проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
Огляди, відгуки, рецензії

Віктор ГРИЦЕНКО

СПОКУТА ЗА КРАДЕНЕ ЩАСТЯ
ЧИ ОДВІЧНИЙ ПОДВИГ МАТЕРІ?

Не буде перебільшенням сказати, що вивчення творчості Т. Г. Шевченка учнями 9-го класу вимагає від учителя найбільших зусиль, адже перед ним стоїть завдання закласти в голови слухачів таку інформацію, яка через два (!) роки допоможе відмінно справитися з екзаменаційним твором. Скажімо, «Трагізм образу матері в поемі Т. Г. Шевченка «Наймичка». Треба бути досить наївним, щоб вірити в це. Найімовірніше учень прийде на екзамен, озброївшись «шпорою».
І то, на його погляд, не біда, що у шпаргалці, рекомендованій, скажімо, лабораторією славістичних студій Тернопільського педінституту, у названій темі немає жодного слова про трагізм. «Озброєний» учень слухає вчителя, м'яко кажучи, неуважно, хоча вчителю здається, що з його уст лунає істина:
• образ жінки в українській літературі – це спроба реабілітувати нас за провини перед матерями;
• ніхто не підіймав на таку висоту жінку підневільної України, як це зробив у своїх творах Кобзар;
• покритка Катерина не усвідомила свого найвищого призначення (бути матір'ю), а от Ганна з поеми «Наймичка» заради сина проходить через життя-покару;
• у своїх пошуках жіночого ідеалу Шевченко згодом змалює ще більш вражаючі образи, але трагічні долі і матері Алкіда (поема «Неофіти»), і Матері Божої (поема «Марія») свої витоки (як поетичні образи) беруть з горя матерІ-одиначки Ганни, яка в тогочасному суспільстві не могила знайти щастя...
Зробимо паузу, переведемо дух і подумаймо над запитанням, яке почуємо від учнів: «Чому?». Що полюбила негідника? Це учнів не влаштовує. Сьогодні негідників не менше. «Ганна – жертва», – повторює вчитель істину підручника, а щоб підсилити думку, розкриє журнал «Дивослово», де Андрій Скоць з Львівського університету запевняє, що «поема Шевченка «Наймичка», крім усього, викликала обурення проти панів і того суспільного ладу, в якому їм дозволено чинити свавілля» («Дивослово», 1994р., №З). Коли вчитель бачить, що учнів не задовольнило таке пояснення, він говоритиме про тогочасні звичаї. Тут для більшості учнів узагалі тупикова ситуація, бо підлітки не можуть зрозуміти, чому батьки відмовляються від онука. І легше камінь головою розбити, ніж переконати, що народна мораль – не пустий забобон, що честь роду – це не просто красиві слова...
І вчитель, врешті, знову проголошує прописні істини:
• трагізм Ганни бачиться в тому, що становище її до самої смерті фальшиве (постійно має приховувати почуття матері);
• драматизм зростає з кожним прожитим роком, а особливо відчутний в ситуаціях, де змальовано одруження Марка та хворобу наймички;
• трагічність долі проглядається в тому, що навіть в останню хвилину жінка не відчула, що Марко любить її як син.
Мине рік після учительських одкровень, і, розповідаючи десятикласникам про історію написання драми Івана Франка «Украдене щастя», нещасний педагог, відштовхнувшись асоціативно від імені Анна, знову згадає Шевченківську в героїню. І обірве свою розповідь на півслові, бо перед ним розкриється глибока таємниця. Вважаючи поему «Наймичка» найкращим доказом геніальності Шевченка, Іван Франко найпершим і найкраще зрозумів героїню Кобзаря – вона прагла вкрасти собі крихту щастя1. Предметне дослідження «Наймички» стало основою лекції у Львівському університеті 22 березня 1895 року, а до цього, від 1891 до189З року, Каменяр працював над драмою «Украдене щастя», в основу якої, як стверджують усі літературознавці, покладено народний епос – «Пісню про жандаря». І тільки? Дослідники проводять паралелі з «Анною Кареніною» Льва Толстого, «Грозою» О. Островського і навіть «Мадам Боварі» Г. Флобера, не помічаючи впливу творів Т. Шевченка. Чи не мав Франко хоча б на підсвідомому рівні й інший зразок – мрію здобути щастя Шевченківської Ганни?
Спробуймо і ми на трагедію наймички подивитися іншими очима. От перед нами випливає з туману образ молоденької дівчини, наївної, щирої. Серце Ганнусі (в передсмертну хвилину вона відмовиться від цього імені) прагне любові. І вона полюбила так сильно, що забула про все на світі. Кохання з москалем – заборонений плід для дівчини. А заборонене – найсолодше. Дівчина жила щастям, прихованим від усіх людей, щастям, яким не поділишся, бо воно крадене. А красти – гріх! А де гріх – там покута, там покара. Зник, як і не було, коханий. Лишилася одна лиха слава. Та з народженням дитини народилася материнська любов, яку, здається, Ганні краще було б не знати.
Перечитуючи пролог поеми, ми помітимо те, на що раніше не звертали уваги навіть відомі шевченкознавці: Ганна, підкидаючи дитя хуторянам, не виносила ще думки бути поряд з сином:
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть...
Так трагічна доля молодої матері зробила ще один виток. Поет не сказав, чого коштувала, яких душевних мук завдала Ганні розлука з сином. Через рік тортур серце матері перемогло серце гордої багачки, Так вона стала наймичкою Ганною, бо вдруге їй захотілося щастя – щастя матері. На перший погляд, вона його зазнала, але кожну крихту щастя треба було облити гіркими сльозами:
А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає...
Усе тече, усе міняється... Так говорили стародавні мудреці. Та не змінилося на краще життя наймички, бо, як і раніше, вона має ховатися зі своєю, тепер вже материнською любов'ю. Її полинове причастя щороку стає гіркішим. У день заручин Марка з Катрею серце матері не витримує:
А наймичка у порогу
Вхопилась рухами
За одвірок та й зомліла...
Спокута самовідданою любов'ю не принесла полегкість Ганні, і жінка шукає порятунку в Бога, щороку вирушаючи на прощу до Києва. Кожного разу, повертаючись із прощі, Ганна несла гостинці, та в останній раз вона не купила нічого собі та Маркові бо не стало грошей. Це – перше пояснення, а друге найкращим подарунком синові бачиться материнська любов (відчувається, що Ганна прийняла рішення зізнатися Маркові).
Трагічним акордом звучить ця сцена зізнання. Цього разу не витримує і серце сина:
Зомлів Марко, й земля задрижала.
Прокинувся... до матері –
А мати вже спала!
Ганна не встигла відчути синівську любов. Цю любов бачить тільки читач, адже Марко кинувся саме до матері, яка заснула вічним сном...
Отже, маємо два погляди на причини трагедії української дівчини, української матері. Поет звинуватив тогочасне суспільство і його звичаї? Важко не погодитися. Але це мабуть, один бік медалі. Порушив тему краденого щастя? Можливо, як можливо і те, що Ганна каралася за відступництво від заповіді «Не кради!» Та, переглянувши драму «Украдене щастя», ми приходимо до думки, що ситі не зможуть оцінити окраєць краденого хліба в рухах людини, що вмирає від голоду...
Чи можливий третій погляд? Можливий! Якщо ми перечитаємо повість «Наймичка» (саме до цього у багатьох учителів руки і не доходять, бо їх зупиняє запевнення підручника, що прозові твори Шевченка не вплинули на розвиток літературного процесу середини ХІХ ст., бо друком з'явилися аж у 80-х роках).2
Згадуючи статтю Івана Франка «Наймичка» Т. Шевченка», Борис Степанишин чомусь не знайомить 9-класників з результатом зіставлення й порівняння поеми з однойменною повістю. А даремно! Вчителю, в якого немає 50-томного видання творів Каменяра (цих томів і в бібліотеках Кривого Рогу не знайти), варто зробити це порівняння самостійно, щоб зрозуміти, чому Шевченко не вдовольнився поемою і вирішив продовжити розмову. Невже тільки тому, що «у повісті... вводиться образ спокусника, підкреслюється вищість героїні над спокусником»3..? Здається, що Георгій Неділько нове трактування образу наймички бачить саме в оцій вищості героїні над спокусником, а тому в такому серйозному дослідженні ставить крапку, залишивши читача «думу думати». Попередницею і поеми, і повісті «Наймичка» в українській літературі залишається повість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана». Зведення дівчини з народу паном-спокусником – це, слід визнати, блукаючий сюжет тогочасної літератури. Мабуть, в житті трапилися сотні і тисячі трагедій, перш ніж за цю тему взялися письменники. Вже оцінюючи «Катерину», ми говорили, що Шевченко трактував зведення дівчини не в моральному, а соціальному планах: дворяни зводять дівчат не тому, що погано виховані, а тому, що вони з іншого, панівного, класу. Саме таку думку проведено в шкільному підручнику. Але настільки це відповідає істині? Невже Шевченко був байдужий до моралі? Повість «Наймичка», на нашу думку, і вносить ясність у порушену проблему, хоча вже в поемі «Катерина» поет почав з моралі: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...» Але застереження поета, як і заборони батьків, не діяли. Чому? Відповідь знайти важко. Дівчат не зупиняло навіть те, що від спокусників уже хтось із товаришок постраждав – за возом Лукіїного улана в похід пішла її ж таки землячка. Думається, що в такий спосіб наші прабабусі бунтували проти звичаю виходити заміж за вказівкою батьків. Справді, досить часто дівочої згоди ніхто не питав. Сьогодні ми спішимо жити. Навіть книжки читаємо по діагоналі. А потім дивуємося: «Де ж істина?». А в повісті «Наймичка», що не абзац, то і спонукання до роздумів.
«Вздрогнуло сердце не одного чорнобрового косаря при виде этих зловещих вих»4. Віхи із соломи – повідомлення про постій уланів. І парубки, навчені попередніми постоями, зрозуміли, що в них появилися суперники, Саме суперники, бо все залежить від поведінки дівчат. Це розуміли хлопці, в цьому був переконаний автор повісті: «А жницы! О мои родные жницы! Никакие кровавые драмы вас не научат. Новина – ваш проклятый идол, перед которым вы кладете все, часто честь, а за нею и жизнь свою бесталанную!»
Оксана, героїня Квітки-Основ'яненка, не хотіла йти заміж за селянина, тішила себе надією стати офіцершою-панею. «Але це ж у Квітки! У Шевченка не так!» – говоримо ми, прагнучи «підправити» класика літератури (Шевченка також нещодавно «підправляли», бо не розумів, мовляв, ролі Петра Першого чи не так трактував Б. Хмельницького) Здається, й словом автор не дає знати, як сталося падіння його героїні. Зрозуміло, вона духовно вища від Оксани, змальованої Квіткою-Основ'яненком. Але те, що цариця свята не вийшла на вечорниці до чорнобрових косарів, свідчить, що вона не бачила серед них собі рівні. Переоцінка себе – ось та першопричина, що розпочала стежину до трагедії. Лукія, цінуючи свою красу, вважає, що це дає можливість розрізнити добро і зло. Її краса потягнулася до краси улана, але її щирість зустрілася з підступністю. Дівчина красу зовнішню ототожнює з душевною, але виявилося, що улан міг побожитися і збрехати. Цнотлива душа селянки не могла такого допустити, бо Боже слово було для неї над усе. Та все ж і Лукії довелося говорити неправду, коли наймалася на хутір. 3 теплотою говорить письменник про благородство хуторян («несчастного не должно спрашивать о его.прежнем счастьи»).
Героїня поеми Ганна вік звікувала, не зустрівши (волею автора, певно) на своєму шляху жодного мужчини, який оцінив би її красу і провів би через чергове коло пекла. Вона постає з рядків, поеми святою, хоча нам відомо з Біблії, що нечиста сила прагнула звабити навіть Христа. Дияволом-спокусником став для Лукії молоденький корнет, який мав би упасти до її ніг (настільки юна мати бачилася гарною до святості), та не впав, не попросив простити. 3 гіркою іронією зауважує Шевченко, що вино (а, можливо, і виховання) завадили Улану бути чесним. Ці рядки – пряме заперечення, що Шевченко думав тільки про соціальні причини у стосунках українських дівчат з російськими офіцерами. Відсутність благородства у благородного за походженням! Що може бути ганебнішим? Улан не мучиться від докорів совісті, а виношує плани повторити колишню пригоду. Він навіть упевнений, що й Лукія жалкує, що народження дитини перервало їхній любовний зв'язок. Та ні, до молодої матері прийшло прозріння. Щоправда, був появився туман, що закривав очі, скрашував минуле. Молодиця відчула раптом ревність, коли дізналася, що має суперницю. Кажуть, що вода м'яка, та камінь руйнує. «Слабая ты женщина! Ты готова слушать его хитрые дьявольские речи». Скільки гіркоти в цих авторських словах. Лукію рятує любов до сина. «Без высокой любви твоей к детищу пошла бы ты за эскадроном, как ходят тысячи тебе подобных». Та коли бачиш Лукію в її рідному селі, якось мимоволі відчуваєш бажання викреслити слова про подвиг матері, про життя-покуту заради сина. Справді, помирає від сліз і печалі мати, спивається батько. Занадто висока ціна у дівочого захоплення красивими словами, якi уміли говорити спокусники в мундирах, але не вміли чорноброві селюки. Та, певно, і серед них траплялися донжуани, якщо Лукія бере клятву з Марка, що він не зробить зла дівчині, до котрої ходить.
Якоюсь неправдоподібною бачиться Лукія в рідному селі. Не відчуває читач її каяття. Ходила до церкви, та не спробувала знайти могили батьків, щоб окропити їх своїми слізьми. Слід зауважити, що тільки нічні молитви її наближають до святості Ганни. Навіть на прощу до Києва ходила кілька разів стара Марта, а Лукія тільки тоді, коли Марко почав чумакувати. Якщо останній раз із Києва Ганна несла синові своє зізнання, то Лукія, відчувши смерть, розповідає Якимові про приховані гроші. І тільки в останні хвилини образ Ганни накладається на образ Лукії. Нещасна мати найперша чує повернення сина. Автор повісті знаходить для останнього речення такі слова, що стискають серце читача і довго не відпускають: «Когда Яким возвратился в хату, то увидел, что Марко, плача, целовал ноги умершей наймички».
Гадаю, що такий драматичний фінал припав до вподоби й Івану Франкові, який був упевнений, що поему написано після повісті. Саме повість він ставив на вищий рівень, бо вважав за недолік поеми «цілковитий брак локального колориту»5 Мимо пильного ока дослідника не проходить жоден «огріх» Шевченка (скажімо, акт найму – у поемі він правдивіший, зате поява Лукії на хуторі в повісті вмотивована краще). Найкращими сторінками назвав Каменяр сторінки повісті, де Лукія вистояла проти умовлянь спокусника. Слабість Лукії, на думку Франка, робить і ближчою до читача. Не сподобався дослідникові фінал поеми, яким захоплюємося ми, читачі кінця ХХ ст. Франко докоряє Шевченкові за загальні фрази, зокрема «зомлів Марко, земля задрижала».
Коли читаєш статтю І. Франка «Наймичка» Т. Г. Шевченка», то врешті розумієш, якою святинею для Кобзаря була сім'я. Порушення цієї святості – найтяжче нещастя, найтяжчий гріх. А тому знову починаєш думати, що героїні і повісті, і поеми несуть покуту за свої гріхи, а материнська любов до дітей рятує жінок від чергового кроку до провалля, біля якого їм привидиться щастя. Якщо ж говорити про концепцію людини в творчості Шевченка, то з розглянутих творів видно (і це підтверджують роздуми Франка), що робота на панщині, визискування, неправда і здирства займають у світогляді Шевченка менше місця, ніж приниження людської гідності, зокрема приниження жінки – матері, в якій поет бачив основу родини. Тому Шевченко, на думку Франка, нападає на солдатчину, на кріпацькі порядки, що давали можливість панам розпоряджатися душами селянськими, як худобою.
Дівчата – покритки. Це – біль і ганьба нації (дехто з критиків Шевченка запевняв, що в українських селах дітей не підкидали, це прагнення видати бажане за дійсне). Після роздумів починаєш сумніватися, що Кобзар засуджував і тогочасні звичаї. Шевченко, запевняє І. Франко, не протестував проти нелюдського народного погляду, коли батьки виганяли доньку з дому. Мабуть, поет, як часом і ми, прості смертні, вважав таку боротьбу старших з молодшими гарантією чистоти і моральності в українському народному житті. І все ж любов до людини змушувала поета бути милосердним: засудивши дівочу ганьбу, він складав гімн матері, створював образи, які по праву належать світовій літературі.

Література:
1. І. Франко. 3ібр. Творів у 50 т. К., 1976-1986. Т. 29, стор. 468-469.
2. Борис Степанишин. Українська література для 9 класу. «Освіта», К., 1995р., стор. 272.
3. Георгій Неділько. Тарас Шевченко, Життя І творчість. «Радянська школа», К., 1988, стор. 199.
4. Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах. «Дніпро», К., 1978р. Т. 3., стор. 60. Далі вказую тільки сторінку.

Віктор ГРИЦЕНКО

ЧИЇ УСТА ГЛАГОЛЯТЬ ІСТИНУ

Полемічні нотатки

Не дуріте дітей ваших...
Тарас Шевченко

Та помиляється її народ !..
Володимир Сосюра

«До Тараса Шевченка треба підходити, як до Везувію...»; «Дорости до Шевченка...»; «Шевченко для нас – і Глагол, і Закон!»; «З чим же ми з'явилися перед очі цивілізованого світу? З «Гайдамаками» Шевченка?..»
Наведені слова варто, мабуть, виділити шрифтом, не називаючи авторів, адже багато моїх земляків думає щось подібне. Справді, вулкан шевченківської поезії, на відміну від Везувію, продовжує клекотати, викликаючи в багатьох із нас страх, бо стільки вогню та болю, що де вже зрозуміти «все до титли». Ми не доросли до Генія, а тому й не розуміємо його, але стаємо на котурни, щоб зрівнятися з ним, і деремося на драбини, коли захочеться бути його милостивим суддею.
У своєму орієнтирі на Європу наше письменство не вперше відмовляється (зрікається!) від Шевченка, не знаходячи в світовій літературі величини, до якої можна було б прирівняти, як до еталона, українського Пророка. Даремно, звичайно, ревізіоністи творчості Шевченка витрачають зусилля на ці пошуки, бо більшого реаліста та демократа їм таки не знайти. Але слушно бідкаються, що Шевченка цивілізована Європа може і не зрозуміти. Це ми світову (європейську в тому числі) історію вивчаємо споконвіку, паралельно студіюючи літературу та образотворче мистецтво, а вечорами ось уже скільки років по всіх телеканалах дивимося кінофільми про життя «за бугром». Ми, як і американці, знаємо закони і мораль ковбоїв Дикого Заходу, жорстокість мафіозі та доброзичливість «нових центуріонів» з поліцейських дільниць. Нам навіть Тараса Бульбу можуть показати в американському тлумаченні, а ми спокійно будемо дивитися. «Може, так і треба?»
Ні, не знають європейці та іже з ними нашої історії віковічного рабства, яке й виробило нашу своєрідну ментальність. І де вже їм зрозуміти Шевченка, зокрема його поему, «Гайдамаки», коли ми самі його не розуміємо, хоча шевченкознавців у нас – хоч греблю гати!
Шкільний учитель словесності за десятки років роботи готує до життя вагому частку читачів, яким випала честь бути українським народом. Як навчить він читати й розуміти, так ті й дітям своїм перекажуть. Повторить учитель істину з підручника, що, «переконаний у невинності своїх діте, Ґонта однак вбиває їх, «щоб не було зради, щоб не було поговору», щоб ніхто не дорікав йому, що він відступив від присяги, – підуть у світ Божий духовні покручі, родичі Павлика Морозова, який також дотримався піонерської клятви.
З історії ми знаємо, що вбивства дітей не було. Але Шевченко чомусь вводить цю сцену, хоча добре знав, що в літературі того часу зображення гайдамацького повстання робилося «кривим дзеркалом»: народних месників трактували як кровожерних розбійників, злодюг, «пятно в нашей истории». На перший погляд, Т.Шевченко піддав до жару вогню, показуючи цю сцену, від якої холоне кров у жилах. Ми починаємо поспішно шукати виправдання: «Цю сцену Шевченко вводить в дусі народних уявлень про вірність присязі». Борис Степанишин повторює думку, відому мені з шкільних років (хтось і колись, мабуть, дав указівку так розуміти цю сцену). Його колега Олександра Бандура відмовляється від такого трактування, натомість пропонує учням оцінити вчинок Ґонти самостійно. А це, виявляється, зробити нелегко. І не тільки дітям...
Кілька років тому, підробляючи репетитором, я ділився думкою з учнями одинадцятих (не дев'ятих!) класів: «Шевченко цією сценою пророче застерігає і тогочасних, і майбутніх яничарів, показуючи, як важко буде завоювати довір'я народу, заплямувавши себе і службою його ворогам, і тим, що дітей своїх віддали на духовну поталу ворогові». Мовляв, чи треба дивуватися, що сьогодні ми не віримо власть імущим, які ще вчора стояли під іншими прапорами. Та от минулого року, працюючи в трьох дев'ятих класах, я запропонував учням написати твір-роздум «Чому Ґонта вбиває своїх дітей?». Доки кілька десятків моїх вихованців шукало істину (за підручником, до речі, пішла меншість), я також почав «копати глибше», відштовхнувшись від «народного уявлення про вірність присязі». Мене, звичайно, більше цікавило народне уявлення про добро та зло взагалі, якщо вже Шевченко в змалювання подій пішов за народними джерелами, спогадами старих людей і зокрема свого діда Івана. Як відомо, автор плідно використав і народну творчість Але в моїй пам'яті цвяшком засіли слова із поеми «Мазепа» Володимира Сосюри: «Та помиляється й народ !..» Чи не пішов і Тарас Шевченко за подібною помилкою? А якщо пішов, то чи усвідомлював хибність судження?
Так сталося, що мені водночас довелося розробляти кілька тем, зокрема велися спостереження, як в оповіданнях Володимира Винниченка зображено інстинкти натовпу (отого народу, як нам іноді здається!). Особливої уваги потребувала й думка, що в поемі «Гайдамаки » ми стали свідками зіткнення двох світоглядів – козачого й селянського, які стали основою ментальності українського народу. Що в характерах українців є козаче й селянське начало (термінологія дещо умовна), можна переконатися на цілому ряді прикладів, якщо бути уважним читачем. Селянське життя – це нудьга, пасивність і поступливість (таким бачиться в першому розділі поеми Ярема). Є в селянському побуті, звичайно, й просвітління – любов, сім'я, шлюб, господарювання на землі. А козачий світогляд не тільки відкидає усе, що дороге селянину, а й додає звитягу, дієвість, боротьбу за справедливість. А головне чоловічу дружбу (серед: козаків розповсюджене поняття побратимства, що врешті підводить нас до розуміння вірності присязі). Спробуймо глянути на Івана Ґонту саме через призму подібного бачення. З ласки вельможних польських магнатів став козак паном. За його рабську покору заплачено велику ціну – двоє сіл дарує йому граф Потоцький. А далі можна написати, що любов до рідної землі перемагає, бо Іван не став катом українського народу, приєднався до повстанців. Напишемо – і ніхто не заперечить, бо так трактував свого героя й автор поеми. Та невже тільки любов до народу керувала вчинками Ґонти ?
Якщо є питання, на нього треба відповідати, а не робити вигляд, що його не існує. Що Ґонта – козак, ні в кого не виникає сумніву. Отже, йому і властиве все те, що оспіване в народній пісні («проміняв жінку на тютюн та люльку») або змальоване Миколою Гоголем у повісті «Тарас Бульба» («Не слушай, сынку, матери! Она – баба!»). Істинно козача байдужість до сім'ї бачиться мені в тому, що одружений Ґонта на католичці, яка й дітей виховує католиками. Він, як сотник надвірного війська, багато мав, але в гайдамацькому русі, очевидно, побачив можливість досягти ще більшого – стати полковником чи навіть гетьманом. І він поставив на карту все...
І, якщо подумати, ризик Ґонти можна виправдати: лідерство в цій людині закладено природою. У популярній літературі можна знайти думку австрійського лікаря й психолога А.Адлера, який, посилаючись на спостереження багатьох соціологів та етнографів, зробив висновок, що будь – якій суспільній структурі властива форма піраміди, на вершині якої стоїть лідер. У різні епохи його називали вождем чи царем, тепер – президентом. Але, хоч як його назви, суть залишається незмінною: він буде належати до типу людей, умовно названому «тип альфа». Люди цього типу народжені, щоб владарювати. І для цього вони готові не тільки боротися, а й убивати й загинути самим. І все заради того, щоб реалізувати закладений у них нахил.
Мову веду не до того, щоб «розвінчати» ореол навколо імені Ґонти, «мученика праведного». Ця людина віддала життя за Україну. Схиляю в пошані голову, але мовчати не можу, бо нерозуміння вчинку може призвести до страшних наслідків. Із творів тільки своїх учнів я виписав 77 думок, які відбилися болем у моїй душі. Оцінюючи твори, я, звичайно, не ставив низьку оцінку, коли учень, на мою думку, не розумів ні Ґонти, ні Шевченка. Червоною пастою я писав і писав зауваження (часом – логічні, а часом – болючі), щоб у своїх роздумах діти вийшли на повторне коло, доторкаючись до Добра і Зла оголеним нервом. Назву кілька прикладів, подаючи в дужках коментар «по гарячих слідах», бо в той час я не мав розкоші на довге роздумування:
1. «Ми не засуджуємо Ґонту, хоча це ніби й не етичний вчинок...» (У такій ситуації говорити про етику? Мені страшно за Вашу душу!..)
2. «Я навіть не вважаю його вчинок надто жорстоким, бо Ґонта позбавив дітей зайвих страждань...» (Коли заболить зуб, попросіть батьків відрубати Вам голову!..)
3. «Шевченко ввів цю сцену, щоб підняти люд на боротьбу за велику ідею...» (Попитайте своїх батьків, чи заріжуть вони Вас заради великої ідеї. Ідею придумайте самі).
4. «Ґонта був ватажком і мусив так зробити, бо громадянський обов'язок має перемогти особисте...» (Ви хотіли б, щоб у нашому суспільстві лідером була людина, схожа на Ґонту?..)
5. «Ґонта вбиває синів, щоб не вбили його, коли виростуть...» (Тоді він – боягуз нещасний!..)
6. «Ґонта не знав, що його діти католики...» (А що він знав як батько?)
7. «Ґонта просто хотів уберегтись від ганьби перед гайдамаками...» (Занадто висока ціна!..)
8. «Якби Ґонта вчинив інакше, це було б не на користь гайдамакам...» (Чому? Їм хотілося бути в очах людей жорстокими, такими, що не знають милосердя?)
9. «Чом матері не вбили?..» (А хто дітям обрав матір? Син, котрий убиває матір,– виродок! Чому Ґонта учить дітей своїх?...)
10. «Мати мала вбити дітей, доки вони нехрещені...» (Що Ви пишете! Мені страшно за Вас. Яку релігію Ви оберете своїм дітям?..)
11. «У Ґонті переважає вірність народові, а не любов до дітей...» («Якщо хтось каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, то це брехня...» – Послання Іоанна).
12. «Ксьондз гадав, що діти Ґонти, коли виростуть, уб'ють батька, бо той православної віри...» (Що це за віра в Бога, коли кличуть до вбивства рідного батька?)
13. «Що думав Ґонта, коли дозволяв дружині католичці виростити дітей католиками? Убивством Ґонта, можливо, хотів виправдати свою помилку...» (Ох, можливо!)
14. «Сценою вбивства Шевченко засудив ворожнечу на релігійному ґрунті...» (Ми з Вами – однодумці...)
15. «На мою думку, краще самому померти, ніж вбивати своїх дітей...» (Устами дитяти глаголить істина!..)
16. «Вину за вбивство Ґонта переклав на дружину та клятву...» (Українська ментальність: якби знаття, що так вийде!)
17. «Цей епізод має дуже вагомий зміст: людина може вбити своїх дітей, щоб інші люди жили і гарно...» (Щастя людства не має права переважити сльозу дитини!)
18. «Ґонта не є звичайною людиною: він – автомат, в який закладено програму на вбивство кожного католика...» (Без коментарів).
19. «Своїх синів Ґонта зробив зрадниками сам...» (Слушна думка).
20. «Зрадити товаришів – більший гріх, ніж вбивство дітей...» (Якими балами можна виміряти гріх?)
21. «Щоб вбити своїх дітей, необхідна велика сила волі, стійкий характер...» (Або бути божевільним!)
22. «Ґонта, ховаючи дітей, все-таки зраджує гайдамаків і порушує своє слово...» (Без коментарів).
23. «Ґонта зробив правильно. Я б так не змогла...» (Не прибідняйтеся! Схвалюючи вбивство, ми висловлюємо свою готовність вбивати).
24. «Ґонта вчинив так, щоб не зневажати самого себе...» (Після вбивства загордився?)
25. «Ненависть засліплює Ґонту, пригнічує інші почуття: самозбереження, любов до власних дітей...» (А може, щось інше засліплює?..)
26. «На прикладі Ґонти автор хоче показати нам волелюбність, відданість і жорстокість наших предків...» (Так, жорстокість ми сьогодні в сприймаємо інакше...)
27. «Мені здається, що Ґонта доводить свою святість не громаді, а єзуїту...» (Дуже гарна думка: єзуїтська хитрість відома в усьому світі!..)
28. «Після вбивства дітей життя для Ґонти втратило цінність...» (Запам'ятайте цей великий Закон!)
29. «Я не хочу жити в суспільстві, в якому батьки та діти вбивають одне одного. Прощаючи вбивцям, шукаючи їм виправдання, ми висловлюємо свою готовність переступити через трупи до примарного щастя...» (Цими словами вчитель закінчив свої коментарі та аналіз учнівських творів, розуміючи, що крапку ставити ще рано, адже через два роки юні «адвокати» Ґонти будуть читати оповідання Миколи Хвильового «Я (Романтика)» і в розпачі питатимуть учителя і всіх людей: «Як же можна вбити свою матір?!»).
Як в краплі води можна визначити хімічний склад розбурханого океану, так за судженнями дітей можна побачити позицію їхніх батьків, врешті отієї маси населення, котру називають народом. Як уже було сказано, Т.Шевченко в змалюванні сцени убивства Гонтою своїх дітей пішов за народними уявленнями... Треба визнати слушність цієї думки. Історія, літературні твори все більше й більше свідчать, що людський натовп, досить часто обожнює злих і жорстоких, охоче спостерігає бої гладіаторів, муки перших; християн, кинутих у клітку до диких звірів, страту повсталих рабів, розп'яття Ісуса Христа... Згадаймо, як майстерно передала поведінку натовпу під час страти народної піснярки Марусі Чурай в однойменному романі Ліна Костенко. Немовби зурочені, всі прагли попасти на видовище! Медики в таких випадках кажуть, що під час масових страт психологічний механізм самозбереження спонукає людину з натовпу асоціювати себе не зі страченим, а з тими, хто страчує. Навіть у гітлерівських таборах смерті деякі в'язні знаходили своєрідну втіху в тому, що в усьому наслідували есесівцям, прагнучи роздобути й носити знаки розрізнення або деталі мундирів (детальніше про це можна прочитати в книзі Олександра Горбовського та Юліана Семенова «Закрытые страницы истории» – М., «Мысль». 1988).
Первісні інстинкти агресії, що дрімали в людині, прокидаються, коли вона бачить страту, невидимими нитками прив'язуючи людину з натовпу до деспота й тирана. Підсвідоме ідентифікуючи себе зі своїм кривавим владарем, вона сама на мить відчує причетність до насилля, жорстокості та влади. Скажімо, у липні 1570 року в Москві цар Іван Грозний (Лютий) проводив одну із своїх звичних масових страт. Протягом двох годин близько 200 людей було живцем зварено, розпиляно навпіл, розрубано на шматки. Дітей і дружин страчених цар наказав потопити. Івашко Лютий, який власноручно брав участь у страті, звернувся до натовпу, що збуджено гув перед ним :
– Народе! Скажи, чи справедливий мій суд?
І народ дружними криками виразив свою підтримку:
– Дай Бог тобі довго жити, наш батеньку-царю! – кричали в натовпі. Але не менше дивна поведінка й тих, кого карали. Боярин, посаджений царем на палю, помираючи в нелюдських муках кричав:
– Боже, поможи цареві! Боже, даруй цареві щастя й спасіння!..
Багато хто ламав голову над цією психологічною загадкою. Ведучи мову про надзвичайну популярність у народу такого жорстокого правителя, як Іван Грозний, сучасник Шевченка польський письменник Адам Міцкевич сказав якось, що простий народ взагалі відчуває прихильність до лютості як до прояву сили та обожнює насилля. От тому, на думку поета, піддані Івана Грозного, навіть сім'ї його жертв, котрим немає числа, горювали, коли цар врешті помер.
Іван Грозний–улюблений історичний діяч Йосифа Сталіна. У березні 1953 року я був свідком, як за триста метрів від концтабору, де разом зі злочинцями мучилися й «вороги народу», жіноцтво нашого села ридало біля радіоприймача, до якого милостиво допустила дружина коменданта. Люди, задихаючись від сталінських податків та безплатної роботи в колгоспах, прямо не знали, як вони виживуть без вождя. Від тих днів минуло майже півстоліття, але скільки серед нас таких, що мріють про повернення сталінської системи!..
А звідси – і висновки. Сценою дітовбивства Шевченко, йдучи за народним уявленням про Добро і Зло, показав, крім усього, агресивну суть натовпу, бо пролита кров безвинних жертв була цементуючою лапкою між лідером та його прибічниками. Образ Івана Ґонти, одного з ватажків гайдамацького руху, несе подвійне навантаження. Заплямувавши себе службою ворогові свого народу й підсвідомо відчуваючи недовір'я нових побратимів, він стає рабом самолюбства і готовий переступити через загальнолюдські моральні критерії, аби тільки залишитися лідером. Хоч як це прикро, але цією людиною керувала, крім любові до рідного краю, і жадоба владарства, прагнення бути героєм-паливодою, який заради побратимів готовий на будь-який гріх. У тяжких муках зустрів Іван Ґонта свою останню годину життя. Його немилосердя було лише кількома ланками в безкінечному ланцюгові людської жорстокості, одним із тьми порушень Божих заповідей.

Література:
1. Українська література : Підручник для 9 кл. –К.: Освіта, 1997.–С. 192. 2. Українська література: Підручник для 9 кл. гуманітарних гімназій, ліцеїв і шкіл з поглибленим вивченням предмета. – К.; Освіта, 1988.– С.378


15 16

Січеслав