проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
В а л е н т и н а ГОНЧАР
Валентина Данилівна Гончар народилася в селі Ломівка (нині передмістя
Дніпропетровська). Навчалася на українському відділенні філологічного фа-
культету Дніпропетровського університету. Закінчила Київський державний
університет. «Працювала неофіційним секретарем Олеся Гончара», – жар-
тує Валентина Данилівна, помічниця і берегиня свого великого чоловіка. По
смерті Олеся Терентійовича упорядкувала і видала його збірку «Поетичний
пунктир походу», доповнивши її невідомими віршами, віднайденими в архіві.
Упорядкувала разом з В. П’яновим книгу спогадів «Вінок пам’яті про Олеся
Гончара». Упорядник 3-томника «Щоденників» Олеся Гончара. До уваги чита-
ча – фрагменти із книги «Я повен любові», яка незабаром вийде у київському
видавництві «Сакцент плюс».
.
Л О М І В К А
С п о м и н и п р о О л е с я Го н ч а р а
Ломівка. Тепер це частина міста, а раніше було село, потім виселок Орджонікідзе, на околиці міста,
яке колись газети називали «містом чавуну й сталі». Виселок напівсільський, напівміський, розташо-
ваний на лівому березі Дніпра, де з півдня через річку видніють мартени й домни Петровки, а вночі
над Ломівкою палають заграви, коли виливають відходи з мартенів.
З півночі до Ломівки тулиться трубний завод імені Карла Лібкнехта, зі сходу завод імені Комінтерну.
А з заходу до Ломівки підходять чорноземні неозорі лани довколишніх сіл. Звідси виходили кадри
для заводів, що обступали з трьох сторін селище. Тут в районі, що ближче до чорноземів, на вулиці,
яку раніше йменували Оселедівкою, жили майбутні батьки Олеся Гончара – Тетяна Гончар та Терентій
Біличенко, і тут хлопчик з’явився на світ.
Усталеним є твердження, що Олесь Гончар народжений в селі Суха на Полтавщині. І прізвище він
носить не батькове, а те, що йому надав дядько Яків, материн брат, в якого жив хлопець після смерті
мами Тетяни.
Привів Яків Гаврилович Олеся до школи й сказав учителеві: «Запишіть Сашка Гончаря в перший
клас». І відтоді й жив він з цим материним прізвищем, довгий час навіть не підозрюючи, що по бать-
кові він Біличенко.
Олесева сестра Олександра так розповідає про той час: «Моєму братові Олесю ще не було й трьох
років, як померла наша мама. Із Сухої незадовго до маминої смерті приїхала бабуся Пріська, мати на-
шої мами, і забрала напівсироту до себе в хату, в якій вона жила разом зі своїм сином Яковом.
З малолітства Олесь на налигачі пас по межах корову. Бідна дитина! Ніяк спокійно не можу про це
згадувати. Я ж хоч трохи бачила маму, чула її голос, і пісню запам’ятала, яку вона співала, і ласку її при-
гадую… А що Олесь народився тут, в Ломівці – це я точно знаю. І мамину пісню пам’ятаю, яка ніколи
не забувається…
Ой буду я, буду неділеньку ждати,
Чи не прийде мій батенька мене одвідати.
Неділя минула, а батька немає.
Ой буду, я буду ще й другої ждати,
Чи не прийде моя ненька мене одвідати.
Неділя минула, а неньки немає,
Ой буду, я буду ще й третьої ждати,
Чи не прийде мій братуник мене провідати…
В пісні це все про маму, бо вона молоденькою служила в Катеринославі в багатіїв, і все чекала, що
хтось прийде з Сухої її провідати. У місті вона зустріла свого майбутнього чоловіка Терентія й вони
побралися… Й донині бачу її як живу під яблунею на подвір’ї з Олесем на руках, я сиджу біля мами
й розчісую їй густу чорну косу, а вона наспівує: «Ой буду, я буду неділеньки ждати…» Я певна, що цю
пісню мама сама склала, бо ні від кого я такої більше й ніколи не чула, тільки від мами…»
А ще про рушник Шура розповідала, який вона пам’ятала з Оселедівки. Мама у вільні хвилини ви-
шила для батька, подарувала йому, коли той ішов на імперіалістичну війну, з написом: «Щирою рукою
рушник вишивала, щастя у Бога для тебе прохала…»
Про свою маму Олесь Гончар у «Письменницьких роздумах»* писав: «На заняття в університет
(Дніпропетровський) я ходив повз закіптюжені корпуси того заводу (ім. Ком- інтерну), де колись пра-
цювала моя мати…»
«…Вона лопатою відгрібала цвяхи… Мама вмерла зовсім молодою. Тільки на фотографії ще в ди-
тинстві я довго розглядав її. Поряд з батьком в солдатській формі, в погонах, на грудях два Георгіївські
хрести… Гарна людська пара! Напівгородські, натруджені обоє, люди нелегкого життя… Мама висо-
ка, вродлива, з тонкими рисами обличчя – і боляче думати, як ця тендітна жінка мусила виконувати
грубу чоловічу роботу, цілу зміну (12 годин) кидати лопатою цвяхи… Тільки й маю – що фото оце,
образ рідних, незнаних, задумливих, таких красивих людей. У полтавській Сухій сердобольні сільські
тітусі жаліли мене («Тетянин синок»), співчутливо називали сиротою, але я чомусь не любив слово
«сирота»!
…Коли я вже студентом приїхав у гості до батька в Ломівку, він мною явно гордився, я подарував
йому свою курсову роботу, відбиток із «Наукових записок ХДУ», і він у ту роботу уважно вчитувався,
розмовляв зі мною… про серйозні речі…»
Отже, Ломівка. Сюди в листопаді 1945 року повернувся з війни демобілізований Олесь Гончар.
Приїхав до сестри Шури, що жила по вулиці Клубній, 25, але приїхав не в ту хату, що до війни сестра
будувала разом зі своїм чоловіком Гаврилом, і на яку студент, коли приїжджав у 1938 році провідати
сестру, подарував 200 карбованців «…і на мою соху в хаті». До війни Олесь уже друкувався, підро-
бляв своєю літературною працею. Ту цегляну хату підірвали фашисти, відступаючи. А сестра разом з
чоловіком після війни зліпили з уламків зруйнованого будинку такий-сякий сарайчик, вірніше хатку з
двох невеличких кімнаток, і ось сюди й завітав після демобілізації Олесь Гончар.
Поїхав був до Харкова, в місто його улюбленого храму науки, місто його кохання, але місто війнуло
на нього пусткою, болем спогадів, нікого з друзів там не зустрів. «У Харкові я не залишився. Надто
багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер
похмуро чорніло в руїнах. Все тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Поїхав у
Дніпропетровськ…» - так писав він в «Письменницьких роздумах» про тодішній Харків.
Остаточно вирішив жити у сестри, яка настійливо кликала: «Приїжджай, хата тепла, хоч одігрієшся
після окопів…»
Єдина рідна душа, крім бабусі в Сухій, на всьому світі була в нього сестра, яка й прихистила його,
обігріла не тільки теплом грубки, а й своєю увагою й любов’ю.

«Демобілізований фронтовик був оточений тут увагою, для нього зовсім незвичною, йому відво-
дять краще місце – біля грубки, сестрин чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу, щоб
її вистачило на цілу ніч. Зранку сестри чоловік іде на завод, сестра вирушає на базар, а для тебе на
столі залишено склянку насіченої махорки-самосаду і замість попільнички, велику щербату тарілку;
до вечора ця тарілка буде повна недопалків… а ти, окутаний махорковим димом, живеш в іншому
світі, світі образів» *.
Так, уже студент Дніпропетровського університету, писав свої «Прапороносці», які мали першопо-
чаткову назву «Стрілка». «Зима минула в напруженій праці. Хотілося скоріше вилити на папір те, що
переповнювало душу, картини походу не покидали цього «куреня».
Працював Олесь за столиком з приставною дошкою на завісах. «Ану, киш звідси, - казав Олесь ма-
лому Василькові, коли той вмощувався під Олесевим столом.
Карбідка горіла майже всю ніч, а на ранок треба було йти до університету пішки на правий берег –
12 кілометрів туди, 12 – назад, або через дерев’яний міст чи льодовою дорогою через Дніпро взимку.
Той дерев’яний міст спорудили сапери після війни. Коли йдеш по мосту, він деколи похитувався, і від
того похитування ставало страшнувато… А восени ще можна було користатись «дубком»– човном
через Дніпро.
«Не чіпай на столі нічого», – казав Олесь сестрі, коли йшов з дому.
Коли писав «Прапороносці», в одному з листів до свого друга юності Олесь сповіщав: «Думаю про
тих, що я похоронив у Карпатах, в угорських степах… Пишу. Для серця, і з вірності присязі, даній тим
героям у сірих шинелях, що, впавши, не підвелись. А я стояв над ними і присягався – вирізьблю на
камені».
Тут у цьому ж «курені», як називав Олесь сестрину хатинку, було написано ще й оповідання «Модри
Камень», Олесь надіслав його на суд у Київ Петрові Панчу, який невдовзі повідомив, що оповідання
буде надруковане в журналі «Україна».
Оповіданню судилося зазнати нещасливої долі. Тільки вийшло в журналі, як одразу ж з’являється
стаття в партійній газеті, де автор передової піддає нищівній критиці оповідання, звинувачуючи авто-
ра в зраді Батьківщини. І почалося… Збори, зібрання, звинувачення автора в усіх смертних гріхах.
Ось як згадує в «Кур’єрі Кривбасу» за жовтень 1996 року про ті дні поет Петро Біба: «У вересні 1946
року в Дніпропетровську проводили нараду молодих письменників. В дебатах виступає Сойфер,
професор, завідуючий кафедрою російської літератури Дніпропетровського університету… Сойфер
почав щось туманити про класову боротьбу, про ідеологічні диверсії, а тоді раптом і каже: «мне очень
больно говорить здесь, что автор новеллы «Модры Камень» Алесь Гончар, к сожалению, наш випус-
кник, пропагандирует предательство. В его рассказе советский разведчик влюбляется в словенку, а
любить иностранку – запрещено нашим законом. Мы недосмотрели, не учли и вот – как сообщает
сегодняшняя передовая партийной газеты и читательские письма, помещенные в том же номере,
– Гончар пропагандирует измену Родины».
Не більше й не менше – зрада Батьківщини. А секретар обкому Дунаєв, виступаючи на зборах, на-
звав письменника буржуазним націоналістом, наліпив йому цей «страшний» ярлик…
Як розповідав мені потім Олесь, ночував він після зборів у гуртожитку в Кості Дрока, де той тоді
мешкав. Кость Дрок, хоч і був на рік молодший від Олеся, але поводився зі своїми колегами трохи ніби
зверхньо, говорив повчально, менторським тоном. На той час він уже був керівником літоб’єднання.
Пригадується комічне: на виступі з читачами він (для форсу) брав коробку з-під дорогих тоді цига-рок «Казбек», клав її на видному місці в президії, хоча там по бідності була всього одна цигарка, яку
Костя час від часу розминав у пальцях… аж доки й не закінчувався вечір… Знай, мовляв, наших… Не
дешеві палимо…
І Костя, і його дружина Ліза, і Петро Біба, з яким Олеся познайомив Дрок, втішали, як могли, тож не
всі відцуралися. Але не ставало на душі легше від тих втішань.
Почувався Олесь від почутого на нараді гірше, ніж під кулями на війні. Це був удар…
На ранок хтось із дніпропетровців дав статтю Первомайського, яка була надрукована в «Молоді
України», де він сказав прихильні слова про Олесеву творчість. Це теж була моральна підтримка, щоб
остаточно не зневіритись в творчості, в тій нелегкій праці, яку визначила доля.
Тяжкі звинувачення, хоча й абсурдні й несправедливі, хіба можуть минати бесплідно для вразливої
душі письменника. Інколи бували розпачливі дні. Почалися «проработки». Автора оповідання крити-
кували, звинувачували на зборах міських, університетських, ображали всі, хто хотів. Йшлося навіть
про звільнення Олеся з університету (на той час він був уже зарахований асистентом на кафедру
української мови Дніпропетровського університету). Драматично-критичні часи переживав пись-
менник, думалося про найгірше…
Зацитую уривок з листа до Василя Бережного, датований 2. 09. 46 року, понеділок, написаний «дру-
гові серця» після шельмування новели «Модри Камень»: «Здрастуй, друже! Я був зворушений тим, як
ти сприйняв критику на «Модри Камень». «Ти «замахав руками», ти «голосно заговорив». І це не один
ти. Чимало людей, які розуміються на справжній літературі, в цей день замахали руками. Але факт
фактом. Я виходжу в світ з тавром на лобі. Вся біда в тому, що мої друзі махають руками в чотирьох
стінах, а вороги-наклепники мають подвійні горлянки… Як би там не було, я паралізований. Я хотів
би одного: щоб література відчепилась від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене
стратить. Може б уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся. А далі – відчуваю
– не вистачить сил. Досить. Не пишу, звичайно, нічого, робити взагалі нічого не можу. Цей удар для
мене був тим тяжчий, що він із-за спини, я його ніколи не сподівався. Очевидно, все це відіб’ється і на
долі «Альп» і взагалі на долі. Підтримки чекати нізвідкіль, кожний озирається.
Що ж? Запряжусь в університет і працюватиму, як віл. Живуть же люди без літератури, п’ють пиво і
примовляють: будь ти проклята.
Пробач, Васильку, я навіть написати не можу до ладу.
Хотів би стати пастухом або морським рибалкою.
…Бажаю кращого, ніж сам маю.
Щире вітання. Твій Олесь».
А ось як реагував на історію з новелою «Модри Камень» друг Олеся по Харківському університету,
з яким вони одночасно пішли добровольцями на фронт, Дмитро Білоус. В листі від 21-го вересня 1946
р. із села Курмани Дмитро писав: «Олесю, друже! Знаю, що ти зараз дуже здивований: як це можна
казати на біле чорне? Дивувало це і мене. Я офіційно звернувся до Ю. І. Яновського, як кореспондента
«Правды». Одночасно з цим поніс до нього «Альпи». Він прочитав, похвалив і схвалив. Це дуже добре.
Бо після ультра усердних виступів одної газети у наших редакційних обивателів була тенденція по-
вісті не друкувати. Тепер же «Альпи» мають піти в 9-му номері журналу. Гадаю, що перешкод більше
не буде.
Олесю, не журись. Звикай. Правда, це дуже обурливо. Але зрозумій, що оті згадки про тебе в газетах
випадкові, безглузді, прямо протилежні істині, і тільки дивно, що під цю випадковість потрапив саме
ти… Не сердься, що пишу не часто. Розумію тебе, стою на стражі твоїх інтересів, як друг. Тим більше,що ці інтереси абсолютно збігаються з справедливістю. Твій Дмитро».
В іншому листі Білоус пише: «Будь же здоров, друже мій! За роботою не женись, а краще справді
женись!»
У Ломівці, у сестриній хаті Олесь прожив один рік, один місяць і 18 днів. А потім переїхав до Києва,
вступив до аспірантури Інституту літератури.
У наш швидкоплинний час це не такий вже й великий відтинок часу, але так багато в ньому вміс-
тилося для Олеся. Закінчив університет, захистив дипломну роботу з відзнакою, про «Новели
Стефаника», здав випускні екзамени. Стоїчно витримав тортури, пов’язані з оповіданням «Модри
Камень». Стартував у літературі першою частиною трилогії «Прапороносці» – «Альпи», опублікова-
ною в журналі «Вітчизна», що вийшли пізньої осені 1946 року. Незважаючи на газетний критичний
ґвалт з приводу публікації «Модри Каменя», цього ж року його прийняли після опублікування «Альп»
в члени Спілки письменників України…
А для мене найголовніше – це було знайомство з моїм майбутнім чоловіком… Коли з’явився в кінці
1945 року на факультеті Олесь, я навчалася тоді на третьому курсі філфаку. Його з’ява на факультеті
справила справжню сенсацію. Тоді після війни хлопців на факультеті філології майже не було – один,
два, три… та й по тому. Фронтовик, красень, пише вірші… Чим не ідеал для кожної дівчини, що мріє
про лицаря на білому коні, свого обранця, того єдиного, що на все життя…
Дівчата з нашого відділення й старші курсом в нього платонічно закохувались, без надії на взаєм-
ність. Одна з моїх близьких подруг по курсу, переповнена емоціями, якось зізналась мені: «Я за нього
ладна була б померти…» На перервах між лекціями дівчата блукали по коридорах корпусу в бажанні
його зустріти…
А потім пройшли по факультету чутки, що Олесь ходить на побачення зі своєю однокурсницею
Марією Тонконіг, поетесою місцевого масштабу… Нібито не раз його бачили з нею десь в районі
дерев’яного мосту. Ця подія жваво обговорювалась, скоріше з відтінком осуду, ніж схвалення, хоча
це все мене не зачіпало, проходило стороною, бо був у мене надійний хлопець зі старшого курсу з
російського відділення. Теж, до речі, фронтовик, як і Олесь, і теж Олександр… І, як мені тоді здавало-
ся, між нами було справжнє почуття…
Та ось одного разу на літгуртку, який я відвідувала, хтось із присутніх прочитав Олесів вірш, тільки-
но опублікований в журналі «Дніпро»: «Танкіст». Там були такі слова: «Бо то ж недомріяна мрія, то ві-
рність його комусь, напис на танку біліє «Жди, я вернусь!». Слова ж нібито звичайні, але вони чимось
вразили, сколихнули, щось торкнули в душі, я відчула, що зліва, там, де серце, щось занепокоїлося,
ворухнулося тоскно, а що – не змогла знайти відповідного значення. «Бо то ж недомріяна мрія…»
– слова врізались в пам’ять. Відтоді якийсь віддалений інтерес до цієї людини в мене не зникав. То
згасав, то запалювався знову… Час від часу згадувались ті віршовані рядки, потім знов я про них не
думала, забувала.
Наближалась літня сесія, лекцій уже майже не було, Олесь ніде не траплявся на моєму шляху, бо
просиджувала чимало часу в бібліотеці з моїм хлопцем, готуючись до екзаменів, я до літньої сесії, а
він до держекзаменів. В один із таких днів з подругами я стояла на університетському подвір’ї, щось
ми там жваво обговорювали, сміялися, і раптом до нас підходить він, Олесь. Я так близько його ще
ніколи не бачила. Хоч нас у гуртику було кілька дівчат, але його погляд був спрямований на мене. Це я
відчула одразу. А потім, не пам’ятаю, як сталося: ми опинилися віч-на-віч, опинилися сам на сам. Коли
я йому ніяковіючи сказала, що ми з ним живемо на одній вулиці Клубній, він на Клубній, 25, а я на
Клубній, 20 – тобто майже поруч з протилежного боку, він цією звісткою був не просто здивований,
він був приголомшений. Стояв, вражений, мовчки якийсь час вглядався в мене, нічого не кажучи… А увечері на вулиці Клубній, 20 ми вже зустрілися… Немає таких слів, щоб описати те почуття, що
враз спалахнуло в моїй душі. Це було щось досі незвідане… В душі загорілись іскри, про які в таких
випадках пишуть чи говорять, мене пройняли, пронизали наскрізь струми найвищої напруги. Це був
вибух, вибух нечуваної сили. Той мій стан – він був за межами людської мови…
Не знайдеш, мабуть, таких слів у жодному словникові, щоб описати той незнаний мною, досі не
пережитий спалах емоцій, який мені було не інакше як кимсь подаровано. Я сприйняла це як дар
небес.
До зустрічі з Олесем здавалось, що зазнала я справжнього кохання з тим моїм хлопцем, але ж чи
можна порівнювати, ставити поруч те, що було, і те, що зі мною зараз відбувається?
Я вмить прозріла: з тим, іншим, то була лише природна потреба, нездоланне бажання молодої ді-
вчини когось любити, як у поета сказано: «ластівки літають, бо літається, а дівчина любить, бо пора».
Дивне незнане почуття охопило душу… Справжнє кохання ось воно, стоїть поруч зі мною і ви-
вчально вглядається в мої очі, намагається одночасно вловити стукіт наших двох сердець… В ті щас-
ливі миті я сама себе не впізнала, ніколи й в гадці не мала, що може з людиною трапитись така зміна.
В якісь буквально секунди все довкола набуло іншого забарвлення, світ довкола став іншим, і я не
та, що була до цієї миті – сам на сам з ним. Та й чи можливо всі мої відчування перевести на людську
мову? Між нами з’явилася тільки мова сердець…
Після наших зустрічей все для мене переінакшилось: люди довкола чудові, сонце засвітило яскра-
віше, квіти заквітли буйніше, небо стало синішим, ніж досі, до зустрічі з ним.
Було відчуття, що перебуваю в іншому, досі не знаному світі… До всіх, хто був поруч, я стала до-
брішою, щедрішою, всі люди такі добрі, а я ж цього раніше не помічала. І це все завдяки йому, якого
недавно ще не знала, ніколи навіть зблизька не бачила. Боже мій, Боже! Спасибі тобі за це велике,
незнане й неповторне, що я тепер ношу в душі… Дякую тобі за це не переживане досі почуття, за цей
злет душі, за дарунок безцінний.
Я стала чуйнішою до ближніх, не завважувала в них, як раніше, нічого такого критичного, що мене
б відштовхувало, хотілося бути до всіх співчутливою, бо я маю те, чого в них нема.
Тільки він один, він, і більше ніхто, тепер був у моєму серці, заполонив його так, що забула й того,
прости мене, Боже, що зустрічалася з ним чимало часу і з яким мали плани на майбутнє.
Потім були зустрічі з Олесем-Сашею у нас вдома. Щовечірні, інколи до самого літнього світання по-
бачення, освідчення, поцілунки й обійми (і тільки) біля нашої перекошеної рипучої хвіртки.
Тепер ось, озираючись в ті роки, згадуючи відчуте й пережите тоді, можу сказати, який Олесь був
делікатний в наших стосунках, хоч і пройшов він жорстку школу війни, де міг би й розбеститись. Без
сумніву, були там десь випадкові зустрічі з жінками і, зрозуміло ж, не платонічні, а реальні, і міг би
бути він вільніший, безцеремонніший у поводженні з дівчиною, аж ні! – ніяких вольностей з його
боку, ні з мого ми собі не дозволяли. Обоє дорожили, не побоюся сказати пафосно, тим справжнім
почуттям, яке подарувало нам життя і ця, безсумнівно, доленосна зустріч, в якій, мабуть, в глибині
підсвідомості вбачали ми наперед визначену кимось нашу приналежність одне одному.
І хоч минуло зовсім небагато часу від нашого першого стрічання, а Олесь уже писав своєму друго-
ві в Київ Василеві Бережному про нас: «Я, очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні, і
я зустрічаю світанки в саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму
шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч духмяними хвилями. Це буде велике
щастя, або розчарування назавжди. Але ні, не може бути розчарування. Я зачарований наскрізь, в
крові, навік».
Так відкривався Олесь своєму другові про наше кохання. Я теж «ходила не по землі», скоріше всього я, мабуть, тоді літала, бо він подарував мені крила.
Поринаю у ті спогади далеких літ, мандрую у минуле, у світ щасливий і драматичний, у світ незабут-
ній, щоб відновити в уяві, відшукати в уже припорошеній часом пам’яті ті найдорожчі і найсуттєвіші
епізоди з наших тодішніх незабутніх вечорів, зустрічей на Клубній, 20.
Олесь вступив до університету на четвертий курс, як уже говорилося, в 1945 році. Я глибокої осені
1943-го, тоді приймали всіх бажаючих без відповідних знань і навіть документів, одразу після визво-
лення Дніпропетровська від фашистської окупації. Університетські аудиторії були без столів і опален-
ня, без підручників і кваліфікованих викладачів, в розбиті війною вікна без шибок дме зимний вітер,
студенти слухають лекції стоячи, немає стільців, конспекти лекцій записуємо на шматтях якихось па-
пірців, прикладаючи їх до спин тих, що стоять попереду.
Мої розповіді про ті післявоєнні студентські, невідомі Олесеві часи він слухає зацікавлено, під-
охочує мене своєю увагою, що хочеться виповісти йому пережите без утайок. А яке не вдаване, а
сердечне співчуття, виписане на його обличчі, виявив він до нашої сімейної драми з моєю мамою
Олександрою Федорівною, коли після визволення від фашистів її заарештували і засадили кадебісти
в камеру попереднього слідства. Мама – дружина комуніста, потрапила в цю історію тільки за те, що
прочитала листівку українською мовою, передану їй сусідкою Маринячкою. Як згодом стало відомо,
скинули листівки радянські літаки для перевірки лояльності громадян, що перебували в німецькій
окупації. Запам’яталося мені, що перша частина листівки була антинімецькою. А друга – антирадян-
ською.
Мама, яка вірила вождям, вважала, що вони не сплять, не їдять, а тільки думають і дбають про на-
род, опинилася в радянській тюрмі. Дивовижа! Хіба не абсурд? І тільки за те тюрма, що прочитала лис-
тівку, писану українською мовою, за те, що передала її комусь із сусідів, намагаючись спільно з ними
розібратися в тому, що коїлось. А коїлось таке: заарештовано вчителя географії, нашого сусіда поруч,
забрано до слідчого ізолятора нашого чудового викладача математики в школі Миколу Васильовича і
його дружину. А цей Микола Васильович Молодик, як він цікаво викладав нам у школі арифметику, як
задушевно грав на скрипці! Заарештовано мого троюрідного брата Василя Малого. І ось вони всі такі
різні – старші й молодші в одній каталажці в СІЗО м. Дніпропетровська на вулиці Короленка.
Все хотілося виповісти Олесеві, щоб знав, яке нелегке було в нас життя в окупації.
А ще вразила його моя розповідь про ті голодні часи, про Петриківку, куди я, шістнадцятирічне ді-
вча, разом з іншими жінками йшла пішки сорок кілометрів – туди сорок і звідти сорок – з ношею на
плечах, щоб виміняти у селі пуд пшениці. Коли повернулася з цим збіжжям, кинула його на підлогу, а
сама впала безсило на стілець, ноги мої були просто не живі – не могла потім якийсь час піднятися
зі стільця…
А ще він проникливо слухав мою розповідь про те, як, щоб уникнути набору до Німеччини, я на-
тирала очі цибулею, штучно викликаючи на очах діагноз трахоми.
Або ще, як в часи окупації я пізньої осені 1941-го ходила до тихої заводі Дніпра біля мосту ловити
рибу з сусідами. Як тягали ми важкий волок у холоднючій воді, як терпли мої ноги і дерев’яніло тіло,
але витримувала ці тортури, щоб виловити хоч щось там на спожиток сім’ї.
Ці розповіді й багато інших він слухав так уважно й зацікавлено, ніби мав намір писати про це.
Згодом, уже після звільнення від окупантів Дніпропетровська, ми з братом-студентом технікуму,
а я ? університету, наймали квартиру в місті неподалік університету. Щоб якось вижити, вдавалися,
по-теперішньому сказати, до бізнесу: купували в черзі кілограм цукерок, а потім вроздріб поштучно
продавали їх, заробляючи на цьому мізерні копійки, але все ж таки підмога. Або ще продавали одну з призначених нам хлібних карток, і мамі з цих наших підробітків могли спорудити хоч яку там, а пере-
дачу в тюрму. Та ще й родичі підтримували.
Тоді я вперше побувала в темних страшних коридорах камери попереднього ув’язнення, якось до-
билася до слідчого просити за маму, дізнатися, в чому ж її вина… Досі дивуюсь, де взялась у мене,
боязкої й ніяковіючої, така відвага…
А на курсі у нас з’явилася новенька студентка Валя, моя тезка, вона поширювала серед нас кра-
мольний на той час роман Григорія Епіка «Без грунту», казали про неї різне, то вона провокаторка,
то зв’язкова з підпільної групи УПА. Так для нас це й залишилося загадкою. Бо її невдовзі на курсі
не стало, як тільки засудили наших шкільних вчителів, припекли по 10 років. Там десь в Караганді й
залишився навіки учитель географії Зіновій Олексійович Бараниченко, найближчий наш сусіда по
вулиці Клубній.
На той час в Ломівці, як розповідали сусіди, існувала молодіжна організація ОУН. Яка вона була за
своїм складом і хто до неї входив, мені не відомо, хоча тоді й називали деякі знайомі мені прізвища, в
тім числі й Івана Нечипоренка…
Пригадується мені, як десь взимку 1942 року, коли ми з подругами ходили в парк до пам’ятника
Шевченку, що на межі між селами Ломівкою і Кам’янкою, мене, зовсім юну, проводжав старший хло-
пець на прізвище Нечипоренко. Дивне було це проводжання, щось було натяком говорено, щось
випитувано, якісь ставились незрозумілі запитання, на які я плутано відповідала, або й мовчала вза-
галі, не втямлюючи, про що йдеться. Зустріч більш не повторилась, мабуть, він, цей провожатий, не
побачив у мені на той час людину, здатну на геройські вчинки… Замала була зростом і віком…
Начебто до цієї організації входив наш близький сусіда Петро Старина з винятковим голосом –
баритоном, йому б співати в опері, а він, говорять чутки, виявився провокатором. Був нібито в тій
організації і мій троюрідний брат Вася Малий, якого засудили на 10 років.
Розказували тоді, що ця організація нібито мала зв'язок із Західною Україною, звідти сюди навід-
увались зв’язкові.
Якимось чином КДБ, чи як воно тоді називалось, розкрило цю організацію, і ланцюжок за ланцюж-
ком вони стали вистежувати всіх, дійшла черга і до тих, хто читав ці скинуті радянськими літаками
листівки. Ось тоді і заарештували маму, Молодиків, Бараниченків та інших.
Не знаю, що найбільше сприяло тому, що маму не засудили, чи те, що я побувала в слідчому ізоля-
торі з проханням, чи що мамин брат Чернявський, на той час головний енергетик заводу «Комінтерн»,
просив за неї у слідчих. Це той завод, на якому працював мій батько в жерстєкатальному цеху і з
якого пішов добровільно на фронт, і в липні 1941-го загинув. Чи, може, головне те, що мама, як вона
потім розповідала, ні на одному з протоколів слідства не поставила свого підпису, хоч як там їй по-
грожували й умовляли, залякували. Можливо, саме це й було вирішальним, що її через чотири місяці
випустили з тих застінків.
Щодо молодіжної організації, то всі її члени були засуджені на довгі терміни заслань, в тому числі й
мого троюрідного брата Василя, сина мого хрещеного батька Ониська Малого. Одного Петра Старину
випустили, тому його і вважали зрадником…
Ось такий з людських чуток зміст тих подій, які відбувалися наприкінці 1943-го року на ломівських
теренах.
Повернувшись із камери ув’язнення, зчорніла й схудла, мама вже не була такою категоричною в су-
перечках з бабусею Лушею щодо «вождя народів», скоріше мама ставала її однодумницею: «Однаково
Сталін «поразит», – але вголос мамі було важко в цьому зізнатися…

Цікавився Олесь нашими студентськими буднями в той час, коли ще йшла війна. Ми вже вчилися,
а фронти інколи докочували свої канонади й до Дніпропетровська, нас, студентів, ганяли на риття
протитанкових окопів, ми чергували в госпіталях, де на моїх очах помер від видовбаної рани на спині
лейтенант, і як це я зболено переживала. Як ридала від вперше побаченої смерті, уявляючи на його
місці свого батька-фронтовика, про долю якого нам нічого не було відомо…
А влітку 1944-го нас посилали на жнива, там ми вчилися в’язати снопи і з власного досвіду пере-
конувались, що 17 тисяч снопів зв’язати за світловий день, як уславлювали тодішні газети успіх однієї
колгоспниці, це була каторга з каторг, а, може, й вигадка газетярів.
Коли Олесь дізнався з моєї розповіді, що я при тих степових жнив’яних навантагах ще й була до-
нором, то обуренню не було меж, донорів не мали права посилати на жнива.
Після риття окопів ми бігали по місту в пошуках столів для наших аудиторій, зносили з різних біблі-
отек книжки, в такий спосіб поповнюючи нашу університетську бібліотеку. А обідали в студентській
їдальні ріденьким прозорим супом з перловки і майже без засмажки, а на друге ласували тушеним
буряком без олії.
Надто чомусь вразив Олеся один з наших викладачів, про якого я розповідала: по-жебрацьки
вбраний, а з кишені його брюк стирчали качани кукурудзи, завчасно заготовлені ним на вечерю сво-
єму сімейству, тож не до високих матерій йому було…
В суботу увечорі після занять їхала я додому, щоб приготувати страву, хоч на якийсь час поласувати
в гуртожитку домашнім. А те ласування було на той важкий час делікатесом: тушена морква з нашого
погреба, цукровий буряк і сушені абрикоси…
Коли я розповідала Олесеві про день Перемоги, в очах його сяйнула сльоза. Той день став для нас
усіх найбільшою радістю серед похмурностей і злиднів тодішнього життя.
? А для мене цей день, – казав тоді Олесь, – залишиться найпам’ятнішим з усіх прожитих мною літ.
Я залишився живим… Живим! Щоб з тобою зустрітися…
Кожному із студентів, мабуть, вкарбувалися навіки в саму підсвідомість ті бурхливі, шалені до охри-
плості горла вигуки й крики всього студентства в гуртожитку, ті вітальні слова, які стрясали все до-
вкруж, славлячи Перемогу. Цього не забути ніколи й нікому, хто був свідком і учасником тих подій. А
ще стихійно виникла демонстрація всього міста… І радість, радість довкола… Вона переповнювала
всіх… Цвіла тоді біла черемха, і велика біла гілка була в мене в руці…
Не тільки всі ці життєві теми торкали Олеся близько, зачіпали й літературні справи, вірніше, вони
не були для нього, мабуть, найголовнішими... Він завершував “Альпи”, брався за “Голубий Дунай”...
Дістаю із шухляди перше фото, яке мені подарував Олесь: худорляве, серйозне красиве обличчя
юнака, картата сорочка з колодочками на грудях і напис на звороті знімка: “А если уж очень захочется
счастья, мы с вами поедем в Крым”. 6 липня 1946.
Але не ці слова мене нині найперше вразили, мене просто приголомшила дата. Дата, яка стоїть на
звороті фото: 6 липня 1946 року. Який фатальний збіг! Цього ж дня 6-го липня, але вже 1995 року, тоб-
то через 49 від дня дарування фото, я проводжала Олеся до машини швидкої допомоги, що стояла
неподалік вхідних дверей, на липовій алеї нашої дачі. Проводжала назавжди, востаннє...
Тоді, на перших порах нашого кохання, при майже щоденних зустрічах влітку й восени ми відкри-
вали й відшукували в собі нові риси в характерах, тоді не було між нами незгод і суперечок, як це
траплялося вже в одруженні, хіба що в нього до одруження виникали ревнощі, коли йому втрапляли
листи, які надходили на мою ломівську адресу від того іншого із різними засторогами. Ті розпачливі
листи загубилися, але рядок з одного листа чомусь запам’ятався. Листи писані російською мовою:
“Оглянись, девочка, вокруг, сними розовые очки со своих глаз. Одумайся, что ты наделала…” Це були щирі застереження, вболівання за мене, за те, щоб я не наробила непоправних дурниць... Не поруй-
нувала собі життя...
Розмови, цілування й знову безкінечні розмови, розмови. Часто траплялося так, що побачення й
стояння з Олесем біля нашої хвіртки затягувались аж до третіх півнів, а ми все ніяк не могли роз-
прощатися, траплялося подеколи й так, що на світання казала нам “добрий ранок” сусідка Катря
Барабанка, яка з двома корзинами через плече вже плентала на амурський базар, щоб спродатись
зрання.
– Цілування з вечора до рання, – сміявся Олесь з лагідністю в голосі.
Може надто відверті з мого боку зізнання, але згадую це тому, що ніби вчуваються мені ті зви-
нувачування декотрих розв’язних сучасних молодиків від літератури на адресу Олесевої творчості,
що кохання в його творах без фізіології, аж надто воно, мовляв, цнотливе, не таке сучасне, як у нас,
новітніх ? розкутих і сексуальних...
Пройшовши пекло війни, бувши позбавлений спілкування з жінками (хоча, без сумніву, були в ньо-
го випадкові зустрічі), однак повернувся він додому з війни не циніком, а з чистою душею юнаком,
майже романтиком з поетичною емоційною душею, цнотливим у ставленні до дівчини, яку покохав
і до якої впродовж наших зустрічей на Клубній не виявляв жодних небажаних для мене претензій,
хоча й був у тому віці, коли бажання неплатонічні стримувались зусиллям волі.
А тепер тільки й чуєш чи в романах читаєш або в телефільмах бачиш, як з першого знайомства між
двома вже дозволяється все. Сумно стає, коли зникає та межа недосяжності, недоторканості в сто-
сунках двох, яку не гоже без справжнього почуття переступати, коли губиться святість (не побоюся
цього пафосного слова) взаємин між нею і ним...
А ще сумніше було Олесеві уже в зрілому віці зустрічати в нашій літературі такі твори, які розпереза-
но до потворності, дозволяли собі описувати всю фізіологію в стосунках між мужчиною і жінкою, коли
автори із закутків своїх порочних душ переносили всі гидоти, спостережені в житті, на сторінки своїх
писань. Бачачи неподобства, Олесь не вважав за потрібне писати про пиятику, про порнографію, на-
голошувати на потворному й гидкому. Не повії й наркомани ставали героями його книг, а трудові
будівники життя, яких він зустрічав у житті. Йому хотілося писати про чисте й шляхетне в людині.
В дні наших зустрічей ставлення моїх ближніх до Олеся було різним. По батькові бабуся Лукеря
чомусь не сприймала Олеся, коли з ним познайомилася: “Той кращий, що з Новомосковська. А цей
для тебе старий”, – категорично заявила бабуся Луша, так ми, онуки, її називали. В нашій сім’ї бабуся
була запеклою противницею, непоступливим опонентом Сталіна, казала про нього всім, нікого не
боячись: “Однаково він поразит!” Хоч як би її не переконували два сини-комуністи, що вона помиля-
ється, а вона твердила своє “поразит” з літерою “о” на першому складі.
Мамі ж моїй Олесь сподобався, може, тому, що вона давно зналася з його сестрою Шурою, хоча
Олесь при його стриманості, свого ставлення тоді до мами не виявляв. Чи соромився, чи що було
інше на умі?
Цікавило Олеся й життя наших ближчих сусідів, що жили і з лівого боку, і з правого від нас. Я роз-
повідала, скажімо, про таке.
Хто міг би тоді, ще до війни, передбачити, яка ясновидиця могла б напрогнозувати, хто той моло-
дик в білій сорочці з засуканими рукавами, що стовбичив надвечір біля воріт наших сусідів-вчителів
Бараниченків неподалік нашого будинку? Хто він, що так терпляче вистоював, доки вийде до нього,
вірніше, змилостивиться вийти вчителька хімії з нашої школи Віра Бараниченко, яку він уподобав?
Хіба міг би тоді хто сказати, що той молодик був не хто інший, як Олексій Ватченко, майбутній запеклий гонитель “Собору”, а мій довоєнний директор школи номер 57, до якої я ходила після семирічки
у восьмий клас...
А то був саме він, Ватченко, що женихався тоді до гарненької нашої сусідки і вхопив від неї добря-
чого гарбуза...
Окрім директорства, він ще викладав у нас фізику в класі. І чомусь мені, пишучи ці рядки, пригада-
лося, як я зі своєю подругою Марусею Бондаренко, сидячи на передній парті, частенько покрадьки,
беззвучно пирскали в кулак, сміялися впродовж його уроку. Знаючи про його невдалі побачення, це
нас і смішило?
Олексій Феодосійович, помітивши наші сміхи, не раз гримав на нас, лякаючи вигнати з класу, вба-
чаючи, певне, в цьому сміхові якийсь натяк, щось досадливе для себе...
А нам безпричинно було так безтурботно й весело, що не могли ми дати собі раду. Тепер в зрілі літа
зринула мені думка, що, може, той сміх був спричинений таємницею, відомою мені, тим безуспішним
залицянням молодого директора школи до нашої красуні-вчительки? А ще спадала мені на думку й
така фантастична версія, що був той сміх, може, провісником майбутніх сліз та переживань, яких ми
з Олесем зазнали у час гоніння на “Собор” від того залицяльника в білій сорочці, який згодом став у
нашому житті Вельзевулом, чорним носієм зла.
А його ломівську сестрицю Груню-Агрипіну, зважаючи на безмежну владу братана в області, зро-
били директором краєзнавчого музею з безцінними козацькими знахідками Яворницького. Бувши
людиною далекою від музейних справ, а ще й запеклою інтернаціоналісткою, сестриця позапихала
в запасники найцінніші експонати з козацьких часів, які були для неї з душком націоналістичним.
Натомість в музеї були виставлені на видноті досягнення сучасні – різні консервації фруктів та овочів
у банках та модні черевики місцевих фабрик.
В ті серпневі та вересневі вечори багато почула від Олеся про пережите на війні, коли над нашими
головами “такі праники літали”, як говорять на Кіровоградщині, про дитинство, про улюблену бабусю
Пріську... Про Мануйлівку...
21 травня 1977. На кончівських луках. Запис по гарячих слідах про Мануйлівку. Повернення в ми-
нуле... В молодість…
? Після закінчення технікуму журналістики влітку 1937 року поїхав я до свого дядька Якова, що на
той час головував у селі Піски, в трьох кілометрах від Мануйлівки. А призначення після технікуму я
мав у Гадяч секретарем редакції райгазети. Мій друг Олесь Юренко, з яким ми давно товаришували, з
1932 року, більше листовно, познайомив мене із завідуючим райвно, і він запропонував мені, замість
Гадяча, вчителювання в селі Мануйлівка, з тим, щоб була можливість готуватися до вступу в універси-
тет. А університет – це ж була мрія з мрій, що поставала в моїй уяві в романтичному ореолі...
Викладав я в Мануйлівській школі українську мову й літературу. Вивчили ми з школярами пісню
про батька народного (при цьому посміхається) “Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить, не
зламати крил широких, того лету не спинить...” Та й ти ж її вчила, всі тоді її співали. А ще була в мене
можливість готувати з директором школи до вступу в університет математику – моє слабке місце – з
нею я ніколи не дружив. Так що переваги вчителювання були явні. До речі, в педколективі один лише
директор мав вищу освіту, а всі інші вчителі тільки заочно кінчали технікуми. Можеш уявити рівень
вчителів, хоч вони всі віддавалися своїй справі з душею, віддані були школі до кінця...
Без зайвої похвальби скажу, що мої уроки були для учнів цікавими, уроки випускника технікуму
журналістики, та ще й на той час дописи мої час від часу друкувалися в газетах, так би мовити, я був
там не сіряком... До речі, в технікумівській багатотиражці надрукована була моя робота “Марлінський і Пушкін” (я там критикував романтизм Марлінського). Отож я намагався тримати марку, щоб лекції
не були нудними, щоб учні не позіхали на уроках.
Згодом на моїх уроках чомусь почали з’являтися підозрілі комісії з райвно. І заврайвно, щоб уник-
нути для себе зайвих неприємностей, викликав мене до себе й запропонував, ніяково соваючись на
стільці, повернутися все ж таки в Гадяч. (Як згодом виявилось, доноса в райвно про низький рівень
мого вчительства написала теща Григора Тютюнника, яка працювала в цій же школі).
Чесно кажучи, мені чомусь в Гадяч не хотілося їхати, і я замовляю телефонну розмову в “Ленінську
зміну”, в харківську газету, де я проходив практику, будучи студентом технікуму. Заступник редактора
газети не відмовив мені, запросив на роботу в редакцію. Спочатку не було де жити, жив у редакції,
спав на столах, під голови клав підшивки газет, а потім знайшлося місце в гуртожитку технікуму (там
я, до речі, познайомився з Большаком). Але жив я тоді одним-єдиним бажанням – університет. Без
нього не життя...
Через багато років дізналися від Григора Тютюнника, що та вчителька, що виживала Олеся зі школи
в Мануйлівці – його теща, напише потім в місцевий музей спогад, що саме вона порадила Олесеві
вчитися далі, –“бо ти ще ж такий молодий”.
Ага, згадав ще, що зі школи до голови райвно я їхав тоді конем (це одинадцять кілометрів). Коня дав
директор школи. Луки були такі, як оце в нас у Кончі. А коли я вчився в школі в Хорішках, пригадую,
деякі уроки наші чудові вчителі проводили цілий день на природі...”
А після закінчення семирічки Олесь недовгий час працював у Козельщині в редакції газети
“Розгорнутим фронтом”, де Олесь Юренко був секретарем редакції. Він і взяв Олеся, п’ятнадцятирічного
юнака, на роботу.
Ось як згадує Олесь Юренко про той час: “Напровесні 1933 року я повернувся з Дніпродзержинська
в Козельщину й почав працювати в газеті “Розгорнутим фронтом” секретарем редакції. Тоді й прий-
шов до нас Олесь Гончар після закінчення Бреусівської семирічки. Прийшов і якось одразу вклю-
чився в роботу, весело так, усміхнено, і так просто, ніби він був серед нас не новачок, а старожил. І
працював він невтомно, і працював він багато – як на свої п’ятнадцять літ, то дуже багато! І як би я
рано-ранісінько не прийшов на роботу, а на столі вже лежали опрацьовані ним сількорівські дописи.
І я не пам’ятаю жодного випадку, щоб якийсь допис доводилося повертати на доробку... У вільні від
роботи години він дуже й дуже багато читав, а коли не читав, то все одно сидів за робочим столом і
писав чи то нарис до райгазети, чи то якесь оповідання для газети “На зміну”. І тільки як надходило
надвечір’я, ми блукали по широкому лузі, що лежав по той бік залізниці, і мріяли, мріяли... Деякі факти
й деталі з того періоду ввійшли в повість “Далекі вогнища”.
Неодноразово відзначав Юренко надзвичайну працьовитість Олеся. Та й сам писав Юренкові по-
тім у листах, коли вже вчився в технікумі журналістики: “Робота, робота й робота. Глянь уперед і аж
до горизонту по полю життя: робота – вчитись, робота – вчитись. Але охота в мене робити і вчитись,
звичайно, невичерпна, як джерело”.
Та не тільки роботою жив, бо коло зацікавлень тих літ в Олеся дуже широке, все це засвідчують
ті ж листи, збережені Юренком. Про свою любов до природи Олесь часто нагадував другові, суму-
вав за Пслом, за осіннім лісом, за хорошківськими тополями… “Збираю матеріал для нової повісті…
Написав нариси і легенду… З усім вогнем душі поринув я в учобу”… “До Пушкінських днів пишу (на
конкурс) дві дослідницькі роботи… недавно я написав роботу “Пейзаж” у “Хіба ревуть воли”… Я за-
воював першу премію – годинник”… Лист від 11 квітня 1937: “Я думав улітку мінімум місяць і за хо-
лодну воду не братись. А зараз працюю, як кінь…” “Читаю масу книг... Пришвіна, Роллана, Свєтлова, Драйзера... Дещо й пишу. Зробив пару новел – “Смерть Івана Мостового” і “Хрест”... “Я зараз працюю як
несамовитий. Цілі дні в зустрічах, на концертах, переглядах, лекціях...»
А ось уже з університету: “Вже вчуся. З замиранням душі слухаю кожне слово, що доноситься з ка-
федри. І після кожної лекції в думці вигукую: «...Скільки чудесного я ще не знав”. (Лист від 18.09.1938).
“Сиджу в бібліотеці Короленка, обкладений горами усяких томів... Написав оце новелу “Черешні цві-
туть”... “Вчора кінчив складати екзамени. Усі здав на “відмінно”. Тепер читаю белетристику: то францу-
зів, то Герцена”... “Я написав роботу “Неповні і одноелементні речення в Коцюбинського”. Обіцяють
друкувати в “Наукових записках” університету. Цікаво”.
Все, що оточувало Олеся, все йому було небайдужим, до всього йому було діло. Студентська
стінгазета, участь у диспутах, конференціях, творчих конкурсах... Кіно, театр “Березіль”... “Бачив “Ой,
не ходи, Грицю, та й на вечорниці» в театрі Революції”... “Вчора прийшов пізно з “Березоля”... Бачив
“Платона Кречета”... “Да, я стрибав з парашутної вишки. Прекрасні почуття в повітрі... 15 березня я
бачив Асєєва... чув його, як він декламував...». “Хочу поділитися з тобою враженнями про відкрит-
тя пам’ятника Тарасові Шевченкові. Це було справді щось величне...». “В “Тук-тук” №5 друкують моє
оповіданнячко: “Портрет, що всміхається”... “Вивчився грати в шахи”... “Вчора прочитав “Вершники”. Ой
книга ж! Особливо стиль писання мені подобається”... “Недавно був в обсерваторії вночі. Дивився на
місяць, Сатурн. Дуже цікаво. Навіть цікавісімо!” Чи таке: “Нетерпляче надіюсь... попасти добровольцем
в Іспанію...” ...“Вчора був на концерті Литвиненко-Вольгемут і Паторжинського. Це велике таки щас-
тя послухати справжнього артиста... Подібні вечори ніколи не забуваються. Вони багато виховують,
учать розуміти й любити прекрасне, а ще більше запалюють...” “Оце тільки що повернувся з Москви.
Їздив на похорони Миколи Островського. Стояв у почесній варті біля його тіла в Будинку письмен-
ників... Після похорон був у Третьяковці... Був у Мавзолеї... Бачив виставку творів Рембрандта... Був і в
планетарії. Їздив по метро. Це якась казка, фантастичне підземне царство...” Дати з листів я не ставлю,
уривки з них Олесь Юренко опублікував у журналі “Україна” за грудень 1978 і січень 1979 року.
З цих наведених уривків бачимо, як дорожив часом юний Олесь Гончар, він не марнував його, не
розмінював на дрібниці, дбав про своє духовне зростання, вбирав у душу те краще, що впродовж ві-
ків створювала людина, наш талановитий народ. Він ніби тоді в свої юні роки вже передбачав, що все
ним здобуте в ранній юності знадобиться в подальшій його творчості, наповнить її енергією світла й
добра.
Божественна краса світу Олеся хвилювала ще з ранніх літ, коли душа дитини вбирала жадібно і
бабусину пісню, і росу вранішню на деревах і травах...
Син Олеся Юренка Юрій в своїх “Спогадах”, опублікованих в журналі “Добромисл” номер 1–2
(літературно-краєзнавчий журнал Полтавської Спілки літераторів) згадує про Бреусівку, село, де за-
кінчував семирічку Олесь Гончар: “В своєму листі до мене Олесь Гончар пише: “Семирічку я закінчував
у селі Бреусівці, того ж Козельщинського району, це була голодна весна 1933 року, половина нашого
класу вимерла з голоду, і ми, що вціліли, приходили на уроки вже з пухлими ногами. Батько Ваш тоді
саме працював у Козельщині, секретарем райгазети, він підтримував мене у моїх школярських літе-
ратурних спробах, і коли дізнався, в якій скруті перебуваю, одразу після 7 класів покликав мене на
роботу в редакцію... Наше тодішнє життя – певною мірою – відтворене у моїй повісті “Далекі вогнища”,
хоча вона і не є документальною річчю – лише почасти її можна вважати твором у якихось елементах
автобіографічним...»

Розповідь Олеся про вступ до Харківського університету
– Уже працюючи в редакції “Ленінської зміни”, пішов я на прийом до проректора Харківського
університету, долаючи ранимість свого самолюбства. Знав, що “найкраща дипломатія – це правда”.
Сказав йому як на духу, “хочу вступити до вашого університету, але фізику й математику не складу”.
Технікум я закінчив на відмінно. На той час існувало для вступників таке правило: 5 відсотків відмін-
ників з інших технікумів та шкіл зараховуються до університету без екзаменів, крім випускників техні-
куму журналістики. Невідомо, чому так? Чому такий виняток, без випускників технікуму? Проректор
заяву мою про вступ до університету прийняв і пообіцяв “щось зробити”, – тобто включити в список
тих, хто вступить до університету без екзаменів, в список відмінників.
На короткий час я поїхав до Дніпропетровська. Вперше після довгої розлуки був у сестри.
Повернувшись, одразу помчав до університету. Коли я побачив, що у вивішених списках я не значив-
ся, то ладен був провалитися крізь землю. А коли дівчина-секретар витягла з шафи ще один список –
список відмінників – я побачив своє прізвище…. Збунтувалася моя кров, аж так, що ледве той список
не цілував”. Ожив я тілом і душею після цього. Ще є люди на світі, подумалось тоді про проректора,
який цьому сприяв. І дяка йому від усієї душі за це. Чуйною виявився він людиною”. Я теж вважаю, ви-
користав всі засоби, сумісні з чесністю, щоб пробитися до мети: до університету!
Університет для Олеся поставав у романтичному забарвленні...
З не меншою цікавістю в час наших побачень розпитував Олесь про моє минуле, про моїх зали-
цяльників. І я розповідала без утаювання.
Ось, скажімо, такий епізод. Ще будучи на першому курсі, ми з дівчатами любили у вільні вечірні
години бігати увечері до будинку офіцерів на танці. Там, на тан-
цях, біля мене впадав один льотчик з двома зірочками на петли-
цях, все запрошував мене до танцю. Досить-таки симпатичний
зовні, стрункий, хвацький такий лейтенант. Коли від’їжджав з
Дніпропетровська, говорив мені недорікувато якісь там приязні
слова, що засвідчували його ставлення до мене, коротше кажучи,
виявляв всіляко свою симпатію. Взяв мою адресу з обіцянками на-
писати. Через якийсь час я справді одержую від нього листа, тако-
го вишуканого стилю, такого “изящного”, аж я була цим подивова-
на, бо при зустрічах я цієї вишуканості в слові не помічала, а на-
впаки, мене дратувало його оте е-екання, малослівність. А в листі
який “изящный стиль”! Ті перші рядки листа врізались в пам’ять:
“Пользуясь Вашей доброй снисходительностью, я набираюсь сме-
лости сегодня», тобто пишу цього листа.
Якось сидячи в бібліотеці, взяла я томик листів Пушкіна, готую-
чись до сесії, і одразу на одній із сторінок натрапила на ці рядки:
“Пользуясь Вашей доброй снисходительностью...” Лист до мене
був точно скопійований з Пушкінського. Отакої! Хіба не комічно?
Хіба не розвеселишся від такого плагіату?
Олесеві теж було весело від цієї розповіді... Ми разом сміяли-
ся, та не просто сміялися, а реготали голосно, при повному місяці на небі, мабуть, своїм сміхом розбуджуючи малих онуків учителя-географа Бараниченка, який десь
там, в далекій Караганді, гинув у копальнях.
А то ще з Олесем трапився такий випадок. Йдучи щоразу в місто – чи до університету на кафедру, чи
в інших якихось справах, він не минав нашого двору по Клубній, 20, неодмінно, на хвильку забігав до
нас, щоб побачитися зі мною (в мене були саме літні канікули). Інколи Олесь залишав маленькі циду-
лочки для мене, а то й просто, тільки привітавшись, поспішав собі аж на дерев’яний міст чи на “дубок”,
щоб потрапити на правий берег, в місто. Якось зайшов він у двір, а в нас несподівані гості, приїхали з
Василівки (село, в якому ми перебували якийсь час, ховаючись від німців) батько й син Орленки, сім’я
ця нас тоді прихистила. Без повідомлення, без попередження таким собі експромтом з’явилися вони
в Ломівці, у нас вдома. Не важко було здогадатися, що батько Орленко привіз сина Івана, який щойно
повернувся в ранзі капітана з війни, на розвідини. А може й неждано-негадано свататись... Іван висо-
кий, зо два метри зростом, просто такий собі богатир, щоки рум’яні, враження таке, що можуть от-от
тріснути. Добряче розгодувався на капітанському раціоні. Моя мама їх гостинно пригощала таким-
сяким угощанням на столику біля сарайчика, вони мирно бесідували, мабуть, обопільно згадуючи
наше перебування у Василівці. Аж тут заходить несподівано Олесь. Німа безсловесна сцена. Я без
вини винна стою з дурною усмішкою перед Олесем, він аж побілів у гніві:
– Так, – косо глянувши на мене, сказав він досить категорично, мабуть, і гості чули, – якщо цей на-
глянсований тип ще раз тут з’явиться, я його уб’ю.
І пішов собі на міст, не прощаючись...
В той Олесів намір можна було б і повірити, якби наш непроханий гість не був таким здоровилом.
Фізичні сили були нерівні, не на Олесеву користь.
Потім все вгамувалося. Орленки поїхали з гарбузом у своє село і на ломівській території більше не
з’являлися.
Олесь заспокоївся, ніби нічого й не було, бо ж уяснив, що я ні в чому перед ним не завинила.
Були знову наші вечірні побачення, нічим не затьмарені, були вранішні привітання й записочки, які
хоч і загубилися десь там у ломівській хатині, але не забуваються ніколи, як ось, скажімо, одна з них:
“Хорошо, хорошо, зовсім сонячно, дуже нашо. Хай і тобі так – Олесь”.
Розповідь записана по гарячих слідах:
“Не уявляю себе в ролі донощика...”
«В 1938 році, коли я навчався на першому курсі Харківського університету, трапилась зі мною така
придибенція. Сиджу я біля Короленківської бібліотеки на лавці, готую французьке читання для здачі
на залік. Сиджу, читаю собі текст, коли до мене підходить якийсь іноземець, це неважко було визна-
чити, бо зовнішньо він виділявся з-поміж наших, заговорив до мене ламаною російською мовою, по-
просив дозволу сісти. Розповів мені про те, що працював він в Росії аташе в шведському посольстві.
Але, порівняно з Україною, великий контраст. Тут чисто по селах, білі хати, на Україні вища побутова
культура, ніж в Росії. Чемно ми з ним поспілкувалися, запросив він мене разом пообідати, але, на жаль,
кажу, я не зможу, готую ось для здачі французький текст. На тому й скінчилось наше спілкування.
Одразу ж після цієї зустрічі, на другий день, приходить в бібліотеку, де я щоденно працював, якийсь
неголений засмальцьований тип, представник з ГПУ: “Завтра вас викличуть на бесіду”.
Другого дня ми разом з Ларисою Гапоненко (згодом після одруження – Шевель, вона була комсор-
гом в групі) пішли в райком. Зустріли нас якісь три мордатих дядьки і почали мене “мурижити”. Те да
се, ми все знаємо, з ким ви спілкуєтесь, про що говорите... Тож дивіться, подумайте... чим все може для вас скінчитися... Якщо не будете з нами... І в такому ж дусі говорили ще й ще... Не приховаю, що в
той час мені не було весело. Було страшнувато... Як уявив себе в ролі донощика, то краще й не жити...
Увечері сів і написав листа в Москву.
Через два тижні викликають мене знову: “Ви писали листа?”. ? “Я”. Після того вони мене, ті типи,
більше не чіпали».
Це було з Олесем в студентські роки до війни, а тепер повертаюся до розповіді про подальші події
з його життя.
В одному з листів Дмитра Білоуса до Олеся читаємо таке: “Заяву твою вже розглянуто і прийняли
тебе в члени Спілки. Лишилося затвердити на засіданні Президії. Отже, вітаю, обіймаю... Посилаю тобі
газети з рецензіями на “Альпи” – “Правду Украины” і “Молодь”.
“Альпи” – першу частину “Прапороносців” – тоді друкували газети порціями в кожен номер, ними
зачитувались всі – від школяра до солдата. Не побоюсь перебільшення – успіх був грандіозний. З опу-
блікуванням “Альп” про Олеся Гончара дізналась вся Україна, а після того як почали перекладати на
інші мови, можна сказати, і весь неозорий Радянський Союз, тодішня велика імперія республік.
А письменник невтомно трудився – дні й, буквально, ночі над “Голубим Дунаєм”. При карбідці, з
махоркою, при доброзичливій увазі сім’ї сестри, весь у полоні минулих тяжких походів...
Ось якими настановами керувався для себе Олесь, пишучи свій твір:
«Вжитись якнайглибше в отой настрій, окопний, фронтовий… Біля тебе в сірих шинелях люди.
Махорчані, невмивані, повиморювані смертельно… Згадай, які вони прекрасні, яким високим жит-
тям жили, хоч ніби тільки й розмов про махорку, про патрони, про – вб’ють чи не вб’ють…
Те, що було в кого погане, мовби приглушилося, десь відступило, принишкло, і ти бачиш тільки ал-
маз його душі. Бачиш людину, створену тільки для одного життя, для любові, для щастя… А як солдати
говорять про жінок, про дітей! Хай любов ця розіллється в творі!»
Цей запис я взяла з одного аркушика, яких у архіві безліч і на яких він записував свої думки.
«Прапороносці» – це зреалізована письменником клятва, яку він давав перед могилами своїх за-
гиблих товаришів. Це пам’ять про них, увічнена в слові.
Спогади доцента Дніпропетровського
університету Калиниченко Марії Василівни
– Я добре пам’ятаю студента-філолога, випускника курсу Дніпропетровського державного універ-
ситету Олеся Гончара. Тому ще тоді, коли країна відзначала 75-річний ювілей відомого у всьому світі
письменника й на його ім’я надходили вітання знаменитих осіб, у мене також з’явилося бажання до
цих дзвінких вітань приєднати і свій, хоча й слабенький, але такий доброзичливо-щирий голос. Та
зупинилась, бо хто я така, що хочу писати спогади про овіяного славою генія.
У 1945 році, по закінченні університету, мене призначили на викладацьку роботу в ДДУ. Ясна річ, я
ще не була кандидатом наук, не мала вченого звання доцента. Це так, але ж доля мене обдарувала не-
зрівнянним щастям бачити молодого стрункого Олеся, який чіткою, впевненою ходою (в куртці, по-
верх якої через ліве плече була перекинута планшетка) неквапливо йшов довгим коридором другого
поверху університетського корпусу на Шевченківській, 59, де розміщувався філологічний факультет.
Ось стільки років минуло, а перед моїм зором таким постає Олесь Гончар, а його кроки я й зараз
чую.
Людей, які бачили таким Олеся Гончара, знаного нами ще з довоєнної молодіжної преси поета, за-
лишилося уже не багато. В цьому я переконалась торік, коли університет готувався відкрити іменну аудиторію Олеся Гончара й мені запро-
понували виступити зі спогадами...
Пам'ятаю, що 60-ліття Олеся Гончара
на Дніпропетровщині гідно було від-
значено, про це повідомляла місцева
преса. Тоді з доповідями про твор-
чість ювіляра виступили професор
К. П. Фролова, поет С. Р. Бурлаков, а
письменники Ф. Залата, О. Билінов, М.
Нечай поділились спогадами, члени лі-
тературної студії «Гарт» прочитали свої
реферати.
Потім були гончарівські читання до 75-річчя письменника. Професор А. М. Поповський дав про
них повідомлення в газеті «Дніпропетровський університет». І на урочисте відкриття аудиторії Олеся
Гончара прийшли, крім студентів, багато шановних учасників тих читань. Серед присутніх були тодіш-
ній ректор університету академік Володимир Федорович Прісняков, професор К. П. Фролова. Чому ж
мене так щиро запрошували завідуючий кафедрою В. Ф. Корж, професор Н. І. Заверталюк, доцент Л. О.
Сахно? Очевидно тому, що з ветеранів факультету я лишилась чи не єдиною, яка починала свій шлях
викладача на випускному Олесевому курсі…
Оскільки я пишу спогади про Олеся Гончара, то про свої хвилювання згадувати не буду. Адже сту-
денти були моїми ровесниками, а то й старшими за мене. Тема заняття була така: дружба народів —
запорука наших перемог. Ось на це заняття мені порадив завідуючий кафедрою фронтовик І. К. Чапля
запросити Олеся (на всі заняття ми його не зобов'язували з'являтися, бо дбали про нього, зберігали
час для творчої роботи).
Саме це заняття закарбувалось мені в пам'ять на все життя. Зауважу, що ставлення до студентів-
фронтовиків у нас було мало сказати шанобливим, а прямо-таки трепетно-побожним.
На запрошення Олесь відгукнувся прихильно й, чесно кажучи, так провів заняття, що воно не лише
мені, а й всім присутнім до дрібниць укарбувалось в пам'ять. Він не просто емоційно, а душевно гово-
рив про силу щирої, сердечної, безкорисливої солдатської дружби представників різних національ-
ностей, розповідь про кожен епізод дружби пропускав через свої почуття так, що не міг рівно дихати,
кожну хвильку ніби ковтав повітря. Адже промовляв не про щось стороннє, а ним самим зі своїми
фронтовими товаришами вистраждане. Скажу відверто, я відчула, що не маю права сидіти, коли ото
Олесь переповідав окремі епізоди міцної солдатської дружби, я піднялась, а вслід за мною піднялися
й студенти, мої ровесники, вирішили підтримати свою Марію. Отже, піднялися всі, а Олесь тим часом
ковтнув повітря. Ось так хвилиною скорботного мовчання ми вшанували тих, хто не повернувся з
поля бою. Потім Олесь легким помахом правої руки (хто знав Олеся, той добре пам'ятає цей лагідний
жест) дозволив нам сісти. Виявляється, що ми були чи не першими «читачами»- слухачами окремих
епізодів безсмертних «Прапороносців», а ще й до того ж, що не менш важливо, в авторському ви-
конанні.
Коли ми усвідомили, як багато талантів поглинула війна, то намагалися літературно обдаровану
молодь підтримати, будь-що зберегти для майбуття.
Майже в усіх біографічних розвідках завжди пишуть про те, що Олесь Гончар закінчив філологічний
факультет нашого університету, але про все це згадується поспіхом, головне ж, що цією згадкою аж
ніяк не вичерпується вага ДДУ в житті письменника цього періоду, навіть коли й зазначити, що його залишили на рік стажером-асистентом, а потім дали можливість навчатись в аспірантурі Інституту лі-
тератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України в Києві. Все це так, але можливість завершити роман
«Прапороносці» дав Гончарові саме наш університет.
Пізніше керівник літературної студії «Гарт» доцент Л. О. Сахно та доцент Л. С. Каніболоцька, яка
керувала гуртком «Дружба народів», зі своїми вихованцями побували в Ломівці, де в хаті своєї сестри
письменник мав місце для літературної праці.
Не випадково Олесь обрав Дніпропетровщину місцем для творчої роботи, адже тут він мав щи-
рих друзів. Болем проймається серце, коли подумаєш, що не дожив до цього часу професор Ф. М.
Білецький, котрий міг би сказати багато про зустрічі-бесіди з Олесем.
1946/47 навчального року ми бачили О. Т. Гончара на засіданнях кафедри. Моя «історична» заслуга
полягала в тому, що я просила завідувача кафедри не відривати Олеся від творчої роботи викликами
на ті засідання, де затверджувались трафаретні робочі плани, що їх час від часу треба було писати.
Тоді мені легко було написати не лише свій план, а й для Олеся: там, де в моєму плані писалося «лек-
ції, практичні заняття», в Олесевому треба було написати творча робота. Все це було узгоджено з
Іваном Кириловичем Чаплею. Коли ж Олесь заходив до кафедри, то він говорив дуже коротко: «Я вам
вдячний». Вигадувати чогось пишнішого я не буду, бо для мене ці звичайні слова подяки були най-
вищою нагородою. Очевидно саме з цього часу збереглося фото ? Олесь Гончар в колі викладачів та
студентів ДДУ.
Відкладати написання своїх спогадів я просто не маю права; хочу сподіватись, що вони не тільки
допоможуть усвідомити, а підтвердять вагому роль Дніпропетровського університету в житті пись-
менника того періоду, коли він упевнено, хоча й не без проблем, сходив на олімп. Я маю на увазі ті
часи, які передували зверненому до Гончара запрошенню П. Г. Тичини зайняти місце між М. Рильським
і А. Малишком. «Тут ваше місце» ? сказав метр (прошу Вас, шановні, згадати вміщене в літературній
газеті це фото).
Звичайно, не можна не згадати про те, як чимало зробив Харків для увічнення пам'яті Олеся
Гончара, надавши його ім'я одній з перших вулиць міста. Але ще ж і меморіальна дошка увінчує кор-
пус університету... Все це не повинно применшувати всього позитивного, що зробив для письменни-
ка наш університет.
Випробовування міцності нашої поваги до О. Гончара були значними. Під час відомої кампанії після
публікації «Собору» охоронці, як вони себе називали, безпеки, наполегливо пропонували виклада-
чам ДДУ висловитись про антидержавний зміст його творів. Я не знаю, що писали інші: в ті часи це
було страшною таємницею. Я тоді (так шкода, що не залишилось чернетки) на декількох сторінках
виклала думки про високу емоційно й художню силу та глибину художнього змісту кожного народно-
символічного образу в романах О. Гончара «Тронка», «Собор». Свою оцінку аргументувала тим, що
пишу про поетичність творів письменника як знавець народної символіки. Пам'ятаю, що психологіч-
ний тиск ''органів» був тяжким, я хвилювалась і радилась з своєю родиною про напрямок відписки.
Я не знаю, що відомо було Олесю Гончару про ті спроби залучити нас до абсурдної кампанії цьку-
вання, але своє доброзичливе ставлення до мене він зберіг і виявив під час однієї з наукових конфе-
ренцій, яка проходила в нашому місті. Коли я помітила, що Олесь Гончар спрямував кроки назустріч
мені, то швиденько підійшла до нього. І поки він потис руку і сказав звичайні добрі побажання, сту-
денти групи, де я була куратором, миттю оточили нас колом і подали Олесю книжечку праць конфе-
ренції з проханням зробити дарчий напис Марії Василівні. Олесь швиденько написав звичайні, але
такі безмежно дорогі слова: «Шановній Марії Василівні. Щиро Автор Олесь Гончар». Кілька щирих слів
письменника перетворили брошуру на дорогоцінну реліквію. Ми мусимо неодмінно зберегти все пов'язане з ім'ям Олеся Гончара, а головне ? виконати його за-
повіт: «Бережіть собори душ своїх!»
Доцент Калиниченко Марія Василівна».
Живу листами…
Лист до мене з Києва від 1-го грудня 1946 року:
«Люба моя, рідненька!
Приїхав, уже тут. Цілими днями тумани, дощі… Другий день бігаємо з Сашею (Єрмоленком, другом
по Харківському університету), зустрічають мене скрізь привітно, але не знаю, чи все вдасться вико-
нати, що було заплановано. Бо тут, кажуть, що привітні слова слухай, а довіряй їм не дуже. Як би міг,
Валюсю, всім людям вірити, як тобі! Був у Булаховського. Саме в нього на столі лежали «Наукові запис-
ки» з моєю роботою. Симпатична «седая мохнатая птица» дала мені чудову рекомендацію (йдеться
про рекомендацію до аспірантури Академії наук). Але екзамени! Не знаю, чим кінчиться… Багато хто
з письменників не радить мені ув’язуватися в наукову стихію. Але про все докладніше розповім, як
приїду.
Будь щаслива, серденько, і хороша, і Наша. Не забудь нічого. Твій Саша».
На короткий час Олесь приїхав у Ломівку, а на початку нвого року ми вже проводжали його до Києва,
можна сказати, на постійне місце проживання. Це було 13-го січня 1947 року, на старий новий рік.
Пішов він тоді льодяною доріжкою через Дніпро, де на протилежному боці був залізничний вокзал,
щоб їхати з Ломівки до Києва. Мав він на руках довідку від 3. 01. 47 р. з канцелярії Дніпропетровського
університету про перехід асистента кафедри української літератури до аспірантури Академії наук в
Києві…
Після приїзду до Києва я одержала від Олеся листа такого змісту:
«16 січня, 1947, м. Київ. Здрастуй, Валюсятко, рідненьке! Вибач, що пишу тільки на третій
день після приїзду. Повіриш, що бігаю з ночі до ночі, даю, мабуть, кілометрів сто в день… Голова
туманіє, все забуваєш, нічого не встигаєш, скрізь спізнюєшся. Скучаю за нашою Ломівкою, за її епіку-
рейським спокоєм… Живемо з Сашею, не топимо, а, повіриш, – тепло. Може, тому, що високо на 7-му
поверсі – близько до сонця…»
З Києва Олесь писав мені часто. І хоч були обіцянки скоро повернутися в Ломівку, щоб бути нам
уже зовсім разом, бути назавжди поруч, однак сумніви час від часу нав’язливо виникали. «Десь на
дні мого серця», як писав поет, поселявся невластивий мені неспокій про подальші наші взаємини,
побоювання, чи не справдяться пророцтва деяких моїх подруг: «Поїде в Київ і забуде. Там знайдуться
інші, не ломівського поля ягоди».
Час від часу думалося чомусь про ту його харківську любов Люсю, здається, Грачову, про яку у роз-
мові мимохідь обмовився Олесь, хоча до цього я про їхні стосунки нічого не знала. Більше про неї
дізналася вже згодом, коли після смерті Олеся, розбираючи архів, натрапила на її листи ще на фронт.
Ті перші трикутнички були сповнені палкої ніжності до Олеся, гарячих обіцянок у вірності, а вже десь
згодом зберігся в домашньому архіві і такий лист, датований 29-го травня 1945 року: «Здравствуй,
Олесь! Получила письмо твое за 19.V. Особенно рада ему: оно написано после Победы – ты жив и
жить будешь!..
Если в твоем письме поняла все так, как и следовало, то мне кажется, что тебе хотелось бы знать,
как отзовется во мне твое известие о случившемся. (Очевидно, йдеться про кохання Олеся до сло-
вачки Юлії). Рада успокоить тебя: оно меня не удивило и не вывело из колеи, оно указало мне мою пристань. Я хранила для тебя «Небовый ключ» Украины, а подарю ему, моему хорошему, большому
другу. Он будет счастлив знакомым тебе первым счастьем, а я – чувством исполненного долга…
Прощай, любимый, здравствуй, друг – Олесь ! Обязательно, обязательно пиши. Люся».
А ось Олесів запис в його військовому «Щоденнику». 6 квітня 1945 року: «Перевалили через Малі
Карпати… А думки все там, там… Я цілком в полоні буколістичних настроїв, бачу Юлію, її білі груди,
чую її ніжний голос, п’ю, ридаючи, сльози з її очей… ох, для чого, для чого це все? Палкість тридцяти-
літньої жінки… Зрозуміти це міг тільки Бальзак…»
Стосунки з Люсею обірвалися.
По приїзді до Києва Олесь жив, як уже згадувалося, у свого друга Єрмоленка. За висловом Олеся,
«жив я тоді холостяцько-бурлацьким життям». Сашко мав мансарду по вулиці Велико-Житомирській,
в будинку з лев’ячими головами, здається, номер 23. Єрмоленко і прихистив Олеся на певний час у
цій мансарді на самій верхотурі будинку. Хрущоба-мансарда слабо обігрівалася пічкою-буржуйкою,
самотужки дрова тягали по сходах, і двом друзям доводилось там тієї зими 1946/47 рр., в часи холод-
нечі, замерзати: стіни вранці брались інеєм. А весною вони частенько харчувалися, ці два холостяки,
з Сінного ринку. Не раз згадував Олесь про той свій мансардівський період життя, а також про те, як
вони нахильці біля прилавка ласували сільською сметаною з Сінного базару, що був неподалік…
Тепер я жила тими листами, які надходили від Олеся з Києва на Ломівську адресу чи на Головпоштамт.
Ось лист від 31 січня 1947 року: «Здрастуй, Валюнько! Сьогодні повернувся з Полтави і одержав твого
листа. Я тобі з Полтави також написав. Знову біганина. Роботи такої вже, що іноді хоч за голову хапай-
ся… Завтра-післязавтра поїду в будинок творчості Ірпінь (під Києвом). Там може ніхто не заважати-
ме і я трохи попрацюю. В Спілку мене прийняли і
взагалі вважають «модним», як висловився Остап
Вишня. Але ти знаєш, як я дивлюся на всю цю
суєту суєт. Хотів би бути з тобою, бути близько
і завжди разом. Це, по-моєму, було б найвірніше,
найнезрадливіше щастя.
Обіймаю, цілую, думаю про тебе багато, сер-
денько. Чуй мене щодня. Твій – Я».
Ось знову лист за лютий місяць, 24 числа 1947:
«…Головне, що я дуже скучаю і мене все дужче
тягне вломитися в Ломівку. Все частіше позираю
на небо: коли б уже швидше веснішало і тепліша-
ло, може, полетів би. Бо в нас зараз погода – хоч
викинь. Лютий догниває. Води на тротуарах по-
вно. Заставили мене вчора виступати в держуні-
верситеті. Набрьохався, нанервувався, застудив-
ся: поставило голову набік. Яновський каже, що
це, мабуть, кудись задивився та й маєш кару. А
я тільки під ноги дивився, щоб не наступити на
якого-небудь критика.
З аспірантурою, мабуть, таки покінчу. Хоча я й
роботяща людина, але роздертися все-таки не
можу. Чому я справді мушу працювати за двох,
ніби зібраних в єдиному? Уже й так голова туманіє. Про вихідні й думати нічого. То виступи, то справи з видавництвом, то з перекладами, то з корек-
турами, а ще і писати хочеться, «Альпи» вже перекладені, переклад поганий, лаюся з перекладачкою,
крові коштує багато. Що зумів, виправив – послали в «Новый мир». А телеграми, між іншим, з усіх
журналів ідуть. Всі хочуть давати ? боюсь, що це ті «сім няньок»...
...Подивлюся ще трохи. Якщо й далі мене шарпатимуть так, як зараз на всі боки (і, головне, що сам
бачу, що скрізь треба), то махну рукою і опинюся в Ломівці та засяду за роботу... Мрію, коли вже змо-
жу й тебе підпрягти та нокнути. Без тебе мені важко. Третину всієї роботи, що я зараз нею завалений,
ти, я певен, зробила б з успіхом. Так що не ледачій там, бо важко буде звикати... «
А ось травневий лист (6.05.47): «Здрастуй, Валюнятко рідненьке! Сьогодні одержав твого листа... Не
знаю чому, але мені здалося, що ти дуже довго не пишеш...Тепер заспокоївся, але не вгамувався. Ти
б знала, як мене рве до вас, до «дуба», до Дніпра, до озера, до місяця. Любеньке, знаєш? На перший
день свят мене запросив Новиченко, попередивши, що коли є з кимсь «удвох», то, будь ласка, вдвох. І
як мені гірко було тільки подумати про тебе і сказати, що буду сам. Був сам. Чорт візьми, коли вже кін-
читься оце «сам»!.. Здається, можеш мене вітати. Кінчив уже повість про Лялю Убийвовк... Написати
написав, але відчуваю себе розбитим і ніби навіть спустошеним. Ніби душу з мене вийняла і нічого
натомість не осталось. Але я цього не боюсь, це буває щоразу, коли щось напишеш. Через деякий
час, надіюсь, вичерпаний колодязь знову наповниться і тоді можна буде починати іншу роботу... Щоб
ти мала уявлення про мій «режим часу», скажу, що докотився вже до того, що не на всі листи людям
відповідаю, чого раніше собі не простив би. Але скільки листів іде з усіх кінців України, особливо про
«Голубий Дунай», що треба б тільки писати цілими днями відповіді.
...Мрію про годину, коли ми зустрінемося всі за одним столом. Здається це вже не так далеко.
Місяць-півтора. Це вже можна витерпіти. Терплю.
Цілую мою далеку, незабуту, найкращу. Твій Саша».
З моєю університетською близькою подругою болгаркою Вірою Борзіловою та з її чоловіком
Павликом Олесь був знайомий в університеті ближче, ніж з іншими моїми знайомими. Віра чомусь
виявляла до Олеся особливу довіру, відкривалася йому своїм сокровенним. Її батька, болгарина-
овочівника, в 1937 році було заарештовано як ворога народу, і доля його була невідомою. Як Віра
кляла «батька народного» за те, що було вчинено з її батьком, не соромилася перед Олесем все це
виказувати, кляла-проклинала так, що Олесь якось сказав мені: «Відважна ця твоя Віра. Не боїться,
все видає йому, орлу-сизокрилому».
Віра була красуня з великими зеленими очима, вона добре грала на піаніно, а співала ще краще. З
її зовнішніми і внутрішніми душевними даними місце її було на сцені, про яку вона, до речі, мріяла,
мала намір до війни вступати до Театрального інституту. Не склалося, вступила на філфак ДДУ.
«Здрастуй, люба моя! Одержав тебе і Віру, і ніби побачився, зустрівся з тобою. Як добре ти зробила,
виславши цю мініатюру.
...Радий, що бачишся з Шурою. Втішай її, повір, що вона варта того, щоб її поважати і любити...
...З аспірантурою надумав покінчити, вірніше взяти творчу відпустку хоча б на рік. Як удасться ?
буде добре. А через рік видно буде, чому надати перевагу. Академічний дух мені спротивився.
Планую так, щоб у червні вже бути дома (теж мені «дім»). Можливо навіть всередині місяця. Коли
ти кінчаєш екзамени?»
Ще хочеться оприлюднити і цей лист, датований 17-м червня 1947, бо ж в попередньому листі
Олесь намірявся вже на цей час бути в Ломівці.
«Люба моя, серденько моє! Якби ти знала... Якби ти тільки знала. Піду зараз на Дніпро, розповім
йому все, а ти вийди до нього і розпитайся: він, наш довірений друг, все розповість тобі. Не знаходжу слів, щоб написати про все, що почуваю. Став скупий, мені шкода кожного дня, який пролітає кудись,
синій, сонячний, шкодую тому, що він минає без тебе. Да, люба, я тебе добре розумію і знаю, що це
таке — терпіти. Іноді мені здається, що ми самі себе обкрадаємо. Але вся надія на те, що Бог правду
бачить і згодом винагородить нас з тобою сторицею.
Звичайно, я міг би все кинути, як є, і полетіти до тебе. Але не хочеться накликати цим які-небудь
неприємності, бо я знаю, що вони потім отруювали б не лише мені настрій, а й тобі. Я все тепер роз-
глядаю через четверо наших очей, раджуся з тобою заочно і мені здається, що ти схвалюєш усе, що
я роблю, бо роблю завжди думаючи не лише про себе, а про нас... Надіюсь все-таки, що в першій по-
ловині липня побачимось. І думаю, що побачимось так, щоб уже більше й не розлучатись.
Сердився я на тебе дуже останні дні. Чи мені тільки здавалось, чи ти й справді довго не відповідала,
Валюська... Не треба так, рідненька, відповідай вчасно. Бо я кілька днів ходив злющий на весь світ, з
усіма перелаявся — винними й неповинними, вони й не підозрюють із-за чого.
Цей лист мій, здається, випорснув із синтаксичного ярма, вибачай, не можу вкластися. Хочеться
гукати тобі, пригортати тебе, говорити до нашого ломівського місяця, до синіх садків, до співучих
ночей. А все це не вкладеш у вузьке паперове русло, розливається з берегів, і тільки прикро на серці,
відчуваєш себе недорікуватим. Зустрінемось, кохана моя, тоді може доскажу все недосказане. Цілую
так, як рік тому, вперше».
Цитую ще й цей лист, який був поворотним і вирішальним у моїй долі. Лист від 30.06, Київ. «Здрастуй,
рідненька, і слухай мою команду. Одержавши цього листа, іди до Кості (Дрока) і скажи, що я просив
його дістати тобі квитка на Київ... Да, да, на Київ. Діставши квитка, ти кажеш Ломівці «будьте здорові»
і вирушаєш до золотоверхої нашої красуні ? столиці. Побудеш тут, доки я звільнюся від усіх робіт, а
тоді разом (Дніпром!) поїдемо на Ломівку... Ніяких відмов, ніяких проти не визнаю, тільки «за»... Гроші
на дорогу перекажу завтра телеграфом...
…Отже, їдь і вступай у свої права, любенька. Тобі здавалось, що наша розлука ніколи не закінчить-
ся, а бачиш ми їй кладемо кінець. Досить, правда?
Чекаю і цілую, цілую і чекаю. Твій, твій».
На той час Олесь уже мав квартиру в Києві, «дали непогану нору. Цей будинок відбудовується і ще
не знята варта». А «нора» ця складалася з двох кімнат в комунальній квартирі по колишній вулиці
Леніна, 66, кв. 10.
Виявилось, що з одержанням ордера на квартиру, з цими клопотами й були пов’язані його від-
строчки приїзду в Ломівку…
Отже, як бути? Яке прийняти рішення. Їхати чи не їхати? Сімейна рада з участю сестри Шури виріши-
ла: їхати. Мама чомусь при обговоренні примовляла не раз чуте від неї: «Де ті ковалі, які б викували
моїм дітям щастя», тобто мені і братові Анатолію.
Все довкола тоді і всі існували для мене в одних світлих тонах, тобто я бачила світ крізь ті одягнуті
«рожеві окуляри», про які мені писалося колись. А в яких тонах постане життя при зміні становища?
Після вагань, нелегких роздумів, за наполяганням і підтримки рідних, я набралась рішучості, зважи-
лась на рішучий крок, взяла квиток на Київ, з думкою про те, що вперше залишу любу свою Ломівку,
де й Олесь знайшов після війни пристанище у домівці сестри, в тій доброзичливій атмосфері мав спо-
кій для праці, а можливо й гармонію для душі.
Поїду до коханого, побачу інший світ, нових людей, зазнаю оновлення почувань, заживу іншим
незвичайним життям. І тільки вже згодом-згодом той серпанок рожевий почне блякнути, в думках
почнуть виникати якісь нові наївні афоризми, які не оприлюднювались, а належали тільки мені, на
зразок: «Прощай, дівоча свобода, здрастуй, подружнє щасливе ярмо». Полетіла я з безтурботністю юності, за покликом почуттів, відкинувши сумніви, полетіла на зустріч
з тим загадковим життям, яке мене чекало попереду в золотоверхій столиці, не до кінця усвідомлю-
ючи, глибоко не задумуючись, на який крок зважуюсь, яку беру на себе відповідальність. Рішення за
мене прийняло моє серце. І, певне, ще хтось, хто вище наді мною.
«Не розмити рожевий серпанок»…
Перші місяці та навіть і роки спільного нашого життя – то була трудна школа вживання і виживання
на міцність нашого кохання. Ми намагались відшуковувати в кожному з нас нові якості, долаючи ті
внутрішні перешкоди, які нас віддаляли. Вчилися підкоряти спалахи роздратувань, вчилися непо-
мітному вихованню емоцій, щоб не побляк, не розмився в буденності рожевий серпанок наших вза-
ємин… Процес притирання й припасовування одне до одного був складним, не приховаю цього, тим
більше, що Олесь бачив себе в ролі скульптора, а мене, певне, в ролі глини, з якої він буде ліпити мій
сформований характер за своїм уявленням й розумінням.
Хтось когось мусив підкорити, хтось мусив стати меншим, хтось мусив бути мудрішим. Для мене,
яка з побожністю ставилася до людей творчості, виникало чимало проблем. Як бути? Як себе ламати
во ім’я злагоди в сімействі? Здається, переваги були не на моєму боці… Шанси мої зменшувались…
Незлагоди й суперечки, а подеколи й сварки виникали, коли просила брати участь в догляді за
донькою, що народилася вже через рік після нашого одруження, просила про допомогу, хоча й ро-
зуміла, долаючи власну втому після безсонної ночі, що Олесеві такі посиденьки нічні не додадуть сил
до праці вдень. Стала чути від нього: «Я тобі не нянька», – напівжартома і напівсерйозно казав мені
Олесь, хоча по виразові обличчя я бачила, що це не схоже на жарт.
Хоч і бачила вже його закрутистий характер, однак я знову й знову його жаліла, беручи клопоти на
себе, водночас і картаючи себе, що не виявила характер, не змусила його побути з донькою хоча б на
коротко, коли та плакала вночі. Справді не показала характер, бо виявляла вранці на столі в кабінеті
сторінки з безліччю поправок, чи повен кошик зіжмаканого паперу, чи переповнену попільничку не-
допалків. Чула, як він безліч разів вставав серед ночі, ходив по кабінету, щось там обдумуючи, щось
записуючи на папірцях. Я вже тоді почала усвідомлювати, або, як говорив Олесь, «дотумкувати», що
його душевний стан, його настрій залежить не від якихось зовнішніх чинників, а від того, чи знайшов
він той образ для твору чи сюжетний хід, єдино правдивий, як йому здавалось, ту фразу чи слово, щоб
висловити точніше, сформулювати ясніше думку.
Ще будучи студентом Харківського технікуму журналістики, в пору ранньої юності в листі до свого
друга Юренка він писав: «Звичайно, писати просто не так просто, бути реалістом далеко важче, ніж
викидати різні формалістичні трюки. Але що важча доріжка, там солодші яблука. Там тоді народжу-
ється вже справжня поезія, справжні перли (9.10.1936)».
Всі обр?зи прощалися, коли одержувала, скажімо, книгу «Земля гуде» з дарчим написом, зі словами
ніжності: «На згадку про дні, коли надворі сніжно, а в хаті ніжно, коли за вікном осінь, а в нас – весна.
Моїй коханій дружині. Олесь. 18. ХІ. 47, Київ». Або щось іще, що сприймалося мною як вибачення чи
виправдання за зроблені похибки у наших стосунках, і не тільки з моєї вини… Такі кроки наближення
з його боку були бажаними, я їх чекала, для мене то було щастя. Так само як і щастям було те, що я
сидьма сиділа не встаючи з-за столу по кілька годин, самотужки навчаючись, щоб бути йому в поміч,
друкувати на друкарській машинці «Еріка», яку завчасно придбав Олесь. Старалася так сумлінно, забу-
ваючи подеколи про те, що мені ж треба готуватися до держекзаменів і дописувати дипломну роботу
уже в Київському університеті, де я тоді навчалася на останньому курсі і де так зблизилась, потовари шувала душевно на все життя з розумницею Юлею Буценко, однокашницею Олеся по Харківському
університету, з Льонею Коваленком, з Лесею Лєнік, чуйною людиною й чудовим перекладачем з поль-
ської на українську, за що свого часу одержала вона за свою працю орден від поляків…
Контакти наші з Олесевими товаришами на той час не були надто широкими й активними. Не ви-
стачало часу для зустрічей і розмов, тим більше, що йому потрібні були контакти на рівні душі… Хоча
з деякими із колег по праці Олесь підтримував зв'язок, скажімо, з родиною Миколи Руденка. В на-
шому архіві збереглася збірочка поезій Миколи Руденка «З походу» з таким дарчим написом автора:
«Олесю Гончару, першому серед нас, від того, хто не хотів би стати останнім. Микола Руденко, 14. 07.
47, м. Київ». Або ще напис Руденка на книзі поезій «Переклик друзів»: «Людині, трудовий подвиг якої
буде для мене прикладом на все життя – Олесю Гончару з глибокою, незмінною любов’ю».
З Миколою Даниловичем ми тоді сімейно підтримували зв’язки, бував Руденко в нашому домі, вже
коли ми жили в будинку письменників, в так званому РОЛІТі*. Бували тоді у нас Андрій Малишко,
Леонід Смілянський з дружиною Ніною, Василь Козаченко, не кажучи вже про щоденні візити Василя
Бережного, якому Олесь повіряв свої творчі плани й думки не для сторонніх.
А в нашій комунальній квартирі ще й свої миші. У найбільшій кімнаті з балконом жила сім’я старої
комуністки, яку згодом я за її причіпки до мене, стала подумки називати старою відьмою. Ох, допіка-
ла ж вона мені: то електрика виклич, коли зникало світло в квартирі, то слюсаря, то заплати за роботу,
то будь в ролі прибиральниці – що-що, а командувати вона вміла. Хотіла зробити з мене служницю,
при двох старших за мене її дочках…
А то якось викликають Олеся до Спілки на розмову з Панчем – стара відьма написала на нього
доноса. В заяві йшлося про те, що ми повісили газетний портрет Сталіна не в належному місці, не на
почесному, на стіні в кімнаті, а в іншому, бо про туалетний папір ніхто тоді, після війни, ще не знав.
У Спілці Петро Йосипович по-батьківськи покартав Олеся, почувши від нього запевнення, що він
все врахує, «вождь» не буде там висіти…
Додому Олесь повернувся злючий до краю, а тут ще я додала не до місця, дозволила язикові випе-
редити думку, поскаржилася на якусь чергову витівку сусідки. Олесь без вагань, а тепер би я сказала,
досить-таки безцеремонно, зайшов на кухню, де в цей час була стара відьма, взяв її за петельки, або
ще кажуть за барки, і добряче струсонув зі словами: «Якщо ще раз з вашого боку буде скарга кудись,
я викину вас з вашого балкона».
Стара довго лементувала, а я відчула справжній захист, я такий вчинок не засудила, а побачила в
ньому вияв характеру справжнього мужчини.
Олесь жив напруженим творчим життям, я закінчила університет, і почався новий етап у житті:
київсько-ломівський. Мама за Олесеві фінанси збудувала нам будинок, і ми тепер з ранньої весни й
до пізньої осені, поки донька не пішла до школи, жили в Ломівці, де Олесь працював, їздив по селах
Дніпропетровщини на зустрічі з людьми…
В Ломівці не було зайвої метушні, там люди працювали з досвітку допізна, щоб заробити на хліб для
сім’ї, не прагнули високих кар’єр, не роз’їдали ними собі душу, виховували дітей в пошані до старших,
сповідували, може й не усвідомлюючи цього, принципи високої людської моралі.
Біоритми Олесевої душі, мабуть, збігалися з тими природними ритмами, якими жила Ломівка, тому
нам і працювалося й жилося там затишно.
До мене з кожним прожитим днем приходило розуміння, що треба себе в чомусь переінакшувати,
перевчати, підпорядковувати своє життя його інтересам… Ломівські забави
Найбільшим Олесевим захопленням в ті наші ломівські роки було водіння машини. Перша куплена
«Побєда» стала Олесеві великою втіхою, навчив його водити машину його друг Василь Бережний, в
армії він був професійним водієм. Ось що пише Олесь з Ломівки в листі до Василя про своє самостій-
не водіння машини:
«Я їжджу. Чуєш, як газує це слово, скільки в ньому ж-ж-ж? Проїхав кілометрів дванадцять на ручно-
му тормозі (забув вимкнути), обійшлося нічого. Погнув крило і виправив. Сигналив на мосту і за цю
розвагу заплатив 20 крб. Передній скат чомусь потроху спускає повітря. Ти не знаєш чому? Здається,
золотничок не закриває щільно дірочку, сичить потроху і сичить, пускає бульби…
…Почав працювати. Робота нібито клеїться. Тисну руку – Олесь. 3. 08. 49, вілла «Людмила».
Ось як згадує мій брат Анатолій перший приїзд Олеся Терентійовича в Ломівку: «Привіз їх тоді
Василь Павлович Бережний. Бо О. Т. ще не мав прав, щоб керувати автомобілем». «Якось, ? каже Толя,
? і мене взяли з собою до міста. Олесь Терентійович сів за кермо як учень. І хоч машин було на той час
мало, але їздити в місті тоді було не просто. На перехресті треба було об’їжджати регулювальницю
при повороті з зовнішнього боку. І хоч О. Т. повертав дуже повільно, але за браком досвіду добряче
таки врізався у стовпчик світлофора, аж він похилився. Регулювальниця, злостивлячись, підійшла до
машини, вичитуючи невдаху-водія. Бережний вийшов з машини, відвів регулювальницю трохи вбік,
почав щось їй нашіптувати, журнал якийсь подарував, вибачливо посміхався до неї весь час, зре-
штою, ублажив, вона взяла нас «під козирок» і дозволила їхати далі. Обійшлося без штрафу.
? Або ще згадується таке, ? розповідає Толя. ? Їдемо по мосту. Дощ за вікном, двірники ледь руха-
ються по передньому склу:
? Лиха година… Нічого мені не видно. – Це Олесь Терентійович.
Валя йому: «А машини ж тобі видно?»
– А ти хотіла б, щоб я і машин не бачив? – сердиться водій. ? Щоб врізався в яку-небудь…»
А коли ми вже чекали, що ось, скажімо, вони сьогодні мають приїхати на літо з Києва, то всі родичі
збирались у дворі, на вулиці повно дітлашні, які першими побачивши машину, з вулиці радісно кри-
чать: «Наші їдуть!»
Приваблював Олеся ломівський врівноважений стиль життя, його природна атмосфера. Тут люди
жили, як дихали! В Ломівці, як писав у «Соборі» письменник, жили «правильні й праведні люди». Ті,
які були поруч і з якими стикався Олесь на життєвих дорогах, були люди на диво делікатні й совісні.
Ніколи ми не чули, щоб вони лихословили при нас, тобто, пробачте, матюкалися, як тепер це роблять
деякі «продвинуті» інтелігенти і навіть жінки-письменниці у своїх творах. Жили хоч і бідно, але весе-
ло.
Ось ми тільки поселилися в новій хаті всі гуртом, уже й донька маленька тут народилася. Та ще
мама, брат, братова – все дружно, всі разом. Для них теж була кімната… Спориш на подвір’ї, горіх і
шовковиця у саду…
Десь на «куточку» справляють весілля. Марія Шаповалка, теперішня наша сусідка, заводійка всього
дійства. Вирядилася козаком, вуса ваксою намалювала, смішить усіх так, що за животи хапаються.
Весільний коровай у хаті, гільце, тістечка-шишки… У вітальні молодого на долівці повибивано ями
від танців. На хаті прапор. Батька молодого з веселими гуками возять вуличкою, якщо це взимку, то
на санях, а коли влітку, на візку везуть купати до Саги, яка кишить пуголовками. Такої тьми-тьмущої я
ніде ніколи не бачила.
? Справжній ломівський вертеп, ? стоячи коло хвіртки, каже Олесь про це видовище. Ломівські забави
Найбільшим Олесевим захопленням в ті наші ломівські роки було водіння машини. Перша куплена
«Побєда» стала Олесеві великою втіхою, навчив його водити машину його друг Василь Бережний, в
армії він був професійним водієм. Ось що пише Олесь з Ломівки в листі до Василя про своє самостій-
не водіння машини:
«Я їжджу. Чуєш, як газує це слово, скільки в ньому ж-ж-ж? Проїхав кілометрів дванадцять на ручно-
му тормозі (забув вимкнути), обійшлося нічого. Погнув крило і виправив. Сигналив на мосту і за цю
розвагу заплатив 20 крб. Передній скат чомусь потроху спускає повітря. Ти не знаєш чому? Здається,
золотничок не закриває щільно дірочку, сичить потроху і сичить, пускає бульби…
…Почав працювати. Робота нібито клеїться. Тисну руку – Олесь. 3. 08. 49, вілла «Людмила».
Ось як згадує мій брат Анатолій перший приїзд Олеся Терентійовича в Ломівку: «Привіз їх тоді
Василь Павлович Бережний. Бо О. Т. ще не мав прав, щоб керувати автомобілем». «Якось, ? каже Толя,
? і мене взяли з собою до міста. Олесь Терентійович сів за кермо як учень. І хоч машин було на той час
мало, але їздити в місті тоді було не просто. На перехресті треба було об’їжджати регулювальницю
при повороті з зовнішнього боку. І хоч О. Т. повертав дуже повільно, але за браком досвіду добряче
таки врізався у стовпчик світлофора, аж він похилився. Регулювальниця, злостивлячись, підійшла до
машини, вичитуючи невдаху-водія. Бережний вийшов з машини, відвів регулювальницю трохи вбік,
почав щось їй нашіптувати, журнал якийсь подарував, вибачливо посміхався до неї весь час, зре-
штою, ублажив, вона взяла нас «під козирок» і дозволила їхати далі. Обійшлося без штрафу.
? Або ще згадується таке, ? розповідає Толя. ? Їдемо по мосту. Дощ за вікном, двірники ледь руха-
ються по передньому склу:
? Лиха година… Нічого мені не видно. – Це Олесь Терентійович.
Валя йому: «А машини ж тобі видно?»
– А ти хотіла б, щоб я і машин не бачив? – сердиться водій. ? Щоб врізався в яку-небудь…»
А коли ми вже чекали, що ось, скажімо, вони сьогодні мають приїхати на літо з Києва, то всі родичі
збирались у дворі, на вулиці повно дітлашні, які першими побачивши машину, з вулиці радісно кри-
чать: «Наші їдуть!»
Приваблював Олеся ломівський врівноважений стиль життя, його природна атмосфера. Тут люди
жили, як дихали! В Ломівці, як писав у «Соборі» письменник, жили «правильні й праведні люди». Ті,
які були поруч і з якими стикався Олесь на життєвих дорогах, були люди на диво делікатні й совісні.
Ніколи ми не чули, щоб вони лихословили при нас, тобто, пробачте, матюкалися, як тепер це роблять
деякі «продвинуті» інтелігенти і навіть жінки-письменниці у своїх творах. Жили хоч і бідно, але весе-
ло.
Ось ми тільки поселилися в новій хаті всі гуртом, уже й донька маленька тут народилася. Та ще
мама, брат, братова – все дружно, всі разом. Для них теж була кімната… Спориш на подвір’ї, горіх і
шовковиця у саду…
Десь на «куточку» справляють весілля. Марія Шаповалка, теперішня наша сусідка, заводійка всього
дійства. Вирядилася козаком, вуса ваксою намалювала, смішить усіх так, що за животи хапаються.
Весільний коровай у хаті, гільце, тістечка-шишки… У вітальні молодого на долівці повибивано ями
від танців. На хаті прапор. Батька молодого з веселими гуками возять вуличкою, якщо це взимку, то
на санях, а коли влітку, на візку везуть купати до Саги, яка кишить пуголовками. Такої тьми-тьмущої я
ніде ніколи не бачила.
? Справжній ломівський вертеп, ? стоячи коло хвіртки, каже Олесь про це видовище.Ломівські забави
Найбільшим Олесевим захопленням в ті наші ломівські роки було водіння машини. Перша куплена
«Побєда» стала Олесеві великою втіхою, навчив його водити машину його друг Василь Бережний, в
армії він був професійним водієм. Ось що пише Олесь з Ломівки в листі до Василя про своє самостій-
не водіння машини:
«Я їжджу. Чуєш, як газує це слово, скільки в ньому ж-ж-ж? Проїхав кілометрів дванадцять на ручно-
му тормозі (забув вимкнути), обійшлося нічого. Погнув крило і виправив. Сигналив на мосту і за цю
розвагу заплатив 20 крб. Передній скат чомусь потроху спускає повітря. Ти не знаєш чому? Здається,
золотничок не закриває щільно дірочку, сичить потроху і сичить, пускає бульби…
…Почав працювати. Робота нібито клеїться. Тисну руку – Олесь. 3. 08. 49, вілла «Людмила».
Ось як згадує мій брат Анатолій перший приїзд Олеся Терентійовича в Ломівку: «Привіз їх тоді
Василь Павлович Бережний. Бо О. Т. ще не мав прав, щоб керувати автомобілем». «Якось, ? каже Толя,
? і мене взяли з собою до міста. Олесь Терентійович сів за кермо як учень. І хоч машин було на той час
мало, але їздити в місті тоді було не просто. На перехресті треба було об’їжджати регулювальницю
при повороті з зовнішнього боку. І хоч О. Т. повертав дуже повільно, але за браком досвіду добряче
таки врізався у стовпчик світлофора, аж він похилився. Регулювальниця, злостивлячись, підійшла до
машини, вичитуючи невдаху-водія. Бережний вийшов з машини, відвів регулювальницю трохи вбік,
почав щось їй нашіптувати, журнал якийсь подарував, вибачливо посміхався до неї весь час, зре-
штою, ублажив, вона взяла нас «під козирок» і дозволила їхати далі. Обійшлося без штрафу.
? Або ще згадується таке, ? розповідає Толя. ? Їдемо по мосту. Дощ за вікном, двірники ледь руха-
ються по передньому склу:
? Лиха година… Нічого мені не видно. – Це Олесь Терентійович.
Валя йому: «А машини ж тобі видно?»
– А ти хотіла б, щоб я і машин не бачив? – сердиться водій. ? Щоб врізався в яку-небудь…»
А коли ми вже чекали, що ось, скажімо, вони сьогодні мають приїхати на літо з Києва, то всі родичі
збирались у дворі, на вулиці повно дітлашні, які першими побачивши машину, з вулиці радісно кри-
чать: «Наші їдуть!»
Приваблював Олеся ломівський врівноважений стиль життя, його природна атмосфера. Тут люди
жили, як дихали! В Ломівці, як писав у «Соборі» письменник, жили «правильні й праведні люди». Ті,
які були поруч і з якими стикався Олесь на життєвих дорогах, були люди на диво делікатні й совісні.
Ніколи ми не чули, щоб вони лихословили при нас, тобто, пробачте, матюкалися, як тепер це роблять
деякі «продвинуті» інтелігенти і навіть жінки-письменниці у своїх творах. Жили хоч і бідно, але весе-
ло.
Ось ми тільки поселилися в новій хаті всі гуртом, уже й донька маленька тут народилася. Та ще
мама, брат, братова – все дружно, всі разом. Для них теж була кімната… Спориш на подвір’ї, горіх і
шовковиця у саду…
Десь на «куточку» справляють весілля. Марія Шаповалка, теперішня наша сусідка, заводійка всього
дійства. Вирядилася козаком, вуса ваксою намалювала, смішить усіх так, що за животи хапаються.
Весільний коровай у хаті, гільце, тістечка-шишки… У вітальні молодого на долівці повибивано ями
від танців. На хаті прапор. Батька молодого з веселими гуками возять вуличкою, якщо це взимку, то
на санях, а коли влітку, на візку везуть купати до Саги, яка кишить пуголовками. Такої тьми-тьмущої я
ніде ніколи не бачила.
? Справжній ломівський вертеп, ? стоячи коло хвіртки, каже Олесь про це видовище.

А увечері у нас на подвір’ї доміно – розрядка для Олеся після праці. Граємо два проти двох у нас на столику, поставленому серед споришевого простору, або на Шуриному подвір’ї – під грушею. Клац-клац, - раз-по-раз чути: «Криша!», «Риба!»Зять Гаврюша до Шури, до дружини: «Шуро, не говори так густо, а краще «шевели мозгами». Або: «Шуро, не лови гав! А то он Валя з Олесем виграють». Інколи й грубіше висловлювався: «Не тямить голова, що язик лепече…» Якщо хтось зі сторонніх підходив до столика, а частіше це стосувалося малих наших вболіваль-ників, які крутилися в дворі, тоді він підвищував голос: «Розійдись, хто скудова прийшов, що ви тут збігаєтесь». Якщо програв у доміно, то ти «козел» або «козли». Якщо хтось Гаврюші не подобався, він давав свою характеристику. Найчастіше це було слово «шушваль». А про свого начальника цеху він говорив: «Він своїми наказами… стриже і бриє!», або ще про когось: «Він такий, що ні бере, ні кладе. Одне слово – лежні справляє…» Гаврюша умів розповідати про звичайні речі дуже кумедно. Ось, скажімо, про тьотю Вустю з Сухої, як вона цеглиною лисицю вбила. Ветфельдшер каже їй, що лисиця скажена: – «Їдьте на укол». «Ні. Дома сказюсь, а на укол не поїду», – лементує тьотя Вустя… На цих вечірніх посиденьках Шура часто згадувала про минуле. Якось вона розповіла:« – Народився Олесь на Оселедівці. Пам’ятаю й досі нашу низеньку глиняну хату… А дід наш Сидір як став удівцем, мав на руках шестеро дітей: Пимен, Нестір, Терентій – Олесів батько… Ох, забула ін-ших… Потім дід одружився, а в неї ще троє. «У нашого Омелечка невеличка сімеєчка»… Коняка стара в дворі та латочка в степу землі. Бідно жили, але дружно…Пам’ятаю, як наш батько на Водохреща біг раненько на Куряче озеро, вирубував з криги хреста і обливав його буряковим квасом…Аби скинути напруження від цілоденного сидіння на столом, Олесь з поради дніпропетровсько-го письменника Сергія Завгороднього захопився веслуванням. У нього в архіві навіть збереглося посвідчення такого змісту: «Дано письменнику Гончару О. Т. у тому, що йому дозволяється користу-ватися човнами на водній станції «Коксохім» заводу імені Калініна». Коли вони приходили на водну станцію, їх вітав сторож, колишній вахтер на Петровці, металургійному заводі, що на правому березі Дніпра: - О, човнярі прийшли. Вітаннячко!А Олесь, збираючись відпочити, посміхався до мене, цитуючи мого колишнього залицяльника, яким не раз мене підколював: «Пользуясь Вашим добрым расположением»… я їду з Сергієм на чов-на».? «Конєшно, конєшно», ? згоджувалась я, на той час не раз вживаним Олесем словом з його колиш-нього солдатського лексикону, яке мені не подобалось. Я над цим «конєшно» не раз піджартовувала, доки й перестав він його вживати. А також словосполучення «лиха година» кудись з часом теж зникло з його лексичного арсеналу.Сергія Завгороднього ми називали «йогом», бо коли він приїздив до нас у Ломівку, то щоразу по-казував нам нові йогівські асани: стояв на голові чи робив серед двору, на шпориші, «берізку».? Вдихи-видихи по йогах, вдихнув повітря – затримай, видихнув – затримай, і будеш жити до ста років, – казав він Олесеві.Сергій Олексійович лише через якийсь час розповів, яка трапилася халепа з тими асанами, коли він ускладнив свої навантаження. Робив закрут, ногу закидав за голову, і так одного разу закинув, що назад не міг її повернути, довелося викликати швидку допомогу. Після того випадку він до свого за-хоплення асанами, здається, охолонув. Зате на човна вони ходили чи не щодня. Прогулювались по набережній Дніпра. Ходили разом в кінотеатр «Факел», бували часто біля пам’ятника Шевченкові в парку.А згодом, коли Завгородній бував у Києві, він щоразу відвідував оперу, за що ми його прозвали ще й «меломаном». «Йог-меломан» Сергій Завгородній.Тоді в Ломівку разом з Сергієм Завгороднім приїздив і Павло Загребельний, початкуючий літера-тор. Першу збірку він написав удвох з молодим письменником Пономаренком. «Каховські оповіда-ння» Загребельний подарував Олесеві з таким дарчим написом: «Олесю Гончару, Генералові літера-тури від рядового. П. Загребельний».Запам’яталася тоді Олесева фраза:– Коли читаєш класиків, хочеться своє, хвалене нашими критиками, заново переписувати…Сергій Олексійович розповідав якось у нас вдома про обговорення на літстудії, яка була при об-ласній газеті «Зоря», оповідання Загребельного «Обірвані струни», звинувачували тоді автора в песи-мізмі. Про літературні «Середи» при газеті, про поїздку Загребельного і Пономаренка на будівництво Каховської ГЕС, про інші літературні справи йшлося при зустрічі.Бродили по нашому ломівському росяному споришеві не тільки всі наші ближні, а й приїжджі з Києва. Андрій Малишко гостював у нас, пам’ять про це зберегло фото, на якому увічнено Олеся, Андрія Самійловича й нашого сина Юру, який вмостився поруч з ними на дереві, а довкола них яскра-ві високі рожі і жоржини височать…А ще згадується, якась знімальна група приїздила, як поставили столика у дворі під яблунькою, а яблук на ній жодного не вродило, і оператор прив’язував до гілочки яблука з вази, а на стіл постави-ли друкарську машинку, за яку змушували сідати Олеся, а він бунтувався, заперечував цю штучність, бутафорність, ці вигадані атрибути режисера, бо, скажімо, друкарською машинкою він ніколи не ко-ристувався, а яблука були штучно причеплені на гілки. Це було Олесеві не до душі…– Розумовий, інтелектуальний злет потрібен нашій літературі, ? казав Олесь тим знімальникам.А то якось їздили вони з Сергієм в Дібрівський ліс до останнього махновця. Через цей ліс тече річка Вовча. Ліс величезний, на тисячі гектарів. Купалися друзі в річці Вовчій, зустрілися з останнім махновцем.Постать Махна цікавила письменника впродовж життя, він збирав про нього матеріали, мав намір писати про Махна ширше. А в «Перекопі» є такі слова про цього селянського ватажка: «Був час, коли саме ім’я Махна діяло на селян п’янливо, послухати його на майданах стихійно збиралися тисячі… А згодом все розвіялося…»– Чорні легенди вихрились йому вслід… З малолітку Махно був пастушком, як і я… І матері не пам’ятав, ласки її не зазнав, ? розповідав після поїздки Олесь домашнім… А коли поверталися назад додому з Дібрівського лісу, їх зупинила міліція, сказали, що ось тут не-далеко машиною збита людина.Вони взяли ту людину в свою машину й разом з міліціонером відвезли в лікарню до Новомосковська. Потім в романі «Твоя зоря» цей епізод ввійшов у твір, тільки вже рятував людину герой роману Кирило Заболотний, як колись це зробив автор роману, відвозячи потерпілого в лікарню.Був одного разу Олесь і на полюванні у товаристві ломівчан – Сергія Сови, Гаврюші Дьоми й мого брата Анатолія та ще інших заводських. Задовго до відкриття мисливського сезону частенько під гру-шею у Шури збирались мисливці. Приходив до них на обговорення і Олесь. Якось Дьома йому каже: «Рушничка у вас гарна, не нашенська, але вона наче іграшкова, двадцятого калібру. Купіть собі шіст-надцятого або дванадцятого калібру».

– Ця рушниця дорога мені, як пам’ять про Остапа Вишню. Це він допоміг її вибрати для мене у крам-
ниці. Я нею дорожу, ? казав Олесь Дьомі.
До речі, рушницю Олесь потім подарував моєму братові Анатолію, яка в нього й досі зберігається.
Саме напередодні відкриття мисливського сезону, я пам’ятаю, втрапила в таку халепу. Мені закор-
тіло спробувати, як стріляє та його рушниця. Забаганка, звичайно, дурна. Увечері, коли Олесь був у
сестри, очевидно, на мисливській раді, я взяла ту заряджену рушницю, забула, хто тоді був при мені.
Спокуса непереборна взяла мене, прилаштувала, поставила приклад до плеча, довго налаштовува-
лась, а потім гахнула в повітря, в небо. Ох, вдарило ж мене прикладом в плече, до сліз заболіло. Доки
я охкала та ахкала, у дворі з’явився міліціонер на той постріл, а потім і Олесь з совами та совенятами.
Конфуз, постріл вечірній… Може, які бандити? Перепало мені тоді на горіхи за цю мою непродуману
дитячу забавку. Сварив мене Олесь. «Сама тепер шомполом будеш чистити. Шомполом, дотумка-
ла?»
Присоромлювали вони мене всі, як неслухняне дівчисько, заодно і міліціонера благали, щоб не
було ніяких стягнень до призвідниці цього інциденту. А плече моє ще довго давало про себе знати.
Я, почуваючи свою провину, з сумним жартом згоджувалась на Олесеву вказівку:
– «Конєшно, буде зроблено», ? знати б ще мені, що таке «шомпол».
Дуже любив Олесь наше споришеве подвір’я, він майже щоранку, коли бував вдома, а не в роз’їздах,
виходив на росяний спориш і бродив по його прохолодній росі, в такий спосіб загартовуючись від
простуди.
А коли перший супутник запустили, ми всі щовечора, задравши голови в небо, шукали його, сте-
жили за польотом цієї штучної літаючої зірки – все це було дивом не тільки для наших дітей, а й для
дорослих.
Любив Олесь брати на плечі доньку, коли була маленькою, а згодом і сина, й виходили на край
нашого огороду й дивилися на призахідне сідаюче сонце, на багрянисті розводи неба, вслухаючись
в співи довколишні то десь на Дишуківці, то на Куточку, а Ломівка тоді ще співала і ці співи любив
слухати Олесь.
А ще Олесь не раз повторював зі сміхом незвичні вислови нашої трьохрічної доньки: «Що ти мені,
мамо, так борщ насметанила?», або: «Як я була маленька, так це мене сфотоапаратили», – показувала
донька на фото, де Олесь її крихітну, тримає на руках.
Їздив Олесь з Сергієм Завгороднім, який в молодості працював електромотористом, а мріяв стати
горновим, на Дзержинку. Гігант-завод розкинувся на сотні й сотні гектарів… Сталевари, горнові, про-
катники – знайомство з ними. Був Олесь на вечірньо-нічній зміні, на домні, бачив, як іде плавка…
Льотка, чавун, сифон, ливарний майданчик… Пушка з електричним свердлом… Горнові домну на-
зивають «пічкою». Для мене все це з розповіді таємниче й незрозуміле, хоча ж батько мій Данило
працював у гарячому цеху ливарником, і ніколи про важку свою працю нам з братом не говорив,
жодної скарги ми від нього не чули…
– Скрізь іскри гарячі, хмаровище бурхливого полум’я, розпечений чавун по канавах, неймовірна
жара… Пекло… А люди які! – розповідав Олесь після поїздки в Дніпродзержинськ. – Та це ж подвиг
з подвигів. Золоті люди.
Смутку й захопленню не було меж.
То були не якісь дискурси чи «рецепції», люблені й уживані деякими тепер літераторами в дискусіях,
а справжні живі люди, невигадані факти життєві, які лягали в основу твору письменника. У житті були
ненадумані почуття, був драматизм, трагедії, і радісні хвилини тих людей, з якими стикався Олесь. Ось, скажімо, роман у новелах «Тронка». Там кожний образ мав свого прототипа, з ким Олесь так
чи інакше зустрічався на таврійських дорогах чи в ногайських степах, коли писав, скажімо, роман
«Людина і зброя».
При написанні цього твору Олесь на запрошення поета-грека Дмитра Демерджі, з яким товари-
шував починаючи з Дніпропетровська і впродовж життя, їздив до його родичів-греків у гості, на
Азовське море, у село Ялту. Олесь хотів ближче дізнатися про цих людей – еллінів, бо героїня його
твору «Людина і зброя» Ольга була гречанкою з цих країв. За дні перебування у родинному колі
Демерджі Олесь їздив у Жданів, у виздоровчий батальйон студбатівців, де в 1941 році перебува-
ли поранені студбатівці, побував на Білосарайському маяку… Всі ці відвідані місця, так чи інакше,
пов’язані з долею героїв «Людина і зброя». Можливо там і складалися в думках рядки з «Ночей ото-
ченських», листи Богдана Колосовського з твору до своєї коханої Тані ось такого змісту:
«Як ми довго вже воюємо! Як зістарила кожного із нас війна. Вже ніби не місяці, а роки, десятиліття
відділяють нас від аудиторій, від бібліотек, гуртожитків, від сонця студентської юності… Йдучи по
степу оточенському, десь в далечі недосяжній бачимо рідний університет...»
Або листи з Холодної гори, з тюрми, в якій Олесь перебував, бувши полоненим: «Над містом –
гора, на горі – тюрма, в тюрмі – ми. Скільки нас? Кажуть, сто тисяч. Сто тисяч людських скелетів, що
їх палить спека, душить сморід, день і ніч чатують вартові з вишок…» Це все була жива, невигадана
дійсність, яка входила в твір… Все з пережитого…
Коли виїжджали від Дмитра Демерджі, проводжали їх, Олеся й Сергія Завгороднього, ледве що не
вся Ялта, жителі цього греко-еллінського села на Азовському узбережжі, спадкоємці стародавніх
греків…
Ті еллінські серпневі вечори на Азові Олесь часто згадував, бо там була людяність, то були світлі,
наповнені новими емоціями дні, які його відроджували, підтримували творчий настрій письменника,
наповнювали його твори справжнім життям…
До речі, дружина брата Демерджі і сам брат стали прообразами батьків Ольги, гречанки з «Людини
і зброї».
І хоч як довго консультувалися мисливці, обмірковували поїздку на озера, однак те Олесеве перше
полювання залишилося першим і останнім. Йому не припало до душі – стріляти птицю.
На матеріалі тих полювальних живих вражень написано оповідання «Чари-Комиші». Хочеться за-
цитувати хоча б один абзац з нього, щоб хоч трохи уяснити, чому після тих Чарів-Комишів вже ніяки-
ми чарами ніхто більше не зміг заманити Олеся, щоб їхати стріляти братів наших менших в безплідній
землі…
«Що за місце оті Чари-Комиші? Буду там вперше, для мене вони повиті тайнощами, усе там не-
звідність, і я чекаю дороги, охоплений трепетом, мене обіймає таке почуття, яке, мабуть, обіймало в
давнину мореплавців, коли вони пускались на своїх каравелах в океан, в його незвідану безвість. А ті
Чари-Комиші виявились не такими, якими уявлялись. Стоять мисливці «на тім самім місці, де мусило
б бути озеро і де пашить на нас черства, ніби атомним вогнем переплавлена, злита в мертву безплід-
ну масу земля»...

Машинопис споминів люб’язно надано автором для друку
в журналі «Січеслав» у Києві, 25 січня 2008 року.

Михайло НЕЧАЙ

Михайло Потапович Нечай народився 8 листопада 1919 року в с. Воло-
димирівка Межівського району на Дніпропетровщині. Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського університету.
Учасник другої світової війни. Нагороджений орденами та медалями.
Прозаїк. Автор книг нарисів «Біля річки степової», повістей «Вірність», «Пора чарівних снів», «Кров на камені», «Третє літо», романів «Діти землі», «Людина живе любов’ю», «Небо душі твоєї», «Білі лебеді», «Сотвори свою долю», «Шумів суворо океан», «Любов і пам’ять» (трилогія) та інш.
Лауреат обласної премії ім. Володимира Булаєнка.
У 1960?1966 роках – голова Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України. Помер 19 січня 1996 року.

ПЕРША СКРИПКА НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Із невиданої книги мемуарів

...Закінчилася війна. Йшов перший рік мирного життя, а мені не вдалося демобілізуватися з Тихоокеанського флоту, де я служив політпрацівником (тоді саме читав курс російської літератури на військово-політичних курсах флоту у Владивостоці). У флотській газеті «Боевая вахта» вряди-годи публікував свої оповідання і нариси і мріяв цілком віддатися творчій роботі. Ревно стежив за ходом літературного процесу в країні, за появою все нових творів добре відомих і ще зовсім мало відомих авторів. Серед них якось натрапив в «Литературной газете» і на ім’я Олеся Гончара. Він саме видав тоді свої «Альпи» та «Голубий Дунай» (які, як потім стало відомо, склали дві перші книги роману-трилогії «Прапороносці»). Критика в один голос високо оцінювала ті твори, пророкуючи молодому автору прекрасну літературну будучину. Перші книги роману ще тільки перекладалися на російську мову і тому не дійшли до Владивостока. Однак успіх молодого письменника ще настійніше покликав мене додому, на Україну.
Тільки в кінці 1947 року я нарешті повернувся в рідну Володимирівку, а наступного літа, як уже сказано, завідував відділом сільського господарства в Дніпропетровській обласній газеті «Зоря». Олесь Гончар, який встиг закінчити Дніпропетровський державний університет, жив тепер у Києві. Мої колеги-зорянці з погордою згадували, як ще не так давно часто заходив Гончар до редакції, бо тут, за давньою традицією, читали свої твори, дискутували. Студента Гончара, який ходив тоді в благенькій фронтовій шинелі і кирзових чоботях, запам’ятали на диво скромним, небагатослівним. Серед літстудійців та їхніх керівників перші післявоєнні твори Олеся мали і своїх палких прихильників, і занадто причіпливих критиків. Мало хто знав тоді, що вчора в своїй хатині в заводському селищі Ломівці, на лівому березі Дніпра, при каганці, а точніше – при ліхтарику-блимавці, він уже натхненно писав свої «Альпи».
Тим часом одна з перших його блискучих новел «Модри Камень» в університеті була піддана жорстокій критиці. Недавній фронтовик, старшина-мінометник був привчений до ворожого вогню, однак тут, потрапивши під вогонь «своїх», університетських «колег», треба гадати, почувався незатишно.
Повернувшись в Україну, я насамперед із великою жадібністю та насолодою перечитав те, що вийшло з-під пера Олеся Гончара. Мене полонили і його чиста, мов кринична вода, мова, і поетична піднесеність його оповідей, надзвичайна і така природна увага і любов до людини, щиросерда зачарованість нею. То були вже завершений роман-трилогія «Прапороносці», відзначений Державною премією СРСР, і книга новел «Модри Камень».
В українській прозі донині для мене не було улюбленішого письменника вищого авторитету, як Михайло Коцюбинський. Тепер, не вагаючись, я міг поряд з ним поставити Гончара. В літературному небі України сходила нова палахкотлива зірка.
Ясна річ, мені не терпілося зблизька побачити майстра, який виліпив такі яскраві, такі живі, немов із самого життєвого виру вихоплені образи Брянського, Шури Ясногорської, Сагайди, Хоми Хаєцького, тим більше, що він, цей порівняно юний майстер, ще ж зовсім недавно жив у моєму місті, ходив його вулицями, і тут ще так багато тих, хто розмовляв, хто сперечався з ним. Ніби від того, що я його побачу, мені стане зрозуміло, звідки у нього оце дивовижне вміння добирати потрібні барви і одним-двома мазками створювати живі і такі звабливі картини нашого життя.
Вперше я побачив його якось літньої днини в Дніпропетровську. Він ішов по тінистому бульвару з нагірної частини міста з одним з наших місцевих літераторів. Вони саме зупинилися на розі проспекту К. Маркса і вулиці Сєрова. Хтось з моїх колег тоді, вказуючи на нього, сказав мені: «Ото ж Олесь Гончар». Стоячи поодаль, я настійливо розглядав середнього зросту ставного юнака з вродливим, гарно вирізьбленим обличчям, з густим темно-русим чубом і тонкими бровами. Гончар, щось говорячи своєму співбесіднику, несподівано усміхнувся, і мене вразила чарівна сонячність його усмішки. Олесь і його супутник рушили далі, а я дуже шкодував, що не встиг як слід запам’ятати його.
Того літа він кілька разів навідувався до редакції нашої газети, але тоді, коли я просиджував на якійсь обласній нараді або був у відрядженні. У нього, напевно, ще із студентських літ повелося кожний свій новий твір – новелу, повість чи розділи з роману – спершу друкувати в нашій «Зорі». Здається, була у нього прикмета: якщо вперше твір з’явиться на шпальтах цієї газети, йому забезпечений успіх. А може просто випробував їх у такий спосіб: після публікації в газеті ще можна було щось виправити в творі, допрацювати. Так я вперше читав опубліковану у нас його новелу «Соняшники», повісті «Микита Братусь» і «Щоб світився вогник» та інші.
Минали роки. Я мотався по районах і селах, частенько друкував у газеті нариси. Можливо саме тому якось на початку осені, коли у нас, у клубі працівників торгівлі, відкрилася обласна нарада молодих літераторів, запросили й мене туди. На нараду прибув Олесь Гончар з групою молодих письменників (крім Гончара, я запам’ятав лише редактора «Літературної газети» Антона Хижняка). Біля гостей, особливо біля Гончара, увивався мій колега по газеті і літературний критик, що, як мені розповідали, раніше з піною на губах критикував кожний його новий твір. А коли на нараді оголосили перерву і я з групою літераторів вийшов з приміщення клубу на проспект покурити, раптом підбіг до мене цей критик і невдоволено, з докором озвався:
– Де ти запропастився? Ніяк не можуть тебе знайти. Олесь хоче познайомитися з тобою. Треба цінувати його увагу.
Я повернувся до приміщення. Гончар стояв серед вестибюля в колі кількох літераторів. Хтось відрекомендував мене йому. Я стояв перед ним схвильований і дещо розгублений, бо не знав, як маю повестися, що сказати. А він, потиснувши мою руку, неквапливо окидав мене проникливим поглядом. Ледь усміхнувшись одними очима, промовив:
– То оце ви такий? Як живеться? Що пишете?
Не пам’ятаю, що саме я відповів йому і що він сказав. Тут закінчилася перерва і всі ми подалися до залу засідань.
І ще минув якийсь час. У мене вийшла в світ перша книжечка – то були нариси під спільною назвою «Біля річки степової», а трохи пізніше – повість «Вірність». Щойно я закінчив роботу над романом «Діти землі» і здав рукопис до місцевого видавництва.
Одного разу мене запросили до видавництва і познайомили з літературним критиком, редактором журналу «Вітчизна» Давидом Копицею, огрядним, уже не молодих літ чоловіком, дуже уважним і привітним. Він попросив у мене вибачення, що, прибувши вчора з Києва, без мого дозволу випросив у видавництві рукопис мого роману і протягом учорашнього і сьогоднішнього дня прочитав його. Копиця сказав кілька теплих слів про твір, особливо похвалив мову. На жаль, він шукає для журналу твори про сучасність, про день сьогоднішній, а мій роман – про період колективізації. А це вже певною мірою історія. Однак радить видати книжку якнайшвидше.
Зрозуміло, мені було приємно, що моїм рукописом зацікавився редактор провідного друкованого органу Спілки, й разом прикро від того, що він не взяв роман для публікації в журналі.
По кількох днях в обідню пору я вийшов з редакції, щоб навідатися додому. Небо вже давно було захмарене, і тут несподівано припустився дощ. Рятуючись від нього, я кинувся в під’їзд сусіднього будинку, де містилося наше видавництво. Увійшовши до кімнати редакторів, я одразу помітив, що біля вікна на стільці сидів Олесь Гончар, розмовляв з видавцями. Я підійшов до нього і привітався.
Дощ швидко припинився, і виглянуло сонце. Я рушив до дверей. Гончар спитав, куди я поспішаю. А почувши, що я зібрався додому, сказав:
– Коли хочете – я підвезу вас.
І ось ми поряд на задньому сидінні легкової машини. Олесь цікавиться, чи залишає мені газета сили і час для творчої праці, і що мені дають мої поїздки по селах, і які мої творчі плани. Несподівано питає, що я читаю з своїх і зарубіжних авторів. Зарубіжної літератури у нас видавалося в той час мало. Я (та й не тільки я) тоді саме захоплювався Ремарком, його романами «На західному фронті без змін», «Чорний обеліск», а також італійцем Альбертом Моравіа, зокрема його «Римськими оповіданнями», романами «Римлянка» і «Чочара». Гончар зауважив, що це добре, однак слід читати і перечитувати не тільки сучасних письменників, але й класиків, вітчизняних і зарубіжних. Мовляв, уважне читання визначних майстрів – для нас найвища школа. Пам’ятаю, що згадувалися тоді Тургенєв, Лев Толстой і Чехов, Шолохов і Леонов, Стендаль і Бальзак, Прістлі і Стейнбек. Я зізнався, що на мене сильне враження справив кількатомний роман Мартен дю Гара «Сім’я Тібо», в якому автор досліджує причини виникнення першої світової війни і закликає людей не допустити війни нової. І що на цьому творі дю Гара помітно позначився вплив Льва Толстого. Від нашого класика прийшла до нього глибина психологічного аналізу, відтворення внутрішнього життя персонажів, надзвичайна простота і невимушеність стилю.
Машина вже зупинилася біля мого будинку, а ми продовжували розмову. Після короткої паузи я почув від Гончара:
– Мені сказали, що рукописом вашого роману цікавився Давид Копиця. Що він вам сказав?
Я переповів мою розмову з Копицею. Вислухавши мене, Гончар помовчав і сказав:
– Така зараз настанова – писати насамперед про сучасність. Однак і свого минулого не маємо права забувати.
Мені дуже кортіло спитати Олеся Гончара, над чим він зараз працює, але я не наважився. Не вистачало у мене сміливості запросити його до себе на квартиру, хоч потім і дуже жалкував.
В 1959 році Олесь Гончар очолив Спілку письменників України. На той час письменницька слава сягнула найдальших куточків країни, знали його уже й за кордоном. І мало сказати, що його авторитет серед колег-літераторів був незаперечний, – його сердечно любили і шанували за кришталеву чесність і скромність, за уважність до своїх побратимів по перу. Його щиро, по-батьківському тепло підтримували старійшини української радянської літератури, такі як Павло Тичина і Максим Рильський, Петро Панч і Андрій Головко, Микола Бажан і Володимир Сосюра. Вони бачили в ньому надійного продовжувача своєї справи, велику славу української літератури.
Саме того року мене було прийнято в члени Спілки. Я став подумувати про те, щоб цілком перейти на творчу роботу. Однак з редакції мене не відпускали насамперед тому, що скрутно було з журналістськими кадрами. Запевняли, що мій партійний і патріотичний обов’язок – залишатися в газеті, де мене виховали і виростили як газетяра. Потім почали докоряти, що я хочу пустити свою сім’ю з торбами попід вікнами, довести до голодної смерті, бо, мовляв, літературним заробітком я її не прогодую. З великим трудом лише під кінець року вдалося вирватися з редакції.
На той час припадає початок моєї роботи над романом «Людина живе любов’ю». Одночасно я збирав матеріали для другої і третьої частин роману «Діти землі» (який пізніше вийшов під назвою «Небо душі твоєї»).
Проте чисто творчою роботою мені довелося займатися недовго. Зовсім несподівано в 1960 році мене обрали відповідальним секретарем Дніпропетровської письменницької організації. (До речі, тоді до складу нашої організації входили також члени Спілки, які жили в Запорізькій області).
З того часу мені випадало вже частіше спілкуватися з Олесем Гончаром: неодмінно належало бути присутнім на письменницьких пленумах і нарадах у Києві. А Гончар майже щоліта приїздив до Дніпропетровська, працював у своїй невеличкій хатині в Ломівці, де жили його родичі. І, коли випадав у нього вільний час, зустрічався з нами, дніпропетровськими літераторами. Ми завжди були раді тим зустрічам, бо чули від нього багато нового з літературного життя країни, обговорювали з ним животрепетні проблеми літературного процесу, шляхи підвищення нашої рідної мови. Звичайно, ми жалкували, що Олесь ніколи не розповідав, над чим працював, не ділився своїми творчими планами, вважав це за краще. Ми були щасливі бачити і слухати свого улюбленого прозаїка, першу скрипку нашої літератури. В його дзвінкій сонячній прозі нас полонило його тонке відчуття природи, психологічна заглибленість в людські душі, якась зваблива цнотливість і здорова шляхетність фрази, романтична закоханість у красу, що є синонімом добра. Його перо приводять в рух насамперед позитивні імпульси, йому властиве оптимістичне бачення світу. Недарма в повісті «Микита Братусь» він проводить своїх основних персонажів – Микиту і Оришку – як міфічних героїв, через саме сонце, після чого вони, очищені і душевно збагачені, вступають у новий світ краси і добра.
Здавна відомо, що негативних персонажів легше зображувати, аніж позитивних. Гончар володіє рідкісним даром відтворювати образи людей красивих, котрим притаманні високі і благородні цілі.
Іноді я сам або з кимось із моїх колег навідувався до Олеся Терентійовича в Ломівку. І зараз бачиться мені те обійстя: стара хата під соломою, причілком – до вулиці. Біля хати – стара гілляста груша. А праворуч від воріт, понад вулицею – невеликий будиночок з робочим кабінетом письменника. Подвір’я заросло густим високим шпоришем. Хтось мені казав, що Олесь, коли випадав росяний ранок, любив ходити по тому шпоришу босоніж. За хатою – садочок: вишні, яблуні. Дружина Гончара, Валентина Данилівна, бувало, пригощала нас варениками з вишнями і примовляла:
– Вишні з нашого саду, дуже солодкі і соковиті.
В 1963 році ми, домовившись з трьома обкомами комсомолу, вирішили провести в Дніпро-петровську кущову нараду молодих літераторів Дніпропетровщини, Кіровоградщини і Запоріжжя.
На цю нараду-семінар прибув Олесь Гончар з групою київських поетів, серед яких були Дмитро Білоус, Борис Олійник, Микола Сингаївський, критик Володимир П’янов. Участь у нараді таких досвідчених письменників на чолі з керівником Спілки надала їй значного авторитету і діловитості. Олесь Гончар виступив з великою напутною промовою, інші гості на семінарських заняттях докладно і кваліфіковано розглянули творчість нашої літературної молоді. Такі зустрічі запам’ятовуються надовго.
Ми не забували, що Олесь Терентійович закінчив Дніпропетровський університет. Тому наступного року обласна письменницька організація разом з філфаком університету виступили з ініціативою провести у нас міжреспубліканську конференцію по творчості Гончара. Першим секретарем нашого обкому Компартії України був тоді Володимир Васильович Щербицький. Він підтримав нашу ініціативу. Кілька місяців ми готувалися до конференції. В ній взяли участь провідні прозаїки, критики і літературознавці Москви, Києва, Харкова, Львова, Одеси, Мінська, Кишинева та інших міст. Студенти літфаку підготували велику інсценівку по трилогії «Прапороносці». Конференція тривала кілька днів. На ній було заслухано багато доповідей, що розглядали найважливіші аспекти творчості письменника. Студенти і викладачі університету, а також численні читачі – прихильники таланту Гончара – з великим інтересом прослухали ті доповіді, зустрілися з автором. На закінчення конференції відбувся великий літературний вечір у Палаці студентів. Все це ще раз засвідчило, якою широкою популярністю і любов’ю користується творчість Гончара.
В один з тих днів ми з Олесем увечері навідалися до Дніпропетровського музичного училища, учні і викладачі якого приготували для уславленого письменника великий концерт.
Довелося супроводжувати Олеся Терентійовича і на прийом до члена Політбюро ЦК КП України, першого секретаря нашого обкому партії В. В. Щербицького. Після розмови Володимир Васильович сказав:
– Дуже раджу взяти мою машину і проїхатися понад Дніпром. Погляньте, яку набережну ми будуємо. Буде не гірша, ніж у Києві. Та й інші наші новобудови огляньте.
Олеся Терентійовича щиро порадували ті гарні зміни, що сталися в нашому місті.
У травні 1964 року великою подією в нашому житті став Всесвітній Шевченківський форум з нагоди 150-річчя з дня народження Кобзаря. Мені випало щастя взяти в ньому участь. Форум почався пленарним засіданням в приміщенні Верховної Ради УРСР. В залі сиділи не тільки представники всіх братніх радянських літератур, але й письменники з усіх соціалістичних країн, у тому числі й з далекої Куби, а також з Франції, Іспанії, Італії, Індії та ін. Форум вступною промовою відкрив Костянтин Федін. Далі вів його Олесь Гончар.
На одному з засідань того форуму Микола Тихонов від імені комітету по Ленінських преміях вручав цю найвищу премію нашому провідному письменнику Олесю Терентійовичу.
По кількох днях учасники форуму на великому пароплаві вирушили з Києва до Канева, до могили великого Тараса. На могилі відбувся урочистий мітинг.
І в самому Каневі, в Палаці культури, відбулося засідання, на якому Олесь Гончар вручив визначному російському поету і громадському діячу, нашому доброму другові Миколі Тихонову Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Це ще раз символізувало непорушну дружбу двох великих народів – російського і українського, і двох наших літератур в сім’ї всіх радянських народів.
З Канева на машинах вирушили по шевченківських місцях – в Кирилівку, Моринці… Сяяло сонце, зеленіли степи, порізані горами і долами, у весняному вбранні стояли урочисті ліси. Радували оновлені села. На околиці кожного села нас зустрічав хор, який виконував пісні на вірші Кобзаря – «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт»… Це так зворушувало, так виповнювало серце радістю і гордістю від свідомості того, що і ти належиш до того народу, який дав світові невмирущого генія, що мимовільно на очі наверталися сльози.
А навколо – краса неписана, серед якої, здається, просто не міг не народитися великий поет – син великого народу.
Проходили ошатними вулицями то одного, то другого села. Нас зустрічали люди привітними усмішками і квітами. Квіти стояли у відрах на стільцях попід тинами. На інших стільцях – відра із свіжою питною водою. А збоку на лавці – сидять святково одягнені жінки і чоловіки. Малеча ж бігає перед нас – підносить гостям букети квітів, воду.
Ось дівчинка і хлопець впізнали Павла Тичину – він іде простоволосий, тримаючи над головою газету, бо сонце вже палить немилосердно. Поетові вручають квіти і кланяються. Він з усмішкою дякує.
Ось кубинський письменник, високий і худорлявий, знявши капелюха з лисіючої голови, підходить до жінок, вклоняється і виголошує: «Шевченко – так, янкі – ні!» «Україна – так, янкі – ні!» Йому жінки теж вклоняються привітно.
Здається, в Кирилівці я підійшов до Олеся Терентійовича і поділився тими почуттями радості і гордості і за нашого поета, і за наш народ, тими палкими почуттями, які виповнили мою душу. Яке щастя знати, що з роками зростає авторитет і слава Кобзаря в усьому світі, і що ось представники багатьох, багатьох народів нашої планети приїхали вклонитися його пам’яті.
Олесь Терентійович на мить задумався, тоді сказав:
– Так, є з чого радіти. Не знаю, чи доведеться нам дожити до ще одного такого велелюдного Тарасового свята? Сьогодні на всіх мовах світу звучить його ім’я і його вогненне слово…
Коли зважиш, як багато часу віддає Олесь Гончар партійній, державній і громадській роботі, постійно стежить за визріванням літературної порослі, дивуєшся, коли він встигає давати, як мовиться, на гора все нову творчу продукцію. Адже його книги відбили величезний, нечувано напружений період в житті народу від передреволюційних часів («Таврія»), громадянської війни («Перекоп»), Великої Вітчизняної («Прапороносці», «Земля гуде», «Людина і зброя») до проблем сьогоднішніх («Тронка», «Циклон», «Бригантина», «Берег любові»).
Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що головною книгою О. Гончара є «Прапороносці», які відзначає глибока життєва правда, гуманістичний пафос, художня самобутність. Цей твір засвідчив великі творчі можливості автора у висвітленні масштабних історичних явищ, став гімном радянській армії, яка врятувала Європу від фашистської чуми, і водночас гімном незламній дружбі між радянськими народами. Не випадково трилогія одразу стала явищем всесоюзним і світовим. Її майже одразу почали перекладати на інші мови як у нашій країні, так і за кордоном. Причому, знаменно, що перекладали часто відомі майстри слова, як скажімо, на білоруську – Іван Мележ, або на латиську – Едуардас Межелайтіс.
Вражає виняткова художницька чутливість Гончара: він помічає те, що, як раніше казали, ще тільки носиться в повітрі, ще тільки-тільки проситься на слово. Застійні явища, що появилися в нашій економіці, трепетні питання екології, ерозія не тільки наших ґрунтів, але й багатьох людських душ, бездуховність, бюрократизм, зачерствілість і байдужість. Все це спонукає автора написати пристрасний, войовничий роман «Собор», спрямований проти тих, хто забув, чиї вони діти, до якого народу належать.
Устами свого персонажа учителя Хоми Романовича дуже вчасно закликав:
– Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душі…
Нову славу авторові приніс винятково поетичний роман «Твоя зоря», в якому оспівано красу справжньої людини, людини з великої літери, і який пристрасно кличе не шкодувати сил у боротьбі за мир на землі.
Гончар, як художник, став вершинною окрасою нашої літератури, сягнув далеко за межі рідної Вітчизни, несучи в широкий світ і прославляючи наше рідне слово. Адже всього твори Олеся Гончара окремими виданнями з’являлися за кордоном більше ста разів сімдесятьма мовами світу. Самі тільки «Прапороносці» виходили російською мовою близько сорока разів, а за межами країни – понад п’ятдесят п’ять разів. Тут мало хто із сучасних радянських письменників може позмагатися з Гончаром.
Приємно і радісно знати, що в нашій літературі є такий письменник, як Олесь Гончар, який так високо підніс її авторитет. Кожен з теперішніх літераторів пишається тим, що Гончар наш сучасник. Я щасливий з того, що й мені довелося спілкуватися з ним, що мав нагоду приймати його з дружиною в моїй скромній оселі і що був гостем в його квартирі в Києві на вулиці Леніна. Як дорогоцінну реліквію бережу його гарно видану «Тронку», на якій він, тоді ж, взимку 1965 року, коли ми сиділи в його невеличкому робочому кабінеті, обставленому книжковими шафами, поставив свій доброзичливий автограф. Коли я вже відзначив одну свою «круглу» дату, мене до сліз схвилювала листівка, яку я одержав від нього і в якій він писав:

«Шановний Михайле Потаповичу!
Хоч трохи й запізно (був на далеких трасах), та все ж хочу привітати з ювілеєм Вас і Вашу багаторічну сумлінну працю в нашій літературі. Хай звершуються нові задуми, хай світлими будуть всі Ваші прийдущі творчі літа.
Ваш Ол. Гончар».

І я промовляю від усього серця: – Щасти Вам доля, дорогий Олесю Терентійовичу! З нетерпінням чекаємо Ваших нових чарівних творів.

1985

Рукопис спогадів люб’язно надала редакції пані Оксана Нечай,
директор видавництва «Ліра», онука М. Нечая.

Тетяна БОНДАРЕВСЬКА

Директор будинку-музею Олеся Гончара
в селі Суха на Полтавщині


Останнє побачення
Нарис

Ніч. Зоряне небо підморгує до розпашілої за день, від променів предковічного Ярила, землі. Все спочиває. Степи, в блаженному напівсні, слухають своїх голосистих мешканців – цвіркунів. Береги віддають тепло водам ставка, що знай собі хлюпочуть. В нього зазирає місяць, видивляючись щось там, в глибинах, щоб згодом закарбувати в своїй пам’яті навічно поруч з історією чумаків, запорізьких багать, пісні Чураївни, чисельних фашистських орд... Бо він же – нічне сонце. І має все знати.
Тиша. Тільки де-не-де перегавкуються собаки. В заплавах голосно скрекочуть жаби. Їм і невтямки, що ніхто не слухає тих пісень. Натомились за день руки, ноги робочі: парубочі, дівочі, чоловічі й жіночі, старечі, малечі. Сон огорнув оселі.
Нічний спокій порушив чийсь голосистий півень. Незабаром світатиме. Знову, як завше, прийде ранок, день, а згодом вечір і ніч... Люди вночі відпочивають, а старій Столярисі вона приносить спогади. Мало чого хорошого було в її житті. Дитинство не розкішне, та в шані і в батьківських ласках збігло, та й заховалося аж ген-ген десь за обріями. Любили її батьки, пестили. А вже коли дівчинкою стала, не могли налюбуватися, наслухатись. Такою щебетухою була: розповідає щось – рота від подиву відкриєш. Читати, писати не вчилась. Не мали за що науку дитині здобувати. А от розуму, бо безкоштовно ж, дали донечці щонайбільш, і голос солов’їний. Було, заспіває на одному кутку села, а чути в найвіддаленіших сухівських завулочках.
Дівуваннячко промайнуло іще швидше, аніж дитинство. Посватав її Гаврило, з середняків. Гарний парубок з виду, і розуму не позичати, свого вдосталь. Порадилися батьки: а що, житиме їхня Пріся, голоду-холоду не знатиме. До його земельки приданого вісім десятин додадуть. А він майстровитий, столярує. Завидний зять. Тож і віддали в заміжжя. А вже те заміжжя, яке видалося, краще не згадувати. Свекрушенька життя не давала. Така злюща була. Що вже їхній Бровко кусючий, та й то добріший. А їй: борщ не так зварила, і хліб недопечений. Сіла прясти – не так сидиш, тчеш – не рівно. Підеш на грядку – і там наздожене своїм дошкулянням. Тварину не так доглядаєш. І діти не такі, як треба, як і їхня мати, що випрати та випрасувати до пуття не вміє. Не перерахуєш всі ті образи. Іще й Гаврила намовляла. До того, було, накрутить, що і в ступі його не влучиш: слова не смій мовити, а мовчати не мовчи. Одним словом, ноги помий – воду випий, їсти подай, за наругу приголуб, приласкай.
Померла свекруха – вільніше дихнулося. А то ж і думки Прісині читала, така була прониклива.
Виросли дітки, троє їх – Тетянка, Яків, Вустя. Середній і менша біля неї, тут таки в селі, залишилися. А старша в прислугу до Катеринослава подалась.
Щось там в Московії заварилося: царя скинули. Сутужніше стало жити, аніж було. Розвелося охочих за чужий рахунок поживитися більш, як тих мух в Спасівку. Одні на конях скачуть, другі пішки біжать. Та всі різнокольорово іменуються: зелені, сині, жовті, червоні, білі. У кожного свої ідеї! Обдирають же однаковісінько. Тягнуть все, що є в льохові, клуні чи сараї. Адже, якого б кольору вони не були, їсти всім хочеться. І апетит у них, мабуть від біганини, величезний.
Та й посипалось далі на Прісьчину голову дрібне і велике горе. Захворіла старша, Тетяна, маючи уже двох крихіток, Шуру і Сашуника. Хворіла не довго. Померла. Незабаром Терентій, покійної Тетянки чоловік, намірився вдруге одружитися. От тільки обраниця не бажала йти на двох дітей. Написав зять їм про це. Защемило дідове і бабине серце. Шура уже більшенька, то залишилася біля батька. А малого Сашу поїхав Гаврило та й привіз додому. З того часу то була майже єдина відрада і біль душі бабусі Пріськи. Розпустила над ним крила захисту, мов квочка, і як тільки могла, так і оберігала свого сиротиночку.
Знов нещастя звалилося на її долю: померла в Якова дрібненька донечка, а згодом і красуня дружина Ялосовета. Попарубкував трішки сам, та й одружився з найменшою Самбурівною.
Нічні роздуми перервало кукурікання півнів.
– Це вже треті. Наш виспівує. А то – Семенівський. О, Решетилишин як зайшовся.
Рипнула пружина ліжка. Невістка підхопилася до найменшого, Мишка. Щось кахикнув. Поправила на ньому ковдру, одяглася, і з хати. Розпочався її трудовий день. Коли б же ж здоров’я більше мала, допомогла б невісточці. А то один клопіт: їж та сиди на печі. Влітку на вулицю видибаєш, з людьми побачишся, погомониш. І то добре. Та іще розважають бабу внуки Боря, Ніна і Мишко. Троє їх у Якова з Оксаною. Люблять бабусю, так і липнуть до її згорбленої постаті, як бджоли до меду. А вона ж їх як любить. Їх, і свого Сашуника, який уже виріс, вивчився; війну виніс, разом з усіма, на своїх плечах з перших її днів. Контузило, в полоні побував; коли Червона армія визволила Полтавщину, знову пішов воювати. Книгу там, під кулями, задумав написати, «Прапороносці» називається.
Якось, по поверненні з війни, Колісний Дмитро розповідав:
– Тільки привал чи хвилинна тиша між боями, всі за тютюн. А ваш Сашко – за отой зошит, що завжди в нього за халявою чобота. І щось пише, пише.
Читала ту книгу сільська вчителька, Олександра Михайлівна. Каже, дуже гарно написано.
За перший гонорар накупив шовку їм на плаття – Оксані, Нінусі та їй, старій.
Корови потягли своє вранішнє «му», ідучи до череди. Злізла Столяриха з печі, розім’яла свої ноги: «Ач, ледачі, дибати не хочуть».
...Пішла, притримуючись за все, що трапиться на її шляху. Підійшла до вікна. Виглянувши через шибку на вулицю, покликала:
– Оксано, а йди-но сюди. Та швидше. Хто воно йде?
– Зараз, мамо.
– І що ти там возишся?.. Я вже й сама впізнала. То ж Климівський парубок... жонатий.
Засміялась невістка: «Хіба ж, мамо, то парубок, якщо жонатий?»
Самій смішно стало. Чого тільки старістю не бовкнеш.
Дообідня пора швидко промайнула. Вже й Оксана прибігла з огородини на обід: впоралась біля птиці, корову здоїла, та й знову вигнала на пастівник. Їй подала обідати, нагодувала малих Мишка і Ніну. Зовсім уже зібралася іти на поле. Хтось промайнув попід вікнами, рипнули сінешні двері, і уже усміхаючись, переступає поріг їхній Сашко.
– Сашунику! Красеню мій! Соколику, – зливою полилися в бабусі Пріськи ласкаві слова, а очі зволожилися сльозами радості. – Приїхав. Порадував ти мою душу. Як ти, чи здоровий?
Подибала до внука, а він кинувся назустріч. Обійняв бабусю, поцілував її обвітрене вітрами та попечене сонцем обличчя. І дарма, що воно, ніби та рілля, зоране глибокими, кольору житнього хліба, зморшками. Милішого, ріднішого лиця для нього немає. Кожну зморщечку цілував він. Якісь з’явилися, коли померла його мама, чи посміхалася бабусенька його дитячим пустощам. А оті, найглибші, як чекала його з лютої людожерливої війни.
Підвів її до ослінчика, всадовив. Підійшов до тьоті Сані. Почоломкавшись, став розповідати, як добирався оце з Дніпропетровська; та яких людей зустрів, про що з ними говорив.
Жінки слухали і, мов заворожені, не відводили очей. Обидві-бо любили його щирою материнською любов’ю. Нехай, може, і не рівноважною, та все ж великою.
– Ой, ненько! Заслухалась я тебе, Сашо. А мені ж на огородину, – стрепенулася дядина. – Ось на тобі борщику. Молочко свіженьке он в глечику. До вечора! – крикнула уже з порогу. Та й майнула її рясна спідниця аж в кінці вулиці, яка повертала на гору, до толоки.
Залишилися внук із бабусею в хаті одні. Саша сів до столу, став обідати. А старенька все говорила та роздивлялася свого легіня. Гарний він в них: брови, як шнурочки. Очі – великі і розумні. Носик з горбинкою, як в справжнього козака. Ротик невеликий, помірний; усмішка не покидає його вуст. На високе чоло спадає пасмо густої темно-русої шевелюри, хоча зачіска охайна.
Цю ідилію порушив дитячий галас. То онука повернулася з сільмагу. А оскільки малий Мишко грався надворі, то і розповів про приїзд гостя. Ніна з радісним лементом ввірвалася в хату, підбігла до усміхненого Саші і міцно обвила його шию своїми рученятами. Поцілувавши, всілася поруч і ну щебетати, не даючи і слова вставити, про всі сільські новини: про те, що дід Петренко велосипеда купив, про навчання. А в клубі фільми крутять і дозволяють дивитися тільки дорослим. Вони ж, з тезкою, умудрилися через щілинку подивитися.
Щоправда, завклубом, дядько Василь Лобченко, їх впіймав і ремінчиком трішки відшмагав. А завтра знову привезуть кіно, і вони з подругою, все рівно, підуть підглядати в шпаринку...
Не переслухаєш її. Та Саша знає, як зупинити цей шквал слів. Дістав з дорожньої валізи якусь коробочку, розкрив її. А там – низочка бісеру. Дівчиня аж підскочило з радощів. І не встигла отямитись від несподіваного щастя, як запитав: «Хочеш, сидячи в клубі, подивитися кіно? Очі говорять – хочеш. Завтра всім бажаючим, і дітям теж, дозволять. Я про це домовлюся».
Біля порогу стояв малий Мишко і дивився на всіх круглими, мов гудзики біля бабусиної Прісиної тілогрійки, голубими очима. Він тихенько ввійшов до хати, і ніхто не помітив, що їхній хлопчик уже тут, хоче вставити своє слово в розмову. Та хто тебе слухатиме, коли найменший. Пестять, говорять, що люблять. А от виговоритись не дають. Тож, як би він не бажав, а в клуб його теж не візьмуть.
Всім Гончарівцям було відомо, що Саша не має звички кидати слова на вітер. Тож ця радісна новина швидко перекочувала з хати на вулицю. І, під вечір, Нінині подруги, взявшись з нею попід руки, повагом ходили по вулиці і обговорювали важливе питання: в чому ж піти до клубу. Мишко все крутився біля Саші та бабусі. А тут і Боря летом прилетів з поля. Він за помічника на причепі. Малий іще, чотирнадцяти немає. Та робочі руки потрібні зараз в колгоспі. Стількох чоловіків забрала війна. Нікому стати до плуга. Тож він і працює зі своїми однолітками. Із-під чорних бровенят світять очі підлітка радістю. Загорілий, втомлений і щасливий приїздом двоюрідного брата, підійшов до Саші. Тримаючись в обіймах, жартуючи, оглянули один одного.
Прийшов з столярки дядько Яків. Він тепер там за бригадира. Радо потис племінникові руку.
– Тож, приїхав. Розповідай, як воно там, в місті, живеться? Як Шура? Що за новини? Не турбують тебе фронтові рани?
Сіли під хатою на зелений спориш. Розмовляють. Бабуся Пріська присіла біля них на призьбу, і собі заслухалась їхньої розмови. Тітка Оксана, повернувшись з роботи, покінчила зі своїми домашніми клопотами, примостилась поруч. А біля неї Боря, Ніна, Мишко. Сусіди, обіпершись на тин, слухають Сашу. Хто й своє слово вставить. Про що б не йшлося, а зводять на одне:
– Тільки б не було війни. І заживемо. Ого, та ще й як заживемо!
Закотилося за обрій сонечко. Посутеніло. Розійшлися по домівках сусіди. Дружна сім’я сіла до столу. В честь Сашиного приїзду наварено вареників. Повечеряли, посміялись. Та і як же не сміятись, коли бабуся Пріська згадала про того «галуха, що очі витріщив». Це одна з її любимих бувальщин.
– Отак сіла сім’я вечеряти, – вела старечим голосом Столяриха. – А подавала господиня галушки. Всі їдять мовчки, а найменший сидить, завмерши. Питає батько: «Ти чого це, Петре, витрішки продаєш?» Той у відповідь: «А чому ж старший галух очі витріщає?» Ніхто й уваги не звернув, що серед галушок зварена жабка-криничка. Лише воно, зіркооке, помітило.
Закінчилася вечеря. Поприбирала тітка Оксана зі столу, всім постелила ліжка. Полягали спати.
От і прийшла вона, ніч. Та знову не спиться Столярисі, хоч око виколи. Лежить, усміхається своїм думкам. Коли готувалися до відпочинку, Сашуник, як в дитинстві, підійшов, підставив лоба для поцілунку. Почала вона молитву читати: «Огради мене, Господи, силою честного животворящого твого хреста...», та хреститися, а він: «Бабусю, а таки ж є Бог на світі?»
Такий дорослий, а все тим же довірливим поглядом дивиться їй в вічі, що в дитинстві. В день повернення з фронту, з дзвінкими нагородами на грудях, вона сказала внукові крізь сльози щастя:
– Пам’ятай, Сашо, Бог тебе зберіг. Не забувай його.
І той твердо пообіцяв:
– Ніколи, бабусю, я Бога не забуду.
Дитинко моя, скільки всякого лиха випало на твою долю. Чи принесе оте писацтво тобі щастя, славу, спокій? А чи посипляться на голівоньку дорікання, невдоволення, та і зламають тебе, мов того молодого клена обабіч широкого шляху? Може, не варто виходити йому на ту дорогу? Можливо, то марево, а не справжнє життя?
«Думи мої, думи мої...» Заспівала б, якби не ніч. А то ж розбудить всіх. Хоча воно вже і до світанку хилиться. Знову півні відраховують час: північ, дві години, чотири... Світає. Защебетав соловейко. Ранок. Що він принесе в цей дім?
Невістка прокинулася. Впоралася надворі, хліб затіяла пекти, щоб до молебню встигнути. Незабаром всі попросиналися. У кожного, як говорить Яків, свій фронт робіт. Тож в хаті лиш вони вдвох з Оксаною лишилися. Саша теж підхопився, вмився, попив молочка зі шматком хліба, та й пішов до лісу, взявши з собою якусь книжечку та олівчика. І що він там цікавого про сухівський ліс напише? Такі ж дерева, як і на всьому білому світі, трави, галявини. Птахи, перелітаючи з гілочки на гілочку, щебечуть. Скільки живе на цьому світі бабуся Пріська, стільки дивується злагодженості пташиного хору. Слухаєш, було, прополюючи огород в задумі, чи жнучи, і наслухатись не можеш. Той спів вселяє в душу надію, що ось-ось заживеш легко, як в пташиній пісні. Крилатою стає думка. Говориться їй, безграмотній, віршами, думається піснею. Тож і Саша дивиться на світ ніби її очима. Адже, як тільки могла, вкладала йому невиспівані свої пісні, ненаписані вірші. Сонце серця свого, майже повністю, віддавала йому єдиному. Не хоче, щоб помітили: найбільший куточок в її житті займає Саша. Всіх любить, і дітей, і їхніх малюків. Та серцю не накажеш. Його, обділеного долею, найбільше. Як же воно трапилося? Вірогідно, материнський розпач за втратою доньки зіграв партію першої скрипки на струночках Прісьчиної любові...
Говорять, від думок голова пухне. У неї ж тільки сідіє, та й то далі вже нікуди. Колись темно-русе волосся – тепер як сметана біле; були коси в руку завтовшки, тепер – з мишачий хвостик.
Промайнула молодість, прийшла старість. А в пам’яті все проходять події пережитого. Недарма людина живе на світі, якщо залишає по собі добрий слід на землі. І вона не безплідне дерево. Не в пустку прожито вісімдесят років.
Задумалася, аж задрімала. А по хаті пішли пахощі від щойно спеченого хліба. Витягала Саня з печі капустяне листя, на якому сиділи рум’яні паляниці, книшики. Змочувала верхню шкуринку і, виставляючи на лаву, вкушкувала. Вийняла лист з пиріжками. Першого, як і завше, іще гарячого, подала їй на піч. Воно вже незабаром і обід. Та на ласий шматочок завжди знайдеться куточок.
А на дворі якийсь гомін. Виглянула Саня в вікно:
– Саша повернувся, – мовила, – з Ніною про щось говорять.
Через декілька хвилин він зайшов до хати.
– Пиріжечками пахне. Тьотю, а який найсмачніший? Оцей мені підморгує.
Взяв присмаженого.
– Зараз, Сашо, сметанки подам.
– Дякую. І так смачно.
– А про що це ти з Нінусею таємничі розмови вів?
– Які там таємниці. Пообіцяв, що сьогодні в клуб всім дозволять завітати. Оце щойно, ідучи додому, домовився про це з Лобченком. Тож їй сказав. Подивіться, як очима світить, годуючи курчаток. Мало треба дитині для того, щоб відчути себе щасливою.

***
Гарно, коли всі вдома. Дружненько пообідали, присіли відпочити. Бабуся Пріська, дивлячись у вікно, завела своїм іще досить красивим голосом пісню:

Ішли воли із діброви,
А овечки з поля.
Розмовляла молода дівчина,
З козаченьком стоя.

Це одна з її любимих пісень. Підспівувала їй і тьотя Саня. Дядько Яків хотів, було, підтягти, та змовк, знаючи, що не має слуху. Саша теж підхопив. Пам’ятає він цю пісню, бабусину пісню. Співав, і відгомін дитинства підіймався з глибин пам’яті. Оті тихі вечори, в які, як зараз, сиділи в сімейному колі, кожен знаходив роботу для рук, пісня наповнювала хату. Інколи й тітка Вустя прибіжить. Заспівають всі разом, заслухаєшся. Не лише зовні тьотя схожа на свою матір, його бабусю, а й голос дістався в спадок. От тільки залишилася, бідна, сама з дітьми. Загинув дядько Костя. А якої великої душі був чоловік. І його любив, як рідного сина.
Одного разу, їдучи в Дніпропетровськ, Сашу, тоді підлітка тринадцяти років, узяв із собою: батькові показати. Збирався хлопець. Напередодні поїздки витав думками навколо зустрічі, мріяв та сяяв від радощів. Йому тут непогано. Всі його люблять. Та все ж, тато. Який він?
Нарешті поїхали. І от, стоїть син перед батьком в чеканні. Сердечко, як в горобчика, тріпоче: це ж він! Можливо, запропонує з ним жити. Або ж, хоча б приголубить отією сильною мужньою долонею, ласкаве слово скаже. Мовчить батько.
Не втримався дядя Костя:
– Чи знаєш, Терентію, кого я тобі привіз?
– Ні. Кого ж?
– Це ж твій Сашко.
– О... Великий виріс.
Ото і всі батькові слова. Не діждався навіть бажаного слова «син» з його вуст. Недарма бабуся говорять: «Батько – не мати». Защемило сердечко. А згодом заспокоїлось. І зародився з того часу в нього намір носити прізвище рідних дідуся і бабусі, дядька Якова та дівоче його покійної матері, які любили його, пестили і ростили. Так і зробив. Паспорт отримував на прізвище Гончар.
Не тримає він зла на батька. Та і немає його вже в живих. Бабуся Пріська говорять, що хороша людина всім все прощає; зла ж – що в душі тримає, те й має. За свої двадцять вісім років стільки раз переконувався в незаперечній правдивості її слів. Дивно, звідки ця мудрість у звичайної сільської жінки, не те що по університетах не вченої, а й зовсім не письменної? Що не слово сказане нею, то неоспорима істина, як хліб і сіль життя людського.
Цього разу приїхав він у Суху за викликом від дядька Якова: бабуся занедужали. Відклав усі свої справи і хутко в дорогу. Дуже заслабла рідненька, та бадьориться. Не за горами той час, коли погаснуть зорі її очей назавжди. Страшно про цю мить думати, хоча на війні бачив десятки, сотні смертей. І йому беззуба заглядала своїми зіницями-прірвами прямо в очі. Та то ж в минулому. Що це йому таке на думку спало. Адже жива бабусенька. Можливо, іще з десяточок літ протоптуватиме стежинки на нашій грішній землі.
Тепла шорстка долоня лягла йому на плече.
– Сашунику! Чому засмутився, мій лебедику?
– Та так, бабусю. Дуже вже за Вами скучаю. Час в гостині непомітно пролітає. Завтра вранці уже в дорогу.
– Не сумуй, дитино. Біля моєї спідниці що б ти в світі бачив? Вузькі тут обрії і сонечко маленьке. Згадуй мене частенько, от і будеш ніби зі мною поруч.
Ні слова не мовила про свою хворобу. Знає: ця розмова принесе внукові прикрість.
Надворі уже і вечоріє. Треба до клубу збиратися. Був колись і в Сухій просторий, досить таки непоганий клуб. Німці спалили. І слугує нині за нього довга куркульська хата, що стоїть аж біля ставу. Та сухівчани, не знаючі театрів, і цим задоволені.
– Ніно, ти вже на мене чекаєш? Зараз, лиш трішки причепурюсь, і підемо. Тобі дуже до лиця ця сукня.
Вмився колодязною водою, причесався. Взяв за руку дівчинку. Боря, тьотя Саня та дядько Яків теж зібралися. Залишили вдома лиш бабусю з Мишком. Бабуся, проводжаючи, пожартувала: «Два чоботи – пара, що старе, що мале. Тож місце нам не на танцюльках, а на печі».
Односельці сходились до клубу. Повагом ступали дядьки. Мало їх залишилося. Гарно попрацювала триклята війна. Глянувши на гурт людей, що юрмився біля входу в сільбуд, не рахуючи помітиш: на двадцять хусток припадає один картуз, а то і менше.
До початку сеансу залишилося хвилин десять. Кіномеханіки з району ще не приїхали. Тож є час погомоніти. Дядьки зібралися в коло під розлогою вербою; присіли навпочіпки, повитягавши кисети з табаком. Покурюючи, перемовлялися:
– Говорять, Михайло таки відвертівся, вража личина. Якісь папери дістав, що служив у поліцаях за дорученням райкому партії.
– Атож. Мабуть, за дорученням і списки сільських комуністів фашистам підсунув. За його доносом Патьоху закатували.
– Коли молодь до Германії гнали, аж із шкури ліз, вислужуючись.
– Хитрий лис. І знає, до кого як підступитися. Знайшов же якогось писаря: за мед та сало оті папірці купив.
Найзлободенніші теми обговорюють люди. Жінки розділились на декілька купок. І в кожній своя розмова. Ніби і святковий настрій, та занадто глибокі рани завдав фашист прямісінько в серце кожного.
Довго гоїтись їм. Спочатку затягнуться тоненькою плівкою, згодом – рубцюватимуться. А от рубцям ніколи не судилося розгладитися. Таке не забувається і не стирається з пам’яті безслідно.
Взяти хоча б Кузенок. Стоїть між чоловіками Терентій Мартинович, обпершись об вербу. Хороша він людина. Поважають його односельці. Овдовів нещодавно. Сам синів ростить. Покинула його Килина. Він зумів здолати своє непоправне горе. Яких зусиль довелося прикласти людині для цього – нікому не відомо. Дружина ж не змогла змиритися з долею, немов свічечка зітліла в тузі за єдиною донею.
В сорок другому забрали дівчину до Німеччини. А згодом жахливі чутки принесли люди, хоча і не могли з повною впевненістю сказати, що то була саме їхня Оленка. Не повернулася її помічниця, розрадниця ясноока. Зірвали квітоньку, зганьбили, розтоптали своїми кованими чобітьми. Жива материнська уява щоднини, щохвилини хворобливо малювала картини Оленчиних мук.
Прийшов день великої Перемоги. Зграйками поверталися на Батьківщину з чужинського полону подруги Оленки. Зовсім згорювалася Килина. Недовго і чахла, втративши останню надію. Забрав її Господь до себе.
Війна. Довго іще лягатиме її тінь смутком на родини та сільські свята. Що уже розважливий народ дітлашня, та і в їхніх розмовах дві третини про війну. Цього вечора біля клубу їх багатенько. На диво дорослим, не галасують. Кожен боїться, як би не відправили за бешкетування додому. Стоять біля матерів, тихенько перешіптуючись спроміж себе. Не доводилось їм іще бачити, як по отой бік простині, що в клубі на стіні висить, люди ходять. Не дозволяли дітям сюди. Та й звідки зайвий гривеник знайдеться у сім’ї? Як добре, що Гончарівський Сашко за всіх сьогодні заплатить.
Он і він пішов до дядьківського гурту зі своїм дядьком Яковом. Чоловіки піднялися, випросталися, щоб потиснути Саші руку. Хто – щиро, інші – з заздрістю. Та Бог їм суддя.
– Що, Сашко, в люди, говориш, вибився? А тепер нас, як піонерів, за безкоштовно в кіно водитимеш?
Помовчав хвилинку. Для нього цей напівзлобний сарказм Миші Юхимовича не був несподіванкою. Тож розважливо мовив:
– Для піонера ви вже, нібито, задорослий. Не думаю, що когось образив своїм вчинком. Нехай це буде подарунок живим від полеглих наших побратимів.
– Молодець, юначе, – поплескав по плечу молодого письменника Терентій Мартинович, – і велике тобі спасибі. Не лише від мене; від усієї громади.
Нарешті привезли кіноплівку. Ввійшли приїжджі до клубу, запросивши глядачів. Шабалівський Мишко здивовано поглянув на батька, почувши нове слово. Ніколи б не подумав, що тато не просто дядько Савка, а ще і глядач.
Розсідалися по лавах, гомоніли. Нараз погасло світло. Запала тиша. На простирадлі-екрані з’явилася зірочка і букви.
– «Салават Юлаєв», – прочитав кіномеханік.
Розпочався фільм.
Коли б могли ми, нинішні, потрапити до того кінозалу, то зрозуміли б, наскільки великою образою для цих людей є наш сьогоднішній цинізм, скептичні висновки про їхнє життя, прагнення критикувати.
В той день очі кожного були звернені лише до екрана. Не читали ці люди критичних матеріалів стосовно фільму. Сприймали його так, як мислили, що підказували емоції. З напіввідкритими вустами всотували побачене. Цю годину жили разом з героями фільму: плакали з ними і сміялися, раділи та хмурилися. Нехай і не випрасувана сорочка у дядька Івана. А в тітки Ольги сукня, пошита з середньої пілки полотняного простирадла, пофарбована бузиною. Босі, зашкарублі від ходи по стерні, ноги тітки Насті не бачили черевичок. А от душі в них щирі, світлі і чисті, гарні, як великодне яйце. Всім своїм єством тягнуться ці селюки до щасливого майбутнього.
Сеанс скінчився. Під враженням побаченого розходилися по домівках. Дехто з малечі задрімав-таки у мами на колінах; довелося розбуркувати. Інші ж гомінкими клубочками покотилися вулицями та завулочками, імітуючи гру акторів. Тепер уже можна поборюкатись та повештатись. Далі від хати мама не прожене. Лиш нагримає.
Ніна, тримаючись за Сашину руку, яку так і не відпускала протягом всього вечора, мовчки ступала по дорозі. Думки заповнювали закосичену голівку:
– Он яке воно насправді. Це ж не в шпаринку подивитися, в яку побачиш одну ногу чи голову; або ж півкорови чи Бог зна й що. Спасибі тобі, Сашо.
Зайшли на подвір’я. Мала побігла до хати: треба ж бабусі Прісці розповісти. Саша зачекав на решту сім’ї, присівши на порозі. Не забарились дядя Яків із тьотею Оксаною. Ніколи їм ходити прогулюючись. Завтра, як і щодня, рано просинатися. Тьотя відпросилася в бригадира, щоб його в дорогу спорядити. Піклується.
І сплив у пам’яті той день, як везли їх, полонених червоноармійців-студбатівців, німці в концентраційний табір. Дядина, на восьмому місяці вагітності за Мишком, з торбиною за плечима, зустрічала його майже під Полтавою, за сімдесят з гаком кілометрів від села. Дядько, щоб не потрапити на очі поліцаям, ішов манівцями на зустріч з племінником. Зустрів, роззувся і чоботи разом з онучами віддав йому, щоб зігріти задубілі ноги племінника. Допоки взувався, дядя зник. Через милю чи дві почув тьотин Оксанин голос:
– Дітки, Сашу Гончара не бачили? Серед вас немає? Такий гарний, чорнявий?
– Я тут, тьотю!
Хотів було зіскочити з воза. Та отримав стусана прикладом німецької гвинтівки в спину: між лопатками заболіло, запекло.
Їхня підвода порівнялася з тіткою. І та підійшла. Швидко рухатись, зважаючи на свій стан і пройдений шлях, не могла. Та іще ж і клуночок за плечима кілограмів на тридцять. Привіталась, озираючись на конвоїрів, подала продукти. Вчепилась рукою за дошку підводи, та так і йшла до самих Кобеляк, розмовляючи та розпитуючи.
Фашисти не займали тітки, мабуть, вирішивши, що шкоди від неї невеликої...
– Ну що, задоволений, що все село в кіно зводив?
– А то як же, дядю.
Опісля п’ятихвилинного мовчання знову заговорив. Голос був схвильованим.
– Спасибі, що викликали. Бачу, дуже слабі бабуся. Та час не стоїть на місці. Справи кличуть... Поїду. Бережіть її. Вона нас всіх, доки сили мала, оберігала. Не засмучуйте її, нашу берегиню.
– Звичайно, Сашо. Звичайно.
Іще трішки посиділи на порозі, послухали пташиного щебету. Перекинулися декількома словами, та й пішли відпочивати.

***
Ранок; Саша збирається в дорогу. Тьотя лаштує вузлика. А він, знехотя, погоджується взяти його. Може б, і відмовився, та не хоче засмучувати бабусю. Сидить вона, спустивши ноги з печі, і пильно спостерігає за ним. З глибини її очей струмує ніжність і смуток, любов та біль від невідворотної розлуки.
Скінчилися всі збирання. В хаті бабуся, тьотя, Ніна, Мишко і він. Боря, попрощавшись, знову спозаранку побіг на роботу. І дядько вже в бригаді. Можливо вийде, щоб попрощатися. За транспорт з головою домовилися. Підвезуть племінника до станції.
Біля двору рипнули колеса воза.
– Ой ненько! Вже приїхав, – зойкнувши, заметушилася тітка.
– Спокійно, Саню! Сашунику, дітки, присядьте йому перед дорогою. Нехай він гарно добереться. Помовчимо хвильку.
Всі заспокоїлися, стихли, присіли.
– Іди, внучку, поцілуємося. Можливо, востаннє.
Вперше за дві доби гостювання Саша почув від бабусі такі слова. Отже, відчуває, що останні сили покидають, і немає їх більше для життя.
Грудочкою стислося серце в грудях.
– Бабусю! Я вас так люблю. Незабаром знову приїду. Дочекайтесь мене.
Поцілувала. Заглянула йому в вічі, посміхнулася:
– Добре. Дочекаюсь. Щасти тобі.
Скрипнули двері, забіг дядько Яків.
– Поїхали, Сашо. Я тебе аж до станції проведу. Дозволив голова.
Накинув Олесь піджак на плечі. Окинув поглядом навколо себе, знову оглянувся на бабусю.
– До побачення.
– Бог тобі в поміч.
І лише зачинилися за ним двері, стиха мовила:
– Прощавай, сутність мого життя.

с. Суха Кобиляцький район на Полтавщині

Руслан НОВАКОВИЧ

Руслан Левович Новакович народився 5 червня 1967 року в м. Пінськ Брестської області. Дитинство і юність пройшли у Полтаві. У 1985?87 рр. служив у лавах Збройних Сил в Закавказзі. У 1988?1994 роках навчався у Київському медичному інституті ім. Богомольця. Студентом брав участь в дослідженнях Ближніх печер Києво-Печерської Лаври і Звіринецьких печер в Києві. Співав у молодіжному хорі Лаври в Трапезному храмі.
У 1994?1997 роках навчався в Українській військово-медичній академії.
Працює лікарем. Спеціалізація – неврологія, психотерапія.
З 1994 р. і по цей час – староста храму преподобного Агапіта Печерського (першого лікаря Київської Русі) при Національному медичному університеті ім. Богомольця. Друкується в «Дзеркалі тижня», «Літературній Україні» та інш.
.

Світлій пам’яті Олеся Гончара

Дві оповідки з давноминулих літ

1.
Край дороги

Баба Ониська стояла на перехресті доріг поблизу Лубен. Одна дорога, звивиста (і двом підводам розминутися затісно), тікала попід гору до монастиря. Інші дві слалися рівним широким шляхом на Полтаву і в протилежний бік до самого Києва.
Київським трактом в обидва боки частенько ішли підводи із зерном, дровами або соломою. Вони ніколи не ставали біля бабиної хати, хіба що призупинялися на мить, щоб запитати старої, чи вірним шляхом вони прямують. Вози із людьми – ті завжди перепочивали біля її нехитрого обійстя. Чи то коней нагодувати, чи самим з криниці напитися. А то й з бабою погомоніти. Бабі було веселіше жити при дорозі, як-не-як, а всі новини почути від подорожніх могла тільки вона.
Обабіч дороги з обох боків прослалися людські городи, а трохи далі – очеретяне заболоття і качинячий ставочок, який влітку трохи не до самого дна висихав (а качки все чогось ходили до того чорного мулу, видзьобуючи якого-небудь пічкурика або карасика). Тільки бабина біленька хатка під іще нестарою стріхою стояла край дороги, яка повертала на монастир за півверсти від села. Майже все її обійстя було всіяне квітами. Високі мальви поспиналися до самої стріхи, а кручені паничі позалазили на ті мальви, і на соняхи, і на самий тин, перетворивши його на квітуче диво. Здалеку бувало задивишся і гадаєш, як воно ото так, суха деревина, а цвіте.

* * *
Перед Зеленими святами баба Ониська вибілила хату, і ружі аж замайоріли на тлі біленького окола. Баба частенько сиділа на лаві попід вікнами і дивилася на захід сонця. Десь там Київ і Лавра свята. Нещодавно їхали прочани з Полтави до Києва; зупинялися водиці попити. Стара й просила їх подати за неї записочку в Лаврі. Серед прочан були і письменні, то вони і записали її за здравіє, а Карпа і всіх родичів померлих за упокій. Ониська кинула у воза їм пиріжків з ягідьми, яйця і горіхів. А ще зв’язала чималий оберемок чорнобривців до мощів Агапіта цілителя. Добре замотавши букет у вогку ганчірку, перев’язала і подала старшому чоловікові на ім’я Пилип.
– Ви водичкою поливайте, чуєте, то вони і тиждень будуть свіжими, наче тільки-но з грядочки.
Сказала так і перехрестила Пилипа і всіх, хто був на возі.
Коні повернули до Мгарського монастиря і потягли воза з людськими душами на богомілля. Прочани завжди завертали до старого козацького монастиря, щоб вклонитися святому Афанасію сидячому, помолитися на дорогу, а ще меду монастирського купити. Через деякий час вони вже верталися і, минаючи бабину хату, махали їй брилями. Баба трохи підвелася з лави, поправила хустку і ще раз перехрестила прочан. Хоча сонце було вже високо в небі, але якось по-осінньому затьмарилось в той день. Хмари стояли на дощ. Люди поспішали, щоб до вечора встигнути до Пирятина.
Вже і тиждень минув, і Трійцю відсвяткували (баба сходила до обідні в Мгар, де й одговілася). Під вечір вона сідала край хати і пильно вдивлялася старечими очима крайнеба, чи не їдуть назад прочани. Коли не було хмар, обличчя баби Ониськи неначе молодшало у променях вечорового сонечка. Проти сонця зморшки на чолі і скронях гладшали і майже зникали. Тоді вона і сиділа не згорнувшись вузликом, а прямесенько, гарнесенько, як на вечорницях. Лише підборіддя із сивою волосиною трохи тремтіло від напруги і тонкі губи шепотіли молитву.
Вона любила сонечко, бо змалечку воно завжди її тішило, зазираючи у шибку батькової хати. А більш за все любила схопитися ще удосвіта і дочекатися сходу. Вона спостерігала, як зірочки зникають в заграві нового дня, як перші промені осяють хрест на монастирській дзвіниці, і як Божий світ ожива, зустрічаючи світило перлами росяних крапель. Вони вигравали в ранковому сяйві, перемигувалися між собою і від легесенького вітерцю, який хвилями гойдав левади, скочувалися зеленими стеблинами до спраглої землі. До схід сонця вітру не було, а от тільки почне розвиднятися, то і вітер де й візьметься. Тоді здавалося, що присульські оболоні аплодують сонечку, бо ж той вітерець народжував радісний шелест в заплавах, куширах і на луках. Довго іще дівчинкою вона дивилася на росяні намиста, що повдягали трави, милувалася відблиском монастиря в річці і щиро посміхалася, коли цю картину порушував якийсь короп чи в’язь, скидаючись якраз проти великого дзвону або вікон собору. Неначе і рибині закортіло помолитися в церкві, так вона сміливо пірнала у шибки.
А ще більш дивовижною і загадковою запам’яталася яскрава зірка, яка частенько з’являлася на сході. Вона сяяла рівним білим світлом і ніколи не миготіла, як інші. Їй і сонечко було раде, не проганяло мерщій з небосхилу. І ще довго цю зірочку було видно поруч із світилом. Ониська так і назвала її подругою сонця, або світилкою.
Колись вона була світилкою на весіллі дочки сільського бондаря Ганни. Тримала маленьку свічечку і співала з іншими світилками навколо нареченої. Тоді і вона просила собі у Бога доброго чоловічка. А вранці дивилася на свою небесну світилку і гадала, чи ж і в мене буде така доленька яскрава, рівнесенька та безхмарна.
Та не судилося, так як молилося. Було й весілля, і вінець святий в церкві. Жили вони лагідно, в любові і достатку. Карпо, Онисин чоловік, все вмів робити. Золоті руки, а не людина. Та забрала його ота клята іспанка у вісімнадцятому. Півсела тоді ця пошесть винищила. Отак дав Бог чоловіка, так трясця забрала. І діточок не нажили.
Карпа поховали з почтом на монастирськім кладовищі. За життя він був гожий іконостаси різати. Сам добрий сницар був і друзів мав за помічників. Довелося йому поновляти ще гетьманське різьблення в соборі. Аж два роки працював. Тому і поблагословив його ігумен Амвросій після смерті покласти поряд з іноками. Було так, як диякон вже «Вічную пам'ять» возгласив, то із собору птаство все знялося в небо. Повилітали з-під склепінь і шпарин горобці, покружляли навколо куполів та й полетіли на цвинтар. Посідали на гілках навкруги від людей і зацвірінчали. Такий лемент вчинили, що не чути було, як земля падала на домовину. Вже й рік минув... Любили Карпа люди за добре серце і золоті руки. А пташки за те, що завжди з трапези крихти їм ніс у вузлику. А потім, із своєї верхатури підкидав крізь вікна на карнизи, особливо на свята. Бувало стоїть він на риштуванні, щось до іконостасу приладнує, а горобчик залетить від Вседержителя і вниз – до Карпа. Сяде собі на образ і дивиться, як майстер працює. Та все голівку нахиляє, то в один бік, то в інший, отакої…
Не знала вона, як дівкою була, що доведеться удовою вік жити, та ще й в чужій хаті доживати. Після смерті Карпа пішла Ониська в прийми до тітки Домахи. Та теж овдовіла у вісімнадцятому. А єдина дочка Килина покинула матір і чоловіка та й повіялась десь за солдатами. Довго горювала мати, поки, виплакавши всі очі, впала на ноги. Довго сумував Килинин чоловік – Михайло, та і каже тещі: «Мабуть, мамо, за гріхи наші Господь не попустив пожити нам вкупі щасливим життям. Піду я попрацюю Богові в монастирі. Може, розвидниться наша доля».
Він змалечку ходив до монастиря і любив його. Любив міцні стіни Спаського собору і високі постаті святих угодників на них. Ще як Карпові допомагав у його роботі, все задивлявся на святу Олександру зліва від головного аналою. А як сам залишався, то так руки до неї і простягав. Щось просив і цілував, цілував холодні стіни.
А ще в цьому соборі стояв трон. Гарний, червоний із позолотою. На ньому як живий сидів святий Афанасій. Сотні літ він сидів, та так велично, в повному архирейському вбранні, немовби сам цар. Голова святого схилилася під тягарем владичної митри до самих грудей. Ох і намулила, мабуть, чоло за стільки літ, думав Михайло. Обличчя святого було запнуте парчевою наміткою, щоб ніхто з людей не бачив, як він молиться. Руки в шовкових рукавичках смиренно почивали на колінах. До ніг святителя прикладалися прочани і, завмерши біля трону, просили про свої потреби. Казав отець настоятель на службі, що Афанасій був колись патріархом у самому Царгороді. Михайло любив цього святого як родича, як близьку людину. А чого, хтозна. Може, тому, що колись наснився Михайлові і подав червоне яблучко. Ось тоді він і подумав уперше, що владика запрошує в свою обитель. З півроку був послушником у Мгару, а потім положився у ченці. Тепер його звуть отець Модест.

* * *
– Тпру! Тпру! Бабо, ще не поночі, а ви і не впізнаєте своїх богомольців, – хтось гукнув з за тину.
– Оце бува! Замріялася я про літа молодії. Поки мріяла, то вони минули, – радісно приговорювала баба, чимчикуючи до хвіртки.
Сонце було ще височенько над лісом і досить добре освітлювало воза, запряженого двома кіньми. Хтось з прочан загримів відерцем, поспішаючи до бабусиної криниці. Біля хвіртки Ониська зустріла Пилипа. Високий і плечистий Пилип з темними, як черешні, очима, був ще молодим, але трохи підтоптаним дядьком. Кульгаючи на ліву ногу він зупинився і поклонився бабі.
– Вечір добрий, нене…
– Добрий вечір, синку. Заходьте мерщій до хати, перепочинете.
– Та ні, бабусю, – якось лагідно і сумно відповів Пилип – треба спішити засвітла до Лубен доїхати. Там і сіно коням буде, а нам – де заночувати.
– Послухайте, люди добрі, – звернулася вже до всіх Ониська – не зобижайте стару бабу. Я ж вас так чекала. Зайдіть, я щось скажу.
Ониська склала руки на грудях, благаючи прочан послухатись її.
– Ну добре, – протягнув Пилип, – зайдемо, але ненадовго.
З Пилипом до хати зайшли ще двоє – Іван та Василь. Четвертий богомолець був ще парубок, Гриць. Він затримався біля воза, напуваючи коней.
Дядьки зайшли до світлиці, перехрестилися до образів та й посідали за стіл.
Крізь причілкове вікно останні промені сонечка протягли червону тятиву і полягали на великій іконі святого Миколая якраз на його ризах із жовтої сухозлотиці. У хаті було чисто прибрано (постаралася до свята Ониська) і тепло. Цим літом не було ще й разу спекотно, і баба ще топила, бо любила, як в хаті тепло. Тоді і ноги менш боліли, і спати було краще.
До хати зайшов Гриць і допоміг бабі поставити казанок з борщем у піч. Потім Ониська засвітила каганець і поставила посеред столу. Сонце вже залишило стару ікону, ковзнулося по рушнику і зникло. Надворі смеркало.
У полум’ї каганця на столі з’явилося сало, хліб, цибуля, печена картопля. Всі ці наїдки прочани повитягали з торб, що мали при собі. Разом з харчами Пилип поклав на стіл якийсь згорточок. Баба принесла до столу горнятко з молоком, сіль і глек з темним духмяним напоєм.
– Почастую дорогих гостей тернівочкою. Ягоди сама збирала отамечки в ярузі під святою горою, – обертала язиком баба, наливаючи з незручного глека наливку у глиняні чарки.
Прочитавши «Отче наш», посідали вечеряти.
– Пригощайтеся, будьте ласкаві, та розкажіть…
– Ну давайте, тітко, для початку вип’ємо під вашою стріхою, – перебив її Пилип –щоб дома не журилися.
– Хай їм важкенько гикнеться, – додав Іван.
Перехиливши чарки, заходилися закусювати. Після другої чарки баба подала борщ. Небагато вийшло дядькам того борщу, але по черпачку наточила кожному. «Ех, вдовина юшка, кажуть наполовину із сліз», – думав Пилип, поглядаючи на бабу, яка сиділа проти нього за столом.
– Соромно і казати, тітко, а не виконали ми вашого наказу у святому граді, – мовив він, втираючи вуста рушником.
– А чого ж це так, га? – запитала баба.
– Не пустили нас у печери, гаспиди, – сказав Пилип і розгорнув вогке сіреньке полотно, що лежало на столі.
При світлі блимаючого каганця всі побачили оберемок іще квітучих чорнобривців. Світлицею поплив ладанний дух цілющого зілля.
– Ой, лишенько! – збентежено вигукнула баба, впізнавши свої квіти. – Хто ж вони, ці злодюги?
– Кажуть, нова влада. Їх там з півсотні було. Конями понаїхали до святих воріт і все вигарцьовують, бодай їм лиха година по спинах гарцює! – включився до розмови Іван і його сиві вуси задрижали від гніву.
– Так може вони, той, як його, владику зустрічали або проводжали. Я пам’ятаю, як ото в наш монастир владико святий з Полтави приїжджав, то козаків на конях було сила-силенна. Тутечки, шляхом проходили, – махнула рукою до дверей баба.
– Та ми і самі так спочатку міркували, – мовив Пилип. – Коли ж благочестиві люди київські повідали, що вже рік як немає владики митрополита. Вбили його оті…владарі.
– Ми бачили, як люди ходять на той горбок біля Лаври, де закатували владику. І плачуть, і моляться, – понуривши голову додав Гриць.
В хаті стало так тихо, що можна було почути, як шарудять горобці в стрісі. Злегка потріскували дрова в печі, а старий бабин пес Сірко, обтрусившись біля порогу, де він до того лежав, поплентався до теплої груби. Чиясь ложка лунко впала на стіл. Баба перехрестилася. Всі мовчали. В іншій кімнаті було чутно як важко зітхнула баба Домаха.
– Що ж це робиться в світі, а –а –а, – хитала головою баба Ониська, а разом з нею хитався і весь ослін, на якому вона сиділа.
– А оті, на конях, тітко, – продовжував Пилип, – козаки, але не наші. Все по-московському говорять, а як лаються, то, боронь Боже, дітям почути. Побачили нас, як ми хрестимося і поклони кладемо до землі, підбігли двоє. Піший один, а другий верхи. Та як крикне: «Пшол прочь, старорежимная сволочь!». А той, що верхи, нагайкою над головою отакої, отакої…
– Ми кинулися тікати, – вступив до розмови Василь, – дак вершник таки мене по спині наздогнав ремінякою.
– Побігли далі до лікарні,– там можна прямісінько на печери вийти, – продовжував Пилип. – Сказали вартовому, що води треба набрати в джерелі. Той наш хлопець. Пустив. Спустилися стежкою до полтавської церкви.
Баба здивовано закліпала очима.
– Так у нас називають Воздвиженську церкву над печерами, бо її полтавський полковник Герцик колись побудував. Ще як Січ була, – пояснив Гриць.
– Так воно так, – закахикав Пилип. – Так ось, там нас і зупинили знову. Ми шапки познімали і просимося: «Пустіть нас, братики, у печери помолитися». Московські вершники були подалі, а ті що піші – наче й по-нашому говорять, а часом по-їхньому, не розбереш, бісової матері. Так оті братики і кажуть, що їх начальство наказало нікого не пускати, і що тут вже ніхто молитися не буде. А ще, що нова влада повиганяє всіх ченців. Ми і справді жодного чорноризця не зустріли. А потім кажуть, забирайтеся геть, а то онде старшой побачить, то всипле вам іменем революції. Пустили нас лише далі вниз до джерел. Ото і всього ми в Лаврі помолилися, що на образ над входом до церкви. Богородиця така сумна з малятком і вся одежина кулями побита так, що і глина пообсипалася.
А на джерелах зустріли місцевого візника. Питаємо, що це коїться в Лаврі. А він і каже, що неспокійно в місті, треба переждати. Може, наші прийдуть і повикидають оту босоту з обителі. А я ж і питаю, хто владику святого закатував. А візник підняв пальця до Верхньої Лаври: «Оті, анахтемські, іменем революції».
– Хто ж вона ця революція, – схаменулася баба, – що людей на смерть зводить? Звідки вона взялася на нашу голову? Які батьки її породили? А може, вона тої, антихристова дочка? Гріх страшний кров людську проливати. А за духовних – хай її до землі болячка припне! – обличчя баби вкрилося зморшками, зів’яло і з очей покотилися сльози.
– Багато зла людям наробила ота революція, трясця її матері. А може ще й більшої біди наробить за гріхи наші люті. Тільки і бачили ми Лавру знизу в небесах, коли воду святу набирали в криниці. Побрели низом до воза, що стояв на переправі біля Дніпра. А далі ми поїхали у Видубецький монастир. Там бачили і монахів, і богомольців, і старців. Помолилися там і за вас і за ваших померлих. Переночували сяк-так і на ранній помолилися, а до обідні пішли у новий монастир, як його всі звуть. Він понад Видубецьким на горі, недалечко. Сходи туди ведуть цегляні, кріпкі. А краса доокруг, що й казати, самі діброви зелені і кручі, кручі… А під кручами Дніпро – благолєпіє! А оті сходи, кажуть, сам старець Іона з братією мостили. Щоб люди йшли і молилися, як ото на вервечці, кожна сходинка – Господи помилуй читається. Отак воно і жити треба – з молитвою. В соборі нам показали могилу старця, а в лавці сказували, що він з наших країв полтавських губернських і ще що сто років прожив. Водили нас отець Нектарій на печери давні, там кісток людських сила-силенна. А над печерями зовсім нова церква. Так ми і там помолилися за вас. Ось вам, нене, і проскурки з Києва.
Закінчивши розповідь, Пилип звівся, дістав з торби три проскурки і подав бабі. Бабуся прийняла святиню в обидві долоні, поцілувала і благоговійно поклала на рушник, що лежав на столі замість скатертини.
– А квіти я вирішив вам назад привезти, – зітхнув Пилип. – Вони ж були з нами скрізь по святих місцях. Хай тепер вас потішать. Покладете за образи, а коли глянете, то і нас згадаєте. Помолитеся, щоб живі-здорові були.
Він підвівся, узяв глека з наливкою, швидко розлив по повній.
– Треба їхати теперечки… а то дощ застане в дорозі. Онде знову грякає, – мотильнув головою до вікна Пилип. – Давайте ж по третій, як там кажуть – до коліс. А вам, мамо, спасибі, мудрий борщ зварили. Будьте кріпкі.
Випили, втерли вуста, та й повставали дякувати Богові за трапезу.
– Ось постійте, – неначе щось згадала баба. – Послухайте! Ніж вам поночі блукати до тих Лубен, то краще зупиніться в нашому монастирі. У нас там зять баби Домахи, отець Модест, він вас поселить.
Прочани трохи погомоніли і зголосилися проситися на ночівлю до обителі.
– Підете пошукаєте його в келії або на просфорні. Скажете, баба Ониська поклон переказала.
Віз поволі рушив у бік монастиря, похитуючись на западинах.

* * *

Дощу в той вечір так і не було. А вранці, тільки-но розвиднилося, до Ониськи причвалав Охрім з Вільшанки. Колись він з Карпом по церквах наймитував. Охрім в дереві толк знав. Міг і рами до ікон справити, і полички, і мисники, і ступи, а коли попросять воза підчинити, то такі голоблі витеше – кіл не кіл, а наче спис – рівненькі, гладенькі. Часом і діжки пробував робити, але так, для себе більше. Тут потрібна була не тільки хитрість особлива, а ще якесь невідоме йому чуття, яке приходить з досвідом. Отож і текли його діжки ручаями, вигинаючи клепки і рвучи обручи. Казав йому Микола бондар: «Щоб клепку зробити, самому треба в голові клепку мати». Ну, то він і покинув ті діжки, бо мав кебу до іншої роботи.
Домасі зробив ночви з груші. Та саме Килину заміж оддавала – щоб онуків купати і замовила мати ті ночви. Великі, як човен, глибокі, як ясла – троє лопуцьків разом скупаються. Довго вони стояли в хаті біля одвірка (в клуню – боронь Боже винести). Тож виходячи з хати, їх часто зачіпали, а баба сварилася. Раз сільська капела колядувала, то хтось з прудких дівчаток турнув ті ночви. Ночви, гупнувшись з усієї сили долу, загули, мов той дзвін. Казала Домаха, що отак і гули до самого Водохреща, тільки-но вухо наставляй. Тепер вже відгули – півні з них воду п’ють влітку.
Охрім поздоровкався з Ониською, поклонився до образів і сів під стіною, підмостивши на ослін скинуту з плечей чумарку. Його зморшкувате, як дубова кора, лице було повернуте до каганця, що жеврів на покуті. Ониська склала свої натруджені руки на спідниці, сидячі біля печі, і теж дивилася на вогник.
Покахикавши трохи і висякавшись для поважності, дід почав:
– Бачив учора вашу Килину в Лубнах. Вон то шо.
– Ну тож кажіть! – сплеснула руками Ониська.
– Тож кажу, кахи-кахи, – закахикав дід. – Пішов ото я до міста, щоб, значиться, кухлики і ложки попродати. Ну й побачив її на базарі.
– Яка ж вона, кажіть вже скоріше, – не терпілося бабі від цієї новини.
– Я її зразу не познав. Воно, сухібздя, коси пообрізало, ще й хустку червону нап’яло. Вся в шкірі до колін і підперезана. А на ногах не така як ото в нас взувачка, а чоботи! Хромові!
– Ото так, ошарашкою, і ходить? – не вірила Ониська.
– Ходить, капосне, ще й двох з наганами поруч водить. Щось їм скаже – оті пройдисвіти і хапають у людей то сало, то курку. І одне в торбу, одне в торбу. Вон то шо... І в мене ложки хотіли позабирати. А я як закричу: «Що ж ви, бісові діти, як вовки, зграєю ходите? Людей чесних оббираєте?». Хлопці сіпнулися до мене з наганами, а та примара щось бовкнула їм. Не розібрав їхньої мови. Відійшли. Я й до неї: «Чого це ти, Килино, лютуєш, людей перелякала». А вона мені: «Це не люди, а одноосібники, які не хочуть пролетаріат підтримати в складний час. І мене тут звати товариш Акуліна Ігнатьєвна, щоб ви знали».
– А ви ж їй що?
– Я й плюнув: «А-ку-лі-на! Ти ж Килиною зроду була. І батько твій так тебе звав. Пам’ятаєш батька? Чи забула?» Ну, ще вилаявся, для годиться, та згадав батька її, як він тутечки гусьми та курми торгував. Такий же трудар був, як і оті сердешні. Кажу, він би тобі такої прочуханки дав за оці злодіяння. Ой, дав би прикурити, щоб і очі повилазили. Вона трохи злякалася, цигарку з рота кинула геть та все оглядається, чи не почув хтось. А потім каже, що зараз війна, що красная армія контру б’йоть. Треба харчі для армії. Що був би батько живий – все б оддав для побєди робочих і селян. Вон то шо.
– Бач, батька згадала, хай царствує, праведник, – зітхнула баба.
– А я їй: «Батько в могилі, а мати хоч і жива, та вже собаки часник товчуть. Лежить ненька, не встає, все за тебе Бога молить. Гріх великий маєш – матір покинула і чоловіка законного!»
– І що ж вона на це?
– Каже, немає вже гріха. Чуєш, Онисько, їй-Богу, так і каже, немає вже гріха! Відмінили і назавжди. І що у партії робочих і селян все спільне: і чоловіки, і жінки. Живем, каже, як птиці. А ще, каже, матері не кажіть, що мене бачили. Вон то шо.
– З чого вона там і живе, голубко? – лагідно запитала Ониська.
– Казала, в комісаріатє працює по боротьбі з релігією і іншими пережитками історії.
– Хіба з цього проживеш? – не могла заспокоїтися баба. – І що вони там роблять?
– Бог її знає. Якщо отак і попів оббирає, то не пропаде, будьте ввєрєні, – запевнив дід. Бо як пішла вона від мене не попрощавшись, то з отими в кожанках до церкви повернули. Видно, боротися з пережитками… Вон то шо…
– Ой, лишенько, такий гріх несе душа человєчеська, – ледь не плакала Ониська. – І в кого вона така вдалася?
– Так, ось я й прийшов сказати, як воно, той… А як Домаха, сокорить, чи вже квокче?
– Слаба, зовсім слаба козачка стали. Бачать погано і чують через раз.
– Так, так. Хай би ще пожила, може, та, стерво, вернеться… Вон то шо… Тобі сказав, Онисько, а Домасі, як знаєш, чи будеш казати, чи ні. Тобі краще знати.
Охрім помовчав трохи і заходився збиратися додому. Підвівся, вдягнув чумарку і, намацавши в кишені дерев’яну ложку, подав бабі.
– На, даси Домасі. Дочка не забрала, хай мати їсть. А я завтра знову піду, мо’ де і ступу продам.
Вже на порозі Ониська подала діду Охріму згорточок.
– Візьміть, це квіти із самого Києва, по святих місцях ходили, як Килина колись було. Скажіть, що мати передали…
Сонце щедро заливало присулля найтеплішими літніми променями. Воно розпочинало свій щоденний кругообіг. Вічний, неповторний, життєдайний. Все живе і неживе освітлює воно на землі. Лише глибини серця людського непідвладні цьому могутньому сяйву. Там таїна, загадка, там свій всесвіт, своє сонце – Божественне. А серед ясного неба на сході ще довго палала, сперечаючись із велетенським світилом, маленька, але така нездоланна зірочка – небесна світилка.


2.
Іменем революції

В теплому храмі літом служили рідко. Проте треби відправлялися щоденно і по декілька разів на день. За всякою потребою йшли боголюбиві селяни до храму. Аж з самих Лубен добивалися.
Тут приймали записки на поминання, на часточку і прості сорокоусти. Славився монастир і особливим читанням – «неусипаючий Псалтир». Саме в теплому храмі, подалі від входу аж під самісінькими вікнами стояв аналой. Міцний, дубовий, із широкою дошкою навкіс. На тій дошці угорі лежав благенький покрівець зеленого оксамиту. В багатьох місцях нитки повипадали, мов тирса, утворюючи плішини, особливо на зламах тканини. Китички по краях були де-не-де обірвані. Чиєсь допитливе маля, подаючи записочку до аналою, було зупиниться, розглядаючи оте диво. Та так задивиться, що мати не встигне всі свічки до ікон порозставляти, як оте отроча младо вхопить китичку і крутить, крутить, допоки не відкрутить. Ченці, які читали за аналоєм ті записки, не звертали за молитвою жодної уваги на дитячі забавки. Тим паче, розгорнутий старовинний Псалтир у мідному зі срібною полудою окладові простирався вширш більше ніж на аршин і затуляв від праведного покарання буйні дитячі голови.
Псалтир читався з ранку до ночі і з ночі до сходу благословенного світила. Ченці і послушники змінювали один одного декілька разів на добу, не припиняючи ані на мить возносити благання до небесного Владики.
Так і цієї ночі отець Модест стояв у темному храмі, схиливши голову над розгорнутою книгою. Його чорний клобук іноді нахилявся разом з головою: ось-ось мав впасти на пожовклі сторінки. Тоді монах випростовувався, поправляв клобук і клав на могутні груди широкий хрест:
«Покой, Господи, душі усопших рабів Твоїх, убієнного митрополита Володимира, схиігумена Геронтія, архідиякона Симеона, ігумена Арсенія, монахині Леонтії…» – промовляв чернець, перегортаючи стос папірців з іменами спочилих. Його голос ставав дужчим, лунаючи на весь храм, потім меншав, а то і зовсім стихав. В цей час говорили не вуста, а зітхала в потаємній молитві вся його стражденна душа. Тоді Модест підводив очі до ікони Спасителя в терновому вінці і наче силувався пригадати чиїсь імена.
Не сходила з думки Килина. Як же він її любив, догоджав і одне просив у неї: «Сходи, Килисю, на прощу в Київ або Полтаву. Може ж Господь почує твої молитви і пошле нам діточок, га?»
Років п'ятнадцять вони прожили разом і з них п’ять років жінка ходила з богомольцями. Але, мабуть, не тільки молитви були в неї на серці. Бувало, повернеться з мандрів і все мовчить, про щось думає. А колись замість води святої і проскурок ременя солдатського принесла. Підібрала, мовляв, по дорозі. Спробував приміряти Модест – не сходиться. А якось пішла за чимось у Лубни, та й не повернулася. Разом з нею і ремінь той зник.
«Як же за тебе молитися, сердешна, за здравіє чи за упокій?» – запитував Модест, пильно вдивляючись в обличчя Спасителя. Весь світ млів у його очах, аж постаті на іконах заломлювались. Ввижалося, що і Сам Христос повертав Свою чесну главу в терновому вінці і стражденно поглядав на нього.
«Жива, жива, – шепотів він – Господи, вразуми її, благослови на добрі діла і поверни до старої матері. Я ж ніколи не покину Твою обитель, тільки б Килина повернулася жива-здорова. Не заради себе прошу, Отче, але заради старої Домахи. Зглянься, Господи, на немощі її! Пропаде козачка, спливе від туги…»
І посеред заупокійних молитов отець Модест упав ниць перед Спасителем і став гаряче молитися за здоров’я заблудлої Килини, і болящої Доменіки, своєї колишньої тещі, і Анастасії, що тепер доглядає її.
Згодом звівся з колін, одягнув клобука і став продовжувати читання псалмів. Надворі було темно, але час від часу місяць виринав з-за хмар і заглядав до старого храму. Товста воскова свічка на аналої продовжувала горіти, закликаючи до молитви.
Зненацька пролунав постріл, потім другий – вже ближче, і вимогливий стукіт у ворота. Чернець хутко задув свічку, в храмі стало зовсім темно. Лише лампадка жевріла біля Спаса, кидаючи червоні тіні на ікону. Вікна виходили до монастирського муру, тому щоби побачити, що там за пригода, отець Модест похапцем вибіг в притвор, а звідти в сіни. Там, крізь віконну шибку при світлі місяця він уздрів солдатів з гвинтівками, що просочувались у двір через розчахнуті ворота. «Треба бігти до ігумена», – зблиснула думка. Прожогом кинувся з храму до будинку, де жив отець настоятель.
Ігумен Амвросій зазвичай прокидався дуже рано і потім довго молився в келії перед тим як зібрати братію на вранішнє правило. Але зараз він стояв на ганкові з келійником.
– Брате, до нас зайшов цілий полк солдатів. Мерщій біжи на скит і скажи отцю Пахомію, нехай запрягає воза. Допоможеш йому перевезти пасіку з поля подалі в ліс, бо нова влада все переведе. І прочанам своїм накажи, щоб тікали, а ми вже за них помолимося, коли живі будемо.
Поблагословив Модеста і пішов разом з келійником до воріт.
Модест переліз мур і кинувся в обхід обителі до скиту. Коріння дерев хапало його за черевики, кущі дряпали напружені литки, теліпали по міцних плечах. Ієродиякон Модест біг, затиснувши в долоні поділ підрясника, а в іншій руці міцно тримаючи вервецю. Чорний клобук він загубив, коли перелазив мур. Встиг побачити, як той підскочив на камені і покотився вниз до річки.
Небо над ним южилося, десь блискали зірниці, а серед хмар угорі панував повний місяць, освітлюючи монастирський ставок. Аж ось і скит. Проскочивши в хвіртку, Модест вбіг до келії скитоначальника Пахомія:
– Молитвами святих отець...
– Що там? – засіпався в ліжку Пахомій, силуючись підвестися.
– Солдати в монастирі, цілий полк!..– забубонів Модест. – Отець настоятель наказав запрягати воза і ховати пасіку у ліс. А ще прочан наших відправити з Богом від біди подалі.
– Господи помилуй! Та невже цілий полк? Біда, ох біда, солдати – це біда, – закахикав отець Пахомій і почав шукати ногами навпомацки свої черевики. Знайшовши їх, засвітив свічку, подивився на черевики пильно та й поскидав їх знову. Потім поліз під шафу і дістав старі, але ще ладні хромові чоботи. Сяк-так намотавши онучі, вліз в чоботи і поспішив з келії до хліва. За ним вийшов і Модест.
Скитоначальник вивів з хліва двох воликів і почав запрягати їх у воза, який стояв під старою розлогою липою посеред двору.
Поки він порався біля волів, Модест побудив Пилипа з друзями, які зайшли звечора з поклоном від тещі і від Ониськи.
– Біжіть, хлопці, бо ота солдатня, що зайняла монастир, довго не розглагольствує. Як не станете до їх ватаги, то в них розмова проста – «іменем революції» і… амінь.
– Хай Бог милує і криє! І в наші краї ота революція прийшла, – схвильовано хрестився Пилип. – Хлопці, а нумо на воза і тікаймо геть.
Хлопці повибігали у двір, почали впрягати волів. Висадили діжки з монастирським медом, прикидали соломою. В повітці позалишали глечики, глеки і маленькі горнятка з медом, що продавалися прочанам у монастирській лавці. Залишили, щоб не виникло жодної підозри, що ченці щось приховали. Два величеньких горщики Модест таки взяв звідти і передав прочанам.
– Візьміть собі в дорогу, щоб солодше брилося світами. А цей, менший, бабі Онисьці завезіть… І помоліться за нашу братію… Дасть Бог ще побачимось. А тепер їдьте за нами! Господи благослови!
Модест зачинив ворота за возами і, підбігши, заскочив до Пахомія. Той правив воза в степ, та так, щоб скитська церква затуляла собою втікачів від поглядів з боку монастирських врат.
Починало сіріти. Від’їхавши з півверсти, Пахомій зупинив волів і, гукнувши Пилипа, показав йому батогом на стежку, якою можна було спуститися поза ставком у Вільшанку, а там і на полтавський шлях.
– Благословіть, отче, – схилив голову Пилип, а за ним і всі богомольці.
– Бог благословить! Їдьте з Богом. Тут вас ніхто не зачепить, – сказав скитоначальник, спокійно подивившись кожному в очі.
Прочани повернули волами вліво, а монастирський віз покотився прямо до лісу.

* * *
Отець Модест сидів під яблунею біля хати своєї тещі Домахи і дивився на шлях. Давно вже не було жодного руху шляхом, неначе всі люди поховались від спеки в затишку садків і перелісків засулля. Усі Лубни і прилеглі села були приголомшені останніми подіями в монастирі.
Модест нахилився трохи уперед, підперши долонями скроні. Він був убраний по-сільському в полотняні штаниі, вишивану сорочку з мережкою, стоптані черевики на босу ногу. На потилиці притулився солом’яний бриль. Півголови Модестові було перев’язано хусткою. Хоча рана майже загоїлась, та все це не тішило душу. Довелося постригтися, і ще й бороду збрити, що була геть в крові.
Два місяці панування солдатчини в монастирі запали в серці як один нестерпно довгий і болючий день.
Спершу, щоб розквартируватися, комісар звелів настоятелю перевести всіх монахів в його ігуменський будинок. Потім затребував ключі від усіх комор, льохів, клунь, сховів, горищ, кухні, трапезної і теплої церкви.
Солдати поводили себе так, що не доведи і помилуй! Пиячили, знущалися над ченцями, влаштовували бійки прямо в храмі. Одним словом, бусурмани чи ще які нехристі.
Серед цієї армії було багато вояків, одягнутих у чорного сукна бушлати, чорні цупкі брюки і безкозирки – такі собі картузи із стрічками на потилиці. На грудях в них перехрещувалися стрічки з набоями. Всі вони мали кисети з тютюном не тютюном, якоюсь смердючою тирсою, що її тільки й знали, що запихали до носа. Нанюхавшись, втрачали і розум, і сором. Іржали, як коні, кувікали свинями, завивали вовками, бігали монастирським подвір’ям, билися між собою, мов навіжені, а потім цілувалися і клялися в дружбі.
Якось Модест зайшов до Благовіщенського храму і жахнувся. Іконостас був розбитий, ікони Богородиці і Афанасія попробивані багнетами. Стіни, на яких ще де-не-де висіли ікони, були в діромахах від куль, а на підлозі валялися купи щекатурки, битого скла, пошматовані ризи й кіоти. Аналой, за яким він ще донедавна читав псалтир, стояв не біля вікна, а посеред храму. А на ньому – недопита пляшка самогонки і декілька склянок від лампадок. Трохи нижче лежала книга. Але все що від неї лишилося – то палітурки та два десятки надірваних псалмів. Модест стояв у сплюндрованому храмі, «яко нощний вран на нирищі». Потім, перехрестившись, підняв оті аркуші, обережно поклав до кишені.
Вийшов у двір й одразу побачив коня, що смиренно пасся біля собору. Підійшов ближче, оторопів. Тварина повернула морду до нього… і в зареві ранкового сонця заблищало, заяскравіло, залисніло сяюче коло над конячою головою. Модест остовпів. «Що це за предиво! Господи, помилуй!» Модест почав хреститися. Він знав, що в церквах малюють євангелістів разом із тваринами. Він бачив лева, яструба, вола із золотими покотьолами за спиною, як у святих. Але коня, та ще й живого… Ні, тут щось не те. «Да воскресне Бог і розточаться вразі Його!» Кінь опустив голову до землі і став щипати травичку. І тут Модест побачив мотузки під кінською шиєю і впізнав металевий позолочений вінець з великої ікони Богородиці, що висіла біля криласу у теплому Благовіщенському храмі.
Коли він відв’язував оті шворки, кінь дивився на нього, винувато кліпаючи довгими віями. В якусь мить йому здалося, що великі карі очі тварини заблищали покаянною сльозою. Погладив гриву коневі і сказав:
– Дякую тобі, братику, що не потоптав святині.
Вінець Богородиці він відніс отцю настоятелю.
Минула Петрівка і настали жнива. Ченці працювали в полі не покладаючи рук. Декілька солдатів допомагали їм. Усе зерно було вивезене на торг. Монахам лишили крихти.
– Підлаталися на нашому горі, – казав про військо старий економ отець Іларіон.
Монахи чекали визволення від більшовицького полону, але Добровольчої армії все не було видно. Вже і Спасівка зайшла, яблука в садках поналивалися і терпляче висіли на гілках, очікуючи великого освячення на Спаса. Монастир готувався до святкування престолу. Отець економ нашкріб кращого борошна на просфори і приховав пляшку вина для чаші (якісь прочани з Криму привезли під Різдво).
Згодом прийшли визволителі. Та вони що ж, як прийшли, так і пішли. Один день побули і відступили. На самого Маковія це було. Після водосвятного молебну до монастиря знову увірвалися більшовики. Лютий комісар підскакав конем до настоятеля.
– Ну, что, контра малоросійская, празднуєтє? Скоро ми вам устроім празднік революціонний, с огоньком! – І так зблиснув очима, що, здавалося, і світ затьмарився.
Перед великою вечірнею напередодні Спаса було наказано всім зібратися у дворі для отримання продовольчого пайка. Монахи слухняно вийшли разом з ігуменом і стали навпроти озброєних солдат. І тут комісар оголосив, що за содействіє контрреволюції вся братія арештовується. Погнали до лісу по дрова. На траві біля собору швидко виросла велика купа дров. Ченці розуміли, що готують собі вогнище, полум’яну купель, і молилися перед смертю.
Раптом щось змінилося, і безбожники наказали повантажити залишки монастирського збіжжя на воза та й погнали братію в Лубни.
У військовому комісаріаті молодий комісар на прізвище Бакай довго допитував отця настоятеля. Після того допита отець Амвросій повернувся до братії виснажений і сумний. «Моліться, брати», – лише й міг промовити він.
Вночі всіх вивели з комісаріату і погнали, як худобу, на Пирятин. Сказали, що на роботу у Лазірки. Була тепла літня ніч, але всю дорогу накрапав дощик, згодом перетворившись на мряку.
Біля села Круглик, там, де економія Климова, братію розділили на три групи. Ігумен Амвросій благав комісара не губити людські душі. Розлючений комісар, підскочивши до ігумена, закричав: «Довольно тєбє обманивать нас!» – і вистрілив йому в груди. Після цього солдати швидко поставили вісьмох ченців у шеренгу і підняли гвинтівки. Пролунала команда: «Іменем революції, плі!» Монахи попадали в траву.
Більшовики швидко познімали одяг і взуття зі своїх жертв і погнали решту арештантів далі.
Модест був у першій групі; на щастя, Бог милував, куля зачепила йому тільки ніс. Але він теж упав і чув, як його роздягали. Коли конвой зник і позамовкали собаки в селі, Модест підвівся і прожогом кинувся до братів. Усі були мертві. Він позакривав очі і перехрестив кожного. Отець економ один прошепотів слова прощання і, благословивши Модеста, сам закрив очі. В долині знову почулись постріли…
Модест поглянув туди, де щойно гупнуло яблуко. Впавши в траву на горбочку, воно покотилося до ночов біля дривитні, швидко обертаючи достиглими боками. Там вже лежало трійко червонощоких красенів. Вони тулилися одне до одного, ще гарячі від сонячних променів, і крізь порепану шкірку випускали духмяну юшку.
«Неосвяченими лишились цього року яблука, – подумав Модест.. – Хто ж міг подумати… Іменем революції…Кривавий Спас…Пурпурові яблука…»
– Мишко, Мишко-о! Ану йди до хати, баба кличе! – завадивши його роздумам, гукнула баба Ониська, викотившись з хати у двір і ледь не наступивши на хвіст старого Сірка, що мирно простягся біля порогу.
Модест здригнувся; він трохи відвик від свого хрещеного імені. Потім повільно підвівся з сідала і вже хотів йти до хати. Коли враз повернувся обличчям до дривитні. На нього дивилися розкішні багряні яблука. Він підійшов до них і, зігнувшись, немов у поясному поклоні на молитві, підняв найчервоніший плід. Роздивившись його з усіх боків, поклав повагом до кишені.
Він зайшов до хати і, пройшовши світлицею, опинився у маленькій затишній кімнатці. На ліжку під стіною лежала баба Домаха. Білі подушки високо підіймали її голову, і здавалося, що якби не стіни, вона зазирнула б далеко-далеко за обрій, туди, де люди живуть мирно і щасливо.
– Синку, прийшов… Ну, слава тобі, Боже! Почитай мені, синку, я так люблю, як ти ото читаєш, так люблю…
Домаха з любов’ю дивилася на зятя і все її обличчя промовляло: «Сину, сину, ти ж тепер єдиний мені найрідніший, тепер єдиний…».
Модест дістав з полиці залишки монастирського Псалтиря і, розгорнувши вдвоє зігнуті аркуші, почав читати. Спочатку він хрипко і тихо промовляв слова, потім голос став вільнішим, голоснішим, вимова чіткішою, як колись: «І разгнєвася яростію Господь на люди Своя, і омерзі достояніє Своє, і предадє я в руки врагов, і обладаша імі нєнавідящіі іх».
Раптом Модест зупинився, поліз до кишені і, витягши червонобокого красеня, поклав його на покуті біля образів. Після цього він продовжив читати далі. Тісною бабиною кімнатою понісся свіжий яблуневий дух із відтінком найкращого афонського ладану.

Сергiй БУРЛАКОВ

«ХАЙ ТАЛАНИТЬ ВАМ У НОВОМУ
РОЦІ І НА ПРОСТОРАХ ЛІТ»


Ось так закінчив одного з багатьох надісланих мені листів Олесь Гончар, справжній син нашого південного степу, видатний майстер художнього слова.
Я мав щастя не тільки насолоджуватись його неповторною творчістю, а й особисто спілкуватись із письменником впродовж двадцяти років.
Перша зустріч відбулася ще в незабутні студентські літа, коли проходив форум молодих літераторів Придніпров'я. До нашого міста завітали початківці і вже досвідчені поети з Кіровограда та Запоріжжя. Запам'ятав Василя Діденка, Миколу Лиходіда, Олек-сандра Стешенка, Валерія Юр'єва. Разом з Олесем Терентїйовичем з Києва приїхали Володимир П'янов, Валентин Лагода, Петро Дорошко. В мене уже вийшов у світ перший ліричний метелик, збірка «Трояндові світання». Олесь Гончар попросив Михайла Нечая, який на той час очолював обласну письменницьку організацію, щоб я подарував її киянам із автографом. Можна тільки уявити той трепет, ті благословенні хвилини! Адже вперше давав свій доробок майстрам такого рівня.

Та все ж мені хочеться розпочати ці спогади з кульмінації, з написання мною позитивної рецензії на роман «Собор», на ті життєві прикрощі, котрі були пов'язані з нею. Я на той час був уже викладачем історії літератури та теорії на кафедрі зарубіжної літератури держуніверситету (дивно, але факт, ми не мали своїх світил і кафедру очолював професор Л. Іванов, який, крім зарубіжної літератури, був одним з кращих знавців творчості Михайла Коцюбинського).
Тільки-но вийшов роман – я відразу ж з молодечою енергією, на одному подиху написав свій відгук. Прочитав його доценту В. Власенку. Він сказав: «Сергію, я візьму її додому, може, щось додам, і дамо її в «Зорю» під двома прізвищами». Тобто йшлось про співавторство. Наступного дня рецензія була повернута з дописаними двома фінальними абзацами. Відразу ж біжу в редакцію. Майже на порозі зустрічаюсь із завідуючою відділом культури І. Барвінок і критиком С. Шейніним (Широковим), гарячково пропоную рецензію і чую у відповідь: а в нас у редакційному портфелі уже є подібний матеріал. Мені нічого не залишається, як звернутися до молодіжного «Прапора юності», де буквально через декілька днів вона була видрукувана під заголовком «В небі роману –Дніпропетровщина».
Щоб читачам були краще зрозумілими подальші драматичні події, хотілося б подати з неї деякі фрагменти:

«Олесь Гончар – митець яскравих житейських кольорів, стрімкої граційності слова. Думні начала тонкого аналітика поєднуються в нього з сердечною зіркістю художника. І справді таки дивуєшся, «яка вічна поезія може бути вичарувана із слова, із звичайнісінького, ніби буденного матеріалу».
Робітниче передмістя – Зачіплянка, біля якої «з епiчним спокоєм димлять заводи», прості люди з якоюсь «внутрішньою силою натур» взяті за основу експресивної оповіді. Вони творять сучасність, яка своїм корінням сягає в глибину віків. Їм однаково дорогий шедевр козацького зодчества і розкутий титан праці – Прометей з мирним огнивом у натрудженій руці. Герої роману творять новітню історію, глибоко усвідомлюючи кровні зв'язки з героїчним минулим свого народу. І як тут не згадати слова англійського поета Йітса: «Людина закохана, їй дороге те, що утікає».
Бо ж людині дано пам'ять, дано серце дивної цноти і чутливості. Бо ж людина сьогоденності – то вінець тисячолітнього поступу людства до своєї досконалості. Отож і студент Микола Баглай, і дитина золотого дніпрового степу Єлька – Олена Чечіль живуть під напругою інтелектуальної розмисловості XX віку і тієї глибинно наївної первинності почуттів, яка приносить в їхнє життя священно захмелені «ночі ніжності», що є найкоротшими у світі. «Що ж воно таке – справжнє почуття, оте, що в піснях його названо коханням? Спорідненість душ? Близькість, в якій раптом починаєш почувати свою людську повноцінність? Чи вибурх взаємної ніжності, що, як джерело оте, несподівано відкрившись, ударить з глибини, явориться на сонці, клекоче, кипить нездоланно...”
В цій атмосфері вельми важливим є роздум про те, що світ таки гармонійний, не все в ньому тільки розлад і хаос! Повен краси, як оте небо блакиті, тільки зумій помітити її,навіть якщо тобі гірко й боляче». І ті слова в романі звучать природніше природного. Адже письменник здавна зачарував читача вмінням вловлювати гармонiї дивної краси і значимості. Ось чому з такою воістину подвижницькою пристрастю письменник засуджує тих, хто труїть повітря Батьківщини, завалює шлаком родюче тіло щедрої землі, руйнує цінності, що є предметом національної гордості народу.
Одним із таких дисгармоністів виступає у романі «висуванець» Володимир Ізотович Лобода, який є взірцем модернізованого пристосуванця і пекучої жадоби кар'єризму. Та врешті-решт не вони визначають смисл людського життя. Вiд їхньої демагогії аж нітрохи не блідне прометеїзм нашого народу, його моральна чистота, що з весняною мистецькою міццю уособлюється в образах Миколи, Віруньки, Ізота Лободи, Івана Баглая, який, виконуючи в Індії свій інтернаціональний обов'язок, добре зрозумів, що «не можна будувати життя на підозрах та недовір'ї, не можна жити на догмах ненависті. Живе в людях щось вище за це – потреба єдності, підтримки, братерства».
Роман Олеся Гончара населений, здавалося б, не дуже густо, але ми відчуваєм в нім трудівничий ритм всієї робітничої Зачіплянки, всього Подніпров'я. Ось що значить вміння вловити те, що є визначальним для нашого часу, вміння творити такі колоритні образи, які втілюють в собі найхарактерніші риси віку.

Здавалося б, немає в рецензії ніякої крамоли, навпаки, наголошується на людяності, на філософській та інтелектуальній напрузі, на прагненні бачити наш світ більш досконалим. Голова правління Спілки письменників України Гончар відразу відгукнувся з Києва листом, у якому висловив велике спасибі, що ми так дружно, дуетом проспівали хвалу «Соборові». Паралельно з рецензією я працював над статтею для наукового збірника «Філософічність роману Олеся Гончара «Собор».
Та з певних причин, світу вона не побачила. Пізніше, в одному із листів Гончар напише: «Читаючи Вашу збірку «Бистрина», надто ті речі, де йдеться про повоєнне дитинство, раз у раз ловлю себе на думці: а чому б авторові не випробувати себе ще й в художній прозі? Адже в збірці так багато життєвої конкретики, хвилюючих подробиць, що вони так і просяться в повість або роман. Уявляється він як твір автобіографічний, щирий, безхитрісний, але, я певен, було б у ньому повно любові до того краю, що автора виростив, до тих дорогих йому людей, що відблиски їхніх образів уже є і в поезії. Подумайте над цим серйозно...
А стаття Ваша, в якій так багато добрих почуттів і думок, гадаю, теж дочекається своєї публікації: адже роман незабаром вийде в Москві. І за сонет – спасибі. У Вас мова гарна, свіжа, вона теж би додала художній прозі краси. Вибачте, що так настійливо раджу, але хотілося б і в прозі прочитати про Донець, про Донеччину...»
Cкільки тепла і сердечності в кожному слові поради. Як же в нього на все вистачало часу!


В ОДВІЧНІМ ПОЖАДАННІ ІСТИНИ І КРАСИ

Не хотілося б продовжувати оповідь про великого життєлюба, в слові якого поєдналися світло і тіні, всепроникаючий струм радощів і болючі стріли страждань, картинами несправедливих збиткувань, прикрих образ, які випали на долю творця справжнього благородства і чистоти. Він весь був зітканий зі степових променів і нев'янучої земної краси.
Глибоко врізалася у пам'ять зустріч на з'їзді письменників у Москві. Шумів святковий вестибюль. Олесь Гончар вів лагідну розмову зі своїм однополчанином, відомим російським прозаїком Михайлом Алексєєвим. І, побачивши мене, чемно обірвав бесіду, мовляв, хочу поговорити із земляком, якого, до речі, раджу тобі друкувати у журналі «Москва».
Ми вийшли на територію Кремля, сіли на лаву, щедро освітлену сонцем. Олесь Гончар розпитував про молоду, на той час, поетесу Любов Голоту, про нові твори Віктора Коржа, просив передати вітання другу юності Сергію Завгородньому. І раптом: – Хочете, я вам покажу он там, на схилі, дивовижної краси троянду...
То була Глорія Дей. Золота. Напіврозкрита. Вражаюча тендітним полиском граційних пелюстин.
Я занімів.
Подібну ж квітку зустрів на згарищі, у селі, після його визволення. Все було чорним від руйнації. Мати і сестри – у скорботі. І ось, о Боже, з-під товстого шару попелу вирвалась у невинну степову блакить, прямо перед очима, незрівнянної вроди троянда.
Може, то був поклик долі, зазивний знак: «Дивися, радуйся, і служи прекрасному!»
Ми мовчки верталися до залу засідань. Ішли нуднуваті доповіді, а мені звучали гончарівські слова із одного динамічного роману: «Було ж таки щось, – назвемо його Світлом ідеалу, – що підтримувало нас у тому пеклі, де точився, здавалось би, нерівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів».
З переповненого, ошатного залу відразу ж чомусь захотілось у степ. До його витких чебреців. До жайворонкових бентежливих спіралей. До джерельної води, що бурунить біля кислиці з-під крутої крейдяної гори.
Впродовж усієї своєї творчості Олесь Гончар стверджує істину і красу як незаперечно-одвічних персонажів історії. Невтоленне жадання прекрасного має вічно жити в свідомості народу, вдосконалюючи людський дух і воднораз з ним людську суспільність. Непохибна мистецька рука під час творення ніби кристалізує гармонійну єдність того світу, який пізнається, і людини, яка його пізнає, між витворами інтелектуальних потуг людини і її природним єством. Ці пекучі проблеми зазвичай носять нагальний характер.
В романах Олеся Гончара робітній люд добре відчуває тяглість історії, незнищенність всього, що варте продовження на колючих теренах нелегкої долі, бо ж «навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знов відтворити свій квіт у майбутньому».
Ось щемка картина відходу у небуття старого Нечуйвітра: «По водах багряних, під небом багряним, у вировищах бурих димів заводських, що, поволі наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вічності».
Жага істини і краси як персонажів історії, що єднають людство, можливо, найколоритніше у творчості письменника, найграційніше втілена в небесному образі собору: «Будні ідуть повз нього нескінченними чередами, нові покоління на цих селищах освідчуються в коханні, проносять Широкою старих металургів на вічний спочинок, а півкулі бань все пливуть над Зачіплянкою, як вияв нескінченності все височить на майдані ця сива скеля віків».
Герої більшості творів Олеся Гончара – то люди розлогого світовідчування, весняної розкутості і чистоти. І коли ми думаємо про людську красу, наш духовний зір звертається до образів Шури Ясногорської, Юрія Брянського, до студбатівців жорстокого 1941 року – Богдана Колосовського, Степури, Славика Лагутіна, до старого чабана Горпищенка, до Микити Братуся, який на пустельному острові вирощує буйний сад, до непоказної зовні, але красивої у «ясночолому сонячнім братстві» соняшників Меланії.
Олесь Гончар, незважаючи на всі життєві терні, все-таки, як він мені писав, «непоправний оптиміст».
У пам'ятку приїзд письменника до нашого міста 1984 року. Стояло жарке літо. Наближалась опівніч, коли у моїй кімнаті пролунав телефонний дзвінок:
– З вами говорить Олесь Гончар.
– Звідки? З Києва?
– Ні. Я в Дніпропетровську, на Перемозі. Взавтра вранці потрібно зустрітись у Спілці письменників, а потім з «першим» в обкомі.
Зустрічі були теплими і плідними. Як наслідок ми отримали квартиру для розселення сім'ї письменника Сергія Завгороднього, телефонізували дім на Ломівці. Одним словом, «обкомівські пенати» покидали в гарному настрої. Наостанку Олесь Терентійович запитав у Віктора Григоровича Бойка (він тоді очолював обласну партійну організацію):
– А роботу по забудові сіл ви у полтавчан запозичили?
– Та ні! Це вони у нас перехопили.
Цікавою вийшла розмова з давніми друзями Олександром Биліновим, Сергієм Завгороднім, Іваном Шаповалом.
– А тепер – на Монастирський острів, до Тараса. З усією сім'єю!
Відразу скажу, що якось боляче відчував: це його остання поїздка до нашого Кобзаря. Він з якоюсь легкою задумою обійшов пам'ятник і запропонував сфотографуватись. Я намагався вмовити його ще прогулятися островом, та він сказав: «В дорогу. Сестра заждалась».
Справді, у дворі, в Ломівці, зібралась вся родина. Прямо під небом був накритий стіл. Розгорілась жвава розмова. Спогади, жарти. Коли дещо втихли, я вловив мить і запитав:
– А все-таки, Олесю Терентійовичу, де ви народилися? На Полтавщині, в селі Сухім, чи, як стверджує сестра, в Дніпропетровську?
Він зробив красномовну паузу – і враз, акцентуючи, відповів:
– Та яке це має значення? В Україні! Давай краще заглянем до кімнати, де писались «Прапороносці».
Гончар провів мене в кімнату під низесеньку стелю. Пахло материнкою і чебрецем. Сивочолий Майстер, я бачив по очах, щось хотів сказати, але якось скрушно мовчав. Я теж не порушував тиші, бо ж знав: це зустріч і прощання з юністю. Здогадувався про його давню мрію: все це зберегти, бо вся творча інтелігенція Приднiпров’я хоче бачити в цiй хатинi музей. Адже саме тут у фронтовій шинелі, наопашки, при світлі каганця, вставленого в патронну гільзу, він творив героїчні сторінки своєї звитяжної одіссеї.
Нас викликали у двір саме в ту мить, коли я запевнював письменника, що музей все-таки буде.
Вся родина, з сестрою і дружиною Валентиною Данилівною, уже зібралася під крислатим горіхом – свідком перших побачень іще юного Олеся-студента-фронтовика. У ті важкі роки, взимку, через замерзлий Дніпро з Ломівки ходив він на університетські лекції аж на Шевченківську вулицю.
Час летів, як на крилах. Сестра ще хотіла показати брату свої улюблені квіти, що полум'яніли на окрайці городу. Та Олесь Терентійович якось аж загадково спішив, а тому, уже виходячи з двору, сказав:
– Приїжджай до мене у Київ, побачиш квіти ще кращі.

Терпке, блискавичне прощання. Машини вже вимчали за місто. На розвилці степових доріг зупинилися. Обличчя обвівав легкий полиневий вітер. Обійми. Добрі побажання, і машина поринула в глибину степів, які він так любив.
Ми з Валентином Дідиком стояли якісь розгублені, вдивляючись в барвінкову далину, яка назавжди ввійшла в поетичне слово Олеся Гончара, Великого Українця, вершинної постаті літератури XX століття.

Олесь ГОНЧАР:
«НАЙКРАЩА КРАЇНА – ПРАВДА»

Інтерв’ю Любові ГОЛОТИ

Л.Г. – Олесю Терентійовичу, раптом подумалося, що і Ваша особиста доля, і написане Вами, і Ваша життєва позиція – за невеликими винятками – цілком можуть бути підручником історії України в двадцятому сторіччі... Коли б Вам довелося читати лекцію для неофітів – з чого б Ви почали?
О.Г. – Можливо, моє звернення до уявлених Вами неофітів було би таким: і світ, і ми, українці, перебуваючи зараз уже на порозі XXI віку, ще тільки маємо відкрити для себе Україну. Багато в чому вона для нас ще terra incognita. Звідки ми? Що означала для євроазійського континенту виявлена в регіоні середнього Дніпра так звана трипільська культура, перед загадковістю якої наука поки що зупиняється в подиві? І чому так багато спільних слів, що однаково звучать у мові українській і мові санскриту? І як сталося, що орнаменти стародавньої Індії віднаходимо на писанках, розмальованих у хатах карпатських лісорубів? Ясно одне: міграція культур, розселення і взаємодія народів у прадавні часи відбувались далеко не завжди так, як це досі нам уявлялось. Кілька століть перебування України в режимі колоніальної царської імперії обмежувало можливості справжньої науки, на догоду імперським замовленням спотворювалась наша національна історія, викривлялись самі її витоки, Україні відводилась роль своєрідної етнографічної резервації. Отже, правдиві великі відкриття ще тільки ждуть Колумбів нашої духовності. І добре, що сучасна об’єктивна, незаангажована наука нині вже лаштує свої каравели.
Л.Г. – Проза – примхлива і строга річ, і, як мені здається, стає диктаторкою над тим, хто вибирає її з великої любові... Чи залежала Ваша особиста доля від Вашого служіння прозі? Чого Ви зреклися і що надбали?
О.Г. – Проза і поезія для мене речі неподільні, вони органічно єднаються в понятті, що його наш народ визначає як сферу красного письменства. Ви ж знаєте, що нерідко і твори поетів потерпають від засилля сірих прозаїзмів, і, навпаки, українська художня проза буває сповнена справжньої поезії. Багатьом українським новелам, повістям та романам притаманний ліризм, яскрава емоційність, увага до фольклорної фантастики, і нерідко цю своєрідність дослідники називають романтизмом, хоч, мені здається, мистецьке це явище точніше було б назвати поетичним реалізмом або ще іноді називають його магічним реалізмом, надто коли йдеться про твори латиноамериканців. Батьком цього літературного напряму, спорідненого з українським бароко, є не хто інший, як Гоголь. Автор «Вечорів на хуторі» й «Тараса Бульби» нашими читачами, Ви ж знаєте, сприймається насамперед як письменник український, адже саме завдяки йому, полтавському чародієві, образ України вперше з’явився у світовій літературі.
Л.Г. – В одній із перших своїх публікацій – оповіданні «Модри Камень» Ви виступили проти тоталітаризму в його найстрашнішому прояві: знищенні людського в людині, зазіханні на її Богом дане право любити. Як Вам вдавалося обстоювати свою особистість в умовах тоталітарної системи, своє творче «я», і, врешті, свій світ митця?
О.Г. – Надто це, мабуть, гучно сказано, що вже в новелі «Модри Камень» мені вдалось виступити проти тоталітаризму, а от що тоталітаризм у цій моїй першій повоєнній новелі вбачив тяжкий кримінал і з цього приводу виявив до молодого автора всю свою патологічну жорстокість, то це правда. Країну тоді саме лихоманило від жахливих ждановських постанов, таврувалось Ахматову й Зощенка, і, як водиться, до російських авторів треба було долучити щось також із вічно підозрюваної України, тим-то режимна блискавка вдарила і в «Модри Камень».
Найбільше зло тоталітарної системи, очевидно, полягає в тому, що вона змушувала мільйони людей жити в атмосфері терору й тотальної брехні. Мабуть, і в часи інквізиції людина не зазнавала таких знущань, принижень, такого безправ’я, фізичних і моральних тортур. Згадаймо хоча б життя письменника, того, хто зважувався чесно й незалежно мислити. Повсякчас і повсякдень він почував на собі державне пильнуюче око, за ним ходили назирці стукачі, підслуховування його телефонних розмов велося відверто й нахабно. А якщо з-під його пера з’являвся твір, що чимось не відповідав офіційним догмам та приписам, то одразу ж такий автор зазнавав найбрутальніших цькувань і його та його твір піддавали нещадному остракізму. Вам добре відома історія з моїм «Собором», коли по всій Україні було зчинено компартійний гвалт, коли роман вилучали з кіосків й палили. Коли чиновницький гнів падав не лише на автора та його книгу, а й на кожного з тих, хто посмів стати на їх захист. То як же було жити? Що тримало на світі? Скажу зі свого нелегкого досвіду: якщо дух автора не занепав, то завдячує він отим тисячам і тисячам читацьких листів, що йшли і йшли, являючи собою безстрашну народну підтримку... Нещодавно моя сестра (старша за мене) розповіла, що, коли батько наш був на війні, мама вишила якийсь особливо гарний рушник з написом на ньому: «Щирою рукою рушник вишивала – щастя у Бога для тебе прохала»... Ось таким рушником моральної підтримки були для мене оті численні читацькі листи. Тому я ніяк не згоден з тими, хто вважає, що боротьбу з режимом вели тільки табірні правозахисники. Звичайно, тим людям, чиї найкращі роки минали за колючим дротом, було найтяжче, там вигартувались наші справжні національні герої, що їх багато нині в українському парламенті, але я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір, подібно до антифашистських рухів у країнах Європи, був і в нас усенаціональним. Ті, кому судилося жити і працювати по цей бік концтабірних дротів, далеко не всі заплямували себе; озираючись у ті «окаянні роки», я бачу в усіх сферах нашої культури таких, як Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, справжніх лицарів вірності й честі... Тільки цією масовістю, частіше незримого, напівприхованого в глибинах опору, можна пояснити те, для багатьох несподіване Чудо, що сталося 1 грудня 1991 року, коли Україна мовби єдиними грудьми видихнула своє могутнє магічне «Так!» своїй свободі і незалежності.
Л. Г. – Це тепер згадали, що Україна – центр Європи, навіть – нарешті – почали писати й говорити «в», а не – «на Україні»... Ім’я Олеся Гончара якраз і тоді належало до тих, що примушували рахуватися з існуванням України, її слова, її культури... Чи не тому – знову ж таки, на мою думку, Ваші твори містять значну частку справжнього проповідництва: проповідництва України...
О. Г. – Не знаю, як щодо «проповідництва України», але безсумнівно, що завжди наша література – і класична, й сучасна – жила Україною, творила в ім’я України, і ми з Вами, ясна річ, не є тут винятком. З любові до України, зі співчуття до її мученицької страдницької долі народжувалось усе краще, що дало народові наше красне письменство. Ще з часів Шевченка, голосом Лесі Українки, Івана Франка, а пізніше голосами Тичини й Довженка наша література мовби хотіла догукнути до світу: ось є така тяжко зневолена земля на планеті, земля працьовитих, винятково обдарованих і красивих людей, що створили сотні тисяч пісень та епічних дум дивовижної краси й поетичності, земля, де народ, вдачею волелюбний і боголюбний, понад усе ставить свободу, а тим часом упродовж поколінь довелось йому жити в умовах самодержавних утисків, бути матеріально й духовно пограбованим, звідати найтяжче приниження, коли народові відмовлено навіть у праві мати рідну школу, користуючись своєю рідною мовою. Україна волала підтримки. На жаль, західні демократії залишались глухими, невідкличними до наших трагедій. Не почули нас, коли сили агресивної більшовицької диктатури душили українську державність, топили в крові Українську Народну Республіку. Поза увагою західної інтелігенції залишилось унікальне явище світової культури – наше Розстріляне Відродження 1920-х років і те, як під гіпнозом удава замовчувався нечуваних масштабів сталінський голодомор та тотальний терор 1930-х. Не дістала підтримки й Українська Повстанська Армія, що упродовж тривалого часу вела в лісах нерівну, героїчну боротьбу на два фронти – проти фашизму коричневого і проти червоного теж...
ХХ сторіччя було для України найтрагічнішим, і воно ж явило світові велич нації, дивовижний феномен її незнищенності. Доля народу спонукала до саможертовної праці нашу творчу інтелігенцію, котра – в жахливих умовах утисків і переслідувань – звершувала свій синівський обов’язок. Саме їй, нашій інтелігенції, належить найактивніша роль в національному відродженні, що нині стає можливим.
Індиферентність громадської думки західних країн до проблем України свого часу нами сприймалася з болем, була для нас тим більш прикрою, що Україна завжди тяжіла до європейської культури, усвідомлювала себе її органічним компонентом. У середні віки в європейських університетах навчалась українська молодь, там набували вишколу просвітителі нації, мужні ватажки козацького національно-визвольного війська... Та зміни на краще, сподіваємось, стануться. Нині помітно зростає інтерес до України з боку німецьких, італійських, французьких учених, сильні українознавчі центри діють на американському континенті, де численна українська діаспора, зі сприянням англосаксів, багато зробила і робить для збереження скарбів української культури, для розвитку сучасного інтелектуального життя.
Л.Г. – У нас завжди багато говорилося про традиції – в літературі, в історії... Врешті ми переконалися, як мало їх збережено... Що нам варто взяти з літератури минулої, з української класики? Чого бракує літературі нинішній?
О.Г. – Традиції народу для нас мають колосальну вагу. З української класики нам треба зберегти все незістарене, бо духовна наша спадщина суттю своєю гуманна, людяна, демократична, вона має вселюдську цінність. Творчість наших попередників відзначається широтою й терпимістю, щирим, доброзичливим ставленням до людей всіх національностей, котрим випало жити пліч-о-пліч на українській землі.
У сучасній літературі мене часом бентежать вияви цинізму й художнього несмаку, надто ж у мові, що виникають, можливо, під впливом низькопробних зрусифікованих фільмів та невибагливої естради. Та ці вади, треба думати, скороминущі. В умовах відродження духовної розкутості література неодмінно вийде на широкі вселюдські обрії, я вірю в це.
Десь, починаючи з 1960-х, в українській літературі все відчутнішим стає процес гуманізації. Вивільняючись з догматичних пут, вона набуває художньої енергії в боротьбі з духовним браконьєрством, з жахливими потворностями тоталітарного режиму, що так нівечив, так деформував людську особистість. І коли читачі відзначають антитоталітарні мотиви в моїх творах, таких як «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», чи «Циклон», чи «Берег любові» , чи, нарешті, в «Твоїй зорі» та в жанрі новелістики, то, певне ж, є у цьому слушність. Антирежимне спрямування української літератури кількох останніх десятиліть не підлягає сумніву, її душею дедалі відчутніше стають ідеали демократії, ідеали свободи. Після Чорнобиля, що жахіттям своїм дорівнює сотням Хіросім, значно глибшою має бути наша увага до проблем екологічних, адже сьогодні ці проблеми для нас найболючіші, вони стають глобальними. Саме у відверненні загроз, навислих над планетою, має виявитись рятівна солідарність народів, справжній гуманізм нового часу. Будь-який ідеологічний фанатизм неминуче банкрутує, про це свідчить історія, і саме в прагненні до вселюдської злагоди й солідарності в чесній гуманістичній творчості художник має знайти своє достойне місце.
Л.Г. – Дозволю собі досить сміливе, але, сподіваюсь, не безтактне запитання: так склалося, що я вчилася в Дніпропетровському держуніверситеті, який закінчували й Ви – уже в ореолі слави, першого, але такого голосного літературного успіху... Вас завжди обожнювали, Ви завжди виглядаєте статечно, достойно, але ніколи – зарозуміло, неприступно. У Вашому образі відсутня суєта. Як Вам вдається бути таким? Ваші жалі, болі, страхи, випробування – завжди наодинці з Вами?
О.Г. – Письменник не повинен особливо клопотатися тим, яке враження на довколишніх він справляє своєю особою. Бути і в творчості, і в повсякденних вчинках максимально природним, максимально правдивим – оце, по-моєму, головне. «Найкраща країна – правда», – каже один із моїх героїв. Тож, коли пишеш роман чи новелу, найуважніше маєш дослухатися до стану своєї душі, до голосу совісті, і якщо тобі вдалося подолати диктат сторонніх ідеологічних чинників, вийти на вільне художнє мислення, то вважай, що ти переміг.
Л.Г. – Хто з Ваших близьких найбільше вплинув на Вас? Кого Ви пам’ятаєте як легенду, казку? Що в людських стосунках найбільше Вас розчулює і обурює?
О.Г. – На фронті, потрапляючи в найбільші скрути, опиняючись у найнебезпечніших ситуаціях, я ніколи не уявляв, не почував себе приреченим, просто не вірилось, як це я можу бути вбитим. І ця, хай, може, легковажна певність, живилася тим, що за твою грішну солдатську душу хтось далекий молиться. Перед очима тоді поставав образ бабусі, найдорожчої людини, що була для мене як образ самого народу. У дворічному віці я зостався без матері, вона померла молодою, і мене з дніпропетровського передмістя забрала до себе мамина полтавська родина. Глибинне українське село, де люди не знали злодійства, де хати не замикались, де, коли вечорами збиралась у нашій хаті для репетиції церковна півча, я бачив такі просвітлені, одухотворені, такі прекрасні людські обличчя! То було моє оточення, мій народ. Бабуся була дуже релігійною, безмежно доброю до людей, для вразливої дитячої душі була вона взірцем справедливості, її вплив на моє духовне формування був куди значнішим, ніж вплив будь-яких інших авторитетів. Бувши неписьменною, бабуся тим часом знала безліч пісень, казок, народних переказів та легенд, дарувала все це багатство й мені, естетично сприйнятлива, вона підсвідомо відчувала оті чари й магію рідного слова, котре потім не втрачає для нас приваби упродовж всього життя.
Л.Г. – Вам важко відповідати на ті питання, які Ви ставите собі сам? Коли не секрет – про що вони?
О.Г. – Цікавить Вас: які питання письменник ставить собі сам? Їх безліч. Після Чорнобиля іноді здається, що ми вже вступили в добу апокаліпсиса, в добу найскладнішу. Як вижити? Яким буде для незалежної України наступне тисячоліття? Чи порозуміються народи перед лицем майбутнього, чи стачить роду людському снаги й мудрості подолати те сатанинське зло, що загрожує самому життю, всій нашій цивілізації? Сили небесні, допоможіть нам!

Київ, 1993 рік


15 16

Січеслав