проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Тетяна АНАНЧЕНКО,
член НСЖУ, лауреат премії ім. К.Паустовського


ЙОГО НЕЗЛАМНИЙ ГОРДИЙ ДУХ
(на 70-річчя Василя Стуса)

Зникла тайна моєї з’яви,
Відіснився світ марноти,
Тільки чорна кирея слави
Неприкаяно світом летить.
У Свят-Вечір мого народу
Звідтіль, де ні сліз, ні бажань,
Вам звістую про РАДІСТЬ ПРИХОДУ
І ВІДХОДУ за вічну грань.
Євген Сверстюк
Він прийшов у цей світ у ті січневі дні, коли в українському народі з давніх-давен віншується одне зі славних свят. Як співають ото у колядці: “А що другий празник – Святого Василя…”. Тому й назвали Семен та Їлина Стуси свого сина Василем.
Майбутній поет народився у селянській родині у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, але дитинство і юність його пройшли на Донеччині, куди сім’я мусила переїхати і на заробітки, і ховаючись від репресій (на батька було написано донос). Там, на Донбасі, хлопець закінчує середню школу зі срібною медаллю, у 16 років стає студентом Сталінського тоді, нині Донецького педагогічного інституту, студіюючи українську мову, літературу, історію. Після закінчення вузу вчителює у сільській школі на Кіровоградщині, потім — служба в армії. Після демобілізації повернення на Донбас, у Горлівку, де знову навчає учнів української мови та літератури. І саме тоді приходить поезія, приходить його, Стусова, Муза. «Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього», - зробить пізніше запис Стус. Любов до поетичного слова поєднується із прагненням до самовдосконалення. Саме тоді приходить захоплення творами Бердяєва, Гайдеггера, Камю, Шестова, німецькими класичними філософами, В.Стус ґрунтовно студіює Спінозу, Гегеля. І це «простий учитель», який викладає у російській школі Горлівки, живе і працює у російськомовному середовищі, почасти агресивно налаштованому проти усього українського.
8 грудня 1962 року стався випадок, який багато в чому вияскравлює і характер Василя Стуса, і його громадянську позицію. Він із своїм колегою Василем Шиманським зайшов до робітничої їдальні, яка знаходилася неподалік школи. В.Шиманський звернувся до працівниці з проханням дати йому обід, звернувся українською мовою. І раптом - дикий галас одного із шахтарів, який з матюками накинувся на колегу Стуса: «А нам наплевать, что они учителя, это бандеровцы, мы их в 45 не убили, сейчас добъем!».
Ця сутичка викликала відповідну реакцію Стуса. І в той же вечір він пише:
Ти що казав? Зараза - що казав?
Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла,
Ти обіцяв - навіки зав’язав
Біль-білий день, що й світу вже не видно?
…Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України...
Фашист червоний, землю забереш
і на платформи - в болота сибірські
Людські кістки - на добриво візьмеш.
Ти що казав - ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?
Я ворог - так. На полум’ї тортур
Мене огнем осяло зненавиди.
Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,
Я, ворог твій, - тобі мурую мур
імперії. Стараюсь до пропасниці,
закручений, як равлик, в ревматизм,
Точу пісок, вишукую, як трясці,
Для тебе золота. На твій не комунізм...
У цій поезії - увесь Стус - непримиренний, безкомпромісний, запальний. В той же вечір він пише листа Андрієві Малишку, у якому ділиться з уже знаним поетичним авторитетом наболілим: станом української поезії і, головне, - української мови. «... У нас немає майбутнього, - пише В.Стус. - Коріння нації - тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі наші канали русифікації».
Стусові не дає спокою думка: «На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі - одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити...».
Певно, у цьому і причина того, що він у січні 1963 року звільняється зі школи і їде до батьків у Донецьк. Працює на одній із шахт Донецька, згодом - літпрацівником газети «Социалистический Донбасс».
У травні 1963 року доля заносить Василя Стуса до Одеси. І це коротке перебування (семінар тривав усього місяць) у місті біля моря повернуло життя Василя в зовсім інше русло.
У цьому році в Одесі, в Будинку творчості письменників, на Дачі Ковалевського, відбувався республіканський семінар творчої молоді, на який з багатьох куточків України з’їхалися понад двох десятків молодих поетів та прозаїків. Секцію поезії вів критик Віктор Іванисенко, а прози - Борис Буряк. Брав участь у семінарі й Олесь Гончар. Збереглася фотографія учасників семінару, на якій Василь Стус сидить біля Олеся Терентійовича. Слухачами семінару були Микола Вінграновський і Борис Нечерда, Володимир Яворівський і Анатолій Бортняк, Дмитро Шупта і Володимир Міщенко, Станіслав Реп’ях і Богдан Горинь, та інші молоді митці, які згодом сильним струменем улилися в українську літературу. Як згадував колишній учасник семінару донеччанин Василь Захарченко, «...семінар був чудовий, вільний від ідеологічних хрущовських настанов... Майже всі учасники семінару, а нас було понад двадцять чоловік, стали потім членами Спілки письменників». До Василя Стуса придивлявся Микола Вінграновський, кажучи, що таких типів, які нагадують і Кармалюка, і гайдамаку, і запорожця в бою, не вистачає українському кіно (сам Віграновський уже добре знав, що таке кінематограф, бо зіграв у фільмі “Повість полум’яних літ” за сценарієм О.П.Довженка роль Івана Орлюка).
Серед присутніх був і київський скульптор Володимир Сорока. Він, згадує В.Захарченко, також придивлявся до Василя Стуса, а потім, принісши з берега моря пластичної глини, десь за півдня і за один сеанс виліпив його погруддя. «Василь написав чудовий вірш про це, про свої відчуття під час ліплення скульптури, коли народжується в тебе перед очима з глини твій двійник. І розказував про це відчуття якось незвично, глибинно, як про небуденне явище у своєму житті. Сорока відлітав із скульптурою на півдня раніше нас. Коли ж ми підійшли в Одеському аеропорту до каси після обіду, то касирка відразу впізнала Василя по тій скульптурі, хоч перед її очима за ці півдня промелькали тисячі облич. Але ж таке обличчя не можна було загубити серед найбільшого натовпу».
Так, Василь Стус мав своє обличчя і свою позицію у житті й мистецтві. Певно, тому відомий критик і літературознавець Віктор Іванисенко саме тут, на семінарі в Одесі, і запропонував Василеві Стусу вступати до аспірантури.
У серпні 1963-го він успішно складає іспити, і його зараховують аспірантом кафедри теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Тема дисертації аспіранта В.Стуса визначилася так: «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)». Почався київський період життя Василя Стуса.
У Києві він, окрім навчання в аспірантурі, активно займається громадською діяльністю. Він стає членом Клубу творчої молоді, до якого входили художники Алла Горська й Опанас Заливаха, поети Іван Світличний та Василь Симоненко, критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба та Михайлина Коцюбинська, а очолював його Лесь Танюк. Ця творча молодь протестувала проти активної й цілеспрямованої русифікації українського суспільства, проти цькувань української інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання. І самі члени клубу першими ж і стали жертвами новітніх репресій: підступно була вбита Алла Горська, пам’яті якої Василь Стус присвятив поезію «Ярій, душа, ярій, а не ридай», загнані у табори Іван Світличний та Євген Сверстюк, був тяжко побитий працівниками органів журналіст “Черкаської правди”, широко знаний не лише в Україні, а й далеко за її межами поет Василь Симоненко, який дуже скоро після цього згасне, як свіча, від раку нирок, спровокованого тими травмами, які він отримав. Переслідувань зазнали й інші члени цієї спільноти. Не оминула сія чаша й Василя Стуса. Він, тоді вже знаний поет, поетичні добірки якого з’явилися у журналах «Зміна», «Дніпро», у газеті «Літературна Україна» із напутнім словом Андрія Малишка, напише наукову роботу «Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави», присвячену аналізові творчості Павла Тичини, яка згодом інкримінуватиметься Стусові як антирадянська.
Безкомпромісний і запальний В.Стус не до вподоби керівництву Інституту літератури, очолюваному «чорним академіком», «соціалістичним гуманістом» Миколою Шамотою, про якого свого часу Станіслав Тельнюк у вбивчому вірші «Забувайте українську мову!» написав:
Нам би всім умів, як у Шамоти,
От тоді б ми всі сказали дружно:
«Украинська мова? Мы не против.
Только больше нам ее не нужно!»
І шукається привід для виключення з аспірантури. Ним стає відомий випадок, що стався 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» у Києві під час перегляду кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Підтримавши І.Дзюбу, який звернувся до присутніх із закликом протесту проти репресій, що розпочалися по Україні, Василь Стус висловив свою громадянську позицію. Стуса негайно викликають до керівництва Інституту і вимагають пояснювальної записки. У ній він, зокрема, пише: «У суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників і потім, після виступу І.Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І.Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічі з авторсько-акторською групою фільму. Були шалені вигуки: «Це провокація», «Це брехня», «Тут не місце...» і т.д. І тоді я не зміг стерпіти.
Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж - щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб можна було не реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи - я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчання є злочином». Цю позицію В.Стуса розділили і В’ячеслав Чорновіл, і Михайлина Коцюбинська, й Євген Сверстюк, і Зінаїда Франко та інші.
В.Стуса виключають з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу...». На цьому наказі В.Стус напише свою «резолюцію»: «Ознайомився. Хай це буде на вашій громадянській і партійній совісті». Відтак він намагається знайти роботу, але марно. Звідусіль - із держархіву, із будівельної бригади, із проектно-технологічного об’єднання, із конструкторського бюро - його негайно звільняють із формулюванням - «не за фахом». Якийсь час він працює кочегаром Українського НДІ садівництва. Про це він напише так:
Прости мені, недільний мій Хрещатик,
Що, сівши сидьма, ці котли топлю.
Є якась фатальність дат і цифр. 4 вересня 1965 року - виступ В.Стуса у київському кінотеатрі «Україна». 4 вересня 1985 року - загибель у карцері мордовського табору ВС 386/36. Рівно двадцять років, день у день... Якими ж вони були, ці двадцять років, для Василя Стуса ?
Перші сім років існування без улюбленої праці, наукової роботи, без поезії - його не друкують. Інколи під псевдонімом, завдяки друзям, з’являються його переклади. А його уподобання, як свідчив сам Стус, - це Гете, Рільке, Унгаретті, Квазімодо...
Десь, певно, в один з таких тяжких днів до нього приходить відчуття свободи, за яким – позапростір:
Утрачено останні сподівання,
Нарешті вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
Безжально спалюй дорогі листи
І вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
Свій найчистіший горний біль, - пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
Бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже – гибій. Отоді вже – гибій,
Простуючи до смерті навмання.
Цей вірш-передчуття справдиться, але трохи згодом.
10 грудня 1965 року Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх - інженером конструкторського бюро Антонова, й вона до кінця його днів стане дружиною страдника й дружиною-страдницею. Ця тендітна жінка візьме на свої плечі й виховання сина, й допомогу й підтримку чоловіка як на волі, так і незабаром у тюрмах, таборах та на засланні.
12 січня 1972 року його буде вперше заарештовано. Під час обшуку вилучать майже усе, написане ним за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, переклади, прозові твори, багато книжок із власної бібліотеки. 7 вересня йому пред’являть звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді». І головним доказом його «антирадянськості» стане поезія «Не можу я без посмішки Івана», присвячена вже заарештованому Іванові Світличному, та «Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави». В.Стуса засуджено до 5 років перебування у таборах суворого режиму та 3 років заслання, яке він відбуватиме на Колимі - на руднику Матросове Магаданської області, де добувають золото.
Поет тяжко переживає розлуку з рідною Україною:
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
За поданням Генріха Бьолля у 1978 році Василя Стуса приймають до PEN-клубу (а він у цей час на Колимі «із нор золото виносить…»). Тяжка, виснажлива праця, постійне нервове напруження підірвали його здоров’я, і тяжко хворий, відбувши повний строк, Стус у серпні 1979 року повертається до Києва. У цей час тут розгромлено Українську Гельсінську групу, заарештовано й засуджено до розстрілу її лідера Левка Лук’яненка. Василь не стоїть осторонь — він активно включається у роботу цієї правозахисної організації. За ним установлюється нагляд, а вже 14 травня 1980 року — новий арешт. На цей раз йому інкриміновано листи до засуджених Левка Лук’яненка, генерала Петра Григоренка, ізольованого у Горькому Андрія Сахарова тощо. Вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання, а також великий грошовий штраф — судові витрати.
Прощаючись із дружиною, Василь скаже: «Такого терміну я не витримаю». Але ще п’ять тяжких років він тримався. Колись у поезії «Зимові дерева», яка так і не побачила за життя Стуса світу в Україні, а була опублікована за кордоном, поет написав:
Ходи сюди і научайся мовчки
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим — і смерть зустріти.
За Стуса починають боротьбу, переважно за кордоном. Андрій Сахаров у 1980 році звертається до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод голів держав — учасниць Гельсінського Акту: «... Так життя людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність і неконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусові — ганьба радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нової ганьби?
Я закликаю колег Василя Стуса — поетів і письменників у всьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса...»
Та репресивна система діяла по-своєму. У табірному зошиті В.Стус запише: «Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають — яка вона вже є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас».
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
але перейти – не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмульгаю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.
У пермському таборі усе йшло до фатального кінця. Позбавлення побачень із дружиною і рідними «за порушення режиму», принизливі обшуки по 5-6 разів на день, вилучення написаних віршів (скільки ж їх згинуло у безвісти, як обікрадено нашу душу без тих Стусових поезій!), створення постійних конфліктів за допомогою карних злочинців — і за все — карцер, карцер, карцер!
У 1985 році голова PEN-клубу Генріх Бьолль висуває творчість В.Стуса на здобуття Нобелівської премії. Як відомо, ця премія присуджується лише живим митцям. Отож перед репресивною системою постала проблема: що робити з незламним і непокірним політв’язнем Кучинського табору в Мордовії Василем Стусом? Його треба буде або випускати (такий прецедент уже мав місце, коли у 1936 році Гітлер був змушений випустити з концтабору письменника Карла Осецького, коли той став лауреатом Нобелівської премії), або…
28 серпня 1985 року Стус оголосив смертельну голодовку. В ніч з 3 на 4 вересня 1985-го його не стало. Як було сказано в офіційному документі від 17 жовтня цього ж року - довідці про смерть: ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда. Стус пішов з життя нескореним і незламним. Уночі, потай, незважаючи на телеграму дружини з проханням не ховати Василя до приїзду її і сина Дмитра, Стуса поховали на кладовищі села Копальне у могилі під номером 9...
Я прийду на Свят-Вечір між люди,
Білим птахом до вас прилечу
В рідну хату – вже що там не буде,
І від стовпчика “дев’ять” втечу.
Не добувши п’ятнадцяти чорних,
Понад темний тунель і шмон,
Де ревуть ненаситні жорна
І мовчить беззаконний закон…
Відболілися муки-печалі,
Відпустило запеклі сліди,
І земля вже всотала всі жалі,
Що мене закрутили сюди.
Так напише вже після смерті Стуса Євген Сверстюк, побратим Василя і по перу, і по табірній недолі.
Ще в 1969 році у статті «Двоє слів читачеві» Василь Стус напише: «...Ще — ціную здатність чесно померти”.
В.Стус був чесним і безкомпромісним, і такою ж чесною й безкомпромісною була його мужня муза.
Він, Василь Стус, відродив в українській поезії шевченківський гордий дух, і він, як і Шевченко, прожив усього 47 літ. Правда, Кобзаря царат засудив усього до 10 років заслання, а Василеві Стусу радянські суди дали щедріше — 15 років таборів і 8 — заслання, із яких поет відбув «у совокупности» 13.
Пройдуть чотири довгі роки, і син поета та його друзі відкриють цю могилу, покриють лице поета вишитим українським рушником і привезуть на рідну землю. 19 листопада 1989 року, у неділю, на Байковому кладовищі у Києві відбулося перепоховання українського поета Василя Стуса. Поряд із ним знайшли вічний спокій і його побратими, яких теж прийняв було той табірний цвинтар с. Копальне, — Олекса Тихий та Юрій Литвин. Вони повернулися на українську землю непереможені ніким і нічим, повернулися безсмертні:
... ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай – ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Ці слова Василя Стуса стали пророчими. Через сім років, 25 грудня 1997-го, буде опублікований указ Президента України за № 1388/97 “Про нагородження відзнакою Президента України “Орден князя Ярослава Мудрого”, в якому вказується: “За визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність і відстоювання ідеалів гуманізму й незалежності України … Нагородити відзнакою Президента України “Орден князя Ярослава Мудрого” У ступеня поета СТУСА Василя Семеновича (посмертно)”. Ох як же і “своєврємєнно”...
Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни.
Пірну я у тебе, ти — в мене пірни,
бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,
не хочу пробути ні добрим, ні злим.
Жорстока розплата — минуле життя
і кров постигає. Звіряче виття
уже закушпелило погляд німий,
од цих несусвітніх страшних веремій,
не хочу й на очі — ні ночі, ні дня,
простую наосліп — іду навмання,
та кожного кривда мене обпіка
і падає в серце солоно-гірка
сльоза споневіри: Людина, єси,
твоєї біди це страшні голоси,
бажання добра із передсвіту тьми,
не злодій конає — конаємо ми.
У грудях ропавий бубнявіє щем
на цих баляндрасників, дурнів, нікчем,
і гостре бажання зринає, як рик:
не вистане мужності вибути вік,
ще виживу, вистою, викричу я —
допоки поглине мене течія.
Хай світ збожеволів, та розум ясний
і зісподу входить у витлілі сни.
Ще треба терпіти і марне — клясти.
Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!
У цій поезії — весь Василь Стус, із його болем, відчуттям несправедливості жорстокого світу й передчуттям своєї вічності...
Він повернувся до нас своїми безсмертними творами: і поетичними, й літературознавчими. Повернувся назавжди, повернувся в наш духовний світ, в нашу генетичну й історичну пам’ять.
Одеса також вшанувала пам’ять Василя Стуса - вулицею його імені в одному з історичних районів міста - на межі Молдованки і ІІ Застави.

м. Одеса

Віктор О. БУЙНЯК,
професор-емерит Саскачеванського університету (Канада)

ДО 90-РІЧЧЯ ЯРА СЛАВУТИЧА

ЗВЕРНЕННЯ ДО НАЩАДКІВ
(Yar Slavutych, Postscispt to Posterity, Edmonton, Canada, 2003)

До свого збірника Arts poetica римський поет Горацій включив оду під заголовком “Exegi monumentum aere perrenium”, яка проголошувала, що його твори триваліші ніж бронза та існуватимуть тисячі років. І вони існують. Яр Славутич створив подібний пам’ятник його літературною і науковою продукцією. Найостанніша збірка його творів і їхня літературна критика (всі англійською мовою) охоплює лише малу частку його внеску у сферу поезії та літературознавства.
Славутич не марнував свого хисту. Він написав сотні віршів, багато нарисів, статей до журналів і газет, професійних книжок про українську мову, підручників, посібників із граматики і багато більше. Він був поетом, а крім того, редактором, видавцем, літературним критиком, перекладачем, філологом, професором, борцем за свободу, пережив народовбивство, запроваджене Кремлем, і голодомор 1932-1933 рр. Його надзвичайна життєва розповідь заслуговує, щоб намітити її основні риси.
Він народився як Григорій Михайлович Жученко 11 січня 1918 року на хуторі Жученки (поблизу Гурівського лісу) в Олександрійському повіті Херсонської губернії. Його навчання було перерване Сталінськими репресіями. 1932 року Григорія та його батька вночі арештували й везли, із багатьма іншими, на заслання. В дорозі до Сибіру цьому підліткові та іншим хлопцям пощастило втекти з поїзда і повернутися в рідні краї, де він був очевидцем голодомору, якого запровадив московський режим. Його дід, бабуся і піврічна сестричка померли з голоду. У передсмертні години дід просив онука, нащадка гордого українського козацького дворянства, не забути злочину проти української нації і розповісти всьому світові про чорні діла Москви.
Наступне десятиріччя Григорієвого життя також було тяжким і трагічним. Однак він зумів здобути вищу освіту та вчителював кілька місяців у середній школі. 1938 року його перший вірш (“Коню мій буланий”) був надрукований у харківському “Літературному журналі”. Через два роки його призвали до Червоної армії, де він здобув звання молодшого лейтенанта. В час німецько-радянської війни він був на фронті, однак уже на десятий день війни його дивізія потрапила в оточення. Григорій спільно з іншими червоноармійцями створили підпільну групу Чернігівська Січ. Тоді саме він змінив своє ім’я та прізвище на Яра Славутича, що й стало його літературним псевдонімом. У той час він одружився, але дружина та одноденна донька загинули під час німецького наскоку на село. Самого ж Славутича арештовували два рази: 1938 року радянською владою, а 1944 – німецькою. Проте він пережив війну і в 1945 році побував у таборі для переміщених осіб у Баварії, де й відновив свою літературну діяльність.
1948 року він одружився із Вірою Цибар, родом із Мелітопольщини, а наступного року подружжя переселилося до США. Упродовж 1953-1955 рр. Яр Славутич студіював у Пенсильванському університеті, у Філадельфії, де отримав науковий ступінь магістра (1954), а рік пізніше доктора філософії.
У 1955-1960 рр. Славутич був викладачем української мови в Американській військовій школі мов у м. Монтереї, в Каліфорнії. 1960 р. переїхав до Канади і став професором Альбертського університету. От там і розквітла його літературна та наукова діяльність.
Збірник Postscript to Posterity, який ми рецензуємо у цій статті, доповнює попередні англомовні збірники Славутичевих творів. Він містить десять його вибраних статей, у хронологічному порядку, десять статей інших авторів про Славутичеві твори, десять рецензій на його книжки та бібліографію. Ця книжка має привабливу обкладинку та історичний герб роду Жученків. У ній також є зразки атестатів та нагород, які Славутич отримав, та кілька особистих фотографій.

Статті професора Славутича стосуються різних тем української літератури в Україні та за кордоном: письменників, ономастики, радянської політики стосовно національних мов, оповідей про життя українських поселенців на канадських преріях і деяких чужоземних письменників. Ці статті виявляють широкий діапазон авторових інтелектуальних зацікавленостей та спроб. Будучи стійким прихильником української мови, культури і традицій, Славутич викриває радянську політику русифікації українських місцевих назв та мови на територіях України. Статті, що стосуються цього питання, основані на дослідницьких записах, які професор Славутич читав на різних міжнародних конференціях, де були присутні представники Радянського Союзу. Його викриття процесів русифікації викликали сердиті протести у тих представників, зокрема на науковому конгресі у Флоренції. Напочатку 1960-х років радянські агенти навіть спробували викрасти його силою на вулицях Риму, коли він їхав на конгрес ономастики. Пам’ятаю, як про той випадок широко писали в українській пресі на Заході. Звичайно, Славутич писав та публікував про ті теми багато більше, як українською, так і англійською мовами.
Статті, написані про доктора Славутича, дають критичну оцінку його творів та описують в загальних рисах його особу як письменника, поета, перекладача, вченого та людину, що пережила народовбивство, запроваджене Кремлем, і як патріота. Досі видано чотири обширні публікації Славутичевих творів українською мовою, починаючи від першого тому 1963 року і кінчаючи п’ятитомником 1998 року. Крім того, перший збірник його поезії у перекладі на англійську мову появився 1959 р. та у двомовному виданні під заголовком Завойовники прерій і був опублікований 1974 р. Вибрані твори Славутичевої поезії також були перекладені на французьку, німецьку, іспанську, італійську, португальську, польську, угорську, румунську, хорватську, литовську, білоруську та російську мови. Як поет і перекладач, він цікавився англійськими, польськими, чеськими, болгарськими та білоруськими поетами. Він переклав на українську мову понад тридцять віршів його улюбленого англійського поета-романтика Джона Кітса. Будучи майстром форми сонета, він переклав вибрані поезії Джона Мілтона, Едмунда Спенсера, Джона Донна, Роберта Бровнінґа, Вільяма Вордсворда та інших англійських поетів.
На молодого Славутича сильно вплинули українські неокласики, а особливо Максим Рильський. Тоді він не досліджував вільного вірша чи сюрреалізму. Славутич – епіко-ліричний поет, який продовжує традицію неокласицизму в українській літературі, додаючи деякі елементи барокко та експресіонізму. Хоча він провів дорослі роки поза межами України, проте глибоко вкорінений у рідну українську культуру. Після 1990 року він став відомим і в Україні, коли багато подорожував і читав там свої поезії. Нещодавно його десята збірка поезій вийшла в Україні. Він здобув кілька нагород за свої твори, зокрема державну премію “За Заслуги” (1998 р.).
Робочий словник Славутича багатий та ерудитний аж до межі (точки) поетичної вільности, особливо у сфері творення слів, граматики і лексикології. Це чинить його поетом для поетів. Як мовознавець і пурист, він займає рішучу позицію, щоб його українська мова була чиста від чужих елементів та впливів, але одночасно його поетична уява інколи випереджує сучасну літературну мову та творить мовні нововведення. Справді, деякі рецензенти піднімали питання відносно його неологізмів. Славутич також сміливо використовує архаїчні форми. Його твори свідчать про глибоке знання української історії, літератури, культури і детальну обізнаність із біблійною та стародавньою історією. Він використовує велику кількість ритмів та поетичних форм: сонет, октава, олександрійський вірш і тріолет. Поет компонує балади, містерійні ніби п’єси, монологи, діялоги та розмови самих із собою. Його мова багата на алітерації, метафори, порівняння та епітети. У цьому відношенні його поезія представляє найвитонченішу художню працю української літератури, написаної поза межами України, а тепер також і в Україні.
Додаткова частина містить дві додаткові статті, які написав Славутич: одна про літературне відродження в Україні у 1920-х рр., а інша його особисті спогади про голодомор. Остання була опублікована раніше – у п’ятдесяту річницю голодомору в Українському квартальникові та в Альберта репортер (1983). Додано також двомовний текст його поеми: “Нестор Махно”, написаний 1947 р. Після нього слідує бібліографія Славутичевих творів і вибрані відгуки про нього.
Упорядник цього збірника, Володимир Жила, написав до цієї книжки дві критичні статті та дві рецензії. Йому випало тяжке завдання – вибрати матеріяли для цієї книжки. Він добре обізнаний із Славутичевими творами і вже упорядкував кілька збірників українською мовою про поета. Більша частина матеріялу в цьому збірнику вже появлялася друком. Однак не можна бути невдячним п. Жилі за його зусилля ознайомити англомовного читача із Славутичевим внеском в українську літературу.

З англійської переклав Леонід КОРОВНИК (Канада)
Journal of Ukrainian Studies 30, №2, 2005, 113-116

Леонід КОРОВНИК
(Канада)

До 90-річчя Яра славутича
Ярові Славутичу

Стрункі ялиці досягають неба.
Неподалік тече струмок води.
Краса, мов там живе богиня Геба, –
Видніються навкіл її сліди...

Величний дім. У світлім кабінеті
Міркує сивоглавий джентельмен.
Витає мислями по всій планеті,
Бо це у нього родовідний ген.

Його ніколи не лишають думи –
Кладе митецькі строфи на папір.
Вони для нас, мов запашні парфуми,
Як ніжні звуки милозвучних лір.

Продовжувач Гафіза та Гомера,
Вергілія, Шевченка і Франка.
В руці поскрипують вогнисто пера,
Бо логіка нагострена, тонка!

Його ім’я оспівують Херсоння,
Полтава, Київ, Львів і Січеслав.
Веде він Україну до осоння,
До демократії і вольних прав!

Наш пильний бард ніколи не втихає –
Його світило ясно світить нам.
Поезія щоденно надихає –
Дороговказом служить землякам.

Бажаємо тобі, щоб творчі крила
Сміливо підіймав – і в дальній край!
Хай вітер надува міцні вітрила –
Мов на бандурі грає Вересай!

11 січня 2007 р.

Євген БАРАН

ШАТИЛОВСЬКИЙ ПОХІД

Микола ШАТИЛОВ. Спадок спинених годинників: Книжка есеїв і статей. – Київ: Видавничий дім “Всесвіт”, 2007. – 200 с.

Це той випадок, коли розмову потрібно починати з автора. Микола Шатилов (1939) – публіцист, літературний критик, поет; у половині 1970-х редагував відділ критики місячника “Прапор” (“Березіль”); схвальна згадка про ув”язненого письменника Василя Захарченка в одній із статей спричинила його звільнення; від літератури відійшов. Повернувся до літературної діяльности початком 90-х, коли замешкав у Празі (Чехія). Від 2001 – празький кореспондент висильні Deusche Welle. Пише і для чеської преси. Член редакційної колегії часописів “Березіль” та “Визвольний Шлях”. Єдине малозрозуміле слово для українського читача у цій інформації про автора, яку запозичив із книги – “висильня”. Треба звернутися до словника Святослава Караванського, аби дізнатися, що це – радіостанція. Відразу зазначу, що у своєму письмі Микола Шатилов дотримується правопису згаданого мовознавця. Не беруся оцінювати правомірности такого правопису, бо, на жаль, як і більшість українців, галичан у тому числі, зазнав впливу мовної уніфікації у радянські часи, й тепер з подивуванням усвідомлюю, що української мови у її незіпсованому варіанті ніколи не знав. Хоча виникає й зворотнє риторичне запитання: чи сама мова у її дистильованому варіанті вижила би в умовах бездержавности? І чи є потреба сьогодні її дистилювати аж до невпізнаваности?..
Що стосується статей і есеїв, то я відкрив для себе ще одного талановитого і мудрого українця. Загальний настрій, тема книги могла би бути окреслена тими міркуваннями Арношта Цаги, які сам Микола Шатилов виніс епіграфом до Третього розділу книги: “Ми [чехи] оточені ворогами: німцями, мадярами, поляками. Німців є поза 70 мільйонів – нас вісім мільйонів. Мало нас? Ні, панове, нас удосталь! Не те важить, скільки нас, а те, які ми є та якими постанемо!”. Я не кажу, що перед читачами всуціль націоналістичне агресивне читво. Я стверджую і поділяю національний категоризм оцінок суспільно-політичної та культурної ситуації, у якій перебувають українці. Тільки й всього. Кілька тез Миколи Шатилова:
“Кінцем 1991-го захмелені неспогаданою свободою “демократи” погнали потяг Української Державности не од станції “Директорія”, на якій його спинила Московія, а од станції “Центральна Рада”, більш, як мигалося їм, европейської. На чолі України вже сьогодні могла стояти міцна особистість – Головний Отаман” (“Сповидний bon ton та його заложники”);
“Україна залишатиметься політичним смітником, поки матиме таких вельмож, яких має. Українська людність животітиме так, як животіють конголезькі племена, поки політичний смітник живитиметься чекістськими банкнотами” (“Сповидний bon ton та його заложники”).
І нехай не тішить нас дата написання цього есею, квітень 2001 року. Проблеми залишаються і, як не дивно, залишаються тими ж самими. Вже навіть не виникає запитання, кому потрібна така Україна? Горстці українців і вимираючій діаспорі? Вони теж вже нічого не розуміють. Коли мені пише пані Леся Ткач з Австралії: “Не розумію, що робиться в політичній ситуації в Україні? Невже буде повторення! Вже й нерви не витримують” ( листопад 2007), тоді думаю, може й мав рацію не при ночі згадуючи урядовий достойник, стверджуючи, що всі ці україни потрібні тонкому прошарку суспільства... І знову Микола Шатилов: “Життєвий інстинкт – ніщо, коли погвалтовано честь!” (там само).
Не менш гострою є оцінка політичної ситуації в Росії, тим більше актуальної на тлі масової ейфорії росіян напередодні грудневих виборів 2007 року, коли вони організовували по всій країні групи на підтримку політики Володимира Путіна, який міняє місце президента на місце рятівника нації: “Чекістська ментальність вождя збігається з національною ментальністю аж так тісно, що нація обожнює свого підполковника на межі масової психози” (“Підполковнича Московія: патологія одного займенника”); “Ніде мавзолей не дінеться, й вільна місцинка чекатиме... Довго чекатиме. Одна з дитячих книжок запевняє, що в ідеального підполковника і здоров’я ідеальне: на лижах бігає по-чемпіонськи. А як бігав на ковзанах Володя Ульянов! Се вже не асоціяції, се – аналогії” (“Підполковнича Московія: патологія одного займенника”). І ще: “Чим то він їх аж так знадив? Отож-то й є, що нічим. Але се ніщо важить більше ніж стоп людських чеснот, яким є десять заповідей. Се ніщо – владоможець, якого боїться навколишній світ” (там само).
Микола Шатилов не менш різкий в оцінюванні ялового українства: “Українець? Українець! Пишайся! Чим?” (“Спадок спинених годинників”); “Найпадлючіша ознака мовної підлеглости – копіювання казенної, виплеканої ще московськими дяками лексики, якої наша мова не мала і, на щастя, не має” (“ Шельменки з вікнастої Озії”). Шатилов вміє ставити незручні запитання всім – Україні, Росії, Америці, Європі. Власне, запитання політичному істеблішменту. Біда тільки, що вони не потребують і не чують цих запитань. Це, можливо, найбільший недолік цієї викривальної публіцистики.
Але є у книзі й інші блоки, власне культурні. У Першому з них розглядаються окремі книги і люди української культури (мовознавча діяльність Святослава Караванського; щоденникова афористика Володимира Брюггена і книга Володимира В’ятровича “Рейди УПА теренами Чехословаччини”). Микола Шатилов уміє у будь-якому матеріалі загострити увагу на проблемах глобальних (чи це стосується мовної політики в Україні; чи такої б здавалося локальної події, як вихід “Бльокнотів” В.Брюггена, не кажучи вже про УПівську тему, таку драстичну і контроверзійну в самій Україні). Оцінки і висновки Шатилова, попри категоричність формулювань, чіткі й логічні: “ (...) злочин живе далі, якщо ви не поквиталися з мовою самого злочинця” (“ Подвиг Святослава Караванського”); “Бльокноти” – щоденник людини, яка ні під що не підбиралась, ні під кого не підшивалась, але те, що спало їй від батька-матері (твої інтелектуальні приятелі сказали б: еgo), зберегла незайманим” (“Володю, дорогий...”); “За совітської влади книжка такої ідейної наснаги (зміст залишаємо в боці), як книжка В’ятровича, сподобилася б видання чеською (коштом ідеологічного відомства) і знайшла чеського читача. Уміли большевички постояти за честь держави (якої – лишаємо в боці). А днешні київські владоможці тільки й того, що вміють побідкатись: “Вацлав Гавел вдає, що України нема”. А Вацлав Гавел нічогісіньки не вдає” (“ В’ятровичів похід”).
В останньому Третьому розділі маємо чудові есеї про Чехію та найяскравіших представників її культури (насамперед, літератури). У есеї “Десять празьких листів” Микола Шатилов розглядає різні аспекти політико-культурного життя Чехії, завершуючи кожен із листів цитатою різноманітних представників чеської культури. А в есеї “Чеські медальйони” маємо прекрасні розповіді-оцінки про відомих діячів чеської культури. Це унікальне вміння Шатилова кількома штрихами окреслити творчу біографію автора, розкрити його життєву чи творчу драму чи трагедію, і сказати, яке місце займає той чи інший автор в контексті чеського культурного руху. Є тут розповіді про Йозефа Сватопулка Махара, Петра Безруча, Віктора Дика, Мілену Єсенську, Гуго Сонненшайна, Їржі Волькера, Константина Бібла, Яна Прохазки, Ярослава Дуриха, Яна Чепа, Яна Заграднічека, Ондржея Секори, Ярослава Фоглара. Більшість названих тут імен для наших читачів є, легко кажучи, малознаними. Ще може ім’я Мілени Єсенської, цієї музи геніяльного Кафки, щось комусь каже. Про інші імена можуть говорити спеціалісти. Тож Шатилов не тільки привідкриває завісу, але й популяризує творчість цих літераторів.
В якийсь із моментів я пошкодував, що чогось подібного не читав про Україну і представників української культури (хіба що книги Леоніда Куценка). Так легко, з глибоким знанням теми, матеріалу, з любов”ю. Добре, що всі ці матеріали Миколи Шатилова, розкидані по різних періодичних виданнях (насамперед “Всесвіт” і “Визвольний Шлях”), вийшли під обкладинкою однієї книги. Це дасть можливість не тільки пізнати світ, розкритий Миколою Шатиловим, але й доторкнутися до яскравого світу Оповідача. Як бачимо, це давно на часі. І головне, ніколи не пізно.

Листопад 2007. м. Івано-Франківськ.

Леся СТЕПОВИЧКА

ТОЙ, ЩО ДАРУЄ СКАРБИ

До 70-річчя Олекси ВУСИКА


Чи ви відчували коли-небудь такий стан, коли почуття б’ють через край, а слів бракує, щоб їх передати? І ви говорили «нема слів», або «це не передати словами». Не поспішаймо впадати у відчай, не хапаймося за імітації, не звертаймося до сусідів по вербальні підробки. Наш народ творив словечко за словечком із століття у століття такий багатющий і розмаїтий словар, що вистачить на всі випадки буття. Не даремно сказав мудрець, що на освоєння іноземної мови ми витрачаємо кілька років, а на вивчення рідної не вистачає й цілого життя.
На жаль, всупереч волі миролюбивого, талановитого і вигадливого нашого народу століттями знаходилися «добродії», яким українська мова була не до шмиги. Як тільки вони її не називали – і малоросійським нарєчієм, і діалєктом, і хамським язиком, а вже заборон на її існування, валуєвських, емських і подібних циркулярів було за три з половиною століття духовного рабства кілька сот. Щоб не розгубити словесні скарби (бо втратиш слово, загубиш і архетип), вчені-лексикографи збирали ті багатства, нотували їх до своїх записників, картотек, творили словники. В Україні лексикограф, як і письменник, завжди був чимось більшим, ніж просто вчений-лінгвіст. Лексикографія на межі знищення мови стає м і с і є ю. Українська виживе завдяки таким подвижникам, як Олекса Вусик.
Сорок років письменник збирав слова та їх синоніми, ніби гриби до кошика, або квіти у луках. Траплялися і отруйні, немов мухомори, лайливі, або колючі, уїдливі, немов будяки. Але слово не викинеш, якщо його народ придумав. Під час свого лінгвістичного полювання збирач мовних діамантів зустрівся з сотнями людей, і все записував на магнітофонну стрічку слова й словечка. Отак назбиралося у завзятого радіожурналіста тисячі й тисячі слів, які він систематизував у 1500 синонімічних гнізд і видав «Словник українських синонімів» (Видавництво «Січ», 2000, 424 сторінки).
Така титанічна наукова праця, яку здійснив Вусик, під силу хіба що дослідницькому інститутові, а тут одна людина. За цю подвижницьку працю письменника-лексикографа нагороджено премією ім. Дмитра Яворницького.
Редакція журналу «Січеслав» запропонувала Олексі Сергійовичу вести рубрику «Скарби рідної мови». Вже чотири роки виходить часопис, і у кожному числі автор Словника українських синонімів щедро ділиться з читачем мовними розкошами, серед яких окрім синонімів ще й багатющі запаси фразеологізмів, які роблять нашу рідну мову мальовничою, сильною, прекрасною і самодостатньою. Так письменник, підслухавши слівце у народу, повертає йому його у скрутну годину. Щоб квітка Слова здолала джунглі суржику.
«Мета мого Словника – зберегти корінну українську мову. Ту, якою говорив Тарас Шевченко», - так формулює своє надзавдання, свою місію цей дивовижний чоловік,
Прозаїк-сатирик, автор книг «На вус намотане», «Між нами, хлопці, кажучи», «Нокаут», «Реальні нереальності», повістей «Сьогодні або ніколи», «Зустрінемось у саду», роману «Не зів’януть безсмертники».
Народився Олекса Сергійович 12 грудня 1937 року у селі Говтва Козельщинського району на Полтавщині. Закінчив Київський університет. Працював у пресі, головним редактором Дніпропетровського обласного комітету з телебачення та радіомовлення.
«Нема такого міста й села на Січеславщині, в якому б я не побував з «репортером» за
плечима», – згадує автор унікального Словника.
Невичерпна словесна скарбниця нашого народу. Якщо вже українець гнівається, то дідькам у пеклі тісно, якщо ж любить, то зорі в небесах мліють від захвату. Дай Боже, щоб не перевелися такі збирачі його мовних скарбів, як наш земляк Олекса ВУСИК.
«Надішліть мені, будь ласка, Словник українських синонімів» Олекси Вусика», -попрохав мене відомий лексикограф Святослав Караванський, який мешкає у місті Дентоні (США). І дякував потім авторові з-за океану за цінне видання.

Тривалий час герой цього нарису працював відповідальним секретарем Дніпропетров-
ської обласної організації Спілки письменників України. Сьогодні він, як мовиться, у строю. Є членом правління обласної організації НСПУ. Ми шануємо свого старшого колегу не тільки за його талановитий творчий доробок, а ще й за його душевну щедрість, людську мудрість, скромність, великий життєвий досвід. До його слова прислухаємося.
Вітаючи сьогодні Олексу Сергійовича з гарним сивочолим ювілеєм, зазираємо до його ж таки Словника: а відтак, щиро здоровимо, аплодуємо, величаємо, віншуємо, вклоняємося, вшановуємо, гратулюємо, добринькаємо, здоровкаємося, козиряємо, новолітуємо, обіймаємо, поздоровляємо, пошановуємо, розкланюємося, розшаркуємося, рукоплескаємо, ручкаємося, салютуємо, цілуємо, цьомаємо, цьомкаємо, чоломкаємо, шапкуємося, а також: вітаємо зливою оплесків, кланяємося в пояс, піднімаємо картуза, робимо шану, тискаємо руки, тиснемо правицю, уклоняємося доземно, хапаємо в обійми, чолом оддаємо.
Бог Вам на поміч! Боже помагай! Віват! Зі святом! Наше Вам шанування! Мир Вам! Мир дому Вашому! Наше Вам од самого неба аж до землі! Помагай Біг! Чолом Вам! З роси Вам і з води на многая і благая літа!

Грудень 2007

Леся СТЕПОВИЧКА

ЕМОЦІЙНІ СТАНИ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ У КНИЗІ ІГОРЯ ПАВЛЮКА «МАГМА»

Сукупність психічно-емоційних станів індивідуума, або те, що складає життя душі, природно приховане від людського ока. Тому, хто цікавиться ними, належить дошукатися до належного інструментарію і механізму пізнання. Доктор Зігмунд Фройд провадив розмови-тести з пацієнтами, які розповідали йому про свої сновидіння. Юнг писав, що його життя було пронизано одною ідеєю і мало одну мету: відкрити таємницю людської особистості.
Вербальні ознаки емоційних станів чи не найоптимальніше зчитуються насамперед з поетичних текстів через їх сповідальну специфіку. Нашою метою є бодай щонайперше пізнання психічно-емоційних станів ліричного героя, як способу авторського самовираження, на матеріалі поетичного макротексту книги відомого поета Ігоря Павлюка «Магма».
Магма, що грецькою, як відомо, означає «тісто, місиво», є, мовою геологів, «розплавлена маса, переважно силікатного складу, багата газами, яка створюються у глибинних зонах Землі і дає при вичаханні магматичні гірські породи». У вулканічних зонах магма, досягаючи земної поверхні, виливається у вигляді лави або викидається з газами у вигляді роздробленого матеріалу (вулканічних бомб, попелу). Які ж складові загадкової Магми-душі ліричного павлюківського героя?
Раніш ніж почнемо аналізувати ці стани, зауважимо на такій рисі як, ч у т л и в і с т ь, ба навіть н а д ч у т л и в і с т ь ліричного героя, яка дає йому змогу відчувати і висловити те, що не дано пересічній людині:
Чути, як б’ються пташині серця,
Коли вмирає туман.
Осінню золото до лиця
І тим, кого вже нема.
За нього немовби й не купиш рай,
Що хлине, мов осінь з вен.
Але під прощання пташиних зграй
Люблю любити живе.

Як тут не згадати листи Рільке молодій людині, що починає писати вірші? Ігор Павлюк ніби дослухався до порад знаменитого колеги, не поспішав з віршуванням, а спершу набував життєвого досвіду, і то стільки, що у свої новосповнені сорок (народився 1 січня 1967 року), рано втративши маму, жив серед добрих і різних людей, вивчав військову справу у Ленінградському інженерно-будівельному училищі, студіював журналістику і філологію у Львівському державному університеті імені Івана Франка, там же керував «Франковою кузнею» молодих поетів. Захистив кандидатську, мандрував світом, був монахом і продавцем пива в Америці, представляв загребельнівську «Роксолану» у Туреччині, переїхав з Волині у Галичину, а з міста Лева до столиці всея України, став старшим науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук, написав і видав кілька наукових книжок і добрий десяток поетичних, є доцентом Національного університету «Острозька академія», членом президії Національної Спілки письменників України, лауреатом кількох престижних літературних премій. Такий зовнішній обрис його життєпису, за яким лише проглядаються досить бурхливі подіями чотири поетових десятиріччя. Звернемося до його поетичних рядків.
У текстах книги «Магма», сповнених сповідальної відвертості, вирізняємо відбитки психічних станів героя, які суперечать одне одному. З одного боку – чуттєвість, насолода матеріально-земним:

Жив зі смаком… Нехотячи.
Совість біс колисав мою.
Я вирійних пташок лічив,
Що родились в моїм краю.
Я по нотах вивчав жінок,
Що співають – танцює смерть…
І венозне цідив вино,
В чашу, повну цикути вщерть.
Не поетове діло – цент.
Не поетове діло – тенд.
Я люблю те життя і це –
Буйно-грішне, ніжно-святе.

Грішне й святе знаходять прихисток у серці героя. І він не страждає від цієї роздвоєності, несумісності, він констатує задоволено:

Є пегас, є дванадцять муз…
І зоря йде мені до рук.

Я зі смаком живу, тому,
Коли схочу –
Тоді й помру.
(Написано в Ялті, 2 червня 2003 року)
А в іншому вірші знаходимо героя у стані в т о м и, р о з ч а р у в а н н я, через які проглядається поруч з іронією до свого оточення тиха л ю б о в до своїх, до з е м л я к і в, таких часом недолугих:

Немилі ні гуляння, ні робота…
Немила навіть видивлена даль,
І люди, як герої з анекдота,
і доля – як стікаюча звізда.

Туман із димом сплутані навіки
У цім краю, де панство-козаки,
Душа із кров’ю, із вітрами – ріки,
Замішані характером важким.

Тут більш бояться мертвих, ніж бандитів,
Ще й досі вірять в доброго вождя,
А як почнуть уже козу водити,
Ті коза-ки… то через все життя.

Над ними вже ні неба, ні безодні,
І фальші фарш закоптять тютюном.
Нема учора, завтра.
Є сьогодні.
Є честь і пісня перед вічним сном.

Життя гірке, мов поминальна склянка,
життя смішне – як риба в рукаві.
І – милі і робота, і гулянка,
і рідні всі, болючі і живі.

Маємо подякувати поетові за щирість, за те, що не приховує ні ситості, ні хтивості, ані смішного, ані високого за своїм героєм.

Ліричний герой «Магми» переживає стан і смак помаранчевого к о х а н н я. Тільки дуже тонкий лірик може так відчувати і написати про кохання і революцію:

Наше щастя пахло апельсинами,
Наше щастя –
Ось його рецепт:
Склянка рому з небесами синіми
І кохання. Й батьківщина, й степ…

Друзі ще не скурвилися золотом,
Владою чи зрадницьким сміхцем…
Честь і шерсть збережені ізмолоду,
Щастя уже пахне чебрецем.


Гострий біль зробив нас всіх сильнішими,
Вільними, як вітер перед сном.
Між двома нечуваними тишами
Щастя уже пахне полином.

Запах щастя зазнає еволюції – від апельсинового до чебрецевого, і стає полиновим, гірким «між двома нечуваними тишами».

Спостерігаємо с т а н негучного п а т р і о т и з м у, любов до рідного краю впереміжку з меланхолією:

Отак вижива домоткана моя батьківщина,
Отак вишиває планета моя кульова.
І суєтно якось, і високо якось, первинно,
І солоно, й солодко, як на камінні трава.

«Душа постаріла, Посивіли води і види», – зауважує герой і розміковує далі:

Здрібніло усе, усе зажиріло і зм’якло.
Лиш музи-русалки під Місяцем сушать траву.
І поки з глибин не проллються до обрію маки,
Ніякі волошки не скрасять печаль світову.

Що ж відбувається з душею героя?

Тріснула…
На те вона й струна.
Нащо тятивіти без упину?
Муза моя – баба кам’яна.
Юний місяць – ніж мені у спину.

Або там же:

Холодно і восково душі.
Душу ж не уб’єш. Душа поранена.

Душа як тріснута струна, яка не може тятивіти без упину. Чи не тому, що струні бракує цілі, а героєві якогось виклику, подвигу, де б він міг себе достойно проявити. Другий образ – душа, як холодний віск, свіча, що не горить. Душа поранена.
Якось ми сиділи колом поетів в Ірпінському лісі біля багаття, яке влаштував для нас, гостей «господар» Ірпіня Ігор Павлюк. Сиділи на березі ріки, пили червоне вино, читали навперебій Єсеніна, багато Єсеніна. Гуркіт ірпінської електрички навіював сосюринське «коли потяг у даль загуркоче...». Сухий хмиз потріскував у вогні, зорі заплуталися у соснових гілках, стояв квітневий лагідний вечір. Ми купалися в поезії (ріка була ще холодна), думалося про вічне, незбагненне. Було невимовно гарно на душі. Ігор, юна поетеса Таня Винник і я сказали майже в унісон: «хотілося б умерти за щось високе, красиво піти. Було б за що!» Колеги-поети подивилися на нас трьох, як на диваків...

Герой поезій Павлюка – улюбленець жінок, він радіє від повноти життя, усвідомлює свою значущість: «Цього року втомивсь я від дикого щастя і спеки, Від дощу і кохання – мов пекла в якому горять, Бо цвітуть у раю...» , або «І любить мене Милий, жорстокий світ».
Тим несподіваніше відчуття самотності, смутного часу, в якому немає місця для подвигу:

Глобальна планета…
Але кому подзвонити?
Хоча після зливи
Полегшає, мабуть, мені.
Горілиця в бутлі…
При свічці душу зігріти
І не обертатись
На кулі свист
І на торішній сніг.

Бо вже ті міські «конфорти»
Пахнуть, мов краплі від кашлю,
Гріхи мої вольния і невольния –
Як маски, як на воді трава.
Кров електрична в жилах
Таку заварює кашу –
Яке там геройство –
Душу аби врятував.

І звучить самоіронічне: «Ми сало кусали.Читали зорю» . А далі ще строгіше, як вирок, зізнання: «Мало у кого слово зійшлось Із ділом – як грім високим». Герой, відкидаючи геройство, у іншому вірші прагне таки героїки, ніби накликає собі долю пружнішу, тяжчу, духовно повноціннішу, в якій би було місце екзистенційному вибору, була б можливість самозреалізуватися до саможертовности: «Хай вже менше прожити, Але дзвінкіше і важче».

З цього приводу пригадалося, як Микола Плав’юк під час мітингу пам’яті біля хреста Олени Теліги в Бабиному Яру у вересні 2006 року мовив слово, убивче для поетів-романтиків, які б життя поклали заради красивої смерті: «Подвиг Олени Теліги незабутній. Та Україні не потрібні сьогодні герої. Їй потрібні тисячі й тисячі негучних патріотів, які би не вмирали за батьківщину, а тихо, жертовно працювали для неї».

І знов у віршах Ігора Павлюка промайне втома, чи може, навіть депресія:

Сива осінь.
І горло пляшки.
І ріка, як життя, мина,
Чиста, наче сльоза монашки,
І рожева, як сон вина.

Або:

Задушлива периферійна воля.
І жити нецікаво. І ніяк.
Пишу пісні. Сильнішаю від болю.
Човен роблю. Дивлюсь на Зодіак.

«Човен» який? Для космічного плавання, чи для втечі із Землі? Чи ладдю Харона?

Герой, якого роздирають протилежні психічно-емоційні стани, як крихітна, пульсуюча точка у космосі, відчуває, що з ним діється щось не те, що він робить щось не так. С т а н близький до з а ц і п е н і н н я:

А тобі вже не страшно ні жити, ні вмерти тим більше.
Страшно тліти у тілі, убивши вогонь у крові.
Написати б одного- єдиного вірша
Хоч кривого, як шабля,
Хоч земного й гіркого як чоловік.

Ліричний герой переживає с т а н с о в і с н о ї р о з г у б л е н о с т і:

Як хрест отой, якого ти несеш, –
Куди – не знаєш, а кому – не бачиш.
Приймеш усе, полюбиш майже все.
І все й усім до вечора пробачиш.

Як зазначає Роман Лубківський, «Магма – то не лише метафора, символ. Це категорія духовна, космічна, вселенська. Продовжуючи справу шістдесятників, Павлюк українізує Космос, олюднює, одомашнює його: «Там Всесвіт мені яблуками пах». Нам же здається, що сукупність психічно-емоційних станів Павлюкового героя, який метафорично означено у назві книги «Магма», свідчить про трагічніший алгоритм його крові, що пульсує в жилах людини вселенської і земної водночас.

То хто ж він, ліричний герой Ігоря Павлюка, часом самозакоханий, неначе хтивий павіан, і водночас сумирний, совісний і серйозний, такий, що аж дух забиває. До біса хтивий святенник, і водночас розпусник: «А потім між Перуном і Христом Метаюся, безкровний, наче січень…».

Не зрозуміла б його, якби сама так не відчувалася, як би не писала: «Я – християнка, і язичниця зухвала, Я вірую в Христа, і в папороть Купала».

Безсумнівний лицар, автор «Магми», він і столітній бабці зробить шляхетного комплімен-та, ех, мовляв, яка жінка, шкода тільки, часу немає. Надто життєрадісний для схимника, і надто совісний, щоб бути циніком. Безвідмовний товариш, і в ту мить, коли вам замакіт-риться подумати, що він тільки ваш, отакий відданий і вірний, раптово задзижчить зрад-ливо його мобілка, і ви з уривчастих реплік збагнете, що для вашого друга важливо подобатися не тільки вам, а усім навколо, як отому червінцю. І не належати сповна нікому. Поет від Бога, і тому – не цинік. Слава Богу – ні. Вірить у те, що пише й говорить. Скоро таке поєднання сприйматиметься як анахронізм. Сказав же Микола Вінграновський про нього: «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем».
Його поезія як стриптиз. Сама вивернулася вся перед нами, голісінька. “Бунт свяченої води” – так називалася попередня книжка поета. Та де ви бачили, щоб свячена вода бунтувала? Отож-бо! Зітканий із протиріч (може, батьки були екстримно несумісними?), поет, якому багато дано і душевного, і тілесного, сам не знає, що з цим робити. Як не знає ртуть, яка бурлить і не може вгамуватися. Хочеться усього й одразу, бо вже сорок. А тут літературні дідусі й бабусі розсілися на Парнасі, не втовпишся. Роками передмови до книжки не дочекаєшся. От уже! «Червоне – то любов, а чорне – то ікра», – іронізує Ігор.
І ліричний герой його «Магми» щирий у гріху і щирий у каятті, хоча змішання грішного з праведним часом і не дуже смакує:

Закінчувались вина золоті…
Підсвічник тіла із душі свічею
Стояв на нехрещеній висоті,
Яка на ніч лиш звалася моєю.

Отже, «на ніч», – то про гріх, «Де пастухи зорю чужу пасуть, Хмільні поети муз крилатих пестять». І герой грішить, як може, і «вулканним коренем», і «жилавою свічею»:

Мої пісні солоні, як сльоза.
А ти, а ти… святіша й солоніша.

І свята, і солона – водночас? Надмірна жадоба життя спричинює і певну еклектику почуттів. Дилемний принцип «або-або» – се була б цільність, а принцип «як…, так і…», який керує вчинками і почуттями героя, чи не призводить до розриву, розколу особистості: «У хаті селянській свячена вода й самогонка… »
«Але ж воно й у житті так! – вигукне вдумливий читач. – Переплутане грішне з праведним». І може, доля поетова лише констатувати цю райсько-пекельну суміш? Користаючись для цього усім арсеналом мовних засобів, широкою палітрою тропів, і вторинними смисловими значеннями. для актуалізації «внутрішньої форми» (О. Потебня). «Муза моя – баба кам’яна», – заявляє поет, закорінений своїм міцним, мов горішок, словом у степи, піски й чорноземи рідної землі.
Метафора – улюблений засіб образного поетичного мислення Ігоря Павлюка. Нею він багатий, як мало хто. Поезія для нього – «важкий солоний рай сльози», де він «золотою кров’ю на пісках» напише «ім’я чиєсь глибоке».Чиє ж то ім’я? Великого Степу, яким “летять степовики”, і рідного Полісся, де “горизонт розімкнувся, а потім засяяв, як німб”, а ще отої печалі, тої “скрипки з тілом жінки” отам, де «Свічки вночі також цвітуть, як вишні».
Поезія Павлюка розцвічена найрізноманітнішими епітетами: «кров електрична в жилах”, Місяць у нього – “худенький, медовий. Подібний лицем до хлібини”. Для передачі емоційних станів автор поезій часто вдається до гіперболи: «Важкою мов бомба ставала убита печаль», «вкраїнська ніч – велике чорне сало, безплатна свічка місяця над ним»; до літоти: «Зорі нам падають, мов жебракам монети, мабуть, комусь нас жаль…»

Різновиди тропів як засоби поетичного мовлення, до яких звертається автор книги, розкривають багатство асоціативних відтінків, посилюють та увиразнюють його емоційне й оцінне забарвлення, динамізують семантичні поля, вказують на домінантні ознаки авторського стилю і повніше розкривають психічно-емоційні стани ліричного героя. Хто це сказав із поетів: «ми не лікарі, ми – біль». Як тонкий лірик, щирісінький, якому дано талант і совість, яка не дозволяє брехати, Ігор Павлюк відкриває нам Магму своєї душі, розбурханої лави, що кипить і стигне водночас.

Не загубитися у провінційності на тлі перевиробництва віршів, серед римуючих поетів, чия продукція – то 95 відсотків сучасного літературного процесу і водночас роздмухувати поетичну іскру Божу, пишучи прозу, не розчинитися у вселенській глобалізації, оперуючи категоріями Всесвіту і насправді мандруючи широким світом аж до Гамерик – усе це вміє і поєднує в собі поет Ігор Павлюк.
Найширший і найщиріший ареал його грішної і мудрої чуттєвості – його вогненна Магма – простягається від чоловічого “втомивсь я від дикого щастя і спеки” до громадянського, тривожного “Тихо. Дуже тихо в Україні”, мовленого за рік до Помаранчевого збурення народних мас. В цій кипучій Магмі клекотить недремна поетова совість, жадібна до Бога свідомість, жива душа, і свіжа, як сніг, та беззахисна, як пелюстка на снігу, поезотворчість.

Про автора багатьох книг, різнобічно обдарованого письменника, написано і сказано чимало. Як зауважив Роман Лубківський, «у нього є все: і данина нашій традиції, і досвід модерну, могутній запас чуттєвості, і прискіпливий погляд реаліста, і віртуальна винахід-ливість досвідченого філолога, і дитяча безпосередність, і рішучість зрілого мужа».
Вірний собі у своїх протиріччях, ліричний герой Ігоря Павлюка, маючи «кров електричну в жилах», сподівається і на “приборкання коня”, і на “приручення синього птаха”, і на “порятунок душі”.
Неможливо охопити в одній статті весь духовний огром поетичної творчості Ігоря Павлюка, ба навіть цієї однієї книги. Порадіймо, що живе в Україні поет, який «між зорями мрію свою пасе»! Як на мене, найближче за всіх наблизився до розуміння поезії Ігоря Микола Жулинський, який тонко підмітив: «Для поезій Павлюка властива якась філософська затятість на пориванні відкритися глибше, ніж це можливо в поетичному самовираженні».
Та які б емоційні стани не переживав ліричний герой Ігоря Павлюка, отримуємо тонку, альтруїстичну насолоду від читання і співпереживання, бо маємо справу з витонченою поезією якнайвищого гатунку:
Хоч був дзвінким і гострим був як скло,
Легким, терновим і важким, вишневим.
Торішні гнізда цвітом замело.
Зозуля плаче.
Любляться дерева.

Дніпропетровськ, 2007 р.

Богдан ЗАЛІЗНЯК
Богдан Васильович Залізняк народився 11 серпня 1946 року в с. Станиля Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Дрогобицький торгівельний технікум та філологічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету.
Поет, публіцист. Автор поетичних збірок «Перше коло», «Із сином за руку», «Щоденник», «І світ кудись летів», «Ти молода по-молодому»


РІКА ЖИТТЯ ВІРИ ВОВК
Інтерв’ю

У Львові (і не тільки) гостювала письменниця з Бразилії Віра Вовк (Селянська). Відкрила зустріч з Вірою Вовк та Зоєю Лісовською, посестрою пані Віри, яка оформляла її книжки, а мешкає – у Женеві, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету „Львівська політехніка” Ірина Ключковська. Такі зустрічі відбуваються в рамках проекту „Відкриємо для України українську діаспору”. „Чого б не торкнулася пані Віра, – вступив у права ведучого зустрічі невгамовний поет-шістдесятник і громадський діяч Ігор Калинець, – це поезія”. Пан Ігор представив чотири томи творів Віри Вовк, які нещодавно побачили світ у Києві, зазначивши, що „кожна з тих книжок – то велике надбання нашої культури”. І справді: передмову до поетичного тому писала Михайлина Коцюбинська, до прозового – Валерій Шевчук, до театральних творів – Лариса Онишкевич з Америки, а до „Спогадів” – переднє слово з захопленою оцінкою творчості Віри Вовк – академік Іван Дзюба.
Про значущість творчого доробку письменниці говорив Роман Лубківський, поет, голова Комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка. Підсумовуючи, він сказав: „Це свято – тріумф духу цієї жінки, її високої культури, тріумф аскези, тріумф її праці”.
А через кілька днів ми зустрілися з Вірою Вовк у затишному приміщенні Інституту народознавства НАН України, щоб поговорити з нею – видатною письменницею і науковцем. До речі, її подвижницька праця відзначена такими літературними преміями: імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1982, 1985, 1989) і в Києві (1990), премією Благовість (Київ, 2000), Тріумф (Чернігів, 2003), Сад божественних пісень імені Григорія Сковороди (Луцьк, 2003).
Віра Вовк виявилася і не менш цікавою співбесідницею.

– В оповіданні „Мандарин” з Вашої найновішої книги – „Напис на скарбею” головний герой констатує: „Життя часто жорстоке й несправедливе”. Чи хотіли б Ви, якби була така нагода, ще раз перейти „своє поле”?
– Ні, дуже багато було трагічного. Смерть батька в Дрездені, при нальоті… Не хотіла б пережити це. Втеча з України у воєнні часи.
– Чому?
– Батько у списку був – серед тих, кого мали би розстріляти. Сказав радянський полковник батькові: „Докторе, втікайте. Бо вашу родину вивезуть на Сибір”. Не лишалося нічого іншого – тільки втікати. Ми опинились на Заході, в Німеччині, щоб не потрапити до рук комуністів. Мені було тринадцять літ. Вчилася в німецьких школах.
– Знали добре німецьку?
– Дещо знала зі львівської гімназії, де вчилася рік. Ця гімназія була під орудою „Рідної школи” – імені Кукурудз. У Кутах – всі школи польські. А опісля – німецька гімназія, німецький університет, Бразильський університет, інститут чужих мов.
– Як Ви потрапили до Бразилії?
– Ми не були ніколи в таборах для переміщених осіб…
– … які називалися „ді-пі”…
– Так. Ми жили приватно. Один бразильський священик вистарався квитки мені і мамі до Бразилії. Мама захопилася Бразилією – як-не-як екзотика, поїздка туди вважалася навіть нереальною. А я скінчила студії, і мені було обоятно, де жити. У Німеччині були погані обставини до праці. Ми не знали, куди подітися. Моя мама в Тюбінгені зробила докторат. А що нас чекає далі в Німеччині, – ми не знали. Там був єдиний німецький університет, якого не бомбардували. І всі ринули туди. Але брали тільки тих, хто доповнював свої студії, хто десь перед тим вчився. А потім, по закінченні, мусив залишити місто для тих, хто прийде на їх місця, для нових студій. Дістатися початківцям туди було дуже трудно. Я мала щастя – через неочікуваний збіг обставин. Ми жили в домі ректора того університету. І він написав записку: „Прошу прийняти пані Віру Селянську”. А моє матуральне свідоцтво згоріло. Через рік прийшла копія з Дрездена матурального свідоцтва.
– Вашу книжку „Напис на скарбею” відкриває мотто: „Кохання і Смерть – два демони, витязі в кожній битві”. Чи кохання сильніше від смерті? Чи мали Ви таке кохання?
– Про моє кохання я не люблю говорити. Це є приватне життя. Я вважаю, що кохання – міцніше від смерті. А сама думка про кохання, то вже залежить від особи.
– Ви пишете у своїх спогадах, що Ваш дідусь при народженні сказав: „Це певно буде якась надзвичайна дитина, бо ці мірти цвітуть тільки щодев’ять літ”. Чи Ви погоджуєтесь із висновком дідуся?
– Дідусь трошки перебільшив. Бо кожен дідусь думає, що онук чи онучка – це щось надзвичайне. І батьки – також. Я не думаю, що я – надзвичайна. Я – людська дитина, з землі, з крові і кості, з очима, які колись дуже добре бачили, з серцем і душею.
– Погоджуєтесь зі Сковородою і П.Юркевичем, що українська нація – кордоцентрична?
– Так, погоджуюсь!
– А згодні з тим, що мислення серцем нам багато біди принесло?
– А певно. Треба, щоб розум і серце зрівноважувалися.
– Ви чим більше живете – розумом чи серцем?
– Однаково в мене, більш-менш.
– У чому Вас переконав Новий Завіт?
– Це – закон любові, беззастережної любові. У цьому він найвищий – понад усі релігії. Я – греко-католик, я дуже вірна своїй релігії, своєму обрядові, але я дуже толерантна до інших віросповідань і поважаю їх, якщо вони справді глибинні, переконливо діють на якусь людину. Якби не було моєї церкви, я пішла б до православної…
– … Московського патріархату?
– Ні. До київського, чи до автокефальної церкви. Або й до мечеті чи й до божниці, якби не було де молитись.
– У дитинстві Ви прагнули, щоб Бог навчив Вас літати. Ви молились про це. Чи те сталося?
– Я літаю.
– Літаками?
– Не тільки. І духом. Думками. Чим для Вас є Прага, де Ваша мама познайомилася з майбутнім Вашим батьком, де „я майже вродилася”?
– Дуже гарне місто старовинне. Я люблю Прагу, але мало її знаю. Я там була ще як малою дитиною. А опісля – в часі війни. І більше ніколи.
– Якій місцевості віддаєте перевагу – Бориславу, де були під опікою одної бабусі, чи Тюдову, що біля Кутів, де жила друга бабуся?
– Обом рівно. Дуже люблю Борислав, горби прикарпатські, з лісами, де погинуло багато моїх молодих друзів в УПА. Вакації, Ви тут кажете – канікули, проводила в домі моєї бабусі в Тюдові. Приїжджала, відразу скидала сандалі – і на вишню. Зоя – зі склянкою і водою, пензлем і фарбами мусила разом зі мною лізти на дерево, бо я любила там писати вірші.

ВІДСТУП ПЕРШИЙ, ПОЯСНЮВАЛЬНИЙ.

Художниця Зоя Лісовська – посестра (так пані Віра називає Зою) Віри Вовк, мешкає нині в Швейцарії. Вони – подруги 11-12-річного віку. „Її ілюстрації, – говорив на презентації книжок Віри Вовк у Палаці Потоцьких у Львові, що відбулася 10 травня цього року, мистецтвознавець Роман Яців, – співзвучні з поезією пані Віри. Можна з повною на те підставою говорити про високий внесок Зої Лісовської у світову мистецьку культуру. Художниця презентує в книжках, які оформляє, вищі класичні елітарні принципи культури. Зоя Лісовська народилася у Львові в родині Роберта Лісовського, учня Нарбута, що працював у режимі вільної експресивної необарокової лінії. Мати – Стефанія Туркевич – музикант”. І – на закінчення: „Не можу вичерпати всіх характеристик, якими вартувало б охарактеризувати творчість Зої Лісовської”.
„Зовсім змалку, – зазначає у своїх спогадах Віра Вовк, – я думала бути маляркою, але коли побачила перший малюнок роком молодшої Зої, закинула назавжди краски і пензлі. Стільки автокритики вже в мене було! Зате, прочитавши Зоїні вірші, в мене зросло самопочуття в тім напрямку, і я остаточно посвятилася поезії… Ми „редагували” разом дитячу газетку „Казочку”. Її єдиними передплатниками були наші батьки, хоч я маю далі в себе всіх 12 примірників! Я була тираном, змушувала бідну Зою малювати цю „Казочку” на горісі, то мені було там вигідніше писати поезії”.

– Пані Віро! Чи і досі Вам сниться Черемош, бо ж, за Вашими словами, „ніде не можна найти кращого закутка під ясним сонцем”? Чи відвідуєте тепер ці місця?
– Буваю. І дуже розчарована. Черемош малий зробився. Вирубано ліси, і річка зміліла. Колись річкою пливли дараби. Аж на Облазі було чути, коло хати моєї бабусі. А тепер Черемош сльозавить. Мабуть, плаче за тими лісами.
– У спогадах Ви пишете про свого діда, який „сповідав і причащав гуцулів, плекав троянди і писав книги…” Чи не від дідуся Ваш письменницький талант?
– Не знаю. Мабуть, від діда. Ніхто інший в роду нашому не писав.
–„Наша доля з ними (поляками. – Б.З.) – це доля повінчаних проти волі”, – стверджуєте Ви. Що б Ви хотіли додати до свого розуміння (відчуття) українсько-польських стосунків?
– Я бачила насправді, як поляки поводилися з гуцулами. Пам’ятаю Зоїні і мої переживання. До бабусі приїхав молодий священик – отець Осип Дрібняк, хворий на легені, якого чи за вивішення українського синьо-жовтого прапора, чи за то, що щось „не те” на проповіді сказав, – покарали на скількись там років концтабором – здається, Березою Картузькою. То ж він перед тим, як опинитися в концтаборі, побув у бабусі – аби на свіжому повітрі дещо підкріпитися на здоров’ї. Ми плакали з Зоєю і бігли за ним з плачем. Я відчувала, що це – велика несправедливість. За таку провину – і так тяжко карати. Це не єдиний випадок. Батько мій, як знаєте, був лікарем. Поляки любили батька, бо він був добрий. А от мама в Кутах учительської посади не могла дістати. Батьки через те мусили завжди жити роздільно.
– Близькі вважають, що Ви надто багато енергії віддаєте праці, енергійно змушуючи до неї і інших. Чи Ви й нині підпадаєте під визначення – „Бережись вовка”? (Для читачів: оскільки у пані Віри прізвище Вовк, то ті, хто оточує письменницю, придумали собі такий словесний спосіб самозахисту.)
– Вже не такий я тиран – вік робить своє. Я думаю, що останнім часом дещо пом’якшала.
– Що головніше для Вас – зв’язок духа чи зв’язок крові?
– Знаєте, між людьми є люди, які не є такі важливі. Їх не дуже цікавлять речі, які мені дуже дорогі. Зоя, скажімо, не рідня мені, але між нами так багато спільного, що ми себе вважаємо сестрами. І так буде, мабуть, до кінця життя.
– Ви якось стверджували дуже цікаву тезу: „Життя коротке, я не можу розкидати великодушно часом і енергією тільки на фрагменти”. Як це зрозуміти? Чи й досі дотримуєтесь цього правила?
– Я дуже боюся залишити щось недокінченим. І дуже намагаюся сповнити всі свої задуми.
– А які?
– Почала писати новий роман – „Коляда на щедрий вечір”. Має бути виданий у львівському видавництві „БаК”. Думаю, це буде суміш прози і поезії.
– Котрий світ для Вас найважливіший – світ прози, світ поезії, світ перекладацтва чи світ драматичних творів?
– Поезія для мене найважливіша.
– А наука?
– Це – потрібна біда, я би так сказала. Я мусила якось заробляти гроші. Я ніколи себе не вважала великим науковцем. Я студентам так сказала: не знаю докладно, як це зробити, але йдіть ось у такому напрямку. Щодо перекладацтва. Я не є перекладачем з природи, але зрозуміла, що треба пропагувати українських письменників, українську книжку у Південній Америці.
– І з чого Ви починали?
– Три антології української літератури, від „Слово о полку Ігоревім” починаючи, до 40-х років минулого століття. Дві інші антології: поетична, з ХХ століття, у поєднанні з образотворчим мистецтвом України і Заходу, українців, що, переважно, не зі своєї волі опинилися поза межами Батьківщини. Щоби показати українське мистецтво в цілості, що Україна є одна, хоч географічно – українці в різних широтах опинилися. І це був своєрідний виклик.


ВІДСТУП ДРУГИЙ, ДЛЯ УТОЧНЕННЯ.

Лариса М. Л. Залеська-Онишкевич у своїй статті „Різні світи Віри Вовк” (у Хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ століття – „Українське слово”) писала: „В неї тепер (на 1994 рік. – Б.З.) вже близько 20 томів перекладів головно на португальську та німецьку мови; це включає дві хрестоматії й кілька антологій (дво- і тримовні) та окремі видання творів та праці про Сковороду, Шевченка, Лесю Українку, Коцюбинського, Франка та Стефаника. Так само вона має численні переклади українською мовою з таких мов: англійської, еспанської, німецької, португальської, французької, польської, італійської, македонської, церковнослов’янської та румунської… Крім творчости в повищезгаданих жанрах, Віра Вовк-Селянська є науковцем, професором поетики, німецької літератури та порівняльного літературознавства в кількох університетах Бразилії… Коли світ її поезії можна вважати світом її покликання, а світ казок та легенд її світом інших вимірів, світ перекладів – це світ її особистої відповідальности, а світ драматичної творчости – синтез усіх її світів”. І це – правда.

– Як би Ви порадили виховувати в людях почуття національної відповідальності? Адже саме ця мотивація, на думку Лариси Залеської-Онишкевич, є вагомим чинником Вашої діяльності.
– Перш за все треба мати відповідальність перед собою. Не витрачати час на меншовартісні справи. Треба багато читати, а не займатися поверховими речами. Більше думати про природу і книжку. Мандрувати, іти в гори. Спорт. Менше алкоголю. Наркотиків узагалі не вживати. Словом, втікати від легкого життя. Бо все легке – порожнє. Справжнє мистецтво є трудне.
– За яким принципом Ви підбирали твори українських письменників для перекладу?
– Я живу в Бразилії. Не мала часто під руками потрібних матеріалів. Я жила дуже обмежено матеріально. Тому перекладала те, що могла дістати. Вже пізніше перекладала Миколу Вінграновського, Ліду Палій, маю шкільну товаришку, дуже цікаву письменницю, Софію Майданську, Ірину Жиленко. Португальською також вийшли поезії Василя Симоненка, Івана Світличного, Василя Стуса. Перекладала я і Павла Тичину, і Богдана-Ігоря Антонича. Останній, над творами якого працювала, – Віктор Кордун.
Репліка. Коли про це Віра Вовк розповідала на презентації, Ігор Калинець, який вів цю зустріч, вимовив сакраментальну фразу: „Нам про це нічого не відомо!” Тобто, ми, українці, настільки були „вмуровані” в залізній завісі, що, річ ясна, не знали (чи – майже не знали) про те, що діється в літературному світі зусиллями українських емігрантів.

– Коли Ви приїхали до Бразилії, – чим займалися?
– У гімназії – вчитель латинської мови і музики. Один рік. Через збіг обставин познайомилася з одним жидом-вихрестом угорським, і він мені поміг дістатися до католицького університету в Ріо-де-Жанейро, поговорив з ректором. Той зацікавився моєю докторською працею.
– А як вона звучить?
– „Епічна Марійська поезія Середньовіччя”. Поезія ХІ – ХV сторіч, латинською і старонімецькою мовами. Посприяв мені здати докторський іспит у католицький університет. Я тоді ще добре португальської мови не знала, а треба було португальською захищати. Але я мала щастя: дозволили мені німецькою відповідати. Дістала працю в університеті св. Урсулі, де минуло моїх 30 років. Потім запросили мене до Державного університету Ріо-де-Жанейро. Там – ще 10 років. Викладала порівняльну і німецьку літератури.
– Як засвоювали португальську мову?
– Купила граматику. Мала колег. Знаю тепер її добре. Зробила велику антологію німецької поезії – від початків до сьогодні, 50 сторінок. Німецькою і португальською. Там я переклала 100 німецьких поетів португальською.
– В одному зі своїх творів Ви пишете: „Море – дорога і ціль, каравела – крила покликання. Мореплавець –носій ідеалів”. Ви – мореплавець? Ви і себе мали на увазі?
– Вмію плавати.
– Чи щасливий був би Реко-Реко (один з молодих аборигенів атолу) в Європі?
– Ні.
– Чому?
– Бо він – дитина свого народу.
– Ви під цим героєм мали на увазі і українців?
– Так. Ця книжка (йдеться про „Каравелу”. – Б.З.) – одіссея українського народу, ісход українців. Похресникові свому я її присвятила. Помер в сорок шість років.
– Що Ви мали на увазі, коли писали в „Каравелі” про те, що аборигенам бракувало лише трьох томів Бритійської енциклопедії – 14, 15 і 27-го?
– Що наука тільки – замало. Треба ще й інший вимір мати. Реко-Реко був під впливом науки. І тільки це він розумів. Іншого було недостатньо. Тому й мусив померти.
– Чи маєте довір’я до людей?
– Маю. Навіть до ворожих. Бо між ними також є порадні. Я об’їхала літаком всі країни Південної Америки, усі столиці. Шофера питала, де є дешева господа, де жінка може сама жити, де є чисто. І шофер давав мені добру інформацію. У Болівії, здається, чи в Перу дала я 100 доларів шоферу, щоб він поміняв. У готелі мені сказали: „Що ви, він не вернеться… Ви його більше не побачите”. Побачила. Приходить і приносить решту… У Бразилії на базарі забула парасольку. І що ви думаєте? біжить жінка за мною і подає ту парасолю.
– У оповіданні „Мадам Маркіза” читаємо: „Ношу на собі вантаж чужинки, але всі зусилля буття посвятила тій землі, яка народила мене й моїх предків, де я також залишилася чужинкою і якій я в основному не потрібна”. Чи й далі так відчуваєте – і там, і тут, в Україні?
– Де я зараз більше чужинка? Я – трохи такий вічний жид. Я, очевидно, до певної міри, всюди чужинка. Але я відчуваю рідність в Україні. Хоча я в Україні не потрібна.
– Чому?
– А що б сталося, якби мене не було? Я не є ключовою особою. Україна є для мене ключовою країною, а я – не є для неї ключовою.
– А що треба би зробити для того, щоб Ви стали ключовою?
– Я була б мусила дати Україні якийсь такий твір, який би з неї зробив важливу державу в Європі. Якби я, приміром, дістала премію Нобеля, – то я була б важлива.
– Скільки загалом книг Ви видали?
– Не знаю. Десь понад двадцять.
– Якщо порівняти ментальність українців і бразилійців, то…
– Подібні. Вони є великодушні, гостинні, вони мають багато мистецьких талантів. Люблять спів, танцюють. Маю дуже багато друзів-музикантів, малярів. Оце – спільне. А, крім того, безліч політичних партій, як і в Україні.
Дуже сварливі, як і українці. Вони не точні, як і українці. Я маю під тим оглядом німецьке виховання. Я є першою в класі, а за мною приходить перший студент.
Відписую точно листи. Маю величезний порядок в домі. Я позбуваюся непотребу. Багато архів у Києві від мене дістав.
– Чи є у Вас таке відчуття, що, попри вік, – Ви дитина?
– Мої витинанки – то є забавки мої. Дехто каже, що витинанки – це мистецтво. Я так не вважаю. Це, як і вишивка, – забавки. Приємні, орнаментальні. Я дуже смішно то починала: раз уночі мені чомусь дуже захотілося витинати папір. Купила я вдень різнокольорового паперу і зробила понад сто витинанок. Зробила навіть з них виставку в університеті. І мала, знаєте, попит. Навіть дещо продала – заробила на видання одної книжки. Час від часу вибухала потреба витинати. Але то минулося… Ми з Зоєю навіть створили свою мову, якою послуговуємося. І нас мало хто розуміє. Це – теж до вашого запитання.
– Чи маєте кому передати свій заповіт? Чи, як герой оповідання „Заповіт” – мусите шукати?
– (Думає…) Крім того, що в книжках, – нема що передавати. Хіба молодь, з якою я працюю. Вони мені – найдорожчі. Щоб їм щось дісталося з мудрості життя.
– Чи відчуваєте себе папірусом, на якому пишуть (пишете)?
– Я би хотіла бути папірусом, але…
– Як, ким себе відчуваєте передусім: жінкою, поеткою, прозаїком, перекладачем?
– Поетка. Я не зовсім жінка – не була одружена. Не мала дітей.
– Чому?
– Так ріка життя понесла.
– Ви казали, що „Бразилія вже дістала досить інформації про Україну”, маючи на увазі, зокрема, свої переклади українських авторів португальською. Які кола отримали цю інформацію? Наскільки широко кола поінформованості розійшлись колами у бразильському суспільстві?
– Особливо – в університетських колах. І – мистецьких. Дуже багато неграмотних у Бразилії, які не знають навіть імені Президента свого. Багато не знають, де та Україна.
– В одному зі своїх віршів Ви признаєтеся: „в чужому музеї я уламок трипільської вази”. Як той уламок відчуває себе в бразильському середовищі?
– Той уламок належить до трипільської вази. Відіграє свою роль. Своє призначення. Люди ставляться до мене дуже добре. Як науковець – мала повне визнання. Як з боку бразильців, так і з боку німців. Стала повним професором.
– Ви задоволені своїм походженням – пишете: „Я – ліплена з доброї бориславської глини”. Чим добра та глина?
– Вона просто добра. Прийняла прах прадідів моїх і моєї матері. Щодва роки приїжджаю сюди… Як далі буде – все у волі Божій.
– Ви заповідаєте: „Моя душа стане дзвоном старої Бойківської дзвіниці”. Хто, як Ви вважаєте, мав би дзвонити у той дзвін?
– Ті, що прийдуть по мені.
– Чого я Вас, пані Віро, ще не запитав?
– Дуже все ви вже випитали.
– Дякую. А Вам бажаю плідних творчих років і надалі.

Львів, 2007.

Олеся МЕДВЄДЄВА,
науковець-філолог

ПОВІСТЬ-ТРАКТАТ
В. ДОМОНТОВИЧА “ДОКТОР СЕРАФІКУС”

Перед літературою ХХ століття постала проблема – як прилучити до мистецтва слова якнайширшу аудиторію. Вирішенням став синтез “масовості” й “елітарності”, коли автор свідомо створює літературний твір, який по-різному буде сприйматися читачами з різним культурним і освітнім рівнями.
Перші спроби синтезу “масовості” й “елітарності” з’явилися вже в модерністській літературі. Це так звані “багаторівневі” твори, тексти, які, за визначенням В.Куріцина, “містять у собі декілька історій, ніби призначених для різного типу читачів (один шар може бути вульгарним романом-детективом, інший – філософським трактатом)” [4; 203].
Таким багаторівневим твором і постає повість В.Домонтовича “Доктор Серафікус”, в якій крізь поверховий шар любовної історії часом “прориваються” уривки, що нагадують науковий трактат про стан сучасної авторові культури, про нові мистецькі течії, питання моди і науки.
Коли читаємо повість, складається враження, ніби в ній існує два світи – світ, де живуть і діють герої, і світ автора, який проявляється в розгорнутих описах побуту Києва 20-х років, полеміці з питань моди і мистецтва, зокрема і літератури. Автор ніби одночасно пише два твори: один, художній, – про стосунки вигаданих ним же героїв; інший, публіцистичний чи науковий, – з питань культури і мистецтва. Вони перехрещуються ніби випадково, лише завдяки тому, що героїня Вер брала участь у культурному житті Києва і була знайома з багатьма видатними митцями.
Так, читаючи повість, ми можемо дізнатися, які вистави йшли у той час у київських театрах: “Він не пішов би з нею в театр, бо не знаходив нічого цікавого в театральних виставах “Осенних скрипок”, “Дворянских гнезд” і “Дней нашей жизни”, сантиментально-ліричному репертуарі в “Соловцовському театру” того часу з Яновою та Липовецькою на чолі” [3; 205] (Тут і далі зберігаємо правопис цитованого видання).
Знаходимо згадки і про театр “Березіль”: “Скупо, голо, схематично. “Джіммі Гіггінз” абож “Машиноборці” в постановці “Березоля”. Це були театральні вистави, які повинні були відобразити ідею часу. Принаймні саме так, як режисер “Березоля” уявляв собі свій час” [3; 266].
Не оминає автор й художні виставки: “Вер була знайома з Хр.Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з київської вистави “Кольцо” 1915 року Марко Басарг починав свою берлінсько-паризько-ньюйоркську кар’єру експресіоніста” [3; 214].
Автор не просто називає нові популярні мистецькі течії, багатьом з них він дає точні характеристики, визначаючи їхні найприкметніші риси. Ось як він окреслює риси напряму кубізму: “…людина різних площин, розірваних перекреслених ліній, взаємно-суперечливих рухів і рис, – найвиразніша прикмета кубізму” [3; 220]. “Недосвідчена незграбність Комахи викликала в ній таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм фарб, кістяки скрипок сучасного мистецтва” [3; 265].
Саме з цим напрямом мистецтва, заснованим на неправдоподібних враженнях і позбавленим будь-яких глибоких переживань, автор порівнює кохання героїв, Вер та Комахи: “Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Вер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонів, Венера Метценже абож Клее, пародія негрських скульптур, – така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее” [3; 265], “Таке було кохання Вер до Серафікуса: скупе, голе, схематичне. Кістяк скрипки на картині Пікассо. Сценічний майданчик, звільнений від декорацій, з цеглою стін, позбавлених будь-яких прикрас” [3; 266].
Так само точно письменник відзначає характерні риси напряму фовізму: “Дріб’язкові люди обурюються з зеленого неба, синіх дерев, з картини, на якій нічого не намальовано, з малюнків, подібних на дитячі абож на малюнки дикунів, (словосполучення “малюнки дикунів” вказує саме на представників напряму фовізму, мистецтво яких критики називали “диким” – зауваження наше, М.О.) – але для сучасного майстра, що, супроти анатомічних і біологічних законів, малює потвор, це й значить творити всесвіт і людей такими, якими вони єсть” [3;239].
Автор дуже занепокоєний культурним розвитком сучасної йому молоді (те саме можна сказати і стосовно нашої сучасності, хоча повість часово “прив’язана” до 20-х років ХХ століття, порушені письменником проблеми й досі актуальні): “Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербицьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі – Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів – карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток – флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені” [3; 213].
Домонтович дуже тонко помітив зародження в новому суспільстві так званої масової культури: “Вер усвідомлювала, що культ естетичного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасности, відходив у минуле. Ще нічого не знавши про новітні течії в житті й мистецтві, вона прийшла до аналогічної думки про “атеїзацію мистецтва”. Мистецтво, відокремлене від життя й замкнене в собі, зникає. Колишні типи концертів одмирають, музика механізується, мистецтво набирає спортового характеру. Фізкультура й спорт успішно конкурують з виставами, футбольні й баскетбольні змагання на стадіоні відбивають одвідувачів з театру, пляж здається привабливішим від балетного спектаклю. Дівчина, що стрибає у воду з трисажневої вежі, викликає не менше подиву, як балерина з її вишуканими пуантами й крицевим носком” [3; 210].
Герої повісті Вер і Корвин (до речі, художник) створили теорію нової культури, гаслом якої стала активність людини. “В теорії нової культури вони вводили апологію людини, її бажань та її активности. На прапорі свого ентузіязму вони написали: активність людини” [3; 209].
Корвин проголошує культурною цінністю жіночу вроду, варту того, щоб бути єдиним об’єктом мистецтва: “Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра” [3; 208]. Він вважає, що жіночій вроді варто навіть присвячувати мистецькі розвідки, наукові статті в часописах: “Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини – варта була б такої уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціяльно жіночому вбранню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям, і не можна присвячувати статей і часописів самій жінці?” [3;208].
З цих позицій він трактує навіть канони візантійського іконопису: “Майстри інколи зважали на значення одноманітного блиску тла, щоб змалювати вроду жінки. Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала ролю зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота абож емалі врода жінки здається довершеною” [3; 208].
Крім двох шарів (любовної історії та науково-публіцистичного трактату) в творі наявний ще й третій шар – філософський трактат-роздум письменника про причини занепаду сучасного мистецтва.
На думку В.Домонтовича, до виникнення таких безпредметних напрямів мистецтва призвела “система конваєра”, коли людина не робить якусь річ, а виконує лише певні автоматизовані рухи. “Диференційованість суспільних функцій, фахова відокремленість, спеціялізація праці, конваєрна роздрібленість рухів, відокремленість автоматизованих жестів, розподіл роботи, доведений до останньої міри дрібности, ізольована пристосованість людини до одноманітних і безперервних рухів <…>
Робітник не робить авта. Не тче полотна, не виробляє плугів, не шиє чобіт абож убрання. Протягом дня той самий, десять разів повторений, одноманітний рух. Безперервний плин конваєрної стрічки і протягом дня десять тисяч разів повторений рух. Зосереджена замкненість руху, фах пришиваного гудзика, вкрученого гвинта” [3; 238].
Ця “система конваєра” відкидає будь-який контроль суб’єкта над тим, що і для чого він робить, тобто в даному разі світ уявлень людини, що виконує певну працю. “Новий напрям заперечує логіку почуттів. Робота сучасної людини – супрематична, безпредметна, як і картини сучасних майстрів”[3; 238].
Саме поняття речі стає тією характерною ознакою, що відрізняє сучасне виробництво і сучасне мистецтво. Раніше робітник виробляв конкретну річ. Для нього існувало конкретно-речове. “З нього був чоботар, кравець, тесляр, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Він міг сказати: “Цей костюм пошив я”, “Цей будинок спорудив я”. Для нього існувало “я” і “річ”: він, що робить, і річ, яку він робить” [3; 239].
Так само уважні до речей і деталей були й митці: “Майстер у своїх картинах відтворював речі, вклонявся перед річчю. Він пишався зі своєї любови до землі й природи, тварин і людей, частин року й їхніх плодів. Йому до вподоби були обличчя героїв, посмішки танцюристок, рельєфи медалей, профілі камей. Він виходив з нагої жіночої постаті, з архітектурної перспективи, зі світла, неба, дерев, квітів” [3;239].
Коли людина перестала виробляти речі, стало безпредметним й мистецтво (так автор простежує зв’язок між мистецтвом і суспільним виробництвом, науково-технічним прогресом): “Мистецтво Пікассо, Кандінського, Клее, Шагала сприймається як непредметне, як ребус. Перед їх картинами виникає примітивно-безпосереднє питання: де річ і що тут річ? Новітнє мистецтво не має нічого спільного з об’єктивним явищем речі. З погляду так званої реалістичної традиції нове мистецтво є непредметне чи протипредметне” [3; 238].
В.Домонтович відзначає, що саме предметність і правдоподібність відрізняє сучасне мистецтво від попередніх епох: “Шанолюбство Бекліна як митця, коли він писав свої мітологічні картини, своїх кентаврів, силенів та німф, було скероване на те, щоб надати своїм казковим вигаданим постатям біологічної правдоподібності. Беклін жив за часів Дарвіна й Дюбуа-Реймона.
У нового мистецтва – свідомо чи несвідомо – протилежне завдання: обернути свій об’єкт на щось біологічно-неправдоподібне. Нове мистецтво стало на зовсім іншу плятформу, як біологія. Світ вимирає. Природа обернулася на продукт фабричного виробництва” [3; 238-239].
Результатом цього безпредметного мистецтва стало те, що “митець кинув малювати природу й відтворює продукти виробництва, лябораторні речі й хемічні формули, що втратили свою конкретність. Митець відтворює не природні особливості й форми речей, а зв’язки й взаємини, що обертають річ у функцію виробничих залежностей” [3; 239].
Наслідки цього процесу невтішні: “Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва” [3; 265].
Потрібно відзначити, що Віктору Петрову (В.Домонтович та Віктор Бер – його літературні псевдоніми) належать також дійсно наукові статті з питань естетики й мистецтва. Так, у статті “Екскурси в мистецтво” йдеться про виставку модерного мистецтва в галереї Шарпантьє в Парижі 1946 року, де, зокрема, були представлені й картини Пікассо [1].
У статті “Засади естетики. (Від “Ars poetica” Є.Маланюка до “Ars poetica” доби розкладеного атома)”, підписаній Віктором Бером, автор говорить про глобальні проблеми літературного розвитку з кінця ХІХ століття до сорокових років ХХ століття. Він аналізує естетичний рух на тлі розвитку філософських ідей та природничих наук, вибудовуючи цікаву схему філософсько-мистецьких співвідношень. Отже, реалізм ХІХ ст. був аналогом, а імпресіонізм кінця століття – вищим виявом позитивізму. Символізм ознаменував кризу позитивізму, “образ світу втратив свою сталість” [2; 11], на зміну фізиці прийшла метафізика, а природа почала розглядатись як відгук надприродного. Наступний крок позначився деструкцією.
“Перша чверть двадцятого сторіччя – час революції в її абсолютному визнанні, доба загальної деструкції, етап негації, що воліла стати універсальною. Революція мусила бути всесвітньою. Все підлягало знищенню: держава й неписьменність мас, лірика й університетські дипломи, банки й поезія Олеся – Чупринки, комірці, Бог, таємна дипломатія…
Конав старий лад. Народжувалося нове суспільство. Людство зрікалося традицій. Світ перебував на зламі” [2; 9].
Як і в повісті “Доктор Серафікус”, так і в статті “Засади естетики” В.Петров аналізує причини і наслідки кризи в суспільстві й мистецтві.
Світовий злам у мистецтві виявлявся по-різному. Передовсім мистецтво не відтворювало, а конструювало образ світу, тобто було засадничо антинатуралістичним. Антинатуралістичність, за В.Петровим, була головною ознакою сучасного (модерного) мистецтва.
“Проходячи залами мистецьких виставок, глядачі проходили повз трупи речей. Заперечену природу заступили розчленовані поняття про світ, витворені технічно.
Починалася ера антинатуралістичного мистецтва” [2; 10].
На його думку, “естетична доктрина наступної доби виступає гаслом суцільної негації реального. Мистецтво цього часу не хоче мати нічого спільного з жодною реальністю. В ім’я проголошеного гасла знищення світу твориться абіологічне, асоціальне, аестетичне й алогічне мистецтво” [2; 13].
У цій статті, як і в повісті, важливе місце приділяється проблемі речі: “Митця визволено від залежности від природи, що досі як примус тяжіла над ним. Він більше не відтворює ані слів і звуків, ані фарб, ані форми, якими вони є в природі. Не природа, а не-природа. Не скрипка, а не-скрипка. Як у Пікассо. (Згадаймо цей образ у повісті). Труп речі і труп людини. Конструкція розкладеної речі” [2; 16].
Вихід з кризи, яка охопила мистецтво і культуру взагалі, В.Петров бачить у поверненні до доренесансних, тобто середньовічних цінностей: “Усі науки, вся ідеологія, уся наша доба в цілому повертає до засад, які протягом століть, починаючи з Ренесансу, заперечував Новий час” [5; 15].
Про захоплення середньовічною культурою можемо прочитати і в повісті “Доктор Серафікус”: “Поезії Вол.Соловйова, книжка Павла Флоренського “Столп и утверждение истины”, культ Софії Премудрости Божої, романтична уява про das ewige Weibliche були складовими елементами тодішнього мистецького світогляду Корвина, забарвленого в дещо містичний тон, як це взагалі було характеристичне для настроїв і тенденцій тодішніх київських митців та мистецтвознавців.
Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О.Івановим, про есхатологічні мотиви в О.Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з’явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф.П.Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді, і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантизму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріяли для своєї дисериації про іконографію Богоматері” [3; 224].
Таким чином, поєднання елітарності і масовості означало створення і нонконформістського, і достатньо проблемного й розважального твору. Саме на цих трьох характеристиках акцентує увагу Умберто Еко в праці “Примітки на полях “Імені троянди” [6]. Так любовна історія повісті В.Домонтовича “Доктор Серафікус” поступово трансформується в науково-філософський трактат, звертаючи увагу читача на важливі проблеми розвитку сучасної культури і шляхи подолання кризи світовідчуття людини. За допомогою любовної фабули упорядковано складний, інтелектуально насичений текст, де на кожному кроці – алюзії, ремінісценції, цитати і посилання. Такі інтертекстуальні ігри є джерелом особливого задоволення для освічених читачів.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1.Бер В. Екскурси в мистецтво // Рідне слово.– Мюнхен; Карлсфельд, 1946.–
№ 12.
2.Бер В. Засади естетики // МУР. Збірник 1.
3.Домонтович В. Без грунту. Повісті. – К., 2000.
4.Курицын В. К ситуации постмодернизма // Новое литературное обозрение.– 1996.– № 11.– С. 197-223.
5.Петров В. Християнство і сучасність // Орлик. – 1947. – Ч.2.
6.Эко У. Заметки на полях «Имени розы» // Эко У. Имя розы.– М., 1989.

м.Дніпропетровськ


14 13

© Січеслав 2004–2008