проект редакція часопис посилання контакти





2 (16) 2008 квітень - травень

Зміст номера

Передмова
У вінок кобзареві
Історія краю
Наука
Огляди, відгуки, рецензії
Ювілеї
Мистецтво
Театр
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Дитячий куточок
Спілчанська толока
Музика
СПЕЦВИПУСК «ШЕВЧЕНКІАНА ПРИДНІПРОВ’Я»

До 165-ліття перебування Тараса Шевченка на Придніпров’ї
До Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята
«В сім’ї вольній, новій...» - 2008 на Дніпропетровщині





Леся СТЕПОВИЧКА ,
Микола ЧАБАН

МОЛОДИЙ, ДВАДЦЯТИДЕВ’ЯТИЛІТНІЙ,
ТАРАС ШЕВЧЕНКО ГРЯДЕ!

П е р е д м о в а

Кожне покоління українського народу шанує Тараса Шевченка по-своєму. Заборонений і підданий
анафемі як єретик за царату, соціаліст-демократ, підлаштований під «соратника» Леніним-Сталіним-
Брежнєвим за соціалізму, офіційний Батько нації та її Провідник в незалежній Україні. Як би не стави-
лися до Кобзаря політичні режими, для простого люду він був завжди поруч з іконою на покуті, для
інтелігенції – Пророком. Боже милий, та це ж він про нас, про тепер написав, бо наперед провидів:

Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
“Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?”
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
“Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся,! Дивітеся –
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла…
Вернітеся!”…

(Тарас Шевченко. До Основ’яненка. 1839, C. – Петербург)

Голос Тараса Шевченка, ці рядки, написані в позаминулому столітті, стоять перед нами сьогодні зо-
лотими буквами у захмареному небі незалежної України і бентежать наші серця, кличуть до дії. Нема
Січі, Батьку, а ми, правнуки славних предків (ой, як не хочеться бути «моголами», «онучатами голими»,
«правнуками поганими»!), хоч і сильно забарилися, та поволі повертаємося до неї, повертаємося до
себе, щоб відродитися у слові, щоб народитися вдруге, і більше вже не вмирати.
Ви бували тут, на Придніпров’ї, Тарасе Григоровичу, на землях колишніх шести Запорозьких пала-
нок, на землях відданої на поталу Січі, на землях, устелених козацькими кістками і густо политих ко-
зацькою кров’ю. Оплакували Запорозьку вольницю, гірку долю стражденного Петра Калнишевського.
Вслухалися в ревіння Ненаситця з високого берега Дніпра, малювали церкву в Покровському, пограбовану, спаплюжену бусурманами. Блукали Капулівкою, думаючи про легендарного отамана Івана Сірка. Понад красунею Оріллю, донечкою Славути, стояли у задумі, німіючи від краси і болю, стискаючи у руці свого пензля. Лишилося нам три Ваші ескізи на вічну згадку. Та не згадали Ви «чомусь», бодай єдиним словом, міста нашого, що постало на землях запорозьких. Ні в щоденниках, ні в поезіях, ні в листах, ані словечком! Так ніхто й не знає толком, тільки губляться в здогадках дослідники-історики, тільки тліють серцем мешканці сьогоднішні, чи ступала Ваша нога вулицями міста? Як хочеться вірити, що так. А чи то таким осоружним було Вам місто, назване іменем тої, що матінку Січ зруйнувала?
Катерино – слав... А чому ж не Січеслав? Кого ж це тут здумали прославляти заїжджі неофіти? Маленькі затишні Яготин, Переяслав, Березань, В’юнище, інші міста і села, були Вам милішими, були до Вас милосерднішими, і Ви подарували їм, і навіть жорстокому Кос-Аралу, свою ласку, увічнили їхні імена своєю рукою. Як боляче, що Ви не згадали нашого міста...
Січеслав! – так воно називалося вже у 1918-му році під час недовгого гетьманського правління. Січеслав! – так пропонував перейменувати його на З’їзді українських вчителів академік
Д. І. Яворницький. Січеслав! – піднімали нове ім’я два Валер’яни, молоді літератори В.Поліщук та
В. Підмогильний на сторінках місцевої преси. СІЧЕ-СЛАВ! – Січі слава! Та перейменоване було «царицине» місто в 1926-му році на честь «всеукраїнського старости» Г.І. Петровського.
Але горде ім’я не вмерло. “Народ підхопив його як святість, – читаємо у книзі Яра Славутича, виданій 1985-го року. – Нишком-тишком повторюють його в Україні, принаймні на запорізьких землях. Зберігаймо ж цей топонім і в нашому вжитку. Передаймо його наступним поколінням, може, й тим українцям, що під насильницьким зросійщенням уже й забули про нього. Прийде час – і Січеслав залунає знову так, як залунала українська мова після упадку царської імперії”.
Січеслав – як спомин, як мрія, як віртуальна реальність, як туга за минувшиною, як ідея майбуття живе. Пророчими стали слова нашого земляка. Сьогодні Січеслав воскресає із небуття. Він відроджується у вигляді літературно-мистецького та публіцистичного часопису, як наша надія на невмирущість українства, на неперебутність козацького нескореного духу, на розвій мови, даної нашому народу Творцем, на розквіт національної літератури. Він відроджується у діяльності патріотичної організації «Молода Січ», у козацьких загонах, у назві міського кінотеатру «Січ». У наших літературних вечорах, у шевченківських читаннях і наукових конференціях, у квітах, покладених до підніжжя пам’ятнику Тарасові Шевченку. У наших добрих вчинках, коли не сваримося, а працюємо разом в ім’я Тараса, в ім’я України. Січ, Січеслав оживають повсюди там, де живуть і творять з іменем Тараса Шевченка.
І все таки Великий Кобзар бував у нашому місті! Шлях його вів через Старий Кодак, про зустріч з яким він мріяв. Певно, що оглянув він історичні місця, рештки старовинної Кодацької фортеці, котру стільки разів відбивали у ворога козаки-запорожці. Герой Шевченкової п’єси “Назар Стодоля” так говорить: “Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город. От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось. Тоді і сам гетьман нас не розлучить” .
Коли Тарас Григорович бував у наших краях у 1843-му та 1845-му роках, Катеринослав був невеликим містечком з кількістю населення менше десяти тисяч. Сьогодні Старий Кодак, як і Новий Кодак увійшли у межі сучасного міста. А Мануйлівський дуб, біля якого за легендою спочивав поет-мандрівник, і досі стоїть... на проспекті ім. газети «Правда» (колишня Мануйлівка).
Топонімічна Шевченкіана нашого краю багатюща. З 1922 року ім’я Шевченка носить одна з центральних вулиць міста. Іменем великого сина нашого народу названо Центральний міський парк культури і відпочинку на високих берегах Дніпра. Два театри в області носять ім’я Тараса Шевченка – перший найстаріший в Україні Дніпропетровський державний музично драматичний театр та Криворізький міський театр драми та музичної комедії. А ще кілька селищ носять ім’я Шевченка, близько тридцяти пам’ятників, сотні поезій, пісень, рушників, картин. Про цю Шевченкіану – наш часопис.
Ми задумали цей спецвипуск та книгу «Шевченкіана Придніпров’я», як присвяту 165-й роковині від дня, коли Тарас Шевченко вперше ступив на нашу землю. Готуючи ці видання до друку, ми воліли наповнити їх різнобічно, озиралися на багатолітній досвід вшанування Шевченка у нашім краю. Серед іншого не можемо не згадати книгу «Вінок Великому Кобзареві» (Дніпропетровське книжкове видавництво – 1961). У ній вміщено вірші і прозу авторів, статті митців. Спершу була спокуса перенести деякі матеріали до нашої книги, згодом прийшло розуміння того, що не варто цього робити. В цілому ж книга «Вінок Великому Кобзареві» надзвичайно цікава як видання, що відбиває пафос своєї епохи, совєцької, і містить тексти соцреалістичного дискурсу. Скажімо, у Фросини Карпенко в «Думі про Тараса Шевченка» ми читаємо:

У великій і заможній,
У радянській вільній
Ми Тараса пригадаєм
У сім’ї артільній.

Ой, пройшовся б ти, поете,
По дніпрянськім полі...
Не на пана ми працюєм,
Як колись в неволі.

Селянин вже сів на трактор –
Переверта гори.
Породив Дніпро могучий
Каховськеє море.

Не реве Дніпро, не стогне,
Весело співає.
Електричний струм Славути
Простір осяває...

А селянка на комбайні,
У хлібах – як в морі:
Вище неї в цьому світі
Тільки сонце й зорі.

Не йде з дитям Катерина
Москаля шукати.
Не осміяна, в повазі
Наша кожна мати.

А наймичок дочки, внучки –
Праці Героїні.
Отакі, Тарасе, зміни
В нашій Україні...

Отож, Дніпро вже не реве і не стогне, селяни благоденствують, настало суцільне соціалістичне щастя. Тарас допомагає будувати комунізм, як раніше він «громив Петлюру, бив Бандеру, стріляв у Гітлера з «Катюш» (з тої ж книги).
У кожної епохи – свій Шевченко.

Про що ж сьогодні хочуть поговорити з Кобзарем поети, артисти, митці? Ми вирішили піти «вшир» і зібрати “під одним дахом” відлуння найбільш помітних знаків любові до Тараса Шевченка, що їх ми маємо на наших катеринославських(1776-1926) – січеславських (1918) – дніпропетровських (від 1926-го) теренах: мистецькі і наукові, поетичні і прозові, скульптурні і живописні, театральні і музичні, краєзнавчі та історичні.
Який же він сьогодні, наш Тарас Шевченко, на межі тисячоліть? Яким бачимо його ми, такі різні, дрібні і великі, міцні і слабкодухі, сьогодні, на сімнадцятому році Незалежності, у першому десятилітті ХХI століття?
Травень року Божого 2008-го – особливий для нас. Міжнародне літературно-мистецьке Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій...» приходить на Дніпропетровщину-Січеславію. Видатні майстри слова, представники красного письменства з України та діаспори їдуть до нас, щоб вшанувати пам’ять Тараса Шевченка.
19-23 травня на свято вшанування пам’яті перепоховання Кобзаря очікуються гості (близько ста осіб) – відомі і видатні письменники, майстри пера, серед них лауреати Шевченківської премії з 26 областей України та з-за кордону, а також художники, митці. Голова НСПУ, народний депутат України В.Яворівський, В. Шкляр, М.Слабошпицький, Любов Голота, П.Мовчан, В. Баранов,
П. Щириця, Ніна Гнатюк, В. Довжик, Е. Драч, Ю. Завгородній, А. Качан, В.Фольварочний, В. Неволов, В. Лопата, Світлана Короненко, Антонія Цвіт, В. Пепа, В. Трубай, А.Гай, С. Борщевський, В. Рабенчук (Вінниця), Ніна Горик (Волинь), В. Павловський (Донецьк), М. Пасічник (Житомир), В. Кузан (Закарпаття), П. Юрик (Запоріжжя), О. Смоляк, Є. Баран (Івано-Франківськ) В.Ганоцький (Кіровоград), В. Бушняк і Тамара Дяченко (Крим), Марія Якубовська, Марія Людкевич, Галина Пагутяк (Львів), А.Медведенко (Луганськ), Д. Кремінь (Миколаїв, С. Конак (Одеса), Олена Гаран (Полтава), Лідія Рибенко (Рівне), А.Гризун (Суми), Є.Безкоровайний ( Тернопіль), Степан Сапеляк та І. Перепеляк (Харків), В. Загороднюк (Херсон),
В. Мацько (Хмельницький), Людмила Солончук та О. Озірний (Черкаси), В. Колодій та В.Васкан (Чернівці), А. Шкуліпа (Чернігів), кореспонденти газети «Літературна Україна» Олеся Сандига та Галина Тарасюк, кореспондент Всесвітньої Служби Радіо Україна П.Шульга, та іноземні гості: Наталя Кот (Австралія), Алєсь Пашкевич та Едуард Акулін (Білорусь), Джуро Відмарович (Хорватія), Дімітр Христов (Болгарія), Фелікс Бахчинян (Вірменія), Маквала Ґонашвілі (Грузія), Марек Вавжкевич (Польща), Й. Ліняускас (Литва), Хіросі Катаока (Японія) та інші.

Яким явиться нам Кобзар? Мріється, що таким же, яким був тут 165 років тому, коли вперше ступив на землю Придніпров’я, на землю Батька-Великого Лугу і Матері-Січі – молодим, вже вільним, не-кріпаком, з мріями про щасливе майбуття своє і любої його серцю неньки-України.

Радіймо, святкуймо, друзі! Ідімо Тарасовими стежками!
Тарас Шевченко, молодий і вільний, сповнений радості і надії, нам навстріч – гряде!

Січеслав-Дніпропетровськ,
9 березня 2008 року.


15 16

Січеслав