проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
Огляди, відгуки, рецензії


Олександр ЯРОВИЙ

СЯЙВО УКРАЇНСЬКОГО СЕРЦЯ
("Твоя зоря" Олеся Гончара: перспективи розуміння)

Олесь Гончар мріяв про часи, коли "не буде руйнівників – будуть будівничі", як каже один із героїв роману "Твоя зоря". Минуло більше чверті століття після написання твору, але все міліють такі сподівання на побудову планетарногo щастя... Чи можливі вони, ці часи будівничих? Мабуть, так. Хоча один із дослідників (М. Гуменний) і відзначає "трагедійно-романтичний пафос" роману (виділення наше – О.Я.); але напевне, смисловий акцент доцільно тут поставити на слові "романтичний" – бо письменник лишається оптимістом, ідеалістом-мрійником у поглядах на майбутнє людини й людства, бачить романтично-світле і в найтяжчих ситуаціях. Позаду – чимало пережитих особистих, національних і вселюдських трагедій. Але вони – вже пережиті. І треба йти далі. Прикметно, що "божественна" картина сільськогo художника парадоксально перебуває водночас і в минулому – в дитячих спогадах Кирила Заболотногo, і – попереду, як вінець-фінал наскрізної романної дороги, буквальної й метафоричної. В картині-символі – той вічний Дух, який... ні, не "тіло рве до бою". Який воскрешає зранену земними трагедіями людську душу, дарує їй сковородинську чисту совість і нагoроджує надвишнім праведницьким миром, робить людину творцем "матеріалу вічності". Чи, як пише М. Стрельбицький: "Збезвістився герой, збезвістився великий твір безіменногo Художника. Але вони зустрічаються у вічності, ім'я якій – пам'ять людська".
Як сталося, що зникає в безвістях сучасногo кошлатогo, безбарвногo та безформногo ніби-літературногo процесу класичний твір художника не безіменногo, а таки Майстра з іменем, забувається чи не найфілософічніший, чи не найактуальніший для нас його роман? Неможливо, мабуть, не увірувати у метафізику, містичність високого літературногo служіння (не повертається язик мовити – ремесла), коли діагнози письменника настільки проникливо точні, коли вони є діагнозами на випереджeння, констатацією: тоді – майбутніх, а нині – сучасних наших хвороб? А прогнози Олеся Гончара лишають нам широкий простір для надії – ширший, ніж теперішня реальність. От, до слова, щодо прогнозів: "Порад багато, прогнозів ще більше, а тим часом молоді люди в розквіті сил гублять себе, валяються по всіх парках, дивлячись на світ, як у порожнечу, з туманом байдужості в очах". Це писано про "той світ", про байдужі до страждань людини заморські столиці. Тепер це – світ наших київських Гідропарку чи Троєщини. Глобалізація!.. Блуд, наркоманія, тероризм, повітряне піратство, вандалізм щодо мистецтва, екологічні катастрофи, взаємовідчуження і глухе індивідуальне та масове звиродніння людей – усе це ми побачили через три десятиліття після застереження письменника. Принагідно пригадується відомий епіграф із поета Джона Донна до хемінгуеївського роману – "Не питай, по кому подзвін"... Подзвін цей може прозвучати по всій загальнопланетній цивілізації, і ми вже його фактично вчуваємо.
Добре було б включити роман "Твоя зоря" до шкільної програми. Багато цінного дала б детальна розробка художніх особливостей роману за такими, наприклад, напрямами: велика душа українського дипломата; тривоги Кирила Заболотного; дорога як метафора і засіб показу світу; передчуття глобальних катаклізмів, констатація моральних негараздів людства в романі; спогади про минуле: максимально можливий письменникові (на той час) осуд злочинів періоду "класової боротьби"; пізнавальне значення роману; ліризм і публіцистичність оповідної манери; поетизація людських стосунків: "вибирання красивогo" із загальної структури дійсності; фінал роману та йогo значення; любов і самопожертва як альтернатива самозгубному егoїзмові цивілізації...
Цей роман став би справжнім відкриттям, "знайденням скарбу" і для вчителів у вкрай нелегкому для них на сьогoдні виховному процесі (маємо на увазі не тільки морально-етичний, а й культурно-естетичний йогo аспект), і для учнів, які мали б шанс збагнути, що ХХ століття – то не якась ірреальна мінус-доба, що Україна була й тоді, була в людях – для тих, звісно, хто не боявся мати її у серці і в творчості, оскільки боявся лише одногo – суду совісті. Цей роман (та й подібні йому за художньою вартістю твори української радянської літератури) став би гідною противагoю квазілітературі, якої нині, на жаль, переважна більшість. Її продуценти уподібнюються персонажу езопівської байки про лисицю та виноград: не дотягшись до винограду, найлегше, звісно, оголосити йогo кислим, неїстівним. Духовні карлики, не здатні сягнути висот переживання і співпереживання, не маючи літературногo таланту, пішли шляхом підступно-хитрим й примітивним: шляхом приниження шедеврів і масованого пресингу "естетикою" своїх та подібних писань, що, за їхнім задумом, мали уявитися як норма та еталон, отже – автоматично вивести недолугість "скрипторів" у розряд потрібності, високохудожності та суспільної ваги... Ось навіщо потрібна "Твоя зоря" у школі. Бо пропоноване нині сучасним школярам якраз після цього роману-"крапки", – наприклад, те, що подано в хрестоматії для старшокласників як українська література кінця ХХ – початку ХХІ століття (упорядник І.Андрусяк, є ще й міністерський рекомендаційний гриф) – це переважно аномальна, суспільно шкідлива, духовно руйнівна псевдолітературна продукція. Це – не "освіта", а затемнення. Пострадянський масив графоманії, "література" розпущеності, безідейнocтi й беззмістовнocтi вже два десятиліття демонструє свою функціональну яловість, нездатність генерувати щось позитивне в читацькій свідомості та почуттях – ні в естетичному, ні в моральному, ні в інтелектуальному аспектах. Про те, щоб ці гори ширвжиткового паперу посприяли формуванню нормальних гpoмадян, "старомодному" вихованню нормальних батьків і матерів, дітей та учнів, трудівників, творців – не варто навіть вести мову...
Гончар страшний своєю правдою. "Твоя зоря" – це "надрежимна" українська романтика, правда щирого серця, якій не годні зашкодити ніякі ідеологічні бурі, вітри та протяги. Бо правда ця – непереможно-об'єктивна. Нині ставлять під сумнів саму можливість письменницької (та й будь-якої) об'єктивності. О, злохитра облуда пocтмодернізму! Мовляв, якщо ми – фальшивомонетники, то справжніх гpoшей і не існує, всі вони – підроблені... На питання про істину давно дано відповіді, і навіть не лише класиками, не тільки Шевченком, Достоєвським чи Сковородою. А – Самим Христом. Його учень, "апостол любові", св. Іоанн Богoслов два тисячоліття тому закликав у Першому соборному посланні до любові, благав і заповідав: любити один одного. "Хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання нема". [1 Ін., 2:10]. Тому й, пишучи з любов'ю до людини, мaйстpи, сформовані в річищі православної етико-культурної традиції, подавали людські образи максимально об'єктивно, такими, які вони є насправді – у світлі й тінях, у величі й ницості, в силі і слабкощах... Але – з "презумпцією" святогo начала в людській душі. З бажанням добра цій душі, цій людині, з прагненням по-людськи ("по-співлюдськи"!) збагнути плюси і вади брата свого по земному існуванню, зрозуміти, побачити і правдиво ПОКАЗАТИ його душевну сутність, чи нехай собі буде – характер. Тому комнезамівець Мина Омелькович, "сількор Око", перебуває на недосяжно високому щаблі Гончарової майстерності, – якщо порівнювати з пігмейськими "образами" сучасних дрібнолітературних "героїв", з яких більшість взагалі не подібна не те що до героїв, а й до людей. Бо він, цей Мина, – живий. У нього скалічена, їжакувата, неврівноважена, але – душа. Таж він тієї домашньої ковбаси зі смальцем роками не бачив, хоч нам і бридкувато читати, як Мина втоплює пальці у горщики із "куркульським" смальцем і ковтає м'ясиво просто в погребах розорених селян...
Не все так просто й однозначно, як намагаються за різних режимів представити "різнокольорові" ідеологи. Чистi праведники – хіба що в раю, закінчені негідники – в пекельному "андеграунді". А на землі... Знову пригадується Достоєвський. "Бог бореться з дияволом, і поле битви – серце людське". Хто поборе – тому й присвятить людина наступний крок, вчинок, все своє життя і – вічність.
"З любові – творчість, з любові – щастя людське". Саме цей імператив любові рухав пером Олеся Гончара. I тільки через цю одночасно надприродну і природну причину його творчість, а названий роман зокрема, здатні пронизати і пронизують не те що товщу часу, – вона не така ще значна і спресована, – а радше чорну діру теперішнього безчасся, добу затемнення давніх істин у заплутаних свідомостях, протинає свинцеві екрани беззмістовності, безпочуттєвості, морок відсутності ціннісних критеріїв. М.Наєнко пише: "Ідеальне" життя, – доводить Гончар, – не мислиме без свободи як найвищої цінності людської особистості... Завжди на шляху до свободи людина стикалася із руїнництвом... Незнищенною залишалася в усі віки тільки любов людська. Чи не вона, бува, і є вершиною свободи?". Дослідник робить висновок, що в Гончаровiй філософській інтерпретації свобода має два вищі вияви, два аспекти, такі ніби "духовні крила": любов і творчість. Чи не прозорим стає розуміння, чому людина – образ Божий? Бог творить із любов'ю до твореногo. Він – самовладний, самовладна й людина у своєму виборі. Вона – самодержець, цар cвітів: і "мікрокосму", і "макрокосму". Але, вільно відступивши від Любові, стає рабом зла.
Правда "Твоєї зорі" – це правда очевидця, учасника, аналітика; правда трудівника, воїна, бранця, страдника, переможця, але скрізь і завжди – людини вільної... Правда про всіх нас. Замість шукати ворогiв за тинами, загляньмо в темні комори нашогo власного характеру, і не треба наївно (насправді ж хитро, із самовиправданням) твердити, що: вигрібали ocтaннє зерно, писали доноси, зраджували й катували – лише якісь інопланетяни. "Звісно, комісари планували й командували розкуркуленням, потім голодомором – а хто були "сержанти" й "рядові"?" – чесно запитує в мемуарах Іван Дзюба (див. журнал "Київ" №5 за 2007 р.). Чорне полум'я ненависті виходить із окремо взятогo серця.
Всі світові катастрофи починаються з дрібної диявольської мислі в одній голові. Темрява в душах, як і божественне світло в них спочатку передують "режимам", а не навпаки. "Режим" – уже наслідок. У Солженіцина є епізод, коли тюремні ваpтoві в Сибіру знущаються над безногим німцем Шульцем, змушуючи йогo повзти без милиць по брудній підлозі клозету. "А потом это назовут культом личности Сталина", – печально констатує патріарх антикомуністичного дискурсу... Перш ніж звинувачувати "лади", "формації", "режими" – треба спочатку вивчити людину, а без любові, без бажання навести її на добро, все одно буде "спотикання": не істинною її побачимо! Не "всякою", не різногранною, не такою, як людина Олеся Гончара... Поломка загальнолюдськогo механізму може бути усунута лише після духовної терапії одиничних, окремих особистостей...
Роман "Твоя зоря" постає нам тепер так, як перед Заболотним пocтaють спогади далекогo рідного минулого: чим вони далі, тим інтенсивніші, мов у ліричному довженківському зізнанні на початку "Зачарованої Десни". Як підмітив М. Стрельбицький, у романі використано "відомий з арсеналів іконописного живопису принцип побудови зворотної перспективи. Найвіддаленіше бачиться укрупнено, часові і просторові відстані – скорочуються". Сама суспільна доба, наша національна криза, наша біда й надія потребують повернення цього цінногo документа художньої літератури у вжиток.
Сьогодні твір звучить значно актуальніше, ніж у час написання. Він випередив свою епоху, він гостро злободенний для нашого сучасника, особливо молодого. Сподіваємося, надалі матимемо змогу деталізувати аспекти сьогочасного тлумачення цьогo небуденного твору, що вийшов далеко за межі свого літературного періоду. Написаний у "вік злочинів", як назвав ХХ століття на сторінках роману замріяний американський юнак, цей твір увіходить у століття апокаліпсису. Коли реальною є загроза не тільки тогo, що на планеті припиняться доброчинство, любов і творчість, а що не буде навіть... злочинів. Бо може зникнути саме життя – це буде закономірним кінцевим наслідком свободи без Любові. "Ви жили на теплій планеті", – чи з докором, чи з доброю заздрістю закидають українському дипломатові молоді "нещасні діти всепланетногo похолодання". З холоду й мороку зла та ненависті цей твір, як призабута, але надзвичайно близька зоря, здатен вивести до світла й радocтi.

Петро СОРОКА

МУДРІСТЬ ДОБРОТИ

Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара

Враз відчуєш – твоє серце повне любові до того чи іншого письменника. Звідки ця любов? Якими фібрами душі вловлюються щирість, чистота і незаплямоване сумління? Через слово. Воно провідник і проявник. У слові уся людина. Як у дзеркалі. Обережний у житті – обережний і в слові. Страхополох і перестрахувальник завжди пише з огляданням на тили. Відчайдух викликає подив і захват. І майже з першої сторінки видно, чи цей письменник справді любить, чи лише імітує любов. Любов визначальна. Любити людей, світ, Бога, Вітчизну, материнську мову – це головне і це видно, що називається, неозброєним оком. В Олеся Гончара це визначальне, що знову засвідчили його щоденники, видані стараннями дружини письменника Валентини Гончар.
Не уявляю письменника, що не робить щоденникових нотаток. Начебто боїться розкривати душу. А може, небезпідставно: душа в нього порожня, йому немає що сказати, він усе видав у белетристику, де можна вигадувати?
Денник – це вікно в душу.
У великих письменників щоденники – це найкраще, написане ними, або одне з найкращого. Як у Сей Сьонагон, Ренара, Гомбровича, Гонкурів, Гінзбург, Пришвіна, Макса Фріша, Довженка...
Як важко уявити собі без щоденників творчість цих, названих вище, митців, так тепер буде важко уявити собі без них творчість Олеся Гончара. Адже з романів і повістей, публіцистичних виступів та есеїстики постає Гончар в одній іпостасі, а зі сторінок денникової прози – дещо в іншій, значно глибший (бо не цензурований) і складніший (розірваний протиріччями суперечливої епохи, найстрахітливішої диктатури ХХ сторіччя)....а ще повністю відкритий, мужній і мудрий, справжній і щедрий у своєму невичерпному душевному багатстві.
Критичні стріли навколо творчості письменника ламалися ще за його життя і, очевидно, будуть ламатися ще довго. У надто складний час він жив, надто цупко тримала його система в своїх шорах, як, власне кажучи, усіх талановитих митців – Максима Рильського, Миколу Бажана, Андрія Головка, Юрія Яновського, Павла Тичину... Саме ставлення Олеся Гончара до цих корифеїв, з якими тісно звела його доля, і передусім до Тичини, допоможе нам обрати вірний критерій поцінування творчості автора „Собору”. Ось кілька промовистих витягів, на які мені хотілося б налаштувати себе і читача, як на камертон:
„Павло Тичина з його геніальною інтуїцією, чистотою й ніжністю – найспівучіша пісня нашої літератури ХХ віку”.
„Дехто вважає, що Тичина був полохливим. Ні, таким він ніколи мені не здавався. Був безмірно делікатним, це правда, і цим користались. Бував дитинно беззахисним. А внутрішньо він був людиною мужньою.... І коли вдивляєшся в старі фото, там, де він ще юнак з вусами, бачиш лице вольове, відчуваєш: в цієї людини дух крицевий, це – козак!”
„У щоденнику Тичини є фраза „Приємно бути наївним”... Здається, це ключ до всього подальшого його життя”.
Наприкінці дев’яностих мені поталанило тісніше зблизитися з кількома інтелектуалами, що поклали немало сил і таланту на те, щоб скинути О.Гончара „з корабля сучасності”. Найяскравіші з них – Іван Кошелівець і Юрко Ґудзь, представники різних генерацій. І сьогодні у мене зберігається якийсь десяток аудіокасет із записами наших розмов і дискусій. Прослуховуючи їх, вкотре пересвідчуюся, що Кошелівець залишався непримиренним опонентом Гончара з суто ідейних мотивів. Свої думки він узагальнив у відомій статті „Можна одверто?”, опублікованій у „Сучасності”. Але І.Кошелівець принаймні встиг сказати перед смертю фразу, яка дозволяє переглянути його оцінки з віддалі часу. Вона звучить так: „Бути письменником за совєтської влади – подвиг”.
Юрко Ґудзь залишився несхитним опонентом Олеся Гончара не стільки з ідейних позицій, як з вікових. Це була боротьба поколінь, „батьків і дітей”. Але Юрко відійшов у засвіти відносно молодою людиною, і я чомусь маю певність, що згодом він переглянув би своє ставлення до автора «Прапороносців» (чомусь саме цей твір викликав в Юрка найбільше несприйняття), як це зробило багато вдумливих читачів молодшого покоління. На зламі дев’яностих все сприймалося по-іншому, гостріше, непримиренніше, болючіше. До того ж, з віддалі часу завжди видно краще і чіткіше.
Не називав би імені Юрка, якби він не був визнаним апологетом молодих літераторів та інтелектуалів, якби його думки не знайшли такий благодатний грунт в їх душах. Але маючи змогу зблизька пізнати автора „Не Ми” та „Ісихії”, я мав можливість спостерігати і за еволюцією його думок та світогляду. Юрко був мислячою людиною, яка до того ж гостро відчувала час і потребу нових форм, і хочеться вірити, що після щоденників Гончара він зовсім по-іншому глянув би на його творчість. Підстав для переоцінок і глибших роздумів вони дають більше ніж достатньо. Бо що ми, власне, знали про внутрішнє життя Гончара, так би мовити, життя „за ширмою”? Перед нами був тільки зовнішній блиск, успішні щасливі злети, нагороди і лаври, поїздки за кордон – у ближнє зарубіжжя і дальні екзотичні країни, – що тільки дратувало невиїзних „совків”. Майже забронзовілий письменник-лауреат, майже монумент. Хіба ми могли здогадуватися, що робилося в його душі? Що він думав і як думав? Як оцінював ті чи інші події? Щось проривалося в його романи і публіцистику, але ж писав з огляданням на цензуру. Письменник, що видавався мільйонними тиражами, був під особливим контролем і опікою. Його кімнату просто нашпигували підслуховуючою апаратурою. Нині це вже не таємниця.
Дивне інше, що й сьогодні ставлення до Гончара з боку молодих літераторів (передусім аупівського крила) не змінюється, хоча вони уже на відміну від тих, що відійшли, мають змогу зазирнути у щоденникові записи класика. Мають, та не хочуть, хоча судити і потоптувати не перестають.
Я засів за цю статтю тільки тому, що гостро зіткнувся із кількома із них. Жодні мої аргументи не подіяли. І я з сумом зрозумів, що ці люди просто не чують чужих доказів, не хочуть чи не можуть прийняти їх. З такими і сперечатися не слід. Класиків їм багнеться потіснити тільки тому, щоб зайняти звільнене місце, хоча не задумуються, як би вони виглядали на тому п’єдесталі, чи не змізерніли б ще більше.
Але це протистояння допомогло мені зрозуміти інше. Про це є роздуми і в самого Гончара.
„В усій історії культури, – писав він, – точиться безперервна боротьба світлого і темного. З одного боку – генії світла, що вірили в силу добра, гармонію сфер, порядок (Платон, Гете, Бах), і з другого генії, прихильники тіні, ті, хто сприймав світ як хаос, безлад, де панує сліпа випадковість (Геракліт, Бетховен, Сартр)”.
Ця теза вимагає деяких уточнень. Звісно, не можна безапеляційно вважати, що в душі тієї чи іншої людини є тільки світле або темне начало. Здебільшого кожна людина – це поле бою темного і світлого, доброго і злого, красивого і потворного... Але важливо, що домінує, що переважає, що бере верх у тих чи інших життєвих ситуаціях, передусім у ставленні до інших людей.
Є митці, що покладаються на серце, які дивляться на все крізь призму душі, а є такі, що зорієнтовані на логіку, на інтелект.
А ще є розум світлий і добрий, а є холодний і цинічний. Юрій Шевельов, який має безпосередній стосунок до нашої розмови про Олеся Гончара, згадує у мемуарах про першу зустріч із Іваном Кошелівцем, і наголошує, що його передусім неприємно вразив цинізм ще молодого науковця. Дуже важливе і прикметне зізнання. Тоді це насторожило організатора МУРу, але згодом стало для нього взірцем. І Шевельов зрілого віку й пізній Шевельов – це передусім холодний, демонстративно підкреслений цинік. Акцент немаловажний, і він багато що допоможе нам прояснити і зрозуміти.
На все дивитися скептично і критично, все робити з розрахунку, нікого не підпускати до себе – тактика холодного розуму. А ще розмежовувати усіх тільки на геніїв та сірятину... З цього приводу пригадується фраза Ігоря Качуровського із недавньої епістоли до автора цих рядків: „Поділяти усіх на геніїв і графоманів – це параноя”.
Олесь Гончар – це передусім і понад усе – доброта і спочутливість. („Є втрати тяжкі. Але коли людина втратить дар співчуття, тоді вже все – людини нема”).
Читаючи його денники, в мене завжди вихоплювалося услід за Юрієм Мушкетиком: –Я вірю в цю душу!
У модерністів, постмодерністів і „нових дегенератів” інші критерії – ніякої душі!
Ось де водорозділ, ось де ми розходимося!
То як вони можуть зрозуміти і оцінити Олеся Гончара, коли він весь світло доброти, любові й болю, коли в нього все в ім’я душі й усе заради неї?!
Хотів відгукнутися позитивно про „Щоденники” Олеся Гончара, – сказав мені якось Євген Баран, – але по ходу читання виникло багато претензій.
Багато претензій? А я відкрив стільки нового у ніби знаному світі хрестоматійного автора. Стільки гарних образів, щасливо віднайдених, рідкісних слів, талановитих шкіців, цікавих оригінальних зарисовок, зокрема, про мову, людську красу, душу, весну, любов... Звісно, чимало й пересічного, альбомного, зайвого. Але ж це нотатки, що робилися находу, заготовки, чорнові робочі варіанти – і тільки так їх слід розглядати. Це не викінчені тексти денників, як у Ренара, Гомбровича чи Фріша. Для Гончара це, так би мовити, не цільний і повноцінний художній жанр, а засіб нагромадження матеріалу, принагідна фіксація думок і подій. Якщо розглядати їх без цього підходу, то, зрозуміло, можна не залишити каменя на камені.
Зрозуміти і полюбити Олеся Гончара мені допомогли передусім Василь Захарченко і Роман Дідула. Маю певність: і один і другий ще напишуть про свої стосунки з уславленим класиком, але деякі їх висловлювання мені потрібні для увиразнення картини, для остаточних акцентів.
„Ми вийшли із шинелі „Прапороносців”, як російська література вийшла з „Шинелі” Гоголя”. Це В.Захарченко. Зауважте, сказано людиною, що пройшла комуністичні концтабори і за логікою мала б бути у вічній опозиції до успішного і „обласканого системою” класика. Але старому майстрові вистачило серця, душі та живого розуму, щоб зазирнути глибше, побачити найпосутніше. Автор „Прибутніх людей” і „Білих вечорів” живе у зрусифікованих Черкасах і знає силу та вагу живого рідного слова. Якою б була наша література без мови Гончара – без „Собору”, „Тронки”, „Таврії”, „Берега надії”, „Зорі”, – говорити не доводиться.
Романові Дідулі доля подарувала нагоду ближче пізнати Олеся Гончара, і, як людина дуже тонкої душевної структури, гостро відчув, що Вища Сила (чи коли хочете – доля) призначила Олесеві Гончарові берегти ”душі замучених і знищених”, тобто митців розстріляного відродження, а також тих, що загинули на фронтах Другої світової війни.
Так, О. Гончар був піднесений на немислиму висоту, увінчаний багатьма лаврами. Але він також став улюбленцем народу. І це найголовніше. „Громадське, суспільне, загальноукраїнське значення його важко переоцінити” (за Володимиром Брюггеном)...
Є обличчя, що стають символом епохи. Можуть помилитися одиниці. Але народ помилитися не може.
Сьогодні, вдивляючись в портрети Гончара, щиро подивовуюся: якою красивою людиною він був! Козацького, доброго крою. Таємниця краси – велика таємниця. Розгадати її означає збагнути щось дуже суттєве.
А чи багато змогли б вистояти у славі так, як вистояв він, адже це випробування уважається одним із найважчих?! А він жив так, ніби й не було того всенародного пошанування, тої великої любові. Жив важко, писав болісно, поводив себе винятково делікатно, гідно і скромно....
Для всезагального визнання і шани треба народитися, Господь має закласти в душу якусь особливу незламність, красу і силу. Такими були Міцкевич, Шевченко, Гюго, П.Куліш, П.Тичина, такий Олесь Гончар. Хто цього не бачить, тому жодні докази не допоможуть...
Йому заздрили за життя, знаходяться заздрісники й сьогодні.
Але що вони знають, власне кажучи, про його життя, про те, яким воно було?!
А жив письменник в стані постійної напруги, „в скаженому темпі життя”. Були в нього високі злети, нагороди, шана і визнання, але одночасно падали на його голову погрози і шантажі, анонімки і цькування, а відтак хвороби і болі. Як часто у записниках прориваються ось такі болісні зізнання: „Провокатори, шарпачі послідовно, методично отруюють життя”.
„Боже, як сумно й самотньо”. „Сьогодні один із тих днів, коли хочеться вмерти....Безмежжя самотності”. „Темне каміння на душі. Іноді аж так, що здається: краще б знебулось...” „Упирі 37-го року знов вилазять із своїх кривавих боліт...”„Ніколи ще, мабуть, нація не плодила стільки холуїв і відступників, як у наш час”. „О, серед яких бандитів доводиться жити”.
„Замучило ниркове каміння, інші хвороби обсіли...
Про каміння питають: звідки воно взялось?
А звідки ж йому не взятися? Після поранення – з Харкова до Красноярська два тижні везуть в ешелоні без перев’язки – відро гною виточили на операційнім столі...
А табірна макуха? А в спеку цілі дні без ковтка води?.. За дротом, за дротом.. А траншеї на Камендінськім плацдармі по пояс налиті лютневими водами – і так день і ніч? Дивує не те, що каміння з’явилось, що сам ти тоді каменем не став”.
Про мужність і велич Гончарової душі свідчать його відгуки про опальних і переслідуваних тоді Миколу Руденка і Василя Стуса, Аллу Горську і Валентина Мороза.
У важкі хвилини він шукає опертя у великих попередників і знаходить його у митців розстріляного Відродження, японських майстрів, великих філософів античності. Лаконічна і містка фраза Сар’яна „Найголовніше – жити” стає його девізом у найпохмуріші 1970-ті, коли махровий, зловісний сталінізм почав проявляти себе з новою силою.
Маю певність, ці щоденники будуть цікаві для багатьох – вчених і письменників, естетично підготовлених і рядових читачів, юних і старших віком, – оскільки тут заторкується величезна кількість тем – від морально-етичних і релігійних до суто побутових...Тема любові – центральна. Є і такі, винятково інтимні записи, де звучить вічна туга за ідеалом, за любов’ю, як от у записі від 18 травня 1970 року: „Ти з’явилась і йшла, як образ самого щастя....моя несподівана, недоступно юна, присмучена”. У повному обсязі цей запис сприймається як міні-новела чи своєрідний літературний відступ, від якого запаморочливо б’є сяйвом краси і невимовного чару.
В іншому місці зустрічається такий запис: „Боже, яке це щастя – бути закоханим! Як людина одразу кращає в усьому, стає великодушною, проникливою, терпимою, проймається мудрістю доброти”. Хто ще міг так сказати окрім Гончара!?
Цікаві оцінки і характеристики в його щоденниках старших майстрів, зокрема, М.Бажана, Юрія Яновського, М.Рильського, Петра Панча, О.Корнійчука, А.Головка, В.Свідзинського,
Ю. Смолича, І.Сенченка, літературних побратимів і молодших колег – Григора Тютюнника, Р.Андріяшика, Ліни Костенко, Юрія Мушкетика, Петра Перебийноса, Івана Драча, Дмитра Павличка, Чингіза Айтматова, М.Малиновської, Галини Кальченко, Імрана Касумова, Кайсина Кулієва, Платона Майбороди, Олекси Коломійця та багатьох-багатьох інших.
Однак це не означає, що всі його оцінки були всуціль позитивні й поблажливі. Зовсім ні. Він був принциповою і совісною людиною, не потурав ницості й підлості, ненавидів підступність і зраду, хоча умів прощати, цінувати талант. У щоденниках подибуємо критичні й навіть нищівно-убивчі характеристики, зокрема бездарних ортодоксальних літераторів і критиків-голобельників В.Козаченка, В.Собка, Шамоти, численних партійних функціонерів-українофобів і „временщиків”.
Хтось, зрозуміло, не погодиться з такими його, надто гострими, оцінками, не завжди і я сприймаю їх. І це природно. Скажімо, моя душа протестує проти ось такого тавра: „Пігмей ви є, пане Кошелівець!.. Що ви знаєте про наше життя? Про землю, яку проміняли на пивниці, на мундир ландскнехта”. Написано зопалу, це перша реакція на несправедливу і дошкульну критику, це відповідь, удар шпагою, – і все ж... Виникає запитання: хіба краще було б, якби Кошелівець, як і тисячі інших емігрантів, опинився не за кордоном, а в Сибіру чи Колимі? Втім, сьогодні це вже не дискусійне питання.
Щирість, відкритість душі, сердечність, доброта, любов – це те, що зімітувати неможливо. Вони або є, або їх немає. Фальш, награність, бажання видатися кращим, ніж ти є насправді, видно відразу. Повертаюсь до щоденників знову і знову й незмінно ловлю себе на думці, що вірю авторові, що у мене не виникає сумнівів, нібито десь він злукавив, захотів постати кращим, ніж був насправді. Його слово знаходить щирий відгомін у моїй душі. Може, тому, що незрідка я переживаю аналогічні душевні стани, і спроможний скласти ціну самотності, болю, душевної муки...
„По суті на світі ти мало кому потрібен. Настає пора, коли маєш рятуватися від самотності. Лишається сім’я. І щасливий той, в кого добрі діти, ласкаві внуки..”
Мені близькі його роздуми про релігію, і я сприймаю їх беззастережно, бо відчувається, що мовлено людиною глибоко віруючою, яка постійно шукає у вірі опертя, не може уявити собі цей світ і людину в ньому без вищого Творця.
„Ісус Христос, цей тесляр із Назарета, молодий мислитель, зостається ось уже 2000 літ ідеалом духовної краси. І що знала історія могутніше за його наскрізь гуманне вчення?”
„Виховання без Бога – це виховувати диявола з розумом”, – занотовує він японський вислів, що сприймається ним як визначальний і програмний.
Великі книги народжуються з Вищої Волі, при обставинах наскрізь таємничих. Письменником пише Той, хто хоче вплинути на долі тисяч чи мільйонів читачів. Обраний митець не може цього не відчувати.
„Після „Альп”, – записав у своєму записнику Олесь Гончар, – жодна книга не писалася так „запойно”, як „Собор”. Мені помагає Вища Сила. Назву її по-давньому: Бог.
І дякую їй”.
Так писалися всі великі книги.
А скільки у тих товстих, шістсотсторінкових фоліантах глибоких і оригінальних думок та спостережень про літературу, роль мистецтва в житті людини, про те, якими шляхами повинна розвиватися культура в майбутньому. Важко стриматися, щоб не навести хоча б деякі з тих роздумів і спостережень.
„Про недосконалість людської природи написано багато і влучно. Очевидно, міг би і я. Але чи варто? Ще раз, зайвий раз сказати людині, що вона недосконала? Чи, може, потрібніше зараз підтримати її дух, підняти із занепалості, упевнити в собі, у вірі, як робили це великі поети – творці біблійних саг?”
„–Що таке бути письменником?
–Це насамперед вміти помилятись”.
„Що таке творчість?
Я сформулював би це так: творчість – це найчастіше здатність захоплюватися і вміння своє захоплення передати іншим”.
„Я маю серйозні претензії до сучасної російської прози. Хто в неї головний герой, якщо брати по їхньому снобістському „Новому миру”? Алкоголік. Алкоголік і його переживання, його місце в побудові комунізму”.
Читати щоденникові записи великого майстра – невимовна насолода. Тут що не сторінка, то відкриття, що не запис, то золотинка. І як радісно засвічується душа, коли натрапляєш на думки, що співзвучні твоїм власними. Дозволю собі проілюструвати це тільки двома найбільш промовистими, на мою думку, фрагментами.
„Чим далі ми від віку ХІХ, тим ясніше видно, який він був великий, той ХІХ, – писав О.Гончар. – Особливо в сфері духовній, в геніальних творіннях літератури. Коли порівнюєш, на ХХ сторіччі не можна не помітити тінь виродження й деградації. Література втрачає своє здоров’я, свою духовну вершинність.” „Це століття великих ідей, великої науки, великої літератури”.
У „Голосі із притвору” я занотував: „Люблю вітчизняну літературу ХІХст., особливо другу її половину. Уже саме звучання імен викликає в мене легке сп’яніння: П. Куліш, П. Мирний,
І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М. Коцюбинський... Є між ними винятково улюблені, є такі, що викликають нестихаючий інтерес: Іван Манжура, Яків Щоголєв, Олена Пчілка, Ганна Барвінок, Олекса Стороженко. Здається, цю літературу знаю назубок і будь-які відкриття вже неможливі, але це ілюзія – цей неохопний материк обжити повністю неможливо. І все нові відкриття відбуваються з дивовижною послідовністю. Не кажу вже про повторне глибинне прочитання текстів.
ХХ століття уже мені начебто чуже. Може тому, що тут ще не все другорядне і фальшиве відсіялося, а справжнє не відстоялося, не викристалізувалося. Виявляється, час накладає особливий чар на справжні тексти. Ось така таїна: чим більше проходить часів, тим потужніше і очисне враження вони справляють...”
В Олеся Гончара:
„Вдивляюся глибше в це диво – диво цвітіння. Стоїть ось вона, яблунька, з чудовою кроною, вся в цвіту, у тихій розквітлості... І весь вечір, вся зелень довколишня мовби освітлена нею. Для кого цвіте? Для бджоли, для людини, для себе самої, для цілого світу”.
У „Році подвійних райдуг”: „На глухому пустирищі, віддаленому від найближчого села за кілька кілометрів, один-єдиний кущ шипшини. Для кого й чого він тут росте, адже люди той закутень обминають? Для птахів і неба, для вітру і Бога. Господь теж, мабуть, милується своїм витвором, як і кожен творець. Не може не милуватися. Яскраво спалахнула шипшина на славу Божу!”
Краса вірності.... Мужність доброти... Краса в правді.
Усе це Олесь Гончар. І сказати так, здається, міг лише він.
А скільки у його записах стислих афористичних висловів, незатертих сентенцій, цікавих узагальнень, у яких відчувається сила і геній великого Майстра.
„Література вимагає мужності. Без цього в ній нема чого робити”. „Не так важливо все знати, важливо все розуміти”.„Щастя – це коли немає нещастя”. „Умій прощати! Це таки, мабуть, найбільше мистецтво життя.” „Образ людини ніякими тонкощами в описах природи не замінити, хоча й картину природи не кожен змалювати зуміє”.
Його рука вгадується по мазках мускульних і летючих, легких і світлих, виразних і аркодужних. Це рука Майстра, що захоплюється красою природи, досконалістю людини, неперебутністю світу і невичерпною фантазією Творця. Розмова про це може бути ще дуже і дуже довгою, але треба закінчувати, і зробити це хочеться таким акцентом.
Письменники, на жаль, відходять рано, а їх вдови залишаються, щоб за них донести до кінця спільний хрест. Здається, на таке життєве сподвижництво спроможні тільки українські жінки. Звела мене доля не з багатьма із них – Валентиною Гончар, Майєю Міщенко-Соколовою, Валентиною Андріяшик, Валентиною Іов... Життя кожної з них для мене – високий подвиг. Якби не вони, у теперішньому розбродженому суспільстві невидані книги їхніх чоловіків, невпорядковані рукописи і нерозшифровані записи канули б у забуття, були б непоправно втраченими. Вони ж визбирують усе до крупинки, розшифровують невиразні й напівстерті записи, спресовують їх у „тугі брили рукописів”, і за це низький їм уклін від нас, удячних читачів.


Марія ЗОБЕНКО
Від Шевченка – до Гончара

Ліро-філософський роздум

Тарас Шевченко визначив набір ознак ментальності – через слово "своя" (тобто своя українська ментальність). У перекладі сучасним політичним лексиконом прочитуємо за ним:
"своя правда" – своя конституція,
"своя мудрість" – своя мораль,
"своя хата" – своя Держава,
"своя земля" – своя нація.
Та мало хто глибинно замислюється над цим рядком-докором співвітчизникам у "Посланії": "А то залізете на небо: "І ми не ми, і я не я"...
Коли у людини немає своєї хати, своєї правди і мудрості, то і про себе вона може заявити: "Я" не "Я".
Відбувається цинічне, варварське роздвоєння особистості.
Відчуження від персонального "Я".
Анонімне перебування особистості у своєму внутрішньому світі та з оточенням.
Порівняйте:

СВІТ – АНТИСВІТ. "Я" – "НЕ Я".
Тарас Шевченко вказав геніальною формулою "я не я" на диявольське зло подвійних стандартів, закорінених у душах "землячків".
За подібного світогляду і відбуваються зради, потворне хамелеонство, суспільні катастрофи. У сірому проміжку між "я" і "не я" просторо Князеві темряви – дияволові, який відтак має можливість "сміятися над людьми". Над їхніми поразками, нещастями, розчаруваннями.
А нещастя ті походять від розмитості людської натури, її ницості, безпринципності, гонитви за дріб’язковими вигодами, отієї мушлі "я не я", в котру слабкі духом або з потворними уявленнями про добро і зло ладні повсякчас сховатися, замаскуватися під власну сірість і аморфність. Від цього – всі ті нещастя, якими позначена дорога нашої України у Всесвіті...
Шевченкову боротьбу за чистоту людського "я" без фальші пристосуванського перетворення у "я не я" продовжив Олесь Гончар.
Честь і гідність він уважав найсвятішими ознаками менталітету. Ось звідки повсякчас пекуча Дума Великого Українця: "Нам потрібне відчуття честі і гідності, щоб це мав кожен українець, син він чи дочка свого народу. Від цього залежить доля України". (З епістолярної спадщини О.Т.Гончара).
Прочитуємо у Гончаровому розвінчувальному епосі про лукаве занапащення дияволом духу людського стійкі словотвори-поняття – "відчуженість", "невідкличність", "анонімність". Їхнє філософсько-художнє осмислення найяскравіше, найбільш пророчо проявилося у творах "Тронка", "Собор", "Твоя зоря", "Спогад про океан", "На косі", "Двоє вночі", "Кресафт", "Чорний яр", "Пізнє прозріння", "Летять усміхнені птиці", "Геній в обмотках"...
"Собор" – вибухової, очисної сили твір, що юнакам із нового покоління на зрусифікованій території, в апогей руху шістдесятництва, як сонце, засвітив їхнє історичне українське "Я"! Диявольщина прагла загасити Сонце: письменнику – забороною роману на 20 літ, дисидентам – тяжкими репресіями за опір насильству... Зате урочо, як благовіст, вітала діаспора, ось і такими метафоричними рядками Яра Славутича:
Соборний дзвін Олеся Гончара
Гуде у світ – як заповіт Шевченка!
(З поезії "Правооборонці").
Так, амплітуда Гончарової думки-підтексту не викликає різночитання: від зради людських чеснот один крок до зради національних інтересів, а зрада "національного в собі" (яничарське "я не я") неодмінно обертається для особистості занепадництвом і спустошенням або й деградацією.
В О.Гончарові завжди проявлялася ментальність митця, чутливого свого часу і народу. І остання, заповітна книжка новел "Далекі вогнища" (1987) – саме про пробудження в душах людських національного, патріотичного, українського.
Художник, звісно, – не трибун. Його, можливо, не так чутно, тим більш, що в "епоху україножерства" треба вдаватися до езопової мови, а найшвидше – через те, що ми з нашою деформованою ментальністю "я не я" не доросли до сприйняття тих істин, які глибинно розкривав у нас самих, українцях, Олесь Гончар цією книгою ще до проголошення незалежності, коли обкоми танками і бульдозерами готові були задушити навіть згадку про неї, а більшість нинішніх "прозрілих" (хто ганьбить себе і нашу справу оскверненням або замовчуванням Гончарових глибин) тоді ще слухняно ходили цеківськими коридорами...
Ось ці духовні заповіді Олеся Гончара – за його останньою художньою книгою "Далекі вогнища":
1) берегти національні святині ("Канівський етюд" та інше);
2) берегти національну ментальність ("Спогад про океан");
3) берегти національну еліту ("Геній в обмотках");
4) берегти національну історичну пам'ять ("Чорний яр");
5) берегти національну мораль ("Ода тій хаті, що в снігах...");
6) берегти гармонію душі і природи ("Летять усміхнені птиці");
7) берегти національний ідеал краси ("Корида" та інще).
...У "Канівському етюді" (твір написано у пік застою 1983 року) серед служителів святої гори та її паломників зайде мова про нову систему охорони музею. Звідсіль образна гончарівська "мелодія" гратиме на глибоку за смислом ідею: не допоможуть ніяка "найдосконаліша сигналізація" і "відповідні вартові", якщо кожен не стане охоронцем святині нації.
Жартливо названий охоронцем соловейко, що звив гніздечко в трояндовому кущі біля входу до музею, – символ одночасно беззахисності скарбів нації та її надійної захищеності за умови, коли народ і кожен його представник дорожитимуть заповітами предків.
Соловей у душі – ось справжній оберіг від цинічної скверни виродженства.
"Сніг на екваторі" (така промовиста метафора!) – це через нього не прилетіли соловейки на Тарасову гору. Сніг... продовжує випадати. Просто обвали снігу на духовність у незалежній Україні, льодовий панцир на душах...
Всесвітній інтелектуал Олесь Гончар гаряче обстоював думку, що тільки "людський дух, мистецтво і мораль творять людину і націю". Питав услід за Тарасом Шевченком нас – "земляків своїх (і мертвих, і живих, і ненарожденних...)" – у переддень Референдуму: "Хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?"


Євген БАРАН

“НЕВДЯЧНИЙ” ОЛЕСЬ ГОНЧАР...

Володимир Пащенко. Гончарова правда про духовність і церкву. – Полтава: АСМІ, 2006. – 360 с.

Дві цитати на початку моєї розмови про Олеся Гончара. Перша із статті А. Погрібного “Олесь Гончар: Початок пожиттєвого випробування” (ЛУ, 26 березня 1998 року), яку наводить Володимир Пащенко: премії і звання були одним із способів “приручити письменника системою, котрій, звичайно ж, не хотілося, щоб поміж відданих їй літераторів були лише бездарні кон’юнктурники. Знаємо, що з приручування нічого не вийшло, оскільки стосовно комуністичної системи Гончар виявився достоту невдячним письменнником”. Власне, ця цитата пояснює назву, яку я виніс до розмови. Друга цитата із щоденника Гончара від 8 березня 1995 року, яку теж наводить автор книги: “Існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації. Ось правда того часу.
Так я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори (в Білгородці й Харкові влітку 1942-го)...”.
Знаю я також і ту крилату фразу, з якої розпочав свій виступ на листопадовому пленумі СПУ 1992 року поет-авангардист Володимир Цибулько: “Товариші інваліди літературної творчости...”. У книзі Володимира Пащенка згадується цей пленум і виступ Цибулька без будь-якого цитування.
А тепер по суті. Олесь Гончар завжди привертатиме до себе увагу української громадськости. Одні захищатимуть і всіляко підтримуватимуть Гончара, – і матимуть рацію (до останніх належить Володимир Пащенко із своєю книгою), інші – критикуватимуть і не сприйматимуть Гончара, – і теж матимуть по-своєму рацію. Аби далеко не ходити, назву один із власних прикладів, не вдаючись у перелік “гонителів” Гончара доби “Собору” і початку 90-х (зокрема, Григорія Штоня виступ якого на пленумі так щедро цитує Володимир Пащенко, переконаний у “замовності” Штоневої критики). Черкаський літератор Михайло Іванченко, якому вже пішов 86-й рік, у листі до мене згадував про Олеся Терентійовича періоду його армійської служби у 1945-му. Дозволю собі уривок листа зацитувати: “З Олесем Гончарем познайомився весною 1945 р.біля оз.Балатон. За землянками нашого губату і мінометної роти містилися диктові будиночки офіцерів та редакція газ."Советский богатир". Там публікувалися українські вірші Олександра Гончара з «!» замісто «і». Пафосний потік совецької свідомості. Якось я підійшов до гурту сержантів. Привітався. Серед них був і О. Гончар. Згадували бої коло Секешфервара. Ми, учбатівці з репатріантів, там хоронили вже опісля танкістів. Цікаво було прослухати ст.сержанта Гончара. Проте його комісарська зверхність насторожувала. В офіцерській уніформі він вивищувався серед нас, озутих в черевики з обмотками. Був експедитором котрогось складу, довго не з'являвся з відряджень. Числився в мінометній роті лейтенанта Гарбуза. Про літературу я розмовляв з Гончарем обережно, щоби не проявити своє радикальне українство. У сумці він носив розпочатий рукопис про війну. Дружив з жовчним редактором Дубовським, високим білобрисим поетом рядовим Єгором Ісаєвим та добродушним капітаном Міхаїлом Алексеєвим (автором «Вишньового омута»). Той, на відміну від Гончара, який не шукав серед нас земляків, цікавився нашим остарбайтерством, Україною адже мав «бабушку-хохлушку». Десь у 1970-х р вже після заполярних зон я, зацькований місцевими божками, звернувся до О.Гончара за моральною підтримкою. Не відповів. За мене заступився лиш М.Стельмах. Після 1991 р. ми з Гончарем обмінялися кількома поштівками. Прохолодними. Адже у «Вітчизні» він опублікував своє оповідання про інтернаціональне кохання совецького солдата з мадярочкоюю. І ні словом не обмовився, як три сержанти з нашої дивізії зґвалтували біля річки мадярку і застрелили її захисника-сінокоса. Ворошилов з Будапешта наказав розстріляти одного з них, що й зробили перед очима всієї дивізії. Я не заперечую таланту Гончара. Але покладений він на вівтар марксизму” (лист від 28 листопада 2007 року).
Все це я веду до того, що про Олеся Гончара завжди говоритимуть неоднозначно. Щодо власної позиції, яка теж у мене змінювалася і була контрастною, то є прихильником визнати Олеся Гончара як явище унікальне в історії української культури другої половини ХХ століття. Гончар ширший за рамці літературних розмов. Гончар – це складова української історії другої половини ХХ століття. Тому про нього писатимуть, і постійно повертатимуться до його творчости.
Володимир Пащенко написав добру книжку. Добру у сенсі виховному і фаховому. Така книжка повинна мати більший тираж, аніж заявлених 500 примірників. Вона повинна бути у кожній шкільній бібліотеці, аби наше вчительство хоч щось мало зібране під однією обкладинкою, де говориться про суспільно-політичне значення постаті і творчості Олеся Гончара. Так, це була суперечлива постать. Контрастна і талановита. Так, він потрапив в оточення влітку 1942-го і зазнав поневірянь радянського полоненого у гітлерівських концтаборах. Його визволила рідня на Полтавщині, вже тоді, коли полонених перевели на польові роботи. Період концтабору став для Гончара добрим поштовхом до переосмислення світоглядного. Саме пам’ять про концтабір наклала відбиток на негативне ставлення Гончара до свого учителя Юрія Шевельова/Шереха (про це Гончар пише у щоденнику, як перекидав записку для Шереха, як той не прийшов, і як на початку 90-х вони зустрілися і Гончар запитав Шереха, чи той отримував записку від нього, на що Шерех знітився, почервонів і відповів, що не отримував. Гончар зрозумів. що Шерех не захотів прийти і визволити його із концтабору). Не знаю, можливо пізніше Гончар якось мусив спокутувати перед радянською системою своє перебування у полоні, можливо навіть якоюсь співпрацею, принаймні у період війни. Але яким буде здивування сучасного читача, коли він дізнається, що, наприклад, у 30-і роки минулого століття співпрацювали з органами влади не тільки українські радянські письменники, але й письменники Західної України (є документальні підтвердження співпраці з польською контррозвідкою Богдана Лепкого, Євгена Маланюка, Івана Кедрина-Рудницького, Романа Смаль-Стоцького), – при тому, що це були справжні українські патріоти, які використали цю вимушену співпрацю на користь української справи. Гадаю, цей факт дасть багатьом до зрозуміння, що вимушена співпраця ще не була зрадою національних інтересів.
Книга Володимир Пащенка добре структурована. Вона має 9 розділів (“Олесь Гончар і компар-тійна номенклатура”; “ До джерел “Собору”; “Собори людських душ” і влада: від козаччини до сьогодення”; “Битви без правил, або Юшкоїди проти вічних істин”; “Роки з “Собором” і без нього”; “Вірні друзі й затяті недруги автора “Собору”; “Вірність духові “Собору”; “Він навічно залишиться людиною громадянською, суспільною і гордою”; “Незабутній Олесь Гончар у боротьбі за українську Україну”). Самі назви розділів є більше публіцистичними, аніж науковими, але хиби у цьому не бачу. Так само добре, що Володимир Пащенко дає можливість говорити документам: він щедро цитує щоденники Гончара, різноманітні публіцистичні виступи, партійні і спілчанські документи. Одним словом, дає можливість фактам самим говорити за себе.
Я підтримую таку подачу матеріалу і погоджуюся із автором цього науково-популярного нарису у тому, що у такий спосіб найкраще пізнається “Гончарова Правда”. Так. Гончар був людиною публічною. Так склалося, що на нього випала ця ноша. Вона не була легкою. Інколи можна і втратити голову, забутися від тієї надмірної уваги – читацької та офіційної – до його постаті. Можливо, тоді ми зрозуміємо реакцію Гончара на телевізійний виступ Юрія Мушкетика з приводу 75-річчя автора “Прапороносців”. Тоді у прямому ефірі Мушкетик дозволив собі сказати, що не варто творити кумирів із письменників. А увечері був телефонний дзвінок до Мушкетика, у слухавці голос Олеся Терентійовича і фраза без “добрий вечір” і “до побачення”: “Вам ніколи не стати кумиром”. Цю історію пізніше розповів молодим літераторам сам Юрій Мушкетик.
Гончар був свідомий своєї місії. Якщо він і йшов на компроміси, то він їх і спокутував. Зрештою, його щоденникові міркування з приводу “гулагу” я процитував на початку розмови. І його громадянська позиція є набагато чеснішою, аніж позиція сучасних “доморощених” героїв (до речі, сам Гончар називає ці прізвища у своєму щоденнику).
Олесь Гончар – українець, християнин. Він вмів бути великим. Не так, він був великим: у поведінці, у думках, у писаннях. Те, що писав красиво, такою вишуканою мовою, за що дорікав, до речі, йому Шерех в одній із своїх статей, що з’явилася за місяць до смерті Гончара, то це було свідомим переконанням письменника, який виховувався на традиції романтичної літератури: Довженко, Яновський, Стельмах, Гончар, – це велика традиція, якщо розуміти велич їхньої мети. А вона була у них, ця мета: у часи тоталітарної бездуховности ці письменники творили власний ідеал краси, який не суперечив, а випливав із біблійного ідеалу. У своїй основі ці письменники, Гончар зокрема, захищали вічні цінності, що суголосні християнським цінностям. І якщо їхні герої говорили по-бароковому красиво, це не значить, що письменники не знали реалій. Але вони хотіли, і це виправдано, бачити людину світлою і чистою. Такий гуманізм літератури ніколи не буде вторинним, і ніколи не буде зайвим. І повірте, що сьогодні набагато краще читати про любовне признання Шури Ясногорської і Юрія Брянського, аніж “замащуватися” читаннями Ірени Карпи чи Любка Дереша.
Я думаю, добре, що ця книжка Володимира Пащенка з’явилася саме у Полтаві. Інакше і не могло бути. Полтавець за духом, Олесь Гончар був людиною, перефразую ще раз його із щоденників, великодною. І сьогодні нам треба пізнати і прийняти саме такого Олеся Гончара. Цій благородній меті служить і книга Володимира Пащенка.

Лютий 2008


Віктор ГРИЦЕНКО

РОЗДУМИ ПРО АНТИГЕРОЯ РОМАНУ
ОЛЕСЯ ГОНЧАРА «СОБОР»

За тисячі років цивілізації людство зробило безліч відкриттів майже у всіх галузях своєї діяль­ності — розщеплено атом, людина піднялася в космос, створено штучні органи людського тіла, а такі речі, як радіо, телебачення і комп'ютер, стали нашими буднями. Але є одна сфера, де люди залишаються кон­серваторами в доброму розумінні цього слова. Ця сфе­ра — моральна: люди не можуть переступити через вироблені впродовж тисячоліть моральні закони. Візьмімо хоча б один з них: шануй батька свого і матір свою...
Нині ми живемо у складну епоху. Україна перебуває в тяжкій моральній кризі, не кажучи вже про економіч­ну. Кожен з нас ставить перед собою запитання: звідки взялося оце знахабніле нашестя хапуг і рвачів, що жи­вуть одним днем, за принципом «після нас хоч потоп!»?
У лютому 1993 року «Літературна Україна» (№ 5) надрукувала статтю Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь», у якій робиться спроба відповісти на постав­лене вище запитання. «...Власне, чого й дивуватися, — роздумував письменник. — Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатчен­ків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообме­жень, розуміння елементарного людського обов'язку?»
Слід зауважити, що наведені слова можна сказати про будь-яку епоху. Та й відомі вони вже — вчитаймо­ся лише у твори Вишенського, Сковороди, Шевченка... Але в час панування фарисейських комуністичних дог­матів чи не найточніше на подібні запитання відповіли художні твори Олеся Гончара і передовсім роман «Со­бор», який критик Іван Бокий вважає «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи об­луди й лицемірства»1.
У своїй статті «Із «Собором» — у майбутнє!», напи­саній через чверть століття після виходу роману, автор стверджує, що письменник посягнув на основи системи, ударив у саме її серце. «Система, яка лицемірно назва­ла себе спадкоємницею надбань людської культури, відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони...»
Коли ця система зруйнована, то, звісно, можна всі гріхи звалити на неї, виявляючи при цьому незвичайну «сміливість». (Ці слова — не спроба захистити лад, що існував з 1917 року по 1991-й, а побоювання, що, огля­даючи літературний процес, наші критики будуть постій­но збиватися на кон'юнктурщину.) Однак це лише зау­важення. І справді об'єктивні критики, і сам письменник у 1968 році, коли вийшов роман, та й десять років то­му, думали про соціальну небезпечність таких персона­жів, як Володька Лобода. До речі, варто сказати, що такі люди небезпечні для будь-якого суспільства — ко­муністичного, капіталістичного, феодального... У недав­ньому, так званому соціалістичному суспільстві ці типи мали великі можливості, бо бацилами руйнації, безду­ховності та безпам'ятства були заражені передовсім власть імущі, яким вони служили і хотіли бути схожими на них. Недаремно народна мудрість гласить, що риба гниє з голови.
Спостерігаючи за еволюцією характеру Володьки Лободи, ми неодноразово дивуємося: цей антигерой зітканий загалом із тіней та напівтіней, а то й з тонень­ких світлих смуг. Історія духовної деградації цього персонажа, як стверджував Олег Бабишкін, «печальна і водночас повчальна...»2. Однак читач ніяк не може зрозуміти, чому так сталося, що син знаменитого майстра Ізота Лободи, спробувавши важкого, але чесного хліба металургів, різко змінює свою життєву дорогу, а Іван Баглай не зраджує ні батька, ні вчителів, від яких він перейняв духовне багатство і талант трудитися? Це далеко не єдине «чому» в романі. Отож спробуємо відповісти хоч на нього. Для цього подивімося уважніше на Лободу-молодшого.
Перед читачем зачіплянський «висуванець» постає уже повністю сформованою людиною, з ореолом «ге­нія» та з оцінкою, яку йому дав Микола-студент: «Батькопродавець!».
Оце різке визначення змушує Віруньку задуматися над сумним фактом, а читач стикається з першою спробою виправдати (або хоч пояснити) вчинок Лободи-си­на: «Там, у Будинку ветеранів, батькові догляд, в колек­тиві почуває себе, живе, мов на вічному курорті»3. На Віруньчин погляд, її кум не відмовився від батька, а щи­ро вірив, що так буде краще. Слова Віруньки — це погляд жінки, яка звикла думати про людей тільки доб­ре, навіть про таких, як «зачіплянський геній». Та ще — свідчення недостатньої поінформованості. А виявляєть­ся, що до батька Володимир приїхав уперше за рік. Старому ж Ізоту в Будинку металургів так погано, що аж ну. Вдома любив пісню, а тепер «хіба що на річці душу відведе». Ці слова директора пансіонату мали б насторожити сина, але він натомість фарисействує:
— Козацька волелюбна душа! (121)
Сумний дух витає в палатах Будинку старих металургів. Щось у ньому є від казарми, бо зібралися тут друзі по нещастю, а не зі своєї волі.
Олесь Гончар подає красномовні другорядні (здава­лось би) деталі. Скажімо, розповідь про сталініста, який систематично пише в усі інстанції (звернімо увагу, що сталінізм, на думку Володьки, — тема слизька, а тому він тут ні пари з уст, хоча досі не розгублювався в будь-якій ситуації).
Відомо, що Олесь Терентійович був палким шанувальником Олександра Довженка. Але коли у змалюванні свого батька, прирівнюючи його до Бога, автор «Зачарованої Десни» йшов, думається, не тільки за народними уявленнями про естетичний ідеал, а й за традиціями великих художників епохи Відродження, які малювали своїх мадонн часом з простих селянок, то автор «Собору», показуючи мимовільне замилу­вання Володьки батьком («Патріарх! Король Лір! Пророк Ісайя» — 122), робить це для того, щоб по­казати ницість «висуванця», який після згадки про голос крові відразу ж принижує старого думкою про те, що не сиропами, напевно, частуються діди на пасіці (п'яний, мовляв). Думати добре про людей зачіплянський «геній» може тільки якусь мить і то дуже рід­ко.
Письменник ще залишає Володимирові маленьку стежину до примирення з батьком: «Якби можна було впасти до ніг батька, дитинчам малим стати» (124). Але для цього треба одне — поставити крапку на мрії зро­бити карколомну кар'єру. Однак «наркотик владолюбс­тва, героїн кар'єризму» беруть гору, і Лобода-молодший вирішує, що краще бути «сиротою», ніж мати такого батька.
А спершу старий Ізот влаштовує сина: «Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше...» (62). Чому ж тоді у Скарбне спровадив батька? Боявся ганьби — повернення старого Лободи в Зачіплянку, боявся матеріальних збитків — треба було б у циган хату відкупляти, боявся за «чистоту» своєї біогра­фії — батько дружив з Катратим, колишнім махновцем.
Батькова слава, здається нам, могла, як не дивно, бути першою причиною падіння Володьки. Знатного металурга відправляють у роки війни на Урал, звідки Лобода-менший повертається гордим з того, що не був на окупованій території. «Ну, як тут жив, окупанте?» — «жартує» він, провідавши вперше свого друга Івана Баглая, батько якого загинув на фронті.
Як і чому Володька став «висуванцем», ми знову можемо лише здогадуватися: очевидно, відблиски батьківської слави впали на плечі сина, спалахнули зірками майбутніх високих чинів, бо, мовляв, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Володька розуміє, що люди осуджують його шлях до влади, а тому, як оправдання, висуває теорію «здорової кар'єри»: «Тепер стало модно кар'єризмом лаятись. Коли що, одразу кар'єрист. А вдумаймось. Що пога­ного, коли працівник прагне здорової кар'єри? Хіба ж не стимул, особливо для нашого брата-низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його. Силою влади, зако­ну!..» (88).
Але «здорова кар'єра» зачіплянському висуванцю не по плечу. Маючи владу, він не карає зло, а чинить його сам. Звичайно, його думки, як слушно зауважив критик Олег Бабишкін, часом не позбавлені здорового глузду (хоч би в оцінці сучасного житлового будівницт­ва). Він може запропонувати іноді й щось слушне, та лише з однією метою — щоб помітили. Але ще швид­ше помітять (він у цьому переконаний), коли твої про­позиції йдуть в унісон з думками керівництва, коли ти вгадуєш задум начальника, а його експромт чи репліку розцінюєш як пряму вказівку.
Ось і козачий собор стає епіцентром подій тому, що високе начальство зволило проректи: «А чого йому врешті стояти?» Важко сказати точно, скільки років на­ші можновладці бояться українського націоналізму, але з повною відповідальністю можна запевнити, що не од­ну сотню літ, а не тільки після жовтня 1917-го, як деко­му здається. Це і є однією з причин нашої трагедії. Так, 2 квітня 1942 року Олександр Довженко занотував у щоденнику:
Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу... шкідлива і ворожа інтересам народу...4
Тут же митець вкладає в уста ворога слова правди про український народ:
...У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, висо­ких. У них немає державного інституту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно... У них від слова нація остався тільки прикметник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...5
Безіменний хазяїн області в романі теж не любить козаччини. Цілком закономірно, що й Володька поспі­шає зректися свого кореня, хоч подумки й себе зарахо­вує до козачих нащадків. Ось він переконує Миколу Баглая і самого себе:
— Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори... шаблі козаць­кі... курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш? (77).
Зрештою, ця розмова з Баглаєм-молодшим для Во­лодьки лише «розминка». Від довготривалої безкар­ності він знахабнів, відчув у собі силу влади. Його сміх на зачіплянській вулиці звучить дужо і впевнено. І Ми­колі подумалося, що не встояти соборові перед таким. А ще захотілося закарбувати думку для нащадків: «Не­ма ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть від­ступника, ренегата...» (79).
Не спромігшись розправитися із собором, – стоїть, як і віки стояв, – Володька проклинає витвір козачих зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами душі!» (79). Та на­віть у нього вихоплюється згодом: «Але ж і красень, стервець!» (107). Однак це не змінює намір цього «ге­нія» зруйнувати красу. Як не згадати тут слова Дмитра Яворницького:
– То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через тру­пи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва – це не моя стихія... Зай­нятий руйнуванням неминуче деградує... (виділення моє. – В.Г. – 178–179).
Ці слова звернені не тільки до Махна та його анархістів. Це – лист у вічність, до майбутніх поколінь. І да­ремно Микола Баглай у своїх роздумах про сучасних вандалів, прагнучи збагнути психологію браконьєрства, хоче виправдати «гріхи» революції, після якої залиши­лися руїни. Як і руйначами-революціонерами, зачіплянським геростратом, пігмеєм з вибухівкою та бульдозе­ром, керує одне – маячна ідея, реалізація якої дасть йому вигоду.
Незадовго до смерті батько Володьки Ізот Лобода замислюється, чому так сталося, що в його славну родину прийшла біда: два сини-герої загинули на фронті, а Володьку довелося проклясти, відректися від нього. Де, коли і що прогледів він у вихованні свого нащадка? Справді, Володька заражений не тільки «бацилами кар'єризму». Він самозакоханий, не може критично оці­нити себе і свої вчинки. А головне – не любить людей. Навіть тих, чий хліб їсть (згадаймо лише, як він думав про сім'ю воєнкома). І коли читаєш у розвідках деяких критиків, що таким його зробило суспільство (мовляв, Володька – не зло, а жертва), якось не віриться.
На перший погляд, спільників і однодумців у Лободи-молодшого небагато. Хтось із критиків на одну лінію з ним ставить безіменного колгоспного бригадира, який «зламав собор душі Єльки»; інші акцентують увагу на п'яній компанії, що влаштувала оргію у храмі. А ось ку­ди, до якого табору зарахувати Ромцю Орлянченка? Лі­тературознавець Олег Бабишкін був переконаний, що цей юнак — однодумець Миколи Баглая, всіх зачіплянців. Інші критики взагалі не помічають Ромцю, бо він надто мізерний порівняно з фігурою Лободи-молодшого. Цей друг Миколи Баглая, як не дивно, критикуючи і не люблячи «висуванця», живе за правилом риби, яка шукає, де глибше: «...Ситий. Але хочу ще ситішим бути. І хіба я один такий?» Для Ромці світ прекрасний, але ким заселений? Цей запальний юнак не може плекати доброту, роздмухує ненависть. «В житті треба бути ре­алістом, — повчає він Миколу. — Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще пу­тівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він по боку все оте, що ти називаєш духовним... Са­мим духом, брате, ситий не будеш. Матерія — первин­на» (69). Ромця називає себе витвором цинічної епохи, бо «народила його мати під кривавим знаком Зодіака». І даремно тішить себе надією Вірунька, що у своїй бри­гаді вона швидко перевиховала б хлопця.
— Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? — запитує Ромця у Віруні. — Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, ніби через двадцять років усі раптом стануть зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи. Ні, тися­чу літ і не менше!.. (71).
За цим вироком — позиція Ромки і більшості моло­дих. Сумно. Виняток — Микола Баглай. Читач не може згадати жодного хибного вчинку цього персонажа. Юнак, як і його вчитель Хома Романович, — з когорти святих, які не противляться злу і стійко відстоюють свої переконання. Але, ставши в позу Христа, треба готуватися до Голгофи (їх, до речі, обох «розпинають»: вчите­ля — табором, а Миколу — в храмі, ножем хулігана). Учитель після таборів більше мовчав, а з дітьми говорив лише про арифметику. Тільки для улюбленого учня та його коханої він зробить виняток: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!» А яким стане Микола після лікарні? І далі думатиме, що він великий тоді, коли будує, чи змінить цю думку? А що він «думає» сьогодні, через сорок років після виходу в світ «Собору»? І що він сказав би про «консервативні» критерії людства — не убий, не кради, шануй батька свого?.. Мабуть, те, що, на жаль, ці заповіді, як і решта, почали порушуватися ще до того, як з'явилися на кам'яних скрижалях, подарованих Богом Мойсею. І перше зло зробив Каїн, вбивши через заздрощі брата свого Авеля. За психологією Каїна, на тяжкий злочин він пішов заради ласки пана свого — Всевишнього, і це його, мовляв, оправдовує. Відтоді й розпочинається змалювання в літературі образу егоїста. Через заздрість брати продають Йосифа, в єгипетську неволю. А не здійснилися, скажімо, мрії Іуди стати правою рукою царя іудейського — і він зраджує Христа, свого духовного батька. Отже, вся історія людства — це боротьба за місце під сонцем, за землю, золото, ласку власть імущих...
Гріхопадіння батькопродавця Володьки Лободи почалося задовго до його народження. А тому кожному з нас не треба звинувачувати у своєму падінні існуючий лад. Історія української літератури — свідчення цього. Відомо, що бідували мільйони українських селян, а розбійниками-вбивцями ставали одиниці (серед них і Чіпка Вареник). Михайло і Сава (повість Ольги Кобилянської «Земля») виховувалися в одній родині, а братовбивцею став лише молодший син. А чому і за що вбивали один одного брати Половці, герої Юрія Яновського? Як бачимо, у всі часи людина мала вибір: чинити добро чи зло, служити людям чи вождям, ідеям окремих партій чи загальнолюдським інтересам, бути вірним сином Вітчизни чи яничаром. Батькопродавці виправдань не потребують. Наша думка їх не цікавить, бо живуть вони в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу…

Література:
1 Бокий І. Із «Собором» – у майбутнє! / / Літ. Україна. – 1992. – 21 травня.
2 Бабишкін О. Бережіть собори душ наших / / Укр.мова і літ. в школі. – 1987. – №4.
3 Гончар О. Собор. – К., 1989. – С.61. Далі посилатимемося на це видання, вказуючи в тексті лише сторінку.
4 Довженко О. Кіноповісті. Оповідання. – К.,1986. – С.68.
5 Довженко О. Кіноповісті. Оповідання. – К.,1986. – С.164.

м. Кривий Ріг.


МАРІЯ ЗОБЕНКО. – ЦІННИЙ ВНЕСОК В УКРАЇНСЬКУ ГОНЧАРІАДУ

Святкуємо 90-річчя від дня народження Олеся Гончара. У цей період наша землячка письменниця Марія Зобенко відзначає п'ятнадцятиріччя своєї праці у гончарознавстві

У "Щоденнику" в записах від 8 і 11 грудня 1992 року Олесь Терентійович Гончар зазначив: "...Чую добрі відгуки на публікацію в "Літературній Україні" дніпропетровської Марії [Зобенко]. Шамотинський попихач одержав по заслузі", "Ах, Маріє, добра Ви й щира українська душа!"
Йдеться про другу хвилю різкої критики і цькування творчості Олеся Гончара, де Марія Зобенко рішуче виступила на захист письменника і сказала своє "правдиве слово" /визначення Олеся Терентійовича/. Надруковані в періодиці репліки і памфлети проти антисоборників склали полемічний цикл "Первородство", що згодом увійшов до книги "Українське небо Олеся Гончара. Есеї. Студії. Полеміка. Видавництво М.Коць. Львів. 2003".
Авторка отримала багато схвальних відгуків від письменників і вчительства, шанувальників творчості Олеся Гончара. Тут вони прочитали художньо-біографічний нарис "Провидіння", де розкриті маловідомі сторінки дніпропетровського періоду життя і творчості класика, а також есеї про "Тронку", "Твою зорю", заповітну книгу новел "Далекі вогнища" тощо.
Фонд Водяників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку нагородив Марію Зобенко за книгу "Українське небо Олеся Гончара" Грамотою і цим висловив "подяку авторові за цінний внесок до скарбниці української літератури" /слова із Грамоти/. Із Комісії з творчої спадщини та увічнення пам'яті Олеся Гончара Марії Олександрівні надійшла телеграма: "Сердечно вітаємо нагородженням Міжнародною премією. Здоров’я Вам, творчих здобутків у гончарознавстві. Іван Драч, Валентина Гончар, Яків Оксюта".
З ініціативи Марії Зобенко та Генерального директора ВАТ "Дніпрокнига" Галини Губанової на Дніпропетровщині на початку XXI століття вийшов двотомник "Людина світу. Син Дніпра. Олесь Гончар", де надруковані трилогія "Прапороносці", романи "Тронка", "Собор", фронтовий щоденник О.Гончара, документальна "Невигадана новела життя", повість "Далекі вогнища"; тут уміщений блок літературно-критичних статей Марії Зобенко, а також її перу належить передмова за назвою "Інтелектуал світу, син Дніпра..." Видання здійснене на замовлення управлінь культури і мистецтв та освіти і науки облдержадміністрації, і нині є в бібліотеках усіх навчальних закладів області. Двотомник чудово оформлений, за що особлива подяка видавництву. Його вихід на батьківщині О.Т.Гончара – знакова подія для нашого краю як центру високої культури. Громадськість назвала це видання літературним пам'ятником Олесеві Гончару.
Одній із перших в Україні (в 1999 р.) Марії Зобенко присвоєне звання лауреата Державної літературної премії імені Олеся Гончара.
До ювілею Марія Олександрівна Зобенко нагороджена орденом Княгині Ольги третього ступеня. Щиро вітаємо колегу з цими визначними здобутками і наводимо нижче деякі відгуки про її працю як гончарознавця.
"Січеславці"
_______________________________________________________________
Василь ЗАХАРЧЕНКО – прозаїк, лауреат Державної премії ім.Т. Г. Шевченка,
м. Черкаси

"Вельмишановна Маріє Олександрівно! Дуже вдячний Вам за книгу "Українське небо Олеся Гончара". Книга талановита, смілива. Ви своїм пристрасним словом навчаєте, як треба відстоювати безкомпромісно українство, українську духовність, Україну. Власне напади на корифеїв української літератури почалися зі цькування Олеся Гончара. Тоді, в самому початку, не відстояли, не захистили Олеся Терентійовича, і це дозволило ворогам нашим простягти руки й далі, в XIX сторіччя, до Шевченка, Лесі Українки, Франка". (З листа до М.О.Зобенко).

Віктор ЧАБАНЕНКО, критик, поет, професор Запорізького національного університету, м. Запоріжжя

"З-під пера М.Зобенко постає не хрестоматійно-підсолоджений, а правдивий образ О.Гончара, живої людини з усіма її успіхами, перемогами, тріумфами і стражданнями, сумнівами та болями. Авторка переконливо розвіює різні міфи, які створювалися навколо постаті письменника офіційною пропагандою та провокаторами від літературознавства. Читаєш – і мимоволі спадають на думку слова геніального Генріха Гейне: "Чому так, що справедливість завжди в муках кров'ю сходить, а заквітчана у лаври погань всюди верховодить?"
У назві видання добродійки Зобенко символічний зміст. Душа, помисли й чин Олеся Гончара жили й вічно житимуть у нашому небі, поруч із Божим престолом, серед найславетніших достойників українського народу". (Зі статті в газеті "Запорозька Січ". 6.04.2004)

Галина ГАРМАШ, поетеса, журналістка, м. Київ

"Марія Зобенко – єдина стала на захист честі Олеся Гончара, на безлюдді. Мовчали академіки, мовчала Спілка письменників. 1992-1995 рр. – роки цькування Патріарха української літератури – найганебніші в українській історії XX століття. Бо не вороги, не зайди – "свої ж люди" лили потоки бруду на світлу постать, чи не єдиного вцілілого Лицаря українського духу. Стягти з п'єдесталу, розтоптати Великого – ось мрія смердякових. Літературний "охлос" – цинічніший і жорстокіший за "охлос" звичайний: адже тут іде боротьба у царині духу, а пігмеям ой як кортить стати врівень із Титанами... Вихід для них один – завалити Велета".
(Зі статті в тижневику "Слово Просвіти", 9-15 липня 2003р.)


Cергій НОСАНЬ

Енергетика слова,
або
Подихи великої Душі і Духу неосяжного Свічадо

(Роздуми над «Щоденниками» Олеся Гончара)

Так трапилося, що я, перебуваючи в Києві, несподівано, в останні дні помаранчево-гарячого 2004 року, придбав три томи виданих “Веселкою” “Щоденників” Олеся Гончара, випадково натрапивши на них в Академкнизі.
Я чув про них, шукав, але не міг дістати. І раптом – пощастило! Тому я вважаю той день для себе – духовним святом.
Побіжно переглянувши окремі записи, відклав книги надалі, щоб прочитати їх дещо пізніше, в несуєтності й зосередженості на заповітному слові Майстра великої прози, якого вважав і вважаю честю і совістю української нації, голосом її тривог, болю, сподівань і надій.
Вважав і вважаю його – Олеся Гончара! – своїм учителем, істинним дороговказом, як треба жити і як творити в нашому, такому складному і суперечливому, неперeдбачувано-загадковому світі, як вестися в ньому людині з її миттєво-коротким, швидкоплинним часом буття, дарованого звище, щоб серед безлічі нібито важливих злободенних законів непоступливо служити єдиному – Законові Правди! – якому й віддавав кожен день свого життя і свій могутній талант фронтовик-студбатівець Олесь Гончар.
Своїм учителем і дороговказом мав за честь вважати його не лише я, а тисячі літераторів і журналістів, – всі, хто присвячував своє безкомпромісне слово служінню Україні і рідному народові.
У ті пам'ятні дні я збирався до поїздки в Америку, куди й вилетів після Різдвяних свят 2005 року і був там, мандруючи з друзями від Детройта до Ніагарського водоспаду, а відти, в мікроавтобусі, проїхавши до самісінької Флориди, з 23- градусного морозу під сухе й пекуче – 25- градусне сонце на узбережжі Атлантичного океану.
Але, маючи безліч різноманітних вражень, не можу пояснити, чому мені весь час думалось про наш благословенний Шевченків край, про Дніпро, біля якого виріс, і щемливо хотілося швидше повернутися туди – додому... де мене чекають покладені на робочому столі Олесеві “Щоденники”. Вони уявлялися мені тим таємничим цілющим джерелом, до якого праглося припасти душею і пити, пити й пити чисту духовну силу, яка окрилить і надихне написати все, що в таїні замислене.
Слово правди, творчість взагалі були для Олеся Терентійовича – ділом святим.
В одному з листів до мене, прочитавши в журналі “Ранок” мої новели “Кущ картоплі” і “Рушниця” – високо поцінувавши їх, він додав: “...Вашій душі є що сказати. Отож, не марнуйте себе ні на що, а віддавайте час передусім творчості, на діло святе.
Від душі бажаю Вам добра. Олесь Гончар”.
Весь час подорожувань по чужій землі в моєму серці бриніли Олесеві слова: “...Вашій душі є що сказати. Отож...”
Прогостювавши місяць в Штатах, навиступавшись і наспілкувавшись в діаспорі з громадами співвітчизників, я повернувся до України – в свої Черкаси, до незрівнянного духовного джерела Гончарових “Щоденників”, з їх потужною енергетикою, що благословляє і надихає на добрі діла і вчинки.
Думаю, ні для кого в цьому світі не є секретом, що енергетика слова буває різною. Є світла, рятівна, цілюща, яка лікує душу, дух і тіло... А є – чорна, руйнівна, що гнітить і висмоктує розум і сили, штовхає людину до моральної деградації і падіння.
Тому-то розкіш читання улюблених книг дорогого серцю автора – це ні з чим не зрівнянна духовна й душевна розкіш і насолода, що не тільки просвітлює, окрилює тебе, а ще й лікує в прямому і переносному смислі.
Я маю повне моральне право так сказати, бо сам пережив цей катарсис – очищаючу дію Гончарового слова. Слова – відкриття, слова – рятівника, слова – зцілюючого...
А цілющу енергетику має тільки слово Правди, слово Любові.
Десь днів за десять після приїзду до Черкас, коли я повертався додому з обласної телерадіокомпанії, де працюю сценаристом, мені стало так зле, що прямо з вулиці мене підібрала швидка допомога і доставила у відділення оперативної хірургії третьої міської лікарні. Діагноз – кровотеча виразки шлунку. Тиск крові і вміст гемоглобіну впали до критичної межі. Дякувати Богові і лікарям – кровотечу зупинили без хірургічного втручання. Почалося інтенсивне лікування. Тоді-то я, потроху оговтуючись і приходячи до тями, попросив дружину принести “Щоденники” Олеся Гончара. Різні думки крутилися в голові, і серед них вельми гнітючі й сумні... а мені так праглося прочитати те, утаємничене і глибоко особисте, що довіряв записникам великий письменник нашого часу.
От я й читав їх, лежачи майже цілоденно під крапельницями, читав удень і вночі, під стогін і зойки тяжкохворих. Читав, відкладав книгу, думав, знову перечитував, глибше й повніше осмислюючи написане, вслухався в голос душі автора, в його почуття, його любов і біль, що так дужо, так гостро й хвилююче звучали в слові, вщерть наповнювали його, і часто до такої межі, що воно, слово, здавалося, ось-ось не витримає – вибухне, розірветься, як серце, затиснуте кричущим болем і неосяжною, палаючою любов'ю...
І таких вражаючих думок, фраз – стрічаєш на кожній сторінці, по всьому тексту – безліч.
Я підкреслював їх червоним олівцем. Окремі виписував до зошита.
А на душі оберталося враження, якими ж дрібними, марнотно-егоїстичними і недалекими видаються думки і судження багатьох і багатьох сучасних “маститих” письменників, їхня публіцистика, їхні художні твори у порівнянні зі словом Олеся Гончара. І як же ще мало ми знали і знаємо Олеся Гончара, коли беремося осягнути повноту його великої особистості в усій багатогранності і багатобарвності його геніального слова, мислі, в усій розлогій силі його громадянської мужності і пристрасті. І, мабуть, ще довго, або й ніколи не осягнемо сповна, бо він – Олесь Гончар, як художник-філософ і як мислитель – невимірний, як невимірні у своїй незглибимо віднародній національно-вселюдській духовності і духові Григорій Сковорода і Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка; бо саме вона, і тільки вона – національно-незглибима духовність і Богом даний менталітет українського народу в своєму споконвічному становленні здатні породжувати в ті чи інші критичні моменти своєї історичної бутності таких вершинних речників-творців.
Не знаю, скільки б мені довелося нидіти в лікарні, переборювати гнітючі відчуття і бачити важкі неприємні сни, вибираючись із складної недуги, якби не “Щоденники” Олеся Гончара, його філософське Слово, що, я гадаю, ліпше будь-яких ліків давали мені і надії, і віру, і сили – жити і працювати далі, сказати те, що я маю сказати людям по совісті й честі.
І я переконаний, і завжди з твердістю казав і кажу самому собі: мене зцілило і врятувало Слово Олеся Гончара, енергетика життєствердного світла, що промінила і промінить з його “Щоденників” – цього Євангелія власного життєпису великої Людини і Письменника.
“Щоденники” Гончара – це ще одне відкриття незглибимої і неосяжної особистості в багатогранності її вимірів, вимірів цієї геніальної людини, великого громадянина і художника, вірного сина України, що постає перед нині сущими і поставатиме таким далі – перед всіма прийдешніми поколіннями.
І з якою ж душевною вдячністю і шаною ми повинні вклонитися дружині Олеся Гончара – Валентині Данилівні, яка по смерті чоловіка трепетно і любовно зібрала, впорядкувала і підготувала до друку, долучивши багатий фотоілюстративний матеріал до щоденникових записів.
Воістину подвижницька праця вірної дружини, друга, матері, Берегині творчого і сімейного затишку Великого Майстра.
Її праця заслуговує найвищої оцінки.
Пишучи ці роздуми над “Щоденником” Олеся Гончара, я знову й знову перечитую його записи і не можу, бодай дещицю з них, не навести в цій статті, розуміючи, що це лише краплинка з того духовного моря, яким є його “Щоденники”, бо їх – мало цитувати, їх треба уважно й непоспішливо читати, осмислювати серцем і розумом, вбирати в себе очищаюче світло Олесевого слова, Олесевої Любові, його совісті й честі, пробуджуватись, прозрівати і благословлятися в своїй національній і людській гідності, патріотичній громадянській зрілості, і ставати до боротьби за утвердження справді незалежної і самобутньої, демократично-правової, економічно сильної і духовно багатої української держави, що живиться цілющими соками з одвічного джерела національної ідеї.
Вдумуймось у вигріте, виплекане Великою Любов'ю і Великим болем Олесеве слово.
Слово від Бога – Творця Всевишнього.
В ньому живе непересічна істина,
Не та істина, що від лжепатріотів – крикунів політичних, котрі вносять сум'яття і розбрат в єдність українства, не від “творців-пророків” і марнотратників високого слова, що гендлюють ним заради власних зисків...
Не буду називати їхніх прізвищ, бо всі ви їх добре знаєте, хто є хто, а в принципі, коли казати точніше – хто ніхто й ніщо... безлика амбітна суміш. А дослухаймось до слова істини (і живімо ним!), що йде від Шевченка і Франка, Сковороди і Гончара... та інших подвижників.
Воно – їхнє слово – на всі часи, на всі віки.
Доти, допоки й бути Україні і нам – Українцями!
Тому-то так важливо осягати їхнє слово, заглиблюватись душею й розумом у його суть, часто невимірну, загадкову і таку узагальнено-важливу й нестаріючу в часі для будь-якої епохи і віку.
“Не так важливо все знати, важливо все розуміти” – записав у “Щоденнику” Олесь Гончар 22.11.1971 р.
Яка точна думка. І який точний висновок у своїх спостереженнях робить О.Гончар у записі від 22.12.1971 р.:
“Дивлюсь на цих шановних та чиновних. Протягом років спостерігаю їх. Як довго й терпляче – по щаблях принижень – ідуть вони до свого торжества. Але й у торжестві хама є щось холопське. Великі пігмеї”.
Влучніше й глибше не скажеш.
Гортаю сторінки...
Перечитую...
Вибираю зі “Щоденників” як цілісні записи, так і фрагменти записів, окремі думки, що, як на мене, найбільш гранично і глибинно засвідчують позиції Олеся Гончара як непересічної особистості, великого письменника і мислителя ХХ віку і звучать гостро-злободенно, зболено і застережливо, осмислюючи тривоги і проблеми сьогоднішні з прагненням їх вирішення, одночасно, з усією мобілізацією здорового глузду, дивитися аналітично в перспективу і бачити її.
09.08.1976
“Екологічна криза сьогодні постає перед людством як проблема № 1. Може, навіть важливіша за проблему ядерну (хоча, власне, вони тісно зв'язані). Отруєння вод, повітря й землі набирає диких масштабів. Кошмарний привид всепланетарної самозадухи позначається на психіці наших сучасників, особливо молоді, викликаючи відчай у багатьох, кому здається, що трагедію вже нічим не відвернути, що Судний день, великий фінал насувається з фатальною неминучістю.
Нерідко можна зустріти тип юнака: не п'є, не веселиться і навіть втратив смак до читання – сидить в сумовитій задумі.
Всі ці речі, звичайно, позначаються на тональності сучасної літератури”
12.08.1976
“Один добрий знайомий, схильний до філософствувань і приголомшений розмірами екологічної кризи, уже передбачає кінець, крах і тому вперто радить мені:
– Цінуйте мить!
Тобто в розумінні шашликів, розваг, насолод.
А хіба я не ціную? Тільки для мене не шашликова мить найбільша приваба; цінність для мене має лише та мить, яка наповнена творчістю й боротьбою за краще прийдешнє для всіх.
Може для декого це вже звучить старомодно, але я житиму так.
На мене справляє враження жалюгідності людина-одноденка, людина-апетит, голий, у шортах – раб шлунка”.
6.12.1971
“Український вчений Чижевський вперше звернув увагу на ритми у Всесвіті, в природі, на нашу залежність від Сонця, його активності і від Місяця теж. Пульсари, недавно відкриті, ще раз підтвердили універсальність одвічних ритмів. Але ким задані? Якими силами – первісно?”
Читаю і думаю, думаю, думаю…
В дитинстві я зачаровано дивився на плин Дніпра. На його чисті прозорі води. Зачерпував у долоні і спрагло пив ту пружну остудну течію в спекотні літні дні.
Набирав її в баклаги і ніс під верби край трав'янистого реліктового лугу, – косарям, що спочивали в холодку після косовиці.
Тепер Дніпро далеко не той, – розкалюжений і напівубитий так званими “рукотворними морями”, загаджений і забруднений отруйними стоками і радіонуклідами “мирного” чорнобильського атому.
І коли я дивлюся на Дніпро з сьогоднішнього дня, то бачу душевним і духовним зором нашу велику ріку в її одвічному здоров'ї і чистоті, якою бачив її в дитинстві.
І той, колишній Дніпро, постає моєму серцю в нерозривній гармонії зі словом Олеся Гончара, таким же могутнім, чистим і фізично й духовно-зцілюючим, як і тодішній Борисфен.
І є тільки одна різниця, дуже болюча для мого серця й свідомості, що спотворена ріка більше не буде ніколи вже відкриватися нам і дітям та онукам нашим в своїй первозданній красі і силі, а слово Гончарове – залишиться вічно в своїй невмирущій силі й красі. І ніхто й ніщо не зможе ані спотворити, ані переінакшити, ані загасити його пломінкий, очищаючий вогонь.
Сказано ж бо в Євангелії від Іоанна: “Споконвіку було слово. І слово було у Бога. І слово було Бог...”
Таким є і Слово Олеся Гончара – слово від Бога.
Було, є і залишиться назавжди.
І це ще раз підтверджують його “Щоденники” – голос його душі.
І той голос озивається в наших душах вічними симфонічними мелодіями “Тронки” і “Собору”, “Прапороносців” і “Бригантини”, “Перекопу” і “Таврії”, озивається океанним, космічно-органним валом всієї творчої спадщини Великого Письменника і пристрасного мислителя-публіциста, видатного громадянина і патріота України, чия постать зводиться нині у рівень з постаттю Тараса Шевченка.
Інтенсивна всеохопність Гончарової мислі – вражає. Як і вражає психологічна проникливість осмислення людських характерів і життя в цілому.
Часто в прозі Олеся Гончара, особливо в “Тронці”, “Соборі” й “Зорі”, я відчуваю велично-космічний розмірений ритм, так схожий на ритми поем Гомера “Іліада” й “Одіссея”. Слова накочуються в душу, як океанські хвилі на берег.
Однією з найголовніших рис (можливо, першорядною) в творчому характері письменника Олесь Гончар вважав мужність.
13.01.1972 р. він робить такий запис у “Щоденнику”:
“Література вимагає мужності. Без цього в ній нема чого робити”
Дуже цікавий запис від 03.01.1972. Коротко, але з яким глибочезним підтекстом і прозорим висновком:
“Ще ви, чорні, поздихаєте,
Доки кінь цей упаде!”
(Л.Костенко)
Не вірю, що ми від мавпи!”
А який мужній за своєю правдою і щемливий болючою совістю автора запис від 02.03.1972, коли за постановою Політбюро в Секретаріаті СПУ розбирали поведінку Івана Дзюби і виключали його зі спілки.
Наведу лише фрагменти:
“...Дзюба на прощання сказав:
– Хотів я працювати – змоги не дали. Хотів поїхати в Грузію або Вірменію, вивчити мову, щоб перекладати, – не вдалось. Але якщо хто скаже вам, що Дзюба брав участь у якихось “змовах”, був зв'язаний з тим-то й тим... прошу, – не вірте. Навіть слідство цього не довело, і ви, Вас. Павловичу, не доведете, і ніхто не доведе ніколи, бо цього не було.
...Про свою працю сказав, що відмовитись від неї не може, бо, на жаль, в основних своїх положеннях вона відбиває гірку реальність.
...Дивлюсь на цього, ще майже юнака, інтелігента, спокійного, розумного, і думаю, що з усіх присутніх він, може, почував зараз себе внутрішньо найвільнішим. І який жалюгідний його звинувач (погляд ховає під стіл). А цей дивиться всім у вічі і без пози, без театральності, з глибокою внутрішньою переконаністю говорить, що таке правда і що – брехня. Ось таких я бачив тільки на фронті.
Рідко, рідко бачиш у житті таких людей. Я щасливий, що бачив і чув сьогодні його. Що в цей день ганьби бачив перед собою лицаря, людину, незламну духом.
Чиїсь рядки:
“Як це мало і як багато,
Щоб людською була душа!”
У цьому записі з особливою – небесною чистотою і сонячною щирістю постає велика душа самого Олеся Гончара, його непоступлива жага Правди, як рятівної і утверджуючої сили життя людського.
Вчімось цьому в Олеся Гончара!
Звичайно, мені б хотілося в цій статті, цих своїх роздумах над Гончаровим словом, ще й ще наводити рядки з його щоденникових записів, бо, дякувати Богові за благословення, а дружині Валентині Данилівні за її велику й вірну любов до чоловіка, за її подвижницьку опіку, за те, що вберегла, впорядкувала, трепетно підготувала до видання тексти та багатий ілюстративний матеріал... і ми – читачі і шанувальники великого таланту Олеся Гончара – маємо біля серця три об'ємні томи його “Щоденників” – цілий часовий пласт його глибоко інтимних, сокровенних думок і свідчень, починаючи від його важких фронтових доріг і закінчуючи передсмертними записами.
Без неї – його відданої, турботливої супутниці і натхненниці, Берегині його творчості, сімейного тепла і затишку, я певен, Олесь Гончар не збувся б в усій повноті самореалізації даного йому таланту таким, яким він збувся і якого має сьогодні на своїх духовних верхів'ях Україна і світ.
І сам Гончар це відчував і вдячно усвідомлював.
Тому не раз в його “Щоденниках” ми зустрічаємо такі, сповнені лицарського благородства, весняно-світлі й зворушливі слова, що світяться душевною ніжністю і тихою, всеосяжною любов'ю, адресовані їй – Валентині Данилівні.
Щасливий той художник, чия обраниця стає одночасно і його всерозуміючою дружиною, і Музою до кінця днів.
І це велике і щедре земне щастя мав і Олесь Гончар у своєму житті...
Вчитаймося в щоденниковий запис від 05.10.1976, і ми багато чого відчуємо серцем, що значила для Олеся Терентійовича обраниця його долі – Валя (Валентина Данилівна).
“Що модель атома має планетарну будову – хіба ж не чудо?
...Закінчив сьогодні оповідання (чи фрагмент майбутнього роману). Здається, вийшла сильна річ. І хоч виношувалась довго, а вибурхнулась за два дні, одним духом. Звичайно, це ще й завдяки Валі (вона сиділа за машинкою). Можна б порадити молодим прозаїкам такий метод співпраці (але перед цим кожному з них треба знайти собі свою Валю). Виникло це з необхідності (і не тільки тому, що рука все дужче болить). Коли переповнений образами, перо просто не встигає вловлювати їх. І навіть, гадаю, якби сам друкував, щось би – через техніку – неодмінно втрачалось. А так маєш змогу весь зосередитись на думці, на формулюванні фрази, так більше шансів зловити з хаосу напіврозщеплених образів, із вирування їх вихопити найпотрібніший.
І дуже важливо, що друкує перша читачка, близька людина. Настільки близька, що стає на якийсь час ніби твоїм духовним двійником, ти ніби сам із собою, зовсім інтимно вивіряєш знайдене слово.
Комусь іншому я, здається, не міг би диктувати, відкритися цим аж надто інтимним процесом. Має значення й те, що бачиш одразу, як людина сприймає. Якщо у Валі поганий настрій, тоді – це, на жаль, перевірено – нічого і в мене не клеїться, все не до ладу. А якщо зацікавилась, сприймає, оцінює, заохочує – тоді “ланцюгова реакція”! Слова не потовпляться, образ рине за образом, один кращий за другий (принаймні так під час роботи здається), тільки встигай, підхоплюй та радуйся, що так рясно сьогодні вродило!
Все це ні з чим не зрівняти. В творчості щось є справді божественне, богонатхненне...”
26.11.[19]81
Були в музеї Лисенка. Вражає не тільки титанічна постать композитора, а ще й багатство душ людей його оточення, той цвіт української інтелігенції... Які самозречники, якої чистоти і подвижництва люди! Здається, жменька була їх, але голос їхній резонував, бо то був голос самої правди, сили святої, непоборної... Жменька, а коли Лисенко помер, на вулиці проводжати його вийшло 50 тисяч люду, – річ нечувана на той час, Горький і “Правда” тодішня спеціально писали про це...
Були люди, могутній дух носили в собі, почуття честі. І якими дрібнодухими, мізерними постають у цьому світі декотрі теперішні, що теж вважають себе “культурною силою”, а насправді перетворились у звичайних кар'єристів та чинохватів!
І вам, хто так охоче розбалакує про “вселенську місію” однієї якоїсь культури, про свою перевагу над всіма іншими, “другосортними”, вам теж варто б послухати могутні хори Лисенка, сповнені і народності, і вселюдськості, і безсмертної краси!”
Олесь Гончар –Велике життя і Велике слово Високої Правди.
Слово, що вимагає чистого сумління, світлого розуму і люблячої душі. Слово, писане в ім'я добра України і всім нам, нині сущим і прийдешнім.
На закінчення не можу не навести ще кілька щоденникових записів Олеся Терентійовича, настільки вони сьогодні вагомі й потрібні для кожного з нас, для народу в його важкій визначальній буденщині історичного поступу.
А ще, що стосується постаті Олеся Гончара, то про нього можна було б найточніше сказати, сказати гранично просто його ж словами зі “Щоденника”:
“Людина незмарнованого життя”.
11.11.1977
“Невже в ряду зниклих цивілізацій, самобутніх культур опиниться ще одна цивілізація – українська? А була ж така! Українське бароко. Шевченко. Перше пожовтневе десятиріччя, отой феноменальний вибух творчих національних сил... Так, це одна з найяскравіших цивілізацій. Виявляла себе більше імпульсивно, на крутих злетах історії, але з якою могутністю духу...”
04.01.1978
“Часом аж дивно, як охоче декотрі люди самі себе роблять маріонетками... Сумне видовище.
І, мабуть, тільки думки про вічне, неперехідне, несуєтне здатні вознoсити душу, пробуджувати в людині поета”.
* * *
“Мова для нас, українців, – це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова – це й пам'ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова – це саме життя”.
11.06.1982
“Хтось вірно зауважив, що ми досі недооцінюємо значення природи в нашому житті, не уявляємо всю силу морального, естетичного й культурного впливу природи на людину. Прекрасний ландшафт маємо оберігати так само, як і собор, як рідкісну книгу... Природа облагороджує, додає снаги. І вона ж сьогодні волає, благає нашого захисту. Мусимо відгукнутись, відповісти їй любов’ю, якщо хочемо залишатись людьми”.
“Канів дає відчуття святощів. Наснажує вірою, силою”.
22.06.[19]82
“Сильне враження лишилось від поїздки по Шевченківських місцях. Вражає глибінь любові народу до свого поета. Знаходить для себе ця любов найрізноманітніші, найнесподіваніші вияви: то вона у вишивці на рушнику, то в якомусь переказі, то в прометеній, обсадженій квітами стежині до материної могили...
Сюди треба ходити й ходити, приводити дітей і внуків – щоб бачили, щоб учились. Шевченкові краї – це справжня школа моральності для нашого народу, школа людської гідності, університет нашого духовного, історичного й національного життя. Чиста, не безнадійно знівечена, жадаюча правди душа знайде для себе тут вищу науку людяності, вірності своєму народові, науку гідного перебування людини на землі.
Всюди на шляху нам зустрічались люди змістовні, неміщанисті, не ті жалюгідні покручі, що соромляться своєї приналежності. Бачили людей привітних, скромних, але внутрішньо незалежних, свідомих себе. Таких, що вміють дорожити, вміють берегти. А доки вмітимем дорожити, доти будемо людьми!
Моєму складу близькі художники, які аналізом не руйнують поезію, які, проникаючи в глибини психології, водночас не втрачають відчуття краси, цільності й величі світу”
“Ось трави цвітуть на лугах... Усе буяє, повне життя. Деркач деркоче, лелека спокійно пливе над високими травами, над озерами... Наче вперше бачу такий барвистий луг... Он щось голубіє, он горить золотистим, а ось ліловими зірочками смолка цвіте – улюблениця Павла Тичини (як побачу її, так щораз і його згадаю). Здавалось би, все є людям для того, щоб відчути щастя життя, а тим часом... Звідки прийде просвітлення? Де та сила, яка всіх нас переінакшить?”
10.06.1982
“Треба час від часу перевіряти себе на людяність. Адже довколишнє життя дає багато прикладів того, як навіть людина обдарована, піддавшись міщанським спокусам, змінюється й сама, дозволяє собі здрібнитись і навіть знищитись у своєму найістотнішому. Диявола спокус можна подолати, тільки ж слід берегти світло в душі, світло чистоти й небесності. Лицарі лаврських печер уміли це.
І Гоголь, і Тарас – обидва уміли”.
“Все ж художники в житті народів стоять найближче до істини”
20.07.1985
“...Шукати те, що єднає людей, зближує і, може, навіть ріднить, – ось що достойне письменницького пера. В кожному разі я присвячую себе цьому і бачу саме в цьому сенс діяльності. Якщо ми гуманісти не на словах, а на ділі, то мусимо розвіювати тумани упереджень, виховувати людину, здатну до інших, до цивілізованих взаємин із собі подібними, адже тільки на цьому шляху порятунок для всіх нас”
У записі від 01.08.1985
Осуджуючи “непопулярну в народі афганську війну”, де “ллється слов'янська кров”, і того, “що її вже поспішив уславити в своїх сонетах невситимий до слави поет, забувши, що виступає в літературі, де був колись благородний Шевченків “Кавказ”, Олесь Гончар наводить мудрі слова Григорія Сковороди:
“Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, хто позбавлений любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов'ю”
Слова, вельми й вельми повчальні для вершителів доль народів.
08.08.1985
“...І ще думаю про Нечуя. Ось хто заслуговує шани народної! Скромний плугатар, сівач, а як після нього вродило! І яка могутня ця черкаська земля, що, може, й колискою була для наших пращурів – росів: генія поезії нам дала і гіганта художньої прози”.
Ліпше і справедливіше за Олеся Гончара ніхто не вшановував Івана Нечуя-Левицького.
Я частенько відвідую на Корсунщині Стеблів, де народився і виростав Іван Семенович.
Відвідую в різні пори року, а особливо люблю бувати там весною, коли цвітуть сади, земля ясніє квітами, усміхається сонцю і людям, лагідно голубіє Рось між камінних круч...
Все це – благословенні, неповторної краси місця, що їх так гаряче любив і так ніжно змалював у своїй поетичній прозі Нечуй.
Ходжу, милуюсь і щораз згадую Олеся Терентійовича... Згадую день 25 листопада 1988 року, коли в приміщенні Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського відбувався літературно-мистецький вечір, присвячений 150-й річниці від дня народження великого українського письменника Нечуя-Левицького. Головував на ньому Олесь Гончар, палке слово про ювіляра виголосив Євген Гуцало. Мав тоді і я щастя виступити зі словом від імені творчої інтелігенції та громадян Черкащини – земляків видатного Майстра і чародія українського слова.
Після виступу Олесь Терентійович потис мені руку і сказав:
– Сергію Луковичу, вчіться дивній красі рідної мови, її багатству і силі у нього – свого великого земляка. Його слово – взірець для всіх нас... і теперішніх, і майбутніх.
Дорогі і незабутні для мене слова. Згадую той вечір і подумки відповідаю:
– Вчусь, Олесю Терентійовичу... Вчусь – усе життя і в нього, і у Вас.
11.08.1985
“З усього екіпажу, що бомбив Хіросіму, знайшовся один (здається, другий пілот), який записав: “Боже, що ми наробили!” І це було сказано мовби від усього людства”.
(Із запису 14.08.1985)
“Індійську філософію я назвав би вищою математикою людського духу. Ще й люди ХХ віку далеко не всі готові до її сприйняття”.
А які зболені, які пристрасно-правдиві й злободенні думки для всіх нас читаю в записі від 21.08.1985.
“...Національна гордість, яка, скажімо, так приваблює нас у грузинах, вірменах, литовцях та ще багатьох, вона для нашого якогось чиновницького недоросля, балбеса, розгодованого на спецпайках, просто не існує. Що йому “Кобзар”, що йому думи, пісні України, багатюще й таке розмаїте народне мистецтво, шедеври українського бароко, на щастя, не всюди ще понищеного? Україна дала світові Леонтовича і Тичину, театр корифеїв, Франка і Сковороду, магічні творіння Катерини Білокур і могутню музику Лисенка та й літературу ж могутню! Але хто це, як ми вмремо, захищатиме, оберігатиме? Де ви, сини свого народу, люблячі, освічені й достойні? Невже спокійно дивитиметесь, як зникає рідна культура, мовби ота загадкова культура ірокезів та жителів острова Пасхи? Ні, вірю, що ви вже народились, ті, хто шануватиме рідну культуру й розвиватиме її далі. Адже злочином перед людством було б не підтримати таку красу, не захистити її від усіх тупорилих (в тому числі й “землячків”) браконьєрів, – геній народний і сьогодні ще фантастично обдарований і здатний до творчості, тим-то й заслуговує того, щоб його покликати до життя.
Хай комусь ми здаємось ірокезами, але Україна – не ірокези! Вона ще скаже своєю творчістю, чого вона варта. Всьому людству скаже про це!”
Ця Гончарова впевненість, ця його висока синівська віра звучить, як духовний заповіт людини, яка жила Україною, творила в ім'я її майбутнього, поклавши на олтар Вітчизни весь свій геніальний талант, всю свою невимірну любов і пристрасть.
Додам, як свою мрію, як побажання кожному українцеві: дай, Боже, аби “Щоденники” Олеся Гончара і вся його творчість були в наших оселях настільними книгами, поруч з Шевченковим “Кобзарем”.
Вони варті того.Вони будять і просвітлюють наші душі, роблять нас людьми найвищого – всепланетарного духовного виміру. “Боже, зроби добрішими усіх нас!” (О.Гончар)
Ніколи не забуду, як вночі, в лікарняному ліжку, я прочитав останню сторінку і закрив останній – третій том – “Щоденників” Олеся Гончара.
І подумалося мені в ту мить, що то є не тільки оголено-чесне, виболіле в душі пристрасно-мудре слово великого громадянина і патріота України, карбоване мовою пречистого сумління, а й ще щось – значимо вище й глибинніше... щось від таємничої вічності Всесвіту з його зоряним Космосом Всевишньої духовності і гармонії.
Я притиснув книгу до грудей і сплющив повіки... Сплющив і довго, завмерши, лежав у хисткому мороці передсвітанкової тиші, вигойднутий на верхів'я дужої духовної хвилі прочитаного... Лежав, відчуваючи, як крізь мою душу, зачіпаючи її найболючіші нерви, плине минулий час, в якому жив і творив невмирущий Олесь Гончар.
Дивно, я зовсім не відчував того нудного, тупого й тягуче-судомного болю в животі. Він ніби станув, зійшов геть.Відкривши очі, я побачив у горішні шибки вікна в узголів'ї мого лікарняного ліжка прозоро-сині світанкові небеса, де ясно сяяли розсипи дрібних і великих зірок.
Он та, велика, то зірка Любові і Слова Олеся Гончара.
І вони – його Любов і Слово... то подихи Великої Душі і духу неосяжного Свічадо.
Хто і як би не оцінював життя і творчість Олеся Гончара на теренах української і світової духовності і культури, для мене ця могутня постать великого гуманіста, художника і мислителя залишається незмінною, раз і назавжди визначеною і невід'ємною від моєї душі і духу, як невід'ємним є в моєму світосприйнятті і творчості Тарас Шевченко й Іван Франко, Шекспір і Лев Толстой, Нечуй-Левицький і Леся Українка...
Більше того, я вважаю особисто для себе життя і творчість, громадсько-патріотичну діяльність і морально-інтелектуальний рівень Олеся Гончара як людини – моїм найвищим житейським і творчим університетом, авторитетом і прикладом.
Він, ніби величний Айсберг духу вершиться в бурхливому морі українського буття. Ми бачимо і дивуємось Вершині ним зробленого. Вона відкрита, сяє під сонцем у світових просторах. Нині ми осягаємо донедавна сховану під водами частину цього Айсберга – особистості, основу її сутності – “Щоденники”, видані “Веселкою” в 3-х томах, й очікуємо багатющу епістолярну спадщину, що на підході до видання.
“Щоденники” являють читачеві невідомого Гончара і додають свіжі риси до масштабності його геніального духовного портрета.
Уклін Вам, Олесю Терентійовичу, що Ви були, є і вічно будете з нами, на цій прекрасній і багатостраждальній землі, у серці України!

м. Черкаси, лютий-березень 2008


15 16

Січеслав