проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Тетяна МИРОНОВА

Тетяна МИРОНОВА – викладач, перекладач, філолог. Кандидат педагогічних наук. Працює соціологом в Дніпропетровській обласній бібліотеці для молоді ім. М. Свєтлова. Вивчає творче письмо, часом пише сама..

Так там і було

Про подорож до музею- заповідника Кам’яна Могила

Вид цього дива природи величний. Розміри, кольори та обриси. Все виділяє це місце із оточення, із звиклих речей, із зрозумілої діяльності людини.

Людські руки не осилили би принести і покласти округлі кам’яні брили із матеріалу, який не знайдеш оком навкруги. То навмисно ніхто не зміг би так їх скомпонувати. То не під силу привезти цей чистий сяючий на сонці пісок – десятки вантажівок не зробили би цього. Немає такої техніки, яка би засипала зверху весь природний ансамбль. То лише вітер умів віками видувати, шліфуючи, величезні камені. Так важкі сяючі маленькі частки падали серед каміння і навколо нагромаджених брил. Такого піску немає ніде.

А хто здатний навмисно домалювати дивовижну композицію маленькою річечкою, яка втопає в зелених заростях, і дорогою серед дерев, яка біжить вдалечінь?

Можна охоче повірити, що багато тисячоліть тому тут жили люди. Природа дала і дах, і стіни, і вікна, і захистила входи. Сонце надає тепло, яке довго тримається в кам’яних брилах. Щоб пити і митися, тут є і вода в річці. Вода збирається і в кам’яних заглибинах після дощу та по природних ринвах стікає прямо в печеру, до наступної кам’яної чаші.

Щоб їсти, навколо є родючі землі, порослі травою, а де є соковита зелень, там є і ті, кому вона смакує. Може, стародавні полювали, було на кого. І знов про річку, врешті, там є риба для риболовлі.

Коли тепло, затишно і ситно, жили вони своїм тихим стародавнім щастям. Хотіли розповісти про своє буття, як їм пощастило під цим небом і на цій землі, і почали відбивати свою радість в образах на кам’яних стінах, як-то люди вивішують фото у своєму помешканні: «То ми тут є, а то – розповідь про наше життя». Нашим пращурам було затишно і зручно тут, де є все, чого їх душа забажає.

Тепер ми, сучасники, тут. І ми бережемо і поважаємо їх дім. Ви можете змалювати собі стародавнє помешкання. Кам’яні форми та їх поєднання нагадують гігантський шматок хліба, на який поклали округлі шматки огірків, потім залили майонезом, зверху додали ще круглястих огірків та помідорів різної величини, а можна квасолин, потім ще раз щедро залили майонезом і нарешті закінчили маленькими кругляшками. Якщо багатство майонезу розтікається, шматки такої конструкції розповзаються. То це і дає образ зсунутих округлих велетенських каменів.

Коли їстівний образ – видіння лише про форми та їх поєднання – не надихає уяви, то можна трохи по-іншому. Нехай то будуть шари круглястих шовкових подушок. Чому круглястих? Бо велетенські глиби не мають жодного гострого виступу. Чому шовкових? Бо шовк або сяє при прямому світлі, або стає матовим у тіні – прямо як камені з блискучим вкрапленням. До того ж, шовк ковзається, а кам’яні велетні якби пороз’їжджалися у минулому. От і змалюйте гору шовкових подушок, які розповзлись. Додайте гігантської величини до кожного виміру. То тут так і є. Серед квітучого степу, поряд з маленької річкою.

Круглясті грудомахи сяють на сонці, а квітучий степ обкантовує блакитно-ліловими васильками, золотистим пижмом, білою піною деревію і жовто-білим цвітом ромашки. Додайте траву – ту довгу, шовковисту, яка пасмами лягає між квітучих ділянок. А далі до річки – зарості рогозу, який уперто наїжачується догори.

Коли роздивляєшся колір за кольором – око радіє насиченості і багатству, коли охоплюєш все разом, вражаєшся грою контрасту і переливів. Золотистий блискучий – пісок; руді, сірі, з вкрапленням рожевого мармуру, оброслі моховинням та сріблястим лишайником – то камені.

За день до нашого приїзду був потужний дощ. Округлі камені зверху мають деякі заглиблення і як блюдця наповнюються водою. Маленькі басейни або, нехай, калюжі на кам’яній поверхні блищать, парують. В теплій, чистій воді приємно умитися, навіть занурити ноги до кісточок.
Люди, які сьогодні приїхали, щасливі: вони можуть насолоджуватися усім. Простір. Свіже повітря. Аромат квітів і трав. Волога від річки та води на каменях. Задоволення від прогулянки босоніж по найчистішому піску, який шовковим гарячим огортуванням захоплює ноги.

Тут можна і проповзти навколішки в тунелі з кам’яних брил. Нема спуску. Нема стежки. Сідаєш. Тут навіть приємно з’їхати по гладкій поверхні гігантської квасолини. Так, просто, сів, простягнув ноги і їдеш на чому сидиш і прямо в гарячий пісок. Все. Приземлився м’яко і гаряче.

Тут можна і злегка злякатися і зразу зрадіти. Діти, які перші побували всюди, кличуть: знайшли печеру, в яку, поки дорослі підходили, вони вже влазили і з якої вилазили разів двадцять. Тепер вони чекають на кожного нового дорослого, щоб злякати, а потім з задоволенням врятувати. Так вони кличуть: «За нами!» Кругляста квасолина розміром з авто. Сідаєш на поверхню і в’їжджаєш в печеру; плюхаєшся в гарячий сріблястий пісок. Над головою гігантська кам’яна подушка розміром з двокімнатне помешкання, кругляста, гладенька, тепла – лежить на інших, нахилилася до одного боку давним-давно і залишила маленьке віконце, з якого видно річку. Потім діти кажуть: «Тут тільки один вхід. Ой-ой-ой ! Швидко, а то все як повалиться!». Шукаєш вихід. На круглясту кам’яну квасолину не вдерешся так просто. Треба згадати все – як людство ходило на чотирьох, як напружувалося, відштовхуючись передніми та задніми. Насилу. Сідаєш відпочиваєш у воді, яку зібрала кам’яна миска. Вода гаряча. Розслаблює після доісторичної напруги.

Щоб охолонути ґрунтовно, то треба спуститися до річки. Такий скромний вхід серед рогозу. Вода чиста. Якщо прийдеш першим, то з прозорої води і вийдеш, не піднявши каламуть з м’якого грязьового дна.

Я не прийшла першою. Наші жіночки, серед них дві мавки, відомі письменниці, вже плюхались у воді з усіма радощами дитинства і надії. Адже це місце від творця життя, і вода тут надзвичайна. То будемо і здорові, і щасливі, і красиві. Русалки додали казковості краєвиду. Такі блискучі на сонці, волосся довге і мокре.

Від цього краю я буду і здорова, і щаслива, і красива частково. В м’якій грязі на дні, яку не люблю з дитинства, з радістю знаходжу округлий камінь. Він не слизький, а чистий і приємний. Саме для мене. Вдряпуюсь на нього наполовину у воді. Начебто як колись і десь русалка. Виходити на берег не хочеться… Так свіжо, красиво і казково… шелест рогозу, лагідна течія … і п’явки… Треба на берег, не дам своєї крові! Буду битися … я тут заради краси життя.

На суші жіночки вже ахають і охають від захоплення. Там знайшли траву, від якої чоловік буде так любити, забуде все! Згадали і про васильки, які раніше і в хаті підвішували, і в труну клали. Серед нас, мандрівників до чарівного нагромадження кам’яних брил, встановилася небувала по насиченості духовна єдність. Лунала сопілка; жіночі голоси в ліричних українських піснях; тихо плинуло спілкування тих, хто ще кілька годин тому не знав один одного так добре. Люди обмінювалися враженнями, зливаючись душами з тими, хто поряд. Люди прагнули розповісти про своє захоплення всім тим, хто не є серед нас. Вони охоче давали інтерв’ю для подорожуючих від радіо, преси й телебачення. Говорили довго, натхненно та щиро; розкривали душі як дорослі, так і малі.
Діти та юнаки, зачаровані краєвидом, в своїй уяві стали шукачами пригод, мешканцями таємничих островів, мандрівниками у часі та в позаземні краї. Вони відразу із легкістю складали сюжети; наділяли себе якостями сміливих, сильних, безстрашних і самостійних. Їм кортіло крикнути у весь подих: «То я є тут!» – і кричали, і червоніли від задоволення. Їм хотілось відвести душу і стрибати з гладеньких велетенських квасолин – вони стрибали і зсувалися в лагідний пісок. Вони стрибнуть, і їх не було видно нікому. Місце казкове – все відкрито, і всюди можеш сховатися: одна кам’яна подушка за іншою. Їм хотілося побігати серед трави – і вони бігали і скільки завгодно падали серед квітів – не випадково, а навмисно для утіхи. Вони відчували хвилю степового аромату і дотик трав, які їх приймали і загортували. Вони не хотіли підніматися з теплої землі.
Чоловіки відчували, які вони сильні. Подавали руку, підсаджували, підтримували під ліктик, попереджували, застерігали, шукали… Ніхто не палив, не нервував, не згадував про професійні проблеми. Навпаки, то там, то тут можна було чути чоловічий голос і пізнати рядки віршів. То жінки і дівчата отримували поезію від чоловіків.

Жіночки згадували про дівоцтво, улюблені квіти, цілющі трави. І розмовляли, розпочинаючи не від віку і хвороб, а від здоров’я, сили життя, доброго настрою – і казали лише так: «… то, щоб бути ще здоровішою, щоб ще бадьорішою.., щоб ще більш коханою…» Шаленіла поезія… вирувала лірика.

Подорожуючи, ми долучилися до всього, що є людська душа. Художник насамперед, не ївши і не пивши, ковтнувши і куснувши, пішов малювати природну красу. Ми тільки ступили на чарівну землю, а він вже виконав перші підготовчі начерки. Було видно, що світлі, пастельні фарби будуть панувати на його полотні. Ми поверталися, картина – життєрадісна і сяюча – була вже готова.

Читати – то є по-людському, і вся група, і радіючи, і страждаючи, зібралася проти книг про кам’яне диво природи. Радіючи? Вони придбали рідкісні видання з великою кількістю послань стародавніх, які ті залишили на стінах свого житла. Страждаючи? То ціна книжок була завелика. Але вони вже зробили емоційну позначку у своїй душі, що шукатимуть книжки у бібліотеці.
Потрясіння прекрасним, величним і людяним вилилося в мрії про майбутні мандрівки. Щоб відчувати себе так само, як тепер, на такій саме піднесеній хвилі почуттів; так само всім разом і іще раз, а можна і ще багато разів, і в Асканію-Нову, і в Софіївський парк, і в підземні печери Криму, куди завгодно … до самого прекрасного, що надає життя.

Це все було
19 липня 2006 року
Оця подорож до музею-заповідника Кам’яна Могила (Мелітопольський район, Запорізька область )


14 13

© Січеслав 2004–2008