проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
Драматургія


Надія ТУБАЛЬЦЕВА

ЛОМІВСЬКА ПРОВЕСІНЬ
ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Сценарій телевізійного художнього фільму

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Олесь Гончар, 27–28 років
Валентина, 19–20 років
Олександра Сова (Шура), сестра Олеся, 32 роки
Гаврило Сова, чоловік Олександри, 33-35 років
Василь Бережний, друг Олеся, що приїхав із Києва, 26-28 років
Костянтин, університетський приятель Олеся, 25-27 років
Володимир, 27–28 років
Дівчата, подруги Валентини
Студенти університету
Діти Шури і Гаврила

Події відбуваються у Дніпропетровську 1946 року

СЦЕНА ПЕРША

Монастирський острів. На Дніпрі штиль. На великому камені – О л е с ь Г о н ч а р, одягнений ще по-військовому.

ОЛЕСЬ (голос звучить за сценою). Камінь співає… Який могутній, богатирський голос! Що це за пісня? Гімн, в якому оспівується життя?.. Плач за тими, хто не повернувся з війни ?..
Коли при форсуванні Тиси загинув на угорській землі мій близький друг, хоробрий офіцер, улюбленець нашої роти, я тяжко пережив цю втрату. Не міг з нею примиритись. “Якщо тільки залишуся живим, напишу про тебе! “ – поклявся я тоді, пригнічений горем. Розповім про живих і полеглих побратимів, про їхні страждання, про гіркоту втрат і хміль перемоги. Все це зі мною, вирує в душі.
Камінь співає, і так щемить душа від тієї мелодії. І хочеться написати свою пісню, заспівати її на весь голос, зворушити людські серця своїм словом…

СЦЕНА ДРУГА

Стежкою Монастирського острова іде В а л е н т и н а. Назустріч їй – К о с т я н т и н. Видно, що вони знайомі, але зустріч їхня випадкова.

КОСТЯНТИН. Вітаю, Валю!
ВАЛЕНТИНА. І тобі доброго ранку, Костю!
КОСТЯНТИН (сміється). Вже день!
ВАЛЕНТИНА. Дійсно. Зараз зранку до вечора – суцільний день... Як легко, як гарно на душі, – ще один екзамен позаду!
КОСТЯНТИН. Здала? Відмінно?
ВАЛЕНТИНА. Так. Склала історію літератури. Ох натремтілась, бо лякали, що доцент Гай на екзаменах дуже суворий.
КОСТЯНТИН. З тобою не можна бути суворим.
ВАЛЕНТИНА. Чому?
КОСТЯНТИН. Тому що врода і розум – рідкісне поєднання. До цього і строгий доцент небайдужий...
ВАЛЕНТИНА (усміхається). Дякую, Костю. Приємні слова приємно слухати. (Замріяно.) Юність – це вік весни в житті. Навіть – провесні. Травень буяє красою і так багато обіцяє всім… Мені – також! (Сміється).
КОСТЯНТИН. Мабуть, тобі подобається література?..
ВАЛЕНТИНА. Дуже! Це цілий світ, де панує Слово з великої літери. Життя в слові! Завжди наповнене смислом, почуттями: доцільне і прекрасне… (Після короткої паузи.) Хотілося б знати, чиї твори вивчатимуть студенти, скажімо, через п’ятдесят років?
КОСТЯНТИН (побачивши на березі Дніпра Олеся). Он того молодика, який сидить на камені на березі Дніпра. Мабуть, слухає, про що камінь співає. Це Олесь Гончар.
ВАЛЕНТИНА (удавано байдуже). Він працює асистентом нашої кафедри. Ви з ним знайомі?
КОСТЯНТИН. Авжеж. Інколи на човні катаємось разом. Олесь дуже талановитий. Друкувався ще до війни. Зі студентської лави добровольцем пішов на фронт, був мінометником. Герой і красень.
ВАЛЕНТИНА. Розповідали, що на літстудії він читав уривок зі свого роману “Прапороносці”… Всі в захопленні… На жаль, я тоді не змогла бути… А це з його поезії тобі знайоме: “Бо то ж недомріяна мрія, то вірність його комусь. Напис на танку біліє: “Жди, я вернусь”? Мені ці рядки чомусь душу перевертають.
КОСТЯНТИН Війна – вічна тема. Скільки вже написано про неї, але, мені здається, так, як пише Олесь, ніхто ще не писав.
ВАЛЕНТИНА. Ти також захоплений його творчістю.
КОСТЯНТИН. У нього своя авторська позиція. Віра в те, що не знецінюється навіть серед жахів війни. Віра у високе призначення людини, у дружбу, вірність у коханні… Повір, колись в усьому світі читатимуть “Прапороносців”.
ВАЛЕНТИНА. Як це романтично!
КОСТЯНТИН. Без романтики життя сіре й марудне. Надто ж коли така реальність! За півстоліття – дві світові війни! Тирани відправляють в пекло цілі народи.
ВАЛЕНТИНА. Гадаєш, Гончар написав правду про війну?..
КОСТЯНТИН. А хіба може хтось претендувати на об’єктивність, розповідаючи про війну? Олесь каже: “Якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб прорватись до правди”. Я переконаний, що він до правди прорвався.
ВАЛЕНТИНА. Тоді вона мучитиме його все життя… І сама війна, і правда про неї…
КОСТЯНТИН. Думаю, що так. Давай я познайомлю тебе з Олесем. Хочеш?
ВАЛЕНТИНА. Хочу. Тільки острах бере, бо він здається мені недосяжним у своїй величі…
З’являється В о л о д и м и р, гукає В а л е н т и н у здаля.
ВОЛОДИМИР. Валечко! (До Костянтина.) Привіт, Костю! Ох парубоче-перелеснику!.. (До Валентини) Чому ж це ти, дівчинко, зникла? Виходжу з екзамену, туди-сюди – тебе немає. Добре, дівчата сказали, що ти пішла на Монастирський острів… Ми ж сьогодні йдемо в театр на “Сорочинський ярмарок”! Забула, Валечко?
ВАЛЕНТИНА. Я не хочу сьогодні до театру.
ВОЛОДИМИР. Ти жартуєш? Я ж купив квитки...
ВАЛЕНТИНА. Підемо іншим разом. На “Приборкання непокірливої”. Або ж краще – на “Підступність і кохання”…
ВОЛОДИМИР. Та що це з тобою, дівчинко? Не дратуйся. Хіба я тебе чимось образив?
КОСТЯНТИН. Не сваріться. Ідіть уже на той “Сорочинський ярмарок”.
Володимир хоче забрати Валентину, але вона відстороняється, прислуховується.
ВАЛЕНТИНА. Хтось так дивно співає. Ніби і не людський голос…
КОСТЯНТИН. То молодість ваша співає, Валю.
ВОЛОДИМИР. А я нічого не чую. Ходімо, дівчинко.

СЦЕНА ТРЕТЯ

На лаві у дворі на Клубній, 25 О л е сь і В а с и л ь.

ОЛЕСЬ. От добре, друже, що ти приїхав!
ВАСИЛЬ. Скоро і ти поїдеш до Києва. Там душу й відведемо розмовами про літературу й суперечками навколо неї. …Олесю, як би це тобі делікатніше сказати… маєш, друже, дещо кепський вигляд. Молодий красивий лицар, а такий блідий, що й засмага не рятує. Недосипаєш ?
ОЛЕСЬ. Нема коли, Василю. Закінчую роман.
ВАСИЛЬ. Вдень університет, вночі роман. Бачиш – тарілка повна недопалків. Коли ж то вже закінчиться цей твій роман з війною?..
ОЛЕСЬ (із сумом). Для багатьох моїх друзів він давно закінчився. На віки вічні…
ВАСИЛЬ (змінює тему розмови). Отруюєшся випарами карбідної лампи, виснажуєшся роботою. Нарешті просто недоїдаєш…
ОЛЕСЬ. Неправда. Я не думаю про їжу, значить, не голодний. Важко не мені, а сестрі. Як вона примудряється всіх нагодувати – сія тайна точно великою є… Головне, Василю, що цей курінь гріє мене не розпеченою до червоного плиткою, а теплом доброти і турботи моїх рідних. Гаврюша на заводі, сестра на базарі, діти під столом вовтузяться, самосад насічений, а я, оповитий димом, перебуваю в світі образів…
ВАСИЛЬ. Не життя, а суцільна ідилія… Щоби домалювати її, скажи відверто, а чи не сватають тебе тут?
ОЛЕСЬ (усміхається). Сестра старанно нахвалює одну дівчину, але я так само старанно відмовляюсь знайомитись.
ВАСИЛЬ. Може, мені взятися за цю справу?.. Та, мабуть, ні. З друга сват поганий. Чогось не побачу, потім буду винний. А твоїй сестрі сватання можна довірити.
ОЛЕСЬ (помовчавши, читає уривок з щоденника). “Коли я сиджу в кімнаті і чую радісні дзвони, що долітають від церкви, і весь світ в цей великодній ранок мені здається особливим, ніби й справді воскрес Бог і йде по землі, розсіваючи щастя, злагоду між людьми… І думається про те, що життя, незалежно від нас, до ”безумства прекрасне” і сповнене ясного, а не сліпого кохання”.
ВАСИЛЬ. Так ти закоханий?..
ОЛЕСЬ. Безтямно і безнадійно.
ВАСИЛЬ. То в чому річ? Одружуйся собі з Богом.
ОЛЕСЬ. У неї інший обранець…
ВАСИЛЬ. І ця особа віддала перевагу не тобі, а іншому? Важко в це повірити.
ОЛЕСЬ. Я з нею навіть не знайомий. Нічого про неї не знаю, але тільки про неї й думаю. І нічого не можу з собою вдіяти.
ВАСИЛЬ. Так освідчись їй.
ОЛЕСЬ. “…Я вас кохаю, хочу, щоби ви стали моєю дружиною”. Так? Де й на що ми житимемо – не маю поняття. Що я їй можу запропонувати, окрім любові?.. (Пауза) До того ж, я письменник і повинен присвятити життя творчості…
ВАСИЛЬ. Ні, чогось іншого ти боїшся.
ОЛЕСЬ. Ой, друже, самого шлюбу я боюсь! Щоб не вийшло, як в тому анекдоті: перед шлюбом – він говорить – вона слухає, перший рік по шлюбі – вона говорить, він слухає, пізніше – обоє кричать, сусіди слухають…
ВАСИЛЬ (сміється). Сміх і гріх. (Пауза.) Але ця фабула, як мені здається, не для твого роману…
ОЛЕСЬ (палко). Я хочу, щоби вона кохала мене так, як я її кохаю! Щоби була мені другом, однодумницею, музою… і все таке інше. Шлюб – це, можливо, найсерйозніший крок в житті людини.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Ш у р а повертається додому, в Ломівку з міського базару. В а л е н т и н а іде в місто.

ШУРА. …У нас цього року вродила абрикоса. Приходь, візьми скільки донесеш.
ВАЛЕНТИНА.У нас є…
ШУРА. Ваша жерделя, а наша – каліровка, просто мед. Правда, дерево таке старезне, високе, що й не влізеш. Та нічого, брат нарве з драбини.
ВАЛЕНТИНА. Негарно дівчині ходити у двір, де живе неодружений парубок.
ШУРА. Не прийдеш?..
ВАЛЕНТИНА. Ні…
ШУРА. Однаково, за ним будеш. Мені знання було таке, коли ти ще була як моя Вірунька. (Сміється.) Дають такі знання в університеті?
ВАЛЕНТИНА (також усміхається.) Не дають.

СЦЕНА П’ЯТА

В а с и л ь і О л е с ь там же. Заходить з вулиці Ш у р а.

ШУРА. Базар був сьогодні – горе та й годі.
ВАСИЛЬ. Та ж не “Сорочинський ярмарок”. Часи важкі.
ШУРА. Була і я колись у Сорочинцях. Ой люду зібралося! Але жодного поганого слова не почула: так мирно балакають, як ото ми з вами… А чого це ви, друзі, такі сумні? Мабуть, розмовляли про своє, парубоче, а я перебила?
Ш у р а, збираючись іти, куйовдить чуба О л е с ю.
ВАСИЛЬ. Ви, Шуро, як дівчина. Хто вас не знає, ніколи не повірить, що ви Віруньці не сестра, а мати.
ШУРА. Васильку, а із Сашком ми схожі?
ВАСИЛЬ. Не тільки зовні, але й вдачі подібні: обоє сильні духом і щедрі серцем.
ШУРА. Сашуня – людина великого розуму, таких, може, і в світі небагато. А я – зовсім грамоті не вчена.
ОЛЕСЬ. Шуро, ніякою освітою мудрості не здобудеш. А ти у нас мудра.
Розчулена Ш у р а витирає очі.

ШУРА (до Василя). Я за братика щодня молилася, як він на війні був. А зараз розумію, що його сам Бог оберігав, бо Сашко мусить велику службу Україні послужити.
ОЛЕСЬ. Можливо, було Боже втручання. Але, я певен, що твої та бабусині молитви рятували мене на фронті.
ШУРА (підхоплює). Бабуся наша така трудівниця, така набожна та чуйна до чужого лиха. Господи, така людина своїми благаннями кулю відведе.
Знову витирає зволожнілі очі й іде. Чоловіки якийсь час мовчать.
ВАСИЛЬ. Олесю, бачу, ти зовсім не прагнеш опинитися в гущі літературних подій Дніпропетровська…
ОЛЕСЬ. У мене є виправдання: навчання, роман … А чого варта ця щоденна дорога до міста довжиною у тринадцять кілометрів? В один кінець… Але я не цураюсь товариства літераторів. Особливо цікавим мені здається один наш студент – Павло Загребельний. Ти подивись, яка образність мови: “Туман був такий густий, – кинеш грудку – залишиться дірка”. Гарно, правда?
ВАСИЛЬ. Дуже гарно.
ОЛЕСЬ. …Василю, я був зворушений тим, як ти сприйняв критику на мою новелу “Модри Камень”: “замахав руками”, “голосно заговорив”…
ВАСИЛЬ. Бо та критика абсолютно безглузда. Чимало з тих, хто розуміються на справжній літературі, того дня "замахали руками"...
ОЛЕСЬ. Але факт є фактом. Я входжу в світ літератури з тавром на лобі.
ВАСИЛЬ. Ніщо не може тебе збити з дороги. Ти талановитий!
ОЛЕСЬ. Мене ця історія з новелою паралізувала… Я хотів би зараз одного, щоби література відчепилася від мене, не переслідувала мене, як манія…
ВАСИЛЬ. Під страшними ударами долі не зламався, а зараз “лазаря заспівав”: нехай література відчепиться від мене…
ОЛЕСЬ. Цей удар свої нанесли, з-за спини!
ВАСИЛЬ. Які свої? Свій не вдарить в спину, не зрадить, не відвернеться, коли потрібна його допомога, не оббреше, коли треба захистити.
ОЛЕСЬ. Ця розгромна стаття про новелу вплине на долю роману. Підтримки чекати нізвідкіль, кожен озирається.
ВАСИЛЬ. Їдь у Київ, до Тичини.
ОЛЕСЬ. Павло Григорович не захоче прийняти мене. Він міністр, а я учорашній студент, та ще й по його міністерству.
ВАСИЛЬ. Слухай, учорашній студенте, у тебе талант рівня Коцюбинського, а ти торочиш про субординацію.
ОЛЕСЬ. Я знаю, ти мені впускаєш у кров наркотик похвал для посилення діяльності серця і підтримання духовного здоров’я. Але, слава Богу, я знаю, хто я. Я – Олесь Гончар. Все.
ВАСИЛЬ. Я в цьому не сумніваюсь. Краще скажи, – ти рукопис “Прапороносців” до Києва надіслав?
ОЛЕСЬ. Юрій Яновський пише, що готує “Альпи” до друку.
ВАСИЛЬ (радіючи). Твоя зірка сходить, друже!
ОЛЕСЬ. Там, на війні, було важко. Смерть, кров, біль… А хіба зараз легше, Василю? Може, то не моя зоря сходить, а нова Зірка Полин…
ВАСИЛЬ. Я тебе розумію: важко бути людиною. Щодня. За будь-яких обставин. Немає науки, яка б учила жити по совісті. Що таке со-вість? Сукупна правдива вість Богові про народ, чи навіть про людство. І в ній має бути завжди твоя частка.
ОЛЕСЬ (палко). Як я люблю Україну! Я готовий – як Шевченко – проклясти за неї святого Бога…
ВАСИЛЬ. Ти і за мирних часів, друже, будеш на передовій, під постійним вогнем.
СЦЕНА ШОСТА

О л е с ь, Ш у р а, Г а в р и л о на своєму подвір’ї.

ШУРА (чистить картоплю). Братику, ти дуже зайнятий?
ОЛЕСЬ (пише за столом). Та ось… пишу ділового листа.
ШУРА. Це ще до війни було: зайшла я до модистки, вона тут недалеко живе, щось там пошити, вже й не згадаю.
ОЛЕСЬ. І не згадуй.
ШУРА. А в неї дівчинка – така гарна, як писаночка. Подивилась я на тую дівчинку і ніби знання якесь мені стало: буде вона мені невісткою… Мабуть, думаю, наш зведений брат Вася з нею одружиться. Але Вася загинув. (Помовчавши.) А з тієї малої така дівка виросла – очей не відведеш. Та ще й розумна. Треба таки, братику, тобі з нею познайомитись…
ОЛЕСЬ (продовжує писати). Думаю, що не варто цього робити.
ГАВРИЛО (щось лагодить). Олесь тут не затримається. Чула ж – його запрошують до Києва.
ОЛЕСЬ. До аспірантури.
ГАВРИЛО (Шурі). Ти розумієш, якої відповідальності вимагає розум?..
ОЛЕСЬ (уважно дивиться на зятя). Правильно.
ГАВРИЛО. Але чим більше людина знає, тим менше вірить в дива.
ОЛЕСЬ (сміється). П’ятірка з філософії, Гаврило!
ШУРА. Без віри в диво не можна жити. У сусідів у сорок четвертому німці спалили хату. Люди прийшли, дивляться, а на стіні висить ікона – ціла-цілісінька. Значить, благословляв їх святий Микола-Чудотворець: відбудовуйтесь і живіть з миром.
ГАВРИЛО. Густо, Шуро, говориш. Та краще б Чудотворець не тільки сам врятувався, а й хату сусідам зберіг…
ШУРА. То не нашого розуму діло.
ОЛЕСЬ. Яке ж ви, любі мої, гарне подружжя!
ШУРА. І ти б міг собі у Ломівці знайти дружину на все життя. Та не слухаєш старшу сестру. Хіба ж я не розумію, яка дівчина тобі потрібна?..
ОЛЕСЬ. Я таку зустрів, але вона не вільна.
ГАВРИЛО. Одружена? Ох, Олесю…
ОЛЕСЬ. Заручена.
ГАВРИЛО. Відбий! Ти ж солдат!
ШУРА. Порадник знайшовся! Відбити, а потім жити у прокльонах.
ГАВРИЛО. (Олесю) А ти дівчині освідчився?
ОЛЕСЬ. Та ні.
ШУРА. Здрастуйте, я ваша Настя! Може, ви з нею і не знайомі?
ОЛЕСЬ. Так…
ШУРА. В розвідку ходив, “язиків” брав, а перед дівчиною оробів.
ГАВРИЛО. Шуро, може, нам не треба… про це?
ШУРА. Треба.
ГАВРИЛО. Я, мабуть, піду, покличу дітей на вечерю.
Г а в р и л о іде.
ШУРА. А звідки ти, братику, знаєш, що та дівчина заручена?
ОЛЕСЬ. Випадково почув, як хлопець, наш студент, перед друзями вихвалявся, ніби восени з нею одружується.
ШУРА. Поговори з дівчиною, бо потім все життя жалкуватимеш.

СЦЕНА СЬОМА

За столом у дворі: Ш у р а, О л е с ь, Г а в р и л о. Діти граються поруч.
Дорослі по черзі розповідають народні оповідки, анекдоти. Потім співають:

Ой, хто теє відерце дістане,
Той зі мною на рушничок стане,
Той зі мною на рушничок стане…

СЦЕНА ВОСЬМА

В коридорі університету. Біля вікна стоїть О л е с ь. Обличчя сумне, в постаті – напруга. Підходить К о с т я н т и н.

КОСТЯНТИН. Олесю, тобі зле?..
О л е с ь не відповідає
КОСТЯНТИН (торкається плеча Олеся). Тобі погано?
ОЛЕСЬ (виходить із заціпеніння). Вибач, не почув, про що ти запитуєш.
КОСТЯНТИН. Просто хотів привітатися…
ОЛЕСЬ. …Ось дивився на мирне місто: тихий двір, діти граються…І пригадався лютий сорок п’ятого. Це сталося на річці Грон, північніше Будапешта. Тільки рік минув з того часу, Костю! Прокинувся о шостій ранку від неймовірного гуркоту артилерії. Небо червоне від зграй снарядів та мін. Снаряд влучив у кімнату. Стало темно, і я почув, як на мене валиться глина. Чекаю, коли звалиться стеля. Упав на ноги гардероб. Світло пролилося крізь діру, вивалену снарядом. Майнуло забобонне: “Хтось за мене молиться…” Потім танки у ярузі. Свистов каже: “Їдь за мінами”. Кулемети б’ють зліва. Сів на коня, проскочив у Барт. Їду з мінами. По дорозі хтось гукає. З-під шинелі піднімає закривавлену голову Свистов. Тяжко поранений і контужений. Його винесли, а всі інші там залишились… Комполка убито гранатою в рукопашній. Прекрасний був чоловік, маленький смуглий таджик, високоосвічений (академік) і хоробрий. Генерал плакав. Багато було паніки, а танків ще більше. Наш полк підбив 15 штук. Дощ, відлига, смертна нудьга… Віриш, пригадавши все це, ледве стримався зараз: вити хочеться по-вовчому, не те що кричати.
КОСТЯНТИН (недоречно). Мені казали, вовки з України під час війни забігли аж на Кавказ. Тепер рискають там величезними зграями… (Пауза). Олесю, ти не стримував крик болю, коли писав роман про війну… Але вона закінчилась.
ОЛЕСЬ. Ні, Костику, вона не закінчилась, це ми перемогою припинили її.
КОСТЯНТИН. Так. А тепер болісно звикаємо до миру. (Пауза). Олесю, почитай мої вірші, якщо маєш час (дає зошит).
ОЛЕСЬ. Час маю. Не вір, друже, людям, які скаржаться, що не мають часу на важливі діла. Звичайно, час вимагає раціонального ставлення до себе, але на гарні, добрі, цікаві справи, особливо, – на творчість його завжди вистачає.
КОСТЯНТИН. Правду кажеш. У Творця вистачило часу створити цілий білий світ…
З’являється купка дівчат, серед них – В а л е н т и н а. О л е с ь з тугою дивиться на неї. К о с т я н т и н помічає його погляд.
КОСТЯНТИН. Дівчата з нашого курсу. Просили, щоб я тебе з ними познайомив… Як сороки – стрекочуть безупинно.
ОЛЕСЬ (дивиться на Валентину і не чує, що каже Костянтин). Так…
КОСТЯНТИН. Всі ми заново учимось бути веселими. Як той, хто після операції учиться ходити. Якось нестримно й дико хочеться щастя. Ми переможці і не маємо права почуватися нещасливими.
ОЛЕСЬ (переводить погляд на Костянтина, очі його зволожніли). Я тобі дуже вдячний…
КОСТЯНТИН. За що?.. Розумію, хочеш побути на самоті. До зустрічі?
ОЛЕСЬ. До завтра.
О л е с ь стрімко іде коридором, його наздоганяє В а с и л ь. Виявляється, він спостерігав за розмовою О л е с я й К о с т я н т и н а і не хотів їм заважати..

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

В а с и л ь і О л е с ь на лаві у парку

ВАСИЛЬ. Знаєш, мені подобається Дніпропетровськ.
ОЛЕСЬ. Мені також. Навіть такий, в руїнах. Я люблю це місто з його розмахом, заводами, з проспектом, що поліз кудись, ніби в небо… Тут світла стільки, як ніде.
ВАСИЛЬ. Однак ти прийняв вірне рішення – треба їхати до столиці.
ОЛЕСЬ. Чесно кажучи, я в цьому не переконаний.
ВАСИЛЬ. Ще передумаєш?!. Дивись мені... (Пауза.) Олесю, яке твоє улюблене місце на Дніпрі?
ОЛЕСЬ. Поріг Ненаситець.
ВАСИЛЬ. Давай відвідаємо старого дідугана з таким гарним, козацьким прізвиськом – Ненаситець?
ОЛЕСЬ. Гарна ідея. Шкода, що кам’яного велетня заховали від товщею води. Приборкали. Лоцмани кажуть, що поріг Ненаситець колись ревів так, що за тридцять верстов було чутно. Так, мабуть, тільки слов’янські боги вміли співати. Сварог чи Стрибог… А знаєш, я чую, як співає каміння…
ВАСИЛЬ. У тебе лірична душа, тому і в прозі твоїй так багато поезії. Романтику, твоя душа зіткана з любові і віри в добро.
ОЛЕСЬ. Цю слабкість мені можна пробачити. Знаєш, я думаю, що прийде час, коли на пишних луках романтики людоненависники висіватимуть бур’яни. Бодлер писав про “Квіти зла”. А то вже буде час не квітів, а будяків зла. Нас труїтимуть виправданням насильства і розбещеності, цинізмом і брехнею. Але земля наша свята, в ній – незбагненна таємниця самоочищення. І щасливими в Україні почуваються тільки ті, хто любить цю землю. З ненависті життя тут стає пекельним. Так, ми романтики: і я, і ти, і Костик, і…, і це найбільший наш талант.
ВАСИЛЬ. В університеті я невільно став свідком щемливої сцени…
ОЛЕСЬ. Якої?
ВАСИЛЬ. Побачив, як ти дивишся на одну дівчину. Це вона?..
ОЛЕСЬ. Вона. (Василь широко усміхається.) Весело тобі… А мені хоч кричи.
ВАСИЛЬ. Радію, що ти закохався в таку чарівну дніпрову мавку.
ОЛЕСЬ. Але…
ВАСИЛЬ. Пам’ятаю: ти маєш їхати до Києва і присвятити себе літературі. Їдь, друже, в добрий час. А дніпрова мавка нехай одружується з іншим… Олесю, давай я вас познайомлю!.ОЛЕСЬ. Костя мав зробити тільки-но те ж саме…
ВАСИЛЬ. А ти?
ОЛЕСЬ. Відступив.
ВАСИЛЬ. Чому?
ОЛЕСЬ. Пережив перед цим болісний напад…
ВАСИЛЬ. Знову війна виходить?
ОЛЕСЬ. Так… А побачив дівчину, і знову защемило в грудях, вже від кохання. Тепер пізно щось міняти.
ВАСИЛЬ. Не пізно.
ОЛЕСЬ. Дуже скоро ми з тобою поїдемо звідси… (Пауза.) Все з часом забудеться…
ВАСИЛЬ. Скоро поїдемо – так, а чи забудеться – невідомо.

СЦЕНА ДЕСЯТА

В а л е н т и н а і В о л о д и м и р розмовляють біля університету

ВОЛОДИМИР. Валечко, думаю, що нам варто одружитися.
ВАЛЕНТИНА. А я так не думаю.
ВОЛОДИМИР. Валю, хіба я тобі не подобаюсь?
ВАЛЕНТИНА. Подобатись може багато людей, а кохаєш тільки одного.
ВОЛОДИМИР (здивовано). Валечко, хіба цей один-єдиний – не я?
ВАЛЕНТИНА. Ні, Володю, не ти…
ВОЛОДИМИР. Я не вірю. Ми так довго дружили, і все було так добре…
ВАЛЕНТИНА (схвильовано). Вибач, будь ласка, але я нічого не можу з собою вдіяти.
ВОЛОДИМИР. Значить, тебе таки спіткало це лихо – ти безтямно закохалась?..
ВАЛЕНТИНА. Так. І ти знаєш, навколо все одразу змінилось…
ВОЛОДИМИР. А цей… твій обранець, в тебе також закоханий?
ВАЛЕНТИНА. Ми з ним навіть не знайомі.
ВОЛОДИМИР (насмішкувато, навіть трохи глузливо). Артист кіно чи що?
ВАЛЕНТИНА. Художник слова.
ВОЛОДИМИР. Потрібна ти йому, як сіромі лихо… (Валентина поривається іти.) Валю, вибач. Послухай мене. Страшна війна забрала чоловіків. Уяви, скільки дівчат залишаться одиначками. А ти відмовляєшся від реальної пропозиції заради якоїсь химери. Художник слова… Зачекай, ти закохалася в цього гордовитого “прапороносця” який ходить завжди у військовому (знущально) обмундірованії? Скинь рожеві окуляри, дівчинко, і подумай про себе. Життя одне. (У пориванні до неї. ) Я зроблю все, щоб ти була щасливою!
Відсахнувшись від нього, В а л е н т и н а трохи розгублено посміхається і йде.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА.

О л е с ь і Ш у р а. Олесь збирається іти з двору.

ШУРА. Скоро їхати, а ти заходився подорожувати.
ОЛЕСЬ Я обіцяв Василеві, що чекатиму його в Старому Кодаку.
ШУРА. На все у тебе час знайшовся в Ломівці. Все встиг. А з Валентиною так і не познайомився.
ОЛЕСЬ. Її звуть Валентиною?
ШУРА. Я ж тобі казала.
ОЛЕСЬ. Не казала.
ШУРА. Так зараз кажу. Тільки ти все одно нічого не слухаєш. Валя – донька модистки, студентка, учиться у вашому університеті.
ОЛЕСЬ. Шуро… І ти хотіла мене зазнайомити з нею?
ШУРА. Звісно! Ти чому так зблід? Хай Бог милує…
ОЛЕСЬ. Де вона живе?
ШУРА. За школою. Там, де тополя висока… Так що, – підеш знайомитися?..
ОЛЕСЬ. Ні, піду освідчуватися.
О л е с ь швидко іде. Ш у р а заклякла стоїть серед двору.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

В а л е н т и н а з подругами готуються до екзамену.

ПЕРША ДІВЧИНА (читає). Юрій Яновський. “Вершники”. Правдивість зображення в романі подій громадянської війни… (До Валентини.) Валю, ти не слухаєш. Повертатися до теми не будемо.
ВАЛЕНТИНА. Я добре знаю цей матеріал.
ДРУГА ДІВЧИНА. Валя без підготовки здасть (До Валентини) А хто з українських письменників тобі подобається найбільше?
ВАЛЕНТИНА. Валеріан Підмогильний – знаєш такого?
ПЕРША ДІВЧИНА. Навіть не чула.
ВАЛЕНТИНА. Це наш земляк. Я в бібліотеці знайшла його роман “Місто”.
ДРУГА ДІВЧИНА. Про Дніпропетровськ?
ВАЛЕНТИНА. Скоріше, про Київ. Місто-випробовування. Молодий, талановитий чоловік потрапляє із села у це місто, яке його ламає і нівечить.
ПЕРША ДІВЧИНА. Звичайно, такі спокуси…
ДРУГА ДІВЧИНА. А які можливості!
ВАЛЕНТИНА. Герой роману мріє будь-якою ціною посісти гідне місце у тому середовищі і переконаний, що заслуговує на нього. Прагне вийти в люди. Тобто, не ставить собі за мету бути Людиною з великої літери, яку неможливо не помітити, а саме – вибивається в люди. Зрозуміло, – велика літера багато до чого зобов’язує. Герой роману забуває про відповідальність, і місто мстить йому за це.
ПЕРША ДІВЧИНА. Чому ми не вивчаємо в університеті цей роман?
ВАЛЕНТИНА (не чує, бо продовжує говорити, звертаючись до себе). Підмогильний сам колись поїхав до Києва, і місто не зламало його. Але письменник попереджає: загроза велика… І ось інший молодий письменник залишає передмістя, в якому живе, і збирається до столиці. Їде, окрилений першими успіхами. Переможець. А чи не зламає його столиця?..
ДРУГА ДІВЧИНА. Валю, про кого ти говориш? Кого маєш на увазі?
ПЕРША ДІВЧИНА. Олеся, брата Шури Сови, що тепер асистентом у нас на кафедрі. Кажуть, йому запропонували аспірантуру у Києві.
ДРУГА ДІВЧИНА. Гончара не зламаєш. Він як дуб, якого тільки з коренем можна вирвати з землі.
ПЕРША ДІВЧИНА. Гарний чоловік, такий серйозний. Інколи – аж суворий.
ДРУГА ДІВЧИНА. Його зять Гаврило казав моєму батькові, що Олесь, як козак поранений, – стогне тільки уві сні, щоби ніхто не здогадався, що йому погано, і не жалів його.
ВАЛЕНТИНА. То з нього війна виходить. Напише роман, і відпустить.
ПЕРША ДІВЧИНА. Я тебе розумію: через такого чоловіка і від нареченого можна відмовитись…
ВАЛЕНТИНА. Я не збиралась заміж за Володимира.
ДРУГА ДІВЧИНА. Правда? А він казав на курсі, що восени ваше весілля…
В а л е н т и н а підхоплюється.
ПЕРША ДІВЧИНА. Валю, ти куди?
ВАЛЕНТИНА. Котра година?
ДРУГА ДІВЧИНА. Друга.
ВАЛЕНТИНА. Мушу йти. Вчіть без мене.
В а л е н т и н а йде. Дівчата продовжують вчити білети. З’являється О л е с ь.
ОЛЕСЬ. Доброго дня. Я розшукую Валентину.
ДРУГА ДІВЧИНА. Вона нещодавно пішла.
ПЕРША ДІВЧИНА. Дуже кудись поспішала. На зустріч, напевно. Або ж на побачення...
ОЛЕСЬ (із розчаруванням у голосі). Вибачте, що завадив.
ДІВЧАТА. Та що ви?!
О л е с ь швидко йде.

СЦЕНА ТРИНАДЦЯТА

О л е с ь стоїть на камені, на березі Дніпра в Старому Кодаку.
За кадром звучить українська дума у виконанні кобзаря.

ОЛЕСЬ (монолог за кадром). Якщо твоїх дітей, Україно, катують, залякують, змушують мовчати, – стогнуть дніпрові пороги… Коли ж нас вчать брехати, – від гніву кричить і каміння. Тягни, батьку Ненаситцю, свою тужливу пісню. Люди зневірені, але ж не глухі – рано чи пізно почують правду.
За кадром продовження кобзарської думи.
Човном по Дніпру пливуть В а с и л ь і В а л е н т и н а. О л е с ь, побачивши їх, підходить до води. Коли човен торкається берега, забирає з нього Валентину і тримає в обіймах.
ОЛЕСЬ. …Я вас кохаю, Валю.
ВАСИЛЬ (відштовхує човна від берега і говорить сам до себе). Прямо як у літописі: перевізник доставляє переможцю його наречену… А який натиск! Ненаситець! Вихопив дівчину з човна, пригорнув до себе і уже, мабуть, ніколи не відпустить. Коханням і не можна насититися, якщо це почуття на все життя…
В а с и л ь озирається. О л е с ь і В а л я стоять на березі, обійнявшись. Знову звучить: “Я вас кохаю, Валю”
Монолог Олеся Гончара (голос за кадром)
ОЛЕСЬ. Я, очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні, і я зустрічаю світанки у саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч мені духмяними хвилями. Це буде або величезне щастя, або розчарування назавжди. Але ні! Не може бути розчаруванням! Я зачарований наскрізь, в крові, навік!

Кінець


Олександр ЗОБЕНКО


КОБЗА – МЕЧ ДЛЯ ЛИЦАРІВ ДУХУ

Заповітне

Ім'я Олександра Григоровича Зобенка добре відоме в журналістських і письменницьких колах Січеславщини. Читацький резонанс мали його публіцистичні статті, оповідання і памфлети на захист рідної культури. Активно друкувався у виданнях "Борисфен", "Літературне Придніпров'я", "Січеславський край", "Джерело", "Кримська світлиця", "Літературна Україна", "Кур'єр Кривбасу" та багатьох інших. Олександр Зобенко є автором книг для дітей "Тополиний біль", "Принц – чуйне серце", "Вухатий мудрагель". Пам'ятні його рецензії на волелюбні книги Василя Ковалюка, Гаврила Прокопенка, Наталки Нікуліної, Григорія Омельченка, Григорія Бідняка, Володимира Заремби і багатьох інших.
Багаторічна творча дружба єднала О.Г. Зобенка та І.М. Шаповала. Олександр Григорович подав ідею та став упорядником книги Івана Шаповала "Козацький батько. Образ Дмитра Івановича Яворницького в спогадах письменників, діячів культури і науки". Багато з ентузіазмом робив, аби домогтися фінансування цього видання фондом "Відродження".
Тож, коли нарешті книга вийшла друком, перший її примірник Іван Максимович подарував другові: "Любому й дорогому, найріднішому побратимові Олександру Григоровичу Зобенку. Від щирого серця й від усієї душі. Спасибі, що й ти приклав руку до цієї книги. Хай щастить тобі. Ів. Шаповал. 10.ІХ.98".
Іван Максимович був першим читачем п'єси О. Зобенка "Плаче кобза..." У його помешканні автор познайомився із донькою Олекси Коваля Лесею, а потім тонко окреслив образ юної Кобзарівни у цій "трагедії віку", як означив свій твір про репресованих бандуристів.
О.Г. Зобенко лишив у спадок рукопис оповідань, бувальщин, п'єс під назвою "Срібло на спориші", заповів видати. Письменник Григорій Білоус, лауреат міжнародної премії імені Г. Сковороди, голова Черкаської письменницької організації, ознайомившись із розділами цієї книги, пише у передмові, що вона стане подією в літературному житті. На жаль, спонсори ще не відгукнулися.
Часопис "Холодний Яр", редагований Г. Білоусом, опублікував п'єсу Олександра Зобенка "Плаче кобза..." у ч. 3-4, 2005 р. Через кілька місяців у с. Кліщинці на Черкащині відбувалося яскраве мистецьке свято на честь 165-річчя уродженця села, видатного драматурга і актора Михайла Старицького. З-поміж інших лауреатом літературно-мистецької премії імені М. Старицького посмертно було названо і Олександра Зобенка – за п'єсу "Плаче кобза..." Це тим більш приємно, що Кліщинці – сусіднє село із Вереміївкою, де народився автор п'єси. Через недугу я не змогла поїхати на запрошення керівників Чорнобаївського району на ці урочистості. На моє прохання отримав батьківський Диплом відомий поет і романіст, легендарний автор пісні "Степом, степом..." Микола Тодосійович Негода. З ним Тато товаришував, листувався... Доземний уклін Вам, земляки-добротворці!
Вважаю своїм духовним обов'язком познайомити з цим твором і січеславців. Адже головний персонаж п'єси – кобзар із Підгородного Олекса Семенович Коваль. Тут діють видатні січеславці – Дмитро Яворницький, Олесь Гончар, Іван Шаповал, в образі Петра Жайвора відбилися риси журналіста, редактора Петра Євдокимовича Орлика. Трагедія репресованого кобзарства відтворює долі інших історичних осіб краю.
Тут – духовна непокора народу комуністичній тиранії, мужнє благословення Дмитра Яворницького патріотів: "Нас гнуть, а ми не гнемося!" І недарма, бажаючи підкреслити особливу святість кобзи для українців, Олександр Зобенко пише про Олексу Коваля, що той, виготовивши новеньку кобзу, побожно дивиться на неї та цілує, "як лицарі цілують новий меч, уперше взятий до рук".

Марія ЗОБЕНКО


ПЛАЧЕ КОБЗА

Трагедія ХХ століття

Дійові особи:

ОЛЕКСА КОВАЛЬ – кобзар, народний умілець.
ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ – відомий учений, історик.
ПЕТРО ЖАЙВІР – журналіст, однополчанин Олекси.
ПИСЬМЕННИКИ – один київський, другий січеславський.
МАКСИМ СТАРОДУБ – полковник, командир дивізії, років 40.
ЖЕНЯ – телефоністка, його любов.
ІВАНЕНКО – генерал, командир корпусу, років 50.

В епізодах: ЛЕСЯ – дочка Олекси, бандуристка; КАТРУСЯ – покоївка Яворницьких; ДІВЧИНКА – онука київського Письменника; ОДАРКА – сільська красуня років 25; КАЗКАРКА – літня інтелігентна жінка; МОЛОДИК, він же "ДИЯВОЛ" – наглядач від КДБ; а також солдати – однополчани Коваля; відвідувачі Тарасової могили; сільські хлопці та дівчата.

КАРТИНА ПЕРША

Фронтова землянка часів Другої світової війни. Чутно відлуння бою, видно далекі зблиски.
Група солдатів у часину перепочинку. На шматку фанери, прибитому до зламаного снарядом дерева, – напис "ДО БЕРЛІНА – ЩЕ 600 км".
О л е к с а К о в а л ь, сержант, кремезний чоловік років 30, з українськими вусами, виготовляє кобзу. Викінчує орнамент, підтягує струни. С т а р ш и н а і д в о є с о л д а- т і в зупинилися біля фанерки з написом. Один скрушно почухав потилицю: "Не близько ще до лігва фюрера!"
О л е к с а підхопився і вуглиною перекреслив слово "ЩЕ", написав над ним – "ЛИШЕ".

СТАРШИНА. Точно, сержанте! "ЛИШЕ" – на десять днів походу. А "ЩЕ" – на рік вистачить повзти по-пластунськи... (Розсміявся.) Чи як?
ОЛЕКСА. Саме це я й мав на увазі, виправляючи "помилку".
СТАРШИНА. А як твоя кобза? Готова? Нумо, ходімо заграєш. Хлопці чекають. (Сходинками спускається до землянки).
ОЛЕКСА (бере на окоренку, де сидів допіру, новеньку кобзу, дивиться на неї, цілує, як лицарі цілують новий меч, уперше взятий до рук). Хотів би з тобою, кобзонько, в Берліні заспівати, перемогу славлячи... (Спускається до землянки, де його вітають друзі).
ГОЛОСИ. Заспівай, Олексо. Про Максима. Тієї, що Волох гайдамакам грав...
ОЛЕКСА. Про Максима приємно на душу лягає. Бо ж і нашого "батю" Максимом звати... (Грає й співає):

Літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Гуля Максим, гуля батько
Степами, лісами.
Ой літа орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп'ята,
Запорожці ті хлоп'ята,
Сини його, діти, –
Поміркує, загадає,
Чи бити, чи пити,
Чи танцювать, то й ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспіває – заспівають,
Аж лихо сміється.
Горілку, мед не чаркою –
Поставцем черкає.
А ворога, заплющившись,
Ката не минає.
Отакий-то наш полковник,
Орел сизокрилий!
І воює, і гарцює
З усієї сили...

Останні слова пісні д в о є в о ї н і в по-молодецьки супроводжують танцями – "гарцюванням на місці".
Сцена повільно обертається, і "землянка" відходить на задній план. А наперед випливає майданчик – командний пункт полковника Максима Стародуба. К о м д и в стрункий і вродливий, удивляється в бінокль.

СТАРОДУБ (сам до ceбe). Ага! Либонь сьогодні доведеться отой п'ятачок брати.
ЖЕНЯ (вбігає схвильована). Товаришу полковник! Щойно дзвонили – у ваше "Господарство" відправився "Перший"!..
СТАРОДУБ. Генерал Іваненко?
ЖЕНЯ (трохи злякано). Я сказала "Перший"!
СТАРОДУБ (злегка обнімає дівчину за плечі, жартівливим тоном попереджує). Не здумай "Першому" чи його ад'ютанту посилати своїми оченятами "бісиків": бо при-рев-ну-ю! (Свариться пальцем).
ЖЕНЯ (сяє від щастя; щиро). О, мій Лицарю! Ти для мене – і перший, і останній! (Озирнулась, крадькома поцілувала полковника. Відтак, мов білочка, хутко зникла).
СТАРОДУБ. Що за чарівна дівчина! За таку – в огонь і в воду!.. (Осмикує однострій.) Ось і гості...
ІВАНЕНКО (літній, сивоголовий генерал, з посмішкою. По-цивільному подає руку Стародубу, який виструнчився для рапорту). Нумо, признавайся, хто тебе попередив? Адже я хотів з'явитися несподівано. А воно вже, мабуть, і фріци знають, де я знаходжуся.
СТАРОДУБ. Товаришу генерал! Я тут не в чеканні вашого візиту, а щоб глянути ще раз на ділянку, де вірогідно доведеться бойові дії розгорнути. Дозвольте доповісти?!
ІВАНЕНКО. Стривай! (Прислухається до гомону й реготу, що глухо доноситься із землянки.) Де це? Може, твої хлопці пишуть листа фюреру, як запорожці – до султана?
СТАРОДУБ (сміється). А що?! Цілком і таке може бути, товаришу генерал! У нас, до речі, з тих країв запорозьких є кобзар. Ото, мабуть, навколо нього й гамір...
ІВАНЕНКО. Цікаво! Дуже цікаво побачити кобзаря на фронті.
СТАРОДУБ. Зараз я накажу покликати його... (Поривається дати команду).
ІВАНЕНКО. Не турбуйся! Жодних викликів! Давай-но самі до кобзаря навідаємось.
СТАРОДУБ. Ласкаво прошу, ходімте до них у землянку. (Йдуть).

Сцена тим часом пливе і зупиняється в декораціях, з яких починалася вистава. Перед глядачами – землянка. Воїни веселі, збуджені від кобзаревих жартів. З'являються
І в а н е н к о і С т а р о д у б.

СТАРШИНА (по-молодецьки виструнчився, подав команду). Встати! Товаришу генерал! Воїни першої роти – на відпочинку! Старшина Луценко.
ІВАНЕНКО (по-цивільному, без командних ноток). Доброго здоров'я, солдати!
СОЛДАТИ (дружно).Зичимо здоров'я, товаришу генерал!
ІВАНЕНКО. Ми оце з комдивом проходили неподалік, і мені почулися спів, регіт, навіть музика. Питаю, що це таке? А він (дивиться на Стародуба) запрошує до вашої землянки, каже, це кобзар виступає. Ось і зайшли. (Робить два-три кроки до Олекси.) Так оце ти такий, козаче? І кобза, бачу, зовсім новенька, ніби й не була в окопах і боях...
ОЛЕКСА (тримається гідно). Так, товаришу генерал, ця ще не була. Оце тільки сьогодні змайстрував. На струни опробував. Дзвенить! Я ледве не підстрибнув на радощах, як Пушкін. Пригадуєте, "Бориса Годунова" дописав та й похвалив себе: "Aй да Пушкін, ай да молодєц!"
ІВАНЕНКО. Ви, часом, не вчитель?
ОЛЕКСА. Ні, дружина в мене вчителька. А я – кіномеханік. А ще люблю різьбу по дереву. Ось і кобзу можу зробити...
ІВАНЕНКО. То це не перша? (Бере у Коваля з рук інструмент, розглядає).
ОЛЕКСА. На фронті оце – третя. З першою, ще домашньої роботи, – Одесу захищав. І в Севастополі з нею був. Коли мене поранило, а кобзу геть розтрощило, то в шпиталі зробив нову. За тією роботою й одужання йшло швидше. З самого Сталінграда служила мені. Не раз осколками її дряпало. Та я латав, заклеював. А останній раз так потрощило, що довелося розпрощатись. Забрав лишень струни...
ІВАНЕНКО (уважно слухає, все ще тримаючи кобзу в руках. Придивляється). О, тут і портрет гетьмана Богдана! Як гарно! І скільки ж ви над нею працювали?
ОЛЕКСА (подумавши). Місяць із гаком, товаришу генерал! Повезло, що в лісі трапився шмат червоної верби. Ото з неї й майстрував.
ІВАНЕНКО (передає інструмент кобзареві). Прошу, утни веселої, щоб від серця відлягло...

О л е к с а грає і співає "Удовицю я любив", потім "Гопака" врізав.

ІВАНЕНКО (розчулений). Дякую, кобзарю! Щиро дякую! І вам усім (обвів поглядом присутніх) – за вірну, безстрашну службу в таке тяжке воєнне лихоліття. Попереду – вирішальні бої. Але розчавимо гадину. Берлін візьмемо. Чи як солдати думають?
ГОЛОСИ. Прийдемо в Берлін, прийдемо! Інакше бути не може! Доб'ємо клятих фріців! Та й невільників наших визволяти час!..
ОЛЕКСА. Мені до рук потрапив "Плач невільниць" – лист дівчат, вивезених до Німеччини. Дуже журлива пісня. Воїни після неї рвуться в бій, щоб швидше сестер своїх визволити.
ІВАНЕНКО (до полковника). Послухав я кобзаря і знаєш, що подумав? Треба замовити для нього артистичний одяг. У стилі запорожців. І нехай у вільні хвилини концерти дає солдатам. Розуму і таланту в нього вистачить, відтак справиться без порадників і суфлерів. Правда, козаче?
ОЛЕКСА. Постараюсь, товаришу генерал!
І в а н е н к о і С т а р о д у б, козирнувши на прощання, виходять. В о ї н и стоять "струнко".
К о б з а р (на пеpeдньoмy плані) приклав кобзу до грудей.


КАРТИНА ДРУГА

Подвір'я Олекси Коваля. Господар виготовляє мальовничий вулик-дуплянку у вигляді могутнього запорожця. Повертає його то одним боком, то другим, задоволено посміхається. До воріт підходить П е т р о Ж а й в і р, столичний журналіст, Олексин ровесник.

ПЕТРО. Добридень, Олексо Семеновичу! Що ж це за твір і на яку виставку приціляєтесь?
ОЛЕКСА. Заходьте (відчиняє хвіртку). Доброго здоров'я! Гляньте-но, який вулик вийшов! Чекаю, не сьогодні-завтра рій вилетить, то я його далеко не відпущу. Знаю, як посадити його на дерево, а потім – у цей вулик заманити...
ПЕТРО. А я недавно занотував оповідку "Рій вилетів". Ось послухайте. Прийшов дядько Павло до бригадира: "Виділіть, – каже, – мені воликів із возом. До полудня". – "А що ви хочете робити?" – "Та в мене рій вилетів". – "Так що, – здивувався бригадир, – на волах будете за роєм гнатися?" – "Та ні! Пасіки у мене, добрий чоловіче, немає. Мова про невістку. Прийшов я з млина, на лихо не витрусив кожуха від борошна. I чоботи не пообмітав. А вона якраз чистоту навела. Як побачила того кожуха на вішалці, а під ним і чоботи, то, нічого не кажучи, познімала свої рушнички та вишивані наволочки з подушок і втекла додому. Син прийшов з роботи та й собі – за нею. Минає день-другий, не вертаються. Отож, кажу: рій вилетів! Хочу відвезти їм скриню та ще деяке начиння..."
ОЛЕКСА (сміється). Чого тільки в житті не буває! Пробачте, як вас звати? Знайоме обличчя, а не пригадаю... і коли зустрічалися, забув. Людей до мене заходить багато, слава богу, не обминають...
ПЕТРО. Я журналіст Петро Жайвір з Києва. А на війні був заступником комдива по тилу в дивізії, де всі добре знали кобзаря Олексу Коваля. Мені було доручено забезпечити для вас кобзарський костюм. Сам генерал наказав! То я вам і вручав той костюм...
ОЛЕКСА (схвально). Капітан Жайвір! Як це я міг забути?! Правда, чверть віку пролетіло!..
ПЕТРО. У мене зараз перед очима – похорон комдива. Ви тоді на бандурі виконали пісню "Козака несуть і коня ведуть..." Всі ж ми, обпалені війною, бачили тисячі трагічних смертей, пережили сотні таких похоронів, а не втрималися від сліз...
ОЛЕКСА. Все те пам'ятаю, бо й сам плакав. Бувають моменти... Глянув на Женю, стояла біля труни бліда, мов крейда, але не ридала, не кричала, як буває з жінками в такі хвилини, навіть не схлипувала. А ми ж усі знали, як вона любила полковника, була його дружиною...
ПЕТРО (зняв окуляри, протер, знову почепив на носа). Трагічна загибель Стародуба сталася так несподівано, вразила всіх лицарською шляхетністю. Оглядав позиції, і Женя була поруч з ним. Мабуть, вважала себе його Ангелом-хранителем. Або ж вирішила: якщо судилося йому загинути, то загинемо разом. Міна впала поряд, метрів за три. Полковник умить, ухопивши Женю під заполу шинелі, впав з нею так, щоб своїм тілом загородити її від осколків. Ну і... його – відразу ж насмерть, а Женя не дістала жодної подряпини...
ОЛЕКСА. В яких піснях таке передати? Нас часто запрошують поділитися спогадами. Але ж багато було таких ситуацій, про які важко розказати.
ПЕТРО. У мене, як журналіста, не раз виникало бажання розшукати синів нашого комдива. Дізнатися, як склалися їхні далі. Які вони і їхні матері? Від полковника був мені такий усний заповіт...
ОЛЕКСА. Ви про що? Розкажіть, будь ласка...
ПЕТРО. Хочу висповідатися перед вами, кобзарю... Але як про це забути? Послухайте і судіть про все, як самі знаєте...
Постає нова картина, О л е к с а і П е т р о відпливають, а на передньому плані виникає інтер'єр сільської хатини воєнних років. Молода вродлива жінка порається біля печі. Вечір. Стук у двері. До хатини заходять двоє військових: капітан П е т р о Ж а й в і р і старшина. Привіталися.

СТАРШИНА (жартівливо). Цілувати нас не треба! То визволителі, які пройшли тут першими, справді того заслужили. А ми що? Просуваємось до фронту. I ніч нам, на щастя, дається на відпочинок. Оце, хазяєчко, привів до вашої господи на відпочинок нашого капітана. Прошу любити і шанувати. На добраніч! (Відкозиряв, лукаво зиркнув на господиню і вийшов).
ДАРИНА. Мене звати Дариною. Роздягайтесь, прошу, і будьте, як вдома.
ПЕТРО. Я – Петро Якимович, чи просто Петро.
ДАРИНА. Будемо їсти, що бог послав, бо гостей не чекала, не наготувала доброї вечері.
ПЕТРО. Дякую. Не турбуйтесь, я не голодний. Мені б швидше впасти й заснути. Бо хтозна, чи не доведеться серед ночі вирушати в похід...
ДАРИНА. Ну, то умивайтеся. Хочете помити ноги, ось миска, є тепла вода. А я приготую постіль. (Відсуває ширмочку, порається біля ліжка, наспівує.) "Постіль моя застелена, хто ме на ній спати? Біле личко, чорні брови, хто ме цілувати?" Може, хочете скупатися? То є великі ночви, а на плиті тепла вода.
ПЕТРО. Дякую-дякую. Оце лишень був у похідній лазні.
ДАРИНА. Тоді, прошу, вкладайтеся. (Прикрила ширмочку).
ПЕТРО (відкладає одну подушку на стілець поряд і влягається в ліжко). Гарно як – лежати по-домашньому в ліжку! Давненько не відчував такої розкоші...
ДАРИНА (в другому куточку переодягається). Вам, чоловікам, на війні важко, але й нам не легше. Не кажу про роботу, якої доводиться перти утричі більше, а про тягар самотності, моральних переживань за майбутнє. Як воно буде? (Відсуває ширму і стає перед Петром у нічній вишитій сорочці. Грайливо взялась у боки.) Ну чим я не Одарка, яка ганяла качалкою свого запорожця?
ПЕТРО (сміється, приспівує). "Ой, Одарко, годі-буде, перестань бо вже кричать!" – "Ні, нехай почують люди, більш не буду я мовчать!" (Сідає.) Гарна ти, Одарцю! Так що не хвилюйся: закінчиться війна, буде в тебе свій Карась.
ОДАРКА (бере на стільці подушку і примощує її знов на ліжку). Це ж я для себе поклала. У мене в хаті нема другого ліжка. (Сміється грайливо і всідається на стільці, біля ліжка, склавши на грудях руки, явно чекаючи Петрової ласки).
ПЕТРО (зітхає). У мене, Одарцю, дружина і троє дітей. Учора отримав звістку, що сім'я благополучно повернулася до рідної оселі з евакуації...
ОДАРКА. Я чесна, порядна жінка, не думай, що якась гульона. А що в тебе троє дітей, то хай у тебе їх буде й четверо, й п'ятеро, а в мене – бодай одно... (Зітхає.) Але, як бачу, не судилося... (Встала, пішла за ширмочку, погасила каганець і потемки береться на піч.) Доведеться "евакуюватися" на піч. (Настала моторошна тиша, здається, чути, як стукають їхні серця. Потім голос Дарини – чи то з насмішкою, чи крізь сльози.). Якщо можна буде вертатися з "евакуації", то обізвися, дай знати...

I знову сценка змінюється: на першому плані П е т р о й О л е к с а.

ПЕТРО. Я не обізвався до неї, хоч довго не міг заснути. Беріг подружню вірність, а водночас мучився тим, що наніс Дарині образу, не відповівши на її щире почуття. А якось, у хвилини довірливої розмови, розповів Стародубу про ніч в Одарчиній хатині. Як же він осудливо подивився на мене! Я готовий був провалитися крізь землю під тим поглядом. А тоді сам пішов у наступ.

Картина знов змінюється: перед глядачами – командирський бліндаж, у якому двоє: капітан П е т р о Ж а й в і р і полковник С т а р о д у б.
ПЕТРО. Ти, Максиме, не можеш зрозуміти мого вчинку. А як мені тебе зрозуміти? Як тільки в дивізії з'являється гарненька дівчина, то вже свого шансу не прогавиш. А завагітніла – відправив додому, за іншою полюєш. Прямо-таки на конвеєр поставив цю справу. Всі бачать, але хто скаже тобі осудливе слово? Єдиноначаліє!!! Оця симпатична кирпуля, яка на рахунку?
СТАРОДУБ. Женя? Не рахував! (Схопився, нервово заходив по бліндажу, говорить схвильовано.) Що ти від мене хочеш, Петре?! Чим докоряєш?! Я жодної з них не присилував! Не обманював! Кожну кохав щиро, ніжно. I вони мене. Пам'ятаю їхні зізнання, ласки, заповітні обіцянки. Кожна обіцяла народити сина. "Буде схожий на батька, як крапля води". З такою впевненістю кожна поїхала додому, сподіваючись, що після війни я приїду до неї. Я дав кожній відчуття щастя – кохати і бути коханою. Вирвав їх із цього пекла і відправив додому. Але вони не побачать мене, не будуть ревнувати, проклинати, що розлюбив. Знаю, відчуваю: я – загину! Щодня ходжу під косою смерті. За-ги-ну! Ти це розумієш? Але ж знаю, що житимуть мої сини! А ти, Петре, хотів би позбавити мене цього щастя?! Єдиної людської втіхи у цій жахливій веремії? (Підійшов до Петра, поклав йому на плече руку). Виживеш, розшукай після війни моїх фронтових синів і розкажи їм, як воював і як загинув їхній батько...

П о л к о в н и к рвучко вийшов із бліндажа. Сцена оновлюється. Перед нами знов
О л е к с а і П е т р о.

ПЕТРО. А невдовзі полковник загинув... I ти, кобзарю, проводжав його піснею "Козака несуть і коня ведуть..." Як же хвилююче кобза тоді звучала!..
ОЛЕКСА (кличе з хати доньку). Лесю, a візьми-но бандури, свою і мою, та вийди до нас на хвилинку. У мене такий гість, що треба його піснею пошанувати.
ЛЕСЯ (з двома бандурами. До Петра). Добрий день вам! (Вклоняється. Подає батькові одну бандуру. Сідає поряд на лаву).
ОЛЕКСА (до Лесі). "Козака несуть..." Під звуки цієї пісні ми ховали колись нашого героїчного комдива. Помагай, доню. (Вони грають і співають):

Козака несуть і коня ведуть,
Кінь головоньку клонить.
А за ним, за ним його дівчина
Білі рученьки ломить...

ПЕТРО (прихилившись до воріт, слухає). Дякую... Я так розхвилювався... Здається, полковник Стародуб, його душа десь тут витає, чуючи ваш спів. I ніби ось-ось запитає мене: "А ти, Петре, виконав мій заповіт – розшукав моїх фронтових синів? Передав їм моє батьківське вітання?" Ідучи в запас, я взяв у штабі дивізії домашні адреси всіх коханих Стародуба... I не раз поривався розпочати пошук. Але – не посмів. У них склалися свої сім'ї, жила легенда про романтичну фронтову любов і героїчну батькову смерть. Що я розповів би їм? Про любов до Жені, яку він прикрив своїм тілом від смерті?.. (схвильований ходить по сцені. Леся, якій не все зрозуміло, дивиться на нього широко відкритими очима. Олекса схилився в задумі над бандурою).
ПЕТРО (до залу, розчулено). Де ви, сини комдива нашого?


КАРТИНА ТРЕТЯ

Кінець 70-х років. Велелюдно на Тарасовій горі біля Канева. Незважаючи на всі перепони властей, народ вшановував пам'ять свого Пророка 22 травня, у день перепоховання його тіла з петербурзького кладовища сюди, на Чернечу гору, серед степу широкого, на Вкраїні милій. У центрі картини – пам'ятник Т.Г. Шевченкові. На одній половині біля нього – майданчик перед входом до музею – світлиці Тараса, на другій – майданчик, де виступають кобзарі.
Тут співатиме Олекса Коваль.
З музею виходить група людей, серед них Письменник Олесь Гончар із внучкою.
Зупиняються, щоб пропустити нову групу. Урочисто оглядають довколишні краєвиди.
Заливаються соловейки.

ДІВЧИНКА. Дідуню, а соловейко, як та перепілочка, також любить манити за собою і ховатися від людей.
ПИСЬМЕННИК. Не знаю. Треба спробувати пошукати його, співуна, тоді й переконаєшся, як він буде поводитись, чи тікатиме від тебе.
КАЗКАРКА (немолода інтелігентна жінка, звернула увагу на допитливу дівчинку, підійшла до неї). А ти вже ганялася за перепілочкою?
ДІВЧИНКА. Коли ми їхали сюди, зупинилися серед поля. А там у вівсі перепілочка: "Під-падьом, під-падьом... "Я до неї, а вона вже з другого боку "Під-падьом, під-падьом..."
КАЗКАРКА. А що в соловейкових трелях вчувається?
ДІВЧИНКА. Та знаю. Але як його переказати словами? (Наслухує).
КАЗКАРКА. Хочеш, я розкажу, як соловейко навчився щебетати? (Глянула на Письменника, мовби питаючи дозволу на продовження).
ПИСЬМЕННИК. Цікаво послухати! Правда, Лесю?
ДІВЧИНКА. Розкажіть!
КАЗКАРКА. Давним-давно соловейко не вмів так щебетати, як нині. Свистів та й усе. Правда, дуже голосно. Недарма ж у билинах Розбійника, що оглушував людей свистом, названо Солов'єм. У гаю за селом жив Соловейко. Страшно йому було вночі. Задрімає – привиджується, що до нього підкрадається Кіт. Тоді Соловейко уві сні ніби кличе собачок Сірика й Білика, які завжди Кота ганяли. Якось на світанні сон був такий яскравий, що Соловейко загукав (наспівує скоромовкою): "Кі-і-іт! – Кі-і-іт! Сірик-Білик, за ним, за ним! З патиком – з патиком, понад Потоком! Втрьох, втрьох, утрьох! Bтік – вт-і-к – вті-і-ік!" Проспівав – і сам здивувався, як добре у нього склалася пісня. На радощах, що подолав страх, повторив ту пісню ще раз, а потім ще. І враз – ожив і гай, і ліс: то десятки солов'їв підхопили ту мелодію, бо ж соловейки такі кмітливі копіювати звуки. Відтоді й щебечуть...
ПИСЬМЕННИК. Тут є глибокий зміст: щоб співати, треба подолати страх.
ДІВЧИНКА (прикладає пальчик до губів і кивком голови, очима показує на ближній кущ троянди). Там соловейко на гніздечку... Он там, бачиш, дідуню?..
ВСІ (придивляються, один поперед одного). Справді, сидить... Не злякайте... Який сміливець! Тут скільки людей ходить, а він помостив гніздечко...
ПИСЬМЕННИК. Прижився біля Тарасової світлиці. Співець до співця горнеться. Символічний знак для нас...
КАЗКАРКА. А чули, яка біда спіткала солов'їв у перельоті цієї весни? Холодний циклон накрив їх, багато пташок загинуло...
ПИСЬМЕННИК. Циклон – жахлива стихія... А наш соловейко, як бачите, тут. Наші прорвалися! Чуєте, який творять концерт?

Всі прислухаються, милуються солов'їним концертом. I цієї миті злітає пісня бандуриста на слова Тараса Шевченка:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма...

Л ю д и збуджено загомоніли: "Кобзар прийшов!", "Кобзар уже тут!", "Їх сюди у цей день не пропускають, а вони тут", "Ходімте до нього, послухаємо!" Г р у п а л ю д е й від Тарасової світлиці статечно рушає туди, звідки чутно пісню кобзаря. В центрі групи –
П и с ь м е н н и к із внучкою.

Сцена повільно оновлюється. На передній план випливає майданчик, де сидить кобзар. Це О л е к с а К о в а л ь, який дуже схожий на Тараса Шевченка. Всі зупиняються, поважно слухають. Коли кобзар закінчив співати і витонченим жестом поклав руку на струни, дівчинка кинулася до нього. Зупинилася близенько. I це на мить стримало людей від оплесків і вітань. Усі, мов заворожені, чекають, що скаже дитина.

ДІВЧИНКА. Ти кобзар, дідусю? І ти живий?
ОЛЕКСА. Еге ж, кобзар, внученько. Та ще й живий, як бачиш.
ДІВЧИНКА. Тарас Шевченко?
ОЛЕКСА. Ні, я Олекса Коваль. З Підгороднього. Це звідси далеченько...
ПИСЬМЕННИК. Вітаємо вас, кобзарю славний, на священній для усіх нас Тарасовій могилі. (Тиснуть один одному руки. Інші люди також підходять, вітаються з кобзарем). Як добиралися з Підгороднього?
ОЛЕКСА. Пароплавом, не люблю "Ракетою". На пароплаві можна з людьми погомоніти, пограти для них на бандурі, заспівати.
ГОЛОСИ. А тут як? Пішки піднялися на гору? Ніде не зупиняли вас? У ці дні дехто не любить, щоб кобзарі тут виступали. Та ще й співали не те, що їм кажуть...
ОЛЕКСА. Люди мене про це застерегли. Та й стежку показали, де можна пройти... Не розумію я такої химерії: твердимо, що Шевченко наш, ледве не комуніст, відзначаємо його березневі дні, а ось травневих – бояться, як чорт ладану. Перепоховання, а вони – націоналізм...
КАЗКАРКА. Ви, Олексо, так на Тараса схожі! Ми подумали, чи не грим поклали для підсилення враження?
ОЛЕКСА. Та ні! Я ж не актор на сцені. А що бог дав мені деяку портретну подібність із Тарасом Григоровичем, то це додає мені бажання наслідувати його.
ПИСЬМЕННИК. Великого Кобзаря називаємо Пророком. То такі люди, як ви, Олексо, – його апостоли. (Глянув довкола і продовжив думку). Може, декому слово "апостол" звучить дещо незвично, як релігійний, біблейський титул, але ж у переносному, літературному значенні "апостол" – прихильник і поширювач ідеї, вірний послідовник свого Вчителя.
ОЛЕКСА. Дякую... А чи не заговорились ми? Люди, либонь, чекають пісні. Послухайте, коли ласка, ось цю, улюблену Тараса Григоровича. (Виконує пісню).

Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацьке біле,
Ще й головонька...

(Далі лунає "Ой, не стелися, хрещатий барвінку...")
Під час виконання пісень л ю д и реагують по-різному, але щоразу – із захопленням і вдячністю. Іноді спалахують оплески, часом – слова вдячності. Дехто вклоняється. Чулися й вигуки: "Слава! Слава! Слава кобзарям України!"
А Д і в ч и н к а так ні на крок і не відступила від кобзаря, наче прикипіла до співця. Дивилась і дивилась на його пишні вуса, високий лоб, нахмурені брови, на руки, що пальцями діткалися струн, чарівні звуки видобуваючи. Коли к о б з а р закінчив пісню й поклав руки на струни, К а з к а р к а витерла сльозу.

КАЗКАРКА. Боже мій, які ж вони чутливі, ці струни, уміють отак передати стан душі!
ОЛЕКСА. Щось таке є в природі, що пов'язує чутливість струни на кобзі і струни в кобзаревому серці. Жив у нашому селі чудовий музика, кобзар Божою милістю Феодосій Часник, один з моїх учителів, наставник у юні роки. Так от, коли він помирав, у ту самісіньку хвилину, як зупинилося серце, на його улюбленій кобзі лопнула струна. Хоч до неї ніхто не торкався. Кобза висіла на стіні, на килимі біля ліжка...
ПИСЬМЕННИК. Це потрясаючий факт! Я цього не відав. Але знав інший випадок. Коли вмер один знаменитий садівник, то в мить зупинки серця його улюблена яблуня, важка од рясних плодів, розчахнулася по стовбуру і впала.
ОЛЕКСА. Природа – єдине єство.
ПИСЬМЕННИК (до кобзаря). Дорогий Олексо Семеновичу! На добру згадку про нашу зустріч на Тарасовій горі хочу подарувати вам свою книгу. (Дістав ручку, робить дарчий напис. Вручає книгу Олексі, обіймає його. Внучка потягнулася й собі, аби заглянути, що там написав її дідусь. Розуміючи, що всім цікаво знати про це, Олекса розгорнув книжку, голосно читає: "Щоб душа молоділа, і пісня жила!"
ОЛЕКСА. Дуже радий, що ми з вами зустрілися саме тут. Дякую за подарунок! У моїй бібліотеці зібралося до тисячі книг. І ця буде на почесному місці. А книги які в мене! З історії України, серія "Життя славетних", твори класиків нашої літератури. І жодна не припадає пилом – даю читати, хто просить, усім, хто живий душею...
ПИСЬМЕННИК. Ви таки справді Тарасів апостол! Просвітитель! Було колись в Україні таке товариство – "Просвіта". Треба б його відродити, щоб у ньому об'єднувалися такі люди, як ви. Я горджуся, що маю такого земляка! І спасибі за все, що робите для української культури!
ОЛЕКСА. Заходили якось до мене посланці Володьки Лободи. Умовляли, щоби підтримав руйначів собору. Чого захотіли! Кажу – ні! Я, кажу, за "собори душ", як і козак Петро Махота. Петро веде музей історії на заводі, а я в рідному селищі. Відчепилися... (Помовчав, потім продовжує.) Оце хочу привезти для музею грудочку землі з Тарасової могили.

Дістає хустинку і, доручивши бандуру Дівчинці ("Отак притримай, щоб не впала"), робить декілька кроків, розглядаючи, де б краще взяти грудочку землі.
Навперейми поспішає Молодик, що досі стояв між людьми.

МОЛОДИК. Дєд, а дєд! Мінуточку! Што ти хочешь дєлать?
ОЛЕКСА. Грудочку землі взяти для музею.
МОЛОДИК. Ну, знаєш! Здесь проходят тищі, і єслі каждий захочет взять "грудочку", так всю могілу растащітє! Ніззя!!
ПИСЬМЕННИК (підходить). Дозвольте кобзареві біля святої могили Великого Тараса діяти, як йому серце підказало. Візьміть, Олексо Семеновичу, священної землі.
МОЛОДИК. Ето непорядок! Но я не стану накалять страсті із-за комочка землі. А то, чево доброго, "свєчу" поставят, єсть і такіє ненормальниє...

Олекса ховає хустинку з грудочкою землі до нагрудної кишені. Кивком голови дякує Письменникові за моральну підтримку. Люди стривожені. Тихо перемовляються, оглядаються: куди подівся той наглядач? Що він сказав про "свічку"? На що натякав?

КАЗКАРКА. Кажуть, один чоловік отут спалив себе. Згорів бідолашний, як свічка. Протест проти утисків. Ото погрожував, а не натякав цей тип.
ОЛЕКСА (переводить розмову на інше). Послухайте, люди добрі, "Заповіт". (Грає і співає).

Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...

Кобзар натхненно виконує весь "Заповіт", і всі присутні біля нього підтримують цей спів.
Закінчивши, Олекса встає, вклоняється глядачам.


КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Подвір'я кобзаря в Підгородньому, над Кільченню. На першому плані – майстерня Олекси Коваля, за воротами – місце зустрічей з учасниками художньої самодіяльності, що йдуть на свято Івана Купали.

ОЛЕКСА (робить вулик, який тепер можна побачити в музеї імені Д.І. Яворницького, наспівує). "Ой, були в кума бджоли..."
ПИСЬМЕННИК (Січеславський Іван Шаповал зупиняється на порозі відчинених дверей, посміхається). Боже, помагай вам, Олексо Семеновичу!
ОЛЕКСА. О! Казали боги, щоб і ви помогли! (Ідуть один одному назустріч, ручкаються).
ПИСЬМЕННИК. Бачу, біля пасіки заходились. Прикрашаєте, наче на Всесвітню виставку. Я від воріт помітив обнову – вулика-козарлюгу! Бджілкам, видно, сподобався. Так і падають одна за одною прямо на вуса, далі до рота йому. А він регоче, як у Рєпіна на полотні... А це, бачу, ще одне диво! (Показує на вулик.) Тут тобі й козак Мамай! І куманець, який гарний! А чий же це образ на передній стінці? Мабуть, святого котрогось, покровителя бджільництва?
ОЛЕКСА. Не святий, але Людина надзвичайна! Як сказав про нього Шевченко, "славний бджоляр, наш великий пасічник Прокопович". Оце його портрет. Цей вулик мені схотілося зробити до 200-річчя від дня його народження. Ось тут і напис є. (Показує різцем).
ПИСЬМЕННИК (читає). "Перший у світі розбірний вулик винайшов 1814 року видатний український діяч у галузі бджільництва Петро Іванович Прокопович. (На мить замислився.) Який збіг: у 1814-у народився Тарас Шевченко!..
ОЛЕКСА. Згодом Шевченко, вже відомий поет і художник, був гостем у славного на всю Європу пасічника Прокоповича. Талановитий був чоловік! Рамковий вулик – його видатний винахід. Весь світ був у захопленні від духмяного цілющого меду чернігівського пасічника. Він же створив і першу школу бджільництва.
ПИСЬМЕННИК. Дуже добре, Олексію Семеновичу, що пошанували вітчизняну бджолярську славу – і Прокоповича, і запорожців, які мали великі пасіки на своїх садибах. Іван Сірко, як відомо, провів останні дні і помер на пасіці...
ОЛЕКСА. У Петра Калниша біля Петриківки була пасіка. Мріяв там, біля бджілок, відпочити свої останні роки. А клята цариця кинула старого – подумати тільки! У 85-річному віці! – до ями на Соловках. Чверть віку гноїла!
ПИСЬМЕННИК. Я чув про це ще від Яворницького. А він же, останній запорозький кошовий, мав високі нагороди: Золоту медаль від цариці – за бойові подвиги, Січ, яку за наказом цариці підступно оточили російські війська, старий Калнишевський здав без бою. Щоб не проливати "братню кров". Довірився на ласку цариці. А вона, проклята, якої ласки його удостоїла!..
ОЛЕКСА. Як Петро Перший – гетьмана Полуботка. Добре про царів у Шевченка сказано. "Кати, кати-людоїди, наїлись обоє!"
ЛЕСЯ (вбігає збуджена. Побачила гостя). Ой, доброго здоров'я вам!.. Тату, тату, там уже хлопці та дівчата близько. Ходімте до воріт, вони хочуть тебе побачити. Поблагослови на Купальські ігри.
ОЛЕКСА. Бери, доню, мою фронтову бандуру (подає), а я перевірю звучання найновішої... Ви ще не бачили? (Показує Письменникові).
ПИСЬМЕННИК (розглядає). Витвір мистецтва! Який портрет Лесі Українки! А орнамент! Чудово! Не інакше, як для музею поетеси хочете подарувати?
ОЛЕКСА. До ювілею. Тут ось її слова, присвячені великому Кобзареві:

Гей, браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні
Слава його не загине!
Бо зостались вічні
Думки ті величні.

З вулиці долинають пісні, веселий гомін.

ОЛЕКСА. Ходімте до молодого племені. Щиро кажучи, це я розбудив у хлопців та дівчат інтерес до Купали. Розповідав про юність Лесі Українки, про її "Лісову пісню". Я ж у них не тільки кіномеханік у клубі, а й гуртками художньої самодіяльності керую. (Виходять).

Перед глядачами майданчик, що за ворітьми. Та ж сама хвіртка, через яку заходив журналіст Жайвір. Дівчата й хлопці щиро вітають кобзаря та письменника.
Дівчата, взявшись за руки, ведуть Купальський хоровод, співають, танцюють. До гри пристають парубки. Сміх. Жарти.

ГОЛОСИ. Це розминка, батьку! А сюжет буде такий, як ви навчили. Над Кільченню...
ОЛЕКСА. Рибу не налякайте, а то в Самару втече... (Усі сміються).
ГОЛОСИ. Може, й ви з нами підете?
ОЛЕКСА (жартує). "Я б хотів там побувати, тільки шкода, вже старий..."
ГОЛОСИ. Тоді, просимо, тут заспівайте "Ой, у полі озеречко..."
ОЛЕКСА. Я викінчив нову бандуру... (Показує). З портретом Лесі Українки. Поетеса любила кобзарське мистецтво, записала багато мелодій від Михайла Кравченка, Гната Гончаренка, інших кобзарів. Отож принагідно почуємо, як вона звучить (проводить рукою по струнах).

О л е к с а співає "Ой, у полі озеречко...", "Гомін, гомін по діброві", "Ой, гук, мати, гук..."
Перекидається з пісні на пісню – стараючись не так для пісні, як для нової бандури.
В с і дякують кобзареві, д і в ч а т а вклоняються.

ОЛЕКСА (вклоняється до всіх). Щасливої вам Купальської ночі! А комусь, може, і квітку папороті знайти.

Молодь пішла до річки. Олекса та його гість – у майстерні.

ОЛЕКСА (ставить бандуру). Скажіть, друже, ви нічого такого не помітили? Я не наговорив дурниць?
ПИСЬМЕННИК (здивовано здвигає плечима). Все було так до ладу! I розмова. Й пісні. А що, пробачте, сталося?
ОЛЕКСА. Чужак появився... Такий собі тип, ближче до воріт. Підказує моя інтуїція: сексот... Якщо не гірше. Заходив до музею, ластився та допитувався, для чого я взяв для свого музею покривало з пам'ятника Івану Манжурі при відкритті його на могилі. Ви ж знаєте, після того якісь лобуряки повалили пам'ятник. А, може, це ті самі, що й повість про Манжуру ганьбою затаврували... Декого сама згадка про Манжуру бісить...
ПИСЬМЕННИК. Так, ганебні речі творяться у нас. Я з цим зіткнувся, коли добивався перезахоронення праху Яворницького. Навіть директор музею упирався: "3ачем ето дєлать? Штоби сюда, на могілу било паломнічество націоналістов?" Любиш Україну – вже й націоналіст!
ОЛЕКСА. За мною стежать, відколи ото на могилі Шевченка взяв грудочку землі для музею. Та ще засуджував заборону відзначати травневі Шевченківські дні.
ПИСЬМЕННИК. Підтекст заборони ясний: забрали з петербурзького кладовища прах Шевченка в Україну – цим образили "старшого брата". Збереглася б могила там, у ювілейні дні поклали до неї квіти – о, яку вдячність "старшому брату" мав би висловити за це український народ! Але про який український народ мова, коли вже існує єдина "історична спільність"?!
ОЛЕКСА (гірко всміхнувся, похитав головою). У якої "вмєсто сєрдца – пламєнний мотор"! Пригадалося, як іронізував Яворницький.
ПИСЬМЕННИК. Ви бували у Дмитра Івановича? Розкажіть мені...
ОЛЕКСА. То незабутнє! Завжди стоїть перед очима. Проходить, як у кінокартині... То було року 1939-го...

I ось уже ця картина. Майстерня Олекси Коваля відходить десь на задній план, а перед глядачами – подвір'я Дмитра Яворницького.
Академік геть сивий, з вусами, в окулярах, сидить на лавочці, годує качку біля коритця. Кидає їй ряску з відра, камінці...
О л е к с а К о в а л ь, ще молодий, молодший від того, яким бачили ми його на фронті, заходить на подвір'я. Якусь мить спостерігає за незвичайним заняттям "козацького професора".

ОЛЕКСА (жартома, не дуже голосно, по-козацьки окликає). Пугу! Пугу! Козак з Лугу! Добрий день, Дмитре Івановичу!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (від радощів аж ударив долонями по колінах). Доброго здоров'я, козаче! Чи це не котрогось із правнуків Мамая сам Бог послав до мене в гості? (Вітається за руку й оглядає Олексу, як ото Тарас Бульба своїх синів). О, свитка – справжня українська! І вуса козацькі. А кобза яка вдатна! (Бере до рук, розглядає). З портретом характерника Мамая!.. Чия це робота? Не Йвана Савича Бута?
ОЛЕКСА. За його наукою, але змайстрував я, своїми руками. А що мого вчителя, як ви знаєте, у Підгородньому вже немає, то вирішив показати свою роботу вам. Часто згадую ту першу зустріч із вами, коли Іван Савич привів нас музей дивитись, а ви запросили до своєї господи. Тоді були гостями ще два кобзарі, то отут на подвір'ї (повів рукою) й виступали всі разом. А сусідів та перехожих зібралося біля воріт, мабуть, до сотні...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Пам'ятаю, добре все пам'ятаю, Олексо. Розвеселили тоді мене кобзарі гарно, аж від серця трохи відлягло. А час же який був невеселий, саме музей у мене відбирали... Та що – музей, у людей життя відбирали. (Похитав головою, помовчав). Про Бута хоч що-небудь чути? Чи живий?
ОЛЕКСА. Чутки йдуть різні. Одні кажуть – десять років припаяли, "ворог народу". Але звісток із Сибіру немає. То, може, й шльопнули. (Помовчав). А за що? Чесна людина!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Щира. А який талант!..
ОЛЕКСА. Оце чую якось по радіо пісню – "Прокати нас, Петруша, на тракторе...", а згадую Івана Савича. Ще в 23-у році, коли в СОЗі з'явився "Фордзон", ніхто не знав, як до нього підступитися, а Бут сів за кермо і проклав перші борозни, і дітлахів катав... Пізніше, для другого СОЗу, зібрав трактор "Запорожець". Та хіба тільки це? Водяний млин, олійниця, майстерня для виготовлення парникових рам – усе те справа його золотих рук... Навіть електрику для клубу уперше подав Бут. Прилаштував до дротів січкарні динамо. (Сміється). Кінь крутить привід, і пішов струм! Кіномеханік був чудовий! І мене до цього заохотив, навчив. (Згадав). Слухайте, одного разу розповів, як ви, професоре, з Даньком Сахненком ще до революції кінофільми знімали, то мені аж подих перехопило від здивування і гордощів: яка ж бо ти славна, Україно!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (Посміхається вдоволено). А таки було!.. Ви, Олексо, бачу, гідний учень Івана Савича по всіх його талантах. Це прекрасно!
ОЛЕКСА. Дуже хочеться, щоб пісня жила і кобзарі не перевелися. Щоб люди до праці були охочі. Щоб сади буяли, бджоли роїлись. А на Кільчені, як у Тараса, качечки з качуром випливали, ряску ловили, з каченятами розмовляли...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Гарні у вас мрії. Добру заміну собі зоставив у селі Іван Савич. (Невелика пауза). А як його все-таки забрали?
ОЛЕКСА. 30 листопада 1937 року. З клубу. З кінобудки. Посадили до "чорного ворона" і повезли. Люди чули, як на запитання Савича: "За що?", відповіли з насмішкою: "За ваші вуса та за жупан петлюрівський". І пригрозили: "Сам зізнаєшся, чим провинився перед народом..."
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Боже, що вони роблять з нами? (Задумався, потім рішуче). Нас гнуть, а ми не гнемося!.. Хоч залякали таки не на жарт!.. Хоч я в опалі, але на засідання Академії наук іноді ще запрошують. Навіть доповідь мою з питань етнографії та фольклору вирішили послухати. І захотілося комусь попередньо тези мої подивитися. Так я не послав. Пригадав, як, ще до революції, губернатор зажадав план моєї публічної лекції про запорожців. Приходжу до нього з пакунком, виймаю справжні запорозькі шаровари, розтягую їх отак (показує руками) перед губернатором і кажу: "В оцій матні і план, і тези, й унаочнення моєї лекції. Як розвішу їх на трибуні, можу розповідати й розповідати!"
ОЛЕКСА. А що ж губернатор?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Розсміявся й обіцяв прийти послухати. І справді був... До речі, похвалюсь вам, за одного з найкращих моїх учнів Павла Матвієвського я висватав доньку губернатора! Гарна пара вийшла: розумні, талановиті!..
ОЛЕКСА. Дмитре Івановичу, ви щось про Академію хотіли розповісти. Виступали таки?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Виступав! Лекції я частенько починаю з історичної думи чи пісні. Наприклад: "Ой, у полі могила з вітром говорила..." Ну, а доповідь перед академіками вирішив закінчити піснею. Та ще й запросив присутніх підтримати, підтягувати... (Сміється, махнув рукою). Академіки найперше кинулися вікна зачиняти, щоб на вулицю не чутно було моїх співів. Дехто, правда, пробував підтримати пісню. Але більшість так розгубилася, така була перелякана, ніби тут, у залі, ось-ось мала розірватися бомба...
Обоє сміються.
ОЛЕКСА. Якої ж ви їм співали? Може, улюблену – "Ой, зібралися орли..."?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ти, козаче, ніби з мого серця читаєш. Давай, може, удвох спробуємо?

О л е к с а присів поряд, бандуру – на коліна, грає, обоє співають:

Ой, зібралися орли чайку рятувати, слави здобувати.
Ой, пан, чи пропав – двічі не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
На герць погуляти, слави здобувати.

ЯВОРНИЦЬКИЙ. Голос у тебе, Олексо, як і ця бандура, унікального звучання! Я за своє вже не коротке життя зустрічався, дружив з багатьма кобзарями. Гостювали у мене бандуристи з Полтавщини, Слобожанщини, навіть з Кубані. Бувало, як утнуть, аж стіни гримлять! (Посміхається, ласкаво дивиться на Олексу). Скажу щиро: талант у тебе від Бога! На тебе чекає велика слава кобзарська! Стривай!.. (Підійшов до відчиненого вікна, гукає дімробітницю). Катю! Катрусю? А відчини, будь ласка, оту ковану запорозьку скриню. Там зверху, зліва, – лежить велика папка, перев'язана мотузочками. Візьми її та подай нам... (До Олекси). Вибачайте, що не запрошую до хати, але там душно. А тут (показує рукою) від парку – спасибі козаку Глобі, що нам такі сади залишив, – та від Славути свіжістю тягне. Приємно!..
ОЛЕКСА. Це правда. Навіть он ваша качка так солодко задрімала на водоростях. Одну лапку простягнула...
ЯВОРНИЦЬКИЙ (бере папку, яку йому подали через вікно). Дякую, Катрусю! (Іде до Олекси і вже на ходу розповідає про пригоду з качкою). Лапку вона неспроста так витягнула. Була біда. Якісь бешкетники, хоча, правду кажучи, досі вони мені ніякої шкоди не робили, кинули у двір палицю і перебили качечці ногу. Довелося нести бідолаху до лікарні. Дехто по дорозі підшкілював: чого, мовляв, із нею носишся, відрубайте голову, та хай Катя засмажить. А я таки поніс. І медсестра з хірургії, добра душа, поспівчувала мені, наклала гіпс потерпілій. Вона не довго й хорувала, уже ходить, а, бач, на лапку не лягає... (Дмитро Іванович поважно всідається на лавочку біля столика, розв'язує свою папку з "козацької скрині"). Оце в мене дорогий скарб – фотографії кобзарів, які вдалося зібрати. (Бере по одному фото й передає Олексі, пояснюючи). Оце кобзар з Чернігівщини Терешко Пархоменко. Сліпий. Водив його хлопчик. Це Михайло Кравченко з Полтавщини. Групове фото – Степан Пасюга, Петро Древченко, Кучугура-Кучеренко, Павло Пащенко. То майстри були! А це – сам Остап Вересай! (Олекса уважно розглядає портрети). Тут ще багато! Є й ваші підгороднянські. Хочу подарувати тобі, Олексо, цей Скарб. Покладеш у папку ще й свій портрет, своїх побратимів та учнів, а коли підійде час відлітати у вирій, може ж, то вже будуть кращі часи, – передаси до музею. Бо мені, відчуваю, вже недовго топтати ряст...
ОЛЕКСА (схвильований, кладе Яворницькому на плече руку). Що ви, батьку? Та ж ви такий ще козарлюга! Калниш у вашому віці кошовим був!..
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Справді, був. Та на Соловки загув... Я бачив, у якій ямі його там тримали. А я маю дякувати Богу, що доживаю віку в своїй хаті. (Підперши голову руками, тихо співає):

Було колись, запорожці вміли пановати.
Пановали, добували і славу, і волю.
Минулося...

ОЛЕКСА. Чого ж так? У вас така слава, Дмитре Івановичу! Не кожен кошовий чи гетьман такої удостоївся! В народі Вас величають "Козацьким батьком". І "батьком кобзарським"! Та й академіком обрали...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Слава є, от волі не дочекаюся. Мій один добрий приятель "Словом о полку Ігоревім" захопився. Ви чули про такий твір? (Олекса ствердно кивнув головою). Цей мій друг теж Олекса. Та ще й Коваленко! Так він принагідно повторює із тієї поеми рядки: "Краще в сирій землі лежати, ніж у неволі жити". Каже, що заповідатиме, аби й на могильній плиті йому ці слова викарбували. Отакі є тверді, волелюбні люди! А ви кажете "Батько кобзарівський"! Який же то "Батько", що не зміг уберегти синів від біди? Кобзарів у нашій Україні майже усіх винищили! Ось навесні цього року скликали Першу республіканську нараду кобзарів та лірників. Вас не запрошували?
ОЛЕКСА (покрутив головою). Не заслужив...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Може, й краще, що не запрошували. Там одне настановлення – славити "батька народів". I скільки, гадаєте, було співців? Тридцять сім! А в 20-і роки їх мандрувало по Україні понад 2 тисячі...
ОЛЕКСА (схвильований). Невже то правда?! Я чув, але не вірив...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Присядьте, будь ласка. Що ви чули?
ОЛЕКСА. Коли Івана Савича забрали, то в Підгородньому пошепки заговорили, що це його за пісні та за кобзи, бо ж сам грав та ще й виготовляв для інших. А був нібито закон – кобзи треба реєструвати в міліції. Бо то "класово ворожі" інструменти...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Було таке, було... (Сумно хитає головою).
ОЛЕКСА. Найстрашніше, що я чув, – як позаторік узимку на околиці міста, в селищі Амур, уночі схопили отак, як Бута, сім'ю Маловичків – Прокопа і Мотрю з трьома дітьми. Сім'я була співуча, та хтось іще й на кобзі грав. Через те й забрали їх. По якомусь часі Мотря з найменшим сином прибилася в рідний край. Розповіла, як їх тої ночі привезли на станцію й запхали до телячого вагону, де було повно кобзарів. I такий вагон був не один, везли понад триста душ. Через Москву, на Сибір. По дорозі, десь на безлюдді, вночі їх вигнали з вагонів на вірну смерть: замерзайте! Мотря з найменшим сином дісталася населеного пункту, жебракувала. Знайшлися добрі люди, підказали, як їм додому добратися.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Який жах! Такого свавілля історія не знала... Про повернення Мотрі Маловички я не чув. А про харківську трагедію ХХ століття вже відомо в світі. Таки ж в той час, як цей ешелон напихали, інших кілька сот кобзарів покликали на з'їзд. I майже всіх заарештували і знищили. Може, якби Скрипник був живий, то не допустив би цього. Все-таки авторитетний був нарком. Я мав щастя зустрічатися з ним, розмовляти. Людяний. I твердий, мов кремінь. Але на той час і його вже не було – застрелився... (Сумно хитає сивою головою академік. Міцно стискає бандуру, схиляє на неї молоду кучеряву голову кобзар. Через якусь мить Яворницький оволодів собою. Встає і говорить твердо, розважливо, переконливо). Така вона, доля кобзарська. Але пам'ятай, сину: "Нас гнуть, а ми не гнемося!"
ОЛЕКСА. Спасибі, батьку, за науку. (Вклоняється Яворницькому).


КАРТИНА П'ЯТА

Майстерня Олекси Коваля і частина подвір'я біля воріт. З дверей майстерні виходить
"Д и я в о л" – чоловік у чорному плащі, в руках капелюх. Чорне волосся вкладене так, що над лобом ніби пробиваються ріжки. Зробивши декілька кроків, "Диявол" суворо й презирливо вдивляється довкола, проводить поглядом, ніби шукаючи когось.

"ДИЯВОЛ" (сичить). Вс-сєх– вас-с нас-сквозь віжу! C-сaмос-с-тiйники замас-скірованниє! Ждьоте с-своего час-са? Лис-сий Микита одєл виш-шіванку, обпас-скуділ С-сталіна, а тєпєрь папробуй пас-ставіть калєс-со на с-старую колєю, кагда ви вс-се діс-сі-дєнти! Но ми кампєтєнтниє в с-свойом делє і будем гнуть с-свою лінію, будем гнуть вас до землі...

За спиною у "Диявола" появляється кобзар О л е к с а і відповідає на останні його слова.
ОЛЕКСА. Наш "Батько кобзарський" сміявся над вашими зусиллями, повторюючи одне: "Нас гнуть, а ми не гнемося!.."
"ДИЯВОЛ" (ніби його шилом шпигонули, аж підскочив. До Олекси говорить українською мовою). Коли я розмовляю з народом, ви, кобзарю, не суньте свої вуси! Ми з вами про все так щиро погомоніли, і ви – я зрозумів – погодилися зі мною, нічого не заперечили. То чому рачкуєте? Хочете бути цяцею перед народом? (Кинув капелюха на голову, потягнув на очі, щоб "роги" придавити, і швидко вийшов за ворота).

Перед глядачами інтер'єр Олексієвої майстерні. Схвильований г о с п о д а р ходить по кімнаті, зупиняється то біля одного, то біля другого витвору рук своїх. Розмовляє сам із собою. (Думки вголос).

ОЛЕКСА. Що він сказав? Я рачкую перед народом? А йому – не заперечив? (Задумався, пригадує). Справді – не заперечив. А що я мав робити? Кидатися на нього з кулаками? Я не гнувся в душі... (Зупинився перед портретом Шевченка). Ти, батьку Тарасе, що радив таким, як цей? "Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде!" (Ходить знервований). Ні, такі підступні не схаменуться. Шукає ворогів. Мій репертуар, бач, не подобається! Не подобається поет, який видав книгу "Кобза". "Всі націоналісти на кобзі помішалися". І моя фронтова пісня йому зуби ломить – "Літа орел, літа сизий попід небесами, гуля Максим, гуля батько степами, лісами..." "Но ведь про орла єсть другая песня: "Із-за гір та з-за високих сизокрил оpeл летить.." Почему не ету? Кажу, наш комдив Максим Героєм був, тому воїни сприймали пісню як сучасну, а не з часів Коліївщини. "Герой он, может, и герой, да счастье єго, што погиб. А начал би после войни викобениваться, а ми би єму дело "о моральном поведении на фронте". Бил один такой герой – полковник, peйхстаг брал, да ми і єго прижалі. Как по нашому сігналу в райком визвалі, пapтбiлєт отобралі, – плакал і просілся, как маленькій рєбйонок..." (Пауза). Ось така щира розмова... (Ходить, нервує, взяв різець. Пробує стругати). Х-м! Радив поголитися, вуси збрити. Негарно, мовляв, під Тараса "маскуватися". Кобзар має бути ОДИН. "Зачем нам, как говоріл Іосіф Вісаріоновіч,– два Сінявскіх?"
Щиро радив до психіатрів, на Ігрень звернутися. Не сподобалося, ой, не сподобалося йому, що я, не змигнувши, дивився в його холодні, риб'ячі очі.
Воно й справді, може, слід би звернутися до лікарів? Дуже я дратівливий став і ночами не сплю, все перебираю в пам'яті пережите. Але ж тільки звернись на Ігрень, звідти можуть уже й не випустити – припишуть шизофренію. Чи ще якусь капость. Що ж вони роблять з нами?!.. (До портрета Шевченка). Отак, дожився, батьку Тарасе, твій апостол. (Гірко посміхається). Хоч верть-круть, хоч круть-верть – в черепочку смерть...
А тезко мій, Олексій Коваленко, якого так любив Дмитро Іванович, вже ліг під плиту із своїм заповітним написом: "Краще в сирій землі лежати, ніж у неволі жити". Нагнав місцевим владоможцям переляку!
А я – ні, не буду нічого заповідати. Хай лише поховають над милою Кільченню. I таким, як є, – з вусами... (Якусь мить стоїть, розглядає різець, який багато йому послужив у праці). Простіть мені, рідні, прости, мій народе...

Ударив себе різцем у серце. Пролилася кров.
К о б з а р повалився на підлогу. Чути звук струни, що лопнула на його кобзі.
Виринає мелодія пісні "Козака несуть..."

Плаче кобза.


15 16

Січеслав