проект редакція часопис посилання контакти





1 (15) 2008 січень - березень

Зміст номера

Олесь ГОНЧАР Із «Фронтових поезій»
Проза
У вінок Олесю ГОНЧАРУ
Драматургія
Поезія
Перекину кладку
Огляди, відгуки, рецензії
Епістолярії
Спілчанська толока
Наші ювіляри
Історія краю
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
Олесь ГОНЧАР (1918–1995)
І З «Ф Р О Н ТО В И Х П О Е З І Й
»




АТАКА
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як бог.
1942

ВІХОЛА
Нагадала мені віхола,
Що окоп мій заміта,
Як ти в госпіталь приїхала,
Вся від сонця золота.
Вся в цвіту пругкої зрілості,
Смаглощока і туга,
Від дівочої невмілості
Іще більше дорога.
Чи й тобі оця хурделиця
Хоч що-небудь нагада?
... Сніг сухий степами стелиться
І окоп мій заміта.
1943

НАД БУГОМ
Сядем тут відпочинемо, друже,
Розіславши на камінь шинель.
Ой широко розлився ти, Буже,
Ой далеко плисти до тих скель!
Кожен раз, як кисет добуваю,
Що її вишивала рука,
Пригадаю, усе пригадаю,
Поруч мене вона виника.
Біла шия в разках намиста.
Наче шовк, шелестять слова.
Де ти, зірко моя промениста,
Українко моя степова?
Зберігай, бережи свої чари,
Хай міцніють щодень, як вино.
... Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.
1944

* * *
Моя ти зоре, румунські гори
Стоять кругом, кругом.
А думи вільні, а думи хвильні
Витають десь поза Дніпром.
Сіріють доти чужі навпроти,
Нічого більш нема.
А там десь дома весна знайома
Зелені руки підійма.
Зі сходу вітер духмяних квітів
Довіяв аромат.
Чиє кохання, чиї зітхання
Донеслись вітром до Карпат?
Моя ти зоре, високі гори
Нас не розлучать, ні!
Як вірна поміч, зі мною поруч
Ідеш ти завжди на війні.
1944

ДУМИ ПРО БАТЬКІВЩИНУ
Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?
Той – мамі, а той – дружині,
Той сестрам, а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.
Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.
1944

МЕНЕ ВІЙНА ВЕДЕ ВСЕ ДАЛІ
Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.
Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
За... недоспівані пісні.
Коли при спалахах заграви
Вночі, ввірвавшися у дзот,
Я дістаю із-за халяви
З піснями вольними блокнот.
І на трофейному папері
Лягає туга і печаль, –
Я наче відкриваю двері
У рідний дім, у рідну даль...
І, як сновиддя золоте,
Мені тоді снується
Про давнє і дзвінке! Про те,
Що плаче і сміється...
Наказ: «Вперед!» – Я знов ховаю
Окопну лірику свою.
І в повен зріст – до того краю,
Де знову бути нам в бою.
1944

В КОРОЛІВСЬКОМУ ПАЛАЦІ
Бронзовий вершник
й досі на плаці
Конає з розірваними грудьми.
Я знову у Буді. Я знов у палаці.
Як давні знайомі, зустрілися ми.
Лишилася фреска тут блідо-рожева
На закуреній димом стіні.
Чого ти всміхнулась,
чужа королево,
Що хочеш сказати мені?
Чи, може, і справді
впізнала мене ти,
Запам’ятавши, як в зали оці
Влетів я, людина з другої планети,
З гранатою у руці!
Коли ми явились,
нові й незборні,
В розбомблене пекло твоїх палат
І хлопець в куфайці,
вмостившись на троні,
Чистив свій теплий іще автомат.
1945, Будапешт

ЗЕМЛЯЧКА
В країні скелястій,
країні убогій,
У горах високих,
найближче до бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляють
вітри та бурани,
Та, гір цих самотніх
самотня цариця,
У небі ясному кружляє орлиця, –
Сьогодні, як видиво
рідних степів,
Тебе я на скелі зустрів.
Косинка біленька,
з пакетами сумка,
Подряпані руки в засохлій крові.
Втомившись, присіла,
сухар собі хрумка,
Як білка горіхи свої лісові.
Дивлюся на тебе, а бачу Украйну,
Сміюся до тебе, а плачу в душі.
Усі мої втрати, і болі, і тайни
Ти в сумці принесла
в ці гори чужі.
1944, Трансільванія

ЗНАМЕНО ПОЛКУ
Я завтра їду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено.
Дивлюсь на нього я востаннє
У нез’ясованій журбі.
Всю кров мою, мої скитання
Воно зібрало у собі.
Мій стяг! Моя червона птице,
Усе з тобою ожива.
Вже бачу: хмарою куриться
Шляхів нестямних курява.
Вже бачу: стоїмо по груди
В траншеях в крижаній воді.
Ані хвороби, ні простуди,
Ні сталь – не брали нас тоді.
Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.
Прощай, мій стяг, і не тьмарися:
На багрянім твоїм крилі
У дзвоні, в зойках пронеслися
Моїх поривів кораблі.
Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, – все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе!
Листопад, 1945


15 16

Січеслав