проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК


Святослав КАРАВАНСЬКИЙ


ЗАПОВІТ ЕВДОТЕЇ

І
Евдотея – ім’я давньогрецької богині моря. Письменниця Докія Гуменна у своїх спогадах виводить своє ім’я від імени богині. І це дозволяє нам називати Евдотеєю саму письменницю, яка лишила по собі чималий доробок, цікавий не тільки з літературного, а й із мовного боку. Цьому другому бокові першого тому її роману “Діти чумацького шляху” і присвячено цю статтю.
Свій роман пані Докія почала в Києві 1942 року, а закінчила вже на еміграції. Мова роману - це українська мова першої половини ХХ століття, зі сповитку засвоєна сільською дівчиною і зба-гачена, а також спотворена літературною мовою тих часів та бутафорним язичієм, виробленим “пролетарською” владою для розбудови псевдо-соціялістичної України та для створення єдиного совєтського народу. Мета і методи створення цього язичія були глибоко чужі Докії Гуменній, яка бачила хибність зачісування української мови під московський канцелярський гребінець. Пись-менниця мала свій погляд на шляхи розвитку рідної мови і розкрила цей погляд у мові своїх творів.

ОГЛЯД МОВИ І-го ТОМУ РОМАНУ “ДІТИ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ”

Мовна палітра п. Докії вказує на такі засади мововжитку, який заповіла нам письменниця:
Використовувати скарби живої народньої мови, і то не тільки наявні у словниках
Збагачувати лексику літератури на базі моделей, засвоєних живомовною стихією
Всіляко розвивати лаконічні емоційні звороти, зокрема із слвцем “аж“
Працювати над виробленням самобутніх дієприкметникових форм
Відходити від заяложених штампів і творити свій мовно-літературний стиль
Не відкидати добре вписуваних у нашу мову запозичень з інших мов
Пожвавлювати авторську мову емоційними зворотами
Експериментувати й експериментувати, дарма що траплятимуться ляпи

1. Дослухаймось до мови народу!
Про те, що словники, і сучасні і ”класичні”, не відбивають до кінця багатства й потенцій нашої мови, говорити не треба. Один тільки той факт, що у словниках, виданих в СССР і майже без змін перевидаваних в Україні незалежній, не відбито лексики десятків і дореволюційних і післяреволюційних письменників, свідчить про збіднення (в СССР – навмисне) українських мовних можливостей. Творчість одної лише Д. Гуменної свідчить про розміри цього збіднення.

Письменниця бачила, що мова, яку практикували класики, а потім і радянські літератори, мала дуже багато “білих плям”, а також “неуцьких плям”. Бо як могли, наприклад, збагачувати нашу мову “украінскіє пісатєлі”, які у побуті і на праці в літературних закладах демонстративно спілкувалися неукраїнською мовою? Пані Докія бачила, що великі шари лексики, відомі їй з колиски, не фігурували у творах її сучасників, зате там пишним цвітом розцвітали незграбно кальковані форми. Замість легкої та зрозумілої української мови творилось неоковирне газетно-офіційне язичіє.
Відроджуючи питомі українські форми в устах героїв роману, письменниця не гребує цими формами й у своїй авторській мові. У неї нема канцелярсько-газетних штампів. Тут усе куди простіше, ближче до душі, зрозуміліше. Замість “можливо” тут кажуть “гляди”:

“Він ходить до школи... і гляди ще доучиться до ,,чиновника”,
“Поволеньки-поволі” тут вжито замість “поступово”:
“...напруження... затруїли... його істоту і він поволеньки-поволі їх видихував”.
Замість “виключно” у романі читаємо: “тільки те й рібив, що“:
“...він тільки те й робив, що блукав по селах...”. Довше, але не канцелярійно.
Замість “нерухомо” тут кажуть “як колода”:
“Він може... лежати, як колода...”
Замість “На що ти розраховуєш?” тут спитають “Що ти собі думаєш?” – вираз поширений по всій – навіть зрусифікованій - Україні, хоч його не фіксує жоден “академічний” словник. Ці вибрані з десятків інших приклади свідчать, до чого закликає мовна практика Д. Гуменної.

2. Взоруймося на народні моделі!
Пані Докія просто-таки закохана у досконалу простоту живого мовлення. Вона прагне цієї
простоти й собі. Бесіда розмовців у неї не тягнеться, не точиться, а тече:
“Любили... чарку, а бесіда сама текла”.
А як не по-книжному сказати про морально чистих і духовно багатих людей? А он як:
“Такі люди, –- вчені, розумні, світлі душею – не живуть”.
Зразків для новотворів пані Докія шукає у криниці живого мовлення. Існує в народі негати-
вно забарвлене слово “гоп-компанія”, а в романі згадується “душа-компанія” – неологізм Гуменної. Коли треба, вона переробляє і вдосконалює відомі слова й ідоми. Слово “звиродніти” фіксують усі словники. Але це недоконана форма. Доконаної ж форми згідно із словниками нібито нема. Як нема, то буде! І авторка “самопихом” без дозволу мовознавства від КҐБ творить таку форму:
“...люди гублять людську подобу, звироднюють... свою психіку”.
Маємо недоконану форму дієслова “звиродніти” - “звироднювати”. Те саме з недоконаним дієсловом “окошитися”. Авторка вкладає в уста персонажа доконану форму, досі невживану:
“...все на себе приймали, все на них сокошалося”.
Форму “окошатися”, може, й не вигадано письменницею, а підслухано в мовців. Сьогодні важко й сказати, що мала Явдоня чула змалку, а що створила пані Докія:
“Кожне хотіло щось викрутасішого пригадати...”
Як бачимо форма “викрутасіший” – це вищий ступінь порівняння прикметника. А вихідної – звичайної форми – нема. Отакі коники може викидати мовна стихія! Який то лінгвіст зафіксує таку форму? Вона ж безбатькова, безкоровайна! А втім – ні: батькова! Батько цього слова не прикметник, а іменник “викрутас”. Модель же творення ніби-безбатченка (відсутня у словниках) така:
“Викрутас” – “викрутасіший”
“Професор” – “професоріший”.
Якось я прочитав у досить “культурному” виданні “більш замислуватий”. Оце ж і є “ви-крутасіший”! Чи ж не варто авторам таких ляпів та їх редакторам повчитися у пані Докії?
Серед мовних винаходів Гуменної є й окрема модель творення пасивних дієприкметників теперішнього часу: “Він успадкував... невилікувану пристрасть до красного письменства...”.
Слово “невилікуваний” – це скорочення довшого слова “невиліковуваний”. Сьогодні обидві ці форми не вживано – їх заступає слово “невиліковний”. Але наша мова знає інші форми із закінченням –овуваний, які можна скоротити відповідно до моделі п. Докії. Наприклад, “випробовуваний”. Чому б і справді не сказати коротко “випробуваний” /наголос на “у”/? Головно, не плутати із словом “випробуваний” або “випробуваний” /наголос на “о” або “и”/. Так само можна творити: “вишикуваний” замість. “вишиковуваний”, “успадкуваний” замість “успадковуваний”, “облікуваний” замість “обліковуваний” тощо.

3. Практикуймо короткі емоційні звороти, зокрема із часткою “аж”!
Письменниця розмаїтить – і то дуже вдало – свою оповідь короткими емоційними зворотами живої мови: “от тобі”, “от іще!”, “ха!” тощо:
“От тобі й пішли до церкви!”.
Зворот цей заступає опис незадоволення від невдалої спроби піти до церкви. Неемоційно це
треба сказати так.
“Усіх взяла досада від невдалої спроби піти до церкви”.
І довше, і нудніше, і не віддає емоційного стану тих, про кого йдеться.
Лаконічність народніх форм дуже виразно прозирає у зворотах із слівцем “аж”. Наша ав-
торка знає ці форми і вживає їх з подиву гідною влучністю. Ця частка-сполучник заступає десятки різних слів, скорочує розповідь і надає їй непідробної українськости.
Переклад цієї частки на інші мови потребує десятків слів:
1. майже: “...аж на самому споді...” = майже на самому споді
2. лише: “...аж перед смертю...” = лише перед смертю
3. просто-таки: “...що аж угиналися...” = що просто-таки угиналися
4. вже тоді: “...прийшли, аж як хрещик плівся...” = прийшли вже тоді, як хрещик плівся
5. не який там, а: “...М.... запосів аж перший ряд...” = М. запосів не який там, а перший ряд
6. і навіть: “...доносить слова, аж сама червоніє...” = доносить слова і навіть сама червоніє.
У зворотах:
аж десь = десь зовсім: “...мати... стояли аж десь у другому місці.“ = мати стояли десь зовсім у
другому місці”;
аж на = на цілих: “...збудував..., аж на два поверхи...” = збудував на цілих два по верхи.

4. Творім самобутні форми дієприкметників!
Дієприкметник – часом у формі прикметника або іменника – необхідна частина мови. Знову-таки відома і вживана живомовною стихією: “умирущий”, “завидющий”, “минущий”, “стрибучий”, “лежачий” тощо. Крім цих моделей, наші мовці знають інші, в тому числі й самобутню українську модель, класиками, а надто “украінскімі пісатєлямі” не розвинуту й занедбану: “ломикамінь” = той, що ломить камінь, ”перебийніс”, = той, що перебива носи. На жаль, цієї моделі пані Докія теж не відроджує, хоч і вживає відомі в народі зразки “оббийбік”, “оббийбока”. Інші ж наші традиційні моделі вона не нехтує:
“у тих, що йдуть вулицею...”.
Сучасник може сказати: “...у проходячих вулицею...” або “...в ідучих вулицею...”. Читач
зрозуміє, але ж чи це буде мова художньої літератури?
Письменниця дослухається до живих моделей і творить свої власні варіянти: “нерозминущий з чаркою”, “забируща пісня”. Нема такої моделі, щоб її вона не вжила:

“пильноватий” = що пильнує “закипаючий” = що закипа
“пурхливий” = що пурхає “жевріючий” = що жевріє
“пригнобливий” = що пригноблює “розсипуваний” = що розсипається
”подорожанин” = що подорожує “відзвичаєний” = що відзвичаївся, відвиклий

“страхопудливий” = що лякає “проіржавлений“ = що проіржавів, проіржавілий
“розгуляний” = що розгулявся “завислий“ = що завис


5. Відходьмо від штампів! Творім самобутній український стиль!
Де тільки можна, п. Евдотея відходить від усталених штампів. Передусім не говорять штам-пами її герої:
“...мама як померли, наче половини світу не стало...”.
А як це скаже письменник з вищою літературною освітою?:
“...смерть матері огорнула смутком всю істоту”.
Ніби й передано тяжку хвилину скорботи, але якось сухо, без серця.
З цих двох стилів пані Докія вибирає перший:
“...як раптом затяглося все тугою!”,
“...громи сипалися на голову...”,.
”...нікому неоскаржена сльоза...”,
“...чужа причеплена усмішка...”,
“...луснути з нетерплячки...”.
Вдається вона і до свіжих порівнянь: “...довгий, як море...”. Не чужі їй і інші фігури: ”стіл
обсаджений випиваками”, у неї “...п’яний стіл...”. Творить вона і образні описові звороти. Про них далі /точка 7/.

6. Не відкидаймо обґрунтованих запозичень!
Описувати сучасне їй життя аж ніяк не можна лише лексикою минулого, тому Д. Гуменна уводить до свого лексикону і газетне язичіє: “місцевком”, “апологет”, “кадри”, “робочий стаж”, і інтернаціоналізми: ”фіяско”, “естрада”, “опера”, “концерт”, і високошкільну лексику: “сесії”, “дипломант”, “авдиторія”, і запозичення з розвиненіших мов через російську, польську або німецьку: “ґротеск”, “патос” “синя панчоха”. Окремо стоять запозичення з російської мови, заразом дуже близької до нашої мови й дуже далекої від неї. Не треба забувати, що при колисці російської мови стояли й розвивали її київські “вчені люди”. Чимало російських форм є пряме запозичення з української:
“очутиться” – прямий аналог нашого ”очутитися” /опам’ятатися/
“неряха” - = = = = = = “непряха”
“баранка” - = = = = = = “обварінок” /обарінок = бублик/
“этот, эта” - = = = = = = “ген той, ген та”
“укромний” - = = = = = = “окремий”
“устремить взор” - = = = = = = “устромити очі”
“здесь” - = = = = = = “ось десь”
“копошиться” - = = = = = = “комашитися” /від “комаха”/
“ребята” - = = = = = = “паруб’ята”
“забубённый” - = = = = = = “забобонний”
“увечить” - = = = = = = “нівечити” /зневічити = обезвічити/
”потакать” = “поддакивать” - = = = = “казати ‘так’” /від слова ‘так’/
“пуля” - = = = = = = “куля” /від німецького kugel/
Цей список можна писати й писати.
Отже, вторинність російської мови щодо української дає підставу припускати, що у вторинній мові могли зберегтися окремі лексичні одиниці, забуті з якихось причин у мові первинній. І це дає нам право деякі форми російської мови запозичати, що пані Докія й робить. У неї можна натрапити на слово “заскорузлий”, хоч норма усталила “зашкарублий”. Дуже близькі родичі. Може, обидва свої. Або вираз “водити компанію”. Чий він? І там і там почуєш і прочитаєш. А нам же відомий і прототип цього звороту “водити хліб-сіль”. Тим-то письменниця не цурається цього виразу. Або слово “підібратися”:
“…підібралась душа-компанія.”.
У Грінченка цього слова у значенні утворитися добором нема. Нема й у класиків. Лише сучасні письменники та ще “украінскіє пісатєлі” його вживають. Тоді ж, як писала п. Докія, це було запозичення, хоч не виключено, що слово це знали мовці Жашкова, звідки походить письменниця.
Обґрунтованих запозичень – заповідає вона – не відкидайте.
Проте це не значить, що можна “гуляти по буфету” й запозичати все і вся. На жаль, такі невиправдані запозичення трапляються і в нашої авторки:
“незаурядна індивідуальність“.
Таж ми маємо свої слова “непересічний”, “неординарний”. А словники ж п. Докія мала. Нащо таке непотрібне запозичення? А ще “посвячений у таємниці”, коли своє коротше – “втаєм-ничений”. Отже й на сонці є плями. Про що це свідчить? Про відсутність рівновартого талантові авторки редактора. І хоч письменниця й не думала заповідати нам про необхідність автору – навіть геніяльному – рівновартого його хистові редактора, ця думка випливає сама собою з аналізу її творів.

7. Пожвавлюймо мову емоційними зворотами!
У наслідок своєї праці над мовою Д. Гуменна виробила свій самобутній стиль – стиль емоційного оповідача. Для її стилю властиво перетикати авторську розповідь емоційними зворотами. Такий текст читається і засвоюється легко. А що зворотів тих наша авторка знає, то знає: “а, бий тебе коцюба!“, “Еге-ге!”, “От, досада!”, “А певно!”, “Отаке дурне!”. Плюс до цього вставляє питання й риторичні вигуки:
“Чому не відчула вона хвилини, як підкрадалася біда?”,
“Хто це? Невже до нього?”,
“А як же весело тут було колись!”,
“Повинен прийти його час, повинен!”.
І такі питання, вигуки, звороти чи не на кожній сторінці. Результат – стиль першої кляси!

8. Експериментуймо! Шукаймо! Творім!
Заповіти письменниці можна підбити коротко у кількох словах: Слухаймо! Шукаймо! Ви-
находьмо! Творім! Експериментуймо!. Часом можемо помилятися, та не помиляється лише той, хто нічого не робить.

ПІДСУМКИ
Розглянутий твір Д. Гуменної – виданий у США двома невеликими накладами – потребує перевидання в Україні як літературний шедевр ХХ століття і як цінна пам’ятка української мови першої половини ХХ століття, а також як цікавий зразок письменницького стилю. Становище, в якому опинилася наша мова після ”великодержавно-пролетарських” експериментів, аж таке безрадісне, що буде непростимим ляпом мовознавчої науки, не зацікавитися мовними поглядами пані Гуменної, відбитими в її доробку.


15 16

Січеслав