проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ВІТАЮСЯ З ГОНЧАРОМ


Інтерв'ю журналіста Валентини ОРЛОВОЇ

В.О. – Володимире Павловичу, вже знаю, що не випало вам особисто бути знайомим із Олесем Терентійовичем, однак гадаю, що між митцями існує певний зв'язок. Маю на увазі навіть не час, а вияв волі, яка тяжіє до пізнання, насамперед, духовного в людині. Майстер прагне до досконалості, і, напевне, не надто часто задовольняється закінченою справою. Над цим розмірковував Олесь Терентійович не лише у свої зрілі роки, а ще замолоду. Веду до того, що і ви, створивши меморіальну дошку-барельєф нашому видатному письменникові-землякові, в думках не вдовольняєтеся: мрієте про пам'ятник Гончарові?
В.Н. – Так, насамперед я дуже шкодую, що не зустрівся з Олесем Терентійовичем за його життя. А зустріч могла б відбутися, бо ж ми жили в одному часі. Але, знаєте, тоді він видавався мені недосяжною висотою, настільки хвилювала його особистість і творчість, літературний талант. Вже потім дізнався, наскільки він був доступною у спілкуванні людиною.
В.О. –Так, відповіді особисто давав навіть школярам, листуючись із ними.
В.Н. – Напевне, вплинув тоді якийсь стереотип недосяжності… А я міг же поїхати до нього в Кончу-Озерну. З глиною, із станком, міг би виліпити його, як говорять, «з натури». Весь час шкодую, що не склалося. Маємо часто ілюзію, що життя вічне, усе відкладаємо «на потім»…
Отож, коли ректор Дніпропетровського національного університету Микола Вікторович Поляков звернувся до мене із пропозицією зробити ескізи до пам'ятника, погруддя чи меморіальної дошки, аби увічнити пам'ять Олеся Терентійовича, я взявся до роботи. (Ще зі шкільних років тримав відчуття героїзму і романтики від «Прапороносців», потім – «Модрио Каменя», «Твоєї зорі»). Зробив варіанти і постаті для пам'ятника, і ескізи меморіальної дошки. Почали міркувати над тим, де краще було б встановити знак пам'яті й пошани. Насамперед хотілося, аби саме місце було пов'язано із Олесем Терентійовичем – відомо ж бо, він закінчив Дніпропетровський університет, щодня ходив з Ломівки, з лівого берега, на лекції. Тобто, сама будівля ніби мала тримати пам'ять про свого талановитого випускника. І коли уважніше стали придивлятися до фасаду університетського корпусу, що на проспекті К. Маркса, рішення наше було спільне. Маю на увазі ще, звичайно, архітекторів Валерія Славинського та Ігоря Богданова. Усе, як говорять, сходилось: остаточний варіант меморіальної дошки-погруддя вдало «вписувався» у нішу-вікно, звернене на проспект, тобто до людей ближче. Саме ж вікно зсередини було заставлене книжковими стелажами, бо це приміщення бібліотеки, отож, залишалося лише погодити із керівництвом. Всі врешті пристали на нашу пропозицію, хоча спочатку планувалося встановити меморіальну дошку на центральному корпусі на проспекті імені Гагаріна.
В.О. – Але це ж зовсім інша будівля, ніби з іншої епохи…
В.Н. –Так, дійсно. Спочатку нас підтримали проректор В.В. Іваненко та декан факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства І.С. Попова, а потім до них приєдналися й інші.
В.О. –У скульптора завжди є надзавдання, він не має права схибити: набридливе й неправдиве відвертатиме людей. Творча правда – це доля, це і характер, і навіть погляд…
В.Н. –Скульптурне зображення людини, тим більше багатьом відомого Олеся Терентійовича, вимагало величезної відповідальності. Я зібрав великий матеріал. І тут, у Дніпропетровську, і у Києві. Придивлявся, розмірковував. «Ваше зображення дуже точне», – сказав мені потім на відкритті меморіальної дошки-погруддя Гончарові академік П. Тронько. – «Я п'ятдесят років дружив із Олесем Терентійовичем. І, на мою думку, вам вдалося найдостовірніше його зобразити». Мені, звичайно, почути таку оцінку було дуже приємно. Але, знаєте, довелося почути й інше: мовляв, чому ти зобразив письменника ніби партійного діяча: офіційне вбрання при краватці.
В.О. – На багатьох фотографіях бачимо Олеся Терентійовича саме таким: у костюмі діловому, сорочці із краваткою, – він же ж був громадським діячем і часто брав участь в офіційних прийомах, зустрічах…
В.Н. – Завжди акуратний, підтягнутий. Напевне, в цьому заслуга і його дружини Валентини Данилівни. Ну а що? Придумати якусь грецьку тогу або щось інше я не міг – було б неприродньо. Хоча, зізнаюсь, якби не такі гарячо-обмежені терміни, я б щось у зображенні вирішив інакше.
В.О. – А що говорила Валентина Данилівна?
В.Н. – Вона мені подякувала, а близько поспілкуватися, на жаль, не довелося.
В.О. – Володимире Павловичу, а чи стояла перед вами дилема: літературна спадщина «веде» художника більше, аніж фотопортретне зображення?
В.Н. –Звичайно. Пригадав усе, особливо, коли з'явився «Собор». Це був вибух! Усі його читали, дехто потайки. «Собор» же ж був заборонений! Це був шалений виклик тій системі. Я був молодим, навчався у Київському художньому інституті (тепер академія). Велися розмови і в нашому колі, і навіть у тролейбусі: Гончара «Собор» читали! Молодь, студенти були, звичайно, за Олеся Гончара, але скільки зборів, мітингів організовували проти письменника: як він міг замахнутися, «как он мог»?! Отож, коли я працював вже як скульптор, така позиція земляка надихала. Я розумів, яка це брила в літературі, яка сильна духом людина! Сила-силенна! І я до нього так і ставлюсь. А ще більше утвердився, коли прочитав сторінки щоденника Олеся Гончара. Наскільки точно він передав стан і суспільства, і чиновників, наприклад. На якійсь високій нараді у Києві усі виходять до трибуни і говорять російською мовою. Тут надають і йому слово. «Я виходжу, – згадував він, – і говорю своєю рідною, українською мовою. І після мене всі почали говорити теж українською. Отож, знають рідну мову, не забули, але чомусь не хочуть нею говорити!» Цей приклад теж мене схвилював, бо так же ж було! Та й зараз хіба не трапляється? Я над багатьма речами глибоко замислююсь: чому людина зробила саме такий вибір? Врешті-решт, найголовніше – не втратити людської гідності, шани людей!
В.О. – З висоти нинішнього часу робити якісь беззастережні висновки легше, аніж жити у той період, коли творив Олесь Терентійович. Цікаве ваше ставлення до оцінок наступників: м'яко кажучи, часом неделікатні й гірко-образливі дискусії виникають.
В.Н. –З життя, як із пісні, рядок не викинеш. Так, варто прагнути до об'єктивності, до прозріння. Життя дає оці корективи. Не можна ганьбити добре, людське. А проблема «митець і влада» існує з давніх-давен, і буде існувати. Шкода, що витрачається час або ж використовуються талант і зусилля митців на другорядне. Шкода, що влада радянська приховувала імена й постаті. Ну хто тоді знав про Поля? Його ким тільки не вважали! А він – велика людина! І діяльність Олександра Поля оцінили лише зараз, та й то, вважаю, не сповна. Бо не всі й зараз знають: «как он изменил край?» Я таким людям розповідаю. Це лише один приклад…
А відкриття меморіальної дошки-барельєфа Олесю Гончару відбулося у 2003-му, на 85-ліття письменника. Все було урочисто, у місті це була подія.
В.О. – Володимире Павловичу, чи можливо, аби з'явився і окремий пам'ятник Гончарові у Дніпропетровську?
В.Н. – Гадаю, що так. Треба зробити пам'ятник. І місце гідне для нього можна знайти. Отож, якби була пропозиція створити пам'ятник Олесю Терентійовичу Гончару, я б із задоволенням втілив задум. У мене в майстерні є ескіз. Хто у мене буває, завжди помічають. Знаю, і у Олександра Зобенка є ескіз пам'ятника молодому Гончарові. Якби оголосили такий конкурс, гадаю, не я один би взяв у ньому участь. Поки що це задуми і мрії.
м. Дніпропетровськ, лютий 2008 р.


15 16

Січеслав