проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Наталя ДЕВ’ЯТКО

КАЛИНОВЕ НАМИСТО


– Що ж ти, сину мій, такий зажурений? І сльози вже спопеліли в очах твоїх спорожнілих, і голос твій вже котрий день стіни ці не чують. Сам себе на самотність ти засудив, навіть діти твої, твої любі донечки, з тобою не вітаються.
Що мовчиш? Чи й про сонце ти більше не мрієш, як нема уже сонця в серці твоєму? Не мовчи, чоловіче, хай то сповідь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю.
Підвелася жінка, у розкішний темний одяг вбрана, вбрання дороге, золотом і сріблом шите, а черевички червоні, сап’янові. Відійшла до кам’яної стіни, що низьку стелю кімнати у в’язниці підпирала. Темне волосся в косу зібране, а коса колом вкладена, наче вінцем із жита вона коронована, і мовби сяє калинове намисто в напівтемній кімнаті, неволею сповитій.
Чоловік, що сидів за столом, у відчаї чоло обхопивши, й не поворухнувся, на її слова не зважив. Справді порожньо було у його погляді, та не тьмяне світло в’язниці цієї його спустошило.
Жінка довго на в’язня дивилася, а потім мовила тихо:
– Зрада... Чому ж, сину мій, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цінував мене. Ти торкався речей, пращурами твоїми зроблених, не руками, а душею, і пісні мої у серці твоєму лунали ніжним сумом і звитягою шляхетною. Чому ж зрадив ти мене, сину мій?..
– Втратив я той дар, – майже нечутно чоловік відповів, все ще рук від чола не віднімаючи. – Втратив я ті таємничі відчуття, як і матір улюблену втратив, – він затнувся на мить, біль спогадів долаючи. – Коли матір поховав, втратив. І навіть перстень мій, ще до Різдва Христова викуваний, став для мене простою прикрасою коштовною.
Він нарешті на світ подивитися зважився, та не на жінку.
– Не через матір пішов дар мій від тебе, як іде він від усіх, що мене зрадили. Чим же спокусили вони тебе, сину мій? Залякали чим? – без жалю запитувала вона, та й без знущання запитувала, наче всі відповіді і без того знала, та все одно запитувати мала. – Долею дітей тебе залякували? Гроші пропонували? Минуле відкрити обіцяли? Знущалися? Погрожували? Що говорили вони тобі? Як обдурити і зламати намагалися?
Тепер вже і вона в очі в’язня не дивилася, наче боляче їй було з тим порожнім поглядом зустрічатися.
– Ти ж новим Богданом бути мріяв, а повторив тільки зраду його. Ти ж хотів народ мій об’єднати та мене визволити, а лише влаштував собі коронацію пишну. Ти ж ледь життя за мене не віддав...
Жінка змовкла, і тихо у в’язниці стало, наче ні катів, ні варти у її стінах не було, а все одно не втечеш із в’язниці порожньої.
– Не за тебе, – твердо сказав чоловік із очима порожніми. – Не тебе я уявляв у думках своїх. Не тобі в храмі кланявся. Не твоїх співців прославляв. Не уявляв я тебе такою, яка ти насправді, – його очі спалахнули ненавистю, яка у порожнечі потонула.
– Не уявляв, – жінка підтвердила, усміхаючись. – То ти впізнав мене, сину мій, бо такий ти постав обурений, що я не подібна до тої, якою ти мене любив. І яка ж я була в серці твоєму?
– Молода, – чоловік замислився, – гарна дівчина у вінку з волосся і квітів, ніжна і беззахисна, що лише сміється і плаче.
– Я була такою, – відповіла жінка, – доки мене ти не зрадив.
Та чоловік не слухав її, ведучи думку невпевнену.
– Чи вже літня, шанована мати, ти являлась в уяві моїй, що дітей своїх понад усе любить і прощає всі вчинки їхні.
– Я була і такою, доки Богдан мене не зрадив. А цією матір’ю тепер іншу кликати почали, відмовивши їй в юні і в нічних таємницях.
Та знову не слухав жінку чоловік, як завжди окрім себе нікого не чуючи.
– Та не уявляв я тебе хижою і жорстокою, гордовитою панянкою, що в руках і вишивку, і зброю однаково ловко тримає. Тільки намисто у тебе, як насправді, і зачіска твоя, як жінки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Україна!
Звівся на ноги він, крикнувши це, очі ненавистю палають, пальці в кулаках заніміли. Та жінка лише осміхнулася, гордовито на нього глянувши, лився піснею голос її.
– Заспокойся, сину мій, не твоя я уже Україна. Хай ти і мову мою гарно вивчив, хай і на моїй землі народилися діти твої. Не лютуй, я не ворог твій, до твоїх побратимів не належу, що вірно із тобою разом перед народом стояли. Не Богдан ти, лише тінь тьмяна його. Той по незнанню зраджував, а ти, чиє ім’я моїм народом прокляте, – з волі власної.
Розтиснулися кулаки його, та очі все одно люттю і ненавистю ярилися.
– Тому і нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тоді, коли розум втрачала, у цих стінах поневолена. Моєю була ця в’язниця, доки сестра моя названа мене не звільнила, страшну обіцянку взявши.
– Знаю я сестру твою бліду, – прошипів чоловік. – Наді мною вона стояла, життя і красу випиваючи. Однакові ви з нею, сестри названі.
– Лише у гордощах однакові, – сумно всміхнулася жінка, сестру названу згадуючи. – Могла б я віддати тебе їй чи ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоч мене ти ненавидів. Як люблю я всіх синів і дочок моїх, хай невірних чи просто зневірених.
У бджолиному теплі й дзюркотінні джерел приходила я, очима людей, що згадали, хто їхня мати, дивилася я на тебе і їхніми голосами промовляла. А ти тішився славою, в якій вони тебе купали, а коли вкривали ганьбою, злився, що в крові потопити їх не можеш.
– Правда твоя, – чоловік безсило знову на стілець опустився. – Я боявся тебе в їхніх очах ясних. Я боявся тебе, поганко! Язичнице!
– Так, – солодко жінка погодилась. – Я така, і тому змогла життя твоє у сестри моєї названої викупити.
– Хай би вбила вона мене! – крикнув чоловік, та сили підвестися у нього не стало вже, давила неволею в’язниця на душу його. – Хай забрала би мене у небуття! Я себе через тебе зненавидів, всі дзеркала, що являли мені потвору, всіх твоїх вродливих дітей, в чиїх очах я читав жаль, я зненавидів. Хай би вбила...
Він схлипнув, бо ще нікому не зізнавався, що душу його занапастило.
– Повернулась би до тебе твоя врода, як до мене воля моя поверталася. Ти долю свою із моєю пов’язав. Не я. Та не в тому причина твоєї зради, – посуворішав голос її. – Ще до того була в тобі ненависть до дітей моїх і страх переді мною. Не бреши, людей одуриш – не мене!
Відбилися від стін в’язниці її слова грізною луною.
– То про що нам тоді говорити? – зло прошипів чоловік. –Як ти все про мене знаєш, чужинко. Віддай мене ворогам чи своїм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником.
Зупинилась жінка на півдорозі до виходу, замислилась, повертаючись.
– Не віддам я тебе ворогам чи моїм ясним соколам. Не проллється твоя кров, бо з твоїм іменем на вустах йшли мене з полону визволяти. Скоро будуть тут мої вірні сини і донечки, разом полетимо ми край наш рідний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золоті колосилися, діти сміялися, неволі не знаючи, і співали дівчата то журливо, то закохано мовою рідною. А ти, сину мій невірний, тут залишишся.
Замовкла жінка, зневагою на мить заплело її погляд гострий, та одразу поборола вона те почуття. Зняла калинове намисто, поклала його на стіл. Живим вогнем світилося те намисто, і в’язень від нього посунувся, очі заплющуючи, наче намисто його сильніше за сонце сліпило.
– То кров моя, що не пролилася в час мого визволення, – мовила жінка, гордою панянкою вбрана. – Кров та вогонь. Як піде з серця твого зрада, і присягнешся ти у вірності землі своїй рідній, то торкнися намиста мого, і знову босоногим хлопчиною у вишиванці першій, улюбленій, побіжиш моїми ланами зеленими, сонця схід зустрічаючи. Вільним станеш ти знову. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш.
Вона пішла до дверей, які відчинилися самі собою, осміхнулась, наостанок кинувши:
– Та не покличеш ти сестру мою названу, у бліде вбрання вдягнену, бо боїшся ти смерті. А на мене вже чекає зграя птахів вільних, що на них обернулися ясноокі дочки і сини мої вірні. Прощавай. Більше не побачимось ми.
Пішла жінка, зачинилася двері. Злетіла до сутінкового неба вільна зграя, у край людський прямуючи. Залишилося на столі у порожній в’язниці, де ні катів, ні варти немає, та один в’язень самотній, калинове намисто, що живим вогнем виграє.
Тихо у в’язниці, спить зрадник, бачить уві сні себе босоногого, вільного. Та душа у нього не вільна від зради зосталася.
А птахи злітають все вище, і сонце веде їх у людський світ і фарбує золотом їхні чарівні крила, щоб сліпило те золото, сонцем і волею дароване, очі зраді і заздрості.
Опустилася зграя, людьми обернувшись, на край поля біля малого селища. Хилить вітер спіле жито, й небеса вже на землі людській світанням розгоряються.
Мовчать люди ясноокі, стоять непорушно, як військо вірне, майже всі молоді на обличчя, а душі, як і земля ця, вічні.
Розплітає косу жінка, а волосся її світлішає, із житом одного кольору набуваючи.
Та не тільки вітер колосся до землі пригинає, підбігла до жінки мала дівчинка, у вишиванку вбрана. Зняла з шиї калинове намисто, жінці гордовитій простягнула. І заграла в руках дівчинки дивними вогненними барвами проста прикраса.
Опустилася жінка на коліна перед дитиною, як до того лише перед сонцем і степом ставала, прийняла дарунок із невинних дитячих долонь. Заплакала тут дитина, панянку гордовиту впізнавши.
– Україно, моя ти Україна. Моя, – шепотіла крізь сльози щаслива дівчинка.
І вітав вітер, житами блукаючи, її повернення. І вітало сонце, хмари вогнем фарбуючи, її повернення. І вітали люди ясноокі, давню пісню волі співаючи про її повернення.
І стояла Україна, за руку дівчинки малої тримаючись, перед військом своїм, відчаєм і порожнечею не скореним.
І стелило знову юне сонце їй шлях, та не кров’ю, а чарівним вогнем і золотом, що в серцях людських віддавна жили. А тепер і в світі людському оселилися.

Ольга ВОЛИНСЬКА (БУЦЬ)

СКРИПКА НА ДАХУ СЛЬОЗИ

Новела


За вікном пошарпаної електрички наздоганяє вітер захекана Волинь у чорному комбінезоні ночі з кошиком, повним зірок. Замість кошика у мене – нова спортивна сумка, наповнена тінями страху перед великим містом. Його суворим, завжди заклопотаним обличчям з чорною піратською пов’язкою байдужості. Його скрипками, які грають тільки те, за що заплачено. Але це – тільки перший погляд на Київ. Придивившись уважніше, розумієш – то була лише маска неперевершеного актора.
Навпроти мене – складена утроє бабуся, яка виглядає років на сто. Але у її очах світиться душа – вродлива чорнявка, як вогонь – весела, наче весняна злива – молода та непередбачувана. Стрімка ріка чорного волосся з роками перетворилась на сиве гніздечко, у якому тепер дрімає підстаркувата забудькуватість. Я відчуваю, що ця бабуся казкарка. Її видає вразлива теплота обличчя, біля якої гріється, мабуть, не одне онуча.
Біля бабусі, наче наелектризований, сидить білявий юнак. Мені відомий його діагноз: майже невиліковна залежність від успіху. Мабуть, хлопчину покликала столична Муза. Біляве волосся амбіційним їжачком доповнює невдоволений вираз обличчя.
До вагона, наче до великої шпаківні, увійшли контролери. Одразу кілька сполоханих шпаків злетіли зі своїх нагрітих місць. Я встромила свій погляд у плетений кошик Волині. Цього разу у мене був квиток.

* * *
Жінка чистила моркву. Через відчинене вікно до кухні залетів наляканий воронами вечір і присів їй на плече. Русява немолода вже жінка готувала улюблений салат свого сина: моркву по-корейськи. Гола, без абажура, лампочка дико соромилась незнайомого чоловіка, вечора. І раптом – вона померла. Квартира захлинулась темрявою.
– Віталію! – вилетів з кухні привид жіночого голосу, – поглянь, що трапилось. Схоже, знову дітвора жартує.
– Добре, мамо. Зараз я вправлю мізки цим бешкетникам! Скільки ж можна отак веселитись?! – полоснув тишу різкий голос.
Двері за Віталієм непристойно лайнулись. Може, вони передчували щось недобре? Пронизливий крик сусідки, неначе пробку, виштовхнув із сірого бутля квартири налякану матір. Біля лічильника у дуже незручній позі лежав її син. Русявій жінці здалося, що вона починає сивіти. Невже – мертвий? Проте, ледь помітне коливання грудей виштовхнуло за двері серця запінену потвору відчаю.
– 340 Вольт, – промовив лікар, який жив поверхом вище і у якого світло не пропадало. – Хлопець міг загинути. Але він житиме, хоча, мабуть, без правиці та обох ніг.
Матір не вірила своїм вухам та очам. Вона відчувала, як хтось невидимими ножицями, неначе аплікацію, вирізає її любляче серце.
На підлозі старої кухні доїдали залишки моркви задоволені таргани.

* * *
Наша електричка гордо в’їжджала у маленьке місто залізничників – Ковель. Тут має бути пересадка на швидкий потяг до Києва. Бабуся згорнула газетний клунок з крихтами білого домашнього хліба у стареньку сумку. Юнак рвучко підвівся та залишив під дерев’яною лавчиною зім’яту упаковку з-під цигарок.
Біля дверей вагона розсипалася жменя згорблених бабусь із шматяними бебехами. А поруч - повногруді громоголосі жінки відчайдушно тягнуть за собою великі смугасті сумки, доверху наповнені солодкими паличками та туалетним папером. Вони – торговки із освітою вчителів, лікарів, музикантів. Рабині своїх сумок, королеви базарних прилавків.
Без сумніву, на дні смугастих тягайлиськ тремтять від страху приховані цигарки та пляшки з оковитою. Жінки винувато просять пасажирів узяти у них по одній упаковці “Camel», бо лише така кількість є дозволеною для перевезення через кордон. Вони обв’язують навколо пояса неліцензовану “Столичну”, яка трясеться при кожному набли-женні міліціонера. А незабаром – вже кожен покупець починає скидатись на переодягну-того сторожа порядку. На обличчі цих жіночих доль різко виступають чоловічі риси.
За вікном спіткнулась Волинь: плетений кошик перевернувся і зорі з гуркотом покотились по землі неба. Такі стиглі та спокусливі. Щоб повністю відчути себе Євою, мені бракувало лиш Адама.
Електричка, неначе кінь, відфоркувалась невдоволенням втомлених людей. Кучер натягнув віжки. Я ніколи не поспішала виходити з вагона першою. Ця хаотична колотнеча нагадувала надувного м’ячика, підв’язаного на кольоровій резинці, яким грається невидимий бешкетник.
Велика спортивна сумка тягнула донизу моє праве плече. Я вийшла з вагона, пропустивши останнього пасажира. На очі наступив незграбною п’ятою оранжевий ліхтар. Я заплющила очі. Клоноване людьми сонце відступило. Біля нього на вологій лавчині лежав чоловік, неначе хлопчик, зігнувши коліна і підклавши під голову руки. Навколо розгубленого ангела його сну виконувало ритуальний танець п’яне чортеня.
Мене мучило питання: хто ж вони – чоловіки вразливих істот, яких потягнули у бік білоруських базарів їхні торби? Такі ж, як цей, що спить під абажуром ліхтаря чи ще гірші? Чи вони такі що їх взагалі не існує? Повипадали через дірки у жіночих серцях. Стали жертвами космічних протягів ображених душ.
За мною слідували по п’ятах суворі жандарми спогадів. До болю в голосі було шкода маленьких дітей знедолених жінок, які, неначе лелеченята у високому гнізді, чекають на повернення з полювання мами. Жандарми підняли із землі розбиту скрипку і заграли на останній високій струні якусь дуже сумну мелодію.
У просторому та світлому залі очікувань не було жодного вільного місця. Ніч непомітно підглядала за людьми, які згорбившись стояли вздовж пофарбованих стін. Вони чекали, поки зупиниться карусель одних безсонь, звільняться місця і розпочнеться нове коло. Раптом – я побачила вільного “коня”. Осідлавши його, помітила поріч – неймовірно! – ще одну істоту, яка спіткнулась на рейках безвиході. Це було написано у її блакитно-благальному погляді.

* * *
Русява жінка-матір вийняла зі свого тайничка останні гроші. Це було на “чорний день”. І ось він настав у всій своїй потворній чорноті. Віталій третій день лежав без свідомості і, схоже, грав з долею на життя. Посередниками у цій грі-боротьбі були лікарі, які не вважали свою участь дешевою. Мати була готовою сама кинутись у великий пилосос під назвою “лікування”: віддати свої нирки, легені, серце... Але – цього було замало. Для спасіння сина були потрібні гроші. Великі гроші. Найближчі люди – рідня, ніби змовившись, стали схожими на бездушних сфінксів. Неначе за порухом неймовірно злостивої палички, усі одночасно збанкрутіли, і зійшов грим корисливої доброзичливості. А заможні незнайомці, як від бездомної собаки, утікали від чужої біди.
Білий пухнастий Васько нерозуміюче дивився на хазяйку. Раніше вона ніколи не забувала його погодувати. Але русява жінка сама голодувала. Після потужного електричного розряду, що перерізав вени її флегматично-спокійному життю, думки про їжу здавалися непристойними. Але ж треба жити. Заради сина. І мати безсило попленталась на кухню.
Лампочка без абажура вже нікого не соромилась, а понуро розглядала потрісканий лінолеум. Віталій якраз збирався цими днями його замінити. У очах матері, неначе голодні горобці, застрибали сльози. Ну що ж, – нарешті зважилась жінка, – якщо немає іншого виходу – піду з простягнутою рукою. Я ж не жебрачка, а – матір.

* * *
Я була зворушена незвичайною історією своєї співрозмовниці. Спини людей, які сиділи попереду нас, здавалися бездушними скелями у порівнянні з цією тендітною, на перший погляд, жінкою. Ця душа у наручниках обставин здавалась майже святою.
Коли, змушена звернутись по допомогу до багатих рідних, ця жінка приїхала до них, то й сама не помітила, як опинилась за дверима: з порожніми руками, думками та серцем. Тоді вона побігла у поле з твердим наміром зав’язати на собі вузол – власними дешевими панчохами. Відчай уже з насолодою потирав свої спітнілі долоні, але...жінка спіткнулась, упала на коліна - і почала молитись. Можливо, це влаштував її засмучений ангел-охоронець, а, можливо, врятована почула скрипку, на якій з усіх сил грала нова надія. Вона підняла жінку з колін і поставила перед дверима співчутливого директора великої автозаправки. Він допоміг першим, а потім були благодійні фонди, чоловічі та жіночі монастирі. Не вистачало половини потрібної суми. Знову – благодійні організації, бізнесмени, і, нарешті – ворота Почаївської Лаври з бродягою на чатах, біля якого нещасна мати поставила і свою мисочку...
І тепер – яка дрібниця! - на операцію синові не вистачає якихось 200 гривень. Якраз стільки, аби сходити на екскурсію у Київські печери та на прем’єру в оперний театр.
– Тримайте, – рішуче простягаю гроші. – На Лавру позичу у подруги, а в театр піду іншим разом.
Русява жінка не відмовлялась. Великі краплини вдячності котились по її щоках. Руки тремтіли. Губи безсильно відкривались у марній спробі щось вимовити. Але постаріле за кілька місяців обличчя було промовистим за будь-які слова.
– Залиште свою адресу, – нарешті вимовила жінка.
– Навіщо? Мені не потрібна вдячність. Нехай буде здоровим син та щасливою мати. І ще – я знаю, ви голодні – пригощайтесь пирогом. З яблуками. Мама пекла...
Кілька хвилин тому прибув мій потяг і потрібно було поспішати. Ми обмінялись прощальними фразами і я назавжди запам’ятала цю русяву жінку: таку мініатюрну і таку сильну.
Я пройшла усередину вагона і довго не могла знайти своє місце. Нарешті, вмостившись, прислухалась до церковної служби, яка йшла у мені! Ні словом, ні рухом, ні думкою не зруйнувати б цієї тиші! Які ікони! А я і не знала, що вони у мене є! Але ми чомусь все не рушали.
– Чому стоїмо? – несподівано для себе спитала я голосом священика.
– Аварія колій. Їх зараз ремонтують. Стоятимемо ще хвилин сорок.
– Сорок хвилин… – повторили з амвону.
Раптом мені захотілось ще раз побачити чистий блакитний погляд щасливої матері,і я рушила до вокзалу.
У залі очікувань жінки не було. Я вирішила зачекати. Минуло хвилин 15, але вона так і не з’явилась. Трішки засмучена, я вийшла з вокзалу та попрямувала до шеренги блискучих кіосків купити на дорогу своїх улюблених солоних горішків. За столиком біля одного з кіосків гомоніла купка захмелілих бомжів. Вони, весело піднімаючи пластикові стаканчики з шампанським, голосно проголошували тости за якийсь свій успіх. А який може бути у них успіх? – скептично подумала я. Хіба що знайшли золотий скарб, пограбували банк, чи знову обдурили чиюсь надмірну довірливість. Раптом – я почула знайомий ніжний голос, що дзюрчав поміж чоловічого словесного “гопака”. Розпатланий бомж, чимось схожий на здеградованого Кіркорова, затягнув: “Тілала-віва, віва-вікторія, сьогодня жебрачка, а завтра – ти глорія!” Його зухвалий погляд пестив русяву мученицю. “Чудова робота! - гиготнув інший гнилозубий бродяга. – За таку гру – і Оскара можна!
Переможниця, досі не помічаючи своєї осміяної благодійниці, посміхнулася повним ротом. Крихти мого пирога з яблуками з гуркотом розбились об холодний асфальт.


14 13

© Січеслав 2004–2008