проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
Поезія


Віктор КОРЖ


ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ

ЧОРНО – БІЛИЙ ПЕЙЗАЖ

Пам’яті Євгена Біржака
Чорні ворони понад заметами
кубляться в білій пороші –
буде відлига... Вип’єм за мертвого,
чарки поставим порожні.

Вийдемо з хати розхристаним гуртом,
вражені смутком застілля,
а навкруги – розколошкані хутра,
білі до божевілля.

Стогне під кригою змучена річка,
сніг ще не має проталин,
стелиться слідом траурна стрічка
стежки, що ми й натоптали.

Тишу боїмся сполохать даремно
словом котрим недолугим,
на білосніжнім екрані дерева
чорним мальовані вуглем...

А походеньки наші не марні –
вивітрим зболені груди,
ще одного з нас із нами немає,
більше ніколи не буде!

Біль невимовний не знати й відколи,
серце і вчора боліло:
нині нема кольорів святкових,
в світі лиш чорне і біле...

Раптом в душі укоріниться звичка
гудить наосліп минуле?
Ну, слава Богу, що хоч синичка
вогником жовтим майнула!

2002

ПЛОМІНЬ МЕЧА КНЯЗЯ МСТИСЛАВА

Князь Мстислав перемоги зорю в хмурім небі угледів -
за ним ратники мужні, а не ратаї з сошками...
Він в лицарськім двобої зарізав Редедю
Пред полками касожськими...

Меч двосічний був кроплений вражою кров ю,
Довго в піхви пречисті ховатися не хотів,
Покотилася слава Мстислава туди, де уклінно з любов ю
Русь чекала своїх оборонців од лютих хортів.

Буй-турвітром та слава летіла степами,
Озивався звитягою обрій лункий,
Щоб ворожа нога аніколи вже не ступала
В межі рідного краю, настражданого за віки.

З вуст в уста докотилась та слава до «Слова о полку»,
Де безвісний співець трудну повість, як притчу поразки повів...
Пломінь-меч од Мстислава лишиться незгасним, допоки
В піхвах Вічного вогню пребуде дух безсмертних полків.

ПІСНЯ ЯСТРУБА

Пісня яструба – хижий крик, .
Щоб од нього заклякла жертва,
щоб для неї світ білий зник
і скінчились земні сюжети...

Її чує перепелиха,
зірко стежить, як тінь стриба...
Слаба Богу, у світі тихо
і не чуть пісні яструба.


СМЕРТЬ ПОЕЗІЇ В ПИВБАРІ

Зустрівся у пивбарі я з поетом
із тих, хто хвіст тримає пістолетом,
бо чує у собі до римування хист,
та хвіст a la пістоль є тільки хвіст...

Він надимав хрестоматійно губи,
казав, що рими, як любов святу голубить,
що у підтекстах всіх перемудрив,
що він – з кларнетів, як Тичина молодий.

Ще говорив про труднощі житейські,
що потерпа, завдячуючи тещі,
бо її доньку за дружину взяв
із табуна закоханих роззяв.

Читав він несусвітні свої вірші
і запевняв: вони нічим не гірші
од тих, що мають нині за взірець,
поезія ж вмирає, хай їй грець!

Пили ми пиво, здмухували піну,
я глянув на годинник – було пізно
розвіювати морок його слів,
од власних віршів він сп’янів,
ледь-ледь сьорбнувши із бурштину кухля пива...

Поезія померла... Царство їй небесне! –
У гаморі пивбару не воскресне!

ВІДЛУННЯ ВЕСНЯНЕ

Десь, колись любов мене любила,
журно – десь, колись...
Обпалила ніжність горді крила,
здійнялась у вись.

Ніжність солов’ями голосила,
втішить спромоглись...
Як давно! Вже навіть згадка сива,
зимно – десь, колись...

Одійду од сніжного спокою,
весно, озовись! –
обів’є луною пломінкою
люто – десь, колись...

Музикою імені покличе,
аніде – і скрізь,
полум’ям мальоване обличчя,
грійся, душе, грійсь!

Грішно у тій святості навіки,
Всі дива збулись,
Тиш небесна, мовчазні музики,
Хмарно – десь, колись....

Вересень 1988

МІЙ ДОНЖУАНСЬКИЙ СПИСОК

Є донжуанські списки у поетів –
Мав Пушкін їх. Сосюра ніжний мав...
Інтимну таїну німих портретів
Холодний вітер забуття проймав.

Коханок шал вогнився лиш в уяві,
В душі навіки мовкнув грім тривог,
І плітками, мов камінь, лишаями,
Вкривалась часом таємниця двох.

Яким вогнем палають любі губи! –
Глибінь душі чужих не має мір...
«Люби мене, люби мене до згуби,
Не вір мені, але й собі не вір!»

Що списки? Що реєстри? Що анкети? –
Порохнява для інвентарних книг...
Кохались із вакханками поети,
Пили усладу з келихів п’янких.

Минає все, і холод літ приходить,
І є пора святої чистоти...
Інтимні мав і я в житті пригоди,
А в донжуанськім списку – тільки ти.

Серпень 1989.


ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ

Закоханий за всіх часів – вершник без голови
(Із сентенцій Володимира П’янова).

Я пом’янув словами золотими, –
їх записав в інтимний свій альбом, –
гострющу, наче лезо гільотини,
найпершу нерозділену любов...

Я безголовим став з любові тої
і вершником летів без голови
у світлу ніч любові всесвятої,
де треба миті вічності ловить.

І от тепер, скінчивши марні лови,
стою в усій своїй антикрасі –
чого усе життя я почувавсь святково,
не на того коня, чом безголово сів?

ЕЛЕГІЯ

... І вже нема нічого, й все ще буде,
І човен ночі в безвість відпливе,
ще човен і тебе й мене розбудить,
прихилиться до нас суцвіття грозове.

І грім німий у спомини нам гряне,
і ти, кохана, висвітишся вмить,
і прокляте усе, і все кохане
нам, як зелений стяг, промайорить.

І даль дніпрова, мов грайливе море,
поглине в хвилях зір вишневий цвіт,
і ми відчуєм в цю сувору пору
нестримний лет чаклунських днів і літ.

Тебе завжди нема, але ти завжди будеш,
зневажиш вічність і утвердиш мить,
кохання острів співом птаха збудиш –
і наш шалений вік, як злива, пролетить...

1999


Володимир ТЕПЛОВ

МНЕ ДАВНО НЕ СНИЛОСЬ ТАНГО...

МОЯ ТЕРНОВКА

Александру КУТНЯКУ

Моя Терновка – как подковка,
Висит под крышей шахтных звёзд.
Её найдёшь в созвездье звонком
Каштанов, тёрна, птичьих гнёзд...

Её увидишь там, где небо
Садится на копры окрест,
Где пахнет углем, солнцем, хлебом,
Где храмовой сияет крест,

Где Павлоград и Першотравенск,
Как крылья аистов весной,
Звенят и сдерживают натиск
Всех бурь и всей красы земной...

Вот там как раз и город мой!


КРЕЩЁННЫЕ ТЁРНОМ

Кто-то славой крещён,
Кто-то меткой пращой,
Кто-то солнечным Нобелем,
Кто-то чёрным Чернобылем,
И водой, и огнём
У судьбы на опушке...
Кто-то – в храме большом,
Кто-то в малой церквушке!..

Кто-то рвётся в Париж,
Кто-то в Берн, кто-то в Киев...
Там, бесспорно, – престиж,
Там дела – во какие!

Мы ж в Терновке живём,
Мы крещённые горным
Тяжеленным трудом
И, конечно же, тёрном,
Что по балкам растёт,
Что пронизан ветрами
Всех времён напролёт,
Всех знамён над степями...

В край казацких постов,
Злых, терновых кустов
И глубинных пластов
Нас позвал ветерок
Добывать уголёк...

Мы – во всём волонтёры,
Казаки, хлеборобы, шахтёры,
Православные искренне, впрок...
Потому... (видит Бог!)
На весь жизненный срок,
Как отборные зёрна,
Мы – крещённые тёрном.

СЕЯТЬ СВЕТ

Лесе Степовичке

Слишком умные пошли пииты:
Выдают порою «на-гора»
Слов и чувств такие «антрациты» –
Аж земная корчится кора!..

Сочиняют,
мудрствуют лукаво,
Гениально чувствуют момент,
От которого зависит слава,
И её картонный монумент.

Ну, а где ж любовь к родному краю?
Где же ненависть к его врагам?..
Я того Поэтом величаю,
Кто себя сжигает... по слогам.

Кто живёт,
как работяга, просто,
Кто на заумь смотрит, как на бред,
А писать стихи –
что сеять просо...
Быть Поэтом –
значит: сеять свет!
ТАНГО ЮНОСТИ МОЕЙ

Я во сне танцую танго –
Танго юности моей...
Сердце бьётся робкой птахой
И летит за сто морей.

У меня партнёрша – чудо,
В платье – неба голубей.
Я красуюсь буйным чубом,
Как богатством королей.

Мне давно не снилось танго –
Танго юности моей.
На танцующих устало
Смотрят тысячи людей.

Меж собой они решили,
Что негоже возраст злить:
Коль вы стары и плешивы,
То извольте не шалить...

Ну, а я танцую танго
(Жаль, что это лишь во сне!).
Жарче быстрого мустанга
Дышит музыка во мне...

Я во сне танцую танго...


КАРТОШКА

Перебираю в погребе картошку
(Растёт зануда даже в феврале!).
Ну, потерпи, красавица, немножко, –
Вот-вот весна – и быть тебе в земле,
Чтоб выросла другая – молодая! –
Для новых яств и чувств, и свежих сил...
Свои стихи всю ночь перебирая,
Поэзию
с картошкой
я сравнил.


15 16

Січеслав