проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Віктор ГРИЦЕНКО

Віктор Васильович Гриценко народився 7 березня 1946 р. в с. Оленівці Софіївського району Дніпропетровської області. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Викладає рідну мову в Криворізькому Жовтневому ліцеї. Поет, прозаїк, драматург. Автор поетичних збірок «Літопис любові», «50 закоханих», «Терновий вінок», «Високосний рік», «Двадцятий вік», «Уроки на завтра», «Паралельні світи», «Камінь і слово», «Одкровення предтечі», «Година Богородиці», «Судний день», «Пошук істини», «Благовіст», «Дванадцятий апостол», книг прози «Тіні Іскаріота», «Ойойчине гніздо», науково-методичних книг «Криворізька хрестоматія», «Урок словесності – урок життя», багатьох перекладів.


Прогнози на грядущий день

Вінок сонетів


1

Кристалик часу – наче щіпка солі:
солодкі миті, та гіркі віки!..
Закостеніли в головах думки,
твердими стали, як старі мозолі.

Не гнітить душу вже чуття неволі:
ще предки прикусили язики,
хоч в дію їх пускали залюбки,
коли відсутні шаблі та пістолі.

Як їхні правнуки на тренажері,
частенько веслували на галері,
а доля мимо них ішла в чадрі.

А ще збиралися в гуртки співочі,
ховаючи постійно мокрі очі:
від сліз солона вже вода в Дніпрі.


2

Від сліз солона вже вода в Дніпрі:
плачу навчили внуки Чингісхана!
І то не очі, а кривава рана –
не видно навіть сонця угорі.

Згубивши волю в ханському шатрі,
забрати прагли в короля й султана.
І дав Господь народові Богдана,
якого одурманили царі…

І знову, грішні, ми діждались кари:
хтось вміло сіяв між братами чвари
і вже не вірила сестра сестрі…

Погравшись волею, немов цяцьками,
згубились козаки між кріпаками,
і вкоськані вчорашні бунтарі…


3

І вкоськані вчорашні бунтарі
вже не хапали, як колись, шаблюки.
Ставали підневільними онуки,
і забувалися часи старі…

І думав дехто, що живе в добрі,
хоч багатіли глитаї і дуки.
Та не було причини для розпуки,
коли ще є вода і сухарі.

Ніхто не смів заглянути в майбуть.
Мовляв, Всевишній визначив їм путь,
ну а минуле вже не грає ролі…

Не уявляли світ без кабали
і шиї підставляли, як воли,
бо як же без ярма в земній юдолі?..

4

«Бо як же без ярма в земній юдолі? –
питали всіх домашні мудреці. –
Судьба твоя – у Господа в руці.
Все, зваж, у ній – і радощі, і болі…»

Отак жили заручниками долі,
немов теля дурне на повідці.
А кращі з кращих – кобзарі-сліпці –
складали думи про сумні тополі.

Співали про калину і вербу,
та чув Господь не пісню, а мольбу
в церквиці православній чи костьолі…

Та прокидався в душах буйний тур,
коли ридали струни у бандур,
немовби вітер у широкім полі…


5

Немовби вітер у широкім полі,
летіли в мріях кінські табуни:
людей до щастя кликали вони,
знайти себе на рідному роздоллі.

Ожити серцем в квітні-березолі.
А може, не чекаючи весни,
аж до зірок полинуть крізь терни,
бо там – свобода, там нема сваволі…

Ми ж триста літ лишалися у ярмах,
страждаючи по тюрмах і казармах,
не знаючи, де ділись кобзарі…

«Коли ж Ти, Боже, зжалишся над нами,
даси можливість тішитись синами?» –
заплачуть вкотре сиві матері…


6

Заплачуть вкотре сиві матері:
за правду нікому тепер стояти –
на сонце дивляться сини крізь грати,
згубивши істину в словесній грі.

Самозакохані, мов глухарі,
навчилися вони лиш токувати,
не бачать світу за порогом хати,
податися готові в лихварі.

Хто на Москву моливсь, хто – на Варшаву,
хтось обирав Христа, а хтось – Вараву,
а всім шинкар – горілку у відрі..

Діди – між тих, які співають хором,
а внуки вочевидь відчують сором
і заніміють у своїй журі…


7

І заніміють у своїй журі,
а дехто, може, витре зрадні сльози:
«Хто ми тепер – хохли чи малороси?
Де відповідь у нашім Букварі?..»

Не вдарили у дзвони дзвонарі,
а на Майдані вже – грудневі грози!
І відбулись різкі метаморфози –
всіх освітило золотом Зорі!..

Діждались благодаті врешті-решт,
бо дисидентів не чекав арешт:
тепер свободи більше, ніж доволі!..

Як талі води, плинуть щасні дні,
та очі в матерів ізнов сумні,
бо сплять синочки, втомлені від волі…


8

Бо сплять синочки, втомлені від волі…
О, скільки раз подібне вже було!
Немов снігами, часом замело,
тому свобода в нас – дитятко в льолі.

Зате завжди в святому ореолі,
немовби в янгола, її чоло.
Та берло їй змінили на верло,
при цьому звинувативши в розколі.

Бо правлять бал новітні феодали,
привласнивши казну і капітали,
а вбогий люд ковтає валідол.

Що стане краще, вже нема надії!
Даремно кличемо синів до дії:
вони проснуться і зведуть престол…


9

Вони проснуться і зведуть престол:
традиція віків – це культ особи…
В нас здавна ціняться не хлібороби,
а той, хто завше – щедрий хлібосол.

Із-за столів не кличуть до стодол,
щоб хтось з гостей взяв ціп хоча б для спроби.
І не тому, що гості всі нероби,
а просто гість – як гетьманський посол.

Прямуємо в грядуще за вождями,
які спроквола тішаться над нами,
бо гени їм заклав ще той Монгол…

Ми – вірнопіддані, хоч і голодні,
свою свободу втопимо в безодні,
щоби навіки збутися крамол…


10

Щоби навіки збутися крамол,
віддавна рідний брат ішов на брата
(на приклади історія багата,
як українця убивав хохол).

І не завжди нам пік серця глагол,
частіше в груди вгонили трійчата.
Ані присяжних вам, ні адвоката,
а вирок «трійки» – звичний протокол...

Феміді соромно: де суддів стид?
Бо їм народ – це юрмище сновид,
якими переповнені в’язниці.

Невже безбатченки на цій землі
і власного нещастя ковалі –
для духу пута викують із криці?..


11

Для духу пута викують із криці,
щоб замінити стлілі мотузки.
А потім заглядатимуть в миски,
немов прийшли вони із косовиці…

Літа свободі відкують зигзиці,
хоча здобута, кажуть, на віки…
То чим же провинилися батьки,
що в мулі їхні копанки й криниці?

За гріх якийсь дідів зреклась Покрова:
заполонила Січ чужинська мова
і лиш на свято чути рідний спів...

І хоч до неба зводяться собори
як символ віри й нашої покори,
Господь не завітає до рабів!..


12

Господь не завітає до рабів
в годину світлу другого пришестя:
поверне, не дійшовши перехрестя,
до наших найлютіших ворогів.

До недругів ми пошлемо послів,
щоб випросить шматочок благочестя,
а діждемось ворожого нашестя:
любов Господня часом – батьків гнів!..

І де звитязі взятися колишній?
Забути розбрат науча Всевишній,
та ми не чуємо тих віщих слів!..

Тому даремно стаємо на чати,
щоб Вершника Святого виглядати:
оброть апостол досі ще не сплів!..


13

Оброть апостол досі ще не сплів,
хоча віки вже канули у Лету,
а люди перетворюють планету
в ніким не бачений вселенський хлів.

Пора морям вже вийти з берегів,
і час на небі бачити комету,
оту вражаючу волхвів прикмету,
що Книгу доль узяв Збирач гріхів.

То, може, слід проснутися синам,
щоб зводити у власних душах храм,
на волю вийшовши з воріт темниці?

Бо від рабів відвернеться Господь:
дороги заболотить гниловодь,
ніхто не знайде у степах ослиці…
14

Ніхто не знайде у степах ослиці?
Немало в світі оцьому чудес!..
А може, чимось завинив прогрес?
Але ж і він – у Божеській десниці!..

На мене дивляться святі з божниці:
як раб помер – прокинувсь інтерес?
А ці прогнози – пережитий стрес,
якщо відкрились дивні таємниці,

що в кожному із нас сидить пілат
і не старіє давній постулат
про дух людський у Бога на контролі?

Мо’, відкриття втопити у вині?..
Від крові в горлі – солоно мені:
кристалик часу – наче щіпка солі…


15

Кристалик часу – наче щіпка солі.
Від сліз солона вже вода в Дніпрі.
І вкоськані вчорашні бунтарі,
бо як же без ярма в земній юдолі?

Немовби вітер у широкім полі,
заплачуть вкотре сиві матері
і заніміють у своїй журі,
бо сплять синочки, втомлені від волі…

Вони проснуться і зведуть престол.
Щоби навіки збутися крамол,
для духу пута викують із криці…

Господь не завітає до рабів:
оброть апостол досі ще не сплів,
ніхто не знайде у степах ослиці…

Кривий Ріг, 2007

Віталій СТАРЧЕНКО


ПРОМЕТЕЙ НА ХРЕЩАТИКУ

П о е м а
Телеграфні агенції світу, листопад, 1968 рік:
“Громадянин України Василь Макух, протестуючи
проти комуністичного тоталітаризму,
поневолення українського народу й агресії СРСР
проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт
самоспалення. Перед мужнім вчинком українця схиляє
голови світова спільнота”

1

Не сходе сонце тут і не заходе:
Лише полярне сяйво потайне…
Ще ти не весь отут, о мій народе –
Нехай тебе ся чаша омине…

…Світяться північні сови білі
І сніги, сніги – на безліч миль.
Де беруться силоньки у тілі? –
Розігнувшись, думає Василь.
Вирвуся чи ні із сяйва цього,
Опинюсь в повстанськім схроні я?
Покладусь на себе і на Бога:
Доля – йой, вигадлива іронія…
Може, й схронів тих уже немає,
Може, і смереки арештовані,
І душа нескореного краю
Не подасть вже вісточку мені…
Чим живуть ще люди в Україні –
Може, їх узяв голодомор
І лежать попухлі у руїні,
А над всім кривавиться кольор
Прапора кремлівських канібалів?

Як пече це душу і терзає…
Ліпше, мабуть, ці ведмежі далі,
Де я зими каторжні верстаю.

2

Від Раїни до Руїни вже ні кроку…
Де отамани, Сірки і Махни?
На шляхах боротьби бур’яни нівроку,
На шляху комунізму – пахани.
Зиркнувши, аби пахан не почув,
Питаємо себе: ми це, чи не ми…
Чи до Вкраїни колись докричусь
Із мерзлої тундри-тюрми?
Не докричались ні живі, ні мертві
До ненароджених… Чи й уродяться?
Щоб врятувати народ роздертий,
Їх мала б родити Богородиця.
Між тим у тундрі сьогодні Покрова.
А морози ж люті, як ті чекісти.
В “буржуйці” тліють сякі-такі дрова.
Як трохи зігрієшся – хочеться їсти.
Від холоду сам би в “буржуйку” вліз –
Згоріти б дотла в краю мерзлот…
Тундра за вікном. Далі ріденький ліс.
Гиблі місця. Край землі та підлот.
Зарано горіти. Вирвуся з аду! –
Чутки на зоні: в Кремлі “відлига”.
Микита рило совєцькому ладу
Підпудрив трохи, собі на лихо.
Живу, сподіваюсь, хоча без надії.
Мушу ще жити – життя за життя
Віддам, бо у цьому ідея та дія,
Задум і чин, і довічне злиття
З духом звитяги козацького люду,
Що небо Вкраїни зірками вкриває.
Я правду і кривду й тоді не забуду,
Коли моя плоть вогнем запалає.
А поки діждуся хрущовської “волі”,
Сховаю свій сум в сніговерть нерозтайну.
І дівчину стріну у каторжній долі,
В думках про Вкраїну мені одностайну.

3

Полярне сяйво над нами нидіє,
А в Україні саме весна…
Ясною панною назву вас, Лідіє –
Я ж галичанин. А ви ж бо ясна,
Ви ж бо як мальва – чічка Славути.
Ви розкажіть мені про Дніпро,
А я між тим з карпатської рути
Чаю зварю. Розкажіть мені про
Ваш запорозький давній звичай,
Про Надпоріжжя, про Січеслав…

Ліда зітхнула. Пригубила чай.
Що ви сказали? Який такий “слав”?
Край мій змордований геть.
Малоросів
Тупо виховують з нас комуняки…
Димлять заводи. Цвітуть абрикоси.
За містом степи. Степи та байраки…

Любий Василю! Я скоро звільняюсь.
Ждатиму. Ви ж не байдужі до мене?
Чуттів у неволі несміла зав’язь
Зросла в кохання до вас достеменне…

Василь пригорнувся. Сиділи. Мовчали.
Рукою шорсткою грів її руки.
І ніжним теплом чуття огортали,
Й тривожила душі близькість розлуки…

Згасав знесилено карбідний каганець.
Ізба світилась, нібито крижина.
Вже й на роботу, хай би йому грець –
Як мить одна зійшла нічна година.
Най, Лідо, вам щаслива ляже путь –
Звільняють мою чічку супостати.
Якщо й мені амністію дадуть,
Примчусь до вас, аби до шлюбу стати.
Примчусь до вас… таки у Січеслав.
Я вам до пари. Ви мені до пари…
Я вояк є. Та вас я покохав
Попри ідею, боротьбу і нари.

4

Невільна воля. Запорозькі Вольності.
І дивне селище із назвою Амур.
Де ж вольності? Одні лише фривольності
Сумнівних козаків і юних недоджур.
Гидкі розваги. Карти. Доміно.
Отак от і живуть нащадки славних.
Не так давно отут гуляв Махно
І Яворницький опочив недавно.
Що поробили з людом людолови! –
Дівчата ж гарні, хлопці поставні…
Але таки звелося до полови
Зерно, яке проклюнулось в Махні.

Дніпро, Дніпро… Я, син Галичини,
Твої пороги всі обцілував би.
Та де пороги? Де твої сини?
І де звитяги – задля волі – зваби?
Все мерхле тут. Похмільний чути чад.
Ножі блищать і матюки щомочі.
Але десь при Дніпрі співає гурт дівчат
“Засвіт встали … в похід з полуночі”.

А таки встануть, піднімуться засвіт –
Не вічно ж волі спати у хліву.
Вона почує той дівочий заспів
І розшукає нашу булаву,
Пожбурену у трави забуття…

Ти чуєш, Лідо? Маю я будити
Козацький дух і вільне завзяття,
Бо так зачахнуть люди й краєвиди.
Уже пора. Уже палає Прага –
Стріляють танки златомісту в очі.
Є дух, є чин. І є в мені відвага.
“Іду на ви” супроти поторочі

…Але піду з малої батьківщини.
Віват, мій краю опору і схронів!
Тут ще живе, не вмерла Україна,
Тутки я зовсім свій, а не сторонній.
Уклін низький тобі, Галичина,
Від Вольниці, яка давно невільниця…
Ще не скінчилась визвольна війна –
“Іду на ви”, а ти єдина спільниця.
Чолом вам, гори, янголи упівців.
Я вас побачу зіркою із неба…
Не можу жити у своїй криївці –
В смертельний бій веде душі потреба.

5

Амур вже не побачу. Сон його ума
Не спинить побутова різанина.
Амур одразу і сума, й тюрма.
Й хронічна престара провина
Перед дідизною і Мовою Дніпра…
Але ж які там кляті комуняки!
Вмирає мова під хмільне “ура”,
Й козацькі душі нібито заклякли.
Дими. Пісок. У душах. В кожнім оці.
Прикушені до крови язики…
Ну що ж ви, амурчани?
Що ж ви, хлопці?
Невже вам гинути манкуртами віки?
Ви східняки, авжеж… а я “бандера”.
Та ми одне – ми з вами українці!
Запам’ятайте: паща-ненажера
Кремлівських мурів у крові по вінця.
Пережувала паща Злату Прагу.
Палає смолоскипом в Празі Палах…
Ну що ж ви, козаки? Чи маєте відвагу
Заради волі на подібний спалах?
Немає козаків… Я спалахну один.
Замре уражений побаченим Хрещатик.
Бо має стати смолоскипом син,
Коли конає у неволі Мати…

Дружинонько, прости мені, пробач.
Нехай вогонь тебе хоч омине.
Спечи на поминок прісний калач,
Роздай сусідам тим, хто знав мене.
Простіть, сусіди… і синок, і донька –
Заради вас вмираю… догораю…
Бог не подасть із неба доленьку…
Лиш боротьба вас приведе до раю
На нашій, на таки своїй землі…
А я зробив, що міг… Сказав не все –
Бо ви малі… ви дуже ще малі…
Хай Україну Бог до щастя вознесе…

6

При домі двадцять сім палає досі
Василева душа на вулиці Хрещатик.
Та вогняна, глуха, самітна осінь
Поклала Прометеєвий початок
І рознесла по світу благу вість:
«Воскресло повстання за Україну!»

Ми гості на землі. Лиш той не гість,
Хто бореться за волю до загину.


м. Січеслав, листопад 2007


Леонід ЗАЛАТА

Леонід Дмитрович Залата народився 7 січня 1928 р. в селі Сиваському Генічеського району на Херсонщині. Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Працював в редакціях газет, у видавництві «Промінь», головним редактором Дніпропетровського обласного радіокомітету.
Прозаїк, автор збірок оповідань «Мальчишки» (у співавторстві), «Жили на світі дві подружки», «В один слід», «Ущелина синіх туманів» (у співавторстві), повістей «Обыкновенное дело» (у співавторстві), «Полум’я в степу», «Без особливих прикмет», романів «Далеко в Арденнах», «Вовчі ягоди».
Поет, автор поетичних збірок «Іду в небо», збірок «Рубаї», «Сполохи в імлі» (бібліотечка журналу «Січеслав») .
Січеславці вітають шановного старшого колегу з 80-річним ювілеєм. Читайте духовний «Заповіт» Леоніда Залати, написаний нещодавно, твір жартівливий і містично-філософський водночас, а також післямову до нього поета Сергія Андреєва.


ЗАПОВІТ
Сергію Андреєву

Як тільки буду там, а це вже скоро,
Одразу надішлю листа на інтернет.
Отож прошу посвідчення спецкора
На мій трансцендентальний пірует.
Ви скажете: це, діду, неможливо,
Заглянь у прошнуровані томи –
Історія не зна такого дива,
Хоча і пишеться цікавими людьми.
Я теж так думав, юні мої друзі,
Боявся, що й помру серед ілюзій...

Та ось недавно, в горобину ніч,
Коли з-за хмар іржали дикі коні,
Пробив мені шибки якийсь химерний сич
І примостивсь на мокрім підвіконні.
Очища чорні й круглі, мов колеса,
Їх зір пронизував мене, як гостре лезо.
Пташина голова жива чи нежива.
Мій гість заговорив беззвучно, мовчки:
У глибині “коліс” цвіли дзвіночки,
І з того цвіту я складав слова.
“Ти про теорію ймовірності щось чув?
Є на Землі й така архінаука:
Як випадковостей вполює досхочу,
Лише тоді в причинні двері стука.
Хто знає таїну великих чисел?
Теорія й сама заплуталась в собі.
В цієї пані я найстарший писар,
Та й то, бува, шукаю груші на вербі.
Я пробував нахабно махлювати
У підрахунках варіантів, будь-що-будь,
Але косміти, хоч і бюрократи,
Та хабарів ніколи не беруть.
У цих малят така нелюдська совість,
Що перед нею гнеться й випадковість,
Та сама випадковість, на якій
Започаткована причинність всіх подій.
Я знаю твою мрію, і тому я тут.
Вона здійсненна. Ждуть її віками.
Міст у незвідане. Космічний абсолют!
Ти закладеш в будову перший камінь.
Ймовірність – Люциферове лото.
Пекельна фішка випала на тебе.
Чому? Не зна й не знатиме ніхто:
Ні друг, ні ворог, ні Земля, ні Небо.
Та пам’ятай: я не даю гарантій,
Бо десь гуляє зграя “п’яних” квантів.
Мене боятися не варто. Я не сич.
Це антураж розгніваної ночі.
Я маю безліч несподіваних облич.
Я твій астрал. Розплющ, людино, очі...”

Те, чим я був, стрибнуло до двобою
Й зустрілось поглядом з самим собою...
Востаннє гримнуло, і вітер вщух,
Топтали землю коні на припоні,
Лиш краплі горобиного дощу
Яскріли іскрами на підвіконні.
Мій гість мов розчинився в пустоті.
Чи був, чи не було. А шибка ціла.
Забутий чайник булькав на плиті
І пахло так, неначе щось згоріло...
Я випив, обіймаючи подушку,
Те, що лукавий нашептав на вушко.
Наснились, мов для рими, пива бочка
І ніжно-біла гамівна сорочка.
Не знаю, де був сон, а де не сон,
Та вранці склав для вас оксюморон.
Посмійтеся. Люблю людей смішити.
Це правда. А вона найбільший жарт.
Мені пора. А вам ще жити й жити,
Допоки не помре від сміху “п’яний” квант.
Тепер я весь в чеканні і в надії,
Бо у безмежжі не існує меж.
Гість не обмовився про час події,
Можливо, й він у сумнівах.
Та все ж...
Якщо мій голос не прорветься звідти –
Його теорія глуха й німа.
Тоді живіть гріхами цього світу,
Бо потойбічного, безгрішного, нема...

Грудень 2007.


Сергій АНДРЕЄВ

Я НЕ ПРОЩАЮСЬ, А ГОВОРЮ «ДО СКОРОЙ ВСТРЕЧИ...»

Наша с Леонидом Дмитриевичем Залатой дружба началась довольно уникально. Лет семь назад мы столкнулись друг с другом в одном из магазинов города, где в удачно выбранный момент разговора он вдруг прочитал наизусть показавшиеся до боли знакомыми поэтические строчки. Не сразу, но сообразил, что прозвучали мои стихи из подаренного ему несколько месяцев назад сборника «Снижение снега». Подготовиться он не мог, так как встреча была совершенно случайной. Я стоял потрясенный. Ради таких мгновений стоит жить! К тому же, нельзя было не влюбиться в этого седобородого, благородного человека, прекрасного прозаика и поэта, тонкого переводчика, в том числе и моих стихов, мэтра современной украинской литературы, хотя себя таковым и не признающего. Его глаза излучали свет. Наступило взаимное притяжение, время неповторимых дискуссий и диалогов, скрашивающих однотонное существование.
И вот, как-то рассуждая про экзистенцию Слова, которое, даже будучи невидимым, «срабатывает» в нашем, недоступном для многих других видов внешнего воздействия, мозге, Леонид Залата обмолвился о роли подтекста в этом процессе. Через пару дней сказанное отозвалось во мне следующим стихотворением:
Леониду Залате
Подтекст – не то, что между строк,
Это – как корка и подкорка:
Ну, как ты растолкуешь толк…
Словарь толковый здесь без толку,
Что и эзоповский язык,
Поскольку выразить, скрывая,
Нельзя, пока ты не проник
Туда, где истина – немая,
Где вместо устной тишины
Молчанье вслух имеет место,
И не достигнуть глубины
В межстрочье скрытого подтекста…

Залата воспринял написанное с душевным трепетом, и мы сошлись на мысли: серые будни существуют из-за нехватки живого слова, редкого среди заполонивших мир окоченевших фраз и однотонно-стандартных выражений. И это уже более чем симптомы болезни под названием «примитивность». Для слов, не несущих в себе образной метафоричности, подтекст не нужен.
Вскоре Леонид Дмитриевич, будто в солидарность со мною, «выплеснулся» своим залатинским «Заповітом», где междустрочечная смысловая нагрузка ни в чем не уступает и завораживающей динамике восприятия беззвучного монолога «ночного гостя», и последующим рассуждениям того, к кому обращен данный монолог.
Система «открывать – скрывая» не очень дружелюбна к людям, поверхностно воспринимающим литературное произведение. Зато желающие увидеть в нем глубокий смысл теперь могут тщательно смаковать любую строчку шедевра Леонида Залаты.
И здесь лишь в одном не могу согласиться с Леонидом Дмитриевичем при раскрытии каждым из нас подтекста этого стихотворения. Он видит его как символ прощания, а я воспринимаю: «до скорой встречи…». И думаю, что прав. А впрочем, судите сами.

Декабрь 2007.

Петро ОСАДЧУК

Петро Ілліч Осадчук народився 2 грудня 1937 року в с. Острівець на Івано-Франківщині. Закінчив Одеський державний університет. Обирався депутатом Верховної Ради України. Працював секретарем ради НСПУ.
Поет, перекладач, критик, публіцист. Автор майже трьох десятків поетичних збірок, серед яких «Чуття єдиної провини», «Паранормальні явища», «Чорні метаморфози», та інші. Автор книги літературно-критичних статей та есеїв «Поезія – молодість душі».
Лауреат літературних премій ім. М.Островського, ім. В.Сосюри, ім. С.Олійника, ім. П.Тичини, ім.С.Руданського.

МИ ЖИЛИ В ЦІМ ЖИТТІ, ЯК МОГЛИ...

КОД

Ніби небо й земля, слова «мати» і «мат»,
Хоч у них за походженням спільний корінь.
Ніби в чомусь подібні людина й примат,
Та між ними – стовічний ланцюг перетворень.

Ми говорим, як дихаєм. Слово – це код.
Мова містить правічну моральну основу.
Свій характер і вдачу кожен народ
Споконвік переносить у ним творену мову.

Слово – звук, слово – подих. І радісний жест,
В слові – відгук грози і визвольної битви.
В слові – вроджена ніжність і бунтарський протест.
В слові – мука покути й тиха кротість молитви.

В кожнім слові – сакральне значення,
В кожнім слові – краса пізнавання.
Добрі люди кажуть: – До побачення!
Людоїди кажуть: – До с’єданія!

ХАОС ЯК ПЕРСПЕКТИВА БЕЗ ПЕРСПЕКТИВИ

(Метафоричний прогноз)

Скупані в зорянім молоці,
Діти Чумацького Шляху,
Катастрофи своєї творці
Йдуть без сорому і без страху.
Звіздарі, краснобаї, митці,
Закопавши у землю таланти,
За крайнебо ідуть, як Атланти,
Щоб там вийти... на манівці.
Линуть вигуки істеричні,
Гаснуть відблиски зір на лиці.
Сум і сутінки історичні –
Знайомі давно манівці,
Де буйним чортополохом
Проросла не одна епоха.
... Всі програми давно програли,
Ідеали за вітром розвіяли,
Рідне поле переорали,
Але нічим не засіяли.
Ще вчора такі культурні,
Ще зранку такі спортивні,
А їх змагають дурні,
Глуздові супротивні.
Не видно нового обрію,
Мінор із надривного крику.
Ангел вітається з коброю,
Щоб стати огидною пикою.
В дзеркалах іскряться дзеркала,
Папаха роздвоює плаху.
Не знаючи страху, Алла
Пляшку ховає в папаху.
Горобчик насіння лузав
До того, як сіяли сонях.
Відсутність здорового глузду
Веде у космічне безсоння.

ПОСЛАНЕЦЬ МАВЗОЛЕЮ

Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Підступний чорт навчив гидкого типа
В непевний час сум’яття і тривог
Брехать красиво, щоб мерзенна «липа»
Була, як правда, що послав нам Бог.
Підручний Партії, ретельний, як раніше,
Такий собі повік районний газетяр,
Сидить в партійній популістській ніші
Й роздмухує у жовтім політдомі жар.
Огидний тип, катастрофічно лисий –
Пустеля в круглоголій голові –
Всякчас вождям лизати дупи ласий,
Служить хоча б при саморобній булаві.
Не заїкнувшись,чорне називає білим
І ліпить тризуб до червоної зорі.
Цей тип гадає, що ми всі дебіли,
Що в нас не голови, а мертві ліхтарі.
Огидний тип з порожніми очима
І повним ротом підлої брехні.
У нього чорт постійно за плечима
Слова нашіптує брутальні і брудні.
Той ниций чорт – посланець Мавзолею,
В якому труп – «живіш за всіх живих»,
Що прагне править долею моєю
Й нових наслать на Україну лих.
Огидний тип прислужує, як може,
Можливо, в Мавзолей зібрався й сам.
Але ні Бог, ні вождь йому не допоможе,
Як суть його в одному слові – Хам.
Відкриє рота – звідти ллється лайка.
Язик у ярликах, весь «липою» облип.
Їй-бо, приречена та політична шайка,
В якої речником – огидний тип.
???
Чоловік народивсь і – нічого не сталось.
Лось біг лісом і чомусь-то не став лось.
Річка бігла згори донизу, оминаючи зелен-сад,
І не стала чомусь, не забагла вернутись назад.
Жив, як хотів чоловік – так уже довелося,
Лісом вольготно ішов – і підстрелив лося.
Русло ріки змінив, аби не змінить свою владу,
І річки не стало чомусь, і не стало того зелен-саду.
Раптом помер чоловік у похмурі часи, невеселі,
І поховали його у новій рукотворній пустелі.
Чому народився? Чому він пішов із життя?
Після нього буття знов вертається із небуття.

БАЛАДА ПРО КУЧЕРІ

Мій ровесник, старістю принижений,
Що йому продовжила до маківки чоло,
Мені каже: – Ти, браток, не стрижений,
Та й на взір не мудрагель зело.
Каже так, мов схрумав овоч кислий,
А мій чуб йому затьмарив світ.
Аби вгамувавсь хоч трохи лисий,
Йому тут же брякнув я в одвіт:
– Чуть давно від старших довелося,
Від поважних кавалерів у літах,
Що втрачають джигуни волосся
У п’янких жіночих подушках.
Саме тому я на зло всім лисим,
До звабливих красотульок ласим,
На зло – лівим і на заздрість правим
Залишаюся незмінно кучерявим.

ФРАГМЕНТИ
НЕВБЛАГАННОГО ЧАСУ

???
Оті прудкі, ще й звивисті,
як змії,
А ті неповороткі,
немов слони дебелі.
Та всі вони в політиці – повії,
Продажніші, як діти на панелі.

???
Самозакоханий брехун
Словами з меду і отрути
Перед товпою каже те,
Чого їй хочеться почути.
Словес красивих феєрверк
Слабоголових осяває.
Та штучне світло входить в смерк,
Коли туман з очей спадає.

???
І що б то означало?
Стає кінцем начало,
а те, що вік мовчало,
нестямно закричало, –
ще вчора незрівнянне
в покірному мовчанні,
сьогодні невблаганне
в скаженому кричанні.

???
Оточений кривдами зусібіч,
Я бунтую і прагну їх розметати.
А під сонцем свободи
Мій день, як ніч,
Де з набутків зростають утрати.
Обставлений щільно
Кільцем обставин,
Вперто рвусь я в небесну блакить,
Щоб збурити хмари і поміж проталин
Упіймати летючу мить.

???
Довкола повно типажів
І помітна обмаль облич.
Серед рептилій, гадюк і вужів
Не почуєш божественний клич.

???
Молода поетеса не просто була,
Вона небу й землі належала:
Свою сутність затято
Від-
Сто-
Ювала
І послідовно відлежувала.

???
Проблеми творчості і проблеми безсмертя
Залежать від співвідношення духу.
Поезія або проростає високою травою
На самотній могилі поета,
Або гине за його життя
В переповненому лігві
Добробуту,
Коли поет перебуває у розквіті сил,
Але більше любить життя,
Аніж високу поезію.

???
Поет і бізнесмен
Можуть ходити
Тими самими вулицями,
Стояти на тих самих майданах,
Сидіти в тих самих театральних залах...
Але лінії життя цих людей
Перехрещуються хіба що в ресторанах.

???
Під старою липою, на зеленій траві,
Він і вона, двоє молодих людей
Кохаються вночі. Виглянув блідий місяць
Із-за хмари:
– Гай-гай, чого тут за останні тисячу років
Не було в цьому гаю!..
Все минуло, а молодість не минає.
м. Київ, 2007

Микола ФЕДУНЕЦЬ

Микола Федорович Федунець народився 1 січня 1944 року в селі Сушівці Білогірського району на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету
ім. Т. Шевченка. Двадцять років віддав журналістській праці в редакціях районної та обласних газет «Життя і слово», «Подільські вісті» і «Ровесник». З 1986 по 2007 рік був головою правління Хмельницької обласної організації Національної Спілки письменників України.
Поет, прозаїк, автор більше тридцяти книг поезії і прози. Лауреат міжнародних літературних премій ім. І.Кошелівця та ім. Д. Нитченка, обласних літературних премій ім. Тараса Шевченка, ім. В. Булаєнка, ім. Г. Костюка, ім. Я. Гальчевського («За подвижництво у державотворенні») та інших. Заслужений працівник культури України.


КОЛИСЬ УЖЕ Я БУВ...


ЯК?

І як він складається, днів цих огром?..
Там ласка і сміх, там круті кулачища.
Дарма, що живеш терпеливо – кругом
Нових потрясінь підлаштована хвища.

Їдких суперечок гойдається дим,
І важко збагнуть стариганам сучасним,
Один чом із розкошів робиться злим,
А другий добрішає, ставши нещасним?


КОЛИСЬ...

Колись уже я був і жив у цьому світі,
Під ясенами й вишнями, поміж лугів і нив.
Господній жайворон співав мені в зеніті,
Коли спішив запричаститися нектаром жнив.

Мав руки, переповнені вогнем любові,
І ноги мав, що майже не торкалися землі.
На білім аркуші зими рядки святкові
Лишав подячно літу і турботливій бджолі.

Дружив із соняхами. Гарно нам велося.
Мережив у їх затінку свій мемуарний вірш.
Був рослим. І тужавим був, як сніп колосся...
І от – розсипався. Не стало мене в світі більш...

Колись уже я був і жив у цьому світі...

РЕАЛЬНІСТЬ

Вожді... Прилипайли... Раби...
Брехня... Слабкодухість... Гризіння...
Партійства... Злодійства... Гроби...
Хвальба... Потрясіння... Прозріння...

Підступність... Обмова... Сильце...
Страждання... Торговисько... Чвара...
І спроба второпати, це –
Дар Божий? Чи Божа покара?


ТАКА ПОРА

Поетам і собакам важче всіх.
Біду всіляку, змінення на гірше,
Буття, в якім за старшого батіг,
Вони сприймають завше найгостріше.

Поетам і собакам дуже зле.
Собаки тямлять все – сказать не годні.
Поети годні все сказать, але
Ніхто не хоче слухати сьогодні.


ГІДНІСТЬ

Не образь, не принизь, заступись за калік –
Це століть всіх завітне мірило,
Аби людям ішов їм одміряний вік
Мироносно, доладно і мило.

Ниють в кожного рани отримані, й ти
Правду пий із життя пракриниці.
Свою гідність людську під укіс не пусти.
Ну, а решта? А решта – дрібниці.


КАРТА УКРАЇНИ

Із шкільної лави
Запам’ятав я карту України.
Запам’ятав, як обличчя матері.
Відтоді,
Коли дивлюся на карту,
З неї в мою душу ллється світло.
Всі зображення можу пояснити.
Гора – то ненине засмагле чоло.
Озера – то її очі.
А численні дороги – то зморшки...
Карта наче жива.
Вона кличе до себе, як мати звала.
Припадаю поглядом
До рідного обличчя.


МИТЦЯМ-ПОБРАТИМАМ

Колір слову даєте, а фарбам – тепло,
Форму ж – мармуру, глині, металу...
День змарнів би без вас і йому на чоло
Хмаровиння безбарв’я лягало б помалу.

Тільки ж цьому не статися! З плину безсонь
Виринає прекрасне, сотворене вами.
Припадає утома вам часто до скронь
І незримі на серці лишаються шрами.

Та приходить світання, стає на поріг
І, завмерши, вдивляється в диво чергове...
Залишайтесь, братове, в творіннях своїх
І в Господніх реєстрах залишайтесь, братове.


СОСНИ У ХМІЛЬНИКУ

Стежками тихими і росними,
Ранкова сьома лиш мине,
Погомоніти йду із соснами
На низькогір’я осяйне.

В гурті їх, спокоєм наділенім,
В живиці пахощів м’яких,
Стаю просвітленим і зціленим
І не спішу на передих.

Зросли вони в куточку гойному,
Де тиші тепле розлиття.
Ходжу і настрій в царстві хвойному
Роздобуваю для життя.


ЛІКИ

Ох, ці нерви! Слів для них ласкавих
Більше вже, здається, не зів’ю.
... Спокій п’ю, настояний на травах,
Тричі в день по чайній ложці п’ю.
П’ю настій із лірики Сосюри,
Припадаючи всім серцем п’ю.
... І маліють прикрощі й зажури,
Душу залишаючи мою.


ДОЛЯ

За вікнами заметіль.
А в тихій кімнаті
Квіти ростуть.
Їм суджено жити й цвісти навіть зимою.
Стоять гурточком, дивляться на вулицю.
Одні в горщечках, інші у вазах.
Виглядають сонце.
Їм не знайомі ні шелест, ні вітер.
До них не заглядає бджола.
Ось пальма – всього з півметра.
А десь же вона хмару доторкує.
Ось кактуси – малі-маленькі.
А десь же вони – велетні.
Віднесли лелеки літо у ті краї.
І сниться квітам земля,
У яку предки їхні
Коріння пустили.
Далеко-далеко звідси...


ЩАСЛИВИЙ...

Не без причин, не без жалю
Ловлю себе на тому нині,
Що вже фіалки менш люблю,
А більш – кущі сумні, полинні.

П’янить не тьохкіт солов’їв,
А журавлів «курли» в узвишші.
Миліш не гомін ручаїв,
А озеро в оправі з тиші.

Чарує золото дібров,
А не зелений гай шумливий...
Щось загубив. А щось знайшов
І тим – хоч трішечки – щасливий.

м. Хмельницький, 2007

Володимир ЧУЙКО

Володимир Лук’янович Чуйко народився 1 серпня 1941 року в с. Жеребковому на Одещині. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету. Вчителював на Миколаївщині, служив у армії, працював у Державному комітеті у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі, у редакції журналу «Дніпро».
Поет, критик. Автор збірок поезії «Аксіоми землі», «Тихий вогонь», упорядник збірника «Іван Сірко», Антології української поезії «Книга про Матір». Лауреат премії ім. А. Малишка.

Є НА СВІТІ БОЖА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

???

Батьки мої, Параска і Лука,
Гучного слова не сказали зроду,
Не присягалися у вірності народу,
А працювали в полі до смерка.

Батьки мої, Параска і Лука,
Коштовностей блискучих не надбали,
По парі хромових на празник мали...
А скарб єдиний – совість нелегка.

Батьки мої, Параска і Лука,
Ніколи на ставку не загоряли,
Мене малого дуже дивували,
І пам’ять ця тепер мені гірка.

Батьки мої, Параска і Лука,
Не мандрували, вам скажу нарешті.
Щоправда, тато був у Будапешті,
От тільки добирався пішака.

Батьки мої, Параска і Лука,
У телевізорне віконце заглядають,
А спогади поволі пропливають,
Мов надвечірня степова ріка...


ВИСОКИЙ ДЕНЬ

У День високий незалежності Вкраїни
Я випадково мимо проїздив
Російського посольства в Україні.
І радість невимовна огорнула
Моє побите, зранене єство.
Хай чорний песимізм нас б’є навідмаш,
А все-таки стоїть ошатний офіс –
Як визнання камінне, наче доказ,
Що речовим в юриспруденції зоветься!
Ви чуєте, Тарасе, й Ви, Франко,
І Ви, стражденна Лесю Українко?
Так, є на світі Божа справедливість –
І кров, і сльози не пролиті марно.
Тож будемо не скиглити в зневірі,
А працювати, щоб така от радість
Когось зігріла років через сотню...


ОДА КИЄВУ

Радію Києву, радію
І, вдячний, добре розумію:
Мене Господь обдарував
Тим, що киянином я став.

Радію Києву, радію,
На схилах древніх молодію
І тішуся таким добром –
Життя прожити над Дніпром.

Радію Києву, радію,
Хрещатик, Лавру і Софію,
Їх велич ніжну і красу
У серці трепетно несу.

Радію Києву, радію,
Що словом рідним володію.
Ходив по Києву Тарас,
Це пам’ятаю повсякчас.

Радію Києву, радію,
Свою краплину, як умію,
Та неодмінно оддаю
В скарбницю, Києве, твою.

Радію Києву, радію.
Нехай маленьку, а подію
Святкую, Дніпре, неспроста –
Спіймався лящ біля моста.

Радію Києву, радію.
Любов, і віра, і надія,
І мудрість, а не каламуть
Хай осіняють його путь.

Радію Києву, радію,
І, вдячний, добре розумію:
Мене Господь обдарував
Тим, що киянином я став.


???

Був час,
Коли я хотів випити море.
Був такий час,
Коли я не мав часу,
Щоб поговорити з мамою.
Був такий час.
Був час,
Коли я комусь заздрив,
Не відаючи,
Що там ще більше бридні і хаосу,
Ніж у мене.
Був такий час.
Був час,
Коли я жадібно діставав книги,
Щоб їх потім ніколи не читати.
Був такий час.
А тепер немає у мене
Ні мами, ні часу.
І моря мені не випити.
Залишилися одні книги.
Такий настав у мене час.
БАЛАДА ОДНОГО ГОЛОСУ

Звичайнісінький день
у великому місті.
До видатної співачки
Приїхала хвора свекруха,
Бабуся сільська, спрацьована,
З руками, немов граблі.
Співачка з м’якою жорстокістю
Сказала:
«Ой, мамо, пробачте,
Петро у відрядженні нині,
Вертайтесь собі у село.
А він як повернеться, мамо,
Пришле вам, їй-богу, пігулок...»
Потьопала баба –
Уламок
Якихось часів допотопних.
І треба ж поткнутись до сина,
Коли помирати пора...
А як під соборне склепіння
Голос полинув співачки,
У залі ніхто не помітив,
Як йому важко летіть...
Усі милувались красою
Барвистого тону співачки.
Та голосу стало кривдно:
«Колись і мене забудуть,
Якщо надірвусь чи трісну...»
Співачка, мов паска, сіяла
У променях слави своєї.
А голос набрав розгону,
Щоб вирватися на волю.
Десь на вокзали полинув
Шукати бабусю стареньку,
Шукати зневажену, рідну,
Шукати безсмертну бабусю,
З руками, немов граблі.


???

Для утвердження тоталітарного режиму
Ти оддав свою дубову риму
Й липову патетику також.
Що була то вимушена лож –
Нам тепер роз’яснюєш, Пілате.
Лож то лож, але яку оплату
Мав ти у застояні роки
За свої лукаві книжечки!
І в новому часі ти прижився,
Легко помінявся, мов умився.
Очі сяють – викапаний чорт.
Ти зберіг найголовніше –
Свій комфорт.


???

Все одно ми ніколи не забудемо
Твоїх полум’яних слів,
Якими ти,
З професійним знанням сценічних ефектів,
Виторговував собі –
Не одну премію,
Не одну цяцьку на груди,
Не одну путівку.
О, як ти оспівував братерство!
О, як ти круточоло мовчав!
О, скільки наподорожувався
Країною розвинутого соціалізму,
Закладаючи не одну словесну цеглину
У бутафорську споруду виняткового щастя.
І як же спритно
Ти перегримувався
У руйнача власної споруди.
І все одно
Ми ніколи не забудемо
Твоїх полум’яних слів.

???

Висить крючечок металевий
В спілчанській залі на вікні.
І атрибутик цей дешевий
Таке щось збурює в мені.
О скільки слів тут відгриміло –
Клятьби, надії, гіркоти.
Воно ж висить, як і висіло
В сназі дрібненької мети.


УКРАЇНА

Пір’їна, кураїна і руїна.
Костенко Ліна. Пісня солов’їна.
Дніпра життєдаруюча судина
І моря Чорного розбурхана рівнина.
Ланів широких далеч безгомінна,
Пісень краса щемливо-злотоцінна.
В липневе надвечір’я запах сіна
І мова невмируща і нетлінна.
Непримиренність розбрату зміїна
У зверхників, дурніших від поліна.
Повзти до когось тягне на колінах –
Це наша вдача схарапужено-уклінна.
Це споконвічна яничарська піна,
Та станемо на ноги неодмінно.
Ми лагідні, в нас доброта незмінна.
Хай твердість додається їй камінна.
Любисток, материнка і хвоїна –
Це наша доля, наша Україна.


???

У час розквітання травневих садів
Онук на колінах у мене сидів.
І після численних брошур і томів
З онуком я дещо в житті зрозумів.
І так мені файно. Така ліпота
Старого непотреба огорта.
Ну що ж, хай непотріб, а все-таки, все ж
Недаром на білому світі живеш...


???

Твоє ім’я цвістиме
На моїх устах
І в останню мить
А потім
Квітка твого імені
Літатиме
Над жилками стежок
Якими я ходив і був щасливим
З тобою.


14 13

© Січеслав 2004–2008