проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Анатолій КРИМ
Анатолій Ісакович Крим народився 2 вересня 1946 року в м. Вінниці. Закінчив Літературний інститут ім. О. М. Горького. Секретар ради Національної Спілки письменників України.
Прозаїк, драматург. Автор романів «Выбор», «Граница дождя». «В ожидании мессии», «Вибране», збірки оповідань «Чакона», «Рассказы о еврейском счастье», збірників п’єс «Долгая дорога домой», «Фиктивный брак», «Завещание целомудренного бабника».

СТІНА ПЛАЧУ
Оповідання

Історія ця сталася в останні роки горбачовської перебудови, коли з Ізраїлем ще не було встановлено дипломатичних відносин, однак із газет уже плавно зникали статті про «підступність міжнародного сіонізму», натомість заряснішало наївних одкровень про те, що треба, мовляв, з усіма дружити, навіть з євреями. Народ наш, що второпав непевність змін у безпорадній і непередбачуваній країні, кинувся урозсип – хто в омріяну еміграцію, хто в нові економічні стосунки. Слово «бізнес» було струсово-загадковим, воно прилинуло з-за океану у смокінгах голлівудських героїв і збуджувало дужче від еротики, обіцяючи розбурханій уяві негайне збагачення в дусі піратських романів.
Фірма, у якій я працював, вирішила зав’язати ділові стосунки з ізраїльськими бізнесовцями. Насправді це були учорашні співвітчизники, які дещо обросли жирком і щетиною у біблейській пустелі, котра півстоліття лякала наше Політбюро своєю агресивністю. Поки що ж, в епоху вселенського карнавалу під назвою «нове мислення», Ізраїль асоціювався з Клондайком. Окрім того на Русі від часів князя Володимира укорінилася думка: де євреї – там гроші. Тому вирішено було не втрачати часу. І через два тижні ми з юристом сиділи у літаку, який ніс на Загадковий Схід.
Я був незадоволений, що летів з Віктором – людиною лякливою, малоприємною, та й стосунки між нами були не найліпші. Була на те причина, про яку і згадувати не хочеться. Але шеф сказав, що у випадку вдалих перемовин доведеться підписувати контракт, і без юриста тут не обійдеться. Власний юрист на фірмі – то вже знак якості. Як расовий песик у кінозірки. Зірка, може, й гівнява актрисуля, але – пе-е-есик! Песик хороший, дорогий. Що ж, бізнес є бізнес, і Вітя, втиснувшись в ілюмінатор лінзами окулярів, намагався розгледіти у суцільній пітьмі вогні заморських корабликів. Півгодини тому стюардеси нагодували нас дивовижним обідом, і мене потішило, як Вітя здригнувся від запитання, чи не бажає він кошерної їжі. Він, звісно, не бажав, хоча й не знав, чим відрізняється кошерна їжа від звичайної. Його підозру викликала і гамірна компанія хасидів, які різкими гортанними фразами, вочевидь, шерстили свій уряд, і голос командира літака, який час від часу повідомляв пасажирів про щось знов-таки ж невідомою мовою. Усе було чуже і від цього трішечки святкове.
Ізраїльські партнери зустріли нас з помпою, на продовгастому «лінкольні» відвезли до дорогого готелю. Звична російська мова надихнула, я навіть забув про брудне взуття тих, що нас зустрічали, і у готельному номері, вікна якого виходили на море, дещо розслабився. Ми з Вітею реквізували по маленькій пляшечці віскі, яке виявили у барі-холодильнику, і вперше у житті висмоктували жовту подобу самогону, лежачи на пружних ліжках «Кінг Давида», і наше блаженство було настільки сильним, що я без емоцій слухав теревені співпрацівника щодо тактики майбутніх перемовин.
– Вони тут пройди, я їх породу знаю. Ти мовчи, поки я їм селезінку промацаю. Євреї – це тобі не аби що! Вони увесь світ дурять!
– Роби як знаєш, – миролюбно погоджувався я. – Моя справа технічна. А контракти – то ваш хліб, хавере Вітю!
– А що означає «хавер»? – нашорошив вуха колега.
– Це «товариш» в перекладі з ідиш.
– А-а, – здається, відповідь його задовільнила. – А ти звідки знаєш ідиш?
– Звідки, звідки – од верблюда! Словник погортав, коли сюди їхав.
– Словник? А що, є такий словник?
– Авжеж.
– Ну тоді хіба що... Дивно, що вони в капіталістичній країні так одне до одного звертаються. Товариш! Гусак свині теж товариш.
Понишпоривши у сумці, юрист дістав великий згорток і засунув його до холодильника.
– Сало! – плотоядно пояснив мені. – На всякий випадок. Якщо перемовини зірвуться і нас припинять годувати, два дні протримаємося.
Я здивовано поглянув на нього.
– А тобі відомо, як віруючі євреї ставляться до сала?
– Погано ставляться. Ну й бовдури! А я ставлюся добре.
– Цікаво, як ти проніс його через митницю?
– Та вже якось проніс. Ми такі.
– А ти знаєш, що в Ізраїлі заборонено продавати сало?
Він на мить замислився, але як юрист одразу віднайшов точне формулювання:
– А я й не збираюся їм його продавати. Я збираюся його хавати. Сам. Особисто. Під ковдрою.
– А чому ти вирішив, що вони припинять нас годувати?
– Та мало чому. Знаю я їх. Це така публіка!
Я намагався не думати, що мені доведеться жити тиждень з цим субчиком в одному номері. Головне ж бо не це. Головне лежало за вікном.
Чи міг я, хлопчик із провінційного містечка, зруйнованого війною і придавленого острахом, бодай припустити, що коли-небудь я опинюся у центрі Всесвіту? Пам’ятаю, як у дитинстві наставали дні, заповнені маминою метушнею на кухні, чарівними пахощами чогось смачненького і якоюсь особливою атмосферою урочистості. Увечері приходили дядьки і тітки, батько зсував докупи віконні фіранки, і всі всідалися до святкового столу, на якому стояв срібний свічник з яскравими білими свічками. Старший із чоловіків розгортав стару книгу і упівголоса наспівував те, що там було написано. А потім усі пили вино, і щоразу промовляли: «Наступного року в Єрусалимі», і знов читали, і плакали, поїдаючи фаршировану рибу, і знову пили вино, згадуючи війну і загиблих, журливе й смішне, а я, умліваючи в очікуванні штруделя, роздумував над чудернацькими обіцянками, що наступного року ми усі опинимося у Єрусалимі. Що Єрусалим міститься в Ізраїлі, я знав, але де лежить Ізраїль, уявляв собі досить непевно. На уроках географії у школі нам ні про який Ізраїль не розповідали. Напевне, вчителі не знали, де він розташований.
А тепер ось я тут. Померли ті, хто сидів тоді за столом, а я тут. І я в це не вірив. У це важко було повірити, тому я просто милувався морем і довгою дугою хмарочосів – чудовим кам’яним намистом тель-авівської набережної. Та все ж не було відчуття, що оце я зараз тут. Усе це відбувалося з кимось іншим і було схоже на казковий сон.
Одначе спав я погано. Чи то від новизни відчуттів, чи то від утоми через дві пересадки і п’ятигодинного чекання рейсу в Будапешті, митних формальностей, льодяної ввічливості ізраїльських «сек’юріті» – одним словом, уранці я почувався розгвинченим на частини, але, поглянувши на годинника, збагнув, що спізнююся, і ломонувся у душ, з якого вже виходив живчик Вітя.
Партнери чекали на нас у холі. Їхнє взуття блищало, проте футболки були, м’яко кажучи, дещо несвіжі як для ділових перемовин. Після чашки кави і кількох опромінених усміхом фраз про погоду, нас повели до офісу, який являв собою три облуплені кімнатки з величезним плакатом оголеної красуні із «Плейбоя», який приховував облуплену штукатурку. Зате кавоварок я нарахував аж три.
Нарешті почалося те, заради чого ми приїхали – перемовини. Хто «мав бізнес» в Ізраїлі з нашими колишніми співвітчизниками, той мене зрозуміє. Три місяці багатогодинних телефонних перемовин, десятки факсів були присвячені одній темі: поставці з Ізраїлю заводу з розливу мінеральної води, заводу недорогого, який «був в ужитку». Нам залишалося уточнити форму розрахунків, термін поставки і залагодити питання про транспортування. Однак перші фрази партнерів довбонули по голові. Навіщо нам якийсь паршивий завод? Це фуфло. Є більш грошова тема – це глина. Так-так, звичайнісінька глина. І не треба так дивуватися. Втім, не звичайна, а супер. Жирна, смачна, такої нема ніде в світі.
Цілісіньку годину нас з Віктором умовляли, якщо ми купимо у них глину, вони допоможуть продавати вироби з неї, наприклад, глечики, посуд та інші предмети, з якими чудово впораються українські гончарі. Де продавати? Звичайно ж, в Україні. В Ізраїлі користуються іншим посудом. Французьким. Після втомливих перемовин про глину, її в’язкість та липучість, Вітя, не приховуючи роздратування, зауважив, що ми приїхали підписати зовсім інший контракт. Нема проблем! – усміхалися партнери. Завод мінеральної води? Гаразд! Але кому він потрібен? Якщо глина не влаштовує, є інші вражаючі теми, наприклад, порошок для прання, який ми можемо вивозити з Ізраїлю хоч кораблями, але про це по обіді. Пральний порошок потребує серйозного обговорення.
Обід було замовлено в ресторані на свіжому повітрі. Вітя, багатозначно підморгуючи, пив мінеральну воду і смачно плямкав товстими губами:
– Оце так бізнес! Людина завжди має спрагу. Людина – не верблюд. Без води вона не може. Беремо півдолара, множимо на мільйон пляшок, мінус копійчані витрати...
Партнери теж переморгувалися, перешіптувалися і намагалися перевести розмову на пральний порошок. Нарешті вони второпали, що пральний порошок нам начебто й ні до чого. Народ наш іще пральні машини не освоїв. Але хто нам заважає обговорити питання про постачання ізраїльського піску в обмін на дубові дошки із житомирських лісів? А мідь, алюміній, цим непотребом у нас завалено всі заводи й вулиці? Вони б купили в нас цей металобрухт по двадцять доларів за тонну, а нам би «відстібнули верхівку». Хіба це не вигідна оборудка?
На вечір ми повернулися до готелю, сердиті, немов бійці Арафата, яким ізраїльський патруль настріляв задниці. Вітя одразу ж кинувся телефонувати шефу. Повернувшись до мене спиною, він почав доповідати про хід перемовин. Я не розумів, чому він відвернувся, але втома була така важка, що не хотілося аналізувати причину його поведінки, я лише мимоволі прислухався до мурмотіння колеги:
– Та ні, нічого тут не вийде, шефе!.. Вони просто знущаються. Якийсь пісок нав’язують, пральні порошки. Думають, що ми в лайні вимазалися, а прати нічим. Я про глину вже мовчу! Та я їм цією глиною увесь Ізраїль завалю... А до чого тут я? Це ж друзі Марика, а Марик – приятель твоєї дружини... Ні на що я не натякаю. Пригадай-но, хто тебе ще у Києві попереджав про жидівську психологію?..
Я здригнувся і під серцем тупо занило. Цей дивний біль вперше з’явився у п’ятому класі, коли найгарніша однокласниця освідчилася мені в коханні. Крадькома вона підкинула мені записку, де каліграфічним почерком було написано: «Жиде, я тебе кохаю». Замість псячої радості і захвату хтось ніби тупою голкою штрикнув мені в серце, і я вперше подумав: навіщо організмові предмет, який починає боліти через дрібниці?
Як завжди у таких випадках, мені захотілося утікти. Від чого, від кого – неважливо, аби втікти. В кожному з нас сидить боягуз. Жалюгідний інтелігентний боягуз. Але куди я міг утікти з цього ненависного номера? Хіба що до ванної кімнати.
Мабуть, я довго вивчав себе у дзеркалі, бо у двері невпевнено постукали. Відчинивши їх, я побачив зляканий погляд Віктора:
– Ти вибач, старий!.. Ну, через психологію. Вирвалося... Я ж не тебе мав на увазі, ти свій, – він намагався покласти руку мені на плече, але побоявся. – Серед євреїв теж трапляються гарні люди.
Я здвигнув плечима і, розриваючи сухість, яка дерла мені горло, якомога байдужіше промовив:
– Та мені що? Ти тільки в номері менше базікай. Тут усе прослуховується.
Він здригнувся і очі його забігали по стінах.
– Гадаєш?
– Це ти думай. А мені що?
Не знаю, навіщо я це сказав. Мабуть, вся річ у тім, що ми потрапили до країни, якою донедавна лякали дітей, ми були одними з найперших, хто приїхав сюди не біженцями, не емігрантами, і, звісно, що наші парсуни мали цікавити тих, кому належить усе знати. Можливо, тут не обійшлося й без нашої настороги – перед вильотом шеф довго говорив щось про обережність і прохав не базікати зайвого, і як доказ дав почитати журнал, у якому повідомлялося, що увесь Ізраїль прохромлений і обплутаний службами безпеки. Так чи інакше, але пересторога вирвалася в мене випадково, і я одразу забув про неї.
Повернувшись до номера, я присів на своє ліжко, зняв штани і пошвендяв до ванної, зачинивши двері на защіпку. Це неправда, що вода здатна змити усе всередині тебе. Змити може час, та й то не завжди. Вода може заспокоїти. Ненадовго. Поки ти в ній.
Я не уявляв собі, як буду працювати з Віктором далі, про що буду говорити. Вічне запитання світової філософії: звідки в молодій, інтелігентній людині, відмінникові юридичної аспірантури, який читає Джойса в оригіналі, живе дрімучий антисеміт? Достоєвський теж був антисемітом. У нього були переконання, теоретична база. За кого мені прикро – за Віктора чи Федора Михайловича? Гаразд, не будемо копати так глибоко. Серед антисемітів теж трапляються гарні письменники.
Я вийшов із ванної, й завмер від несподіванки. Віктор стояв на ліжку і, відсуваючи картини на стіні, щось вивчав. Помітивши мій стан, він приклав палець до губ і стиха промовив:
– Чим дідько не жартує!.. Вони й не на таке здатні.
– Хто здатний?
– Хто-хто... – і пошепки просвистів: – «Моссад»!
На зміну моєму переляку прийшов нервовий сміх.
– А задницю свою у вікно ти їм навмисне виставив?
– Що-що? – він скосив очі на відчинені жалюзі і на всяк випадок підтягнув труси.
Протягом усього вечора юрист пригнічено мовчав і дивився телевізор, здригаючись від кожного шереху, а може, і від промов дикторів, котрі, як на гріх, усі гарькавили. Мені здалося, що я віднайшов його слабину, і я фантазував, як змушу свого колегу полюбити євреїв. А чим іще займатися в Ізраїлі?
Наступного дня знов потяглися перемовини – безплідні, як саксаул у безводній пустелі. Я мовчав, Віктор багатозначно зітхав, стріляв очима в мій бік: мовляв, я хоч і обмовився, але ти сам бачиш, що це за люди і як з ними можна мати справу. Звісно, що ні пісок, ані глина нас не цікавили, тут ізраїльці перемудрили, але чому вони мали поводитися інакше? Бізнес – це гра, у якій кожен намагається переграти партнера, і національність тут ні до чого. А нам, які начиталися книжок про рокфеллерів і ротшильдів, які виросли в системі, де ініціатива була синонімом злочину, бізнес і зовсім уявлявся сумішшю детективу із засіданням «Клубу веселих і винахідливих».
Перед обідом партнери вибачилися: наближався полудень п’ятниці, а субота, як ми знаємо, річ свята в Ізраїлі, навіть якщо ти її не святкуєш. Звичайно, до їх суботи ми не мали ніякого стосунку, але щоб ми не нудилися і не почувалися полишеними напризволяще, уранці до готелю під’їде авто, і водій, він же гід, повезе нас на екскурсію до Єрусалима. Екскурсії по суботах дозволяються.
Ми з вдячністю погодилися, хоча у номері Віктор не оминув виявити своє ставлення до приймаючої сторони:
– Що я тобі казав? Навіть обідом не погодували! От жадюги!
– Самі пообідаємо, не маленькі.
– Ти що? – від здивування його окуляри підскочили на переніссі. – Не буду я витрачати свої долари на жратву! Купимо хліб, сало є, водичка і пиво в барі-холодильнику.
– Сало, кажеш?
– А що? Наше сало – стратегічна зброя в боротьбі з сіонізмом! – розсміявся він, та, ковзнувши поглядом по стіні, зблід, заметушився: – Ну, ходімо, ходімо.
– Куди?
– По хліб. Вони ж сказали, що крамниці скоро зачиняться. Та не переживай ти, все йде нормально! – підбадьорював він мене, а може, й себе самого.
Ми спустилися в хол і занурилися у важку липку спеку. У найближчих двох кварталах не виявилося хлібних крамниць, а єдиний супермаркет було вже зачинено. Мабуть, ми все ж спізнилися, і субота вступила у свої права, ігноруючи наші шлунки. Натомість спрага була нестерпною, била по нирках поліцейським кийком, і язик обернувся на шматок каменю. Я почимчикував до столиків під яскраво-червоними парасольками з рекламою кока-коли.
Віктор набичився:
– Ти куди?
– Пити хочу. У горлі наждак.
– Навіщо витрачати гроші? – відбивався він, облизуючи потріскані губи. – У готелі поп’ємо, все одно вони платять.
– Не скигли, я пригощаю.
Дармівщина виліковує будь-яку хворобу, особливо скупість, і Віктор, протанцювавши до столика, сів і почав вивчати меню.
Товстий літній чоловік виглянув із білого фургончика, з цікавістю розглядаючи нас.
– Give me, please, one ticket cigarette, – невпевнено попрохав я, закликавши на допомогу увесь мій словниковий запас з англійської.
Чоловік усміхнувся:
– Не мучся, говори російською. Тут усі знають російську.
– Я полегшено зітхнув:
– Дві коли і пачку сигарет. «Кемел».
– Коли я повернувся до столика, Віктор схопив мене за руку, притягнув до столу:
– Вони тут усі говорять російською?
– Ні, – я загадково озирався. – Але цей говорить.
– Звідки ти знаєш? Ти що, з ним знайомий?
– Багато будеш знати – постарієш! – миролюбно промовив я, але так, щоб у моїй відповіді задзвеніло «друге дно».
Віктор здригнувся, подивився на господаря, який ніс колу.
– Вибачаюся, я забув спитати, який «Кемел» ви бажаєте? – товстун був сама люб’язність. – Є ментол, лайт, суперлайт.
– Зараз подивимося, – загадково промовив я. І у супроводі господаря побрів до вагончика.
Сонце відбивалося у вітрині, як у дзеркалі, в якому я побачив напружену фізіономію мого супутника.
Вибравши сигарети, я нахилився до продавця:
– Хіба у суботу працюють?
– Це бізнес молодшого сина, просто я помагаю по п’ятницях. Ви знаєте, по суботах стільки справ, а молоді ще й хочуть погуляти.
– Це зрозуміло! – кивнув я. – Хто ж не хоче погуляти?
– Ви звідти? – спитав господар.
– Так!
– Давно?
– Учора приїхали.
– Зупинилися в рідні?
– Ні, у «Кінг Давиді».
– О, туристи!
– Ні. Бізнес.
Він із сумнівом поглянув на мої пляжні сандалії, і все ж таки промовив:
– Бізнес – це добре.
– Про що ти з ним розмовляв? – нервово прошепотів Віктор, коли я опустився на стілець.
– Та так... – я неуважливо озирнувся, ніби перевіряючи, чи нема «хвоста», і неголосно лайнувся: – Пароль переплутав, мудак!
– Що? Хто переплутав?!
– Він мусив був запропонувати мені ментоловий «Кемел», а я мав вибрати звичайний. Розумієш? Ну де вони такого тупака знайшли?
– Ти той.., ти мене розігруєш, так? – юрист спробував усміхнутися, але усмішка вийшла жалюгідною, запобігливою.
– Розігрую, – зітхнув я. – Пий колу, поки холодна.
Я клацнув кришечкою і почав не поспішаючи цідити льодяну вологу.
– Послухай, – губи Віктора тремтіли, – ти пожартував, так? Тільки чесно?
– Пожартував. Забудь.
Віктор незграбно встав, перекинувши пластиковий стілець.
– Ну що, ходімо? Нам пора.
– Куди пора? Відпочивай, чекай суботи! А ось вона йде до тебе власною персоною.
– Хто?! – здригнувся мій супутник.
– Субота.
Тротуаром йшла гарна дівчина у приголомшливому бікіні. Я помахав їй рукою, дівчина усміхнулася і віткнула середній палець у небо. У відповідь я послав їй повітряний поцілунок.
– З-з-зателефонувати треба! Ходімо! – вимагав мій супутник.
– Зачекай, ти ж хотів пити, ось кола, я зараз, – дістав я кулькову ручку і так, щоб він бачив, накидав на серветці стовпчик цифр. Потім склав серветку вчетверо і поставив на неї баночку з-під коли.
Коли я поглянув на колегу, перше, що кинулося в очі – його потемніла від поту сорочка. До готелю він не йшов, а біг, розсікаючи грудьми густе жарке повітря.
Увесь вечір співробітник не розмовляв зі мною, нікуди не телефонував, заглибившись у розклад авіарейсів. Я чудово розумів його стан і насолоджувався його страпхом. Для мене було задоволенням бачити його тривожно-зляканий погляд, тремтячі пальці, які шкрябали штукатурку стін у пошуку прихованих мікрофонів, здригання від будь-якого голосу, стуку, кроків у коридорі і гусячу шкіру, від якої волосся на руках піднялося йому дибки. Чи був я жорстоким у ці хвилини? Не знаю. Але моє палке бажання побачити страх в його очах було обгрунтованим. Про причини не хочеться згадувати.
На ранок, нашвидкоруч поголившись, ми спустилися до ресторану. Сніданок входив у вартість номера, і Віктор не бачив сенсу відмовлятися від нього. Він допався до шведського столу і наминав усе підряд під співчутливими поглядами смаглявих кельнерів.
У холі на нас чекав чоловік з табличкою, на якій фломастером було накреслено назву нашої фірми. Я збагнув, що це водій, який має везти нас на екскурсію. Звичайно ж, він говорив російською, як і більшість тих, з ким ми спілкувалися. Наші партнери повідомили, що навіть ефіопські євреї успішно оволоділи вершинами російської ненормативної лексики.
Дорога до Єрусалима сріблилася уздовж піщаного берега моря. Справа випливали помаранчеві гаї. Я ніколи раніше не бачив таких яскравих квітів, хіба що вони припливали із казок, які перед сном мені читала моя бабуся. Помаранчі я теж бачив тільки в паперових пакетах, але ті помаранчі були тьмяно-жовті, а на землі і на деревах помаранчі грали криваво-золотими фарбами. Їх хотілося негайно з’їсти. Водій захоплено повідомляв, повз яке селище ми проїжджаємо, що тут відбувалося в часи Монтефіоре, і у кожному епізоді були присутні слова «боротьба», «війна», «жертви». Для нього було приємністю теревенити російською, хоча окремі слова він вимовляв з натугою після певної задуми.
– Давно в Ізраїлі? – спитав я.
– Двадцять один рік. Зовсім молодим був, як ви.
– І не жалкуєте? – вороже спитав Віктор.
Водій повів плечима:
– Це моя батьківщина. Я завжди хотів жити тут.
І замовк надовго. Мабуть, запитання Віктора нагадало йому щось малоприємне. Двадцять років тому еміграція була державною зрадою, на неї спромагалися лише відчайдухи. Бог один тільки знає, що довелося пережити цій людині, перш ніж її випустили.
Через півгодини ми під’їхали до Єрусалиму і, залишивши авто на вузькій околичній вуличці, неспішно рушили до Гефсиманського саду.
Повітря у саду було настояне на пахощах ладану. Здавалося, вони нависли над древнім містом, і священнослужителі із усіх країн світу наповнили ними посудини та шкіряні лантухи і перенесли до своїх храмів, як живу пам’ять землі, якою марили мільярди людей протягом століть. Вони казали «Єрусалим» і не бачили його. Вони вдихали ладан і відчували його.
Я намагався зрозуміти, на що схожий Єрусалим, але не міг порівняти його ні з містом, ні з людиною. Єрусалим схожий на сон, який не можна переповісти, сон, яким можна лише насолоджуватися. Ось ти стоїш на цій землі, розумієш, що це реаліьність, та все одно це тобі сниться.
Сонце пекло, немов електрична лампа, яку засунули тобі за шиворіт, і поки ми дійшли до Храму Гробу Господнього, у горлі знову палало. В одному з генделиків я купив дві баночки кока-коли, одну простягнув водієві, але він, усміхнувшись, відмовився. Довелося презентувати її Віктору. Я міг, звісно, купити й три баночки, та мені було цікаво, що виявиться сильнішим у мого супутника – жадібність чи нирки, що розвалювалися від спеки. Водій врятував його. «Хоч і єврей, але гарна людина», – сказав би мій сусіда по номеру.
На одній із кривих вуличок, які всі упиралися у Храмову площу, я купив гарний альбом і намисто, зроблене із різнокольорових скельц. Фіолетовий араб, який здер з мене десять шекелів, несамовито божився, що це справжні смарагди. Віктор сунув поруч, гидливо сторонячись лавини туристів, яка затікала в усі щілини древнього міста. Єрусалим не цікавив його, а перед Храмовою горою він і зовсім завередував.
– Ну, все переглянули? Спасибі, було дуже цікаво. Їдьмо.
Водій поглянув на нього, потім на мене, міркуючи, хто ж із нас старший. Минуло лише години зо дві, як ми тут, а щоб бодай поверхово оглянути усі святині, не вистачить і трьох днів.
– Ви знаєте історію Храмової гори? – спитав наш гід.
– Та читав я ці казочки у Біблії! – невгавав Віктор. – Можна подумати, що свідки, які бачили Христа у Гефсиманському саду, ще живі!
– Але це... Єрусалим, – із жалем видихнув водій.
– Я бачу, що не Жмеринка. Спека, каміння і череда бовдурів з усіх країн.
– Припини! – тихо сказав я і винувато усміхнувся водієві. – Дуже спекотно. Ми не звикли.
– Може, ходімо до Стіни Плачу? – невпевнено запропонував гід. – У нас вагон часу. Там завжди прохолодніше.
– Неодмінно, – сказав я. – Мені треба до Стіни.
Віктор насупився. Йому було непереливки від спеки, від великого скупчення людей, докучливих викриків вуличних торгівців, нарешті, від великої кількості євреїв, хоча я міг би заприсягнутися, що японців того дня в Єрусалимі було більше.
– Що це за стіна така? Ти що, приїхав стіни оглядати?
Водій здивовано втупився у нього, та, схаменувшись, усміхнувся:
– Побачите. Це зовсім поруч.
Ми продовжили нашу путь у щільному натовпі туристів, і Віктор, притримуючи мене за лікоть, збуджено шепотів:
– – Куди ми йдемо? Ну, приїхали, подивилися – і доста! Стіни він не бачив! У нас у місті їх навалом. І взагалі, тут неспокійно, я шкірою відчуваю. Дивися, солдат з автоматом. Мабуть, щохвилини провокації відбуваються. Міг би на свою стіну і в альбомі подивитися.
– Не гунди! – обірвав я його. – Мені треба до Стіни.
Хвилин через десять ми спустилися до майданчика біля підніжжя Стіни. Юрист ошелешено дивився на іудеїв, що несамовито молилися, і неуважно слухав розповідь гіда про храм царя Соломона, про Ірода.
Я повільно йшов до переходу між мотузковими бар’єрами. У дерев’яному ящику лежали паперові кіпи. Гід пішов за мною, а Віктор зупинився. Хасиди, які самозречено розхитувалися, налякали його завороженою загадковістю, соболиними шапками та чорними цупкими сюртуками.
Від одного тільки погляду на їх зимовий одяг ти починаєш плавитися. Відштовхнувши темношкірих хлопаків, які ящірками стрибали по ногах, Віктор метнувся наздоганяти нас. Мабуть, злякався, що ми пройдемо крізь цю саму Стіну і залишимо його наодинці із цим ворожим світом.
Водій надів на голову мого супутника паперову кіпу.
– Навіщо це?
– Я ж не ходжу до церкви з непокритою головою, так що у моєму святому місці будь ласкавий дотримуйся наших звичаїв, – випередив я пояснення гіда.
Моя відповідь пролунала виклично, але Віктор на неї заслужив.
– Я й не підозрював, що ти такий релігійний!
– Ти впевнений, що знаєш про мене все? – загадково усміхнувся я, і обличчя Віктора стало сірим.
Він нічого не відповів, і я збагнув, що мені вдається тримати його в напрузі. Чи те ще буде!
Ми підійшли до Стіни. Я намагався думати про вічне, відганяючи марноту за мотузковий бар’єр. Заплющивши очі, я задумував бажання. Треба дуже сильно чогось захотіти, і все неодмінно збудеться. Уява і спека малювали у прозорому небі Храм, золоту менору, патріархів та ізраїльських царів. Я бачив римських легіонерів, які спускалися з навколишніх гір, і Того, чия нога, можливо, ступала там, де зараз стою я. Мені було хороше і прохолодно. І тільки тут, в цю мить, я повірив, що все це не сон, що саме сьогодні, шістнадцятого липня, о другій годині пополудні, я стою на цій землі. Біля Стіни Плачу. У Єрусалимі.
– Ходімо вже! Чого тут стояти, немов барани! – нудний безперервний шепіт Віктора проколював мені барабанні перетинки. Йому було невимовно важко, ніби перевертню у священних стінах.
Ну навіщо він зараз зі мною? Тут? Може бути, я все це бачу вперше і востаннє у житті. Даремно він заважав мені.
Вийнявши з кишені шматочок папірця, я запхнув його у щілину поміж камінням.
– Тепер можна, – не озираючись, я швидко попрямував до площі.
Для Віктора була обтяжливою присутність гіда, прикро враженого тим, що ми зовсім не схожі на допитливих туристів, але тільки біля Золотих воріт він квапливо спитав:
– Що ти туди запхнув?
– Тихо, – процідив я крізь зуби і зронив, мов камінчик: – Не з твоїм розумом братися. Через годину заберуть.
При цьому я поглянув на годинника і задоволено клацнув пальцем по циферблату.
На Віктора було приємно дивитися. Руки й шия вкрилися лихоманною синявою общипаного індика, він хилитнувся убік, побіг уперед, щоб не опинитися поруч мене у ту мить, коли ізраїльська контррозвідка почне нас в’язати. Плюхнувшись на заднє сидіння машини, він нервово закричав:
– Їдьмо вже, їдьмо!
Водій збентежено подивився у дзеркальце. Мабуть, він все дужче переймався думкою, що ми – божевільні.
– Ви зле почуваєтесь?
– Так-так, я хворий, хворий! – захлинався Віктор. – Мені зле!
– То може, заїдемо до лікарні? – запропонував водій. – У суботу деякі лікарні працюють.
– Плювати я хотів на ваші лікарні! В Тель-Авів! Скоріше!
Усю дорогу я час від часу озирався, немовби перевіряв, чи немає за нами «хвоста». Віктор синхронно з моїми рухами здригався і теж косив очима на заднє шкло. Якби він був трішки рішучішим, то був би віддав мене ізраїльській поліції. А взагалі-то мені моя вистава дуже подобалась. Грубо, але дієво.
В готелі Віктор рвонув до туалету, випускаючи дивні звуки. Хвилин через двадцять за дверима зашелестів душ, і незабаром мій візаві з’явився – зіщулений, згаслий – і упав пластом на ліжко.
Відійшов він тільки на недільний ранок. Коли я зібрався на сніданок, він слабким голосом попрохав принести йому тільки баночку йогурту. Яке ж було моє здивування, коли через півгодини я застав його у піднесеному настрої. Заїдаючи сало йогуртом, він радісно повідомив, що перетелефонував шефові і той велів змотувати вудки, бо з цими ізраїльтянами ніякого борщу не звариш.
У понеділок я надав йому можливість порозумітися з партнерами, а перед обідом він показав мені два квитки, переоформлені на вечірній рейс до Будапешта.
– Звідти доберемося. Угорщина – це не якийсь там!.. – радісно базікав юрист, пакуючи свої речі. Із бару-холодильника він вигріб усі маленькі пляшечки і запхав до своєї сумки.
Вирішивши поставити жирну крапку у моєму розіграшу, я запропонував Вікторові відзначити закінчення вельми тяжкого відрядження, однак полишати готельний номер він категорично відмовився.
– Гаразд, – я задумливо підчепив ногою його сумку, – можемо і в номері відзначити. Скільки там пляшечок?
– Де?! – він агресивно заступив тілом свій багаж.
– Те, що ти із бару зажучив.
– Н-ні! Це на сувеніри! Шефу, секретарці. І що тут відзначати? Ну, гаразд, – плутався він, – гаразд! Якщо хочеш, ходімо. Тільки недалеко від готелю.
Хвилин через десять я привів його до знайомого фургончика. Упізнавши місце, він злякано завмер.
У віконці фургончика сяяло білозубою усмішкою смагляве лице молодого хлопця. Я замовив два віскі, дві коли і багато льоду.
Коли продавець приніс замовлення, Віктор здивовано поглянув на нього і пошепки спитав:
– А де старий?
– Розшифрували.
– Х-хто?!
Я начепив на носа чорні окуляри:
– Пий і мовчи. Тебе це не стосується.
Цього разу я не розрахував його реакцію. Скочивши, колега перекинув ногою стіл, і кола пролилася на мої світлі штани. Матюкати було нікого – біла сорочка Віктора зигзагами вишивала дорогу під вереск автомобільних гальм.
До аеропорту ми їхали мовчки. Прощання з партнерами вийшло в’яле, з натягнутими усмішками. Господар фірми не приїхав, воно й зрозуміло: яка потреба проводжати людей, з якими ні про що не домовились. Мовчали ми і в літаку.
Звичайно, шеф був незадоволений наслідками поїздки, але, вислухавши мене, заходився філософствувати на віддалені теми. У чужій країні, зауважив він, не вартувало так жартувати, проблеми могли виникнути на рівному місці. Потім без усякого зв’язку поцікавився ставленням Віктора до «єврейської нації» і, прочитавши відповідь на моєму обличчі, захитав головою.
– Бачите, – розтягуючи слова, говорив він, – у такому віці важко перевиховати людину. Чесно кажучи, я антисемітів теж не поважаю і добре розумію, що ви мали вагому причину пожартувати з ним, але...
– Не було ніякої причини, – сказав я, намагаючись позбавити керівника від тяжкого і необов’язкового виправдовування. Я прекрасно розумів, що винуватцем невдалої поїздки він все ж таки вважає мене.
– Гаразд. Будемо вважати тему закритою. Взагалі-то треба бути вище цього всього.
– Звичайно, – погодився я і підвівся. – Єрусалим переварити важко.
В коридорі я закурив і помітив, що у мене тремтять руки. Пам’ять інколи стає інквізитором. Наказуєш собі: забудь. Плюнь. Розітри. Так ні ж! Чим більше таких наказів, тим упертіше бісеня із минулого живопише нікому не потрібні зустрічі, вчинки, забуті слова. Ніхто не пам’ятає свого минулого до найменших подробиць. Це не улюблена книга, яку можна перечитувати, розшукуючи на сторінках не тільки важливу колись розмову, але й пахощі саду, в якому випадково опинився років десять тому. Це інша книга. І часто вона відкриває ту сторінку, яку хотів би забути.
Два роки тому на фірмі був банкет. Віктор сидів навпроти мене і розповідав сусідові по столу про свого рідного діда, який на початку п’ятдесятих був великим начальником. Він пишався своїм дідом і називав його «дідусем». Із їхньої розмови я зрозумів, що дід живий і веде активне мічурінське життя на дачі. Прізвище «дідулі» в нашій родині знали і пам’ятали до мого знайомства з Віктором. Він був відомий тим, що, піднявшись до посади начальника главку, звільнив протягом тижня усіх євреїв, або, як їх тоді називали, космополітів. Єдиний, за розповіддю Віті, хто тоді чинив спротив, був старий бухгалтер, більшовичок – впертий і принциповий. Але дідуля виявився стійким партійцем, і більшовичку-бухгалтеру швидко пришили справу, оголосивши його японським і сіоністським шпигуном водночас.
Я погано пам’ятаю, що зі мною відбувалося того вечора далі. Здається, мене нудило, і до біса хотілося заснути. Тому що старий бухгалтер був моїм дідусем, котрого я знав лише зі старої світлини та з розповідей його доньки – моєї мами. За п’ять років до мого народження він помер у сталінських таборах, не доживши до реабілітації всього шість днів.

Переклад українською Лесі СТЕПОВИЧКИ


Владимир ЮГОВ

Житие Иосафата и Доротеи
Новелла

Читал я “Житие протопопа Аввакума” – этот памятник древнерусской литературы, автобиографию идеолога и вождя старообрядчества – потом, намного позже. После того, как вернулся от Иосафата и Доротеи. Я тогда был очарован их уединением от мира сего. Думал, это их житие – житие святых.
Был я в дыре, где носятся куланы, как ураган; где гюрзы-змеи сидят в каждой норе, а нор – тысячи; где вараны словно крокодилы, и дышат всем животом при жаре в сорок градусов; где палки саксаула похожи в предвечерье на руки колдуний... В этой дыре Иосафат сидит себе с утра до вечера и плетет такие корзины – из тысячи прохожих каждый обернется, когда несет потом их в большом городе на рынке. Только на выставку!
Ну а Доротея... Если она идет с Иосафатом, глядят не на корзины, а на нее. Уж так она мила и пригожа. Ноги – чудо резьбы, грудь – так и тянет притронуться. Но Доротея не вольна. Заряжена душа ее с тех пор, когда протопоп Аввакум, разрушив многовековую целостность художественной системы средневековья, решительно реформировав житейский жанр, возвратившись к далеким истокам славянской традиции, библейским посланиям апостола Павла – взял и вывел по-другому, для таких, как Доротея, свою жизнь. Повествование посчитали греховной гордыней. Но хватило протопопу того, чтобы вслед за ним каждый на равных заговорил со всем миром, как и полагается. Просторечие у него особое. Доротея почти все из “Жития” приняла к сердцу. Потому и отгоняла вольности.
Сманил в старообрядки ее, красавицу-жену, Иосафат (в миру – Всеволод). Любила она счетовода мясокомбината за душевность и осторожность. Не запрещал Инессе (Доротее) стучать каблучками на танцах. Вихрем мчалась в вальсе, счет на три. А играл оркестр мясокомбината и Шопена, и Штрауса-сына, и Чайковского. Юбка – куполом. Все прекрасно на показ. И все: ах! Это женщина! Лишь досталась индюку.
А тот индюк с житием протопопа Аввакума познакомился случайно, в библиотеке клуба мясокомбината, в клубе Инесса вальсировала. Сам он не танцевал. Все-таки старший счетовод. Передовой. Не единожды наскакивали с проверкой – шиш! Костяшками – стук-стук! Здесь все правильно. Не получается, чтобы на ковер и директора! И не получается, чтобы после проверок вырезки тащить наверх, “по начальству”. Не получается, чтобы директор взял бы да и уволил бухгалтера-счетовода. Для близира в инстанциях ругает его, а держит как самого родного!
Поймали бедного Всеволода Ивановича на религии. Главное, он ее, религию, сочетает с пропагандой старообрядчества. Которое не признает никакого начальства. В старообрядчестве идет проповедь и исповедь одновременно. Проповедь – в защиту православного обряда и в защиту своего уклада жизни. На них-то и посягнули в свое время патриархи. “Это кого ты имеешь в виду ныне?!” – “Никого. Но главное, мне, как и Аввакуму, ненавистны ложь и притворство везде: и в религии, и в мирской жизни”. Сказал об этом безбоязненно. Ведь Аввакум писал своей “рассвирепевшей совестью” о многострадальной жизни ничего не боясь, вплоть до заключения в земляную тюрьму. Чего же ему-то бояться? Всеволод Иванович тоже рассвирепел совестью, когда ему стали пришивать “антисоветскую деятельность”. “Окорочков захотелось?!” – вскипел он.
Посадили его после первого же допроса. Но спасибо директору. Сколько и кому он мяса отвез – никто не знает. Когда ночью отпустили Всеволода и он пришел домой, директор был там.
– Бросай все к такой-то матери и дуй на все четыре стороны. Заехали мы с тобой далеко.
Инесса давно собрала пожитки. Оказывается, директор позаботился и о транспорте. Телега подкатила. Скарб был на нее закинут Всеволодом.
Вот так они и очутились вскоре за тридевять земель в страшном царстве и в том же громадном государстве. Записку друг директора, которую стыдливо подал Всеволод, прочитал внимательно. Тут же сжег от греха подальше. И спросил:
– Что же ты, Всеволод, умеешь, кроме как считать?
За него сказала Инесса:
– Вот какие кошелки он может плести из прутьев.
Она показала кошелку, большую и удобную, в которой уместился почти весь семейный скарб, и человек, которому была адресована записка, долго на эту корзину смотрел. Она ему, наверное, очень понравилась. Тогда он написал свою записку; еще им пришлось ехать поначалу поездом, а потом – на верблюдах. И вот они попали туда, где теперь живут и куда я нечаянно заглянул не как гость, а как искатель интересных тем для своей газеты. Я узнал всю их историю – они почему-то мне доверились: то ли уже ничего не боялись оттого, что жизнь – так не сладка, то ли просто уже по своим новым старообрядческим привычкам верили людям.
Когда я их покидал (конечно, писать о них было нельзя – найдутся на них те, кто умеет переселять за фанатизм в вере в места северные, подохранные, чтобы “уразнообразнить” их веру), мне все время виделась Доротея. Было ей тогда уже тридцать два года. Нет, я не глядел на корзины Иосафата. Я глядел бесстыдно на эту женщину, цветущую в этой пустынной земле молодостью и красотой. Мне думалось: как же ее кто-то отсюда не выкрадет у этого сгорбившегося над прутьями человека, который и не соизволил обременить ее хотя бы ребенком. Пусть забитый край. Но – продолжение! И общее счастье, по Аввакуму, – продолжения! Что – мертвый потом? Кому это нужно? Мертвый ничего не скажет. Даже если он будет святым. Христианские мучения – нет, нет! Это не... не для молодой, свежей телом, с горящими глазами женщины-одиночки. Распята на выдающихся корзиночках, корзинах, кошелках! Наплел, отвез – и разлагающий, что бы там ни говорил Иосафат, быт. Один на один с куланами, варанами, гюрзами, саранчой и фалангами. Что же это – не жизнь ли падших, одиноких и страдающих в бессилии?!
...Я никому не сказал о них, когда приехал в свой город – с охранкой, чекистами, прошедшими страшными годами тридцать седьмого, тридцать третьего, сорок восьмого, пятьдесят второго... Ах сани-розвальни! Донесут и по песку – запрягут верблюдов – до этих родимушек. Уравняют, ибо – неравноправно! Живешь, скотина, в атмосфере единения, а плетешь – из средневековья?!
Много вечеров ходил я в публичку, читал разное, но брал все-таки, быть может, с умыслом, не такие острые антирелигиозные книжки. Так мне и думалось: кто-то следит за мной, тоже с умыслом, чтобы я, значит, не попытался приехать снова к ним и этим как бы сказать: а чего тут такого? разве вы не люди? ваше право вот так жить!
Я перестал ходить к любовнице. Я думал все время о старообрядке Доротее. Шел я из библиотеки обычно домой, ибо тогда холостяковал, и рассуждал про себя: много новых и переделок старых житий русских святых появилось в шестнадцатом веке, звездном для Иосафата – Аввакума. Все это шло в связи с канонизацией русских святых. Как они во все верят! А я – кощунствую. Вот приду сейчас и буду думать, лежа в постели, об Инессе. Неужели такой святой Иосафат? Неужели не видел он, как я глядел на его жену? И неужели не чувствует теперь, раз он святой, что я только и раздеваю ее. Каждую ночь! Каждую ночь! Я в миру научился всему тому, что соблазняет женщину, делает ее такой дикой и преданной, что даже становится самому не по себе, когда ты уже – позади в желаниях!
Я вовсе заслужился, усердствуя в газете, стал таким однодомным – просто тьфу, смешно! Никогда со мной такого не происходило. Но я умерял себя, мечтая, что за свою эту несмелость признаться редактору, что надо было мне случиться туда же, куда ездил, хотя бы ненадолго, – мне в конце-концов повезет. Мою преуслужливость редактор заметил, бубенчик дозвонился! Он сам вызвал меня поздно вечером – в тот день я не пошел в библиотеку. Спросил, что наслоилось в моей жизни, что я так изменился в лучшую сторону? Вспомнил опять о бочарне, где работал босоногим еще. Гадливое время было! Ивушке цветущей даже не верили. Что-то скажу при всех не так – локоток, вот он, не укусишь! Неласково с людьми обходились!
– В книгу, что ли, потонул? Новый уже роман пишешь? – вдруг вперился.
– Пока нет, – сказал я.
– Неоперенная твоя книжка первая. Сыросоленая. Сообщительная. А нужны раздумья. Ехать собираешься туда, где был? Или что? – он говорил, как осмотрщик моей души и все равно совращал меня признаться и попросить разрешения на поездку.
Я и сказал: хочу.
– А то все укупориваешься! – редактор засмеялся, довольный тем, что со мной все в порядке, временное улюлю в умишке.
Через несколько дней я добрался к смуглотелой Доротее, но был предсмертный час ее Иосафата. Он лежал неслышимый, шевелил что-то губами, Доротея делала дорогому супругу примочки из трав, пыталась поить его, какого-то теперь тонковолосого, высоленного, сориночкой примостившегося в горнице. Что самое страшное для меня, – вольнослушательница этого умирающего человека совратительна была. Отрываясь от забот по ухаживанию, она делала свое, то есть их работу совместную: на солнцевосход выносила снопы с прутьями, согревала корзины, уже сплетенные, путем подвешивания под солнцегрев. Сноровисто все делала. И не следила, как юбка поднялась...
Давно уехали люди. Они пообещали привезти врача или фельдшера. Восток погорел-погорел – краски кончились, день посыпал снежочком, вечер вскоре вычернился, угас, как восход. Доротея зажгла лампу семилинейную, сложноцветье расплылось по чистенькой горнице с моей указанной постелью. Советодатель Иосафат, над которым все висела смертушка, плавился, как снеготаяние при здешней жаре. Лишь я все думал о себе, соблазнителе. Меня умиляло смирение Иосафата. Я лег, завернулся в шерстяное одеяло, простынь была чистой, мягкой. Доротея погасила вначале лампу, что-то повозилась, потом лампу зажгла и тихо попросила меня, чтобы я отвернулся к стенке.
Я, конечно, немедленно выполнил ее просьбу. И через какое-то время услышал плеск воды. Одолеваемый желанием, которое проносил столько в городе и привез которое сюда, я не выдержал и, повернувшись, глянул в ту сторону, где плескалась вода. Доротея стояла ко мне спиной, она, наверное, никогда бы не подумала, что я за ней наблюдаю. Намыленная, она смывала в лоханку с себя дневное.
Я отвернулся. Плеск воды вскоре умер. Я услышал какой-то посмех. Доротея смеялась тихо, душевно:
– Кажется, мой советодатель поднимется! Свистелка-то его по-иному запела. Поворачивайся ко мне уже! – и когда я повернулся к ней снова, когда увидел, что стоит она в простыне закутанная, тоже засмеялся.
– Чего? Смешная? Вот такой бегала при снеготаянии. Снежно в этом году было. Чуть утопление не случилось.
– Иосафат часто болеет? – спросил я.
– Да. Все чаще. Свистит грудь. Когда бесснежие и тепло было, так ничего! А это пошло, когда в стороне реки грохает. В первый раз серой пахло после гроханий тут даже. А ближе когда пошли с ним, там и земля пахла серой.
– Что это там делают?
– Какие-то дела. Это нам рассказывают те, что приезжают за корзинами. Мы ведь их теперь продаем тут. Лучше. Продукты привозят. Меняем все.
– После этих серных дымов Иосафат стал болеть?
– Он уже почти перестал звать себя так. Меня Доротеей кличет, а сам уж Иваныч. Так эти зовут, которые приезжают. Поумствуют. Собачонок с ними. Полает, огуляется. Не хочет с нами оставаться. Боится, видно... А тут-то бывает – все видное! В прошлый апрель соловушек и соловушка прилетали. Любились. А в зиму снегириха солнцепоклонничеством занималась! Снохачески вела себя! Фур-фур-фур! Все не нравится! Все – не по ей!
– Чего вам теперь не уехать отсюда? – сказал я.
– Должишко мешает. Мы в городе том, районном, домишко приглядели, докупка состоится. Да и куда его везти? – она показала рукой на мужа. – Помрет там. Хотя... Пообжиться всюду можно. Лишь бы ивяной сноп рядом был. Иного мы ничего не можем. Хотя... Вот в лесу были сосновом. Смоляница-а! И смолоистечение такое – дух захватывает! Это – не сера. Можно было бы и там спрятаться. Люди живут и не гнутся под этими указаниями.
Она спокойно, без актерствования, пошла к мужу, он уже не стонал – лежал покойно, смирно. Нагнулась и присела потом у головы.
– Аистенок ты мой, – зашептала, прикладываясь рукой, вынутой из-под простыни. – Вроде жар-то сбежал?
– Да, – сипло в ответ. – Антоновки бы сейчас...
– Ага. Это я уж попрошу, когда приедут. Я, может, все же поеду с тобою?
– Не-е. Как же? Амбарушку без тебя обберут. Из-за бархана придет, басмач не басмач – голодный! И барбоски даже нет! Арап я, ой арап!
– Спасибо, заарестование не случилось! Про все-то другое... Обежим горе и ладно!
– Бобылихой останешься – жалко!
– Бранно это. Заранее-то...
Я засыпал под их шепот. Мне показалось, что когда она прошла около меня, то тихо сказала: поамурничала... Мне снилось, что я пристроился на боковушке, с ней рядом. Что-то сладкое и томное вошло в меня, я сразу проснулся и опять услышал плескание около лоханки. Я увидел, что она теперь моет ноги много выше колен; на минуту я разбесился, но усталость была сильнее меня.
Проснулся я от шума на улице. Чужие люди забирали Иосафата. Теперь лишь я увидел, как он похудел, мослы рук его, мне показалось, стучат друг о дружку. Я быстро соскочил с кровати, оделся наскоро, предложил помощь, однако она не понадобилась. Они его уложили аккуратно в деревянные сани, наскоро выпили чаю с блинцами и, попрощавшись, поехали. Что мы остаемся вдвоем, никого это не волновало.
– Это оказалось близнешенько, – сказала она и села на табуретку. – Знаю, букашечка ведет себя буйственно... Но я брыкунья! – я заметил, что блуза ее была расстегнута и при приезжих.
– Они приедут за мной? – спросил нехотя.
– Ты сказал: всего на четыре дня. Через два дня и приедут.
Я встал и направился к ней.
– Веприще ты какое-то! – таким же, как всегда, тоном упрекнула она меня. – Хотя бы заметил, как они вразброд за ним ухаживали! Или я – не человек? Ведь я про тебя думала все дни после отъезда твоего! Ты бражничал там. А я в неведении. Год уже пота мужика не нюхала. Разбесилась! По три раза плескаюсь! Заблудшая...
– Бдеть будешь у амбара! – хрипловато сказал я. – Обежишь и станешь, как часовой... Чтобы не убыточно!
– Белодеревщик! Все поди легко достается? А я мужика спасать буду! Уверюсь, что все – тогда и полезешь! Наивернейшая буду! Ароматная! Беляночка!
Она резко встала и, как я ни загораживал ей руками выход на двор, вышла, взблеснув победно своими этими ведьмиными глазищами.
Вскоре я тоже вышел к ней. Что-то я сделал не так, потому что был опустошен, без всякого желания. Густо-красный восток пепелился, разгоралось уже утро. Я сел на скамеечку, желтую от посадок Иосафата и Доротеи.
– Посиди, посиди! Не атаманствуй! На бабах атаманщина худая! – она улыбалась. – Обабилась я за то время, пока тебя не было?
– Страх, – сказал я.
– Прибаюкал! – засмеялась снова. – Еще не бабничал, а уж колет! Бранный больно! – и сразу перешла на другое: – Дрова заготавливали. Тяжело. Я сюда, – постучала по ладному своему телу, – верстомер вешала. Мысленно. Забривали дела подчистую! Лишь подварю – и падала! Ночь и уснуть не могла. Так кашлял – темно-красный становился.
– Все ареста страшились?
– Да. Вешки давно и сюда проставили. Смешно говорить, а его изживают со света. Чтобы меня в кухарки и любовницы определить.
– На коленях, конечно, стояли? Директор мясокомбината? Или этот, который сюда определял на жительство?
– Оба приезжали. Бисером рассыпались. Иосафата посылали за козулей. Один на колени стал, как ты хотел стать.
– Околдовала ты меня. Ежели ты думала...
– Вот с этого и начал бы! А то армячишко на пол – ложись! Ведь не в вере дело. Вера – у булавочника. Там все мелко и все колется. А тут – сбеситься можно! На забор выпрыгнуть!
– Чего не убежала от Иосафата?
– Не любил ты, видно, никого. Любовь – выше религии. За ней и пойдешь! Этот счетовод был мужик – не вам чета! Он и в вере такой же неистовый был! Таких на всем свете – раз, два и обчелся.
– Откуда ты знаешь? Ты верностью к нему жила, живешь и будешь жить.
– Может. Но через забор любая баба беззаботная глядит всегда!
– Часто приезжают?
– Такие, как ты, не часто.
– Льстишь?
– Нет. Ты терпеливый. В прошлый раз глазами так уж раздевал – всю! Не полез. Я верила, что приедешь.
Я встал и опять пошел к ней.
– Ни-ни! – замахала она руками. – Мы с тобой в арчовый лесок сходим. Принесешь мне дров вдосталь... Потом... Ладно! Что будет потом, поглядим. А теперь сбегай-ка за водой. Да два ведра поболее возьми. Да не расплескай воду по дороге. Приедешь – завтракать станем. Как раз они и Всеволода довезут. А то мы с тобой потом весь век будем каяться! Грех!
Я шел к реке и думал о “Житии”. Аввакум в моем понятии был земным, и Иосафат не смог вытравить из этой женщины все женское. Да он в последнее время, видимо, и не пытался этого делать. Здоровье сильно пошатнулось с тех пор, как кто-то тут работал с этой серой, а может, еще с чем-либо другим. Я слышал, что чуть подальше, в глубине идущей неподалеку отсюда пустыни проводятся какие-то испытания. Нам писать об этом запрещалось. Потому любопытствовать было и не положено.
Я зачерпнул ведром воду, она была мутноватой – наверное, в горах прошли дожди. Вылил из ведра воду и пошел искать какое-либо ответвление от озерца, какой-нибудь ручеек в котловинку-отстойник – обычно среднеазиатские реки разливались при дождях бурно, но всегда потом найдешь в этих разливах чистую воду.
Я и нашел такое место. Набрал полные ведра и медленно – носить не расплескивая научился дома – пошагал к такой, как вдруг показалось, одинокой, крошечной избе-мазанке. Доротея уже поставила на стол еду. Было много очень вкусного, какого-то необычного мяса, и она потом посмеивалась надо мной, что я ел черепашину. Я был почему-то совсем другим и видел, что и Доротея забыла обо всем, о чем недавно говорила.
Выйдя из-за стола, я опять взялся за ведра, пошагал к реке. По дороге бесила мысль, как я ее буду раздевать, снимать все не спеша, с чувством, с толком, с расстановкой. Меня не терзали теперь рассказы о благочестивых подвигах, страданиях людей, канонизированных христианской церковью. Я просто и не думал запретно о всем прочитанном, которое считал важным перед поездкой сюда. Доротея смотрелась из моей души обыкновенной хозяйкой с крепкими красивыми ногами и небольшой заманчивой грудью.
Я сел прямо в пыль, и любопытный варан, откуда-то появившийся, уперся в меня взглядом своих стекляшек. И я не переглядел его. “Пусть! – пробормотал я. – Пусть, что будет!”
Поднял ведра и пошел. Потом выливал их в бочку и опять возвращался. Жизнь здесь, в полном одиночестве, не радостнее, чем та, что была в Пустозерске, где писалась правда Аввакумом, человеком с “рассвирепевшей совестью”. Я думал отрешенно, заставляя забыть себя обо всем. Меня не погладят по головке за то, что я общаюсь с разложившимися в религии людьми. И как это выглядит с точки зрения христианской морали мое это состояние? И вообще, она. Мы говорили при человеке, который умирал...
Бак стал полным. И я увлек Доротею по дрова. И таскал на горбу саксаулины, арчевник. И злился на себя, на глупую свою голову – приехал сюда за пустяком! Пока она нагибалась и мы увязывали дрова, становился иным. А когда пер, как осел, вязанку, снова думал о себе уничижительно.
Что было потом, я честно не знаю. Но западная сторона неба после обеда – то же мясо – становилась темно-красной. Лицо уставшей Доротеи тоже забагровело.
– Страх! – сказала почему-то она. – Баюшки бы, баюшки!
Я кивнул головой в знак согласия.
Мы зашли в мазанку, сели друг против друга, но смотрели в разные стороны. Я глядел в окно. Никакой улицы тут не было. За окном песок, за дверью песок, за прутяной калиткой песок. Я увидел там людей, а потом мы услышали их голоса. Приехали те самые мужики, что увозили Иосафата. И, зайдя к нам, сразу сообщили, что довезти его они смогли, но в больнице он помер. Они и приехали сообщить об этом. Где будет она мужа хоронить?
Доротея равнодушно выслушала это горькое сообщение. Ничего на лице ее не отразилось.
– Отдохните, – попросила она, – сейчас покормлю, а завтра и уедем.
– Здесь, что ли, похоронишь? – спросил, видно, старший.
– Нет, – ответила Доротея. – Там. В районе.
– Дадут ли? Там-то ты не жила еще! – опять говорил старший из них, новый, в тот раз он сюда не приезжал. – Что на то скажешь, коль не разрешат?
– Разрешат! – твердо сказала она, на что-то свое надеясь. Перед тем как ложиться спать, она опять долго мылась. Мужики храпели гулко, самый старый с присвистом. Не обращала ни на кого внимания.
Рано утром, как и в прошлый раз, как и во веке веков, совершался солнцеворот, густо-бордовым был рассвет. Доротея была уже на ногах. Самый старший подошел к ней перед отъездом и сказал:
– Я, пожалуй, останусь.
– Не надо! – отрезала она. – Всему так – как будет. Не от нас сие идет. – И показала на небо.
Мужики сопели, глядя на нее, какую-то окаменевшую, решительно не принимающую возражений.
...Страдал ли я за них? Ага. Ведь был на похоронах. И засекся. Выдал меня кто-то, не знаю. Редактор это мне шепнул, когда мы с ним встречали какой-то ласковый, очередной земной рассвет у реки. Он был так уж добр лицом от того, что вокруг происходило: и эти птицы, и этот густо-бордовый свет неба, и это журчание воды – нет, редактор был человеком. Я оказался трусом. Не откликнулся на письмо Доротеи. Я эвакуировался из самого себя, в душе царил страх.
Страх, между прочим, вдруг чуть не остановил меня и через многие годы, когда мы шли с женой по переулку большого моего города и я в ужасе натолкнулся на молельный старообрядческий дом. Из-за вечного своего любопытства я сунул нос, когда увидел Боженьку и надпись, зазывающую посетить сие заведение. Но тут мне показалось: выходит из него Доротея. Боже, боже! Она, она... Ведь красивых женщин, их сам Бог бережет.
Мы встретились взглядами. Наверное, молнией блеснули наши разно прожитые годы. Что-то вскрикнуло, что-то завесилось. Но правильно когда-то сказала эта обольстительница: не от нас сие идет. Чтобы остановиться. Чтобы поручкаться. Чтобы кого-то обмануть. Уж поздно. Да, поздно.

Зима, 1995-й, декабрь

Михась ТКАЧ
Михась (Михайло) Михайлович Ткач народився 19 вересня 1937 року в с. Ленінівці (колишня Сахнівка) Менського району Чернігівської області. Закінчив Ніжинський технікум механізації, Остерський будівельний технікум та Московський університет мистецтв. Головний редактор журналу «Літературний Чернігів».
Прозаїк. Автор книг «Сонячний полудень», «Світле диво», «Святковий ранок», «Дике поле», «Гірка ягода калини», «Веселий Штанько», «Відлуння душі», «Зимові сюрпризи», «Багряні громи», «Ласий ведмідь».
Лауреат премії ім.М.Коцюбинського.


Гуляли весілля

Оповідання

У тітки Марини, отієї, що садиба на відшибі, як сирота, у вербах над Бродами стоїть, готуються до весілля. Надворі сонячно, півні співають, наче змовилися, – їм, мабуть, теж свято. Родичі та сусіди, кому ближче, уже хазяйнують – хто в хаті, хто у дворі. Чоловіки лаштують у садку із сяких-таких дощок столи для гостей: під яблунями буде просторніше і свіжіше, ніж у хаті. Може, кому й яблучок заманеться, то не буде потреби далеко ходити. Вродило їх цього року, як ніколи. На яблунях більше, ніж листя того, і долі потоптом лежать: ніхто не збирає, бо саме не до них.
Електрик, худорлявий хлопчина, син комірника, почіпляв уже в саду лампочки, щоб надвечір світло було, бо осінній день короткий, а гулянка може затягтися допізна.
У жінок теж справ багато: топчуться біля чавунів та мисок, готують усілякі наїдки, хоч уже і вдосталь. Та хай краще буде більше, хай щось зостанеться – не велика біда. Єдину дочку Марина віддає, то нема чого скупитися. Нічого жінці не жалко.
Люди тільки дивуються:
– Чули: Журавлиха – так Марину в селі звуть – дочку заміж оддає. Коли вона виросла? Сама наче ще вчора дівувала...
Упам’ятку старших ще й досі те Маринине дівування. До цього часу балачки ведуть: як вона з Іваном – люди не проґавлять – щовечора під вербою стояла, як полем, через жито досвітками, з ним від ферми ходила. Поберуться за руки – у Марини на плечах Іванків піджак і хустка зсунулася з голови – йдуть босоніж, як ще тільки сонце над Бродами зійде.
Маринин брат із кумом привезли з лавки продукти, то заносять їх в ящиках до льоху. А Марина збирається – це вже сьогодні вдруге – на ферму. Жінки, правда, умовляють її, щоб не йшла. Роботи вдома багато, та й дочка з нареченим ось-ось прибудуть. Хай би хтось замість неї попорався, бо така подія не часто буває.
– Я швиденько. Сюди-туди – і вдома, – одказує Марина, а сама думає: “Поки діти розпишуться та з міста додому доберуться, то встигну! В обід Ониська корм рознесе, а ввечері, як гості розійдуться, і сама зможу”.
Воно б сьогодні можна і не йти, відпроситися: хтось би підмінив. Та Марина знає, яка ота підміна: корита за тиждень не відчистиш, поросята голодні залишаться, відра не збереш.
Дочка Ліда казала:
– Давай, мамо, в городі весілля справимо, у ресторані. Федині батьки щось дадуть. Менше клопотів буде.
Не згодилася. Подумалося: “Зніму гроші, що в ощадкасі лежать – розійдуться. А їм ще треба будуть: і на постіль, і на меблі”.
В своїй хаті все ж таки зручніше, тепер і ті, що залишилися вдома, й ті, що подалися до міста, весілля у селі гуляють. Тут, що не кажіть, просторніше, та й для страв городовини всілякої прямо з грядок вистачає. А то батьки ще й кабанця доброго під ніж пустять. Тоді сало, ковбаси і холодець – усе своє! Столи можна прилаштувати надворі – гуляй хоч усім селом. І прохолода тобі, кому дуже жарко, і сонечко згори скалиться: грійся на здоров’ячко. І в колгоспі можна щось узяти. Голова правління учора їй сам казав: “Ти прийди, Марино, випиши, що треба: може, підсвинка, меду або крупи якої”.
Меду хотіла придбати, та за нікольством не встигла. А так – усе є. Поросят було двоє, то одне вчора заколола. Горілки теж вдосталь: трохи своєї зробила, а то в лавці взяла. Брат свіжої риби привіз. Так що можна гуляти...
Воно й не хотілося Марині, щоб отак поспішно виходила дочка заміж, бо їй ще три роки вчитися. Хай би вже хоч на п’ятому, а то на другому курсі загорілося. Але трапився гарний хлопець, то не стала перечити. З вищою освітою – цього року закінчив інститут, той, що Ліда вчиться, і тепер інженерує. І так видно: розсудливий, спокійний. Не такий, як інші халамидники – тільки випити. Щоправда, де жити будуть – невідомо. Ліда поки що в гуртожитку, а він – на квартирі. Але ж обіцяють, то, можливо, одержить скоро.
Минулої неділі приїздив: високий, гарний, чорний костюм на ньому та біла сорочка. Шкода тільки, що волосся на голові, мабуть, від науки, начисто висипалося. Розбалакалася з ним Марина про весілля, нагадала, що збирається хату мазати, а білої глини нема, щоб пошпарувати стіни знадвору. Ухопився: “Я привезу!”. Привела Марина вранці коня з ферми, розказала, де ту глину копати: хоче, то хай іде. Знайшла на горищі куфайчину та якісь старенькі штанці й подала їх Федору. А тоді пошкодувала: нащо так принарядила? Хай би у новенькому костюмі і робив, що б з ним сталося? Нап’ялив хлопець на себе оту вдягачку й зовсім іншим став: кумедний такий, на сільського дядька схожий. А люди йдуть та дивляться – тільки й розмов.
Про те, що Ліда заміж іде, у селі вже всі знали. Та й Марина не крилася – от звідкіля дізналися, що Іван приїде, – хтозна! Все в Ліди добивалися: “Батько буде?” Та й Марину питали:
– Правда, що Іван на весілля приїде?
– Хіба ж я знаю, – відповідала всім, а сама думала: “Хай хоч їде, хоч ні – мені що?”
Намагалася не згадувати про нього. Так краще. Але думки невідомо де бралися, змінювалися одна за одною: то про минуле, то як їй зустрічати. І приїде сам чи з дружиною? От заварилося: хай би вже весілля без нього було! Виростила ж дитину сама, то й заміж можна віддати. Дочка між тим надумалася: “Хай приїде батько”. І дала телеграму.
Ліда якось була в нього. Як закінчила десять класів, зібралася і в одну душу: “Поїду до батька!” Марина спочатку не пускала, а потім згодилася. Не хотілося їй, щоб дівчина біля нього залишилася: влаштує вчитися або на роботу. А дорога далека... Всяк буває!
Ліда погостювала, засмагла біля моря й швиденько повернулася в село. Розповідала, що у театр батько водив, і на морі купалася. Словом, сподобалося. Привезла звідти всілякої одежини: і нашої, і закордонної. Відтоді почала листуватися: напише коротенького листа, попросить, щоб щось вислав батько, те, чого сама не може дістати, – він і пришле. Ніколи не відмовляв. “Може, й приїде”, – подумалося Марині.
Спинилася з коромислом у багнюці, до кошари ніяк не дійде.
– Чого, Марино, стоїш, як засватана? Свині он корита їдять, – чує вона голос Ониськи, верткої, балакучої молодиці, що на трьох дітей зважилася без чоловіка, – чує, а голови не підіймає, наче заворожена. Затим підтягла коромисло до шиї, щоб менше пекло (мозолі на плечах, як груші) і знову стоїть...
Ніхто так не зустрічався, як вона з Іваном. Ходить дівчина з хлопцем доти, поки посваряться, а потім йде з іншим. А Марина знать нікого не знала: з першим як зустрілася, так весь час і дружила. Було, що й сердилися між собою, мо’, місяць не стрічалися, а з другим – не йшла. Ото, як нема його біля клубу, – на роботі чи вдома забарився, – то гулянки Марині на ум не йдуть. А з ним – уся радість. Все в садках, за городами, де густі білі тумани стелються, разом щоночі блукали. “Ой було-було, обпалилося, де поділося...” – зітхнула. Відстугоніли в її серці літа, як оті коні на мосту, яких уже не спіймати й не догнати. Сама себе підвеселила: “Хоч дочці свадьбу справлю!”
Бо не було в Марини ні весілля, ні медових днів. Не опинала вона свій тонкий стан вишитими рушниками, хоч і було чим хвалитися, не водили їх з Іванком за звичаєм до криниці обливати водою, щоб діти їхні росли буйні та дужі. І червоних стрічок не вплітала в свої чорні коси – не було цього нічого. Усе склалося так, що зараз і збагнути важко. “Ат, дурне в голову лізе”, – оговталася Марина і підхопила відра. Коли це Ониська:
– Дек приїде Іван?
– От устряв вам у тямки той Іван! – розізлилася на подругу.
“Чи це про всіх, чи тільки про мене ведуть отакі балачки?” – подумала.
Згадалося: тоді відразу з нею таке діялося, що хоч з ферми тікай. Очі звести на людей не могла: тільки в землю та на свині свої дивилася. Було, зберуться жінки – і старші, і молодші – ті, що розжилися бозна-де на дітей і живуть так, як вода тече, то вже гомонять про все. Ото гукне котрась: “Іди, Марино, поговоримо про життя...” Хотілося, мабуть, їм, щоб і вона судила Івана, казала про нього щось зле, а в неї того навіть у думках не було. Радили бути іншою, бо молодість, мовляв, як один день, зійде. А вона своє знала.
Казали їй, що Іван оженився. І вірила тому, бо чого б це він і досі був сам, і не вірила: уявляла його таким, як в юності, – ждала.
“Який же він тепер? – шаруділи думки. Помила відра, відчула – сорочка прилипла до тіла. – Хіба все вхопиш!” – розпрямилася, зняла халат.
– Приходь на весілля, – озвалася до Ониськи.
Та дорікнула:
– Бач, думала свашкою буду, – усміхнулася щиро. І знову забряжчали відра.
На кутку, де жила Марина, по-весільному заспівали дівчата, і в неї тіпнулося в грудях: “Мо’, приїхали?”
Дорогою все обдумувала: скільки в неї пішло крупи, скільки ковбаси та риби всякої, скільки буде гостей. Десь біля сотні, а може, й більше зійдеться. Міркувала: чи стане всього? Може, ще чогось купити. Грошей було не шкода.
Дивилася на своє обійстя і нишком раділа. Будинок високий – з верандою та ґанком, дах критий цинковою бляхою, цегляний хлів від вулиці – все обгороджене і обсаджене. “Хай побачить Іван, – тепліло в душі. – Хай всі дивляться, як я живу”.
А людей зійшлося багато, мо’, все село, бо весілля – це свято. Кожному хотілося хоч одним оком глянути на наречених, себе показати трішки, розвіятися, бо за роботою і вгору ніколи глянути. А ще всіх цікавило: чи приїде Іван? Який він тепер? Бо ось уже двадцять років у селі його ніхто не бачив.
Люди юрмилися у дворі, розглядали садибу та стиха гомоніли. Родичі зібралися у хаті та сінях – кому було дозволено, той порався. Чоловіки підносили горілку до столу, а жінки купчилися заклопотані у кухні. Маринин брат Степан стояв на ґанку, перев’язаний вишитим рушником, поправляв п’ятірнею чорний чуб, що звисав йому на чоло, й дивився на дорогу: чекав молодих.
Марину, як тільки зайшла в хату, обступили жінки: почали радитися, де що ставити, що першим, а що останнім на стіл подавати. А тут загула машина (чути було, що легкова), і хтось із вулиці гукнув:
– Їду-у-уть!
Марина аж стрепенулася. Наспіх протерла обличчя подолом свого плаття, в якому поралася на фермі, (так і не встигла переодягнутися), заметушилася. І не збагнула, бо жінки хутко виштовхнули її за поріг, мовляв, іди зустрічай, як опинилася на ґанку.
Біля воріт зупинилася “Волга”. Юрба хитнулася вперед, а тоді назад: не вони! І в Марини серце зойкнуло. Ніби пронизало її холодним струмом – негодна була навіть зрушити з місця. Нащось глянула на свої порепані, аж чорні, загорілі руки (парила ж учора в окропі, а вони, бач, так і не одмилися), підняла їх вище, наче не знала, де подіти.
З машини вийшов Іван: високий, у матроському кітелі по формі. Зняв перед людьми кашкета, схилив голову – привітався. І пішов до хати.
Прокотилося:
– Поважний!..
– А гарний!..
Марина вся відмінилася, боялася звести очі: ніби слухала, як Іван наближається до неї крок за кроком. І всі, хто прийшов на весілля, дивилися на Івана та Марину: як будуть стрічатися.
– Здрастуй, Марино, – обізвався тихо Іван, коли підійшов. Поставив одну ногу на східці ґанку, а руку поклав на стегно. – Не сердишся, що завітав? – прижмурився й чекав, що скаже.
– Чого ж, приїхав – будь гостем, – відповіла й відчула, як щось ворушиться на губах і щемно лоскоче під грудьми.
– Я не сам. Жінка й сини онде в машині, – показав і усміхнувся, як колись давно – широко, засвітивши рівні білі зуби.
– Хай і вони до хати йдуть, – сказала.
Розмова далі не в’язалася, та й не було її коли затівати.
Біля двору з’явилася ще одна “Волга” – у квітках та стрічках. І Марина кинулася зустрічати дітей. Тепер уже всі дивилися на молодих: тислися, аби ближче стати, спішили до хати, щоб зблизька глянути на нареченого та зважити, за кого Марина віддає свою дочку. І на Ліду видивитися, яка вона у вишиваній плахті, вінку та стрічках.
Іван і собі глянув на дочку. Бачив її недавно, однак помітив: змінилася вона за цей час. Подорослішала, стала ще більше схожа на Марину. І коси такі чорні та блискучі, ніс прямий, смуглява, весела та приваблива, як квітка весняна. Тільки очі не карі, а голубі, як у нього – наче хвиля морська.
Федір ростом був на голову вищий за Ліду. І теж гарний, тільки йшов дрібно, наче воду ніс. Вразив він тією ходою присутніх та ще, як на гріх, спіткнувся.

Ой зацвіла грушенька рясненько...

Затягла враз Ніна Дрипіччишина – дівчина в літах, що вже повіддавала всіх подруг заміж, виспівалася на чужих весіллях, а свого так і не дочекалася.

Та вродила грушенька рясненько...

Підхопили дівчата. Весільна пісня, як хвиля, вдарилася в голубий дзвін неба і високо-високо відкинулася:
– Гу-у!
Загуло, зашуміло весілля, ніби вітерець увірвався.
I тут Марину, не сподівалася такого (ледь встигла переодягтися), посадили поруч з Іваном на причілку, щоб їх усім було видно, як молодих! Батьки ж... Однікувалася – не допомогло. Всі наче зговорилися. Хтось приніс вінок із польових квітів і тим вінком зумисне зв’язали їх докупи.
Семен Павлович, голова колгоспу, що враз зайшов до хати, здивувався, затим поздоровив Ліду й Федора, вручив подарунок від правління, новеньку радіолу. За стіл сідати не став, але чарку випив і сказав:
– Спасибі тобі, Марино, що ти стільки літ трудишся у нас...
Жінка принишкло опустила очі, бо всі не стільки на дітей, як на батьків дивилися. Ніби то було не доччине, а Маринине весілля, наче всі прийшли подивитися, як вони сидять у парі. Від того аж розгубилася: вже не знала, куди себе подіти. То клала руки на стіл, то швиденько їх прибирала – соромилася, що вони в неї потріскані, то дивилася бозна-куди, аби тільки людям не в очі. Одмінилася геть, горіла, як маківка – аж помолоділа! Навіть молодиці, що з нею разом на фермі робили, дивувалися: така була вона зараз гожа.
На плечах Марини лежала легенька у червоних трояндах хустина (Іванів дарунок), а вдягнена вона була в простеньке плаття в горошок (це ще те, в якому до клубу колись ходила). Подобалося воно Іванові, то й берегла.
– Все так змінилося... – обізвався Іван. Чорний чуб у нього розсипався, аж до очей пасмо звисало. Скроні помітно біліли. – Ледь знайшов. Ти все переробила: і хату, і двір. А вербу, спасибі, не зрубала...
– Росте. На пам’ять лишила... – відповіла.
Іван спохмурнів, уп’явся очима в щось далеке.
– Все змінилося, – повторив і похитав головою.
– І ми з тобою, Іване.
– Ти така, як і тоді, їй-Богу! А мо’, ще кращою стала. Вибач мені, – глянув на неї, – за все вибач. Погарячкував я тоді...
– А хіба моєї вини немає? – сказала тихенько, а вдалося, що почули всі.
Помовчали – кожен думав про своє.
– Ти ще й досі на фермі? – поцікавився Іван.
– А де ж дітися? Брат давно каже: “Годі тобі відра носити. Пішла б на якусь іншу роботу, а то ходиш з одного кінця села на інший. Як ранок, так ти, – усміхнулася й ще більше почервоніла, – шкрьоб-шкрьоб чоботами-кирзяками”.
– І кинула б, – підтримав Іван. – Хай молодші там роблять.
– Та отож. Вже кілька разів збиралася, – пересилила скованість Марина, – а потім годі. То завфермою умовить, то сама подумаю: піду до голови щось просити, скаже: “Чого з ферми пішла?” Воно завжди чогось треба: то на хату дощок, то сіна чи соломи. Так ото й роблю – привикла вже, – поправила на плечах хустину. – Ти став солідний – світ побачив, а я що? Двадцять пар чобіт зносила...
– То тільки здається, Марино. В житті є тільки один шлях: підеш не так – назад не повернешся...
Весілля вирувало, все більше набирало запального шалу. Обійшла столи по другому колу чарка. Гості усердно частувалися, хвалили хазяйку за смачні наїдки, ніби на мить забувши про молодих. А хвалити було за що. Столи аж угиналися від усіляких страв. Були там пироги з сиром, риба свіжа, свинина з приправами, ковбаси та ще всякої всячини стільки, що і порахувати важко.
Іван не їв – вертілося на умі: “Так вийшло, що й тепер соромно. На крилах би летів до її двору, а підійти не міг. Якби не боліла душа, – хіба б поїхав тоді з дому?”
Гості собі гомоніли:
– Гарна пара була – на все село.
– Їх і тепер хоч до вінця.
– Діждалися свого весілля.
– Авжеж! Через двадцять років!
Хтось почав нову пісню і замовк, несподівано почулося:
– Батькам – гірко! Гі-і-рко!
Марина зніяковіла, зашарілася. Добре розуміла, що то за витівки. Відчула, що Іван теж розгубився. А гості гукали гучніше, вимагали свого, наче штовхали її в прірву. Чекала, що вгамуються, але ніхто не хотів уступати.
– Батькам гі-і-рко! – злилися голоси в один звук.
– Встань, Марино! – тихо сказав Іван.
Вона підвелася... Скільки разів за ці роки вчувався їй його голос – і вдень, і вночі, – ніхто того не знав. Скільки вона всього вимріяла, виносила в собі за нього... І тут отаке. Обпалилася вмить, обімліла вся, як Іванів цілунок знову, через двадцять літ, обпік так і не ціловані з того часу пошерхлі вуста. І стало їй враз жаль чогось втраченого назавжди. Заплакала. Сльози самі потікли з очей – не могла їх стримати.

Ой гарна я гарна, як тая горлиця...

Заспівала голосно пісню молодиця Петра Хуторного, що сиділа поруч Івана.
Марина підвелася й пішла до хати – сховалася.
Без неї і каравай ділили, і подарунки молодим підносили. Пританцьовували при цьому й приказували таке, що й не передати. Співали дівчата: за хатою, за ворітьми, на кожній вулиці чулася пісня. Аж луни ходили за Бродами: гості веселилися.
Відшуміло весілля, почали потроху розходитися. Дякували за хліб-сіль Марині й до себе в гості запрошували. Залишали обійстя не дуже квапливо, поволі. Жінки подалися першими, бо вдома худоба стоїть ще не годована, то треба поратися, а чоловіки не поспішали. Говорили про Іванову службу, мабуть, не дуже легку, про те, що задарма він проміняв Марину на оту біляву кралю, що сиділа з синами за столом. Хвалили Марину:
– Молодчина! Стільки на фермі робить незмінно. Дочку, як маків цвіт, виростила. Сама отаке весілля справила!
Дехто допивав останню чарку – не залишати ж на сльози. Сільський пастух Оверко, що зайшов на весілля пізніше інших, терся об стіни.
– Така дівка вродила! Проспали наші хлопці! – гукав на все село і кривився на сльози.
Ліда з Федором лаштувалися в дорогу.
Тітка Мотря в’язала постіль: пухкі подушки – десять штук, і всі з качиного пір’я. Марина стояла поруч і відчувала, як щось ніби вп’ялося їй в груди. Хотілося розв’язати той вузол, сказати, що не пустить дочку з двору, однак стримала свої почуття.
І вже як поїхали діти, а затим Іван, сховалася у спальню, сіла на краєчок широкого ліжка, наче на мить перепочити, й довго так сиділа. Нічого не думала й нічого не відала, мов провалилася кудись. Тільки як зовсім стало поночі – підвела голову.
– Чого ж се я сиджу? Треба ж на ферму бігти, – мовила сама собі та й почала взувати чоботи-кірзяки.

м. Чернігів

Олексій БРИК

Олексій Григорович Брик народився 15 травня 1935 року в с. Кузьминці Гайсинського району на Вінниччині. Закінчив Бельцький педагогічний університет ім. Алеко Руссо (Молдова). Працював учителем, викладачем університету.
Прозаїк. Автор книжок повістей і романів «Диво-жінка», «Гра в коники», «Не схили чола», «Всі хочуть жити», «Спадкоємці мудрих», «І возлюби...», «Шоколадка», «Таємниця амулета».
Лауреат літературної премії «Смарагдова ліра».

Дитя війни

Оповідання

Зустрілися ми випадково. Перебуваючи у селі, дізнався від бабусі, що поруч живе ветеран війни. Вирішив відвідати. Зайшов у хату і побачив чоловіка років під вісімдесят, що якось неприродно сидів на ліжку. Нижня частина тіла була прикрита ковдрою, на якій стояла миска з їжею. Поруч сидів величезний кіт-мутант, схожий на собаку. Поволі підносячи ложку до рота, старик стримано запитав:
– Випити приніс?
Після заперечення у нього пропав всякий інтерес до мене. Сердито сопучи, продовжував їсти і годувати кота тією ж ложкою. На якусь мить запанувала тиша. З-під густих посивілих брів за мною спостерігали розлючені очі. І все ж таки в цьому погляді відчувався смуток беззахисної старої людини.
– Ти от що, візьми пляшку, тоді і поговоримо.
Купивши в місцевій крамниці вина, знову з’явився у його хаті. Випили. Він незграбно повернувся, ковдра впала на долівку - і я з жахом помітив, що на місці обох ніг була порожнеча. Побачивши мою реакцію, вигукнув:
– Не потрібно мені твого співчуття!.. Ходять тут усякі...
Знову налив йому склянку вина. Вихиливши її одним духом, стомлено відкинувся на спину, помовчав...
– А знаєш, ти мені подобаєшся. Не скиглиш наді мною, як інші. Хочеш, розповім свою одіссею...
Я мовчки кивнув головою, приготувавшися слухати, і почув дивовижну розповідь про життя цієї неординарної людини.
– Народився після закінчення громадянської війни. Сім’я вважалася заможною: у діда було три десятини землі. Важкою працею заробив гроші і здійснив давню мрію. Коли натовп незаможників прийшов ділити землю, дід з мисливською рушницею рушив навперейми:
- Ідіть геть! Не дам!.. - і вистрілив. Не в людей - у повітря. Його “взяли”, пропав десь, а нас розкуркулили. Не допомогла батькова участь у громадянській війні на боці червоних. Разом з іншими відправили до Сибіру. Довго добирались. У дорозі помирали люди. По приїзді викинули в тайзі. Була осінь. Так-сяк збудували примітивні землянки, обживались. На другий рік нашого перебування зі мною трапився випадок, який ледь не закінчився трагічно. Ловив у річці рибу за кілька кілометрів від поселення. Раптом вискочила велика тварина з роззявленою пащею. Перелякано заверещав - і зомлів. Отямився вдома. Виявилось: мисливець із собакою полював на ведмедя і вигнав звіра на мене. Говорили, що в сорочці народився. Та зустріч була вирішальним етапом мого життя. Згодом ми з мисливцем подружили. Днями, а то й тижнями пропадали у тайзі: полювали, збирали ягоди і горіхи. У чотирнадцять років з першого пострілу влучав білці чи соболю в око, “читав” тайгу, як книжку.
Цьому передували трагічні події. Під час будівництва оселі загинув батько. Не набагато бабуся пережила сина: поступово згасла. Мама незабаром вийшла заміж за місцевого, сибіряка. Народила дитину. А я зовсім відбився від рук. Не міг простити. Дитячий егоїзм переміг. Жив у свого друга, той не мав сім’ї: були немов брати. Мріяли. А потім - війна...
Потягнувся до пляшки. Випив рештки вина. Закурив...
Наставника мобілізували. Пронудьгувавши день, подався до військкомату. Мене взяли. Збрехав, що вісімнадцять, хоч на той час виповнилося лише шістнадцять. Та вимахав під два метри, широкий у плечах, а документів ніхто не вимагав: ішла війна, та в мене їх і не було. Прибули у велике сибірське місто. Тут я зустрів свого доброго знайомого. Вилаяв мене. Потім з кимось переговорив, і я опинився у його частині. А вночі потяг відправили до Москви: гітлерівці підійшли до столиці, потрібна була допомога. По дорозі до столиці бомба влучила у наш вагон. Загинуло багато людей, в тому числі і мій старший товариш. Очманів. Не знав, що діяти. Та війна швидко лікувала. Невдовзі кинули в бій. Це було пекло. Коли закінчились набої, пішли в атаку з багнетами. Жахлива матерщина потрясала повітря, це в кіно і книгах доводять, що бійці йшли в бій зі словами “за Сталіна”, “за Батьківщину”. У перший рік війни цього не було. Я немов озвірів: колов, убивав, рвав ворога. Німці мене сахалися, волаючи: “Майн гот!” Тоді вони вперше зіткнулися з багнетною атакою сибіряків, були розгромлені і відкинуті від Москви. Та й наших багато полягло. Весь мій одяг був закривавлений, а на тілі жодної подряпини. Це була ворожа кров. Моя хоробрість не пройшла непоміченою: нагородили медаллю і перевели в батальйон фронтової розвідки, з яким пройшов дорогами війни до Берліна. Жодного з моїх побратимів-розвідників, з якими в розвідку ходили, брали “язиків”, не залишилося в живих. Страшенний бог війни зжер усіх...
Він заплакав. Рясні сльози зрошували неголене обличчя. Кіт терся об його спину, облизуючи руку. Крізь брудну шибку пробивалося бліде проміння згасаючого сонця.
– Не розумію, як сам вижив. У які я тільки ситуації не потрапляв! Одного разу, коли звільняли вже Київ, необхідно було взяти “язика”. Точились жорстокі бої, а командуванню необхідні нові розвіддані. Рушили вп’ятьох. Перейшли лінію фронту. Дісталися села і дізналися, що в німецький штаб приїхав офіцер високого рангу з метою інспекції. Я був старшим, на той час мав уже звання лейтенанта. Вирішив брати: адже від нього можна було багато чого дізнатися. Мої підлеглі зі мною не погодились. Говорили, що це небезпечно, там посилена охорона, даремно ризикуємо. Та наполіг на своєму. Генерала ми не взяли. Нас переслідували ворожі автоматники. Відходили, відстрілюючись. Поки добирались до лісу, троє загинуло... З сержантом забрели в болото. Мене врятувало якесь неймовірне везіння. Коли вже по горло занурився в болото, ноги потрапили на корч, а мого товариша на очах засмоктала болотяна безодня. Вранці мене врятував місцевий житель, що прийшов у ліс по дрова. Його супроводжував собака. Він мене і знайшов. Перебування у багні мало свої наслідки. На якийсь час відмовили ноги. Переховувався в селі. З’явився у частину через місяць. Не повірили: називали зрадником, згодом дезертиром, докопались до моєї анкети. Провели через “фільтр”... Не знаєш, що це? Та це гірше всяких тортур. Коли свої не вірять. Примушували зізнатись у зраді, звинувачували у смерті підлеглих, обзивали куркульським вилупком. Я стояв на своєму. Засудили до страти. А як не хотілося помирати. Мені на той час виповнилося дев’ятнадцять. Перед виконанням вироку – допит. Вимагали зізнання. Мовчав. Стріляли у мене двічі – поверх голови. А потім – відпустили. Не знаю, що допомогло. Можливо, те, що село, в якому відбувались ці події, було звільнено від фашистів, і з’ясували, що я говорив правду. Офіцерського звання позбувся, та в розвідці залишили. Розписався на Рейхстазі. А згодом нас перекинули до Праги, братів-чехів виручати. Там і трапилось нещастя: був важко поранений, ампутували ногу. Не хотілося жити. Кому потрібен каліка? У шпиталі був такий же інвалід, правда – безрукий. Умовив мене поїхати з ним. Так мене доля занесла в це село. Пристав у прийми. Одружився з шістнадцятирічною дівчиною-сиротою. Батьків розстріляли німці за допомогу партизанам. Був непоганим парубком: груди в орденах, їх у мене не забрали. Працював у колгоспі на різних роботах. Народилося дві дочки, старшу видав заміж. Та й тут мене доля покарала. Померла старшенька, надірвавшись на колгоспній роботі. Давно в живих немає дружини, а найменша дочка кинула мене. Ось уже років дванадцять, як поїхала. Не знаю, де вона. Видно, не потрібен їй батько-каліка. Дякувати людям, не забувають. Бабуся турбується, держава таку-сяку пенсію платить, іноді місцеві школярі відвідують, у День Перемоги з військкомату навідуються, – гірко посміхнувся. – А старій людині скільки потрібно? Пропонували Будинок ветеранів. Відмовився переїжджати. Незабаром “зустрінусь” зі своїми бойовими товаришами. Ось найдорожча істота, що скрашує мою самотність, – і ніжно погладив кота, який не зводив з нього відданого погляду.
- Слухай, стомився я і в горлі пересохло. Сходи попроси в бабусі самогону, в неї є, тобі не відмовить.
Сказав, що йому досить. Глянув на мене з ненавистю. За мить вгамувався. Надовго замовк. Мовчав і я.
- Відчини шухляду, там моя перша медаль, - несподівано обізвався. - Беріг. Нікому не віддавав. Вона остання. Забирай.
Взяв цю святу реліквію. Знав: моя відмова образить його...
Непомітно підкрався вечір. Сутеніло. Тихо зайшла бабуся. Він спав, але сон старого ветерана був неспокійним. Крізь стогін лунали якісь команди, змісту не можна було з’ясувати. Страшне, озвіріле бліде обличчя, розмахування руками, а згодом - дикий крик...
- Знову воює, сердешний, - сумно промовила сусідка.- Мені вісімдесят шість. Самотня, як і він. Доглядаю. Пенсію його одержую. Спився зовсім. Дружину погубив, дочок. Як він знущався над ними! Бив страшенно. Та й ногу другу відрізали через горілку. П’яний був, відморозив. і що тільки війна з людьми робить?
Я віддав їй медаль. Сказав, аби передала до шкільної кімнати бойової слави.
- Не думала, що в нього щось залишилось. Все пропив. Тут вештались біля нього приїжджі молодчики з міста, за пляшку все позабирали, - сумно подивилась на нього і вкрила ковдрою. Тихо зачинивши двері, залишили сплячого.
Наступного дня о шостій ранку від’їжджав. Зайшов попрощатися. Він спав спокійним сном. Не став будити. На місці ніг, тісно притиснувшись до господаря, дрімав кіт-мутант. Із-під ліжка сиротливо виглядав один протез. Другого не мав: не було коштів придбати... Він залишився живим, але молох війни згубив його душу...

м. Чернігів


14 13

© Січеслав 2004–2008