проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
Перекину кладку


Людмила ГОНЧАР

Людмила Олександрівна Гончар народилася 19 вересня 1948 в м. Дніпропетровську.
Закінчила романо-германське відділення філологічного факультету Київського державного університету. Викладала англійську мову в університеті.
Тривалий час перебуває на творчій роботі. Перекладач прози Гемінгвея, Дарелла, «Щоденників Анни Франк» та інших творів.

І ЦЕ Ж МОЄ СЕРЦЕ

Переклади із Стівена КРЕЙНА

* * *

Чорні вершники зринули з моря,
Чулося «клац» та «клац» списів і щитів,
«Цок» та «цок» копит і підків,
Дикі крики, метляння волосся
В шаленстві на вітрі –
Так скаче верхи гріх.

* * *

У пустелі
Я бачив істоту, голу, тваринну,
Що, присівши на землі,
Тримала в руках серце
І поїдала його.
Я спитав: «Смачне, друже?»
«Гірке... гірке, – відповіла, –
Але мені до вподоби,
Що воно таке гірке,
І це ж моє власне серце».

* * *

Так, я знаю тисячу мов,
І дев’ять і дев’яносто дев’ять з них оманні.
Хоча я прагну вживати з них одну,
Вона не бринітиме мелодійно з моєї волі,
А замре у моєму горлі.

* * *

Якось прийшов чоловік
І сказав:
«Вишикуйте мені в ряди усіх людей світу».
І враз
Здійнявся гвалт серед людей
Проти шикувань у ряди.
І вибухла гучна всесвітня чвара,
Що тривала віки;
І кров пролилась
Тими, хто не бажав стояти у рядах,
І тими, хто притьмом вишикувввсь на загад.
Зрештою той чоловік помер плачучи,
А тим, що бились, кров чужу ллючи,
Його велику простоту пізнати не судилось.

* * *

Бог збудував ковчег для світу грішного.
Зладнав і корпус, і вітрила
І стис в руках стерно,
Готове для плавби,
Відтак оцінливо на працю свою глянув.
Нараз його окликнув хтось.
На поклик той Бог обернувсь,
І тут, немов на лихо, стерно
Йому з рук вислизнуло
І ковчег неквапом став мандрувати вниз.
Позбавлений стерна, він хвилі розтинав,
І та його плавба лиш глузи викликала,
Бо він то плив вперед,
То ніби знов вертавсь,
Бешкетним вітром гнаний.
Одначе сила неба
Вела його наперекір усьому.

* * *

Я озиравсь довкіл,
Я дивився ген-ген,
Та ніде побачити не міг свого кохання.
Коли – нарешті –
Воно з’явилось у моєму серці.
По правді, я нарікань не маю,
Бо, хоч би й найпрекрасніше,
Воно ніколи не буде таким справдешнім,
Як у моєму серці.
* * *

Як раптом широкий світ віддалиться кудись,
Лишивши по собі чорний жах
І безмежну ніч,
То ні Бог, ні моя нора
Не будуть суттєвими для мене,
Коли ти й твої білі руки залишаться,
А Страшний Суд іще не настане.

* * *

Любов ішла сама-одна,
Й каміння ранило їй босі ноги,
А ожина до крові дряпала тіло.
І підійшов до неї подорожній,
Та, на жаль, нічим не зміг їй помогти,
Бо звавсь «Сердечним Болем».

* * *

«Я живу!» –
До неба крикнула людина.
«Ну то й що? – їй звідти голос відповів. –
Живи, мене це не обходить».


* * *

Зладнай мені мрію, о майстре,
Мрію для свого кохання.
Вплети у неї промені сонця,
Теплокрили і квіти.
Але хай мрія та буде з шат лугових.
І нехай тими лугами...
Прошкує людина!


15 16

Січеслав