проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Людмила КРАСИЦЬКА

Людмила Олександрівна Красицька народилася у місті Майкопі в Адигеї. З 12 років проживає в столиці України. Закінчила Київський політехнічний інститут, за фахом – радіоінженер. Працювала провідним конструктором в Інституті радіоелектроніки ВО ім. Коро-льова. Закінчила вищу школу журналістів. Від 1992 року – президент Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Шевченка. Автор поетичних збірок “Причастя”, “Листопад тисячоліття”, “Тут, на нашому кутку”, низки шевченкознавчих статей, співавтор книги “Гілки Шевченкового роду».

ЧЕРЕЗ ПОРОГИ ДО ХОРТИЦІ
Спогади

Так уже сталося, що шість останніх років життя мого дядька, правнука Т.Г.Шевченка по сестрі Катерині, письменника Дмитра Филимоновича Красицького промайнули в усій своїй повсякденності на моїх очах.
Вірніше, так уже мені пощастило.
Пощастило, бо й сам він був особистістю непересічною, і вік свій прожив у вирі подій непересічних. Та й оповідачем був неабияким – артистичним, з тонким почуттям гумору.
Про що тільки не довелося мені від нього почути. Про зустрічі з Лесею Українкою і нареченою Т.Шевченка Ликерою Полусмак, із Задонським та Маяковським, про його арешт 1937 року і про відчайдушний візит до Сталіна з клопотанням повернути в Україну захалявну книжечку свого прадіда та багато іншого.
Щоразу під враженням від почутого я гаряче заводила мову про нагальну потребу не зволікати записати і видати усе те багатство. У відповідь на що Дмитро Филимонович хіба лагідно всміхався. Певно, він і сам це добре розумів, однак за іншими клопотами не встигав. 1989 року його не стало. Та полишилися деякі окремі коротенькі нотатки, вдалося покласти на папір дещо з почутого від нього і мені.
На разі хотілося б ознайомити читача з однією із найяскравіших сторінок життя Дмитра Красицького, що полишила незабутній слід у його душі та пам’яті, до спогадів про яку він звертався дуже часто, невтомно переповідаючи ті давні події як у родинному колі, так і на широку аудиторію. То були його спогади про доволі тривале й близьке спілкування з видатним вченим-подвижником, людиною- легендою ще за життя Дмитром Івановичем Яворницьким.
Їхнє знайомство відбулося 1924 року. Офіцер Червоної Армії Дмитро Красицький (по закінченні історичного факультету Київського університету рекрутовано до армії) в складі 89-го Чонгарського полку по кількох місцях бойових дій проти формувань Махна опинився в місті Катеринославі (від 1926 р. Дніпропетровськ). Опікуючись питаннями ліквідації неписьменності серед військових, він нудився своїми службовими обов’язками і мріяв про повернення до цивільного життя та про роботу за фахом.
Природно, що при першій же нагоді він відвідав дуже популярний тоді на Катеринославщині знаменитий «музей Поля» й, захоплений дивовижними колекціями, став його завсідником і майже щотижня, ще задовго до відкриття музею, долучався до чималого гурту, поміж якого зовсім невдивовижу були люди в селянських свитах або кожухах.
Тут варто зазначити, що поширена в народі назва «музей Поля» стосувалася Катеринославського музею старожитностей, заснованого коштом середнього достатку поміщика Олександра Поля. Останній заповів його місцевій громаді. З 1902 року музей очолив Дмитро Іванович. Протягом більш ніж двох десятиріч ученому вдалося створити унікальну за своєю науковою цінністю експозицію. Закоханий в українську історію, захоплений музейною справою, Дмитро Іванович залюбки проводив екскурсії особисто. Власне, заради саме таких його екскурсій їхали, йшли пішки, часом здалеку, численні відвідувачі.
– Одного разу, під час подібної екскурсії, – розповідав Дмитро Филимонович, – хтось звернувся до мене на прізвище. Яворницький вмент стрепенувся, швидко відшукав мене в гурті, поцікавився: а чи, бува, я не родич відомого художника Фотія Красицького? Я відповів, що доводжуся йому небожем. «Отже, виходить, що Ви правнук Тараса Шевченка по поетовій сестрі Катерині!» – вигукнув він, і усі подивились на мене. Відтоді, завжди, коли я приходив до музею і зустрічав там Дмитра Івановича, він неодмінно знаходив час на бесіду зі мною, – додає Дмитро Филимонович. Його зосереджене обличчя вияснюється, молодшає, і я відчуваю що враження від тих зустрічей не померхли з роками, й він гордий із того, як і колись, замолоду.
Та за мить мій дядько замислюється, поринувши у загадковий, недосяжний для мене світ минувшини, і з якимось жалем додає: – З чого б не розпочиналась наша розмова, Дмитро Іванович звертав її на музейні справи, на проблеми наукового вивчення української історії та культури. Найулюбленішою ж його темою завжди полишалася Запорозька Січ. Краще за нього ніхто з учених її не знав і досі не знає…
– А знаєш, як Дмитро Іванович розшукував експонати? – раптом хитро всміхається Дмитро Филимонович. – Така винахідливість!
І він розповідає, як вчений заохочував до таких пошуків людей: – Кожен, хто приносив якусь старовинну річ, отримував перепустку на безкоштовне відвідування музею. А під найбільш цінними експонатами вказувалися ще й прізвища дарувальників. Яворницький дуже тішився цим своїм винаходом, адже той сприяв залученню великої кількості бажаючих допомогти в збиранні експозиції. Власне, саме те їхнє відчуття причетності до великої справи і піднімало музей до рівня загальнонародного.
Пам’ятав Красицький з розповідей Дмитра Івановича такий випадок.
Якось із віддаленого села придибав до музею вже немолодий селянин. Один із багатьох володарів перепустки. Придибав, та й одразу до кабінету Яворницького. Увійшов, сором’язливо тупцює біля дверей:
– Ось… хотів ще раз поглянути на старовину козацьку нашу… так воно теє… оно що случилося…
Простягнувши руку, він розтулив жменю і показав якесь паперове лахміття: – Чи бува не можна ще одного такого написати?
Виявилося, що за сорок верст дороги до музею чоловік і незчувся, як стер у кишені геть на шмаття свою перепустку.
– Чого ж не написати? Напишу, напишу… – одразу згодився вчений. – Але, може, ви, як вдруге надумаєте прийти, то що-небудь пошукаєте для музею?
– Воно то є… я б і цього разу приніс, так не подужати, важке…
– А що ж воно таке – важке? – загорівся Яворницький.
– Та баба кам’яна у мене в перетиці… Стоїть аби дітей сусідських лякати…
Так одна з найцікавіших скіфських стел із селянської садиби, де її пристосували у господарстві, потрапила до музею.
Безумовно, Дмитро Красицький був правий, коли зазначав одержимість Яворницького в пошуках експонатів музею. Вгледівши щось цікаве, він буквально втрачав спокій і вже не міг вгамуватися доти, доки не заволодіє тією річчю. Історії придбання деяких експонатів, почуті мною від дядька, більше скидаються на легенди.
Так, переконавшись остаточно, що ні в який спосіб не вмовити князя Урусова віддати до музею родинну реліквію, якою той пишався перед своїми гостями – козацький жупан часів Запорозької Січі, він випросив той одяг начебто для наукового дослідження. І зустрівся Урусов зі своєю реліквією вже в музеї, у відділі Запорозької старовини. Жупана прикрашав підпис: «Дарунок князя Урусова». Його сіятельству полишалося хіба що руками розвести.
Не в менш лукавий спосіб придбав Дмитро Іванович для музею ще один із раритетів – справжні козацькі червоні штани, в які любив виряджатися та видавати з себе хвацького запорожця такий собі поміщик-меценат на прізвище Магденко. Володар розкішних шароварів був охочим до доброї чарчини, чим і скористався Яворницький, коли той панок напідпитку заснув. Він «позичив» у нього козацьку реліквію, натомість підклавши звичайні в «дудочку» штани. А музей знову поповнився ще одним експонатом із підписом: «Дарунок пана Магденка».
Доводилося моєму дядькові бувати і вдома у професора. Він з приємністю згадував, як щедро пригощали його в тій господі, як, угледівши його ще здалеку, Дмитро Іванович голосно гукав дружині: – А ну-мо, Серафимо, швидше вари борщ – до нас Дмитро Красицький прямує, – і, щиро радий гостеві, поспішав назустріч.
У тих розмовах зі своїм дядьком я цікавилась геть усім, і зовнішнім виглядом Дмитра Івановича, і рисами його характеру.
– То був особливий, незвичайний в усьому чолов’яга, – відказував Дмитро Филимонович, – емоційний, худорлявий, дуже рухливий. Цілеспрямований до самозабуття. Дарма, що вже давно ходив із ковінькою, бо дуже хворів на ноги ще відтоді, як у 90-х роках побував у Туркменістані, куди його було вислано за неблагонадійність. І хоча біль у ногах завдавав йому чимало прикрощів, він не любив про це говорити. Коли ж хто-небудь необережно виявляв стурбованість його блідістю, відбувався жартом: – «То це мій улюблений колір!»
Відзначав дядько і надзвичайну артистичність вченого, його властивість перевтілюватись під час проведення екскурсій, виступів, лекцій. В такі миттєвості голос Дмитра Івановича набував особливої виразності, тембру, бринів ніби натягнута струна, очі іскрилися, розповідь рясніла жартами, дотепами, прислів’ями, кумедними бувальщинами і навіть міцними козацькими примовками.
– Е-е-е, це зовсім не ті екскурсії, що тепер… Саме тому люди любили відвідувати їх. І він про це знав, намагався проводити їх сам, хоча колектив у нього також був чудовий.
І Дмитро Филимонович перелічував прізвища так, ніби по тому не поминуло близько 70-ти років: – Археологи Гуслистий, Рудинський, Добровольський, Білий, фольклорист та етнограф Кравченко, художник Строменко, ну і славетний Сластьон – художник, мистецтвознавець, етнограф.
Вкарбувалися назавше у пам’ять мого дядька й слова Яворницького як вислід із його численних мандрівок вкраїнськими селами, власне, завдяки яким і вдалося підняти великому вченому неймовірно потужний пласт фольклору та лексикографії: – «Якби ви лише знали, що за люди зустрічаються в наших селах! А скільки усього знають! Де вже нам із вами до них. Їм би вченими бути, а вони хрестиком розписуються… В одній родині я натрапив на бабусю, котра знала стільки казок, що не вистачить ні паперу, ні сил усе списати. У неї був ще й дідок. Такий собі, звичайний на вигляд. Мовчун великий. Коли ж я його розговорив, то що не слово – то цілий рядок у словникові, який я саме тоді укладав. Аж дві сотні карток списав! Та ще й старовини різної не один зошит. А то, було, зустрілася в однім селі бабуся. Старенька зовсім, однак голосу не втратила, чудово співала. Понад сто пісень, яких раніше ні від кого ніде не чув, записав від неї. Не баба, а мішок золота! Живий фольклор! Взагалі, скажу вам, нема нікого і нічого мудрішого і дотепнішого од народу. Отак поговориш із простою людиною й неначе сам чистішим, розумнішим станеш».
Отак, епізод за епізодом, поступово вимальовувався в моїй уяві образ унікальної особистості вченого. Але найсильніше враження справили на мене спогади Дмитра Красицького про його мандрівку під орудою Яворницького Дніпровими порогами до серця Запорозької Січі – острова Хортиця.
Зачинав він цю свою улюблену оповідку здалеку:
– Років зо три, як ми були знайомі… Я давненько чував, що Дмитро Іванович час від часу водить екскурсії на Хортицю, але ніяк не наважувався напроситися. Допоміг випадок.
Видалася чергова вільна неділя. Стояв теплий літній ранок. Сонце вже запалило золотом бані Преображенського собору на Соборній площі, тепер це площа Жовтневої революції. Бадьоро, у доброму настрої, я перетнув майдан і підійшов до музейного подвір’я. Музей містився в одноповерховій, але чималенькій, в стилі класицизму, будівлі. Людей зібралось чимало. Одні стояли купками, розмовляли, інші блукали поміж кам’яних баб, яких тільки на подвір’ї розташувалося близько шістдесяти. Я теж почав прогулюватись поміж них, але невдовзі зупинився біля одного з гуртів, де точилася жвава розмова про скіфську культуру, і приєднався до неї. Ми й не помітили, як підійшов оточений відвідувачами Яворницький. Енергійно змахнувши рукою, він запросив усіх до музею.
По закінченні екскурсії Дмитра Івановича закидали запитаннями, і лишень тоді я втямив, що той гурт, до якого я вранці пристав, це сільські вчителі історії та української літератури. Вони звернулися до вченого з уклінним проханням зробити їм екскурсію по Дніпрових порогах до Хортиці.
Дмитра Івановича вмовляти не довелося, він одразу погодився і взявся підраховувати кількість бажаючих. Вгледівши мій благальний погляд, зарахував і мене.
Через тиждень, ще вдосвіта, я пішки біг десять верст до села Лоцманська Кам’янка, де на березі Дніпра було призначено місце збору.
Зібралися вчасно.
Яскрава червона стрічка вже оперезала зі сходу небосхили. Ще трохи, і на обрії з’явиться золота маківка сонця…
Обвівши нас прискіпливим поглядом, Дмитро Іванович якось вельми серйозно поцікавився, чи всі ми виконали його пересторогу – не вживати і не брати з собою оковитої. І лише після того, як задовольнився відповіддю, попрямував до лоцманів, що купкою стояли осторонь і стиха перемовлялися між собою. По тому, як вони зустріли професора й говорили з ним, було помітно, що для них він є людиною авторитетною і водночас своєю.
Незабаром нас запросили сідати на дуба – великого човна на шестеро веслярів. Місце за веслами кожному лоцман вказував особисто.
– Щоб усе добре сідало, а все зле тікало, – сміявся Дмитро Іванович, пояснюючи нам давній лоцманський звичай – власноруч розсаджувати людей. Останнім у човен сів він. Власне, і не сів, а став перед нами, злегка спираючись на ковіньку.
Зайняли свої місця і лоцмани. Один коло ґирлиги і двох весел – попереду, другий – біля стерна.
Пожвавлення, збудження, передчуття чогось особливого, незвичайного опановувало нас усе сильніше. Ми й незчулися, як наш дуб вийшов на фарватер Дніпра.
А сонце підбивалося все вище і вище. Тисячами дрібних люстерок замерехтіла велика вода. Дмухнув в обличчя вологий легкий вранішній вітерець. Вірилося і не вірилося, що нарешті здійснюється моя давня мрія – проплисти порогами, відчути подих Запорозької вольниці і постати віч-на-віч із грізною стихією самому, як те легко й просто робили відомі своєю надзвичайною відвагою наші прадіди-запорожці.
Дмитро Іванович почав розповідати…
Перші промені сонця падали на його бліде обличчя, воно полум’яніло, очі запально блищали, худорлявий професор видався молодим. І знову, як завжди, усі зачаровано ловили кожне його слово.
В уяві виникали колоритні постаті колишніх лоцманів… Я неначе бачив їх – розважливих, кремезних, з пишними чорними вусами, у широких синіх штанях, підперезаних зеленими пасками, у чистих, білих, мов сніг, святочних вишиванках, що необмінно вдягалися перед виходом на пороги. Так вони впевнено і весело, ніби на якусь прогулянку, виходять на герць зі смертю, а зазнавши невдачі, стрімголов без жодного вагання кидаються у шалений потік рятувати людей, які тонуть.
Я слухав Дмитра Івановича, і мимоволі спадало на думку, що та ж сама гаряча, нуртуюча козацька кров тече в серці й нашого, не по роках невтомного, завзятого проводиря…
А він уже повертав нам із небуття, підводив з руїн стародавнє запорозьке місто Самарь із Мазепинською Новобогородицькою фортецею та Пустинно-Миколаївським монастирем, від яких зосталися тільки щербаті залишки товстих стін, давно порослі бур’янами.
Небавом, після Новомосковська, на нас чекав перший поріг – Кодацький.
Дмитро Іванович обернувся до правого берега.
– О-о-он де стояла знаменита Кодацька фортеця… Побудував її ляхам Боплан 1635 року. Та повсталі козаки на чолі з Сулимою майже відразу її й зруйнували. Коли ж по трьох роках поляки її відбудували, коронний гетьман Конецпольський пихато запитав козаків латиною: «Ну, як вам Кодак?» На що сотник Чигирина Богдан Хмельницький м’яко відповів гетьманові тією ж латинською мовою: «Що руками робиться, те руками й руйнується…» Через чотирнадцять років Хмельницький вибив їх звідти! А он піднімається вгору битий шлях. То стародавній поштовий тракт. Саме ним 1843 року їхав на Січ Тарас Григорович…
Я дивився на курний шлях. Лишалося зовсім небагато – уявити поруч із візником невелику кремезну постать свого прадіда…
Перший поріг поминули напрочуд легко. Нашого дуба кілька разів хитнуло, понесло швидше і… чотири лави порогу довжиною у три чверті версти лишилися позаду.
Невдовзі пройшли і другий, Сурський поріг. Цього разу дуб таки дав кілька відчутних сторчаків, затим вирівнявся і вільно понісся за водою. Це остаточно піддало нам хоробрості. Усі весело почали цікавитись найнебезпечнішим із порогів – Ненаситцем, на що Яворницький розповів нам про свою першу мандрівку порогами. Про незграбний і хисткий у порівнянні з нашим дубом пліт, на якім йому тоді довелося йти, про велику кількість люду, що гинув на його очах разом із плотами, особливо на Ненаситці.
– От який він, цей Ненаситець. І хоча лоцмани називають його ще Дідом, та він таки ненаситний і є! Варто трохи загавитися, чи вітру наскочити зненацька, як вмить об каміння… у тріски! Сьогодні, здається, вітру немає, тихо. Та й посудина ця добре тримається в каналі порогу. Гадаю, все буде гаразд.
На третьому, Лоханському, порозі дуб набрав такої швидкості, що дух перехопило. Та Дмитро Іванович ніби і не помічав порогів, і, орієнтуючись довкола, як справжній лоцман, невпинно знайомив нас з місцевістю – усілякими скелями, балками, островами, навіть камінням, що погрозливо вищірялося з води.
– Запам’ятайте, хлопці, між першими трьома порогами відстань ніби кимось навмисне розділена на рівні частини, приблизно по три версти між ними, – звертає він нашу увагу на те, чого б ми самі ніколи, безумовно, не помітили. Я те зауваження добре тоді запам’ятав. – А он попереду, ліворуч, з’явився Мурашиний острів. Свою назву він одержав завдяки неймовірній кількості мурах, що розвелися на ньому після того, як вирубали ліс.
Дмитро Іванович пильно вдивляється у добре знайомі йому блакитно-зелені обриси Задніпров’я, у темну смугу берегів, у острови та каміння, що швидко рухаються нам назустріч, промовляє їхні назви, немов зустрічається зі старими добрими друзями, і розповідає, розповідає… Його обличчя, завжди спокійне, а чи не суворе, виглядає майже ніжним.
А Дніпро то розширюється, і тоді його течія стає повільною, розлогою – минаємо черговий забір, яких тут доволі, то знову стискає непокірну воду граніт берегів, і вона набирає швидкості.
– Оті брили, що так низенько насупилися над водою, це острів Стрільний. Попереду за забором два великі чорні камені, бачите? Один під лівим берегом, другий під правим. Богатирями звуться.
І він розповідає легенду про походження назви цих каменів, що нагадали мені просто дві добрячі копиці сіна.
Опісля четвертого – Звонецького або ж Княгининого порогу в чотири лави усім нам враз стало якось моторошно – як не храбруй, а попереду вже Ненаситецький… Його глухий, потужний, звірячий рев долинув до наших вух ще заздалегідь, і зрадливі мурахи побігли під сорочками, треба гадати, у багатьох із нас. Кожна мить невідворотно наближала дуба до порогу. Дехто мовчки почав роззуватися, скидати одяг. Та ніхто з того не глузував, адже було моторошно усім. Лише Дмитро Іванович неначе не чув того ревиська й продовжував про щось бадьоро говорити, однак його слова майже не пробивалися до нашої свідомості крізь усе тужавіючу кригу страху.
Нас несло все швидше і швидше.
Один тільки погляд на те гостре, вкрите білою піною каміння, що повсюди стирчало з-під води, яка кипіла і без вогню, як усе моє єство неначе зависло над безоднею поміж життям і смертю.
Запам’яталось: змертвілі, злякані постаті. Білі, мов крейда, обличчя сусідів. До болю, до судоми мої пальці вчепилися в колоду дуба. І лише лоцмани спокійно, зосереджено вдивлялися у це нуртуюче пекло. Перший, на носі, вправно відштовхувався ґирлигою від здоровенних каменюк, що кожної миті поставали на шляху, другий – міцно тримав стерно, яке так сильно теліпало, що видавалося годі його втримати у руках. Страшне напруження лоцманів видавали хіба що їхні паруючі, немов у лазні, сорочки.
А рев продовжував зростати, хоча, здавалося, куди далі? Усе довкола ревло так, ніби враз загарчали тисячі величезних казкових драконів. Дуба неймовірно смикнуло якоюсь шаленою силою, але швидко відпустило. Ще кілька напружених секунд, і все скінчилося, немов і не було нічого. Тільки тут ми помітили, що й Дмитро Іванович зовсім спокійний – на обличчі його немає й сліду хвилювання. Він навіть усміхається!
– Найстрашніше місце на порозі оце Пекло… Попавсь у Пекло, буде тоді холодно і тепло, говорять бувальці.
Ми обернулися назад у тому напрямку, куди вказував професор і побачили вкриту великими бульбашками та піною воду, яку по-зрадницьки розтинала могутня скеля. Не вірилося, що ми спромоглися усе те обминути і вціліти.
– То що, братці, страшненько таки було, га? – в очах у Яворницького застрибали задерикуваті вогники. – Ото, як сидіти вдома, то й пригодоньки не спіткаєш, і серце в грудях спокійно калатає, а тут, бач, дванадцять лав проскочили! Більш такого на нашім шляху вже не буде, але заспокоюватись рано – різне трапляється, можна і на рівному впасти…
Швидко позбувшись переляку, невдовзі ми знову уважно слухали Яворницького. Досить небезпечні пороги – Вовнигівський або Онук-поріг, Будилівський, Лишній пройшли відносно спокійно і вже почувалися ніби бувалими мандрівниками. За порогом Лишнім Дмитро Іванович спрямував лоцманів до берега. І досить вчасно. Небо швидко вкривала важка темно-бузкова хмара. Дніпро загрозливо похмурнів, по воді побігли брижі… Здалеку долинули розкати грому.
– Ач, як гогонуло! Дощик таки уперіще… – зауважив хтось із товариства.
– А що воно за слівце таке – го-го-ну-ло? – жваво відгукнувсь якийсь дотепник.
– А ото таке слівце, – перехопив жарт Дмитро Іванович, – лежить собі дід на печі, а за вікном дощ так і січе, блискавиці небо на шматки розтинають. Тут і грім… Як гогоне! А дід як пер…не! А баба й каже – оце грім, так грім!
Вибухнув дружний регіт. Неочікуване нами таке «наукове» тлумачення народного слова внесло відчутне пожвавлення. Дмитро Филимонович й тепер, через стільки років, весело сміється з цього нехитрого жарту, який я так і не наважилась випустити з цієї розповіді, аби не втратити колориту особистості великого вченого, котрий, гадаю, аж ніяк не потребує мого захисту отаким методом святенницької стерилізації.
– Дощ уже ось-ось мав обрушитися на наші голови, проте ніхто не турбувався з цього приводу – покладалися на «Чортову хату» – печеру, яку пообіцяв показати нам професор. Старий лоцман спритно керманив туди, куди вказував Дмитро Іванович. Там, у гирлі балки Вільної, на березі, понад самою водою стирчало якесь дерево. Коли нарешті дісталися суші, хмара остаточно вкрила все небо, і нас почали лупцювати великі рідкі краплі. Ми поквапливо припнули свого дуба до дерева, яке виявилося осокором, і почали енергійно дертися крутим берегом угору до печери, що знаходилася зовсім поруч.
Печера являла собою кам’яну природну, або ж видовбану людиною ще за кам’яного віку, чорнющу від диму заглибину з масивним козирком, що звисав над нею. Висота входу була невелика, десь до двох аршин, і, входячи, усім довелося нахилятися. Сховавшись від негоди, що вже розходилася в повну силу в десяти кроках від нас, ми почали оглядатися довкола: печера виявилась досить просторою – завширшки до двох саженів, глибиною до чотирьох. Всередині кам’яна стеля підіймалася куполом, і той, хто був понижче, міг випростатись на повний зріст. Врешті, стояти не було ніякої потреби – на підлозі, на піску та попелі лежало чимало крупних каменів, валялись усілякі примосточки.
Під захистом прадавньої схованки ми почувалися так затишно, що за обідом та розмовами незчулися, як скінчилася злива. Дощ ущух, але ми все ще сиділи та всією громадою з’ясовували, яке відношення до чортів має ця печера, у якій за припущеннями Дмитра Івановича ще 15 – 20 тисяч років тому мешкали первісні люди. І Яворницький розповів одну з багатьох легенд, які нам довелося почути в цей день, про походження назви печери.
– Надумали чорти оселитися в печері. Але тут надійшли люди та й питають: А що це ви тут робите? – Гніздо собі мостимо, – відповіли чорти. – Яке гніздо? Тут ціла хата вийде! – вирішили люди та й вигнали чортів з печери. Сама тільки назва од них лишилася. Одначе, з того часу який би чорт Дніпром не валандався, а своєї хати не помине. І коли хто з людей натрапить тут на чорта, то вхопить його за хвіст і викине геть. Власне, тепер тут і безхвостих вистачає… Любителями природи себе називають… Такий часом лемент підіймуть, стільки бруду натаскають, що де вже там справжнім чортам з ними тягатися!
Отак, не полишаючи «чортячої» теми, бо ж розпочалися навіть змагання в обізнаності щодо різновидів цього романтичного сімейства, ми рушили далі в дорогу.
– А бува ще й чорний, рудий, рябий…
– І цапиний, і з поросячим рилом…
– А оцей – дідько тебе вхопить? Тобто – дідько!
– Біса забули?!
– А чорт-товчун, що на горищі товчеться?
Дмитро Іванович слухав нас і усміхався у свої козацькі вуса, а коли ми остаточно в цій темі вичерпалися, додав: – А такого чули? – чорт-куцак, що в шкоді був і хвоста позбувся. Ото чоловік поїхав собі до млина, а чорт тим часом шасть до його жінки. Чоловік же з півдороги вернувся, бо забув мішки на борошно, та й застукав чорта в хаті. Схопив сокиру зарубати його, та відхопив лише хвоста. Відтоді він і безхвостий.
Спокійна, шовкова вода, ніби і не було тільки-но грози та бурі, несла нашого човна далі, до Хортиці.
Наближався дев’ятий поріг – Вільний. Дев’ятий і останній.
– Місцеві називають його Гадючим, – пояснив Яворницький. – Можливо тому, що поруч лежить Гадючий острів. Острів, колись вщерть вкритий величезними деревами, давно голий, вкритий хіба що трухлявими пеньками, в яких повно гадюк.
За якихось півхвилини ми нарахували на Вільному шість лав і відразу потрапили у вузенький прохід – Вовче Горло, з якого дуб вийшов на велику загату біля правого берега.
– А зараз на власні очі побачите найвужчу частину Дніпра, – попередив Дмитро Іванович, – відстань між берегами – на політ стріли.
І справді, за наступним звивом ріки темні скелі берегів стрімко злетіли догори, подалися одна одній назустріч, стиснули у своїх обіймах швидку норовливу воду.
– Оце і є старовинна переправа Кічкас, яка слугувала людям одвіку. Певен, ще задовго до часів Київської Русі нею користувалися кіммерійці та скіфи. Згадується в літописах і річка Кічкасівка, що колись текла з Татарії і впадала у Дніпро. Цим місцем цікавились усі, хто досліджував минуле. Свого часу побували тут і Лясота, і Боплан, і Рігельман, і Зуєв… Власне, кожен, хто мандрував порогами, Кічкаса не поминув. До речі, коли Боплан досліджував у цьому місці Дніпро, то звернув увагу на отой просторий відлогий ріг на правому березі і провістив, що коли-небудь на нім виникне місто. Як бачите, тому віщуванню справдитися не судилося. Катерина, знищивши Січ, пороздавала козацькі землі не лише своїм коханцям та фаворитам, а й іноземцям. Оце якраз – німецька колонія у тридцять шість хаток, що рівненько вишикувались одна за одною і створили усього одну вулицю. На відміну од нас, у німців немає звичаю розбудовуватись та ділити садибу поміж нащадками. Отож, як започаткували два століття тому селище на тридцять шість родин, то й досі тридцять шість хат стоїть.
Швидко зникає з очей за наступними звивами розлогий Кічкас. Дмитро Іванович спрямовує човна до лівого берега: – Вважайте, що звідси, з “Попелища Сагайдака” і розпочинається Хортицька Січ.
– Нарешті!.. – Ми з натхненням завеслували, поспішаючи дістатися берега…
Та не поминуло нас при перших кроках по тій священній легендарній землі й деяке розчарування. Надто вже мало лишилося довкола від славної, і не такої вже й далекої, минувшини! Хіба що широченні, глибокі ями з-під козацьких куренів, які давним-давно пообсипалися, поросли травою та чагарником і, здавалося, усіма покинуті, тепер сумно засвідчували, куди власне ступає людська нога…
А Дмитро Іванович поспішав. Від залишків козацького житла він тяг нас далі, до критого дубовим лісом урочища.
– Сагайдак… Сагайдачний… – вголос розмірковував він ідучи, звертаючись до нас або й до себе. – Ну хто тепер може визначити походження назви цієї місцевості, га? Чи вона від Петра Конашевича, чи від того звичайного запорожця на прізвисько Сагайдак, що за переказами старих людей, жив тут уже після того, як Січ сплюндрували!
Крізь пропахлий прілим листям затінок діброви професор вивів нас на узвишшя – чи то ріг, чи скелю. Звідси відкривався чудовий краєвид – неозорі простори степу. Колонія Кічкас. Північна частина острова Хортиці. Усе лежало перед нами як на долоні. Тут же, на скелі (узвишшя те виявилося таки скелею над Дніпром), що мала назву Середньої, ми почули від свого проводиря цікаве свідчення місцевих старожилів. Виявляється, ще в тридцяті роки минулого століття можна було побачити на ній «Люльку Сагайдака» – величезний камінь, схожий за формою на здоровенну люльку з чубуком та притичкою.
– Я ж застав тут лише кам’яне ліжко або крісло, висічене, за легендою, також для Сагайдака. Теж чимале, воно мало дещо нахилену площину завдовжки в людський зріст, та видовбані заглибини під ноги і голову.
Про подальшу нещасливу долю ліжка Сагайдакового ми вже дослуховували в човні. Мусили квапитися. Усі наші поривання пристати ще й до наступної скелі зі смішною назвою Дурна та двох інших на ймення Стоги Яворницький відхилив. І мав рацію – день спливав швидше од Дніпрової води, і часу в нас лишалося обмаль, бо кожен мусив наступним ранком стати до своєї роботи.
Пам’ятаю хіба, як зовсім ненадовго ми все-таки відвідали один із трьох каменів-скель – Стовпів. Саме третій – Диван. І справді: на цім камені ми побачили найсправжнісінький диван. Щоправда, кам’яний та завеликий. Дмитро Іванович повідав нам, що, за легендою, на нім сиділа сама Катерина друга. Та найцікавішим на Дивані виявилося видовище, що неочікувано відкрилося нашим очам з висоти: Дніпро, тут значно ширший і спокійніший, різко розтинався на два річища вимріяною нами Великою Хортицею, і вона, така спокусливо близька і гарна зі своїми загадковими стрімкими берегами, тепер уже повністю заволоділа нашою уявою.
– Хортиця! Пливемо швидше до неї! – почали квапити найнетерплячіші. Тут нам раптом відкрилась дивна властивість Дивану. Гучні вигуки поверталися до нас відлунням. Звук не лише підсилювався, а й зберігав характерний тембр голосу. Гукнеш басом – відлунить тобі басом, гукнеш дискантом – у відповідь дискант.
Спускалися до дуба зі скелі іншим боком і побачили камінь з великою, близько двох метрів у діаметрі, заглибиною. Сферична форма тієї заглибини була досить-таки правильною, а поверхня зовсім гладкою – часом не штучна?
– А оце вам і «запорозька миска»!
– Чом запорозька миска?
– Бо за переказами з неї їли запорожці цілим кошем. Влаштовувалися довкола, виймали з-за халяви свій найголовніший «струмент» – дерев’яну ложку та й заходились один поперед другого сьорбати куліша. Хто ж часом позбувся власної ложки або кому біля миски місця не вистачило, – того пригощали з громадської, із держальцем «усього» в три аршини – встигай лише ковтати!
До Хортиці підходили правим рукавом річки, тобто Річищем. Дмитро Іванович повідав нам, що за часів Київської Русі від острова відходили княжі дружини на битву з татарами, і що тоді він мав іншу назву – Варязький, і що, нарешті, існує гадка: буцімто колись острів був часткою материка.
– А о-он щілина на горі у схилі берега. Бачите? То вхід до печери. Місцеві називають її Змієвою, бо там водяться змії. Печера всередині досить велика, в ній ще донедавна можна було знайти різні речі запорожців.
Нарешті! Нарешті ми стоїмо на землі першої прославленої Січі Запорозької. Час і тут так само, як на «Попелиці Сагайдака», наклав свій відбиток. Від куренів лишилися вже знайомі нам збур’янілі ями. Втратили поважний вигляд і колись потужні фортифікаційні укріплення. Колись високі вали, широкі та глибокі рови, такі, що кінь, потрапивши до них, так і гинув, не в змозі вискочити, тепер остаточно занепали – обсипалися, поросли калиною, колючками, ліщиною.
Проте укріплень на острові було чимало. Вали тяглися через острів галявинами, лісом, яругами. Ми вражено слухали Дмитра Івановича, що оперував такими подробицями, цифрами, знанням усіляких тонкощів щодо подібного роду споруд, нібито усі ті кутові квадратні редути, довжелезні окопи, курені будувалися саме під його орудою.
– Спочатку засипали в гармату відро пороху, потім клали каміння або вилиті із заліза круглі, як опука, ядра, підносили вогонь, і… Вже тільки їхній посвист у повітрі наганяв такого жаху на ворога, що той біг, немов заєць!..
Неподалік від берега, у невеличкій балці професор відійшов од укріплень і зупинився: – Ось на цім самім місці був колись цвинтар. Я ще встиг його побачити. Дерев’яні хрести… Бо кам’яні – то привілей козацької старшини. І капличка стояла. У капличці тоді вже нічого не лишилося. Козаки ж тримали там хрести, ікони, корогви. Капличку ту певно люди розібрали на паливо… Загалом тут, на північній частині острова, я нарахував колись чотири цвинтарі. Могили на них, головним чином, були загальними. Виняток становила старшина. Її ховали окремо.
Що відчували ми на тій землі, на козацьких могилах? Важко тепер пригадати… Пам’ятаю хіба, як охоплені усвідомленням того, де власне ми стоїмо, чиї останки лежать під нашими ногами, принишкли, стояли й слухали мовчки. Кожен, звичайно, думав своє. Уявляв своє. Та, певно, було тоді і щось спільне у наших почуттях. Чи не туга по нашій непересічній, але захланній історії, чи не гордість за цю історію й жаль, що могили, козацькі пам’ятки покинуто напризволяще, і вони просто гинуть на очах?.. Проте ми були молоді, а молодим, як відомо, оптимізму не позичати, до того ж і часи були оптимістичні, тому й вірили, що все це тимчасові труднощі й усе відродиться. Та чи й могли ми тоді думати інакше?
Далі, вглиб острова Дмитро Іванович твердо відмовився нас вести, бо сонце торкалося небокраю, отже мали якнайскоріше вертатися. І чим швидше, тим краще. Але ми нізащо не погоджувалися на це. Бо ж як? Побувати на Хортиці і не побачити на власні очі легендарного дуба? Дуба, про якого світом шириться поголос, що саме під ним козаки писали отой відомий лист турецькому султанові?!
І ми таки умовили професора.
Дерево виявилося завеликим навіть для нашої гарячої уяви – затінок від його могутньої, у 18 стовбурів, крони сягав до 40 метрів у діаметрі. За словами Дмитра Івановича, а він-бо знав те достеменно, дубу буде років сімсот – вісімсот.
– Під ним сиділи ще стародавні слов’яни. Побували під ним також і Ласота, і Боплан, і Тарас Шевченко. Мені самому пощастило не один раз тут заночувати…
Невдовзі нас знову м’яко гойдала Дніпрова хвиля. Попереду зворотний шлях на ті ж самі вісімдесят верст, що ми так легко поминули у першій половині дня, але тепер уже проти течії. Тож на весла налягали щосили. Аби підбадьорити нас, дещо притомлених з незвички, Дмитро Іванович затягнув стару козацьку пісню, не пригадаю вже яку, і ми відразу її підхопили. Денна спека мало-помалу спадала, від річкового простору повіяло прохолодою.
Першого порогу досягли досить швидко. Човна довелося перетягати по камінню старим бурлацьким способом. Відтак і мандрували – де веслували, а де тягли дуба линвою.
Яворницький продовжував розповідати про балки, печери, села, повз які проходив наш шлях. Тоді, 1927 року, за кілька місяців до закладки Дніпрогесу, він уже знав про цей проект і розповідав нам.
До сутінок, не звертаючи уваги на втому (та й чи наважився б хто на неї жалітися, коли прикладом невтомності був сам Яворницький), ми встигли оглянути ще одну печеру.
Печера ця знаходилася поблизу великої скелі – Дзвіниці, яка дійсно скидалася на дзвіницю. Звалася вона Школою – всередині на її станах було намальовано червоною фарбою великі літери: Е, И, Т, Н, М та інші. Літери ці одразу впадали в око з темряви провалля, куди ми пропхалися крізь невеликий отвір у камені. Але не заради отих літер, написаних, зрозуміло, найостаннішим часом, затяг нас сюди професор. Колись печера слугувала притулком нашим дуже далеким пращурам. За свідченням історика Новицького, у пліснявих закутках цієї таємної схованки місцеві жителі ще на початку минулого століття знаходили бронзові наконечники стріл.
Печера була досить високою і розтиналася на два вузьких тунелі або ходи. Один із них, з небезпечно глибокою розщелиною під ногами і занадто вже вузький, вів кудись у темряву. Другий – ширший, тягнувся похилою стежкою униз до берега. Саме ним і вивів нас до човна Яворницький.
Майже поночі підійшли до села Військове, що стояло понад лівим берегом, зовсім неподалік від Ненаситця. Здавалося, опісля такої напруженої подорожі тіло і мозок волають лише одного – впасти і заснути. Але то був би не наш Дмитро Іванович, якби не використав ще одну чудову нагоду почастувати нас оповідками про Січ, цього разу з вуст народних, і не влаштував усе товариство на ночівлю до стареньких діда з бабою, які з діда-прадіда вважалися на селі січовиками.
Даремно мостилося для нас у клуні свіже сіно, яке ще дихало п’янкими степовими вітрами, бо майже до перших півнів сиділи ми на призьбі під хатою і з цікавістю слухали переповіді стареньких. А з першими променями сонця наш дуб уже штурмував Ненаситець.
Коли ж нарешті на обрії забовваніли солом’яні стріхи Лоц-Кам’янки, села, де, між іншим, майже кожен тоді був спадкоємним лоцманом, нам стало трохи сумно. Подорож добігала кінця… Чудова, незабутня подорож.
– Ну от! Здається, усі живі-здорові… Нікого нечистий не вхопив на порогах, – задоволено усміхався Дмитро Іванович у відповідь на нашу щиру дяку за мандрівку. І, мабуть, не я один у тій хвилі подумав про себе: от якби знову трапилася нагода здійснити таку екскурсію!
Як не дивно, але для мене це бажання здійснилося. Ще п’ять разів я спускався порогами разом із Яворницьким. І кожен раз це була нова яскрава подорож. Однак враження від тої, першої, запам’яталися найбільше…
Впродовж розповіді про ті давні пригоди, про самого Дмитра Івановича, в мого дяді поступово зростало хвилююче радісне піднесення. Він ніби знову і знову повертався у вир тих давніх подій, знову їх переживав. Ті почуття передавались і слухачеві, збуджували його уяву.
Сподіваюся, що хоча б деякою мірою автору цього нарису вдалося передати настроєву тональність, притаманну оповідачеві, та додати кілька штрихів до портрета великого вченого.


14 13

© Січеслав 2004–2008