проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
У ВІНОК ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ

Григорій БІДНЯК


ДВІ ЗУСТРІЧІ З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРОМ

Між містом Марганцем і селищем Червоногорівкою географічно лежить один з найбільших з усіх 250 дніпровських островів після Хортиці. Сучасник XVI століття Самуїл Зборовський відзначав: «Острів може вмістити 20 тисяч чоловік і немало коней». Для козаків цей острів був найсильнішою фортецею на Дніпрі. Острів мав назви Томаківський, Буцький, Дніпровський, Городище, і просто «Острів». Тут і була Буцько-Томаківська Січ. Під проводом Криштофа Косинського (1591–1593) звідси починалось селянсько-козацьке повстання. А в 1647 році прибув Богдан Хмельницький з сином Тимошем, де збирав козацькі сили для визвольної війни.
За радянських часів острів перетворився у величезний сад. Своїм історичним значенням та красою острів приваблював багато відомих особистостей. У жовтні 1952 року тут побував Олександр Довженко. Він відзначив: «Скільки краси! І я глибоко щось зрозумів і відчув з далекого минулого. Чому саме прозвали її Січ-мати і Великий Луг-батько, що привертало серця, що імпонувало їх мужнім, щедрим поетичним душам». Не міг не бути на острові і корифей української літератури Олесь Гончар. Про це мені стало відомо якось несподівано. Тоді я був ще школярем. Зустріч з ним яскраво пам’ятаю і тепер.
Можливо, те коротке спілкування позначилося на моєму подальшому житті. А було так. Прийшовши із школи, я пообідав, відпочив і почав виконувати завдання з української літератури: за романом «Прапороносці». У хаті було тихо і спокійно. Та ось заходить батько, а з ним і незнайомий мені чоловік.
– Що ти робиш, сину? Уроки, – запитав батько і сам відповів.
– Так, – сказав я, – читаю роман «Прапороносці».
– А хто його написав?
– Олесь Гончар, – відповів я.
– А хто це? – показав рукою на чоловіка , який стояв поруч.
– Не знаю, – відповів я.
То була надзвичайно красива, ще молода людина у військовому одязі без якихось відзнак. Погляд і легенька посмішка були такими теплими і лагідними, що я в собі відчув струмінь гарячого подиху.
– Оце ж і є Олесь Гончар, – сказав батько. – Приїхав на острів, щоб написати про нашу Січ.
І, посміхнувшись до гостя, ніби запрошуючи до розмови, сказав:
– Гриша пише вірші.
– Вірші пише? – перепитав Гончар.
– Так, давно пише. В місцевій газеті інколи друкують.
Олесь Гончар поклав руку на моє плече і запитав:
– Ну, що ж ти вже написав? Покажи мені, я почитаю.
– Нічого я не пишу, це я так...
– Гриша, не соромся, покажи... – наполягав батько.
Я розгубився і не міг пригадати, де мій зошит з віршами. «Олесь Гончар... Олесь Гончар... – крутилося в моїй голові. – Невже він у нашій хаті? Не може бути»
Гість узяв табуретку і підсів ближче до мене:
– Ну, що ж ти вже написав? Показуй!
Нарешті я отямився і простягнув йому зошит. Він прочитав декілька, повернув мені і сказав:
– Молодець. Не залишай писати, в тебе гарно виходить. Та ще й своєю мовою. Це добре.
Батько махнув гостеві рукою, запрошуючи його до столу. За обідом вони жваво і довго про щось розмовляли. Олесь Гончар рідко запитував, а багато говорив. Деякі слова долітали й до мене. Вони говорили про Острів, про сад, а більше – про голову колгоспу ім. Орджонікідзе Микиту Гордієнка. Олесь Гончар, як я зрозумів, хотів про нього знати якнайбільше. І батько йому розповідав усе, що знав. А знав він багато, бо працював з ним і був у теплих і добрих стосунках. А пізніше мені стало відомо, що Олесь Гончар саме в той час писав повість «Микита Братусь», прообразом якого і став цей легендарний в колгоспному русі чоловік.
Ця незабутня зустріч з Олесем Гончаром мала продовження. Через багато років я зустрівся з ним знову, уже в Дніпропетровську, у музеї Яворницького. Я пригадав йому нашу розмову в селі Городищі.
– Пам’ятаю, пам’ятаю, – сказав він. – Так то ви були, той хлопчина?
– Так, я.
– А як тепер Прокіп Степанович? – поцікавився він.
– Нема вже батька.
– Шкода, – відповів він, ніби намагаючись щось іще пригадати. – Таке наше життя, усі ми смертні. Розкажіть про себе, де ви, чим займаєтесь?
Я розповів, що живу в Дніпропетровську, де працюю.
– Здається, ви вірші писали? Не полишили цієї справи?
– Ні, – відповів я. – Вже маю кілька книжок.
– Хотів би я їх почитати.
– Я вам вишлю.
– Обов’язково, – сказав Гончар.
Тут в нашу розмову втрутились інші і наше спілкування на цих словах припинилося.

Через декілька років я вислав йому книжку «Молитва перед іконою України» і ще одну. Гончар схвально відгукнувся на них. Потім ще декілька разів вітав мене з Новим роком та Різдвом Христовим. Під впливом нашої зустрічі я ще тоді написав вірша про наш Острів, у якому були такі рядки:

... Тут Косинський Кшиштоф
Полонив яничар
І Підкова з татарами бився.
Свої твори писав
Наш великий Гончар,
І «Микита Братусь» народився....


Лютий 2008.
Тетяна БОНДАРЕВСЬКА

ПАМ’ЯТНІ ЗУСТРІЧІ

Яким був класик української літератури Олесь Гончар? Зі слів письменника Івана Цюпи: "...Стриманий у всьому, не вельми говіркий, сміявся лагідно, куточками губів, а в очах його завжди відсвічувалася мрійна задума".
Як він жив? Як найдостойніший з достойних. Був відповідальним, вимогливим до себе. І попри напружений ритм життя Олесь Терентійович не обходив спілкування з оточуючими. Дарував людству неповторну щиру усмішку, опромінював своїм інтелектом. Від них черпав творче натхнення. Вони ставали прообразами героїв його творів: Горпищенок, Баглаїв, Хаєцьких...
Люди, які мали нагоду зустрічатися з письменником, розповідають про ті миті.

Настільна книга з автографом
Галина Головня поверталася з гостей. Потяг "Київ-Полтава" мав відходити з восьмої колії. І юна кобелячанка поспіхом зайняла свою полицю в купе. Через хвилинку-другу вона познайомилася з попутниками: трьома чоловіками середнього віку, які їхали до Полтави в складі письменницької делегації. Доки сусіди зручно влаштовувались, наша землячка дістала з валізи "Твою зорю" Олеся Гончара і поринула в світ улюбленої книги. Невдовзі до їхнього дорожнього "помешкання" завітала білява жіночка і запросила колег до свого купе. Припрохала і Галю скрасити своєю молодістю поважне товариство.
В приємній жвавій розмові один з Галиних однокупейників зaвважив: "А знаєте, яку книгу з собою в дорогу взяла оця чарівна дівчина? Вашу, Олесю Терентійовичу, "...Зорю". Виявляється, серед делегатів був і Олесь Гончар. Пильні, добрі очі письменника хлюпнули теплом з душі. Галинка знітилася від несподіванки. А потім попрохала в автора своєї настільної книги автограф на титульну сторінку "Твоєї зорі".

"Пишіть так, як на серце лягає..."
Січень 1976-го року. Алла Кликова – учениця сьомого класу Кобеляцької середньої школи №2.
Одного дня до їхньої школи завітав Олесь Гончар. Зустріч у переповненому учнями актовому залі. Гість говорив про значення літератури в житті кожного. На запитання, як вибрати тему для написання цікавого твору, Олесь Терентійович порадив: "Не вигадуйте небувальщин. Пишіть про те, що бачите, знаєте. Пишіть так, як на серце лягає".
Під враженням від зустрічі прямувала Алла додому. І весь час розмірковувала над сказаним письменником. Лапаті сніжинки кружляли в білому вальсі і завершували свої "па", торкнувшись землі. Ось і ганок рідного будинку. Ступила на поріг, озирнулася, і на дитячу душу лягло:
Сніг іде. А я стою: Думаю, гадаю,
Чи щаслива я, чи ні. Сама, бач, не знаю.
Не один десяток сніговіїв і завірюх прокушпелило з того часу. І не один десяток віршів написано Аллою Шинкаренко-Кликовою, кожен з яких – від самого серця.

"Передайте Амосову, щоб був ласкавішим"

Анастасія Денисівна Черевко мешкає в селі Перегонівка Кобеляцького району. Звичайна сільська жінка з натрудженими, мозолястими руками та характерною для Полтавщини колоритною говіркою. Жінка, в якої велика сім'я. І за кожного болить серце.
В 1964 році тяжко захворів брат Іван. Потрібне було лікування в Київській біотронній лікарні. А як туди потрапити? Медицина в СРСР безкоштовна, та до таких медичних закладів дорога "сірякам" не завжди відкрита. Думки обсідали Анастасію вдень і вночі. Бідкалася між людьми. І тут хтось пригадав, що з усіма бідами сухівчани звертаються до Олеся Гончара. Зібралася жінка та й поїхала в Київ. У довідковому бюро дізналася адресу знаменитого земляка. І ось уже стоїть перед дверима квартири, в якій живе Олесь Терентійович. Хвилюючись, тремтячою рукою натисла на гудзик дзвінка. Двері відчинив сам господар, привітно усміхнувся, гостинно запросив до кімнати. Уважно вислухав розповідь Анастасії Денисівни і відразу ж зателефонував до інституту...
Вдруге довелося Анастасії Черевко їхати з проханням до Гончара, коли в 1970 році постало питання життя і смерті чоловікового брата Івана. Йому необхідно було робити операцію на серці. І знову ж таки, як потрапити звичайному сільському дядькові до інституту імені Яновського, де лікував Микола Амосов. І знову – тепла зустріч і взаєморозуміння. Олесь Терентійович вручив Анастасії лист і книгу в подарунок для світила медицини зі словами: "Передайте Амосову, щоб був ласкавішим".

Бібліотека для односельців

Велика рідня в Олеся Терентійовича. I кожен родич носить в пам'яті та серці спогади про нього. Про деякі події, пов'язані з іменем Олеся, розповіла його двоюрідна сестра Ніна Гордя. Це – одна з розповідей:
– Олеся Терентійовича завжди вабила столиця його дитинства – Суха. Творча й громадська діяльність забирали у письменника весь час до останку. Та у коловороті буднів усе ж виривався у своє рідне село, щоб зустрітися з чарівним світом минулого, вдихнути на повні груди неповторного степового повітря.
Приїжджаючи в Суху, Гончар всім цікавився. Скажімо, скільки односельці отримали хліба на трудодень, як живе молодь села і чи не обходить своєю увагою людей похилого віку начальство...
В час війни німці спалили в селі кілька хат, клуб, контору, сільраду, школу, в якій він навчався. Олеся щоразу радували новобудови. Школу облаштували в пристосованому приміщенні, клуб – також. В шістдесят восьмому році в Сухій збудували новий клуб, завідуючим якого став сільський баяніст Михайло Приймак. В черговий свій приїзд Олесь Терентійович відвідав заклад культури. Пильно оглянув приміщення і підсумував: "Для Сухої це добре. Коли б іще одну кімнатку виділили для бібліотеки. Я вислав би вам невеличку підбірку книг. А згодом і самі поступово поповнюватимете".
Михайло Васильович з радістю сприйняв пропозицію.
Не минуло й тижня, як на адресу Сухівського клубу надійшло кілька посилок з книгами, від Олеся Терентійовича. Всього близько 500 книг. Це були твори Олеся Гончара, Тараса Шевченка, Руданського й Мирного, Гюго, Шолохова та інших класиків української і світової літератури. Михайло Васильович радів мов дитина. З любов'ю розставляв книги на щойно прилаштовані полички і аж пританцьовував з радості: "Оце так подарунок. Ціла бібліотека". Тільки-но люди почули новину, відразу ж поспішили до новоствореної бібліотеки. Книги читали всі: учні, молодь, люди пенсійного віку.
З часом завідуючі клубом змінювалися...
На превеликий жаль книги, вислані письменником, "зачитали" з кінцями.
Не вміємо ми цінувати навіть такі надзвичайні подарунки.

Сергій БУРЛАКОВ

ПРОРОЧИЙ СОН

Мати Олеся Гончара, Тетяна Гаврилівна,
померла, коли Сашкові не було ще й двох років
В хатиноньці сестри
Благій – ну що й казати! –
Олесю Гончару наснилась мати:
Стою на березі ріки,
А храм – навпроти.
Запраг до нього допливти –
Вир побороти.
Гребусь...
Гребусь...
Нічого не виходить.
Вже потонуть боюсь,
І раптом – човен сходить
Над хвилями.
А в ньому жінка в білім...
Я в човні вже!
І руки занімілі милує жінка...
– Чи не ти це, нене?
Ще й мовить так:
«Іди у храм і помолись за мене...
І помолись за степ,
За Україну...
Прошу тебе... молися...
Сину... сину...
Пророчий сон.
В дні творення суворі
Він став реальністю,
Він справдився в «Соборі».


ГОЛОС ГОНЧАРА

Знов чую теплий голос ваш,
Провісних сподівань м’яку вимову.
Ви увійшли у наш розгардіяш,
Мов яблунь цвіт у пору поранкову.

Йдете Ломівкою по свіжім моріжку
І квіття оглядаєте, і груші.
Суєтність відсуваєте важку,
Щоб освятить «Собором» наші душі.
Руки легкої твердість я вловив
І Ваших слів довірливу прозорість.
В них чувся посвіт лебединих крил,
В них віщих сфер світилася високість.

Як вирвались за місто, я спитав:
– В які краї? Чи, може, вже на Київ?
– Ні, у степи! До жайворів, до трав.
Їх прадідівський дух ще не покинув.

Відчув, що чую вас в останній раз,
Що більш у Ваші не погляну очі
І не вгашу неправедних образ...
А шлях летить, а шлях собі гуркоче!

Ваш голос – голос совісті. Звучить
Духовна енергетика й понині.
У ній усе життя, як вічна мить,
Як цілий світ у степовій росині.


Володимир БУРЯК

МОГИЛИ ТЕЖ МАЮТЬ СВІЙ ГОЛОС.
ТО ГОВОРЯТЬ АРХЕТИПИ ПАМ'ЯТІ…
(ОЛЕСЬ ГОНЧАР)


Уперше я побачив Олеся Терентійовича на його іменній конференції, що проходила у Дніпропетровському університеті 1964 року. Я був студентом-другокурсником, фотокором університетської газети. Два дні я засліплював фотоспалахами його обличчя, що навіть письменник не витримав і попрохав припинити це… Але ж я старався… Тоді він був п'ятдесятилітнім, у розвої слави.
Пізніше бачив його вже в роках, утомленого після літературного вечора у Києві, який записувався телебаченням. Я прийшов тоді до своїх київських колег-телевізійників. Це вже були 90-ті роки. Питання на вечорі були різкі, іноді надто різкі. Мовилося про взаємовідносини митця й влади, про письменницьку чесність. Утомлений, мудрий, після довгих років духовного інтернування, він не виглядав знесиленим, але печать пережитого все ж на обличчі була. Розумів, що за великим рахунком Гончар, відповідаючи на запитання, не мав права ображатися. Митця сприймають як посланця Бога, і якщо щось не ладиться, у першу чергу здається, винен митець…
Моя розмова з Олесем Терентійовичем була про поневіряння мого роману "Любов завжди" у "Радянському письменнику", гранки якого пізніше розсиплють у видавництві "Січ" через нестачу коштів на друк…
Дякував метрові за підтримку. Перед цим написав йому сумного листа про митарства роману, про свою сирітську долю, про те, що як уже воно написано на долі – митарствувати, то так воно і йде у всіх сферах життя… Він відповів, мовив гарні слова про твір. А потім я дізнався, що Гончар ще й телефонував головному редактору, цікавився долею рукопису. Але в той час я у собі мав створений скоріше його фізичний образ, точніше, обрис, бо довго ми з ним не контактували. Духовний образ митця я пізнавав поволі, друкуючи матеріали про Ломівку, передмістя Дніпропетровська, де народився письменник, жив після війни і писав "Прапороносців", про його сестру Олександру Терентіївну Сову, яка багато років не знала нічого про свого брата. А ще пізніше, після смерті О. Т. Гончара, на обласному радіо я створив документальну радіоповість "Гончарове коло". Це вже була спроба окреслити метра як особистість у контексті часу.
Деталі, образні архетипи, життя письменника у Ломівці: груша у дворі сестри, під якою любив сидіти Олесь Гончар. Під час війни її знищив танк, але вона відійшла. Карбідка-каганець на столі, за яким працював Олесь. Крижаний Дніпро, який не раз вранці пішки переходив Олесь, коли ходив на лекції. Іноді у хуртовину блукав і повертався назад, бо трамваї тоді через міст не ходили. Міст був тимчасовий, дерев'яний. Ще важливий горіх на дворищі його дачі, що була поруч сестриного будинку по вулиці Клубній, 25. Там Гончар відпочивав і зустрічався з Андрієм Малишком, Олександром Фадєєвим, Сергієм Завгороднім. Там Олесь Терентійович писав "Собор". Після ідеологічного артилерійського нападу на твір приїздити сюди вже не міг… А ще особлива сестрина деталь, яка наскрізно вписується в пантеон гончарівських деталей пам'яті – могила солдата біля врем'янки, яку побудували з розбитої снарядом старої хати після війни.
Солдата, коли скрізь переховували тіла до братської могили, не чіпали. Тут уже цвіли вишні й груша, що відходила від гусениць німецького танка, і небо було тихе і спокійне. Була вже рівновага життя й смерті, і здавалося, що все буде лише гармонійним. Олесь, здається, тоді вже вчився в аспірантурі ДДУ.
Деталевий хронометр долі може до певної міри вмотивувати світоглядно-психологічну парадигму Гончара. Ліричність, сповідальність, біографічна фактурність деталі, філософічність погляду. Про ідеологічний контекст не говоримо, цьому вже присвятило увагу багато дослідників. Говоримо про мужність митця протистояти догмам сучасності, про вміння і мудрість зійти з олімпу слави, ідеологічної вершини художнього естетолога радянської дійсності і трансформуватися на концептуально-світоглядного антипода владі (роман "Собор").
Ще багато точитиметься розмов навколо цього твору. Але у "Соборі" є провідна риса – він яскраво вписується у контекст розвалу псевдопоетичного свідомісного благополуччя нації, що втрачає свої духовні цінності. Саме публіцистична модель собору не випадкова, бо це надає твору стилю набатності. Така собі загальнофілософська віддаленість від проблематики сьогодення не змогла б нанести такого естетико-ідеологічного удару по соціалістичній концепції дійсності. Це був прийом. І не можна критикувати за це "Собор". Прописування характерів у творі достатньо пластичне й виважене, загострене, щоб увірватися торпедою у вицвілу парадигму соціалістичної доби. Та ще й пам'ятаємо: українські письменники у всі століття майже єдині у контексті персонального етнічного вираження були активними ідеологами нації. Вони були першим і останнім рубежем захисту етносу на генетичній лінії "традиційна народна свідомість (фольклор) – суспільна свідомість сучасності". Хтось повинен був дбати про те, щоб не було вибоїн пам'яті, аби ланцюг культурогенезу не розірвався. Тому письменників серед української інтелігенції розстріляно найбільше… Ось чому свята і природна могила невідомого солдата у дворі його сестри. Невідомість – як фактор вічнісний. Невідомість заради відомості вічності…
Могили, тим більше духовні могили, теж мають свій голос. То говорять архетипи народної нам'яті. Національна гармонія історично вимагала відомих і невідомих могил. Так було й буде. Це історія давня й сучасна. І майбутня теж.

Марія ЗОБЕНКО


ТЕРЕЗА, ФЕЯ ЛЮБОВІ

Ідея створити балет за новелою "Модри Камень"

Жовте листя землі...
Жовтень...
Жодного листка, схожого у тій осінній заметілі...
Вінець природи.
Задум Творця.
Оті несхожі візерунки...
Ота незнана тайна кінця.
А початок? Він був...
Хочеться Весни!
Гортаю листя новели "Модри Камень".
Молодий нектар. Свіжість.
Рухів. Звуків. Кольорів.
У якусь мить бачу: це ж балетна вистава!..
І за мить запам’ятовується як щастя. Творче.
Проліски так дивно звуться – небовий ключ.
Дівчина, як весняна квітка...
Танцює серед рідних словацьких гір!
Справжня фея любові!..
Він дивиться закоханими очима.
А порухи серця такі тривожні. Війна!
Тривога і вдома.
Студент дарує (в журналі "Україна") свій небовий ключ –
новелу «Модри Камень".
А ідеологічні яничари просичали:
"Гончар проповідує зраду Батьківщині.
Любити іноземку заборонено нашим законом".
"Націоналіст", – лунає страшне звинувачення.
Такий творчий світанок на Дніпропетровщині.
Всі погляди на солдата з орденами й медалями.
"Це внутрішній діалог героїв про кохання,
а про зраду тут не йдеться".
Звертаю увагу на дату під новелою – 1946 рік.
Це ж ювілейні піввіку новели, весняного твору митця.
Його кредо – естетичність і людяність.
У красивій радіокомпозиції голос артистки:
"Важливо чути внутрішню мелодію,
я танцюю у хвилини натхнення..."
Здається, радує всіх апофеоз Міжнародного конкурсу
імені Сержа Лифаря у молодій Державі.
Молодість і балет. Що краще?!
Вражає незвична деталь зі спогадів:
"Олесь Терентійович так любив дивитися на танцюючих.
Казав, бувало: "Люди красиві в танцях..."
Є у нас безсмертна Мавка...
Століття заворожує сцени світу Джульєтта...
Смутить і підносить красою почуття Пер Гюнт...
Національному балету потрібна національна основа!
Хто створить лібрето про кохання солдата
і дівчини-іноземки в Другій світовій війні?
Аби перевірити свої враження, пишу артистці:
"Уважно ознайомилася з "Терезою, феєю любові".
Впевнена в тому, що після виходу в світ
цей твір знайде своїх прихильників
серед людей мистецтва...
Посприяю втіленню Вашої ідеї в життя..."
Слова Лариси Хоролець:
"Потрібна гарна музика!
Якби ж надихнувся славетний Іван Карабиць!"
Думка Валентини Данилівни Гончар:
"Якби узявся за постановку блискучий
Вадим Писарев", –
це моя мрія. Чула його
красивий вислів про
силу українського мистецтва!
"Потрібна гарна музика"!..
"Люди красиві в танцях"!..
Кружляє жовте листя...
Дзвенить блакитний дзвін Весни.
Жодного візерунка у дублікаті.
Мистецтво живе вічно!
Як і кохання – тисячу років...
Дивіться. Слухайте!
Балет за новелою Олеся Гончара.
Пропоную назву: "Тереза, фея любові".


Начерк для лібрето

І. РУХ, що стає балетним танком. Із них, рухів, зіткано всю новелу. Просто пружинить дієсловами. Рух – як шмат буденного воєнного життя в Рудних горах. І трепетний рух серця в сходженні до Любові. Уже найперше речення і найперша картинка, відтворена ліричним словом, – то чекання Весни і Кохання.
"Бачу, як ти виходиш зі своєї гірської оселі й дивишся вниз", "...посміхаєшся комусь", "...здіймаєш руки, мов хочеш злетіти". І на запитання матері дівчина відповідає: "Пан Бог видить, кого я виглядаю!" (Виділення мої. – М.З.).
Про такий стиль кажуть – лапідарний (з латинської – той, що стосується до каменя). Стислий, лаконічний текст, мов висічений на камені. Важко сікти літери на камені. Треба економити слова, вкладаючи в них більше змісту. Автор розгортає короткочасну дію в горах біля містечка з назвою Модри Камень.
Героїв небагато. Мати й донька в усамітненій лісниковій оселі біля затишного вогню в печі... І двоє юних хлопців-розвідників у чорному лісі, в промерзлих горах. "Шістдесят годин ми не змикали очей... за три доби ні разу не розвели вогонь". Ці групи людей-танцюристів зближаються, ведучи свої партії. Одна – тривоги жіночої (вже забрано чоловіка і сина старшої, а для молодшої вони батько й брат). Інша партія – надії солдатської на людське тепло, бодай хвилинний прихисток. Коли Тереза стрибає на стілець (раз і вдруге), аби завісити вікна, – сприймаєш це як вияв душевного порозуміння. Бо чиїмсь синам, хай і матерів іншої нації, природно не чинити зла, а словачкам, як і всім жінкам на світі, – природно виказати співчуття. Терезині стрибки до вікон та її турботливе перебинтовування рук бійця – як сповнені почуття віртуозні фуете балерини. Немов серед гостроверхих скель – поривання тендітної дівочої постаті до неба. Це духовність.
У затишку і безпеці "пани вояки" з подивом згадують, як летіли з тих скель у сніжні прірви. "Якби було менше снігу, ми, мабуть, поскручували б собі в’язи". Згодьтеся, "хореографічні малюнки" так прозоро ввижаються між Гончарових рядків: злет Терези – до щастя, і падіння-випростання її коханого у сніжних прірвах – як мужність у боротьбі за виживання – для щастя... "Сальто-мортале", – кажуть хлопці про свої страшні пригоди, і це теж ніби з лексики акробатів чи артистів балету...
Загадковий рух закоханої душі зафіксовано у цих словах про Терезу: "І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця".
ІІ. ЗВУКИ, що переростають в прекрасну музику. Музика душі, що прагне щастя й гармонії, завжди прекрасна. А звуки війни – потворні, страхітливі. Вони виймають душу виттям снарядів там, біля містечка Модри Камень. Туди підуть хлопці. А поки милуються звуками мови, близької, слов'янської. ("Мудрий Камінь" називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти").
Цікаво можна поставити "сценку з рацією", що її розвідники звуть "баян" – гіркий гумор. Навіть рація-баян не витримує перевантаг війни – глухне. Злякана мати вимагає викинути її за двері. "Я поставлю вам після війни новий приймач, і ви будете слухати весь світі!" – каже один з несподіваних нічних гостей.
У музиці цих актів виразно вчувається тема потреби людей в гармонії, війна і розбрат для них – нонсенс, тяжкий хрест, осліплена Кліо – муза історії. Слухати себе і "весь світ" – духовна жага особистостей, любих Богові. Війна своїми звуками знеособлює і спотворює красу, а облагороджує все тільки любов. Маси злий дух затягує у прірву війни, але оптимістично виокремлюються дві сольні партії: "Я" (ліричний герой, від якого ведеться розповідь) і "Тереза". Їхній високий любовний діалог образно передано музикою новели: "Нікуди тепер не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам".
ІІІ. КОЛЬОРИ, що забарвлюють сценічні декорації. Палітра кольорів у новелі по-художньому глибоко осмислена. Це контрапункт наскрізної дії, "емоційне зерно", з якого народжуються почуття і героїв, і читачів. Скільки для розвою думки дає отакий контраст: при початку майбутньої вистави – обледенілі язики зимових скель, що студено "лижуть" загублені фігури юних хлопців, кого чиясь зла воля перетворила у бійців, і рожеве-рожеве полум'я в хатині, як тепло душ господинь-словачок. А тепер, після бою: розбуяла всіма барвами весна в горах і ... попелище на місці лісникової оселі та згорьована постать матері в чорному, котра втратила усю сім'ю. Терезу теж забрали карателі (причиною став закривавлений бинт, що його дівчина кинула в закут та й забула, перев'язуючи хлопця, якого покохала). Свої останні погляди юнка кидала на Модри Камень, шукаючи очима Його.
Не варто в одягові танцівників підкреслювати, хто то був – німці чи місцеві тисівці. Це ж не ілюстрація. І символічне мистецтво балету, і подаленіла історія Другої світової сьогодні, коли народи колись воюючих сторін розумно й цивілізовано запрагли примирення та злагоди, дають такий шанс. Сили зла, потворні демони попхали, б'ючи канчуками, дівчину по гірській стежині, але їм не вбити Кохання і Красу.
Портрет Терези немов виписано зі цнотливо-білого: "ти була в білій сукні", "простягла мені свою білу руку", "ти йдеш попереду, закутана шаллю, легко перестрибуючи з брили на брилу". І почуття юнака таке ж цнотливе: "Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час". Як високоестетично все це можна станцювати в балеті під назвою, скажімо, "Тереза, фея любові". Біле – чистота і надія, мелодія сумовитості й ностальгії, елегія краси та вірності, поезія незабутності...
"Ми зустрінемося, Терезо!" – сказав Він, і вони зустрілися. У Вічних Просторах Духовності, де перед ними ціле багатство – тисячі літ! І так синьо тягнеться тут до сонця небовий ключ (проліски у словаків), а "небо, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.."
Ніби на камені, висічено на віки для нас цю історію – про мудрість Любові.

Осінь 1996 року


Данило КОНОНЕНКО


МОВ ТРОНКА У СТЕПАХ...


Коли цвітіння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тоді ми з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Олесь Гончар – сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря.
По духу вірний
правнук Кобзаря,
Великий син великої родини.
Він наш увесь.
Він твій митець і мій.
Улюбленець вкраїнського народу.
Він – втілення думок його і мрій,
Палкий поборник правди і свободи.
Він порохом важких доріг пропах,
Він – із тривог і болю.
Весь – неспокій!
Його душа –
мов тронка у степах,
Його душа –
Собор надій високих!
Ущух Циклон.
Та вогник – пломенить!
І бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любові завертає,
Де майстер і тривожиться,
й не спить!
Бо вже ж цвітіння настає пора.
Бо вже весна
на кобзі сонця грає...
Вся Україна славить і вітає
Свого співця – Олеся Гончара!


Віктор КОРЖ


ЖАЙВІР КОСМОСУ СТЕПУ

На незабудь Олеся Терентійовича Гончара

У краях подніпровських вітер степом пропах,
Запашним рідним небом не надишеться птах,
Жайвір піснею літа пломенить, як свіча,
А в житах перепілка діток жити навча…

І жива Україна вільним духом полів,
Чарівна до коріння, котре вік не спалив
Ні чорнобильським смерчем, ні вогнем лжеідей –
І вона вічним степом у грядуще іде.

Диха люто-затято в її душу орда,
Що топтала їй долю, як була молода,
А вона неодквітна навіть в сивих літах,
Доки жайвори в небі й перепілки в житах…

Космос степу безмежний, йому краю нема,
Україна співає, бо не стала німа,
Перетерпіла муки і не втратила чар,
Бо всміхавсь їй привітно жайвір степу Гончар…

Степової Еллади не потьмарився дах,
Вітер із України геть степами пропах,
І саванни й пампаси п’ють його вільний дух,
Щоб безсмертя буяло-пахло степом навкруг!

Жайвір космосу степу співом небо квітчав,
І степи не забудуть, як всміхався Гончар,
Та усмішка – веління, щоби дух наш воскрес,
Жайвір космосу степу злетів в космос небес…

Відтепер в горнім сяйві, де земний щез вертеп,
Він нам зичить очима, щоб врожайний був степ,
Щоб стокозове поле не втрачало зернин,
І не смерк аніколи його космос земний!

3 квітня 2006 р.


Микола МИКОЛАЄНКО


УСМІШКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Цілую усмішку твою...
Ганна Чубач

Я пам’ятаю наші світлі стрічі
На теренах паланок гордих Січей...
Яка чарівна ти була, русалко!
Лишень поглянеш – і на серці смалко.

Немов зійшла богиня з райських кущів
Чи мавка із замріяної пущі.
А як казала про Олеся Гончара:
«В президії сиділа я з ним поруч,
Яке це щастя!.. Він – моя зоря!
І це на нього замахнулась покруч!»

Вродливі, як боги, – ви з тіста одного,
І це його ти усміх цілувала,
Захоплена й гаряча, як огонь,
Під грім овацій у столичній залі.

Защедрений в лунких званнях та орденах,
Пестун тоталітарної системи,
Митець давно збагнув її підступний жах,
Її антигуманності екстрему.

«Цілую усмішку твою!» – сказала ти,
Несхибно в серце генія влучала.
Сплітались корені ума і красоти,
Як доброти вселюдської Начала.

Соборів душ Олесь завжди жадав –
Це в усмішці заграло мудро й щиро:
Краси і мудрості він дарував нам сплав,
Аби ми всі жили у щасті й мирі.

2002

Наталка НІКУЛІНА
(1947–1997)


ГІДНІСТЬ

Олесю Гончару

І зазимків, і гроз – всього було,
топтали орди нескориму вроду.
Та зводилось розвеснене чоло –
чоло високе гідності народу.
А хтось же намірявся і по ній
пустити потоптом орду зневіри,
перетворивши труд душі на гній,
і заглушити спраглий голос ліри.
З бравурним маршем, думи, не спішіть –
мовляв, ніхто святині не поборе, –
бо можна зруйнувать собор душі,
як руйнували кам'яні собори.
І все-таки – мов шаблі змах: "Не руш!"
Ваш час минув, нерони паперові:
іще стоять собори вільних душ,
незламні, яко правда в щирім слові.
Життя – живе. І що б там не було,
а жодна сила неспроможна зроду
заплямувать піднесене чоло
людини, гідної свого народу.

Олександр РАТНЕР


«ПРИВІТ ОСТРОВАМ І ДНІПРУ!»

Вперше с Олесем Гончаром я зустрівся й познайомився наприкінці 1960-х років в Дніпропетровському палаці студентів, де проходив вечір «В залі 100 поетів». В той час я відвідував літературну студію при цьому палаці, і нас, декількох ще зовсім молодих хлопців і дівчат, попередили, щоб ми були гарно зодягнені, тому що після вечора будемо фотографуватися разом з Гончаром для журналу «Україна».
Пам’ятаю, як я тремтів, коли побачив Олеся Терентійовича, живого класика, молодого (йому було трішки за п’ятдесят), вродливого, в чудовому темно-синьому костюмі. Він привітав нас, поцікавився нашими справами і літературними спробами, а потім сів на стілець, навкруги якого ми скупчилися. Фотограф наполягав, щоб я, стоячи за Гончаром, сперся на його плече. Я відмовлявся, не розуміючи, як це можна спертися на плече такої видатної людини. Олесь Терентійович швидко все зрозумів і, звертаючись до мене, сказав: «Нічого, юначе, робіть те, що вам пропонують». Я сперся, але трішки, а потім не міг дочекатися чергового номера журналу «Україна», в якому було вміщено історичну для мене фотографію.
Наступна моя зустріч з Олесем Гончаром відбулася у Львові в листопаді 1986 року під час святкування 175-річчя Маркіяна Шашкевича, куди мене було запрошено, як перекладача підготовленої видавництвом «Каменяр» книжки поета «Веснівка». Усіх гостей цих свят поселили в тоді ще новому готелі «Днестр», а Гончар разом з дружиною Валентиною Данилівною зупинився в готелі «Жорж».
«Веснівка» була двомовною книжкою – українською і російською. Я читав переклади з неї двічі: спочатку після відкриття будинку-музею Шашкевича в його рідному селі, а потім на урочистому вечорі у Львівському університеті. Судячи з реакції залів, прийнято мене було тепло.
Пам’ятаю, як після першого мого виступу Олесь Терентійович, який разом з дружиною сидів попереду мене і Дмитра Павличка, повернувся і поцікавився моїм творчим доробком. Я показав йому дві книжки Павличка «Таємниця твого обличчя» і «Задивлений в будущину», які вийшли в моїх перекладах роком раніше відповідно у видавництвах «Советский писатель» (Москва) і «Каменяр» (Львів); остання з них теж була двомовною.
Товаришу Ратнер, а ви член Спілки письменників? – запитав Олесь Терентійович.
Ні, – відповів я.
Як це ні?! – водночас здивувався і обурився Гончар.
Я знизував плечима, мовляв, це не залежить від мене.
Трохи пізніше на зустрічі у Львівськім відділенні Спілки письменників України Олесь Гончар надписав мені свою книжку «Твоя зоря»: «Олександру Ратнеру на творчі успіхи. Олесь Гончар. 24/XI – 86. Львів».
Після свят я надіслав Гончарові «Веснівку» і через деякий час одержав від нього листа такого змісту.
«Шановний Олександре Григоровичу, дякую Вам за переклади Шашкевича (чудове видання!), за теплого листа.
Вітаю Вас з цим дуже значним творчим успіхом і сподіваюсь, що це лише першопочаток ваших майбутніх творчих звершень у сфері нашої культури.
Всього Вам світлого, вітання островам і Дніпру!
13.03.1988 Олесь Гончар»

Так міг написати тільки Гончар. В тому ж році, наприкінці, у видавництві «Каменяр» вийшла двомовна книжка вибраних поезій Лесі Українки, до якої я також був причетним як перекладач. Цю книжку згодом я надіслав Олесю Терентійовичу, який відповів мені листом, написаним на бланку депутата Верховної Ради СРСР одинадцятого скликання.
Ось цей лист.
«Шановний товаришу Ратнер! Дякую за книжку Лесиних поезій. Це справді взірець того, як треба пропагувати класику: з душею, з любов’ю, зі справжнім смаком!..
Вітаю Вас і видавництво. Чудово, якщо Ви продовжите цю благородну справу. Крім поезії, ще ж можна б таким чином видати й кращі твори української новелістики.
Доброго Вам здоров’я і всього творчого! Олесь Гончар 18.02.1989. Київ»

Останній раз з Гончаром я зустрівся 18 квітня 1991 року на IX з’їзді письменників України. Тоді, в перерві з’їзду, я мав цікаву розмову з Олесем Терентійовичем і Дмитром Васильовичем Павличком, під час якої до нас підійшов фотограф Сергій Охрімович і запропонував зробити фотографію. Я сплатив йому гроші й залишив свою адресу, на яку згодом отримав замовлене.
Після смерті Гончара я підтримую стосунки з його дружиною Валентиною Данилівною: листуюся з нею, інколи бачусь, телефоную їй. І кожного разу мені здається, ніби спілкуюсь з незабутнім Олесем Терентійовичем.

Михайло СЕЛЕЗНЬОВ


АХ, КАК ДАВНО! И КАК НЕДАВНО!

Воспоминания об Олесе Гончаре

Первая встреча с ним состоялась на собрании областного литературного объединения в конце января 1948 года в зальце на втором этаже двухэтажного особняка на улице Серова, где размещалась тогда редакция газеты «Зоря». Пригласил меня туда заведующий отделом культуры Пустынский после публикации моего стихотворения «Родному флоту» в «Днепровской правде».
Председательствовал на собрании Александр Былинов, еще довоенный член Союза писателей Украины. Он представил новичков – Тамару Леонову, Василия Сологуба, меня, и пригласил к трибуне «главного виновника» Олеся Гончара, ассистента университета.
Приглашенный впервые на такое авторитетное собрание, я внимательно присматривался к присутствующим. И вижу-вижу чубатого, худощавого, с характерной для степняка вопрошающей усмешкою Сергея Завгороднего, горделивого, крепкотелого Петра Бибу, спокойного, похожего на слесаря Алешу Крылова, смуглолицего, с густыми бровями Дмитрия Демерджи. О них, особенно о баснописце Алексее Крылове, я уже был наслышан. А вот сдержанно хохочущий высокий парень, наклонившийся над ухом своего миловидного соседа, несогласно мотающего головой, и сидящий рядом с ними сутуловатый, нахмуренный дядечка, подающий им пальцем знак: Тише, мол, тише! – были мне не знакомы.
Впервые увидел я в тот вечер и Олеся Гончара. Он был в просторном темном пиджаке, при галстуке со съехавшим в сторону узлом, а во всей фигуре его и в замедленном движении руки у носа было что-то привычное, крестьянское.
– «Злата Прага», завершальні глави роману, – промолвил он неторопливо.
И, раскрыв клеенчатую обложку амбарной книги, начал читать ровным глуховатым голосом.
Минут через десять я понял, что действующие лица романа – это солдаты и командиры минометной роты обыкновенного стрелкового батальона, родственного нашему второму десантному батальону, а многие точные детали – и сползающий с плеча в походе минометный ствол, и растирающая до крови спину ребристая минометная плита, и колесный скрип повозки с минными ящиками – стали физически ощутимы. И я, следуя за голосом Олеся, вспомнил своих соратников, похожих на его, но с другими именами.
Чтение длилось часа полтора, без перерыва.
Первым выступил Дмитрий Демерджи. Он, как бы дополняя автора, коротко пересказал предшествующие главы и одобрил прочитанные, убедительно завершающие по его мнению развитие сюжета и образы главных героев романа. За ним взял слово тот высокий парень, который упрямо доказывал что-то своему соседу перед обсуждением романа. Им оказался Павло Загребельный, студент университета. Он, решительно жестикулируя и приводя по памяти отдельные характерные высказывания Хомы Хаецкого и других персонажей, отметил их самобытность и предложил рекомендовать «Злату Прагу» к публикации.
Но вот, медленно задирая голову и зачесывая лысеющую рыжую макушку, к столу председательствующего приблизился полноватый мужчина в пиджаке и при галстуке.
– Сойфер… Доцент! – шепнул кто-то.
Поглаживая клеенчатую обложку амбарной книги, оставленной автором на столе, он, глядя куда-то поверх нас, сказал, что в отличие от всех других художественное произведение обязано содержать в себе оригинальные смысловые обобщения и образы, образы новые, впечатляющие. «А Хома Хаецкий…– ткнул от пальцем в сторону Павла Загребельного, – при всех его смешливых ужимках и сентенциях… да и по внешности – это сколок с известного образа Иосифа Швейка из романа Гашека. Да, да!» – И, долго зачитывая отдельные выдержки из рукописи, стал убеждать, что они напоминают ему уже прочитанное в известных произведениях Шолохова, Симонова, Гроссмана…
В ближнем к председательствующему ряду закивали головами.
А сидевшие за мною погодки стали роптать. Кто-то возразил: Не надо, мол, перегибать…
Не согласился с выводами Сойфера и парень в потертой фуфайке (это, как выяснилось позже, был слесарь с завода им. Петровского, поэт Семен Данилейко).
После Данилейко выступил завотделом газеты «Зоря» Штейн. Начал он, заметно заикаясь и сглатывая окончания отдельных слов, с уважительного реверанса в адрес автора. Отметил актуальность темы, но закончил свою торопливую речь полной поддержкой Сойферовских выводов и привел несколько неточных слов и выражений из рукописи.
После Штейна слово дали бледнолицему юноше в лыжном костюме и худенькой девушке в малиновом берете. И он, и она, застенчиво поглядывая на Олеся Гончара, сказали, что не совсем согласны с некоторыми приведенными параллелями в сюжетах романа Гончара и произведений Гроссмана, но Хома Хаецкий, как им кажется, похож все же на Швейка.
Закончилось обсуждение тем, что Гончару было предложено доработать рукопись с учетом замечаний…
Выходили из редакции вчетвером: мы с Алексеем Крыловым (нам было по дороге) и Исай Науменко, тогдашний корреспондент «Комсомольской правды», держащий под руку нахмуренного Олеся Гончара. На углу Серова и Комсомольской, где жил Науменко, уговоривший Олеся переночевать у него из-за позднего времени, мы попрощались. Пожимая нам рассеянно руки, Исай, то и дело подсмыкивая сползающие очки, ласково говорил: «Ничего, Олесю… Успокойся, пожалуйста. Они еще пожалеют…»
В глазах Гончара светились кремешки слез…
«Спал Олесь на моем скрипучем диване тревожно, – рассказывал позднее за рюмкой Исай Науменко. – Кричал что-то во сне. А утром, прощаясь, сказал, что поедет в Киев добиваться справедливости…»
Занятый сдачей курсовых проектов, а затем экзаменами, я вскоре забыл о том обсуждении «Златой Праги». И забыл бы, наверное, надолго, если бы один из моих сокурсников не остановил меня как-то на бегу:
– Погоди минуточку. Ты ж там в редакциях это самое?...
– Отстань! – буркнул я недовольно.
– Так ты что, не согласен с критикой космополитов?.. – сузил глазки мой сокурсник.
– Каких еще космополитов? – удивился я.
– Да ты что? С луны свалился? О них же вчера радио передавало… А статью Исая Науменко «Иваны, не помнящие родства» читал в «Комсомолке»?..
Недели две, отвлеченный пересдачей экзамена по теплотехнике и футбольными матчами на первенство города ( я был центральным нападающим в институтской команде), я не заходил в редакции. А когда заглянул, то узнал, что Былинов освобожден от должности секретаря вновь созданной писательской организации после приема в Союз писателей Завгороднего и Бибы, и трудится в многотиражке завода им. Петровского, Сойфера уже в университете нет, а Штейн и Пустынский освобождены от должностей заведующих отделами культуры своих редакций.
Летом роман «Знаменосцы» будет издан отдельной книгой, а в конце года его отметят Сталинской премией.
И станут для Гончара последующие два десятилетия звездными. Выйдут из печати два сборника рассказов, четыре повести, романы «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка». За роман «Людина і зброя» он получит государственную премию Украины им. Шевченко, за роман «Тронка» – Ленинскую премию. А в конце пятидесятых годов его изберут председателем Союза Писателей Украины.
Моя литературная работа шла с перебоями.
Почти всю душевную энергию отбирал вагонный Нижнеднепровский завод, куда меня после окончания института направили мастером сборочного цеха, а в конце 1951 года назначили начальником этого ведущего цеха завода. А там, в цехе, десятки неведомых мне работ – кровельные, столярные, котельные, медницкие, обойные, малярные, электромонтажные, клепку, сварку, листоправку… – привелось мне осваивать с белого листа. На стихи, хотя я жил ими даже на войне, оставались редкие ночи, воскресные дни да отпуск. Потому в те годы и сложилась такая строфа: видно, доля такая в жизни выпала нам – цеху – смена дневная, семьям – смена вторая, третья смена – стихам…
Но когда я издал наконец-таки первый сборник стихов «В кругу друзей», а в 1960 году сборник «Любви и гнева не тая», и меня единодушно областная писательская организация отрекомендовала Президиуму Союза Писателей Украины для приема, дело мое залегло там на долгие годы…
Обидно было видеть, как принимают других в Союз с первой книжечки, даже с подборки стихов в журнале, но я глушил обиду тем, что, видимо, не обладал еще, – думалось так иногда, – тем запасом прочности, который проламывает любые препятствия, и мастерил новые сборники стихов, жадно вычитывая каждую свежую книжечку из серии «Библиотечка поэта», издаваемую «Молодой гвардией», чтобы не повториться ни в чем… И, когда после «Дубравы» прорвался в свет с книжкой «Роздымь», ощутил вдруг, что уже не стихи мною вертят, а я ими верчу, как хочу.
И за это благостное чувство я благодарен прежде всего Николаю Ушакову, который вернул меня к стихам, когда я бросил их однажды. Да, этому честнейшему Мастеру, о ком и в старости я не могу лучше сказать, чем сказал он о Бахе:
Какое равновесие страстей,
Какая всеобъемлющая совесть,
Какая удивительная повесть
о брошенной в века душе моей.
Но вернемся к Олесю Гончару, культ имени которого довели до умопомрачения, и особенно те, кто поддакивал при обвинении «Златой Праги» в подражании. И вдруг звонок из правления писательской организации: «Приходь, шановний, до Спілки о 15 годині. Термінова справа!» Несмотря на затянувшийся прием в члены Союза писателей, областная организация, отдаю должное ей, приглашала меня на все творческие встречи и нередко обращалась к моей помощи при поездках на заводы, организации праздничных вечеров и различных конкурсов (наши не имеющие даже среднего образования писательские «вожди» были абсолютно беспомощны в экономике и быту).
Мне к тому времени вся эта «музыка» чертовски надоела, но я пришел. И даже без опоздания.
Писательский клуб был почти заполнен. По бокам стола председательствующего сидели секретарь обкома партии по пропаганде и заведующий отделом культуры. Председательствовал Федор Залата. Он объявил, что нам предстоит обсудить роман Гончара «Собор»…
Зал притих настороженно, ведь многие, так же, как и я, не читали роман и были в неведении, что заварилось вокруг него.
А председательствующий продолжил: «Дело ответственное. Роман осудила республиканская пресса... И понятно, почему. Его похвалил Папа Римский. А коль враг хвалит, значит, ему что-то на руку. А что ему на руку? Воспевание собора – цитадели мракобесия. И в ностальгии по казачеству ощущается националистическая струнка…» Это, мол, и стало предметом критики, хотя с художественной стороны к роману претензий почти нет. И предложил обменяться мнениями.
Первым, помнится, выступил Былинов.
Ссылаясь на «недостаток времени», он зачитал несколько выдержек из пейзажных зарисовок весенней ночи у собора и привлекательных речных заводей, привел ряд диалогов старожилов рабочей слободы Зачеплянки. А относительно националистической ностальгии и преклонения перед религией речь его была вихлястой, как длинный резиновый брусок, который как бы ни старался ты выровнять, а он все сваливается то влево, то вправо.
Выступившие затем наши ведущие прозаики, изливавшие ранее свое восхищение произведениями Гончара, на этот раз отделались уклончивыми отговорками: недостатки, мол, отмеченные республиканскими ведущими критиками, весьма серьезны, но, чтобы полемизировать с ними, надо внимательнее перечитать роман…
Короче, на том собрании ни у кого не хватило духу ни защитить, ни обвинить Гончара.
«Ну ти бачив, які вони в’юнкі! – ворчал Михаил Чхан, с которым мы шли до трамвайной остановки. – Я просив слова, а мені не дали, бо непартійний же… А ти хоч знаєш, що вже витворяють фараони обкомівські?.. Так ото ж знай. Режисера Шевченківського театру тільки за те, що намагався інсценувати роман, зняли з роботи. А Семена Шейніна за позитивну статтю про роман виключають з партії… А твого друга, Василя Мороза, кажуть, теж будуть знімати з посади директора видавництва «Промінь». І формуліровочку ж, мабуть, присобачать: «За потерю бдительности». Шейнін же у нього у видавництві працював…»
В тот же вечер я достал в областной библиотеке «Собор». Прочитал ночью. И в конце следующего дня, зайдя в писательский клуб, где Залата и его помощники что-то оживленно обсуждали перед моим приходом, заявил с порога, что не вижу в романе никакой пропаганды национализма.
– Ну кто тебя за язык дергает?! – возмутился Федор Дмитриевич. – Просто удивительно! Знает же, что у него не клеится с приемом в Союз, и лезет заступаться?! Зачем? Автор ведь с именем. С большим именем. И не нуждается в вашем заступничестве.
– Так не в фамилии ж дело! – вспылил я. – А если б подобный роман написал другой, без имени еще? Клади голову на плаху?! И только потому, что кто-то в образе Лободы узрел подкоп под свой авторитет? «А раз против меня, значит, против Советской власти!» – так рассудил обиженный помпадур. И давай пристегивать Папу Римского, национализм… Лоскуты это, нарочно навешиваемые на «Собор». Ну, неужели вы не ощутили, как сердечно воспроизведены сталевары, другие рабочие, их дружественные связи с народом Индии, где по проекту и при помощи нашей страны строится новый металлургический комбинат? Да с точки зрения интернационализма это – образцовейший роман. И кто встал за собор, когда Лобода поднял на него руку, украв охранную мемориальную доску? Его величество рабочий класс всей Зачеплянки – и стар, и млад. А почему? Потому что девятиглавый шедевр казацкого зодчества – это произведение рабочих рук, наша история, память души наших народов. И наши души…
Все это, только более связно и убедительно, я изложил в одной из глав моего романа «Отдар», главный герой которого Сергей Лунев, случайно выживший в сражениях, описанных в романе «Комбаты», объединил в своей жизни две судьбы, две работы и заботы – конструктора металлургических машин и стихотворца. В 1986 году я уже заканчивал этот роман. Писательская доля моя в ту пору определилась. Принятый внезапно в декабре 1973-го в Союз писателей, я спустя два дня после приема был избран заместителем председателя областной писательской организации. В 1974 году меня впервые включили в Союзную писательскую бригаду для участия в популярных тогда Днях литературы в Сибири. В апреле 1977-го на творческом отчете перед секретариатом Правления Союза писателей СССР меня признали продолжателем Ушаковской школы поэзии «На Украине и про Украину». Там же Ираклий Андронников включил меня в бригаду поэтов для участия в Пушкинском празднике поэзии. А в Михайловском меня приветит легендарный домовой Пушкиногорья Семен Гейченко, запишут и передадут потом по всем программам теле- и радиовещания. Затем выйдет книга стихов «Доверие» в издательстве «Советский писатель», пойдут публикации в «Молодой гвардии», писательские командировки в Румынию, выйдут книги в издательстве «Радянський письменник», «Дніпро», снова участие в Пушкинском празднике поэзии в Михайловском…
Но вернемся к Олесю Гончару.
В мае 1986 года, когда мы, делегаты съезда писателей Украины, вышли на большом перерыве из здания Верховной Рады подышать небом к ограде на Владимирской горке, откуда открывается вид на Днепр и заречные просторы, я вдруг подумал: «А что, если он, Гончар, скажет о том давнем обсуждении «Собора», воскрешенном в моем романе: «Знаєш, товаришу, не чіпай ти пальцем стару рану…» И направился к нему, дважды окольцованному поклонниками. В первом кольце выделялись Коротич, Яворивский, Ющенко. Они, оттирая друг друга, льнули к нему, заранее вываливая языки до асфальта. Во втором кольце жались наши днепропетровские «аксакалы».
И я прошел мимо… К тому узловатому бересту, у которого переводил дыхание, по моим расчетам, первый десантник из описанного мной в романе батальона, штурмовавшего горку…
Последняя наша встреча с Олесем Терентьевичем состоялась в сентябре 1993 года, когда после распада Союзной державы самые мощные послевоенные неправительственные организации – Комитет защиты мира и Фонд мира – доживали последние дни. Гончар тогда еще был председателем Всеукраинского комитета защиты мира, я – председателем областного Комитета. По всему было видно, что Гончар тяжко болен. Передвигался еле-еле, глаза были потухшие.
После заседания Президиума он подал знак пальцами: Подойди, мол, к столу. И, обхватив руками крышку стола, стал приподниматься…
– Спасибі, друже, за романи… – шепнул он, прикрывая веки. Це дуже добре, що ви відтворили своїх фронтових побратимів…
В этот миг к нам подошел Леонид Вышеславский. Он слышал слова Гончара и, обняв меня со спины, сказал:
– Да, Олесь Терентьевич, Михаил удивил нас всех. Я никогда не думал, что в нем живет такой могучий прозаик…
Но Гончар уже тянул руку к шоферу: Иду, мол, иду…

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ

СОБОР

Світлій пам’яті Олеся Гончара

В місті Новомосковську,
В присамарському жовтні –
Дерева жовті, наче ліплені з воску.
З Божої ласки
Височіє Собор козацький,
Тамуючи всі болі у серці.
Святий, як Афон.
Він встояв у часі,
Мов лицар у герці
З навалами всіх заборон.
Із чорної пітьми сліпої мсти
На нім розстріляно всі хрести.
А з його високої дзвінниці
Зухвальці ниці
Скидали дзвони
В пустирище сонне.
Але минає все –
Час в небуття несе.
Спливло й кошмарів сниво.
Та раптом диво:
Як маяки у морі,
Засяяли на Соборі
Знов узолочені хрести,
Але ще гіркоти
Не випита вся чаша:
Собор козацький у журбі,
Бо в ньому служба служиться не наша –
Московська далебі.
На жаль, не з нами земляки,
Що йдуть життям навпомацки.
Їх спантеличила попівська гра...
Безумним невтямки,
Що вже собор не тільки Троїцький,
А ще й – Олеся Гончара.

1996.

Леся СТЕПОВИЧКА

“Я Й ТАМ ВАС ЛЮБИТИМУ…”,
або
ЗЕЛЕНЕ СВЯТО З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРОМ

Солов’ї України принишкли і заніміли, відчувши, що спинилося серце Олеся Гончара, жайвора космосу степового…
Тиша всеукраїнська тоді настала. І зорі небесні вдивлялись у морок буття українців: що буде далі? Далі було, що є нині: України, вимріяної Олесем Гончаром, немає. Є лиш гасла, гасла і гасла, негаразди, негаразди і негаразди. Та є Олесь Гончар, який починався як великий українець з малесенького джерельця всесвітньої слави.
Віктор КОРЖ

Біленька, мов чаєчка степова у росяних луках, хатка, солом’яна стріха, криниця з журавлем, садочок, металевий тин (замість колишнього дерев’яного). Любовно доглянуте обійстя. Село Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Гніздів’я лелек над дворами. Ружі малинові, серце України. Саме по цій землі зробив свої перші кроки малий Сашко, майбутній корифей української національної літератури Олесь Терентійович Гончар.
“Суха тому називається, – каже сестра письменника Олександра Терентіївна, – що навколо глибокий вологий яр, а село в тім яру поміж гір невеличких лежить, і водою не затоплене”.
На маленькому ганочку, на широкій вулиці сьогодні особливо людно. Хвилюючись, переступаємо поріг, за яким – Світлиця, диво живе, що дихає чебрецем, любистком і м’ятою. Свіжими травами густо встелено долівку, а вікна й старовинні сволоки заквітчано тополиними гілочками. На столиках у двох невеликих кімнатках у глиняних глечиках опасисті оберемки васильків і ромашок. Густий аж до запаморочення дух троєцького клечання, Трійця ж бо Святая! Рушники, теплиться лампада перед старими образами, широка на півхати сільська піч, у кутку рогачі, мисники на стінах. Невеличка етажерка, ліжко, на якому спав школярик, сорочина, кашкет, особисті речі Гончара-підлітка, студента Харківського технікуму журналістики.
Хата-свято, така вже світла, вся пронизана сонячним сяйвом. Екскурсію веде зовсім по-домашньому, як для рідних, Тетяна Владиславівна Бондаревська, двоюрідна племінниця письменника, директор музею Олеся Гончара в селі Суха. Музей-садибу відкрито зовсім недавно, 28 серпня 2000 року. Оригінальну глиняну хатину іззовні законсервовано, покрито плиткою і побілено, дах під черепицею покрито шаром соломи, колись глиняну долівку замінено на дерев’яну підлогу. Роботу по зібранню експонатів, впорядкуванню літературної спадщини очолила вірна другиня і берегиня Олеся Терентійовича Валентина Данилівна Гончар. Допомагали товариші письменника, академік Петро Тронько, двоюрідна сестра Ніна Гордя, родичі й односельці.
Серед багатих літературних експонатів музею – романи, що їх написав Олесь Гончар, від “Прапороносців” до “Собору”. За ними простежується увесь його творчий шлях, що бере початок звідси, із Сухогої
Коли помер Гомер, сім давньогрецьких міст – Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос та Афіни – сперечалися за честь вважатися його батьківщиною. Відкриті під шклом сторінки щоденникових записів Олеся Терентійовича ставлять філософську багатокрапку у давнішній дискусії між двома сусідніми областями: так чий же Олесь Гончар? “Доскіпливо питають – звідки ж таки: з Полтави чи з Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили…” – занотував письменник.
Але якщо точніше, народився майбутній класик літератури в будинку на вулиці Петрозаводській, у Ломівці, що входила в адміністративний ареал міста Катеринослава (тепер Дніпропетровська). Народила Дніпропетровщина, а зростила Полтавщина. Так вже сталося в його напівсирітській долі.
Поет, прозаїк залишається у книгах, у рядках, у своєму Слові. Так, але не тільки. “Wer den Dichter will verstehen, soll zu seiner Heimat gehen”, – сказав Генріх Гейне. – “Хто поета хоче взнати, мусить йти до його хати…”-
Мені пощастило бувати в трьох хатах Олеся Терентійовича. Вони різні, як різні періоди його життя. Немало ми знаємо про Олеся Гончара, життя його досліджене й ретельно описане, та є в цій сухівській хатині щ о с ь, чого не прочитаєш у книжках про нього. Те саме відчуття, яке виникає щоразу і в ломівській садибі-музеї, в якому живе мила, приязна 92-літня сестра письменника Олександра Терентіївна Сова, “бабуся Гончар”, як її з ніжністю називають дніпропетровці. Друга після бабусі Прісі невсипуща берегиня Олеся. Що втратила його, дворічного, не по своїй волі, а стрілася вже з сімнадцятилітнім харківським студентом, ота, що палко молилася, коли він був на війні, і прийняла в свою хату після перемоги. Та, що творила його домашній затишок, і берегла душевний спокій, коли він ночами при світлі гасової лампи писав “Модри Камень”, і “Альпи”, і “Голубий Дунай”, і “Злату Прагу”. Ота старша сестра із народної пісні, що “сідельце знайшла, коня осідлала”.
Сестра Шура, що сьогодні лікує хворих ломівчан, і не тільки їх, а й приїжджих, молитвою і словом. В неї на прийомі можна побачити і відомого актора, і юних молодят, і старших людей. Грошей з відвідувачів Олександра Терентіївна не бере, а ще й почастує їх грушками з “Олесевої груші”. А ще старенька передплачує “Літературну Україну” і хвилюється щоразу, розгортаючи нове число, “а раптом там щось про “братіка” прочитаю”…
Оте щ о с ь відчуваєш і в київській оселі Олеся Терентійовича, коли приязна, гостинна Валентина Данилівна розповідає про свого великого чоловіка в тиші його академічного кабінету-книгозбірні, частує охочих келихом вина. Оте щ о с ь - магічне відчуття живої присутності майстра Слова, над яким розлилася велика Божа милість. Вона – в усьому, в багатотомних фоліантах його книг, якими заповнені полиці, у рум’яних, мов наливні яблучка, щічках трьохлітнього правнука Нестора Гончара-Найди, та насамперед, мабуть, у чарівності і відданості його найближчих і найрідніших жінок, бабусі, сестри і дружини, які мов три янголи-оборонці допомогли йому відбутися, виконати місію Художника й Громадянина на землі.
В Сухій – одна з трьох хат письменника, чи не найважливіша. Тут любили мистецтво, і самі творили красу. Дідусь Гаврило (материн батько) різьбив по дереву, і досі збереглися його рукотворні дива – ослін, стільчики, скриня, а дідусів Гаврилів брат чаклував над скрипками. Гончарів називали по-сільському “теслями”. Дядько Яків, хоч був головою сільради, ходив до церкви, співав у церковному хорі. Серед таких родичів, на тлі райської природи неквапно сходила його зоря, формувалася душа від двох до сімнадцяти років, виглядаючи своє майбуття. А на нього чекали і “окопи над Россю”, і тюрма на Холодній Горі, і фронт, і альпійський воєнний похід з мінометною ротою на Захід, і “молода слава “Прапороносців”, і “юна Валя”, і державні премії, і зустрічі з Йосипом Сталіним, і “голгофа “Собору”, і Асамблея ООН в Нью-Йорку. Усе ще було попереду…
Магія старих світлин на стінах веде інтуїцію глядача до тих єдино можливих висновків – тут жили і продовжують жити добрі люди. Бабуся по матері Пріся, неписьменна Єфросинія Євтихівна, світлий янгол Олесевого дитинства. “Бабуся- найрідніша людина, що була для мене як образ самого народу”, – написав письменник про неї. Це доторки бабусиних вузлуватих, натруджених пальців, її ласкаві долоні замінили дворічному малюкові материнські руки. Бідної матусі, що надірвалася, пиляючи дерево, ще там, тоді, у Ломівці…
Спасибі вам, бабуню Прісино, що казками, народними піснями, молитвою колисали і пестили душу свого любого онука, водили його до церкви, на півчу. “У дитинстві я був дуже релігійний. Найперше завдяки бабусі, – напише він пізніше у свій щоденник. – І те почуття, що відтоді лишилося, не раз потім допомагало мені у житті і творчості”.
“Олесь як приїхав у 1935-м годі до нас, перед Вознесенням, я його вперше дорослим після Сухої побачила, йдемо ми увечері вулицею, а на нашій церкві сичі сидять, і так кричать, а братік і каже: “Сичі лихо віщують”. А наступної ночі більшовики вже церкву й розвалили”, – згадує сьогодні його сестра Шура. – А коли Олесь з війни повернувся, я його питаю: “Ти скажи мені, братіку, чи є Бог? Бо тут кажуть, що треба від нього відмовитися. – А він мені: “Ну а ти сама віриш?” Я кажу: “Наскільки я це розумію, настільки й вірю”. А він мені: “От і вір!” Отак сказав. А ще таке розказував: “На фронті йду, навколо мене хлопці, як снопи падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра”…
Ось на світлині дядько по матері, Яків Гаврилович Гончар, вбраний як сільський інтелігент часів першої світової, косоворотка, піджачок, картуз, – дивиться зі світлини, без усмішки, розважливо, примруживши око. Спасибі вам, дядьку Якове, що приїхали в Ломівку після Пасхи 1920-го й забрали племінника, не побоялися в лихоліття годувати зайвого рота. Взяли собі Сашка за сина замість померлої донечки Надійки. “Життя було суворим, виростав я без родинної ласки..” – згадуватиме письменник. Яка вже там ласка, коли йшлося, щоб вижити, щоб дитя мале підняти!
“Дядя Яків виклопотав із Кобеляк учителя і зібрав сухівських діточок на навчання у хаті розкуркуленого сусіда, що стояла поруч пусткою. А вже у старших класах довелося Олесеві ходити пішки чотири кілометри у сусідню Козельщину, так дядя, щоб хлопець не мучився, винаймав йому там квартиру. Голодно було, ой голодно, як у його повісті “Стокозове поле” про голодомор 33-го, – розказує Олександра Терентіївна Сова. – А потім дядя відвіз його у Харків до технікуму, а з технікуму без екзаменів пішов Олесь вже в університет”.
Спасибі вам, Якове Гавриловичу, що не полишили хлопця лихій мачусі на поталу, вписали в його метрики своє прізвище, зростили, підняли. Бо скільки їх сьогодні, майже через століття, бездомних гаврошів, хлопчаків і дівчаток, блукає вулицями великих міст за живих батьків, риється, нещасних, по смітниках у пошуках шкоринки хліба чи нишпорить у трамваях по чужих кишенях. Від ції жорстокості, від алкоголю і тютюну, від бруду і безнадії ви вберегли свою кровину, сестрине дитя, і за це вам низький уклін і за гробом.
Так почувається і думається в сухівській хаті, а вселаскава господиня пані Тетяна (так звали й маму Олеся) кличе вже до саду, до столу. Там гостей пригощають цілющим на травах чаєм з гарячими пиріжками, що їх несуть і несуть сюди прямо з печі сухівські бабусі у білих хустинках.
А на вулиці співають і грають музики (місцеві, кобеляцькі та полтавські солісти й гурти), кличуть у коло до танцю, до пісні. Тут, у низині, на околиці села, на тлі смарагдового лісу і яскравих дол, такий собі утворився майданчик, на якому вирує-іскриться справжнє народне свято.
“Трійця – зелене свято мого дитинства”– написані поміж дерев і трав слова Олеся Гончара, і сам він дарує земляків своєю знаменитою усмішкою з портрета, що висить на зеленому тинові. Відтак вирішила адміністрація музею, разом з кобеляцьким районним та полтавським обласним начальством влаштувати в селі Сухому Свято Олесевого дитинства.
Старий пасічник з блакитними очима, з козацькими вусами у вишиванці і солом’янім брилі (і не скажеш, що йому далеко за сімдесят!), дід Григорій Жук частує усіх солоденьким. Підходь, хто хоче поласувати сухівським медком! І дівчата, накуштувавшись меду, липнуть-липнуть до діда, мов бджілки, цілують його у щоки й чоло.
На тинах розвішані старовинні рушники, аж очі розбігаються від тендітності барвів. На одному з них червоним і чорним по білому, серед півників і руж напис, який боляче вдаряє в серце: “Хліб всьому голова. 1933”. Баба Настя і баба Ганна, баба Мотря і баба Килина – народні майстрині, господині цих скарбів, відпочивають на лавах, дивляться танці молодих. “Чого ви сидите?! Ходімо танцювати!” – не витримує одна з них, встає зусильно і йде до кола. Інші сміються і похитуються в такт веселого ритму. “А ваші рушники продаються?” – питаю бабу Настю. “Ні!” – “А що, вам гроші не потрібні?” –“Потрібні, а рушника не продам! То – моя молодість”, – відповідає древня, мабуть, столітня бабця.
Виступають перед мікрофоном школярі, читають вірші Олеся Гончара і свої, власні.
Малий школярик, збиваючись від хвилювання, читає власного вірша, який називається «Земляки»:

Той час, коли ось в цій оселі
Жили бабуся з дідусем,
Які ростили свого внука
Сашка й любили над усе

Його, малого сиротину,
Плекали й пестили щораз,
Вже відійшов в далеку днину.
Та знаю я, Він жив у нас.

У нас, у рідній мому серцю,
Такій квітучій слободі,
Далебі, що Сухою зветься,
Сходив Сашко доріжки всі.

Любив Олесь оцю хатинку,
Цей ліс і спів пташок любив.
В людській душі Він стежинку
Для правди в творах проложив.
Сумною звісткою для мене
І для моїх односельчан
Була та звістка, що помер Він,
Олесь Терентійович Гончар.

Сьогодні раді ми вітати
Всіх, хто приїхав у Суху,
Щоб світлу пам’ять вшанувати,
Віддать поваги дань йому.

А я, малий Сашко, горджуся,
Що теж родився в цім селі,
І земляком його зовуся,
Ходжу по сухівській землі.

На рушникові візерунок
Нехай тамує втрати біль.
Приміть, будь ласка, у дарунок
Оцей рушник і хліб та сіль.
Гості із Києва, секретарі НСПУ, письменники Валерій Герасимчук та Ніна Гнатюк вітають зібрання і дарують переможцям конкурсу читців книги і столичні сувеніри. Промовляє від письменників мальовничого краю поетеса Олена Гаран, голова Полтавської обласної організації НСПУ, яка (організація) щойно відсвяткувала своє 50-річчя. Надають і мені слово. І я розповідаю присутнім про те, як у місті Дніпропетровську, де Олесь Гончар закінчив університет, написав “Прапороносці”, зустрів свою кохану, пізніше дружину Валентину, і звідки поїхав до Києва, у світи широкі, вшановується його пам’ять. Клопотаннями громадськості і письменників за підтримки міської влади до 85-річчя Олеся Гончара (2003) відкрито дві меморіальні дошки – на стіні університету і на стіні ломівської хати, вулицю Кірова перейменовано на Олеся Гончара, а ще його ім’я мають наукова бібліотека університету, культурний центр Національного гірничого університету, школа мистецтв, світлиця на факультеті української філології ДНУ.
А ще кажу про те, що сумовита подія 1920 року у Сухій із простого факту родинної хроніки виростає для нас до вселенського символу Людяності, Милосердя, Любові. І що маємо оточити увагою кожну сирітку, кожнісіньку дитину, мусимо ставитися до неї так, якби вже наперед знали – у ній зростає новий майбутній великий письменник, що прославить свій край.

Умру на світанні.
В години робочі
Залишу вам ранок
І чисту на травах росу.
Я й там вас любитиму.
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.
Ще квіттям зійду
Я в полях України.
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий, люди кохані,
І звідти вам вимолю
Сонця й пісень –

написав поет Олесь Гончар.

Усе так і сталося в Сухій, на першому Святі його Дитинства. І роса на травах блищала, і квіття барвисте з полів України буяло, і чиста, щира радість “коханих людей в коханому краю” вирувала немов у чаші, сповненій сонцем по вінця. І пісні були “звідти”, і “якісь тайни з тої праночі”…
О Трійце Святая, символе християнської віри. Ми кладемо хресне знамення трьома перстами, ми тричі цілуємося, вітаючись і прощаючись, ми молимося “Во ім’я Отця, і Сина, і святого Духа”. І дух той трепетним голубом витав над селом Сухим, його мешканцями і гостями. І так гарно думалося про три Олесеві хати (у Сухій – в Ломівці – у Києві), і про три його жінки-берегині (бабусю Прісю – сестру Шуру – дружину Валентину) – про цю Трійцю Святую Олеся Гончара.
Треба нам подбати, щоб свято Олесевого дитинства стало із обласного всеукраїнським і щорічним. Дніпропетровщина (Ломівка) готова підтримати ідею полтавців, а Київ, сподіваємося, не залишиться байдужим, і Україна відгукнеться…

Червень 2006 року


15 16

Січеслав