проект редакція часопис посилання контакти





4 (14) 2007 жовтень - грудень

Зміст номера

НОВИЙ РІК, РІЗДВО ХРИСТОВЕ
ПОЕЗІЯ
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ
ПРОЗА
ВІРШ У ЧИСЛО
ІСТОРІЯ КРАЮ
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА
МОЛОДІЄ МУЗА
ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
СКАРБИ РІДНОЇ МОВИ
СПІЛЧАНСЬКА ТОЛОКА
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ
МАНДРИ
СІЧЕСЛАВ СМІЄТЬСЯ
АRT-ГАЛЕРЕЯ ”СІЧЕСЛАВА”
НАМ ПИШУТЬ
ТЕАТР
КІНО
МУЗИКА
Ілько КОЛОДІЙ

Ілько Степанович Колодій народився 10 квітня 1954 року в с. Коропужі в сільській родині
на Львівщині. Закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка. Працював кореспондентом газети виробничого об’єднання «Кінескоп», з 1980 року – заступник відповідального секретаря газети «Львовская правда», з 1990 року – заступник відповідального секретаря новоствореної газети «За вільну Україну», з 1992 року – заступник головного редактора цього часопису. Нині – заступник головного редактора газети «За вільну Україну плюс».
Член Національної Спілки журналістів України. Автор численних публікацій у газетах і журналах. Автор книг «Переконати світ цей у красі», «Головна роль», «Повинність», «Сонячна палата», «Кров калинова», двох музичних збірників «Журавлиний крик» та «Купались зорі» (пісні на слова І. Колодія , музика Б.Ю. Яновського). Пише вірші для дітей.

БОСОНІЖКОВА КРАМНИЦЯ

ГОПАЧОК

У неділю на полянці
Ведмежатко скаче в танці.
Під скрипочку та смичок –
Гопа!
Гопа! Гопачок!

Серце тьохнуло вовкові,
В шаровари – скік! – святкові
І собі в танок іде, –
Гейби,
Гейби грім гуде!
У кептарику лисиця
З вихилясом не бариться,
Коло неї – борсучок...
Гопа!
Гопа! Гопачок!

Повмивалися до свята
Замазури-кабанчата,
Дрибуляють по траві
Мокрі,
Мокрі, ледь живі.

Чути в лісі звуки дивні,
Голосні, дзвінкі, чарівні
Під скрипочку, під смичок –
Гопа!
Гопа! Гопачок!

МЕТЕЛИК

Біленький, мов ангелик,
Лиш чорні цяточки,
Літав собі метелик,
Сідав на квіточки.

Шугав понад травичкою,
Під сонечком ясним,
Та хлопчики за звичкою
Ганялися за ним.

Щодуху кожен гнався,
Зловити всяк хотів,
Тож наш ангелик знявся
І в небо полетів.


ЗДОГАДЛИВИЙ ОСТАПЧИК

Нема личка на Остапчику,
Не знайде бідачка шапочку...
Коло хати ловив гав,
Песик шапочку й украв!
– Я ж коржем не поділився,
Певно, песик і помстився.


НА СТАВОЧКУ

Ой на ставі, на ставочку
Бачив Ярчик ластівочку.
Пташка спрагу тамувала,
В крильця сили наливала –
Їй летіти в теплий край.
Люба пташко, прощавай!
Очка в Ярчика сумні.
Повертайся навесні!..
Ой на ставі, на ставочку
Бачив Ярчик ластівочку.
Крилечками лопотіла –
В край далекий полетіла.

БУДЕ ДОЩИК

Ластівонька при землі –
Буде дощик на ріллі!
На траві, на квітах,
На зелених вітах...
На усіх листочках
І на колосочках!..
Дійде до квасольки...
Поруч тут і ми є.
Хто без парасольки –
Дощик всіх умиє!
А для мами й татка –
Зловим дощ в горнятка!
Для бабусі й діда –
Наберем у відра!

ЖУЧОК-НЕЗНАЙКО

Із сучечка на сучок
Мандрував собі жучок,
Лазив низом та горою,
Щось там нюхав під корою,
Аж тут гульк – мороз по спині! –
Опинився в павутині!
Ох, жуки-хрестовики
Сіті плести мастаки!
Якби знав про це жучок,
Не попався б на гачок.

СВЯТОСЛАВЧИКІВ СОН

Мені приснився їжачок –
Малесенький-маленький,
Мов кожушок із голочок,
Із колючок гостренький.
Я взяв додому їжачка,
Надворі було сиро,
Дав їжачкові молочка,
Дав їжачкові сиру.

Й таке нас було з їжачком
Братання пов’язало...
Та сонце сон цей язичком
Із оченят злизало.

МАРІЧКА

У Марічки щічки –
Червоні порічки...
Бігала Марічка
Купатись до річки.

ПІДСТУПНИЙ КОТИК

Вчує котик вусом запах
І уже – на задніх лапах...
Підповзає тишком-нишком...
Ой, тікати треба мишкам!

БІДНА КИЦЯ

Горе в киці – босі ніжки,
Треба киці босоніжки.
Радять котики: «Йди, кицю,
В босоніжкову крамницю!»

Кішка в розпачі: «Ну й дивні,
Та ж у мене – ані гривні!»
Підкажіть, мої хороші,
Де кицуні взяти гроші.
НЕПЛАКСИВА ХРИСТИНКА

У маленької Христинки
Очка – диво-намистинки,
Усміхаються до сонечка,
Бо Христуня – чемна донечка.

Чемна-чемна, чепурненька.
– Веселенька, – мовить ненька, –
Не потрібна їй хустинка,
Бо не плаче в нас Христинка!


ХВАЛЬКУВАТИЙ БИЧОК

Не відважиться бичок
Перетнути потічок.
Затрусився, ноги – з вати,
Вже й забув, як маму звати.

А ще вранці, ой-йой-йой,
Знаменитий був герой!
Зверхньо зиркав на теличку:
Перестрибну, каже, річку!

Як на задні ноги став:
Перескочу легко став!
Шкода, в нас нема морів,
Всі убрід би перебрів...

Йшов, хваливсь отак бичок,
Аж тут раптом – потічок.
Затрусився, ноги – з вати,
Що й забув, як маму звати.

м.Львів

Микола НЕВИДАЙЛО

ШАТУНИ І ЛОПУЦЬ З ЛОПУЦІЇ
(вигадана казка, або ж неправда)
Моєму однодумцеві і критику, казкарю Георгію Люльку присвячую
Частина перша
Ці дивовижні події почалися не за високими горами, не за синіми морями, не за океанами і не в якомусь тридев’ятому королівстві, а далеко на холоднючій Півночі, де сяє Полярна Зірка в центрі Льодовитого океану. Про океан, певне, вже чули. Якщо ж кортить скоріш дізнатися справжнісіньку неправду, то не поспішайте звертатись до ваших підручників з географії та зоології, доки я не натопчу вам вуха казкою-вигадкою.
Але перш ніж мені, старому дідові, казати, а вам маленьким слухати, нумо зашепчемося від усяких непередбачених напастей прадавнім заклинанням наших прапредків - трипільців-оріян. Тож тихесенько повторюйте за мною: “Цур тобі пек, ні з-над гори, ні із долу, ні з лівої руки, ні з-під землі, а ні з хмари, цур тобі, маро людська і звіриняча. Геть, напасте, в болота та темнії хащі!” І хай вам, дітки, від жаху не лізуть рогом очі.
Так ото, під самою Полярною Зіркою у товстелезних крижаних горах, у глибоких лабіринтах печери сховано від ока людського Льодовий Палац, у якому жила донедавна найстаріша в Світі Баба Манія. За своє диявольське життя вона вчинила так багато зла, як ніхто інший. Ще мільйони років, коли Бог створював Світ, Галактики, зірки, планети, різноманітну ботаніку, зоологію, твердь і воду, Манія бувши дівкою, донькою найголовнішого Диявола-Нечистого, підглядала за Божими маніпуляціями і знала деякі Божі секретні технології. Але вона була і матеріальною субстанцією, і породженням Нечистого, а всяка матерія за законами природи старіє з часом. Ось-ось недавно вона ще царювала у своїй Манієляндії, хоч і була вже така ветха, така немічна, що ой-йой-йой! Вже Смерть з косою стояла за її високим крижаним троном. А вона уклякла на троні, майже не рухалась. Сиділа та тільки кліпала очима, як сова, боялася, як би не розсипатись на крижані скалки.
Отож у її Манієляндії хазяйнував управитель, як би по-нашому, прем’єр-міністр, а зовсім по-теперішньому – менеджер Дряпічкін. У його владні обов’язки входило наглядати за режимом і дисципліною в імперії, в палаці, в тунелях, печерах і камерах, де навалом лежать закатовані, замордовані і просто заморожені на певні терміни люди (здебільшого письменники і казкарі). Господи, захисти нас від такої долі! А ще Дряпічкін контролював виконання п’ятирічних планів в’язнями, що протирали штани в лабораторіях, де хімічили підневільні вчені доктори та кандидати всяких диявольських наук, навіть академіки з різних країн, проводячи експерименти та реакції, аби винайти еліксир молодості для Баби Манії. Мільйони років тривали ті виснажливі пошуки, а віз, як кажуть, і нині там. За невиконання п’ятирічок Манія шипіла, рипіла, і вже перевела всіх тих мудрагелів на штрафний пайок, дозволила тільки два рази на день лід лизати, а кілька тисяч “лацюг” (це її слово) наказала вкинути в жерло сплячого вулкану, що іноді побулькував гейзерами. За цією акцією, вчиненою на честь, не пам’ятаю, якоїсь там річниці Диявольської революції, Манія спостерігала через телекамеру Сама. Тільки рипіла, скрипіла, задоволено совала ногами.
Та ось урвався Бабі терпець і вона наказала покликати Дряпічкіна. Примчав менеджер, упав на коліна, поцілував праву, а потім ліву ступню злющої Цариці, що тільки рипіла, скрипіла, кліпала очима, як сова і совала ногами.
– Бр-р-р-р! – забулькало в її засніженій горлянці. – Др – ряпічкін! Чому це в тебе р -режим роз-хитався. С-са-сабатуєш? Повеліваю всіх оцих лацюг, що в тисячах моїх лабораторій за мільйони р-р-років не спромоглися винайти елісир молодості, усіх, усіх до молодших лабор-р- рантів, усіх замор-розити в камер- р-ри. До мертвяків їх. Гр-ряде кінець Світу. Ха-х-ха-х-ха! Створеного моїм найлютіш-шим вор-рогом. Все Боже, якому моляться, скор-ро, завалиться в тар-тара-р-ри. На т-тому попелищі цілковито пер-реможе Анти-с-світ мого батька Люципер-ра. Зло і ненависть! Ч-чуєш? Бр-р-р-р!
Її совині очі радісно засяяли, вона закліпала і з них посипались крижані скалки.
– Х-ха! Х-ха! Ха! Бр-р-р-р! Але я не така дур-р-на, як ти думаєш. Я вишкр-ребла з глибин пам’яті один Божий р-рецепт, який підшпигувала ще дівкою. Отож мій управпрем’єр-міністре Др-ряпічкін! Повеліваю!

– Сслухаю! Я весь – увага, – виструнчився Дряпічкін і тремтячою рукою розтер на образині сльозу.
– Не зволікаючи розішли агентів. Під загр-розою с-смертної кар-ри збери з усієї Земної кулі по одній частиночці тіла кожної сущої істоти. Візьми в оренду найбільший казан з пекла. Постав той казан у жер-р-ло сплячого вулкану, що тут під нами на дні, і хай воно вариться доти, доки за системою Птоломея зор-ряне небо пересунеться на схід на одну з дванадцятьох поділок ступеня. Та не сплутай чогось! Бо-о-о!.. Найпершим у той бульйон влийте води з Мертвого oзера. Як закипить, укинь туди шматочок, так, так - свого язика, щоб мені не довелося перевчатися в мовному смислі. Ха-х! Ха! Ха! Чого скривився, як сер-реда на п’ятницю? Наостанок, як уже зваряться органи всіх, всіх, всіх істот, поклади в той борщ, чи зуп мізки наймудрішого мешканця з-понад берегів Ме-р-ртвого озера. Цього мудрагеля мусиш розшукати сам, як і воду! Сам! Власноручно! Як діяти далі – велітиму, коли зварганиш вар-риво.
І мотнувся Дряпічкін, відрядивши гінців по світах, виконувати наказ цариці, збирати органи всіх, всіх, всіх істот, у того лапку, у того вушко, у того хвостик, а в дрібноти – голову, і-і-і.., щоби все описати, треба барель чорнила випити і стоси паперу з’їсти, або переказувати, доки язик не посиніє.
Відшукав Дряпічкін те кляте Мертве озеро, набрав води діжку, спіймав наймудрішого мешканця - якогось туриста з берега Мертвого озера, витрусив мозок у поліетиленову торбинку, яку поцупив з супермаркету “Варус”, та й пустився, пріючи, в дорогу на свою Північ, де сяє Полярна Зірка у центрі Льодовитого Океану. Саме в той час, без узгодження з Манієвою Канцелярією, всесвітні астрологи гадали (по нашому “ворожили”) по зорях і планетах. І, самі того не відаючи, сплутали канцлеру Дряпічкіну орієнтири з азимутами.
Заблукав Дряпічкін десь на околицях Льодовитого Океану, став ворожити по методу вказівних пальців, заплющуючи очі, бо мав, як і люди, праву й ліву руки.
– Острів Нова Земля, – шепотів, намагаючись поцілити палець у палець, – і мимо…Острів Діксона – і мимо! Берингова затока – і мимо! Мис Едер – і попав! Тю-у-у! Невже я не в Арктиці, а в Антарктиці біля Південного Магнітного Полюса? Але ж чому тут Північне Полярне Сяйво? У порівнянні з Південним Сяйвом тут проміння в сотні разів яскравіше.
Мало не помер з голоду Дряпічкін. “Хай простить мене Манія, але життя дорожче за кару…” – вирішив і з’їв мозок наймудрішого мешканця з-понад берегів Мертвого озера. Натомість він виточив жовч у вкрадену з супермаркету “Варус” торбинку з печінки дохлого ведмедя. Відшукавши нарешті дорогу до жерла сплячого вулкану на океанському дні під палацом Манії, власноруч влив жовч дохлого ведмедя в киплячий бульйон молодості. Гадав, що Манія їстиме ту зупу.
Виконавши всі процедури, побіг до повелительки.
– О, наймилостивіша із всіх сущих на світі цариць, моя мудра повелителько! Ваш покірний раб Ваше повеління виконав, як було наказано. Бульйон молодості зварганив, як було велено.
– Бр-р-р! Як ти говориш? Не бульйон, а еліксир…
– Так точно, даруйте, еліксир.
– Бр-р-р! Молодець, – зарипіла засніженою горлянкою. – Наказую принести казан перед мої очі. Хай охолоне до температури царського тіла і скупайте мене в ньому.
Принесли. Охолодили. Обережненько скупали.
Лихий його знає, як воно там хімічилось, але Манія вискочила з казана, що напрокат позичили в пеклі, не дівкою, а молодою… Ах! Ой! – молодою ведмедицею. Зиркнула Ведмедиця в одполіровану крижину, розлютилася. Очі вирячила, ікла вишкірила, бризнула з пащеки піною:
– Гар-р-р! – загарчала. – В камеру цього негідника! На віки! На віки! Аж доки не зізнається, якої отрути наколотив! Покажи язика!
І моргнути не встиг Дряпічкін, як опинився в камері найжорстокішого режиму, хоч і показав язик з відрізаним кінчиком.
За законами Природи, які навіть Манія – донька самого Диявола не змогла порушити, всяка істота мусить плодити собі подібних. Ото й вилупила вона кількох малят. А коли минув клишавеньким один рочок від роду, то всі полярні і тундрові звірі, навіть затяті хижаки дуже перелякались – і нормальні білі та бурі ведмедики, і вовчики-братики, і хитренькі лисички, і лемінги, трохи схожі на ховрашків та хом’ячків, і борсучки, зайчики-побігайчики і всяка літаюча, плаваюча та повзаюча на околицях Льодовитого Океану дрібнота. Бо народила Молода Ведмедиця не зовсім нормальних ведмедиків. А все через те, що Дряпічкін підмінив мізки наймудрішого в світі мешканця з берегів Мертвого озера на жовч дохлого ведмедя. А гени з тих мізків застряли в організмі Дряпічкіна.
Росли клишаві, як на дріжджах. За однісінький обліт Землі по орбіті навколо Сонця вони вибехкали здоровенні, страшнючі й жадібні. Пожирали вони все, що бігало, що повзало, що літало, що лазило, що плавало. Не гребували й тим, що ходило на двох ногах. Люті, завидющі, загребущі, підлі, злобні, запеклі, хитрі, безжальні, безсовісні, лихі, та непосидющі. Нормальні ведмеді в тисячолітній еволюції виробили в собі звичку на зиму залягати в сплячку. Лежить собі в барлозі до весни, смокче лапу і дивиться сни полярні. Замість нудної реклами, яку люди змушені терпіти, дивлячись телепередачі. А ці новоявлені плотоядні страховиська в гострі морози шастають по льодах, по тундрі, по тайзі, хилитаються туди-сюди, сюди-туди, як неприкаяні. Нема їм чомусь спокою.
І розплодилося так багато Шатунів, що і пальців не вистачить, щоб усіх порахувати, хіба що в кого є комп’ютер у додачу до пальців. По секрету натякну вам: їх так багато розплодилося, що ні в казці розказати, ні пером описати… І пожерли Шатуни під Полярною Зорею та в тундрі все живе, те, що бігало, що повзало, що лазило, що плавало. Гамкали й тих, що ходять на двох ногах.
Далі ми побачимо, та й на практиці переконаємось, що Шатуни мають хист до перевтілення, як ото перевертні, та ще й уміли перекидатися в людину і творити перевертнів з-поміж людей. За дня Шатун ніби мавп’ячого походження, а поночі - справжнісінький звірюка.
І скликала Манія-Ведмедиха Думу. Та й дала “напутствіє”: розповзатись в краї південні, західні, східні, і в сусідню Росію, і до нас в Україну, аби брехали, що то їхні “ісконниє” території. І заходилися люті, завидющі, загребущі, підлі, злобні, запеклі, хитрі, безжальні, безсовісні, хижі та непосидющі злодійствувати в південних, західних, східних краях і найбільше в Україні. Попервах живилися в лісах, полях, озерах і ріках всякою всячиною. Пожерли майже все, що бігало, що повзало, що лазило, що плавало. Опісля всезнищуючими зграями напустились на села. Задирали і гамкали наших свійських годувальників та охоронців: коней, корів, свиней, овець, баранів, курей та індиків, собак, котів та мишей і жаб. Вимели з дворів, як помелом. Проникли підлющі і в хати. Борщ похлестали, галушки поковтали, глитали холодець, свинячі кишки, хвости телячі, сало. Не приведи Господи! Всі потрави стравили. А як нанюхали брагу, сирівець, горілку, перцівку, оковиту, самогонку і первак – все те висмоктали, вилизали і на закуску ласували неслухняними хлопчиками та дівчатками, школярів-двійошників ковтали не розжовуючи.
Коли ж налигались по зав’язку, п’яніли, падали, валялися, гарчали, сопли, хропіли, матюкалися тільки їм притаманними вишуканими багатоповерховими, кучерявими паскудними матюками. І мочилися під себе.
А нашу мову ненавиділи з усієї сили, бо щодня, щогодини, щосекунди чули від люду тільки прокляття, а не ласкаві слова. Бо поводились по-свинськи.
– Бодай би ви виздихали, кляті заброди, окупанти, загарбники!!! Цур вам, пек, ні з-над гори, ні із долу, ні з лівої руки, ні з-під землі, а ні з хмари, цур тобі, маро людська і звіриняча!
І слухати не хотіли оту мову, прокляті, а тільки блимали бульками, визвірювались, перекошували пащеки, оголюючи гострі ікла, та рикали, зачувши правду про себе. Заперечували всі свої злочини проти людства.
Коли ж випотрошили все до бубки і нічого було жерти взялися за людей, як за баранів. Бо якби ж ті люди не поводились, як барани, а дружно і згуртовано не впустили заброд Полярних у свої землі, та не чубились між собою, могли б і захиститися. І не було би в наших благодатних краях ні голодомору, ні геноциду.
Якраз у ті часи у Верховній Раді галасливі рухівські крикуни почали вимагати нового Нюрнберзького трибуналу, щоб засудити призвідників голодомору й геноциду. Для Шатунів ті вимоги були “як серпом по язику”. У якомусь городі, якоїсь сусідньої держави молоді Шатунови мітингували і закидали посольство України димовими шашками. Гарчали, шипіли, смерділи, вимагаючи кинути “на хохлов” атомну бомбу. Казилися і розмахували плакатами “Бєй хохлов, чтоби духу нашого боялись!”, “Дряпічкіну - свободу!”, “Дряпічкін! Заставь хохлов корміть Манієляндію!”
У цілому Світі вже знали про геноцид в Україні, навмисне створений Маніяками-Шатунами. Україну по-варварськи знищували, люди пухли від голоду і помирали, як мухи від дусту. А Шатуни смакували мертвечину “з душком”. Та зробилися від того харчу такими смердючими, немов тхори. Ви ж не всі чули, як цей звірик, розміром з кролика, прокрадається серед ночі до курника, напустить газу і від того чаду кури падають з сідала, а тхір виїдає їхній мозок. Про це, смикнувши чарчину “первачка”, частенько розповідав мій покійний дідусь.
Наші відважні сміливці іноді підіймали повстання, бралися за зброю, але марно. Манія-Ведмедиця скликала Думу і веліла, як у тій пісні: “ЩЕ БІЛЬШЕ КУВАТИ КАЙДАНИ”. Щоб звільнити місце для нових Шатунів, наказувала виселяти, виганяти, винищувати корінних мешканців, особливо бунтівних українців, естонців, латишів і литовців, та все на свою Північ, аж туди, де сяє Полярна Зірка у центрі Льодовитого океану…
Прудко пишеться казочка, але діточки мої, уважні слухачики, хай вам від жаху не лізуть рогом очі, не забиватиму ваші голівочки, ось трішечки вивчите історію рідного народу, згадаєте, що я вам розповідав, все зрозумієте і тоді можете казати, що я брехун.
Знаю, знаю. По ваших стривожених оченятах бачу, дивуєтесь, мовляв, хіба ж у нас не було лицарів таких, як Гонта і Залізняк (до речі, обов’язково прочитайте “Гайдамаки” Тараса Шевченка), які б стали на бій з лютими, завидющими, загребущими, підлими, злобними, запеклими, хитрими, безжальними, безсовісними, хижими, непосидющими, та ще й смердючими зайдами-окупантами??? Мовляв, натоптує дід наші вуха неправдою.
А були ж! Тільки шатунівські агітатори і вчителі перебріхували всю нашу історію, а тих лицарів обливали помиями і оголошували буржуазними націоналістами, ворогами нашого ж народу, та й наші перевертні є справжні вороги рідних звичаїв, мови, перекинчики і прислужники окупантів - так звана “закакана еліта”, також декотрі трубили проти свого ж народу, забувши і голод, і геноцид, від якого віддали Богові душу їхні ж родичі й батьки.
Про лицарів я брехатиму в другій частині цієї вигадки. На те й казка, щоб приховати правду.

ЧАСТИНА ДРУГА
У ті ж лихі часи жили-були в одному хуторі – чи то Зачепилівці, чи то Причепилівці, а чи, як насправді брехати – в Прибочилівці, у якій, як колись писав мудрий казкар з Павлограду Георгій Люлько.., “розбійники-розбишаки -…із кривими ножаками… вкрали Дівчину Красу, щоб продати її турецькому султанові до гарему”. Хай вибачить мені дорогий побратим-письменник за плагіат, але щось подібне сталося і з моїми героями.
Так ото десь недалеко Кочерезького Лісу Шатунівська розвідка (на зразок ФСБ) розшукувала в’язня Маніївського гулагу, який утік з каторги. А на каторгу його запроторили за те, що під час останньої Світової війни він (псевдо”Скіф”) командував сотнею в Українській Повстанській Армії (УПА), що воювала з німецькими, польськими і шатунівськими зайдами за незалежність під гаслом: “Ненавистю і безоглядною боротьбою прийми ворогів твоєї нації”. Розшукуючи сотника Тараса-Скіфа, Шатуни смердючі оточили Кочерезький Ліс і захопили приточилівських дівчат, що пішли збирати гриби. Тоді ж потягли в ясир і Тарасову наречену Олесю Розвідницю, зв’язкову. О! Взяли з навколишніх сіл погнали багатьох дівчат у бран. Почепили їм на шиї ярлики і татуювали кожній присвоєний інвентарний номер та й запроторили на Північ, де сяє Полярна Зоря, і виграє Полярне Сяйво.
Дізнався Тарас про арешт Олесі Розвідниці і ще дужче закипіла в ньому ненависть до окупантів і любов до України, збурилась козацька кров і вирішив створити нову сотню, щоб виганяти з рідної землі проклятих Шатунів. Блукаючи та переховуючись і тліючи з горя за нареченою, він якось забрів у Кочерезький Ліс. Аж ось і той дуб-Здоровань, якому, як розказували діди, трохи менше як тисячу літ. Обіперся Тарас на дуба та спересердя як ударить кулаком по стовбуру, аж з дуба жолуді посипались і луна пішла лісом. Коли це глядь, а з-під шляпки грибка маслючка виходить великоголовий сивий-пресивий дідусь Лопуцьок, заввишки як мізинчик, схожий на гнома з відомої казки Братів Грімм, озивається громовим басом:
– А хто-хто насмілився порушити спокій Кочерезького Лісу? – Це я, сотник Тарас з досади на своє безсилля. Шатуни полонили мою наречену. Не знаю, де її шукати.
– То послухай мою пісеньку, – сказав Лопуцьок і бринькнув на манюсінькій кобзочці.
Ось Лопуцьок на кобзі грає, й слова правди промовляє:
– Довго ж тебе, козаченьку, людоньки чекали,
З часів відьми Катерини, що Січ зруйнувала.
Як звалила нашу славу і гордість козачу,
То налізло сюди безліч шатунів ледачих.
Від них лихо і неволя кривава шинкує,
Не спи, хлопче, бачу – дужий, хай чують смердючі
В Павлограді, в Січеславі, в Запоріжжі – всюди
Розплодилось, як сарани, тієї паскуди.
Приготував я тут, хлопче, надсучасну зброю,
Годі спати та плакати! Готуйся до бою!

Поставив великоголовий Лопуцьок заввишки з мізинчик кобзочку на землю біля свого грибка, земля розступилася.
– Вибирай! – аж луна відгукнулась.
А там! Всякі мечі, списи, забрала, луки зі стрілами, щити, пищалі, гармати, рушниці, автомати, гранати, кулемети, ракети, і…аж не віриться!.. лазери надсучасні. Та хіба перелічиш весь той арсенал та амуніцію. Скільки там всякої зброї! Як ото в Ново-Богданівці, у якій щороку горять і вибухають смертющі сховища.
Розбіглися Тарасові очі.
– Візьму я цей меч, – зрадів сотник. – А звідки Ви, дідусю, такий патріот?
Скочив великоголовий Лопуцьок заввишки з мізинець у яму і сказав:
– Звати мене просто Лопуць з підземної україни Лопуції. Бо Україна наша і на землі, і в небі, і під землею.
Ще щось пробубонів собі під ніс, змахнув рученятами і смикнув двосічний меч два метри завдовжки. Лезо меча з однієї сторони гостре, як бритва, з другої - гартований твердий, як алмаз, а руків’я з чистого золота.
Натужився сотник Тарас, але не те що зрушити, а й ворухнути той подарунок не зміг.
– Хе – хе! – хитро усміхнувся Лопуць заввишки з мізинчик. – Ось я тебе, сотнику Тарасе, зачарую гіпнозом. Станеш дужим, як Ілько Муромець, що, кажуть родом з Київського Подолу, а не з Мурому, який переміг Триголового Змія Горинича. – Пробубнів собі під ніс три слова, тричі ляснув долоньками, аж загриміло й луна пішла лісом, меч яскраво засвітився, заграв сяйвом.
– Дякую, дідусю, – аж затанцював сотник Тарас і легко почепив меч-кладенець собі на плечі. – Візьму ще оцього “лазаря”.
– Не глузуй! Він ще тебе порятує. Це прилад “Зроблено в Лопуції” найновішої секретної конструкції. У моїй підземній країні давно такими користуємось. Як переможемо Шатунів, поведу тебе на екскурсію в нашу Лопуцію, – гонористо зиркнув Лопуць і вивчаюче зміряв зором Тараса з голови до п’ят. Повагався трохи і таки подав невеличку схожу на кобуру сумку з тканини захисного бурувато-зеленого кольору хакі. – Ця маленька як пістолет штучка своїм потужним променем може збити літак, пропалити сталеві корпуси кораблів і підводних човнів як у повітрі, так і занурених у воду. То будь з ним обережний. Збирай сотню сміливців і починайте. Лопуція з вами! Зброї вистачить на всіх. Але тільки з мечами та “лазарями” (іронізую) Шатунів не переможеш. Візьми ще ось стільниковий кишеньковий радіо-теле-прийомопередавач також з маркою “Зроблено в Лопуції” і обов’язково протигаз. Щохвилини мусиш знати, що діється у всьому світі: на Півдні, Півночі, Заході, Сході і в Україні. Та не забудь перед боєм одягнути протигаз, бо та сволота захищатиметься своїм смердючим випаром.
– А чи не знаєте, дідусю, куди вони поділи наших дівчат-бранок?
– Ой, де твоя Олеся Розвідниця, я, підземний мешканець, не відаю. Спитай Сокола. Якщо знадобиться моя порада, викликай по інтернету. На сайті www.lop.ua. З Богом, синку!
Іде сотник Тарас та й іде. Не день, не ніч і не місяць. Радіо слухає, дивиться по телеку, що діється у всьому світі: на Півночі, на Півдні, на Сході і на Заході і чує, як усі народи проклинають лютих, завидющих, загребущих, підлих, злобних, запеклих, хитрих, безжальних, безсовісних, хижих та непосидющих Шатунів. Чує і бачить: маси люду на площах городів з прапорами “Геть окупантів!”, “Забирайтесь, кляті, додому!”. З іншої столиці показують штурм радіовежі, ще в іншій головорізи у камуфляжній формі б’ють саперними лопатами мітингуючиx грузинів. А в Льодовому Палаці на Півночі, де сяє Полярна Зірка у центрі Льодовитого океану, відомий вже нам та і всьому Світові Дряпічкін вирвався з ув’язнення, об’явився демократом і підсунув якусь “свиню” Манії-Ведмедиці. Переворот. Чує Тарас – і в нас в Україні гуртується народ, ланцюгом від Києва до Львова взялися за руки… Волають: “Єднаймося!”
Зв’язався Тарас зі своїми однодумцями по інтернету і по радіо, дав шифровку. Наказав, де і коли збиратися, щоб озброїтися, як порадив Кочерезький дідик великоголовий Лопуць. А сам ще думає, як дізнатись, де його дорогенька Олеся.
Коли це летить Сокіл. Помахав Тарас рукою. Той сів.
– Що тобі, козаче? Яка біда припекла? – питає.
– Шатуни схопили мою наречену. Чи не бачив ти, Соколе, зі своєї високості?
– А як же! Погнали валку в’язнів у Січеславську тюрму. Багатьох пожерли дорогою, а гарненьких дівчат повезли на Північ, де сяє яскрава Полярна Зоря у центрі Льодовитого океану. Де ж тепер твоя Олеся Розвідниця – не знаю. Запитаєш Орлана Полярного. Але будь напоготові. За бугром шастає загін Шатунів, перевдягнутих у вишиванки. Маскуються провокатори під ваших. А щоб їх не розпізнали – навчились верзякати і по-вашому.
– Дякую, Соколе!
Покрутив Тарас ручку стільникового радіо-теле-прийомопередавача. З-поміж ефірних шумів та трісків упіймав їх. Вони вже осьо-сьо, недалеко. Сунуть йому назустріч. Верзякають по-нашому і по-свойому. Раптово вискочили з лісосмуги. Блимають очима, визвірюються, роззявляють пащеки, біліють гострими іклами.
Сіконув Тарас мечем наліво, сіконув направо. Посипались, як перестиглі груші. А тут зненацька вискочила зграя з тилу. Вихопив лазер, провів променем. Лягли трупом. А самому спазм зціплює горло й легені. Догадався: згарячу забув Лопуцькову пораду одягнути протигаз. Навколо стояв нестерпний сморід. Ось-ось задихнеться Тарас. Упав, занімілими пальцями ледь-ледь нап’яв маску протигаза і знепритомнів.
Чи довго, чи коротко валявся під отим наркозом, аж чує ніби хтось у вухо басить:
– Я ж тебе, козаче, застерігав. При зустрічі з Шатунами негайно одягай протигаз. Твоє щастя, що я слідкував за тобою і вчасно зробив ін’єкцію антишатуніну.
Підняв Тарас важкі повіки. Бачить як у тумані - стоїть зі шприцом у руці великоголовий Лопуць заввишки з мізинець, а навкруги валяються трупи посічених і попечених лазером Шатунів.
– Як збереш сотню, приходьте до мене за зброєю до дуба-Здорованя в Кочерезький Ліс, – сказав дідик Лопуць заввишки з мізинчик і мов крізь землю провалився.
Коли це чує Тарас – запищали сигнали стільникового радіо-теле-прийомопередавача на всіх радіо-теле-інтернет-хвилях з усього Світу і з Заходу, і зі Сходу, і з Півдня та й Півночі: гаряча смажена новина-а-а! Перша особа в імперії Манії-Ведмедиці, демократ Дряпічкін вчинив державний переворот. Зі своїми спільниками – однодумцями укинув люту Полярну Повелительку в жерло сплячого вулкана, що на океанському дні під Льодовим Палацом, оточив підводно-підльодними танками і наказав палити ракетами-торпедами у жерло сплячого вулкана. Зробив “капут” ненависній Володарці, а сам скликав Думу, щоб цивілізовано, демократично висунути свою кандидатуру на президента незалежної Льодової Держави, яку на Всенародному референдумі вже переіменували на Дряпічкінляндію, з Конституційним правом приватної власності на гарем, як ото (хто добре вчив історію – знає) було заведено турецькими султанами в Турколяндії.
Передавав і показував радіо-телеприйомо-далекопередавач і про поразку Шатунів біля лісосмуги недалеко Кочерезького Лісу від сотника Тараса (псевдо”Скіф”). Почалася, мовляв, паніка серед Шатунів. А якась міжгалактична станція на загадкових ультра-хвилях злорадно сигналізує і показує на мільйонсьомому каналі кадри ісходу Шатунів з Естонії, Латвії й Литви. І чи не для гумору проскочили відеокліпи з якогось хутора чи то Зачепилівки, чи то Причепилівки, як Дід і Баба та їхня Курочка Ряба з рогачами пішли в гайдамаки виганяти остогидлих Шатунів. Комедія та й годі! Мультик. А Бі-Бі-Сі повідомила, що нібито з Січеславської тюрми під страшенною охороною спеціальним транспортом кудись повезли молоденьких полонянок і ніби ізраїльська розвідка довідалась: той секретний утаємничений транспорт попер дівчат до гарему президента- демократа Дряпічкіна, того, що проковтнув мозок мудреця, зацапавши його на березі Мертвого озера.
Почухав Тарас потилицю і з досадою сплюнув:
– Треба свою розвідку створювати, а не надіятись на чужу.
Негайно покликав сотню на береги Самари в Кочерезький Ліс до дуба-Здорованя, якому трохи менше як тисячу літ, по інтернету на сайті великоголового Лопуця, озброїв, розподілив обов’язки, дав указівку, як поступово витісняти Шатунів з України, де забродам найдужче сподобалось, мовляв, це ж їхня споконвічна територія, а сам сотник мотнувся на околиці Льодовитого Океану визволяти Олесю.
Став на скелястому березі океану і на краю Росії споглядає з-під долоні туди, де сяє Полярна Зірка, виграє Полярне сяйво і, розправивши крила, літає Полярний Орлан.
Помахав рукою. Орлан спустився.
– Чого тобі, чужинцю, треба в наших краях?
– Шукаю свою наречену Олесю. Ось її фотокартка.
– Знаю, знаю. Бачив таку. Багатенько їх красивеньких пригнали на військово-морську базу, заперли в атомний підводний човен “Курськ”. Підводники якоїсь сусідньої держави за контрабанду взяли кілька мільйонів американських доларів з президента Дряпічкіна. Чи не знаєш, що нині від двірника до президента всі хабарники. Один дає - інший бере. Поспішай на врочисте відкриття п’ятизіркового гарему. Не знаю тільки, що воно таке гарем?! Що там з дівчатками роблять?
- Коли їх повезли? - сполохався Орлановим натяком Тарас.
- Та на цьому тижні. А що мені за розголошення державної таємниці?
- Щиро тобі вдячний. А за таємницю візьми ось четвертину українського сала.
Взяв Орлан шматок сала і поніс орленятам своїм. А сотник Тарас знову став розглядати з-під долоні айсберги та край Полярної Криги. Запримітив і військово-морську базу і підводний човен “Курськ”. І став міркувати, як у той човен прошмигнути непоміченим. Згадав Лопуцьків інструктаж, натиснув бугорок зі знаком “око” і став невидимкою. Глядь на свої руки - нема. Зирк на свої ноги - немає й ніг, блим на всього себе в крижину, як у дзеркало - немає й Тараса, ніц і “лазаря”.
Пройшов непоміченим на базу, шурхнув мимо стійкового та матросів, які сюди-туди, туди-сюди, й ніхто його не побачив. Поліз у відкритий люк атомного підводного човна “Курськ”. Коли це завила сирена: сигнал тривоги. Спрацювала автоматика. Забігала охорона. Примчали вівчарки німецької породи. Нюхачі. Заметались, як скажені, охоронники дали кілька автоматних черг. Але Тарас уже принишк у ракетному відсіку. Нишпорили, нишпорили матроси та агенти ФСБ і не знайшли.
Увімкнув Тарас кишеньковий радіо-теле-прийомо-далекопередавач і почув, яким маршрутом візьме курс “Курськ”. Зрадів. Везтимуть меблі, білизну, памперси, підгузнички та італійські парфуми для п’ятизіркового гарему президента Дряпічкіна.

Занурились. Попливли. Тихо працюють двигуни на атомній енергії. Дивиться Тарас у ілюмінатор. У напівтемряві біжить назад морське дно, вулканічні породи. Іноді промайне табунець рибок. Аж ось появилось жерло сплячого вулкана. Здається, доїхали. Але що це? Двері ракетного відсіку на замку. Сюди-туди Тарас. Думає і так і сяк: “Оце влип! Треба якось вибиратись з цієї пастки”. Навпомацки обшукав полицю зі скафандрами, вибрав потрібний розмір. Одягнув. Натрапив на пульт управління, крутив- вертів усякі ручечки, важельки, кнопочки. Тільки клацає щось та шипить і блимають різноколірні лампочки, а двері не відчиняються. Нарешті згадав Лопуцькове пояснення і вирішив: “Пропалюватиму вихід у корпусі човна. Спасибі Лопуцю за лазера”.
Зашипіло, зашкварчало під променем, струмінь води мало не змив Тараса в куток. А коли відсік заповнився водою, Тарас у скафандрі легко проліз через пропалений отвір. Та зненацька під ногами забулькала торпеда. Слава Господи, мимо.
Коли ж опинився під товщею льоду над жерлом сплячого вулкана, знайшов хід у коридори та тунелі Льодового Палацу Дряпічкіна. І… гора з пліч! Добрався до тронної зали, орудуючи лазером. Бачить, а на троні браво сидить Сам у президентському капелюсі набакир, перед мікрофоном оголошує наказ на всю Дряпічколяндію.
Повів Тарас лазером – і охорона посипалась, як перестиглі груші.
– А тепер, смердючий демократе, що з’їв мозок наймудрішого мешканця з берегів Мертвого озера, показуй, де моя наречена? Я сотник Тарас. Чув про такого? Скіф. Куди ти її заховав?
– Ай-вай, ай-вай! – затремтів Дряпічкін. – Дівчаток доставили в понеділок, розсортували, але я ще всіх не бачив. Не вбивай мене! Ай-вай… Не вбивай!.. Ай-вай.
– Де моя Олеся?
– Ось інвентарна книга. У тисяча вісімсот п’ятдесят першій спальні люкс п’ятизірковий… Ай-вай, Тарасе! Не вбивай!
Не став Тарас убивати Дряпічкіна, бо все-таки Дряпічкін чистокровний Демократ, не те що деспотка і диктаторка Манія.
Хутко побіг Тарас у тунель, розтоплюючи лазером крижані двері. З кожної камери відпочинку чи спальні виходили дівчата – красуні Приточилівські, Зачепилівські і Причепилівські. А з тисяча вісімсот п’ятдесят першої випурхнула така вродлива, струнка та гожа, тільки зблідла від страждань, Олеся з татуйовками “А-985” на руках і ногах. Кинулась лицареві-визволителю на шию…
Я заплющив очі, коли вони цілувались.
– Свободу народам! Мир націям! Всі вільні, – гукнув Тарас на все Підльодне демократичне царство і вивів невільниць підземним ходом, яким колись лазив Дряпічкін на материк, ще до того, як сучасні інженери за прикладом Запорозьких козаків, що першими побудували підводні човни, склепали їх із нержавіючої сталі.
Щойно ступили Тарас і Олеся на берег, як почувся страхітливий вибух. Затремтіла Земля. Зігнулась земна вісь. Всі засоби масової інформації (ЗМІ) нашої галактики сповістили, що на атомній підводній субмарині “Курськ” вибухнули міжконтинентальні ракети з ядерними боєголовками. Мешканці всього Світу перелякались. Могла статись атомна катастрофа. Могла початись ядерна ланцюгова реакція, коли станеться новий вибух Всесвіту, а на місці планети Земля створиться Чорна діра, у яку зі швидкістю світла всмокчеться матерія - планети, зірки, галактики і живі істоти, які їх населяють. Кінець Світу!
На щастя, обійшлося тільки зміщенням Земної вісі на кілька градусів, що також погано, бо це може призвести до глобального потепління. Але не бійтесь! Наша доля в Божих руках.
Натомість возрадуємось! В Кочерезькому Лісі біля Дуба-Здорованя, якому не менше як тисячу літ, гуляли весілля з гопаком і твістом. Сивий-пресивий дідик Лопуць величиною з мізинець на кобзочці грав і думи співав. Пили горілку, пили наливку і я там був. І мене пригощали. По бороді текло, а в рот не попадало.
– А що ж із шатунами? – запитаєте.
– Відповідь коротка: “Ще смердять. А надто коли з Півночі потягне холодний вітер”.
Січеслав, грудень 2006.


14 13

© Січеслав 2004–2008