репертуару як “Гайдамаки”, “Ревізор”, “Тартюф”, ”Весілля Фігаро”, “Дизгармонія”, “Панна Мара”, “Співочі Товариства”, “На руїнах”, “На полі крові”, “Вавилонський полон”, “Іван Гус”, “Свобода”, “Надія”, “Гріх” та инш. В провідних ролях визначалась високохудожня гра арт. Сидоренко, Мар’яненка та Каргальського як і всього ансамблю. Деяки п’єси йшли в декораціях Петрицького та Єлева. Музика Прусліна. Всі рецензії місцевих газет підкреслювали художні здобутки українського театру. Було відчитано багато адрес від ріжних організацій, а літературно-мистецький суд Пролєткульта підкреслив високохудожність виконання.

Вир революції. – Катеринослав, 1921.


1925

Нова бібліотека
В Мелітополі (Катеринославщина) при театрі ім. Т. Гр. Шевченка організована центральна театральна бібліотека, забезпечена новішими виданнями театрального і музичного мистецтва.

Зоря. – 1925. – Ч. 3. – с. 30.

На обгортці – ескіз проекту пам’ятника Т. Шевченку в Катеринославі. Проект розроблений за ініціативою спеціальної Шевченківської комісії у 1921. Робота скульптора Тенера (члена образотворчого “Плугу”) та проф. архітектури Грузенберга.

Зоря. – 1925. – Ч. 3.

1926

Капела Всеукраїнського Музичного Т-ва ім. Леонтовича в березні дає великий концерт, присвячений шевченківським святам. Готуються самі кращі твори на слова Шевченка і всі музичні твори, писані з нагоди роковин Тараса Шевченка.

Зоря. – 1926. – Ч. 14. – Лютий. – С. 28.

1927

Петро Єфремов. Шевченко й Гоголь (з приводу 66 роковин смерти Шевченка й 75 роковин смерти Гоголя).

Питання та замітки Дніпропетровського інституту народної освіти: видання Дніпропетровського ІНО. – 1927.

1928

З культурного життя в Дніпропетровську.
Десятирічний ювілей театру ім. Шевченка, що припадав на 8-е грудня ц. р. з розпорядження Наркомосвіти України переноситься на березень місяць 1929 р.

Зоря. – 1928. – Ч. 12 (48). – С. 27.

1929

До ювілею театру ім. Шевченка.
Урочисте святкування ювілею театру ім. Шевченка (10-ти річчя – входе, як головний елемент “Тижня Української культури”). Свято ювілею відбудеться 16-го березня. Театр за близькою допомогою літоб’єднання видає брошуру “10 років театру ім. Шевченка”. У зв’язку з “Тижнем” театр скрізь по заводах та клюбах проведе доповіді про значення “Тижня” та ювілею.

Зоря. – 1929. – Ч. 2 – 3. – С.32.

17 березня 1929 року відзначив своє десятиліття 1-й державний Дніпропетровський театр ім. Т. Шевченка. У святкуванні взяли участь видатні українські письменники ХХ століття Микола Хвильовий, Микола Куліш, Остап Вишня, а також Юрій Смолич, Василь Вражливий, Леонід Чернов, Юліан Шпол (Михайло Яловий), завідуючий Будинком літераторів ім. В. Блакитного в Харкові Максим Лебідь, Юрій Яновський, Аркадій Любченко.

Вельмін В. Округова художня виставка // Зоря. – 1929. – Ч. 2 – 3.

До «тижня» української культури
До революції українська дрібна буржуазія та інтелігенція висували Шевченка, як символ боротьби за буржуазне самовизначення української нації та за буржуазну українську державність. Шевченка висували, як національного героя, пророка, старанно замазуючи саме голівне – класовий дух шевченківських гасел, соціальну суть його творчості. Отже й святкування шевченківських днів мало характер національно-містичних «панахид» по апостолу, що «потерпів за пошматовану пригнічену країну».
Жовтнева революція вперше дала змогу українській робітничій клясі та українському трудовому селянству, які ніколи не дивилися на Шевченка лише як на національного героя, але-ж завжди відчували його запекле класове ставлення щодо української «національної проблеми» та до визволення українських працюючих кіл. Жовтнева революція вперше дала змогу святкувати шевченківські дні, як слід, відкриваючи перед усією людністю дійсний характер шевченківських «заповітів», дійсне лице великого поета – борця. Ми з року в рік відзначаємо зараз пам'ять його, але ж не правимо «панахид», а демонструємо те, що переводимо дійсно в життя, те, чого добивався й про що мріяв лише Шевченко…

Уривок із провідної статті // Зоря. – 1929. – Ч. 2 – 3. – С. 1.

1939

До Дніпропетровська прибула з Києва група письменників – учасників всесоюзного Шевченківського пленуму Спілки радянських письменників. Поет М. Голодний, Галкін, Полянкер, Росін.

Зоря. – 1939. – 14 травня.

До ювілею Т. Шевченка у Дніпропетровську вийшла книга «Пам’яті Шевченка»: Історико-літературний збірник. – Видання Дніпропет-ровського обласного Шевченківського комітету. – 1939.

1942

Напередодні Шевченківських днів. Святковий концерт.
Український музично-драматичний театр готує до Шевченківських днів тематичний п’ятий концерт. Цей концерт відбудеться 7, 8, 9 березня. У концерті візьмуть участь: хорова капела, капела бандуристів та солісти. 11 березня в театрі буде поставлена опера «Катерина» – за твором Шевченка, інсценізація Аркаса. Роль Катерини виконує П. Слободіна, Андрія – п. Кабанцов, батька – п. Гаранжа, матері –
п. Лебедєва, Івана – п. Луговський.

Дніпропетровська газета. – 1942. – 28 лютого. – № 49.

Напередодні Шевченківських днів. Доповіді перед кіносеансами.
У кінотеатрі “Вікторія” готується вітрина, присвячена життю й творчості Т. Г. Шевченка. Вітрина буде складена з фотознімків, газетних та Жур-нальних ілюстрацій. Театр буде прикрашено плакатами з головніших творів поета. Перед початком кожного сеансу буде зроблена коротенька доповідь про життя й творчість Т. Г. Шевченка.

Дніпропетровська газета. – 1942. – 3 березня. – № 51.

Підготовка на Лівобережжі.
Старанно готується громадськість Лівобережжя відзначити роковини Тараса Шевченка...

Дніпропетровська газета. – 1942 – 7 березня. – № 55.

Урочистий вечір.
Позавчора в приміщенні Українського музично-драматичного театру відбувся урочистий вечір, присвячений Шевченківським роковинам...

Дніпропетровська газета. – 1942. – 12 березня. – № 59.

Паростас по Т. Г. Шевченко.
Позавчора в Кафедральному Соборі був відслужений паростас (панахида) по Т. Г. Шевченко. Посеред Собору – стіл, уставлений паляницями та коливом, гарно прикрашений. Серед присутніх, що вщерть заповнили Собор, були голова Обласної Управи П. Олійниченко та голова Міської Управи п. Соколовський.
Настоятель Собору о. Максим звернувся до присутніх з проповіддю про поета.

Дніпропетровська газета. – 1942. – 12 березня. – № 59.

«Катерина». До постави в Дніпропетровському Українському музично-драматичному театрі. Автор І. Ірван. Режисер-постановщик.
Сьогодні в Музично-драматичному театрі відбудеться прем’єра «Катерина» за Тарасом Шевченко, музика Аркаса. Це одна з кращих мелодійно-чудових українських опер. Свою поему «Катерина» написав в 1843 р. Народні оповідання про безталанних «покриток» розкривали тогочасну дійсність.

Взявши до постави оперу «Катерина» театр поставив собі завдання перш за все відчути ту правду, яка захована в самій, відображеній в даному музично-вокальному творі, дійсності і через яскраві сценічні форми донести цю правду до глядача…
Головні ролі в опері виконують актори: Н. Слободіна, А. Кабанців, А. Лебедева та інші.

Дніпропетровська газета – 1942. – 16 квітня. – № 87 (155).

У художників міста
…Безумовно, серед відвідувачів викличуть величезне захоплення роботи відомого старого майстра В. В. Коренєва, який виставить головим чином пейзажі: Кримські гори, види Кавказа, північний ландшафт, а також різні портрети, виконані акварельними фарбами та олійними фарбами, зокрема, портрет молодого Т. Г. Шевченка…
О. Сидоренко

Дніпропетровська газета. – 1942. – 4 червня

Театр у Дніпропетровську-Схід
На минулому тижні в приміщенні театру колишньому «Комінтерн» розпочав свою роботу організований районною наросвітою Дніпропетровська – Схід Український драматичний театр. 18 і 19 липня він дав у супроводі симфонічного оркестру три вистави-п’єси Тогобічного «Мати-Наймичка». П’єсу поставив режисер п. Волошин. Зала на 507 місць була переповнена. За проханням глядачів довелося продати ще 150 вхідних квітків.
П. Л.

Дніпропетровська газета. – 1942. – 23 липня. – № 168 (236)

Вдалий початок.
Прем’єра в Українському театрі Дніпропетровська-Схід.
Днями відбудуться перші вистави знов утвореного Українського театру Дніпропетровськ-Схід. Любов і відданість театральній справі, вимогливісь до себе й працюючих поряд – такі риси режисера Волошина. Вони позначились на першій постановці п’єси «Мати-наймичка» Тогобічного, побудованій автором за твором Т. Г. Шевченка «Наймичка».
Марина – артистка пані Банківська; Настя – пан Радченко; Палажка – п. Левенець; Гапка – п. Куниця; Домаха – п. Русенька; Потап – арт. п. Щербина; Федір – арт. п. Соколов; Трохим – арт. п. Зайченко; батько Гапки – арт. п. Яременко; Христя – арт. п. Левашова. Керівник – П. О. Волошин.

Дніпропетровська газета. – 1942. – 28 липня. – № 172 (240)

1944

У січні в Намангані (Узбекистан) урочисто відмічено 25-річчя Дніпропетровського театру
ім. Т. Г. Шевченка. З доповіддю виступив директор театру Сергієнко. Було оголошено Накази Президії Верховної Ради УРСР про нагородження театру та його робітників Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР, а також Наказ про надання ряду артистів почесних звань.

Урочисте засідання, присвячене 25-річчю Дніпропетровського театру ім. Шевченка.

Зоря. – 1944. – 21 січня. – № 16.

Філіал театру ім. Шевченка. 4 лютого 1944.
Вечір одноактних п’єс.

Зоря. – 1944. – 4 лютого. – № 25.

11 березня у Дніпропетровську відбувся вечір, присвячений 130-ій річниці від дня народження
Т. Г. Шевченка. З доповіддю виступив письменник Олександр Левада.

Зоря. – 1944. – № 53 – 54.

Пам’ятник всенародної любові і шани. До 90-ої річниці від дня смерті
Т. Г. Шевченка.

Зоря. – 1951. – № 50. – 10 березня.


Леся СТЕПОВИЧКА

СВЯТИЙ ЧОЛОВІК,
або
ШЕВЧЕНКІАНА ПРОФЕСОРА ФОМЕНКА

В Україні нікого так не шанують, як Тараса Шевченка. Та серед його шанувальників достойні уваги і захоплення ті, хто не обмежуються пасивною любов’ю, а роблять усе, щоб спадщина славетного Кобзаря стала надбанням тисяч і тисяч людей. До таких у Дніпропетровську–Січеславі належить Анатолій Кузьмич Фоменко.
Я не вперше в гостях у цієї людини, сьогодні ми тут удвох – з художником Сергієм Ковикою-Алієвим. І яка б не стояла негода за вікном, який би не був пригнічений настрій, у затишному академічному кабінеті професора неодмінно зігріється душа, і перехопить подих, коли зустрінешся поглядом із Тарасом Григоровичем. Його портретів на стінах чимало.
Хвилюючись, гортаємо сторінки раритету, виданої у 1886 році в Петербурзі книги «Гайдамаки», розглядаємо старовинні гравюри художника О. Г. Сластіона, профіль Кобзаря у домовині, читаємо передмову до поеми, написану Д. І. Яворницьким.
Більшу частину свого життя Анатолій Кузьмич збирає усе, що має стосунок до Тараса: його твори й те, що написане про нього, листівки, медалі, значки, поштові марки й марковані конверти, екслібриси, тощо. Усе це колекційне багатство він накопичував не лише задля власного інтелектуального збагачення, не для пихи і самозадоволення. А більше задля поширення шевченкових дум, для популяризації Тарасового Слова серед широкого загалу.
А.К. Фоменко – продовжувач шляхетної справи таких катеринославських меценатів, як О. М. Поль, Д. І. Яворницький, Я. П. Новицький, М. В. Родзянко, М. А. Іваненко та інших, які зробили значний внесок у створення і розвій нашого історичного музею. І не тільки дніпропетровського.
Так, у 1989 році професор-колекціонер Фоменко подарував Державному національному музею
Т. Г. Шевченка у Києві колекційну підбірку з дореволюційних листівок, значків і філателістичних експонатів, присвячених Кобзарю. В тому ж році, коли в місті Палермо (Канада) згорів будинок музею
Т. Г. Шевченка і постало питання його відновлення, Анатолій Кузьмич переслав туди значну підбірку дореволюційних і радянських листівок, значків і маркованих конвертів, присвячених Т. Шевченку. Про цю акцію повідомляв часопис «Пам'ятки України» (№1, 1990).
Але по-справжньому «князівський дар», що складався з 1600 експонатів, Анатолій Кузьмич зробив 1999 року музею «Літературне Придніпров'я» (відділенню Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького). Варто згадати і подарунок 1990-го року «Будинку-музею Д.І. Яворницького» (відділення того ж історичного музею) особистого примірника книги історика–академіка «Запорожжя в залишках старовини й переказах народу», яку з багатьма доповненнями Д. І. Яворницький підготував до друку. (Нещодавно вона побачила світ у Дніпропетровську). А Художньому музею міста Фоменко подарував акварельний малюнок дніпропетровського, відомого в Україні художника,
М. С. Погрібняка.
– Коли і чому Ви почали збирати Шевченкіану? – питаю у сивочолого професора.
– Т. Шевченко увійшов у моє життя ще з дитячих років, – каже він. – У нашій сім'ї завдяки батькам панувала атмосфера великої поваги до поета: ми мали в хаті «Кобзаря», співали пісні на його слова, декламували вірші.
Потім я навчався в українській школі-семирічці в селищі при солеруднику ім. Тараса Шевченка (це на Донбасі). І сама школа також носила ім'я великого Кобзаря, і про це добре там усі пам'ятали. У найбільшому класному приміщенні, яке виконувало також і функцію актової зали, висів великий портрет Т. Шевченка, в коридорі школи була постійно діюча виставка, присвячена його життю і діяльності; щорічно активно відзначалися дні народження поета, у підготовці і проведенні яких брали найактивнішу участь, під керівництвом вчителів, учні усіх класів. Особливо запам'яталося мені святкування 125-річчя народження Т. Шевченка в 1939 році (я тоді був у шостому класі ). З яким ентузіазмом ми готувалися до нього! Робили для виставки малюнки із зображенням Тараса Григоровича та на теми його творів. Шкільний хор (я співав у ньому) розучував пісні на слова шевченківських віршів: «Як умру, то поховайте» (заповіт), «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи мої» та інші. А як урочисто проходило вшанування Тараса! Як натхненно ми співали й декламували його вірші! Хіба таке забувається?!
З великою вдячністю я згадую нашого вчителя української мови й літератури Володимира Івановича Шапрана, який на своїх уроках і засіданнях літературного гуртка розкривав нам виняткове значення Тараса Шевченка для України.

Я слухаю Анатолія Кузьмича, таку споріднену душу, і згадую своє дитинство. Другу і майже усю третю чверть навчального 1963-1964 року наша українська школа-інтернат №5, що у Дніпропетровську, ходором ходила. Щодня після обіду третина школи – учасники хору (сто учнів від першого до восьмого класу) – збиралася в актовій залі, вилаштовувалася на сцені, і розпочиналася репетиція літературно-художньої вистави. Ревли тромбони і труби – то шкільний духовий оркестр готував ювілейну сюїту. Йшла підготовка до міжшкільної олімпіади, присвяченої 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Ми співали «Думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Заповіт». Директор школи, фронтовик Андрій Миколайович Павлов особисто опікувався перебігом подій, був присутній на більшості репетицій, і горе було тому школяреві, хто без поважної причини пропустив це відповідальне дійство. Того знаходив і уїдливо шмагав директорський розкотистий бас. На обласній олімпіаді ми отримали призове перше місце і увесь наш «5-А» нагородили поїздкою до міста Севастополя. Так Кобзар посприяв мандрам дітлахів до Чорного моря, де ми теж виступали зі своїм шкільним хоровим репертуаром. Ніколи не забуду тої шевченківської весни...
А ще раніше, у сім років, я добре пам’ятаю цей вечір, хоча годі було усвідомити дитині, що це сталося зі мною. У першому класі нам задали вивчити вірша Тараса Шевченка. Я йшла коридором і бурмотіла собі під ніс рядки, які легко, ніби самі лягали на душу. Я упивалася словами, їхньою мелодією, як наче це була пісня:
...світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами, над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем...
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

Та це ж про мене, про дідусеве-бабунине село, про Оріль! – збагнула я. Рідні були далеко, а зробилося так гарно на серці, так втішно від тих слів, від тої музики, ніби хтось рідний лагідненько по голівці погладив. Так я отримала у кров першу ін’єкцію любові до римованого слова. І відчула: поезія – це порятунок, вона здатна відгородити й захистити тебе від сірості, одинокості, буденності, від негараздів. З нею ти не сама. З нею ніби ти літаєш понад землею. Просто інші цього не помічають. Не всім діточкам легко давалося вчити вірші. «Це тому, що в них немає бабусі й дідуся у селі, і вони не знають, що таке «степи, лани», – думала я і літала. І вперше ті крила дав мені уривок із поеми Шевченка «Сон». Перший доторк Тараса, – а з ним і самого Бога, – до моєї дитячої душі.

За вікном пада зимовий дощ, а наша з професором розмова неспішно плине далі.
– У ті далекі довоєнні роки я збагнув суть і велич Шевченка, його подвигу, здійсненого для нашого народу, для його духовного розвитку, – говорить професор Фоменко. – Саме тому, коли в 1943 році я став солдатом діючої Червоної армії, я взяв з собою із домівки свою найкращу реліквію – «Маленький кобзар», надрукований 1917 року у московському видавництві «Відродження» і придбаний мною в окупації на ринку міста Артемівськ. Він зберігся, незважаючи на те, що «пройшов» зі мною через фронтові випробування (тяжке поранення, госпіталі і т. п.). А після війни я навчався в Київському університеті, який, як і дорога мені школа-семирічка, носив ім'я Т. Г. Шевченка. Ось тоді я почав, незважаючи на обмежені студентські фінансові можливості, збирати свою шевченкіану.
– Ви передали Історичному музеєві ім. Д. Яворницького понад 2000 експонатів шевченкіани. Можна взнати докладніше про це?
– Будь-ласка. Це 330 книжок з творами поета і про нього. Серед них понад 30 – дореволюційних видань, 593 листівки (понад 100 дореволюційних видань) з автопортретами Т. Шевченка, репродукціями його живописних творів, на теми його віршів, із зображенням пам'ятників йому, місць перебування тощо. До цього дарунку входять також 220 значків, 56 медалей, 230 екслібрисів, 150 філателістичних експонатів (поштових марок, маркованих і з спецпогашенням конвертів), бандура, на теці якої є зображення поета, портрети та інші речі.
– Анатолію Кузьмичу, які із переданих Вами експонатів є особливо цінними раритетами?
– До таких належать прижиттєвий шевченківський Кобзар 1860 року, виданий завдяки меценатству відомого українського садівника Платона Симиренка, – говорить диво-колекціонер, – а ще «Кобзар» празького видання 1876 року, «Поезії Т. Г. Шевченка. Заборонені в Росії», видрукувані в Женеві 1890 року, прекрасно видані 1886 року в Петербурзі (в подарунковому варіанті) «Гайдамаки» з гравюрами відомого художника О. Г. Сластіона з його особистою посвятою книжки якомусь Спіцину. А передмову до поеми написав Д. І. Яворницький. Із пізніших видань – «Кобзар» 1931 року з ілюстраціями Василя Седляра, репресованого радянськими органами, «Кобзар» в трьох книжечках видрукуваних 1947 року українцями в Західній Німеччині в таборі для переміщених осіб зі словами на обкладинці «На чужині».
Серед інших експонатів можна виділити радянську бронзову медаль 1939 року, французькі та польські бронзові медалі, таборові марки переміщених українців у Західній Німеччині 1947 – 1948 рр., тарілку миргородської школи, виготовлену ще в дореволюційний час у Німеччині тощо.
– Як же Ви набували усіх цих скарбів?
– По-різному. Купував у букіністичних книгарнях та антикварних магазинах у тих місцях, які я відвідував в Україні та за її межами. Через обмін із знайомими колекціонерами Києва, Львова, Івано-Франківська, Одеси, Москви, Петербурга та інших міст. Мої знайомі допомагали виходити на власників потрібних мені речей. А «Кобзар» 1860 року мені подарував відомий філолог-шевченкознавець, покійний Василь Семенович Ващенко, який завідував кафедрою української мови у нашому університеті і знав (ми з ним товаришували) про моє захоплення.
– Анатолію Кузьмичу! Збирали-збирали, чи не жаль Вам розлучатися зі своїм багатством?
– Відважився я на таке непросто, мої емоції вирували: «Як же ти розлучишся із речами, до яких прикипів серцем?» А голова, розум на це відповідали: «А хіба колекція повинна служити лише тобі? Хіба ти забув, як завдяки зусиллям дореволюційних меценатів формувалося зібрання історичного музею, куди ми зараз ходимо знайомитися з нашим минулим?» І розум узяв гору над емоціями. Хочу ще нагадати, що передача моєї шевченкіани музею передбачала одну умову: в літературному музеї одна кімната має бути перетворена на Шевченківську світлицю. На жаль, це питання за дев’ять років так і не було вирішене. Другий поверх будинку музею «Літературне Придніпров'я», який збільшив би його експлуатаційний простір, не реконструйовано до цього часу через відсутність коштів.
– Ви назвали серед раритетів, переданих музеєві, поему «Гайдамаки» – петербурзьке видання 1886 року. А ми щойно тримали цю унікальну книгу у руках. Але без дарчого надпису Сластіона якомусь Спіцину. Ви що, мали два примірники цієї книги? Чи Ви збираєте нову шевченкіану?
– Так, збираю. Коли експонати моєї шевченкіани, які прикрашали кабінет і збагачували моє життя, перемістилися в музей, я відчув таку внутрішню порожнечу, такий духовний вакуум, що не знав, де сісти, не мав душевного спокою, не хотів нічого, тільки б мати знову мої книги, марки, медалі. Щоб позбутися того дискомфорту, я почав збирати нову шевченкіану. За дев’ять років пошуків мені пощастило досягнути певних успіхів, в чому Ви можете переконатися у моєму кабінеті.
Ми вкотре сидимо серед фоліантів і рушників, картин і медалей у професорському кабінеті, який нагадує маленький музей Тараса Шевченка. Хоч тривалість збирання нової шевченкіани була невеликою й вона ще не досягла масштабів попередньої, уже те, що ми бачимо, вражає кількістю і якістю: це більше як 250 старих і нових видань творів Т. Шевченка і про нього, близько 400 давніх і сучасних листівок, сотні значків та екслібрисів, 50 медалей, чимало інших речей.
Дух Тараса панує у кабінеті, Анатолій Кузьмич світиться радістю і бажанням поділитися з нами своїми безцінними скарбами. Спасибі вам, професоре, Ви збагатили і цю нашу книгу і наші душі, і душі майбутніх читачів своєю щедрістю і любов’ю до Тараса Шевченка.
– Експонати ми Вам неодмінно повернемо! Через кілька днів! – каже Сергій Алієв.
– А я й не переймаюся, – каже добрий професор, пригощаючи нас духмяним чаєм з шоколадними цукерками.
Святий чоловік. Праведник. На таких земля тримається.

Січень 2008 року


15 16

Січеслав