проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
МИСТЕЦТВО

Лідія ЯЦЕНКО
мистецтвознавець
(1940–2005)

АКВАРЕЛЬ «КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Це гордість наша, це слава, це розрада нашої безталанної, заплаканої України.
Д.І. Яворницький,
«Запорожці в поезії Т.Шевченка», 1912р.

«Кобзар» Тараса Шевченка не лише на його рідній землі, але й в усьому світі сприймається як символ України. Поезії «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «Думи мої...» відомі не менше ніж державний гімн. А от чи знаємо ми так, як творчість Шевченка-поета, творчість Шевченка-художника, прекрасного живописця та рисувальника, академіка гравюри, чиї офорти порівнювалися з рембрандтовими, митця, що відкрив нову добу і в образотворчому мистецтві України?
На жаль, образотворча спадщина Тараса Шевченка знана менше, як і менше збереглася. Під знаком питання щодо його автора є єдиний в музеях нашого козацького краю твір, пов'язаний з ім'ям Кобзаря, який так багато оспівував запорозьке Придніпров'я («Степ і степ, ревуть пороги і могили-гори. Тут родилась, гарцювала козацькая воля»), завітав і до наших теренів, про що згадкою лишились його малюнки «На Орілі».
Акварель «Київський університет» надійшла до Дніпропетровського художнього музею до сторіччя від дня смерті Тараса Шевченка 14 травня 1964 року в дар від громадянки Людмили Дмитрівни Адамович. Акварель – із приватної збірки Л. Д. Адамович, пов'язаної з ім'ям відомого українського митця, художника-графіка С. Т. Адамовича. На звороті роботи зберігся цікавий напис: «Омской Украинской громаде въ память о поэте-художнике Т. Г. Шевченко от дочери политического товарища и друга Тараса Григорьевича Михайла Сажина.20.IV.1917 г.Людм. Бушъ.» Хто ж він такий – однодумець і друг Т. Г. Шевченка?
Михайло Макарович Сажин (1820 –1885) – російський художник, товариш Шевченка по навчанню в Академії художеств, у нього зберігалося багато шевченкових малюнків. Протягом чотирьох років (чи не під впливом Шевченка, як і інші друзі Кобзаря по Академії Іван Соколов та Іван Гродницький, що присвятили свою творчість Україні) Михайло Сажин працював у Києві, видав великий альбом київських краєвидів. Серед них маємо й університет Св. Володимира.
Відомо, що в цей, «київський період» Тарас Шевченко та Михайло Сажин багато працювали разом. Як згадує у своїх спогадах письменник О. Чужбинський, у квітні 1846 року Шевченко оселився в Києві і «задумал снять все замечательные виды Києва, внутренности храмов и интересные окрестности. Сажин взял на себя некоторые части, и оба художника пропадали с утра, если только не мешала погода».
У Шевченковому альбомі 1845 року знаходимо серію малюнків, стилістично досить близьких роботі з нашого музею. Усі вони виконані у два кольори – бліда блакить неба й подібний до сепії колір землі. У такий спосіб створюється враження особливої невагомості, легкості і водночас це вимагає тонкого відчуття співвідношень світла й простору.
Відомо, що під час спільної роботи Шевченка й Сажина останній писав саме постаті й деталі. Це дає можливість припустити, що архітектурний пейзаж у названій вище музейній роботі міг бути виконаний Шевченком.
Маємо підстави вірити, що твір виконано, ймовірно, у співавторстві Т. Шевченка та М. Сажина, тобто, його насправді торкався пензель Шевченка-художника.

Олена ГОДЕНКО-НАКОНЕЧНА
мистецтвознавець

Образ Тараса Шевченка
у творчості художників Катеринослава–Дніпропетровська

Тарас Григорович Шевченко – епоха в українському мистецтві, кардинальний поворот у мисленні та творенні. Він не лише заявив про кричущу несправедливість, яка творилась у кріпосній державі, а й відродив перекази забутої давнини, осмислив народні традиції, створив невмирущі типи народного характеру. Після Шевченка мислити старими категоріями було вже неможливо. Колосальним є і вплив Шевченка, поета та художника, на розвиток українського образотворчого мистецтва. Ще за його життя з’явилась ціла когорта тих, хто підхопив його ідеї. Це були представники творчої української та російської інтелігенції середини ХІХ століття, послідовники Т.Г.Шев- ченка в образотворчому мистецтві: Л. Жемчужников, К. Трутовський, І. Соколов, М.Микешин та інші. Неодноразово до образу великого Тараса звертались й художники-передвижники: найвідомішими є портрети Т.Г. Шевченка роботи І. Крамського, І. Рєпіна, С. Васильківського. Офіційна ж влада російської імперії таку увагу до Шевченка не те що не заохочувала, навпаки – забороняла усіляке намагання вшановування його імені. Незважаючи на вороже ставлення до Т. Г. Шевченка з боку урядовців, на початку ХХ ст. розгортається справжня „шевченкіана” у мистецтві, коли народні прагнення величання свого кумира втілювались у численних конкурсах на пам’ятник Шевченку, світлиці української „Просвіти” прикрашались портретами Т. Г. Шевченка, видання шевченкових творів оздоблювались ілюстраціями.
На той час і на Катеринославщині можна було спостерігати посилення уваги до постаті Шевченка. Про це свідчать такі факти: 1909 року Д. І. Яворницький видає книжку „Матеріали до біографії
Т. Г. Шевченка”, де зазначено, що гроші від реалізації накладу підуть на створення пам’ятника поету. 1911 року громадськість Катеринослава долучається до відзначення 50-річчя з дня смерті Шевченка цілою низкою заходів, серед яких виставки викладачів та учнів таких осередків, як художньо-технічні курси, створені при Науковому товаристві, приватні художні студії В. В. Коренєва та М. І. Хейлика, художньо-ремісничі навчальні майстерні О. Н. Долгової. Серед активних учасників тогочасних виставок – відомі місцеві художники: В. В. Коренєв, Н. Моргунов, М. Сапожников, П. Окулов, Б. Смирнов, І. Євсевський, І. Горбоносов та інші. У 1912 році видається „Кобзар” з ілюстраціями художника
Б. Смирнова до таких шевченкових творів, як „Катерина”, „Тополя”, „Сліпий”, „Сон” та ін. А у 1914 р. Наукове товариство, незважаючи на складну суспільно-політичну ситуацію напередодні світової війни, утворило комітет по відзначенню 100-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка. У місті відбулися шевченківські читання, постановка п’єси Шевченка „Назар Стодоля” (в оформленні В.Коренєва), вихід однотомного видання творів поета. Громадськість звернулась до влади про збір коштів на пам’ятник Шевченку, проте прохання було відхилено. На той час багато художників за своєю особистою ініціативою працювали над створенням образу Т.Г.Шевченка: відомим є створений художником
В. О. Корнієнком портрет Т.Г.Шевченка (1904), що згодом потрапив до колекції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького; багато митців тяжіли до національної тематики, до пейзажів української природи, серед них З. Подушко, І.Горбоносов, М. Погрібняк, П. Порубаєв та інші1.
На жаль, маємо обмаль інформації про мистецтво Катеринославщини буремних років національної боротьби 1917–1919 років. Більш відомими є факти культурного життя часів встановлення радянської влади, коли активно розвивається агітаційно-масове мистецтво та монументальна пропаганда. Дніпропетровські художники А.Страхов, М. Сапожников, Б. Смирнов, Г. Теннер,
М. Погрібняк використовували образ Шевченка у своїх плакатах, декоративних панно, скульптурних композиціях. Наприклад, скульптор Г. С. Теннер (згодом професор Одеської художньої школи), якого протягом усього життя хвилював образ Шевченка, 1924 року представив три проекти на конкурс пам’ятника Шевченку для Миколаївського саду у Києві; скульптор і плакатист А. Страхов, на той час декан Харківського художньо-промислового інституту, брав участь у конкурсі 1933 р. на кращий проект пам’ятника Шевченку для Харкова. (Бюст Т.Г.Шевченка цього автора рекомендували для встановлення в одному з міст України). Ще один відомий катеринославський-дніпропетровський художник-педагог М.С.Погрібняк, який виховувався на творах Шевченка (цьому сприяло й навчання у Миргородській художньо-промисловій школі у О. Сластіона, відомого своїми ілюстраціями до „Кобзаря”, та Ф. Красицького, троюрідного племінника Т.Шевченка), 1920 року створив панно символічного характеру „Засійся, чорна ниво, волею ясною” з образом Шевченка-сіятеля.
Визначний український графік, наш земляк О. Г. Данченко, який був учнем М.Погрібняка в Дніпропетровському художньому училищі, згадував, як його вчитель, коли бачив безпорадність своїх вихованців, відправляв їх копіювати твори з видань Шевченка2. Можливо, саме тоді закладалась любов О. Данченка до творчості Т. Шевченка. Це знайшло своє відображення в майбутніх мистецьких уподобаннях графіка, який за своє творче життя оформив три „Кобзарі”. Перше, київське, видання 1963 р. було відзначено дипломами ІІ ступеня на Республіканському та Всесоюзному конкурсах книги; у 1983 р. вийшов російськомовний „Кобзарь” у Москві, а 1984 р. художник за оформлення „Кобзаря” київського видавництва отримав Спеціальний диплом на Республіканському конкурсі та диплом І ступеня на Всесоюзному конкурсі книги. Не лише О. Данченко, а й інші уславлені українські митці, родом з Дніпропетровщини, увійшли в українське мистецтво творами, пов’язаними із Т. Г. Шевченком. Уродженець Катеринославщини, відомий російський скульптор, професор Петербурзької академії мистецтв В. Беклемішев у 1899 р. створив два портрети Т. Г. Шевченка – гіпсовий та мармуровий. Ще один дніпропетровець, вихованець місцевої художньої школи, знаний український скульптор О.Олійник створив пам’ятник Т.Г.Шевченку у канадському місті Палермо (1951, у співавторстві з
М. Вронським). Василь Захарович Бородай, уславлений український майстер, відзначений багатьма званнями та нагородами, теж серед тих, хто ніс образ Т.Шевченка по світах: його блискучі скульптурні витвори – пам’ятник Т.Шевченку в США, в Аров-парку поблизу Нью-Йорка (1970) та в Білому Борі у Польщі (1986) вражають своїм могутнім звучанням.
У Дніпропетровську перший загальнозначимий пам’ятник Т.Г.Шевченку був створений І. С. Знобою у парку ім. Т. Г. Шевченка (1949, згодом перенесений у селище Шевченкове; пам’ятник демонтовано у 2007 р.; нині заплановане його відновлення). Другий монумент постав на Монастирському острові цього ж парку у 1959 році, зроблений І. С. Знобою разом із сином, скульптором В. І. Знобою. Естафету по увічненню пам’яті Т. Г. Шевченка в монументальній пластиці продовжили сучасні дніпропетровські скульптори: за часів Незалежності постали у бронзі молодий Шевченко у центрі обласного центру (1992, автор – скульптор В. П. Небоженко) та літній Шевченко – у Дніпродзержинську (2000, автор – скульптор Г. Хачатрян).
Кожне покоління митців сприймає Т. Г. Шевченка по-своєму. В дорадянський час образ Великого Кобзаря подавався як образ співця народного горя. Радянська влада, як відомо, канонізувала образ Шевченка передусім як революціонера та демократа, ювілеї якого почали відзначатися усією країною. Вперше особливо гучно святкувалась дата 125-ліття з дня народження Т.Г.Шевченка 1939 року. У Дніпропетровському художньому музеї була проведена художня виставка, приурочена до цього ювілею. На ній експонувались понад 250 творів живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва. Шевченківську тематику не оминули такі провідні дніпропетровські майстри, як М. Панін, М. Погрібняк, Б. Смирнов, М. Молочний, І. Веременко, О. Вандаловський, І. Зноба, О. Жирадков та багато інших. Привернули увагу такі твори, як „Портрет Т. Г. Шевченка” В. Коренєва, проект пам’ятника Т. Г. Шевченку Г. Теннера, графічні аркуші „Причинна”, „Гайдамаки”, „Сова” О. Вандаловського, картина „Перебування Т. Г. Шевченка на Хортиці” О. Максименка. Майже всі твори цієї виставки, на жаль, загинули під час німецько-фашистської окупації. Серед тих, що збереглися – два оригінальних полотна дніпропетровської експозиції – „Т. Г. Шевченко з художником І. Сошенком” І. М. Шульги та
„Т. Г. Шевченко серед сучасників” А.Л.Мейстера, які було передано у Київський музей Т. Г. Шевченка.
За покликом душі до образу Т. Г. Шевченка зверталась художниця „бойчукістської” плеяди
М. Є. Котляревська, класик української графіки: ще в 1930-х роках, коли жила і працювала у Харкові, вона оформлювала „Вибране” Т. Г. Шевченка, 1942-м роком позначена її ліногравюра „Сон”; відомо, що художниця ілюструвала поему „Катерина” та інші твори поета. Неодноразово обирав Шевченка героєм своїх творів скромний дніпропетровський художник Паладій Євдущенко (автор картини „Т.Шевченко серед селян”). Тарасова доля й поезія припали близько до серця й живописцю
Л. К. Кудрявцеву, який у полотні „Т. Г. Шевченко у Санкт-Петербурзі” (1958 р.) прагнув портретно-історичної достовірності.
У післявоєнний час, як правило, пожвавлення інтересу до постаті Т. Г. Шевченка відбувалось при святкуванні чергових ювілейних шевченківських дат. Обласні організації Спілки художників України, зокрема й Дніпропетровська організація (яка постала у 1957 році), традиційно проводили обласні художні виставки перед тим як направити твори своїх представників – членів Спілки – до Києва, на Республіканські ювілейні виставки. У 1961 році відзначалось 100-річчя від дня смерті, а у 1964-му – 150-річчя від дня народження Тараса Григоровича.
Обласна художня виставка, що відкрилася 7 березня 1961 року у залах Дніпропетровського художнього музею, засвідчила, що на тлі робіт, які були створені як данина черговій ювілейній даті, з’явилась низка щирих та хвилюючих образів і самого Т.Г.Шевченка, і героїв його поезій, також краєвидів шевченківських місць. У місцевій пресі з’явилися відгуки на цю подію3, де відзначалось, що виставка вміщувала 146 роботи 79 авторів, а 70 творів 39 дніпропетровських митців були направлені на Республіканську художню виставку, що особливий успіх у глядачів мали тематичні картини
„У дяка в науці” живописців А. Костенка та К. Беркути, „Зустріч Т.Г. Шевченка з І. Сошенком” Г. Латунова, „Приїзд М. Щепкіна до Т. Шевченка у Нижній Новгород” І.А.Коваленка. Це були оповідальні жанрові композиції, побудовані на основі певної драматургії сюжету або психологічної характеристики основних героїв. Більш новаторськими за своїм звучанням, у дусі мистецтва нового покоління шістдесятників, виглядали твори В. Ерліха („Т. Г. Шевченко”), Г. Чернявського („Вид на Чернечу гору. Канів”), М. Козуліна (картина „Свіжий вітер” та серія графічних портретів виконавців ролей у п’єсі „Думи мої, думи” в постановці Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка), В. Жугана („Дуб”),
В. Філоненка, А. Потапенка, В. Горбаченка, В.Сокола.
В. Філоненко та А. Потапенко продемонстрували на виставці результати свого творчого відрядження до м. Форт Шевченка у Казахстані, по місцях заслання поета. Етюдні пейзажі цих художників і до сьогодні не втратили свіжості та безпосередності свого звучання. Художники описали своє враження від минулого або сьогодення, наприклад: „Руїни Новопетровської фортеці” та „Казахський аул Аташ”
В. Філоненка, „Руїни казарми у фортеці Форт Шевченка” та „Форт Шевченка” А. Потапенка.
Іншу плідну подорож – історичними місцями Черкащини, де народився і побував Т. Г. Шевченко, здійснили художники В. Горбаченко та В. Сокіл. Серед найбільш вдалих мальовничих композицій критики відзначали „Три криниці” та „Богданова церква у Суботові” В. Сокола, „Чигирин. Вид на Богданову гору” та „На березі Тясмина” В. Горбаченка.
В експозиції було багато графіки, зокрема ілюстрацій до поезії Шевченка та плакатів. Усі, хто описував ту виставку, звертали увагу на гуаші О. Талєєва („Перебендя взимку”) та П. Магра („Сліпий”), на вдалі офорти Ю. Корякіна (серія ілюстрацій до „Гамалії”) та пастелі В. Костенка („Катерина”). Учасниками тієї виставки були й такі корифеї українського мистецтва, як М. Котляревська (ліногравюра „Сон”),
В. Ховаєв („Кайдани порвіте …”, папір, туш), М. Родзін (офорт „Тарасова могила”).
Розділ скульптури був представлений гіпсовими композиціями криворожанина А.Васякіна („Шевченко в засланні”), дніпропетровців О. Жирадкова („Портрет Т.Шевченка”), Г. Левчука („Кобзар”), С. Огія („Сліпа”), О. Ситника („Єдиного сина …”) та іншими.
Показово, що багато тодішніх учнів Дніпропетровського художнього училища, майбутніх знаних художників, взяли активну участь у виставці, серед них – нині киянин М. Малишко, дніпропетровець Ф. Клименко, дніпродзержинець А. Жежер та ін.
Обласна виставка творів дніпропетровських художників 1964 року, присвячена 150-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка, так само проходила у Дніпропетровському художньому музеєві.4 Вона була масштабніша за попередню, на ній демонструвались понад 200 творів про Т. Шевченка і про Україну.
Оглядаючи та узагальнюючи художні досягнення дніпропетровських митців 1960-х років, зокрема й за підсумками названої виставки, приходимо до висновку, що найбільш вдалими були твори тих, хто опрацьовував великий обсяг матеріалів з обраної теми. Уже названі В. Філоненко та
А. Потапенко, захопившись мандрами, а також їх колеги Л.Тальський та Р. Шустерман вирушили шевченковими шляхами – місцями оренбурзького заслання Т.Шевченка – і привезли до Дніпропетровська вагомі результати своїх подорожей. Мальовничі, хоча й стримані за колоритом, етюди художньо-документального характеру показали А. Потапенко („Оренбург восени”, „Аральське море” та інші серії „По Середній Азії”) та В. Філоненко („Дім в Оренбурзі, де жив Т.Г.Шевченко”, „На Кос-Аралі” та ін.). Схвальну оцінку отримали графічні аркуші Л.Тальського (особливо ліногравюра „Пісня про Тараса”), твори Р. Шустермана („Форт Шевченка”).
Тематичні картини того часу нерідко були виконані за традиційною композицією: Шевченко над Дніпром, Шевченко у колі однодумців, кобзар при дорозі. Такими видаються полотна „Пісні Кобзаря” М. Кокіна, „Т. Г. Шевченко слухає музику М.Глинки” М. Пушного, „Співець про людське горе” Р. Бодрієнка, „Т. Г. Шевченко в Катеринославі” А. Глинова та деякі інші. Більшою життєвою силою та емоційністю були наповнені портретні композиції (наприклад, „Думи Тараса” В. Ерліха або „Юність Катерини”
А. Жежера) та пейзажі („Тарасова гора” М. Чернявського, „Вечір” В.Ховаєва, серія „По місцях, де перебував Шевченко” В. Горбаченка, „Шлях на Моринці” В.Жугана та ін.). Нові твори шевченківської тематики продемонстрували графіки: М. Котляревська („Лілея”, „Парк ім. Т. Г. Шевченка”), М. Родзін („Біля могили солдата”), П. Магро („Старі Моринці”), Ю. Корякін („В заслання”), В. Костенко („Наймичка”), Ф. Клименко („В Моринцях”), О. Ніколенко (серія „Іменем Т. Г. Шевченка”) та багато інших. Вправні портрети Т. Г. Шевченка – мозаїчний та на кераміці – продемонстрував художник-кераміст
В. Шпиганович.
Скромніший за живопис та графіку вигляд мала на виставці 1964 року скульптура. Привернув увагу ескіз статуї Т.Г.Шевченка (1958, оргскло) на той час вже московського скульптора І. Першудчева. Інші твори були виконані у гіпсі, наступний „Кобзар” Г.Левчука, „Ян Гус” О. Ситника, „Т. Шевченко,
М. Чернишевський і М. Добролюбов” С.Огія.
У 1970–80-х роках у Дніпропетровську з’явились монументальні розписи з постаттю Т. Г. Шевченка. Передусім це пов’язано з реконструкцією музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. У 1979 році, на початку своєї творчої кар’єри, відомий український художник-монументаліст Олександр Бородай на сходах театру виконав прекрасний розпис „Т. Шевченко та герої його поетичних творів”, який складається з трьох композицій: „Т. Г. Шевченко” в центрі, „Косарі” та „Пісні” (або „Повернення з поля”) по боках. Ця робота своєю емоційною теплотою та особливою живописною пластикою вирізнялась поміж усього іншого, що було створено в дніпропетровській „шевченкіані”. Тарас Шевченко в світлому убранні, офіційний і людяний водночас, опинився в оточенні Григорія Сковороди, Івана. Котляревського, Миколи Гоголя, Миколи Чернишевського та інших однодумців, зібраних волею художника в єдиному часо-просторі.
Естафету свого колеги по монументальному цеху підхопив В. П. Данилов. У розпису 1986–88 років „Дорога до храму” в холі Дніпропетровського музичного училища ім. М.Глинки (нині Дніпропетровська консерваторія), де відтворені видатні постаті світової та вітчизняної культури, автор помістив фігуру Т.Шевченка поруч з Лесею Українкою (в українському вбранні) та козаком-бандуристом. В.Данилов обрав іншу інтонацію, ніж О.Бородай – більш раціоналістично-класичну, піднесену у дусі італійського Ренесансу.
У ці останні десятиліття перед Незалежністю в українському мистецтві забриніли нові нотки у сприйнятті образу Т.Шевченка. Згадаймо нашого земляка Ф. М. Гуменюка, який, перебуваючи у Ленінграді середини 1970-х, тоді гнаний і не визнаний, збирає навколо себе гурт українців, для яких вшанування пам’яті Т.Шевченка було святою справою. Вся творчість Феодосія Гуменюка просякнута шевченківськими мотивами. Окремі його твори про Тараса Григоровича, наприклад, „Наші святі” (1973) та інші переросли у грандіозну Шевченкіану, над якою художник працював останні три роки. Це серія полотен, до яких увійшли роботи «Дивлюсь, аж світає...», «За байраком байрак». 6 березня 2008 року Шевченкіану Феодосія Гуменюка можна було побачити на його персональній виставці у Державному музеї ім. Тараса Шевченка у Києві.
Переосмислення образу Шевченка – від іконічного, часом лакованого до живого, багатогранного – характерне для нашого часу на межі двох століть. Частково це засвідчила наступна ювілейна шевченківська виставка – обласна, присвячена 175-річчю з дня народження поета.5 В експозиції були твори Г. Чернети, який вийшовши із санкт-петербурзького кола митців, вже в Дніпропетровську створив два портрети символічного характеру: „Т. Г. Шевченко” та „Т. Г. Шевченко зі свічкою” (обидва – 1989 р.). З’єднала Шевченка із сучасним світом у своїй картині „В сім’ї вольній, новій” молода художниця Г. Єгорова. Багато красивих українських пейзажів милували око глядача: „Над Сновом” Л. Антонюка, „Навколо озера” В. Падуна, „Берег Самари” В. Гречаного, „Оріль” В. Бублика, „Село Ковпаківка”
О. Нем’ятого та інші. Т. Шевченко в скульптурі постав у творах Г. Хачатряна та П. Куценка.
Та найбільшим на виставці був розділ графіки. Поруч із творами ветеранів В. М. Костенка,
І. К. Федоренка свої нові художні рефлексії шевченківської поезії продемонстрували представники молодшого покоління: В.О. Корнєв („Садок вишневий коло хати” та інші ліногравюри серії „Золоті перлини”), О. Т. Чегорка (серія „Пам’яті поета”), А. В. Морозова („Посвята. Героїням ліричних творів
Т. Г. Шевченка”).
Окремо зазначимо митців, які згуртувалися навколо В. І. Хвороста – графіка і журналіста, видавця й незмінного керівника обласного клубу екслібриса та графіки „Кобзар”. Варто згадати, що за оформлення книги „Шевченкіана в екслібрисі” (видавництво „Січ”) В. Хворост отримав у 1994 році премію Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка. В творчому доробку митця також – вдалий лінорит „Т.Г.Шевченко”, літературні персонажі поезій Тараса („Перебендя”), численні екслібриси шевченківської тематики („Екслібрис Віктора Коржа”, „Екслібрис Віктора Ющенка” та ін.). Серед „побратимів” по Клубу – художники-графіки Ж. Є. Воробйова-Фоміна (крім шевченкіани в екслібрисі вона є автором таких гравюр, як „Пам’ятник Т. Шевченку в Полтаві”, „Т. Шевченко на Кос-Аралі” та ін.), А. П. Дерев’янко, І. М. .Колядіна, А. О. Худяков та інші.
Майстрів образотворчого мистецтва Дніпропетровщини приваблює й тема „Т.Шевченко на Придніпров’ї”, „Т. Шевченко і козацький край”. В.Данилов 1996 року відтворив образ молодого Тараса на березі Дніпра в картині, спеціально написаній для театру ім. Т.Г. Шевченка. Кожен майстер у своєму виді мистецтва – в живописі, графіці, скульптурі, петриківському розпису створює „свого”
Т. Шевченка. Не замикаються на епізодах біографії поета, намагаються розширити г»ризонти сучасної Шевченкіани живописці О. Л. .Сопєлкін, С. І. Ісаєв, А. Жежер, скульптори В. Небоженко (крім уже названих зазначимо бронзовий портрет Т. Шевченка 1993 року, пам’ятник Т. Шевченку у Прилуках, 2007), О. Зобенко („Кобзар”, 1992).
Невмирущий образ Т.Г.Шевченка має надихати сучасних митців не лише на відтворення постаті Пророка, а й на осмислення його ідей, його позиції, його вболівань за долю України. Слово Великого Кобзаря залишається актуальним і нині, звернення до Шевченка – це звернення до проблем теперішньої України. Шевченкові рядки як наче писані сьогодні: „Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”; „Ми в раї пекло розвели”... Сподіваємося, що Т.Шевченко не перетвориться на ікону, не стане історичним анахронізмом для усіх небайдужих українців, і це позначиться на нових мистецьких творах.
Приємно усвідомлювати, що серед дніпропетровських художників або вихідців з нашого краю є лауреати Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Це скульптор Валентин Зноба, сценограф Анатолій Ареф’єв (довгий час – головний художник Дніпропетровського театру опери та балету) та Феодосій Гуменюк, який 1993 року отримав шевченківську премію за свої глибоко національні твори.
Шевченкіана в творчості дніпропетровських художників у даній публікації окреслена лише в цілому. Дослідник такої теми відчуває брак довідкової, наукової літератури, де були б зазначені не лише вихідні дані про авторів та їхні творіння, але й інформація про долі цих робіт, місце їх зберігання. Відомо, що ціла низка творів означеної тематики потрапила до колекцій Дніпропетровського художнього музею, Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького, Державного музею Т.Г.Шевченка у Києві, Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка; інші опинились у приватних колекціях, у тому числі зарубіжних (наприклад, деякі роботи М. Кокіна, В.Костенка, Ю. Корякіна). На жаль, не все, варте уваги, може потрапити до художніх музеїв через обмежені фінансові можливості останніх. Сподіваємося, що ситуація буде змінюватися на краще. Будемо чекати нових цікавих і змістовних художніх композицій на наступних шевченківських вернісажах напередодні 200-річчя від дня народження нашого національного генія.

Примітки

1 Див.: Шанування пам’яті Т. Г. Шевченка художниками Дніпропетровщини (до 100-річчя від дня смерті
Т. Г. Шевченка). Каталог виставки. – Дніпропетровськ, 1961; „Вінок Великому Кобзареві”. – Дніпропетровськ, 1961. – С. 155–166.
2 Каталог виставки творів М. С. Погрібняка. – Дніпропетровськ, 1966. – С. 19–20.
3 М. Скрипник. Виставка, присвячена Великому Кобзареві.–Газета „Зоря”, № 60 за 1961 р.; Н. Глухенькая. Кобзарь в творчестве днепропетровских художников. – Газета „Днепровская правда”, № 62 за 1961 р.
4 Художники Дніпропетровщини до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Каталог ювілейної виставки. – Дніпропетровськ, 1964.
5 Художники Днепропетровщины – 175-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко. Каталог виставки. – Днепропетровск, 1989.

Василь ХВОРОСТ
художник, голова Дніпропетровського клубу екслібриса та графіки «Кобзар»

НАС ЄДНАЄ «КОБЗАР»

У 1970-і роки в Україні започатковано рух книголюбів. На той час припадає створення первинних організацій книголюбів, а з ними – окремих клубів за інтересами. У Дніпропетровську відкрито літературну вітальню і клуб екслібриса та графіки «Кобзар», як складові чинники книги, котрі діяли під егідою обласної організації книголюбів. Очолив наш клуб заслужений художник України Микола Іванович Родзін, відповідальний секретар обласної організації Спілки художників України. До складу клубу увійшли такі відомі художники, як Марія Котляревська, Федір Клименко, Петро Ситник та Борис Куновський (Кривий Ріг), Анатолій Дерев’янко, Віктор Купрій, Олександр Квітка, Ірина Колядіна, Юрій Гришин, Жанна Воробйова, Анатолій Гармаш, Володимир Городиський та інші майстри графіки міста Дніпропетровська.
Тож головна мета клубу полягала в тому, щоб читач міг зберегти для майбутніх поколінь саме такі книги. Відомо з історії людства, що в багатьох випадках уціліли бібліотечні книги, які були позначені екслібрисами.
У 1976 році місто Дніпропетровськ готувалося до відзначення 200-річчя від дня заснування. Клуб екслібриса влаштував свою першу виставку малої графіки, а обласна організація книголюбів подбала про видання першого каталога-буклета виставки.
За 32 роки існування клубу екслібриса проведено більше 70 виставок та близько 90 засідань клубу, присвячених визначним датам та подіям у нашій державі. Члени клуба зустрічаються з книголюбами в навчальних закладах, на заводах та у виставкових залах міста.
Клуб екслібриса має творчі зв’язки з колегами у Києві, Івано-Франківську, Латвії, Литві, Росії, Казахстані. На запрошення Ради Клубу у нашому місті відбулися виставки народних художників України Олександра Губарева, Василя Лопати, Андрія Чебикіна, заслуженого художника України Володимира Масика (Київ), Володимира Овчинникова (Львів), Василя Мощенка (Саратов), заслуженого художника Росії Анатолія Калашникова (Москва), Валентина Васильова (Псков), гурту митців з Криму.
Водночас із творами наших митців змогли ознайомитись графіки і глядачі Києва, Івано-Франківська, Львова, Сум, Харкова, Вільнюса, Калуги, Вологди, Самари, Орська (Казахстан) та інших міст.
Велика виставка членів нашого клубу відбулася в обласному музеї міста Калуги (Росія) у 1982 році. Свої твори представляли 28 майстрів графіки, серед них Марія Котляревська, творчість якої завжди перебувала під впливом національної фольклорної стильової традиції, української народної гравюри та орнаменту. Притаманна творчості художниці метафоричність характеризує її станкові аркуші, такі як «Партизани», та багато екслібрисів, де вона гармонійно використовує орнамент. Старше покоління дніпропетров-ських майстрів було представлене роботами заслужених художників України Миколи Родзіна, Петра Магра, які показали індустріальні пейзажі Придніпров’я.
Достойно представив мистецтво середнього покоління графіків заслужений (від 2007 року народний) художник України Федір Клименко. Особливість його творчості – серійність робіт, яка дає можливість глибше розкрити обрану тему. У серіях «Сюїта про дерево», «Хлібороби», «Чисті криниці», «Яблунева осінь», «Рушники» художник поетично бачить природу, а також красу форм та поезію буття людини.
Мешканців міста Самари на Волзі ознайомив з мистецтвом книжкового знака Борис Куновський, який представив росіянам серію екслібрисів, присвячених життю та творчості Тараса Шевченка. На жаль, ця талановита людина померла у 2002 році. Наш клуб влаштував у міському театрі поезії «Весна» його посмертну персональну виставку екслібриса та випустив каталог шевченківських знаків Бориса Куновського.
Почесний член нашого клубу «Кобзар», народний художник України, лауреат державної премії ім. Т.Г. Шевченка Василь Лопата ознайомив дніпропетровців зі своїм мистецтвом графіки та еклібриса у 1982, 1998 та 2004 роках. З його творчістю у різні роки ознайомились жителі США, Канади, Італії та Індії. Василь Лопата по праву здобув визнання далеко за межами України, показавши всьому світові, яка багата на справжні таланти Україна. Він подарував Дніпропетровським художньому та історичному ім. Д. Яворницького музеям свої нові твори, серед яких особливо цінні – гравюри, присвячені Тарасові Бульбі та ілюстрації до «Кобзаря».
Почесний член нашого клубу народний художник України Олександр Губарев провів дві персональні виставки у місті Дніпропетровську, де він народився, навчався в художньому училищі в тяжкі повоєнні роки. На честь 80-ліття училища він подарував Дніпропетровському художньому музею серію гравюр (6 аркушів), присвячених запорозькому козацтву, та виступив на відкритті дипломних робіт студентів театрально-художнього коледжу. У своєму виступі він закликав молодих митців відображати національний дух українського народу та красу краєвидів нашої землі.
Микола Неймеш із Харкова є почесним членом нашого клубу. Він плідно працює над екслібрисом на шевченківську тематику. Ним створено більш як сорок книжкових знаків, присвячених прихильникам, збирачам, письменникам, які висвітлили у своїх творах тему Т. Г. Шевченка: А. Большакову, В. Яворівському, П. Нестеренку, О. Миронову, родині Клід, В. Бульбі та Миколі Плав’юку, а також Товариству української мови «Просвіта». Він є автором книг про екслібристів, збирачів та про свої знаки, присвячені Т.Г. Шевченку.
Члени нашого клубу дбають про джерельну базу наших дніпропетровських музеїв. Так, у 1999 році Анатолій Кузьмич Фоменко передав до музею «Літературне Придніпров’я» велику колекцію Шевченкіани, до якої входять книги, листівки, екслібриси, медалі, значки – з метою відкрити у музеї Шевченківську світлицю. Професор А. К. Фоменко – краєзнавець, ним написано і видано книги з історії нашого міста і краю.
З 1991 року клуб екслібриса та графіки «Кобзар» стає культурним осередком з поширення Шевченкіани на Придніпров’ї. Відтоді клуб працює під егідою Регіонального відділення культурно-наукового фонду ім. Тараса Шевченка (президент В. Чернишов). Видано вперше в Україні альбом «Шевченкіана в екслібрисі» чотирма мовами світу. У плані державного видавництва «Січ» на 2008 рік підготовлене друге, доповнене видання цього альбому.
Активно працюють члени клубу над новими творами. Так, Ірина Колядіна влаштувала 4 персональні виставки у нашому місті, які викликали жвавий інтерес фахівців і громадськості. Вона є дипломантом та лауреатом міжнародних виставок, присвячених містам України (2001). Цікавий цикл екслібрисів вона виконала для музею «Літературне Придніпров’я», а ще цикл, присвячений Т. Г. Шевченку, де є знак екс-президентові України Леоніду Кравчуку.
Останніми роками активно почав працювати ветеран клубу «Кобзар» Юрій Гришин. Він створює свої знаки на комп’ютері. Володіючи доброю підготовкою, досягає у знаках глибокого значного художнього вирішення та фактурної тональності творів. Прикладом можуть бути знаки, присвячені художникам Аллі Кузнецовій, В. Перевальському, А.Мальцеву, В. Данилову та іншим.
Плідно працює над книжковими знаками лауреат та дипломант багатьох конкурсів Жанна Воробйова, зокрема, нею створені знаки для виставки у с. Колодяжному, присвячені Лесі Українці та родині Косачів. Її екслібриси вирізняються оригінальною гармонією бачення. Як учениця відомого українського художника М. З. Фрадкіна, в цьому жанрі вона здобула визнання, стала лауреатом конкурсу на книжковий знак для фундаментальної бібліотеки ім. Я. Коласа в Білоруській академії наук у Мінську.
Активним членом клубу, який розробляє шевченківську тематику, є ветеран театру, автор дитячих книжок, поет і художник Анатолій Худяков. Свої знаки він присвятив народному художнику України Василю Лопаті, екс-президенту України Леоніду Кучмі, поету Віктору Коржу, чемпіонці Олімпіади Оксані Баюл, мистецтвознавцю Петру Несторенку. Вдалий знак він виконав і автору цих рядків, де портрет Кобзаря в центрі уваги. Художник витончено поєднує в своїх знаках шрифтові елементи з сюжетом гравюри (ріже на самшитових дошках) і пластику.
Темі козацтва присвятив чимало своїх творів художник-графік Анатолій Дерев’янко. Це серія станкових гравюр з п’яти аркушів «Козаки», в якій митець показав нелегкий шлях вісників свободи.
Низку екслібрисів присвятила Тарасові Шевченку Алла Кузнецова, її хвилюють герої творів Шевченка «Катерина», «Тополя» та інші.
Члени клубу «Кобзар» взяли участь у багатьох міжнародних виставках екслібриса у Великобританії, Польщі, Югославії, Канаді, Німеччині. Імена і твори трьох членів клубу – В. Лопати, М. Неймеша і В. Хвороста представлені в 15-му томі Європейської енциклопедії екслібриса, яка видається у Португалії.
Художник-графік та живописець Сергій Боровський виконав серед іншого знак для Героя України Левка Лук’яненка.
Наші художники беруть активну участь в акціях «Книга – дітям» та «Діти України». Підростає і приходить до нас талановита молодь – майбутнє клубу.

Андрій ПІКУШ,
заслужений майстер народної творчості України

Тарас Шевченко в народному
мистецтві Петриківського
декоративного малярства


Творчість улюбленого народом великого поета Т.Г. Шевченка виросла на ґрунті історії України її етносу, народних дум та пісень, які були рідною матір’ю його поезії. Вона надихає до створення оригінальних творів митців різних галузей культури, а серед них і майстрів петриківського декоративного малярства.
Мистецька спадщина Петриківки – є унікальним реліктом народної художньої культури, що делегує у XXI століття самобутні традиції Придніпров’я – історичної колиски Запорізького Козацтва. Вона походить від прадавніх традицій настінного малювання, корені якого на Україні, ідуть з глибини тисячоліть.
В основі цього мистецтва лежить особливий широкий творчий метод, заснований на народному образотворчому мисленні та світогляді. Він забезпечує вільне виявлення неповторної творчої особистості майстра на грунті Великої народної художньої традиції. Саме в ньому і полягає феномен необмеженого творчого потенціалу Петриківки, яка в усі історичні часи подібно цілющому джерелу збагачує різноманітні нові для народного мистецтва галузі сфери сучасного життя.
Сьогодні серед рясного творчого ужинку Петриківки – понад 50–ти річного досвіду збагачення народних художніх промислів та художньої промисловості, художньої поліграфії та настінного розпису сучасної архітектури, все більш виразно виявляється напрям розвитку індивідуальної авторської творчості талановитих народних майстрів. Особливо цікавим та плідним є звернення провідних майстрів Петриківки до Шевченківської тематики.
Найбільш широкого визнання в цьому отримали твори Марфи Ксенофонтівни Тимченко – народного художника України, яка належить до талановитої плеяди вихованців відомої петриківської майстрині Тетяни Я.Пати.
Ця самобутня майстриня створила новий оригінальний стиль народної картини, побудованої на принципах петриківського декоративного малярства з використанням кольорового тла. В цьому стилі нею створено велику серію творів на тему Шевченківських поезій , які відзначаються особливою народною казковістю, людяністю та образно – художньою довершеністю. Серед найбільш відомих творів слід назвати: ”Хлюпочуться качаточка”, ”Ще треті півні не співали” ,”Реве та стогне Дніпр широкий” ,”Шевченківська липа в Седневі”, ”Сім”я вечеря коло хати”, та багато інших. Вони мали великий успіх , більшість з них ввійшло до музейних колекцій та було видруковано як плакати – репродукції, якими люди охоче прикрашали свої оселі та громадські приміщення.
Творчість самобутньої майстрині відзначена найвищою нагородою в галузі національної культури – державною Шевченківською премією.
До поезії Т.Г. Шевченка звертаються і інші талановиті майстри старшого покоління, вихованці Т.Я.Пати, серед яких заслужені майстри народної творчості В.І. Соколенко та Ф.С. Панко, а також відомі майстри З.В.Кудіш, І.Ф Завгородній, Г.Я. Прудникова, кожен з них створює своєрідні панно у властивому для майстра індивідуальному стилі.
В. І. Соколенко з притаманною йому сміливістю, розкутістю та декоративно-графіч-
ною довершеністю композицій створив ряд оригінальних творів на Шевченківську тему серед яких:” Село на нашій Україні”, ”Закувала зозуленька”, панно з портретом Т. Г. Шев-
ченка та інші.
Талановитий майстер-колорист Ф. С. Панко, продовжуючи експериментальний напрям діяльності, засобами петриківського розпису, народної картини створює ряд картин, присвячених Тарасові Шевченку: ”Сичі в гаю..”, ”Причинна”, Портрет Т. Г. Шевченка.
Серед майстрів Петриківки середнього покоління, вихованців В. І. Соколенка та Ф. С. Панка, до Шевченківської теми зверталися заслужені майстри народної творчості В. А. Глущенко,
Г. М. Самарська, Н. І. Турчин, А. А. Пікуш, В. І. Дека, М. І. Яненко. Зокрема, В. А. Глущенко та Г. М. Самарська створили ряд художніх виробів, присвячених Т. Г. Шевченко, які були впроваджені у виробництво на фабриці Петриківський розпис. Цими авторами були створені також оригінальні декоративні панно присвячені ювілейним датам поета.
Лірико–епічні образи, створені поетичним словом Т. Г. Шевченка, знайшли своє втілення у творах А. А. Пікуша. Серед яких «Тече вода з під явора», «Закувала зозуленька», «Зацвіла в долині червона калина», де на традиційно білому тлі, що символізує світло, білий світ, трепетно з особливою тектонічною пружністю ліній, яка притаманна петриківському малярству, створено знакові образи рідного краю.
М.І.Пікуш – самобутня майстриня, творчості якої притаманна глибока народність та багата художня уява, створила оригінальні твори за поезіями Т. Г. Шевченка «На що мені чорні брови» та « Зоре моя вечірняя ».
Талановиті майстрині – сестри В. І. Дека та М. І. Яненко, кожна з яких має неповторне творче обличчя, створили тарелі з портретами Т. Г. Шевченка в обрамуванні петриківського розпису, які відзначаються багатством колориту та композиції.
З відомих майстрів молодшого покоління до творчості великого Кобзаря звертаються вихованці
А. А. Пікуша заслужені майстри народної творчості України Н. М. Рибак та В. І. Карпець, а також талановиті майстрині сестри Л. Ф. Скляр та Т. Ф. Пата.
Своєрідні твори Н.М.Рибак «Співають ідучи дівчата» та «Сичі в гаю перекликались...» продовжують традицію сюжетно–тематичних композицій на білому тлі, започаткованих у Петриківці на початку 20-го століття відомою майстринею Н. А. Білоконь. При цьому вони мають індивідуальний почерк, що характеризується широким узагальненням та поважною ритмікою композиції.
Поезія Т. Г. Шевченка, яка стоїть на тій же висоті, що і народна пісня, надихає до творчості петриківських майстрів сьогодення і назавжди залишиться невичерпним цілющим джерелом відродження та розвитку українського духу та культури нашого народу.

Михайло СКОРИК
журналіст, власкор газети «Голос України»


МАЙСТЕР ІЗ КРАСНОПІЛЛЯ ВАСИЛЬ КАНДЕЛА

Його знають у Краснопіллі і нам одразу показали дорогу до садиби.
– Художник Василь? Їдьте цією дорогою аж униз, там і буде Колгоспна балка, – порадив немолодий чоловік, усміхаючись. – Хоча, може, й не проїдете, у нас тут такі дороги...
Так ми шукали майстра, відомого вишивальника портретів геніального гранослова Тараса Шевченка, хоча про шевченкіану дніпропетровця Василя Кандели навіть серед митців мало хто знав.
І справді його самобутній будинок-майстерня заховався в пониззі крутосхилу. Колгоспна балка, як вулиця виникла тут давно, в пору колгоспного «раю», коли все навкруги було колгоспне і народне. Ця вулиця, що дереться до виїзду на криворозьку трасу, не годна «помирити» навіть двох «Запорожців», вони аж ніяк не розминуться на ній. Сільська садиба художника, змайстрована ним самим у молоді роки, коли життя «виштовхувало» з міської квартири на зеленочубий простір волі. Вона ховається в колись доглянутому садку українця з вишнями, яблунями, де він любив і любить і тепер працювати над своїми творами. Поруч споруджений басейн «для підняття здорового духу», каже Василь Демидович. Тут він плаває влітку й зимою в крижаній воді, щоб натхнення не втікало із душі і серця. Щоб не виникало подиву чи зайвих запитань, він демонструє нам зафіксоване у фотографіях своє плавання у крижаній ополонці та «повітряну» ванну серед кучугур снігу...
Голим скелетом із арматурного пруття проглядає з-за кущів малини хіба що колись потужна теплиця-годувальниця. У всіх приміських «оазисах» так господарюють: молоді «товчуться» на землі, а літні – згадують про свою молодість. Кандели також у ній не «гарують», бо руки та й роки вже не ті.
Василь Кандела посоромився, він людина інтелігентна й скромна, але його «бойова» дружина Валентина розповіла одну життєву історію. На зорі нашої Незалежності у 1991 році Колгоспною балкою йшов-спотикався і Леонід Кучма, тоді кандидат у народні депутати України, директор ракетобудівного заводу «Південмаш». Хто його завів сюди, в саму глибинку, у балку в похід за голосами виборців, і досі невідомо. Леонід Данилович бадьоро спілкувався з ветераном війни Миколою Євсегою, заглянув у його «фронтову» хату гостем, пив чай разом із сусідами, що набилися на таке диво. І, співчутливо зітхаючи, обіцяв: «Не я буду, у вас буде тут вулиця. А не розруха якась...»
– Я вже намислив портрет президента Кучми вишивати. Завод же ракетний, он він, над нашою балкою височіє, на горі над Краснопіллям. Уже й ескізний задум сформувався, але передумав. Зарився раз-другий своїм «Запорожцем» у насипані так-сяк кучугури шлаку на нашій Колгоспній балці, – згадує господар. – Та й інші наші президенти мене сердять: Михайло Грушевський кілька днів правив. Кравчук – той на «кравчучку» народ посадив, а Віктор Ющенко, коли став прем’єром, усі пільги наші «підмів»...
Його іронічний усміх весь час «відсвічував» глибинну мудрість душі українця з магдалинівських степів. Хоча його прізвище, як від дослідив, бере походження від італійської топоніміки. Як занесло в козацький степ його пращурів – таємниця від Бога.
Політичний «заспів» не завадив нам поринути у високий світ унікального мистецтва вишивання з його найтоншими рисами у фарбах, образах та непереборних перешкодах, які з мистецтвом чомусь завжди поряд. Увесь час у думці, мов колючка, впинався настирливий сумнів: хіба може чоловіча рука так тонко, точно й ніжно «формулювати» на полотні свої вишиті портрети? А їх – лишень генія слова Тараса Шевченка – вже близько двадцяти.
– І сам не думав, що, допомагаючи дружині, невдовзі «відіб’ю» у неї художній хліб вишивки! – сміється пан Василь, накульгуючи із ціпком по хаті.
За освітою і практичним досвідом він – професійний художник. Працював за фахом усе своє життя на Дніпропетровському шинному заводі. Захопившись вишивкою від дружини, допомагав їй на перших порах. А потім і сам «заплутався» у сюжетах на полотні. Василь Демидович зовсім не замислювався, яка це клопітна й морочлива художня діяльність. Бо полотно – не папір, і голка з ниткою – не пензель. Та успадкована селянська впертість допомогла сидіти по два-три місяці над твором. Портрети Кобзаря він «шукав» у його творах, перечитуючи й переосмислюючи образ через життя й страждання, через поетичні рядки українського класика. У творчих задумах майстра ще чотири нові версії образу видатного сина України. А ще у «колекції» Кандели власноруч вишиті портрети Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Олени Теліги, Олега Ольжича, В’ячеслава Чорновола, Сегія Єсеніна, Івана Тургенєва, та багатьох інших історичних постатей...
Вишиваючи унікальні візерунки та квітникову гаму на рушниках, Василь Кандела мучається питанням довершеності форми, яка б поєднувалася зі змістом. Ота «гранітна музика бетону», як колись нагадував своїм читачам Іван Драч. Сорочки-вишиванки, візерунки – усе випробував на полотні майстер, створивши величезний доробок мистецької вишивки.
Його потріпаний крутосхилами «Запорожець» – частий гість у навколишніх школах 30-й, 40-й, 102-й, на міських заходах у парках в день міста чи день інваліда... Там його шевченкіана в пошані. Дружина навіть намагалася вести гурток української вишивки, але то надто складно з нинішньою учнівською молоддю та ставленням до народного промислу як до «шароварщини». Цей принизливий термін для українського мистецтва придумано нашими радянськими недругами, – вважає Василь Кандела.
Ми не питаємо у пана Василя, чи він виставляв свої роботи на якихось серйозних виставках у Києві чи за кордоном, бо знаємо, що то нездійсненна мрія художника. Без особистих зв’язків і за байдужості чиновного люду в індустріальному центрі. Хоча твори Кандели потрапили вже до приватних колекцій у Канаді та Японії.
На місцевих заходах – він теж поважний гість зі своїми рушниками. Походять поважні «знавці» навколо виставлених творів, поцмокають, як класно вишито. Та й забудуть майстра, якому годилося б давно вже мати професійний статус відомого вишивальника в Україні...
– Мистецтво вишивки сьогодні нікому не потрібне. Нікому. І ми втрачаємо, безповоротно втрачаємо цей народний промисел, – роздумує вголос майстер. – Пригадую, якось показували, як на Сорочинському ярмарку наш Президент купив вишиванку за 1000 гривень. – Я вишиваю не для бізнесу, а для душі, хоча окрім «народної» пенсії ми з Валею інших статків і не маємо...
Вдивіться, рушник – то символ голодомору в Україні. Мінімальні деталі: крук розіп’явся своїми кігтями між двома цифровими датами. За ним зграя на підльоті. Внизу хрести. Багато хрестів. А під ними – Україна в образі макового квіту, що в українців є символом крові. І ось цей страшний «бенефіс» кривавого сталінського режиму, «освячений» символом тієї доби, кашкетом–«сталінка» з іделогічною п’ятикутною зіркою.
Безвідмовний, довірливий і врівноважений художник не дуже сподівається на любов до його творчості місцевих чиновників. Один із них, колишній рухівський активіст, нібито був серед патріотичних поціновувачів творчості Кандели, обіцяв організувати персональні виставки творця, допомогти у придбанні ниток «муліне» і матерії... Так у нього чомусь нічого й не вийшло. Спасибі добрим людям, що підтримують художника, як киянка Людмила Тунік. Дізнавшись про такого художника, як Василь Кандела, і що йому потрібно багато ниток для праці, вона написала у Дніпропетровськ на головпошту листа, попросила знайти адресу. Поштовики розшукали художника і Людмила Федорівна зі свого Кловського узвозу вислала до його Колгоспної балки бандероль із 200 мотками «муліне»...
У перервах між творчою працею Василь Демидович ходить до районного соцзабезу. У нього ще жевріє надія, що йому, інваліду держава таки виділить обіцяну «Таврію». Якийсь період він був першим у черзі, потім зіскочив чомусь на якусь далеку «відстань». А тепер узаконено його інвалідську позицію аж у сьомому десятку...
Розповідав про таке своє життя-буття художник-пенсіонер із гумором. Без прикрощів і образ, хоча ми відчували в його словах і такі нотки. Мовляв, більше сорока років «сиджу на шиї» у дружини. На «поклон» до влади не ходив і не ходитиму.
А вицвілі карі очі Василя Кандели світилися неприховним оптимізмом...


Володимир НЕБОЖЕНКО
народний художник України,
скульптор, автор пам’ятника молодому Шевченку у Дніпропетровську

ВТІЛЕННЯ МРІЇ

Інтерв’ю журналіста Валентини ОРЛОВОЇ

В.О. – Володимире Павловичу, чи дивина нині говорити про Шевченка? Ніби усі його люблять, шанують, однак це нерідко ще на словах. Так, його “проходять” у школі, вчать напам’ять за програмою його поезії, несуть квіти до пам’ятників... Але ці пам’ятники з роками старіють, руйнуються, потребують реставрації, але то окрема тема, яка потребує серйозної розмови на державному рівні. Сьогодні ж поговоримо про пам’ятник «моло-дому Тарасові», як ми його любовно називаємо. Ви є автором, і фото Вашого твору розміщено у кожному презентаційному виданні обласного центру. Здається, він тут, біля театру, що також носить Шевченкове ім’я, стояв завжди...
В.Н. – Я теж у школі вивчав Шевченка. Як усі діти. Звичайно, дитиною не думав, що стану скульптором, що сам створю пам’ятник Шевченку. Жили після війни важко, батько мій загинув на фронті, але я мріяв стати художником. Живописцем, звичайно. Але сталося трохи інакше. Почав навчатися на скульптора. Спочатку в художньому училищі, потім в інституті. Всього 11 років. Не скажу, що не мріяв про свій пам’ятник Тарасу, однак нагоди тоді ще не було. Мав уже серйозні замовлення. Перший пам’ятник у граніті – фтизіатру Миколі Олександровичу Семашку, чотирьохметровий, він і нині стоїть на території обласного тубдиспансеру. Далі – пам’ятник льотчику Валерію Чкалову, воїнам 152-ї стрілецької дивізії і ось – Тарасові. Вважаю, що мені пощастило. Багато бачив різних пам’ятників Шевченку. Особливо ж подобалися пам’ятники у Каневі, на Чернечій горі, у Києві, навпроти Національного університету, усім добре знайомі. Їхній автор, Матвій Генріхович Манізер, скульптор від Бога! Та й у Харкові теж прекрасний пам’ятник.
В.О. – Пам’ятник Шевченку Манізера у Каневі, встановлений у 1939 році, й до сьогодні вважають ледь не найкращим за усі часи скульптурної шевченкіани. Німець, якому Шевченко став рідним.
В.Н. – Цілком погоджуюся. Шкода, що інколи ще говорять, мовляв, Манізер “сухий”. Нічого подібного! Майстерність, наближена до геніальності. І людство вдячне йому за втілення нашого дорогого Тараса.
В.О. – Тому іншим митцям важко знайти своє неповторне вирішення образу Кобзаря...
В.Н. – Я багато вивчав автопортретів Шевченка, не всі навіть і донині відомі загалу. Я навіть робив виміри циркулем: відстань від підборіддя й до брів, наприклад... І скрізь однакові пропорції – філігранна точність! Особливо ж припав мені до душі знаменитий “Автопортрет” в овалі. Ще у школі навчаючись, я дивувався: ну чому він отак різко повернув голову і кудись дивиться? І комірці гострячками так стирчать? Виявилося вже пізніше: він же ж себе у дзеркалі роздивлявся, тому й така поза... Коли я почав працювати над своїм Шевченком, а як же він сидів, який міг бути на ньому одяг, які були руки?.. У правій – пензель, а у лівій – палітра. Так і задумав перший варіант. А потім виник ще один. До речі, ініціатива створити пам’ятник Шевченку у Дніпропетровську (ще один, бо знаємо ж, на Монастирському острові стоїть від 1959 року чудовий Шевченко скульптора Івана Степановича Зноби) належить художнику Іванові Шулику. Він тоді був керівником обласного Руху. На засіданнях Руху я теж бував частенько, часом запрошували туди колективи самодіяльні співочі: лунали українські пісні, танцювали. Така розрада серцю! (Я сам замолоду співав у хорі, і в колгоспі до самодіяльної творчості залучався.) І ось одного разу Іван говорить: “Оце, друзі, тут серед нас скульптори Олександр Невечеря, Володя Небоженко, дружина скульптора Володимира Наконечного Олена Годенко, вона йому переповість. А от якби нам створити пам’ятник, або ж погруддя чи барельєф Шевченку, який би був тут, у центрі Дніпропетровська. Зараз би вийшли, почитали біля нього вірші, поспілкувалися, частіше б і люди збиралися...” І я загорівся, став думати, запросив архітектора В. Положія. Почали радитись, обговорювати місце встановлення. Питаємо Івана Шулика: “Ну, де ти бачиш?” Він говорить: “Отут, навпроти входу до театру Шевченка, у будинку навпроти зробити нішу”... А я вибрав місце, де стоїть зараз пам’ятник. Володимир Степанович Положій запропонував свій варіант – на лівій стороні театру, на стіні театру, де нині барельєфи письменникам. Я ж наполягав: «Ні, кажу, отут-таки Шевченко. А там – Сковорода, Франко, Леся Українка...»
В.О. – Просто відчули, що Шевченкові необхідний простір.
В.Н. – Звичайно! А тепер, коли Шевченко тут, люди, зупиняючись коло нього, звертають увагу і на протилежний бік, де будівля театру, і бачать усіх наших геніїв. Це як Пантеон українських діячів різних часів! На художній раді спочатку сподобався образ Тараса із пензлем та палітрою. До речі, свій перший ескіз я показав мистецтвознавцю Віталію Старченку, я з ним із задоволенням радився. А чому молодий Тарас? Так, справді один, чудовий пам’ятник у Дніпропетровську уже був. Старшому Шевченку.
В.О. – Пам’ятаю, які тривали дискусії: а навіщо нам ще один пам’ятник, адже є вже один? А зараз, бачите, і в свята, і поза святами, просто зустрічаються люди біля Шевченка.
В.Н. – Я думав тоді постійно: як зробити інакше? І “Автопортрет” в овалі молодого Шевченка став ніби прообразом, поштовхом до вирішення моєї ідеї. Робота закипіла! Від задуму і до урочистого незабутнього відкриття минуло рівно три роки. У першу річницю незалежності України, 24 серпня 1992-го, мій пам’ятник побачили усі люди. Згадати справді є що, коли працював. Спочатку зліпив метрову скульптуру. Ні про яке офіційне замовлення ще не йшлося. Запросив подивитись Валентину Василівну Тальян, яка тоді працювала у міськраді і її мистецтво цікавило. А час вже стояв такий, що художня рада чи то діяла, чи то ні. І Валентина Василівна привела із собою ще чоловік 15, аби спільно порадитись. Це був день, коли сталося у Москві ГКЧП, ми були усі ще в Радянському Союзі. У Москві колотилося, ми ж нічого напевне не знали. Пам’ятаю, Іван Шулик із мегафоном біля ЦУМу говорив про те, що сталося, що ми можемо бути вільними, незалежними, – перехожі на нього дивилися із острахом. У старій моїй майстерні обговорювали пам’ятник. Сподобався багатьом. Що ж далі? Треба збільшувати у розмірах. А фінансування ніякого. Далі – осінь, Біловезька пуща. Певне сум’яття, хіба до пам’ятників! Я почав шукати метал, робити каркас, допомагали люди: робітники, електрозварювальники. І отак усю зиму, аж до весни, ліпив у розмірі. В майстерні – холод, у куфайці увесь день. Замерзну – побіжу, погріюся – і далі працюю. Вже просто зрісся із Тарасом: читав, ліплячи, його вірші, які пам’ятав ще зі школи, замолоду. А потім знов затишшя – ніхто не приходить. Знов телефоную Валентині Василівні Тальян. Вона запропонувала запросити мера Дніпропетровська. Тоді ним був Валерій Павлович Пустовойтенко. Зайшов, підвів голову догори: скульптура величезна! І сказав: “Все, треба пам’ятник робити!” Гроші потрібні були немалі. Врешті, минув час, і пам’ятник створили! І навіть гонорар скромний був, проте “згорів” під час інфляції у дев’яностих. Та власних витрат я не рахував – радів, що є пам’ятник! Бо це і є мені нагорода. Найвища! Хоча й офіційна нагорода пізніше мене знайшла. За пам’ятник Тараса я став «народним”, це вже у 2000-му. Тепер і сам приходжу і покладаю квіти до його підніжжя.
В.О. – А хтось підходить до вас, знають, що ви автор пам’ятника?
В.Н. – Друзі, знайомі – так. Але нерідко питають у натовпі, наприклад, у свята: “А ви з якого району?” Та, кажу, з ніякого... І коли дізнаються, що я автор пам’ятника, вибачаються. Та це нічого, я ж не зірка телебачення.
В.О. – Оці усі деталі, Володимире Павловичу, напевне, незабутні: це частина вашої творчої долі, вашого життя. І все ж, наш молодий Тарас тримає в руках не палітру, а сувій, згорток: чи то рукопис, чи то “Вільну грамоту”...
В.Н. – Я тоді дослухався до порад, пропозицій, і змінив деталі, і про це аж ніяк не шкодую... Наш Тарас – Поет, з рукописом.
В.О. – А отой ваш перший задум теж втілився! Нещодавно у місті Прилуках на Чернігівщині теж відкрили пам’ятник Шевченку-Художнику за вашого авторства, це вперше в Україні. І створення цього пам’ятника також не позбавлено особливої історії.
В.Н.- Прилучани хотіли, аби у них був пам’ятник Шевченку-художнику. Адже відомо, що він малював у Прилуках Спасо-Преображенський храм, який зберігся і донині. Є і малюнок цього храму, але я його не бачив... Минуло кілька років. На щастя, з’явився у Прилуках меценат, уродженець того міста,
Ю. Коптєв. Він дав кошти. Я вкдав у цей пам’ятник свою душу. Архітектор – Павло Бережний. Пам’ятник було відлито на Дніпровському машинобудівному заводі у Дніпропетровську.
І 22 вересня 2007 року пам’ятник відкрили урочисто. Було багато людей. Вони дуже пишаються, що тепер є і у них пам’ятник Шевченку. Потреба людей бачити пам’ятники нашому духовному генію, українському пророку, відчуваю, живе. Треба лише, аби шевченкініана у скульптурі виглядала гідно й зберігалася шанобливо. Аби ніколи й ніде ми, нащадки Тараса, не зганьбили його імені, думок, поривань і Заповіту.

24 січня 2008 року.




15 16

Січеслав