проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Анатолій КАНЦЕДАЙЛО:
«МОЖЛИВО, ЦЯ П’ЄСА ЧЕКАЛА
НА МЕНЕ...»


Дніпропетровський державний академічний музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка відкрив ювілейний 90-ий сезон.

Анатолій Іванович Канцедайло – головний режисер Дніпропетровського державного академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Міжнародної театральної премії ім. Володимира Блаватського.
Народився 8 березня 1949 року у с. Явір Балаклійського району Харківської області. У 1972 році закінчив а к т о р с ь к и й факультет Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського. Працював актором у музично-драматичному театрі ім І. Франка у Івано-Франківську, у Рівненському музично-драматичному театрі ім О. Островського, у Брестському драматичному театрі. Під час військової служби в групі ГСВГ (НДР) ставив вистави з солдатами, брав участь у концертах.
У 1983 році закінчує р е ж и с е р с ь к е відділення Харківського інституту мистецтв ім. І. Котля- ревського. Під час навчання знайомиться і пізніше одружується з Тетяною Павлівною Солодкою, викладачем Харківського інституту культури. Їде за запрошенням до Херсонського музично-драматичного театру, де працює режисером. У 1987 році його призначають головним режисером. Цього ж року через кілька місяців народжується донька Олександра. Тут працює до 1992 року. Під час святкування 100-річного ювілею Миколи Куліша театрові присвоєно ім’я видатного українського драматурга, чим Анатолій Канцедайло надзвичайно пишається.
Щоб ця подія сталася, довелося йому поклопотатися. А ще Спілка письменників України у Херсоні (головував тоді Микола Братан) підтримала клопотання...
Анатолій Канцедайло їде ставити виставу «Наймичка» за Тарасом Шевченком у Івано-Франківському музично-драматичному театрі, де йому пропонують залишитися художнім керівником театру.
У 1998 році Анатолія Івановича запрошують на постановку п’єси «Хазяїн» за Карпенком-Карим у Дніпропетровський музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка. Після успішної постановки отримує пропозицію працювати на посаді головного режисера, і погоджується. Цю посаду він обіймає і сьогодні.

До уваги читача інтерв’ю з Анатолієм Івановичем Канцедайлом, якого розпитувала Леся Степовичка.

Л.С.: Пане Анатолію, рік 2008 для Вас ювілейний двічі. Театр святкує свій 90-й сезон, а Ви особисто – 10-ліття своєї роботи-служіння у ньому. З якими думками і почуттями головний режисер Анатолій Канцедайло прийшов до цих ювілеїв?
А.К.: Державний академічний музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка – найстаріший державний театр України і це накладає на мене і на всіх, хто у ньому служить, певний духовний, професійний, якщо хочете, ідейний обов’язок. Нагадаю, що театр було створено у 1918 році у Києві урядом гетьмана Павла Скоропадського, тобто урядом Української Народної Республіки. У березні 1919 року театр націоналізовано і він почав називатися Перший Державний драматичний театр УССР ім. Т. Г. Шевченка. У цім театрі працювали режисери Олесь Курбас, Олександр Загаров, а першим його завлітом був Павло Тичина. З 1927 року театр базується в Дніпропетровську.
Першою виставою була «Лісова пісня». Етапною в історії театру стала постановка Леся Курбаса «Гайдамаки». На сцені нашого театру грали такі корифеї, як Іван Мар’яненко, Амбросій Бучма, Наталя Ужвій, О. Борисоглібська, Лесь Сердюк (до речі, це мій педагог з акторської майстерності у Харківському інституті мистецтв). Таким чином, було поставлено дуже високу планку для існування нашого театру. Відтак, незважаючи на те, що економічна ситуація несприятлива на сьогодні для театрального мистецтва, ми не маємо права забути про мистецьку планку, яку нам високо підняли наші великі попередники.
Л.С.: 90-й сезон театр відкрив класичною виставою, оперетою Імре Кальмана «Сільва»
у постановці народної артистки України Лідії Кушкової. На межі 89-го і 90-го сезонів
театру, влітку 2007 року відбулася прем’єра вистави «Новосельці» за Марком Кропивницьким у постановці Анатолія Канцедайла. Обидві прем’єри пройшли з великим успіхом, при повних залах, з чим можна привітати режисерів–постановників і всю трупу театру.
А.К. : Дякую!
Л.С.: Пане Анатолію, поговоримо про Вашу виставу. «Мамашу» у ній грає провідна актриса Ірина Медяник, задіяний блискучий склад акторів: народні артисти України Михайло Чернявський, Григорій Маслюк, заслужені артисти Василь Чечот, Наталя Тафі, Микола Постолака, актори Віктор Гунькін, і молоді актори Олена Завгородня, Владислав Олійник, Володимир Гориславець. Успіх вистави багато в чому залежить поряд з грою акторів і з вибором п’єси (яка є фактично невідомою для українського глядача), та з її потрактуванням.
А.К.: Ця п’єса справді вперше поставлена на українській сцені. Інформації, що хтось би десь її ставив, немає. Вистава розповідає про деформовану національну свідомість, а ця проблема, на жаль, лишається актуальною і нині.
Л.С.: На мій погляд, вистава щемка, зачіпає вельми чутливі струни української душі. Вона про щось таке, що ми втратили, можливо, незворотньо. Про Україну, попрану безцеремонними окупантами. І не німецькими. А нашими, своїми. Про втрачене чи й не набуте почуття національної гідності. Про набутий комплекс підлеглого холуя. Наскільки болить сьогодні оцей синдром неповноцінності, меншовартості, як шкодить він нашому народові випростатися! Ідосі цей велет, цей колос на глиняних ногах не проти, щоб його вважали населенням, електоратом. Як прочитуються на рівні підтексту проблеми, які мучили українське суспільство на межі ХІХ-ХХ століття і залишилися неподоланими і через сто років. І Ви вибрали для постановки саме цю п’єсу. Як це сталося?
А.К.: По-перше, п’єса не заїжджена. По-друге, вона не лобова. За царату з ідеологічних міркувань було заборонено її ставити, а за радянських часів – нерекомендовано.
Л.С.: Імперію царську, а потім і совєцьку влаштовував такий стан справ, щоб українство, культуру, мову, носіїв мови відтирати на маргінеси. Я вважаю, що це – мистецький подвиг Ваш, режисерський, що саме в нашому театрі вперше поставлено виставу за цією п’єсою. Цікаво, чому інші режисери цього не зробили?
А. К: Ну знаєте, п’єса, як жінка, побачив, закохався, але кохання й одруження – це різні речі.
Л.С.: Чому ж її не ставив ніхто до Вас? Інші режисери? Вони її не помітили чи вона їм не сподобалась?
А.К: Не знаю. Можливо, ця п’єса чекала на мене. На мій погляд, це тонкий і водночас глибокий психологічний матеріал, вона об’ємна, допускає різночитання.
Л.С.: Я була на прем’єрі і окрім того, що захопилася грою акторів, тонкою стилістикою, жвавим перебігом діалогів, «заднім зором» спостерігала за глядачами. Мене вразило, що нащадки «новосельців», сидячи у залі, не ідентифікують героїв вистави із собою. Вони сміються з хуторянки «мамаші», її манер, які нагадують псевдосвітські манери одіозної Проні Прокопівни...
А.К: Так, глядачі однозначно сприймають героїв як негативне явище. А отже, ми не втратили безповоротньо силу національної самосвідомості.
Л.С: ... вони сміються над несмаком «мамаші», над українською містечковістю, оцим горе- звісним хуторянством, дріб’язковістю, метушливістю, жлобством, не розуміючи, що самі є онуками і онучками Проні Прокопівни. Але, сміючись, людство, як відомо, прощається зі своїм минулим. І це означає, що у Вашому випадку театр на тонкому рівні, на ментальному досягає мети, виконує своє надзавдання впливу на людську душу. Дистанціюючись від несмачних персонажів, глядач вивищується над ними, і долає свої власні вади.
А. К: Пані Лесю, Ви сказали на ментальному. А може, й на астральному рівні, бо усі ми «новосельці»...
Л. С: Ви так вважаєте? А я думала, що це стосується лише обмежених обивателів, які ідосі не подолали своєї постколоніальної, успадкованої на генному рівні рабської залежності від когось старшого, більшого, а, значить, і кращого.
А. К.: За великим рахунком, ми – новосельці, тому що опинилися в новій, незалежній
Україні, потрапивши в неї із УРСР, із СРСР. Із одної економічної системи – в іншу.
Л.С.: Отже, новосельці Марка Кропивницького – це ми усі, учорашні гомо-сов’єтикуси, з яких багато хто залишилися совками? Ох, не хотілося б.
А.К.: Проблема національної самоідентифікації у цій виставі подається через кілька основних конфліктів: по-перше, вічний і головний конфлікт розвитку усього людства, а може, і природи – конфлікт між чоловічим і жіночим началом. У даній п’єсі через конфлікт чоловіка і жінки. По-друге, одвічний конфлікт між поколіннями. У даному випадку між батьком і сином. По-третє, конфлікт між національно-свідомими українцями і збидленими малоросами. По-четверте, соціальний конфлікт між найманими працівниками і роботодавцями. Глядач, дивлячись і потім обдумуючи, перетравлюючи виставу, сам для себе має вирішити, як йому бути із цим власним «новосельством
Л.С. Проектуючи на наше сьогодення, це наростаючий конфлікт між новоявленою українською національною буржуазією та збіднілими верствами населеннями, в першу чергу інтелігенцією.
А. К.: І Ви бачили, пані Лесю, як уся ця енергія, сплетена у тугий вузол вібрує, бринить і шукає виходу.
Л.С.: Признаюся, мене трусило після вистави, у мене був культурний шок від побаченого і почутого. Дозвольте, користуючись нагодою, подякувати Вам, пане Анатолію, за те, що підняли на світ Божий давню п’єсу і так обіграли її у новому часі. Як свіжо дихає вічність, яку нам дарує класика! Спасибі Вам за цей мистецький подвиг!
А.К.: Ви вдруге називаєте це подвигом, а між тим, це – моя робота.
Л.С.: Все одно спасибі! Скажіть, чи готуються ще якісь прем’єри до нового року?
А.К.: Так, казка «Таємниця країни сонячних зайчиків» за Всеволодом Нестайком у моїй
постановці. Минулого року я поставив казку «Стережися лева» Ярослава Стельмаха. У цьому році на Святого Миколая її знову показували.
Л.С.: У репертуарі театру, слава Богу, багато української класики. Це вистави «Хазяїн» і «Чумаки» Карпенка-Карого, «Украдене щастя» за Франком, поставлені Вами. Користуються глядацьким інтересом «Лісова пісня» Лесі Українки, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Наталка Полтавка» І. Котляревського у постановці Лідії Кушкової. Водночас репертуар досить різноманітний, є цікаві вистави за п’єсами світової літератури, тобто є вибір на різні глядацькі смаки. Яка Ваша, як головного режисера, репертуарна політика на майбутнє?
А.К: Я вважаю, що українські автори мають бути в першу чергу лідерами нашого репертуару. Я цієї тези дотримувався і далі буду дотримуватися. Принагідно можу додати, що зараз режисер Григорій Богомаз-Бабій працює над сценічною версією повісті Ольги Кобилянської «Земля».
Л.С.: Коли ми можемо чекати на прем’єру?
А.К.: За місяць-півтора, десь у лютому.
Л.С.: Пане Анатолію, Ви є відомий і популярний в Україні режисер. Вас запрошують як постановника на різні сцени країни. Де ви здійснили свої постановки?
А.К.: Тема української драматургії, українських авторів є домінантною для мене не тільки в нашому театрі. Останніми роками я ставив «Шельменка-денщика» Квітки-Основ’яненка у Дніпродзержинську (2002) і в Херсоні (2003), «Украдене щастя» у Вінниці (2005),
«Наталку-Полтавку» у Вінниці (2006), «В неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською – у Донецьку (2005).
Л.С.: Чи сприйняла публіка у Донецьку таку річ із специфічним буковинським колоритом?
А.К: Ще й як! Директор і адміністратори не чекали, що так квитки розкуплять і люди стоятимуть у проходах.
Л.С.: Отже, аншлаги? Значить, чутки про зросійщеність Донецька сильно перебільшені!
Це тішить. Цікаво, чи Віктор Янукович, коли буває вдома, ходить в театр? Як він там казав, «Донецк порожняк не гонит».
А. К.: За Януковича не знаю, а от його дружина Людмила буває на цих виставах. Мені розповідали, що вона сидить в антрактах і не виходить у фойє. Не хоче показувати заплакані очі.
Л.С.: Прямо таки плаче? Оце пройняло! Виходить, вона ще не зовсім втрачена для української справи! А як скаржилася під час Помаранчевої революції на «наколоті» апельсини!
А. К.: Тричі дивилася мою виставу «В неділю рано...».
Л.С.: Я Вас вітаю, пане Анатолію! Більшість Ваших вистав стали переможцями на різноманітних театральних фестивалях. Як Вас відзначили?
А.К.: Режисер-постановник і виконавці головних ролей отримували нагороди.
Л.С.: Ви мали розбагатіти! Це якісь пристойні суми?
А. К.(сміється): Ой ні, ми не розбагатіли. Грамоти, дипломи – то нагороди скорше моральні.
Л.С.: Це схоже на нинішні літературні премії, вони умовно-символічні, окрім національної, Шевченківської. Поговоримо ще про Ваших глядачів, реакція яких для Вас важлива і належить до моральних винагород митця.
А.К.: Ви знаєте, глядач спраглий мистецтва високого. Під час вистави «Украдене щастя» у Дніпропетровську приходили за лаштунки російськомовні жінки, гості з Росії. Одна жінка сказала: «Єслі такоє возрожденіє українского іскуства, то ми согласни».
Л.С.: Тобто, художня висока якість української вистави проймає серце глядача поза національністю.
А.К.: Знаєте, інколи, прикриваючись необхідністю «українізуватися», конформісти в театрах псують справу, ставлячи поверхові казенні вистави. Але глядач не сприймає дешевої естрадної попси і театральної фальшивки, мішури.
Л.С.: Як ото раніше про Леніна.
А.К.: Власне. Я думаю, що сьогодні, коли весь інформаційний простір дуже насичений – радіо FM, Інтернет, тощо, – ніша театру дуже звузилася...
Л.С.: Як і літератури, яку витісняє псевдочитво, видовища.
А.К.: ... через те якість театрального мистецтва має бути вищою і вищою.
Л.С.: Ви боретеся за глядача...
А.К.: Ми існуємо у просторі величезного інформаційного ринку...
Л.С.: Але ж театр, як і література, – це не тільки інформація, а інтелектуально-емоційний вплив на глядача...
А.К.: У театру є переваги перед кіно і відео – це живий ефект присутності. Спілкування живе лишилося тільки в театрі, в цирку і на стадіоні.
Л.С.: Естрада йде «під фанеру», а в моду знову входить живий звук, камерні концерти у невеличких залах.
А.К.: Люди дедалі більше відчувають спрагу за живим мистецтвом. Розуміючи це, ми повинні бути озброєні. За акторським виконанням, за драматургією, за режисерським вирішенням, за технічним оснащенням – маємо бути на висоті. Одним із акцентів розвитку сучасності є те, що ми відірвалися від позиції «або – або» (чорне і біле), і вийшли на позицію «і – і» (світ кольоровий, багатовимірний, багатоповерховий, різгноманітний). І тим паче, ми, молода держава, повинні будемо кращими, ніж учора. Ми не повинні втратити національну приналежність, і пам’ятати слова Пророка Тараса Шевченка «Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь». То є наша формула розвитку.
Л.С.: Пане Анатолію, Ви – шевченківець не тільки за покликом серця, а до мізку кісток.
Можна ще одне запитання? Чи є конкурент Вашого театру в місті?
А.К.: У мистецтві не може бути конкурента. Конкурент ти собі сам, треба долати себе, читати, шукати матеріал, боротися з інертністю.
Л.С.: Чи великий вибір сучасних п’єс Ви маєте? Чи є з чого вибирати?
А.К.: Мало сучасної драматургії. Ми живемо в такий час, коли події так швидко міня-ються, що драматурги, мабуть, не встигають за ними, невзмозі зробити філософські
узагальнення часу. А драматургія – то найвищий жанр літератури.
Л.С.: Це ви говорите, як режисер.
А.К.: І за відсутності сучасних п’єс драматургія класична дає такі сюжети, які актуальні і зараз.
Л.С.: Як ви гадаєте, чи Марко Кропивницький усвідомлював, що пише геніальну п’єсу «Мамаша»? Це запитання, так би мовити, із психології літератури.
А.К.: Думаю, він писав про те, що йому боліло. І йому вдалося заглянути глибоко, бо проблема ця задавнена, не за нього виникла. І щоб її не було в майбутньому, драматург порушує її у своєму часі.
Л.С.: В якому жанрі п’єса задумана у Кропивницького?
А.К.: Річ у тім, що з часом жанр може мінятися. П ’єса була написана як трагедія, а
можна прочитати як трагікомедію. Проходить десять-двадцять років і п’єса може знову прочитуватися як трагедія. Бо що таке жанр? Це емоційна точка зору на подію. Жінка йшла вулицею і впала. Один напише трагедію, а інший комедію.
Л.С.: А що написали б і поставили Ви, про жінку, що впала?
А.К.: Трагікомедію. Бо трагікомедія – найбільш об’ємний жанр, і глибокий, і складний. Трагедія у чистому вигляді, і комедія у чистому вигляді, – це умовна жорстка однознач-ність, а життя багатовекторне.
Л.С.: Як трагікомедію Ви подаєте і «Мамашу», до речі, перейменувавши її в «Новосель-ців», і тим, напевне, розширюєте у своїй сценічній інтерпретації образ «хуторянки» до явища «хуторянства»? Чи переймаються актори, який жанр вони гратимуть, а чи їх ціка- вить насамперед текст сценарію?
А.К.: Актори, безперечно, окрім тексту цікавляться жанром. Ми сідаємо, аналізуємо
п’єсу і домовляємося, як ми будемо розказувати цю історію, подану драматургом.
Але то наша внутрішня справа. Глядач до кухні не допускається. Відбувається художня змова.
Л.С.: Заглянути б у Вашу святая святих! Чи трапляється, що акторське бачення розхо-диться з режисерським?
А.К.: Режисер викладає свою концепцію перед акторами, і ми говоримо, за якими правилами ми граємо. Трапляється, звичайно, всяке. Є режисери диктатори, а є режисери- демократи, і відповідно вимальовується картина стосунків між ними і акторами з усіма належними нюансами.
Л.С.: Режисер Анатолій Канцедайло, він – який?
А.К.: Він може бути різним – від повної демократії до елементів диктаторства. Не без того.
Л.С.: Чи можна взнати, що змусило актора Анатолія Канцедайла піти отримувати другу вищу освіту, щоб із актора обернутися на режисера? Вам не подобалася совєцька режи-серська школа чи над вами, як над актором, тяжіла сваволя режисера і Ви вирішили її позбутися?
А.К: Ні, я просто хотів мати більше творчих можливостей.
Л.С.: Ви їх отримали?
А.К.: Я отримав більше свободи, але й більше відповідальності. Такий великий і почесний тягар, просто мій хрест. Але Бог дає тягар, і дає силу.
Л.С.: Треба дякувати Творцю, правда ж? Іншим – ані тягара, ані сили. Може, то Бог своїм улюбленцям посилає таку долю, тяжкий хрест творчості, щоб вони не заїржавіли у повсякденності. Улюблена і проклята праця, як порятунок від нудоти, отої, що Сартр про неї писав... Можна ще запитання?
А.К.: Прошу.
Л.С.: Ви, судячи з Вашої творчої біографії, людине не осідла, перебуваєте у творчому пошуку. Чи не цим пояснюється зміна кількох театрів, поки Ви, на щастя дніпро-петровського глядача, не потрапили до нашого театру. Чи Ви задоволені, і де Вам працювалося найкраще?
А.К.: Найкраще мені там, де я зараз є.
Л.С.: Відповідь, достойна тібетського мудреця. Спитаю про інше. Відомо, що в театрі холодно, і актори-шевченківці на сцені мерзнуть, а глядачі сидять часто у пальтах. Це, м’яко кажучи, не сприяє кращому засвоєнню прекрасного. Чи щось робиться для подо-лання цієї проблеми?
А.К.: Вже з опаленням, слава Богу, вирішено.
Л.С.: Кому маємо за це дякувати?
А.К.: Міські комунальні служби нас обігрівають. Міський голова І. Куліченко допоміг.
Л.С.: Чи плануються офіційні урочистості до 90-ліття театру?
А.К.: Якщо будуть на це кошти.
Л.С.: Дніпропетровщина прийняла естафету і у травні 2008 маємо провести Міжна-родне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій...» Чи планують шевченківці надати сцену для відкриття цієї мега-акції і для гала-концерту?
Зараз обговорюються різні варіанти, але театр ім. Т.Г. Шевченка здається з усіх театрів найбільш придатним, «намоленим» місцем для Тарасового свята.
А.К.: Я б з радістю, але все залежить від адміністрації.
Л.С.: Дозвольте подякувати Вам, чудовий пане Анатолію, за це інтерв’ю і побажати Вам снаги і нових творчих здобутків на Вашій шляхетній мистецькій ниві. Чого б Ви побажали глядачам у Новому році?
А.К.: Щоб усі ходили в театр, розширили коло своїх уподобань. Щоб ходили в різні театри, бо тільки там є оце дорогоцінне живе спілкування, по-перше, з акторами-виконавцями, а по-друге одне з одним. І є можливість порівнювати і вибирати.


Галина БАБІЙ,
завлітературною частиною
Дніпропетровського академічного театру російської драми ім. М. Горького

НАМ – 80. СТОРІНКИ ІСТОРІЇ І ТВОРЧОСТІ.

Час невпинно рухається вперед. Вже й Дніпропетровський академічний театр російської драми ім. М. Горького відсвяткував своє 80-річчя, зібравши у своїй залі гостей з різ-них куточків України і навіть з ближнього зарубіжжя – з театральної Мекки – з Москви.
А розпочиналася історія театру у далекому 1927 році, коли виконком міської Ради Дніпропетровська звернувся з проханням до гастролюючої на той час у нашому місті трупи акторів і режисерів уславленого Московського Малого театру створити у місті на Дніпрі «сезонну російську драму з сучасним репертуаром під керівництвом висококваліфікованих режисерів і такого ж складу акторів». Це прохання було почуте. Очолив новий театр актор і режисер Малого театру Володимир Єрмолов-Бороздін, а основою трупи стали актори Малого театру. Єрмолов-Бороздін був самобутнім худож- ником, режисером великої сценічної культури. Він визначив концепцію творчості театру: «З сучасниками говорити про сучасне...» Це гасло горьківці наслідують і сьогодні.
Наприкінці 1920-х- на початку 1930-х років на сцені театру було здійснено постановки майже усіх п’єс Максима Горького, а у 1934 році театрові було присвоєно його ім’я.
Яким же був для нашого театру 80-й ювілейний сезон? Що було в цьому сезоні цікавого, яскравого, неординарного? Перш за все те, що наша творчість – вистави, концертні програми, благодійна діяльність у 2007 році була достойно оцінена керівництвом країни та області. Театрові присвоєно почесне звання «академічного». Мрія наших попередників і теперішніх поколінь горьківців здійснилася. Звичайно, це не тільки почесно, але й відпо-відально. Планка для творчості російського драматичного значно піднялася, з’явилися нові стимули для творчості.
А чим визначається творче життя театру? Насамперед, це його вистави. У ювілейному сезоні театр поставив сім (!) прем‘єр! Шість для дорослого глядача і одну для малечі. У репертуарній афіші з’явилася мелодрама «Опахало леді Уіндермір» О. Уайльда, трагі-комедія «Дочки-матері» О. Марданя, комедія «Афінські вечори» П. Гладиліна з народною артисткою Людмилою Вершиніною у головній ролі, «Завджди з тобою» Н. Кауарда, «Людина, що розраховується...» І. Жаміака, комедіодрама «Малахітова шкатулка Чапаєва» В. Саранчука з народним артистом України В. Саранчуком у головній ролі. Любу малечу потішили музичною казкою «Фея чудес» С. Шувалова, яка стала переможницею міського щорічного конкурсу на кращу дитячу виставу, поставлену з нагоди новорічних канікул.
Ковтком свіжого театрального повітря стала у ювілейному сезоні цікава поїздка творчої молоді до Москви. Молодим акторам випала чудова нагода переглянути вистави уславлених театрів: Малого, Ленкома, Театру на Таганці, Сатирикона та інших. Незабутні враження у них залишилися після зустрічей з відомими акторами: О. Калягіним, Ю. Соломіним, Б. Клюєвим. Молодь могла не тільки подивитися вистави за їхньою участю, але й поспілкуватися з ними та перейняти їх творчий досвід.
Горьківці у ювілейному сезоні встигли показати себе не тільки на своїй сцені, але й на сцені Донецького театру, де ми гастролювали з великим успіхом при аншлагових залах. Під час вистави «Афінські вечори» донецька публіка аплодувала акторам стоячи. А далі шквал оплесків, квіти, вигуки «браво» і запрошення приїжджати знову.
Наш театр тішить своїми виставами не тільки мешканців рідного міста. Автобус з вивіскою «Театр ім. М. Горького» можна побачити і на обласних трасах. Нам аплодували глядачі Дніпродзержинська і Павлограда, Нікополя і Жовтих Вод, Новомосковська, Петриківки, Орджонікідзе та інших міст і селищ рідної Дніпропретровщини.
А у вересні десант горьківців побував і у Південній Пальмірі. Тут проходив щорічний Міжнародний театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі», учасники якого могли побачити вистави театрів України, Росії, Білорусі, побувати на театральній конференції і просто подихати морським повітрям, прогулятися бульварами міста, отримати заряд позитивної енергії.
Ювілеєм творче життя театру російської драмир, на щастя, не завершується, тому постановочні групи репетирують нові вистави: «Забути Герострата» Г. Горіна в поста-новці народного артиста України Володимира Саранчука, «Чутки» Н. Саймона в поста-новці Олександра Голубенка, «Тев’є-молочника» Шолом-Алейхема в постановці народ-ного артиста України Жана Мельникова. Чекає у новому сезоні і приємна несподіванка на наших глядачів – вистава за твором у всі часи актуального О. Островського «На всякого мудреця доволі простоти» у постановці заслуженого артиста Росії, актора й режисера Московського Малого театру Бориса Клюєва з народними артистами України Людмилою Вершиніною та Жаном Мельниковим у головних ролях.
Завжди напередодні ювілею чи після нього ми замислюємося над пройденим шляхом, згадуємо імена та обличчя попередників, вистави та ролі, атмосферу, у якій вони народ-жувалися. В історії театру були різні часи, різні теми, цілі, проте задача в театру завжди була, є і буде одна – служити глядачеві! Бо він надихає театр, дає йому сили творити, «сіяти розумне, добре, вічне».


Листопад 2007


Валентина ГАЛАЦЬКА,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури
Дніпропетровського національного університету
Микола МИРОНЕНКО,
кандидат технічних наук, доцент кафедри менеджменту
Національної металургійної академії України

ЯК ЗАПОРОЖЦІ «ТАРАСА БУЛЬБУ» НА ОСТРОВІ ХОРТИЦЯ СТАВИЛИ

Справжнє театральне дійство цінне ефектом співучасті у ньому глядача, незримої присутності його емоцій в канві вистави. Чи мріяли ви побачити справжнього Тараса Бульбу на острові Хортиця? Цей непересічний герой Миколи Гогогя діє в особливих запропонованих обставинах героїчної саги, яка по-новаторськи здійснена талановитим ансамблем творців Академічного українського музично-драматичного театру імені Магара у Запоріжжі.
Авторський колектив вистави «Тарас Бульба» здійснив постановку досить оригінальну, навіть з точки зору сценічного часопростору. Герої саги «Тарас Бульба» у режисера, заслуженого діяча мистецтв України Євгена Головатюка, діють в особливому, знаковому для ментальної пам’яті козацтва соціумі – в колисці Запорозької Січі. На легендарному острові Хортиця вистава іде просто неба. Глядач виступає співучасником-співтворцем історичного минулого нашого народу, відтвореного на прикладі життя родини козацького полковника Тараса Бульби.
Вистава складає органічну мистецьку цілісність. Режисерське, акторське, художнє потрактування, музичне оформлення, навіть наявність піротехнічних ефектів «працюють» на високу ідею втілення патріотичного духу нації.
Цікаво побудована словесна канва вистави із залученням авторського тексту сценариста Леоніда Томи та першоджерела – славнозвісної повісті Миколи Гоголя. Ця канва дозво-лила передбачити у виставі кілька кульмінаційних моментів, пов’язаних із долею Тараса Бульби (народний артист України Михайло Голубович), його синів Андрія (Антон Попудренко) та Остапа (Роман Гринь). Герої діють органічно в етноекстер’єрі козацької залоги на острові Хортиця, майстерно тримаються на конях, володіють шаблею, списом. Ці універсальні складові акторської майстерності засвідчують серйозність осмислення козацького минулого, уважність до всіх вербальних та невербальних засобів його втілення.
Варто зазначити, що інсценізація «Тараса Бульби» в українському театрі була здійснена не вперше. Ця невичерпна тема народної героїки зачепила й кінематографічний світ. Ще у далекому 1935 році французький режисер Олександр Грановський зняв художній фільм «Тарас Бульба», тяжіючи до етнографічно-побутового осмислення постаті головного героя.
У постановці академічного українського музично-драматичного театру імені Магара глядач побачив видовищний, експресивний, глибокий за людськими пристрастями спектакль, який не уникає декларативності словесних партій (найприкметніше це виявляється в ролі матері (заслужена артистка України Ніна Шинкарук). Але градус емоційної напруги вистави та глядацького катарсису в цій сценічній інтерпретації досягає максимуму. Ансамблевість акторської гри, органічне поєднання слова, музики, танцю, володіння бойовими мистецтвами дозволили цій виставі стати лауреатом вищої теат-альної нагороди Придніпров’я «Січеславни» у 2007 році.
Музичне оформлення вистави заслуговує на особливу увагу. На наш погляд, музичному керівникові проекту, заслуженому діячеві мистецтв України Наталі Боєвій пощастило поєднати минуле і сьогодення України через універсальну категорію фольклорної музичної спадщини.
Вистава починається з того, що під звуки Запорозького маршу, мелодія якого відома в Україні ще від часів Богдана Хмельницького, на хортицькому майдані з’являється Тарас Бульба, а передфінальна сцена обопільного руху казаків на конях після смерті головного героя відбувається під акомпанемент маршу Січових стрільців, створеного Романом Кульчицьким у 1918 році під час визвольних змагань українського народу початку ХХ століття. Таке поєднання минулого і сьогодення України додає виставі сучасного звучання.
В цілому вистава справляє враження великої фрески, ескізу, який буде постійно домальовуватися від показу до показу. Найціннішим у цьому творчому процесі є те, що у Запоріжжі наважилися на таку фундаментальну постановку. І тепер у репертуарі академічного українського музично-драматичного театру імені Магара є така героїчна сага – вистава «Тарас Бульба».
Безумовно, ця сценічна версія відомої повісті Миколи Гоголя заслуговує широкого оприлюднення в українських мистецьких колах та відзначення колективу творців на високому державному рівні. Цього вимагає час та національна соціокультурна ситуація.

Грудень 2007, м. Дніпропетровськ

Світлана НЕЧИПОРЕНКО,
ст. викл. кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету
Олена КУДЛАЙ, студентка 5-го курсу ДНУ

Вистава-медитація на тему “Украденого щастя” І.Франка
на дніпропетровській сцені (режисер Ірина Волицька)

Мистецтво... Театр... Акторська майстерність... Скільки таїни в цих словах! Театральне мистецтво як найретельніший літописець фіксує історію суспільної думки та відбиває перебіг почуттів людини. Крім цього виконує свою головну роль – конструює світ, тому дуже важливо “знати” думку театру.
Нині в Україні є режисери, які мають смак до пошуків, прагнуть визначити шляхи розвитку українського театру в контексті європейського. Кожен автор вистави по-своєму прочитує і сприймає літературний твір, та, вступаючи з ним у діалог, пропонує власну версію його інтерпретації. Режисер Львівського творчого об’єднання “У кошику” Ірина Волицька запропонувала модерний варіант постановки класичної драми Івана Франка “Украдене щастя” на сцені Дніпропетровського академічного театру ім. М.Горького (майстер-клас на ювілейному фестивалі-конкурсі “Січеславна-2007”), а до цього були гастролі в Парижі, Польщі, Росії.
Попри умовність форм з перших хвилин вистави досить відчутним є колорит Бойківщини. Його створюють і коломийка “Пісня про шандаря”, яка звучить на початку та в кінці спектаклю у виконанні акторів театру, і гра на народних музичних інструментах гуцулів – сопілці, барабанах-бубнах, і деталі одягу головної героїні. Водночас І.Волицька відійшла від побутового прочитання, наявного в постановках п’єси режисерами Гнатом Юрою (Київський драматичний театр ім. І. Франка, 1953 р.) Анатолієм Канцедайлом (Дніпропетровський музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка, 2000 р.) та А.Ревою (Павлоградський театр ім. Б.Захави) із деталізованим відтворенням національного побуту (лави, стіл, тин тощо). У постановці Львівського театру ”У кошику” акцентовано символічне значення реквізиту, протягом усього спектаклю на сцені окрім барабанів, сопілки, білого полотна та коралів нічого немає.
Актори (Роман Біль, Лідія Данильчук, Володимир Губанов) зіграли свої ролі на високому професійному рівні. Після перегляду вистави склалося враження, ніби бачив справжніх Миколу Задорожного, Анну, Михайла Гурмана, які щойно зійшли зі сторінок твору Івана Франка. Цікавою особливістю постановки І.Волицької є костюми персонажів. Якщо, наприклад, у телеспектаклі 1953 року дійові особи були одягнені у традиційні гуцульські строї, то в сучасній версії використано дещо несподівані костюми-кімоно. Чому саме одяг, призначений для занять бойовими мистецтвами? Можливо, щоб підкреслити пластичність акторів, надати виставі своєрідного східного колориту та поглибити її філософічність? У яскравій фінальній сцені Михайло і Микола вступають у двобій, що нагадує поєдинок з кунг-фу.

Аналізуючи музичне оформлення спектаклю, зазначимо, що дію супроводжують чіткі, ритмічні удари барабанів, які звучать наче в унісон із серцями героїв. Здається, у цьому ритмі наявний прихований підтекст, що розкриває внутрішній стан дійових осіб, в якому вони перебувають. Легке його відбивання – це розміреність життя, спокій і гармонія в душах героїв, а сильне, підкреслено голосне й різке, навпаки, передає переживання чи хвилювання, напруженість ситуації. Власне, вся вистава театру “У кошику” є своєрідною медитацією, у стан якої заглиблюються і глядачі, і актори. Михайло, ніби неприборкана стихія, увірвався в життя Анни й Миколи, він постає то як молодий і сильний спокусник, то як фантом, людина, не спроможна знайти своє місце у світі. У фіналі актор ніби “вкручується” в одну точку і сідає, завмерши. Символічна медитативна поза мертвого персонажа підкреслює, що його душа вже зреклася цього світу, відійшла у стан нірвани. Замість натуралістичного зображення крові по сцені розкочуються яскраво-червоні кульки-”коралі”, а героїня залишається в білому одязі до кінця дії (ознака чистоти і разом з тим колір жалоби у бойків). Твір справляє сильне враження своєю емоційністю, чуттєвістю, оригінальною пластикою акторів, їх публічним зверненням до глядацького залу та відкритим фіналом, де не розставлено усіх крапок над “і” в драмі про украдене щастя.
Ірина Волицька зробила сміливий крок, прочитавши твір І.Франка по-своєму. Передбачаємо, що така постановка класики може викликати й критичні відгуки, але талановитий режисер зуміла втілити свій задум і запропонувала оригінальну інтерпретацію відомої драми. Дніпропетровські глядачі з нетерпінням чекатимуть наступної зустрічі з самобутнім колективом театру ”У кошику” зі Львова.


14 13

© Січеслав 2004–2008