проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
(м. Дентон, США)

НА ВСІ РУКИ МАЙСТРИНЯ*

Частка “аж” в українській мові побиває всі рекорди багатозначности серед коротких слівець. Словник Грінченка наводить дев’ять значень цієї частки, називаючи її сполучником. Пізніші словники мало чого додають до цього реєстру, називаючи “аж” часткою і сполучником. Я підійду до цього словечка чисто практично-арифметично: до кожного значення наведу приклад, а тоді підсумую:

1. просто: ”аж диво бере” = “просто диво бере”
2. (так) що навіть: “аж пекло сміється“ = “що навіть лихо сміється”
3. цілих: “аж три роки” = “цілих три роки”
4. нарешті: “аж одного дня” = “нарешті одного дня”
5. якось: “аж одного дня” = “якось одного дня”
6. лише: “аж потім” = “лише потім”
7. абсолютно: “аж по всіх кутках” = “абсолютно по всіх кутках“
8. мало не: “аж улесливо” = “мало не улесливо”
9. вже: “аж занадто” = “вже занадто”
10. просто таки: “аж проситься” = “просто таки проситься”
11. самий: “аж на вершечок зліз” = “на самий вершечок зліз”
12. не скорше, як “аж через рік” = “не скорше, як через рік”
13. щойно: “аж тепер” = “щойно тепер”
14. доти: “аж поки не вийде” = “доти поки не вийде”
15. так: “аж ось коли” = “так ось коли”
16. ше: “знак, узятий аж від ґотів” = “знак, узятий ще від ґотів”
17. майже: “синій, аж чорний” = “синій, майже чорний”
18. навіть: “ніби аж личить” = “ніби навіть личить”
19. ніж коли: “не раніше, аж вийде указ = “не раніше, ніж коли вийде указ”
20. настільки, що: “тонкий, аж став прозорий” =”тонкий настільки, що став прозорий
21. насправді ж: “ніби спить, аж він умира” = “ніби спить, насправді ж він умира”
Отже, я нарахував аж 21 значення, з якими ця частка (часом сполучник) спливає з язика мовців. Як на таке мале слівце, то аж задосить. Але її можливості на цьому не кінчаються. По-перше, я не берусь твердити, що я зібрав геть усі її “ролі” в нашій мові, а по-друге, паруючись з іншими слівцями, частка “аж” творить ще десятки зворотів. І у зворотах вона перепльовує саму себе, бо зворотів творить ще більше, ніж коли “працює” одинцем. Для прикладу наведу кілька таких зворотів, а повніше розроблю її співпрацю з “побратимами” іншим разом.

1. аж такий = дуже: “не аж такий великий”
2. аж ось = нарешті: “аж ось настав піст”
3. аж такий = настільки разючий: “але, щоб аж такий збіг”
4. аж ніби = майже: “синій, аж ніби чорний” 5. трохи аж = дещо: “трохи аж сувора”
6. аж десь = зовсім: ”аж десь у іншому місці”
7. аж потім-потім = значно пізніше: “аж потім-потім зрозуміла”.

* Зберігаємо правопис авт ора.
* * *
До наведених вище зразків і додати нема чого. Які невичерпні можливості має наша мова! Це мала частка такі плоди пожинає. А мова ж має багато і часток, і сполучників, і прийменників, і числівників, і прислівників, і іменників, і прикметмиків, і дієслів. Хай беруть приклад з такої мацюпулі! А разом з ними і ми з вами.

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ

ЧИТАЮЧИ СПОГАДИ ДОКІЇ ГУМЕННОЇ

Докія Гуменна (1904–1996) – письменниця, унікальної для українського літературного життя в СССР долі. Походячи із “соціяльно-ворожого” для ”пролетарської” держави середовища, вона була учасницею українського літературного життя 20-30 рр. ХХ століття аж до початку ІІ Світової війни. Нагороджена совєтською критикою званням куркульської письменниці, пережила в Києві гітлерівську окупацію і виїхала на Захід, де написала цілу низку творів, в тому числі спогади “Дар Евдотеї”. Автобіографічні твори Д. Гуменної – роман “Діти Чумацького Шляху” та інші, опубліковані у США, відобразили її життєвий шлях як письменниці в цікавий для історії України період. Роман цей з погляду історії має одну ваду: більшість героїв роману виступають під вигаданими іменами, а саму себе письменниця змалювала як хлопця. Така літературна техніка не дозволяє посилатися на роман, як на історичне джерело. Очевидно, щоб розставити крапки над “і”, письменниця на схилі віку написала спогади, де не вдається до псевдонімів, а називає персонажі згаданих років – в тому числі й себе – реальними іменами. Ці спогади – перші два томи видано у США видавництвом “Смолоскип” 1990 року – є унікальним документом історії, зокрема історії українського письменницького життя 20-30 рр. ХХ століття.
Мене “Дар Евдотеї” зацікавив з точки зору мови, про яку і йтиметься у цій статті.

ОГЛЯД МОВИ СПОГАДІВ

Більшість тих, хто писав українською мовою, засвоювали нашу мову не “з середини“, як учасники української мовної стихії, а “зісторонь”, як сторонні спостерігачі. Тобто, ця більшість, хоч і знала (часом – тільки чула), і навіть послуговувалась українською мовою, заразом користувалася й іншою мовою, якою здобувала освіту. Часто-густо і свої перші проби пера писала не по-українськи. Лише після певного переломного пункту у свідомості ця більшість переходила на українську мову, часом до кінця життя лишаючись двомовною у своїх писаннях. Ця більшість непогано володіла нашою мовою, зафіксованою у мові “класиків”, а також у словниках. Але більшість “класиків” так само засвоювала нашу мову зісторонь. І це кладе певну печать на “класичну” українську мову. Володіючи найпоширенішим лексичним масивом української мови, більшість класиків, коли йшлося про побутові нюанси, про рідковживану українську лексику, ставала на шлях запозичень з другої відомої їм мови. Наприклад, джерела української мови фіксують форми “голиборода”, “паликопа”, “урвиголова” тощо. Що це за форми? Це форми дієприкметників: “той, що голить бороди”, “той, що палить копи”, “той, що зрива голови”. Ці форми жоден класик не розвивав, не старався шукати до них літературних варіянтів, хоч така можливість існувала й існує. Ми часом чуємо вираз “роздираючий душу крик”, що копіює книжну, але широко поширену російську форму. А її ж можна висловити й так: “роздери-душу крик”, на взір української народньої моделі.
Щодо Д. Гуменної, то її без жодних вагань можна виключити із згаданої більшости. Явдоня Гуменна з колиски засвоїла українську мову, обертаючись перед вступом до школи виключно в українському середовищі містечка Жашків на Київщині. Цей період для мовної орієнтації людини є чи не найголовнішим. Він дав Д. Гуменній незрівнянні мовні переваги над багатьма її сучасниками. Ці лексичні переваги можна спостерігати у таких групах лексики:
1. Українські форми, невідбиті у словниках
2. Новотвори, базовані на народньому мовленні
3. Дієприкметникові форми
4. Інші шари лексики, русизми, полонізми, вплив діяспори
5. Емоційні живомовні звороти.

1. Українська лексика, невідбита у словниках
Мабуть, нема такої мови на світі, яку цілком відбито у словниках. Сфера
функціонування мови така широка, а потреба якнайточніше і якнайзрозуміліше викласти думку ще ширша, що носії мови безперервно творять лексику, оперту на вже засвоєні лексичні шари, а також і цілком нові словотворчі моделі. Щодо української мови, то думка, що мову багатомільйонного народу можна зафіксу-вати у кількох складених ентузіястами словниках, аж ніяк не близька до істини. І спогади Д. Гуменної є зайвий тому доказ. Авторка спогадів не раз, уживаючи те чи те слово, зауважує, що “цього слова нема у Грінченка”. Таких слів, хоч і без згаданої примітки, у спогадах дуже багато.
а) Передусім, це слова, утворені від відомих “грінченкових” слів, але з іншими приростками /префіксами/ та наростками /суфіксами/, відповідно до потреб висловлюваної думки. Життєві ситуації важко укласти в якісь нормативні словникові рямці. І носії живої мови не вагаючись вдаються до творення потрібних мовних варіянтів. Наша авторка і собі не вагається користуватися у своїх спогадах цим шаром ніде не зафіксованої лексики, але живої і аж ніяк не діялектної, бо ця лексика органічно випливає із всеукраїнського словесного фонду. Ми знаємо слова “каліка” й “калічити”, то невже ж нам незрозуміле слово “окалічіти”?. Або слово “невідданниця”? Або “піддівка”? Або “відкрасти”? Бо й самий зміст сказаного дає зрозуміти, що саме хоче висловити автор. Цю лексику Гуменна чула з малих літ і їй не треба звіряти її із словниками. А що такої лексики нема у словниках, то це проблема не автора, а словникарів. Дуже вдалими є народні слова та мовні конструкції, вжиті у тексті спогадів: “хлопчурка” – дівчина хлоп’ячої вдачі та поведінки, “приличкувати” – у столярів “пригнати”, а в Гуменної – “дещо замаскувати”, “прилататися”– примазатися, “підстаршати” – “дорости літ”, прислівник “заміж”, ужитий як іменник, з переходом “і” в “у” в родовому відмінку: “я не для замужу”.
б) До невідбитої лексики належать і відомі форми, але з дещо зміненим мовцями значен-ням. Наприклад, “доростати” як “дорослішати”, “захрясати (в зелені)” як “потопати”.
в) Слід також підкреслити, що авторка не обходитиься без народніх афоризмів. Приказку “важко нести, та шкода кидать”, що її вживає авторка, я чув 1934 року в Одесі. На жаль, знайти цей мовний шедевр у збірках прислів’їв або словниках годі. Ніхто його не зафіксував. Ця приказка цікава ще й тим, що наголос у слові “нести” можна класти тільки на перший склад. Зміна наголосу на совєтський лад, спрямований на злиття мов, спотворить ритмомелодику виразу.
г) Мабуть, нема такої моделі з лексичної палітри народнього мовлення, якої б не уживала Гуменна. Унікальні форми, взяті з української мовної стихії, яких не знайдете у словниках, дуже часто вживано в її творах, і часом - ніде більше. Це вирази “поза тим”- сучасне “в усьому іншому”, “виглядало /виглядає/” сучасне “схоже”, “тільки й діла, ото й тільки” – сучасне “тільки й турбот”. Це все з народніх уст. А живомовні конструкції речень: “мені тільки дай що” – сучасне “мені нічого не треба, крім чого”, “нема на коли (відкладати)” – сучасне “більше нікуди (відкладати)”, “що то воно за Х.” – сучасне “що собою являє Х.”, “ось тільки вдягнусь у що” – сучасне “лишається тільки вдягнутись у що”, “намазати ‘туманцем’” – сучасне “намазати тоненьким шаром”, “це вже ґвалт (у кінці мови)” – сучасне “це переходить усі межі”, “шитися по кутках” – сучасне ”обтирати кутки”. Мовні конструкції “але щоб що зробив, то ні” (...але щоб захопив чи вразив, то ні) або така “ніхто й не гляне у твій бік”.
Гуменна іде за народнім порядком слів ув ідіомах “те все”, “це все”, “з того всього”, але під впливом київського “городського” життя і київського койне у неї трапляються і форми “все те”, “все це” “з усього того”. Під цим же впливом вона “нехтує ким/чим”, коли народ “нехтує кого/що”.
ґ) Пані Докія не цурається поширених у живій мові зворотів із часткою “аж”. Ці українські ідіоми лаконізують розповідь, надають їй, скажу так, ефірности. Частка “аж” творить десятки (десятки!) зворотів, незафіксованих у жодному словнику. “Аж потім” – тут ця частка значить “лише”, у парі “аж тепер” цю частку можна розуміти як “лише” або “нарешті”. А вираз “аж потім-потім” сучасник висловить “лише значно пізніше”. Так само Докіїне “аж трагічне якесь” у мові сучасника обернеться на “просто трагічне якесь”.У сполуці “аж по всіх кутках” ця частка заступає слово “абсолютно”. У комбінації “аж улесливо” “аж” відповідає парі “мало не”. Вираз “поширений, аж став стандартний” для перекладу на іншу мову треба розуміти як “поширений настільки, що став стандартний”. То скільки “лиць” має “аж” у спогадах Гуменної? Аж шість!:
Лише
нарешті
абсолютно
просто
мало не
настільки, що
В інших творах авторки “аж” має ще більше “лиць”, половину з яких немає у словниках.
Часом у тексті спогадів частка “аж” заступає собою якусь частину мови разом із пропу-щеним дієсловом: “При мамі весело, ...сміх, аж мама: “Ой, гляди, щоб не плакала!”1. Тут пара з “аж” заступає слова “так, що мама зауважує”.

2. Новотвори, базовані на народньому мовленні
Йдучи за народньою традицією, базованою на логіці мовлення, мала Явдоня, а за нею і до-росла Докія творить потрібні їй неологізми. Тут стане у пригоді перелік:
Лазильник – лазій по-давньодружньому – по старій дружбі
жебонливий – від “жебоніти” безповітря – задуха
предкиня – від “предок“ мімозистий – діткливий
зделікатніти – від “делікатний” розпахнутися – від “пахнути”
оселянюватися – від “селянин” торопати – від ”второпати”
удосвідчений – навчений досвідом мармизистий – мордатий
підхлібничати – підлабузнюватися здійснитися (як хто) – відбутися як хто

Форма ”здійснитися” дуже влучно передає те, що сучасники воліють віддавати калькою з російської мови “відбутися”: “відбувся як поет”. Пані Докія сказала б “здійснився як поет”. Сьогодні в літературному обігу подибуємо незафіксоване у словниках слово “цікавинка”, що відповідає запозиченому “родзинка (якогось виступу, презентації, справи тощо)”. Так от, біля колиски цього слова стояла Д. Гуменна. Цитую: «В Дніпропетровську чекала мене ще одна ц і – к а в и н а. (Як можна сказати “новина”, то можна й – “цікавина”)»2.
Наведений список – це лише мала частка новотворів, “задіяних” у спогадах. Наші мовознавчі заклади мусять взяти на озброєння це лексичне багатство.
До новотворів, базованих на народньому мовленні, слід віднести й нові лексичні звороти: “вигортати з пам’яті”, “мов вітром здуло кого”, “зашитися в село”, “вбиватися у свідомість”, “вихлюпувати щирість”, “впрягатися в ролю”, “кружляти думкою”. Наша авторка рішуче не хоче послуговуватися готовими штампами, і винаходить власні ідіоми: “дивитися теперішніми очима”, “душевна тонкість”, “склеєний з двох ‘глин’” (про роздвоєну особистість).

3. Дієприкметникові форми
Над проблемою дієприкметників сушило голови не одне покоління українських письменників. Совєтське антиукраїнське мовознавство канонізувало запозичення дієприкметникових форм з російської мови: “оточуючий”, “блукаючий” тощо. Не можна сказати, що такі форми чужі нашій мові, але від цих форм відгонить канцелярією. Пані Докія не цурається цих форм, але дуже й дуже вибірково. Натомість вона шукає органічно українських форм. У неї “оточуючих” заступають “усі навколо”, “інтригуючий” у неї “гостро цікавий”, “той, що усміхається” – “усміхливий”, “той, що плазує” – “плазучий” (а не “плазуючий”), “той, що сушить мізки” – “мозкозасушливий”, “той, що заграє (з дівчатами /про тон/)” – “фліртовний”, “той, що протегує” – “протегувальний”, “той, що має успіхи” /рос. “преуспевающий”/ – “всеуспішний”. Де треба, авторка заступає дієприкметнико-вий зворот іменником: ”той, що видає оцінки” – “видавач оцінок”. Звертається вона і до згаданої вище народньої схеми творення дієприкметників: “«нерозлийвода» приязнь”. Але глибше не розвиває цієї схеми – нових форм такої моделі не наводить. А там, де вона один раз вживає форму “інтригущий” (інтригуща гора), цілком до речі можна б ужити “інтригуй-душу гора” або “гостро цікава гора”.
4. Інші шари лексики, русизми, полонізми, вплив діяспори
Не цурається пані Явдоха й інших шарів лексики, коли цього потребує розповідь. Перше місце серед цих шарів посідають діялектизми. Жашківщина, власне Жашків, звідки походить Гуменна, та інші місцевості, де наша авторка бувала, мали й мають свої діялектні особливості, відбиті у спогадах: “отаковитися” – влаштуватися, “лапацони”- човганці. Щодо форм “читати до місяця або до каганця” – тобто “при світлі місяця /каганця/”, то можливо, що вони зовсім не діялектні, а просто чомусь непомічені класиками і на зайшли через це до літературної мови. До діялектизмів слід зарахувати і лексичні одиниці, утворені батьком письменниці, який любив “козирнути слівцем” і саме українським слівцем: “доскоцький“ – кмітливий (здатний доскочити), “допитацький” – розторопний (здатний допитатися), “на кінці язика (знайти дорогу)” – шляхом розпитів, “через не хочу (щось робити)” – перемагаючи нехіть, всупереч небажанню. Таку лексику варто фіксувати у словниках, з позначкою пер. (персональне).
З урочистої лексики подибуємо “возвеличувальний” – похідна форма від “возвеличувати”, “благовісний”, “благостний” (саме в такому написанні). Про правоможність останньої лексеми можна сперечатися, так само, як і про явні русизми: “збереження” – “заощадження”, “тяготитися” – ”гнітитися чим”, “конура”, “сумерк” та інші. Такі ляпи свідчать про відсутність літературної редактури спогадів. Торкнувшися питання суржику, треба відзначити, що авторка спогадів знаходить вдалі паралелі до суржикових форм: “палії сердець” замість “покорителі сердець“, але подеколи і вона не може дати ради із “старшобратніми” формами. Тому вона без перекладу наводить пару “прожигательница жизни”, яку, на мою думку, можна віддати, як “проциндрювачка життя”, а ще вираз ”работать под обаятельную”, хоч можна.сказати “приподоблятися до чарівливиці”.
Трапляються у пані Докії і полонізми, засвоєні населенням України під польською окупа-цією: “відзіґорний” – чепуристий, “учинний” – чулий до чужого горя. Можна зауважити і вплив діяспори: “без надуми”, “бомбастика”, “відпадок (покидьок)”, – слова, яких авторка не чула в Україні, хіба від письменниці-галичанки Агати Турчинської, з якою часто спілкувалася.
Всупереч совєтському “Українському правопису”, який твердить, що числівник “сорок” ув орудному відмінку має закінчення –а – сорока, письменниця вживає правильну форму “сорокма”.
Докіїна інтенсивна словотворчість, звичайно, не обходиться і без невдалих зразків: стар-шомолодий інтелігент”. Як цей епітет розуміти? Чи це про людину 30-40 років, чи про людину 18-25 років? Можна трактувати по-різному. Так само “ранньодитинський (про переживання)”: чи це про дошкільні роки, чи про початкові шкільні, чи про ті й ті разом?. Нема чіткости. Досить гарний прикметник “підкупливий (усміх)”, але він може натрапити на опір тих, хто не згоден на запозичення ”підкупати” (зачаровувати): дієслово з явно неукраїнською структурою. Такі новотвори ма-ють ту хибу, що для їхнього розуміння треба згадувати російський прототип. А як їх зрозуміє той, хто не знає російської мови? З другого боку, знаючи, що російська мова є похідною від української, чому не вживати форм, які кінець-кінцем дещо перероблені наші? Питанння для майбутніх поколінь. Не можна мати за вдалий новотвір і пару “непіддайне описові”. Тут цілком до речі буде “яке годі описати”. Ці ляпи свідчать, що, попри всі плюси, до мовного доробку письменниці треба підходити з певною дозою критичности.

5. Емоційні живомовні звороти
Дуже пожвавлюють текст спогадів розмовні емоційні конструкції, вживані Гуменною у розповіді: “Я ж так і знала!”. Сучасниці в такому разі напишуть “Я не сумнівалась” або “Я не мала жодного сумніву” – форми, хоч і поширені, а книжні. Сюди належить і розмовна – можливо й не жашківська – форма “Я думаю!” – вигук, висловлюваний після почутої вістки, наприклад, вістки, що від вибуху всі шибки повилітали. Цей вигук значить приблизно: “Авжеж, що так!”. Ще одна конструкція: “От і роби те й те!”: вираз незадоволення або досади після чогось, що не дало сподіваного результату: “От і розказуй комусь!”. Наші фразеологічні словники таких конструкцій не фіксують. Чому?
Окремо треба підкреслити, що Гуменна звертає увагу на наголоси, спотворені у підсовєт-ських та постсовєтських граматиках і словниках. Вона кладе наголоси у таких словах “повиростали”, “весілля (множина)“, “заїзди (множина)”, ще “Кравченко”. Останнє треба, мабуть, віднести до діялектного, а перші – всеукраїнські.
Усе сказане свідчить, що попри історичну цінність спогадів, вони є дуже багатим джерелом до вивчення історії та становлення української мови у першій половині ХХ століття. Говорити про українську мову цього періоду без згадки про Д. Гуменну, значить збіднювати і так збіднену історію нашої мови. Бо якщо наші словники фіксують мовні “винаходи” людей, вихованих на неукраїнській культурі і фактично незнайомих з українською мовною стихією, то спогади Гуменної, хоч трохи й засмічені “городським” койне, є яскравим дзеркалом цієї стихії.

ПІДСУМКИ
Спогади Д. Гуменної – видані у США невеликим накладом – потребують перевидання в Україні з двох причин: 1. як цінний історичний документ української історії, зокрема історії нашого письменства 20-30 років ХХ ст., документ, написаний не “зісторонь” літературознавцями, а “із середини” людиною, яка особисто брала участь у засіданнях “Плугу” та інших літературних об’єднань, документ, позбавлений цензурного втручання “пролетарських ідеологів”, які препарували спогади інших літераторів в СССР; 2. як цінна пам’ятка української мови першої половини ХХ століття, а також як цікавий зразок письменницької словотворчости.

ПРИМІТКИ

1. Докія Гуменна “Дар Евдотеї”, том 1-й, “Смолоскип”, 1990, стор. 63.
2. Там же, том 2-й, стор. 16.


14 13

© Січеслав 2004–2008