проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ


Ярослав ПОЛІЩУК,

доктор філологічних наук,
професор кафедри україністики
Інституту східнослов’янської філології
Ягеллонського Університету (Краків, Польща)


Магія Кракова

У нинішньому році Краків святкує знаменний ювілей. 750 років тому місту було офіційно надане Маґдебурзьке право. А життя тут триває з незапам’ятних часів, відколи оселилося на цих мальовничих пагорбах та луках слов’янське плем’я віслян. І хоча припало на його історичну долю чимало гіркоти – воєн, лих та руїн, Краків завжди гідно виходив зі скрути. Цим викликав захоплення й подив – як у власних мешканців-патріотів, так і в сусідів та заїжджих гостей.
Як кожне давнє й велике місто, Краків має свої легенди й таємниці. Виник сей град на сакральних семи пагорбах, а перші його часи овіяні романтичними легендами про перемогу над страшним змієм та патріотичне самозречення королеви Ванди. Зміцнення й розквіт міста в ХІV–XV століттях та слава столиці держави піднесли його ранґ у тогочасній Європі. Недаремно в давнину Краків нерідко називали alter Roma (другим Римом).
Ще в далекому середньовіччі королівський Краків установив тривалі й міцні контакти з великокняжим Києвом і Русько-Українською землею. Контакти, які, переживши різні фази активності чи запепаду протягом багатовікової історії, донині залишаються тісними й важливими для обох країн та народів. То правда, що зв’язки ці були далеко не ідилічними, а нерідко перетворювалися в криваво-драматичні конфлікти, відгомін яких клав тривалу тінь на взаємини поляків та українців. Ба більше, відголоски цієї задавненої неприязні й тепер даються взнаки, хоча реалії останніх років дозволяють нарешті зреалізувати модель добрих і рівноправних стосунків, про які мріяли багато поколінь поетів, учених, митців обох народів.
Отже, від епохи середньовіччя у Кракові знати український слід. Серед студентів Краківської академії траплялося немало руських прізвищ. А Юрій Котермак з Дрогобича не лише здобув тут освіту, а й сам став одним з провідних учених свого часу, професором та вчителем знаменитого Коперника. Характерно, що після високої кар’єри в Болоньї він таки повернувся до Кракова, де провів останні роки життя. З містом королів і поетів були тісно пов’язані творчі долі ренесансних гуманістів Павла Русина з Кросна та Себастіана Кленовича. А в пору релігійної полеміки кінця XVI – початку XVII століть тут виходили друком книги провідних полемістів – як отця-єзуїта Пьотра Скарґи, що завзято атакував православних русинів, так і славний „Апокрисис” (1597) Христофора Філалета, що оприявнював принципову позицію наших земляків. У Кракові загубилися сліди Касіяна Саковича: після бурхливих подій на Україні автор знаної поеми про Сагайдачного знайшов у тутешньому монастирі прихисток та дожив своїх літ.
А козацький бунтівний дух відгукнувся луною в численних книгах краківського друку. Своєрідно замикає цю епоху видана 1697 року книга поезій волинського шляхтича Данила Братковського „?wiat po cz??ci przej?rzany” („Світ, розгянутий в образках”) – одважна сатира тогочасних суспільних та звичаєвих норм, яка неоднозначно вказувала читачеві грань загибелі цілої Речі Посполитої. Так і сталося – Польща впала, пошматована сусідніми імперіями. Краків опинився в Австрійській державі, хоча польський національний дух пробивався тут протягом усього ХІХ століття, він протистояв асиміляції та будив патріотичні пориви мешканців міста.
Українсько-польські контакти переживають новий період піднесення на межі ХІХ та ХХ століть. Саме тоді Краків стає центром досить значної та впливової української колонії. Головним чином місто приваблювало молодих галичан, що приїздили здобувати освіту в університеті та академії мистецтв. Завдяки активності молодих свідомих українців творяться громадські організації, вирують політичні та культурні дискусії. Українську ідею утверджують у місті Крака письменники Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Юрій Луцький, художники Олекса Новаківський, Іван Труш, Іван Северин тощо. Тогочасні видатні діячі, їдучи до Європи, охоче зупинялися в Кракові, зустрічалися з громадою земляків, – як-от Михайло Коцюбинський, В’ячеслав Липинський, Ольга Кобилянська.
З іншого боку, це був період, коли метеором зблиснула молода ґенерація, що амбітно йменувала себе Молодою Польщею (“M?oda Polska”). Саме Краків став найславнішим містом і фактичним центром руху польського модернізму. Разом з новим поколінням прийшла потреба переосмислення драматично-дражливих стосунків з українцями. Більше того, у творчості молодополяків утверджується навіть своєрідна мода на Україну. Так, найзнаменитішим пейзажистом та вчителем того періоду був харизматичний Ян Станіславський. Народжений та вихований на Україні, цей творець присвятив своїй батьківщині найкращі свої імпресіоністські полотна. Сповнені сонця та яскравих барв образи українського степу, наддніпрянських далей чи київських соборів пензля Станіславського витворювали в уяві глядача ідилію своєрідної Ітаки слов’янських імпресіоністів, якою ставала мрійлива Україна. А з творчої майстерні художника в Академії вийшло, між іншим, чимало українців – Іван Труш, Микола Бурачек, Михайло Жук, Петро Холодний.
Не менш захоплива літературна приязнь перших галицьких модерністів та майстрів „Молодої Польщі” Станіслава Пшибишевського, Станіслава Виспянського, Казимєжа Пшерви-Тетмаєра. З молодополяками близько приязнився молодий Богдан Лепкий, котрий у Львові багато оповідав про культурне життя Кракова своїм товаришам-поетам із групи „Молода Муза”. А Василь Стефаник завдячував краківському товариству не лише творчими впливами, а й своїм блискучим літературним дебютом – практично одночасно в рідній та польській літературі, де його твори здобули славу завдяки перекладам та критичним відгукам.
Хоча титул столиці польської держави Краків уже давно пожертвував на користь Варшави, проте певні пріоритети місто зберегло за собою. Ніколи його не сприймали – й сьогодні не сприймають – як провінційне. Краків лишився провідною метрополією в духовному та культурному вимірі. Важко переоцінити в цьому плані значення діяльності Папи Римського Іван Павла ІІ, що починав свою велику духовну місію з посади краківського митрополита і завжди відчував та виказував найтіснішу спорідненість зі своїм містом та його людьми.
Коли по важких роках війни й революції Богдан Лепкий запитував свого польського друга Владислава Оркана про ситуацію в місті, той однозначно намовляв українського поета повертатися з вигнання саме сюди, арґументуючи це в той спосіб, що Краків був і залишився містом поетів та учених, отже, в ньому почуватиметься затишно й органічно. Справді, аполоґетам мистецтва і науки в цьому місті завжди велося добре, бо воно давало їм не лише натхнення, а й належний простір для творчого самовираження.
Нині ця грань життя міста виявляється ще яскравіше та переконливіше. Краків – місто культури, літератури, мистецтва, місто творчості й культурної туристики. Пласти історичної пам’яті, помножені на культурні здобутки багатьох епох, творять абсолютно унікальну атмосферу та ауру цього міста. Воно не лише є справжнім музеєм просто неба, акумулюючи шедеври архітектури, живопису чи прикладного мистецтва давніх часів. Краків є містом, відкритим та приязним щодо інших. А численні фестивалі, концерти, виставки, конкурси тощо утведжують цю незвичайно симпатичну ознаку.
Тому-то славний польський град, що став колись рідним містом Юрія Дрогобича й Павла Русина, Олекси Новаківського й митрополита Андрея (Шептицького), Богдана Лепкого й Катрі Гриневичевої, сьогодні відкриває свою культурну спадщину по-новому. Серед нинішніх краків’ян не бракує молодих амбітних українців, що, як і колись, студіюють тут високі науки. Між іншим, вони охоче беруться за перо, аби утривалити прекрасні миті, пережиті в тутешньому приязному ландшафті. І це запорука того, що славна культурна традиція Кракова не переривається.


Любов ТОМЧУК

Кандидат філологічних наук, доцент, викладач кафедри україністики Яґеллонського університету (Краків),
докторант кафедри української літератури Національного педагогічного університету
імені М.П.Драгоманова (Київ). Автор монографії «Художній світ Надії Кибальчич» (2003) та наукових статей, зокрема
з проблем жіночої свідомості
в новітній українській літературі.

Ucraina irredenta:
Наукова конференція україністів у Кракові

Міжнародна наукова конференція під назвою “Ucraina irredenta: Література, культура і мова України ХХ століття” відбулася у Кракові 26-27 жовтня 2007 року. Конференція приурочувалася 15-річчю існування кафедри україністики Ягеллонського університету та української філології як самостійної навчальної спеціальності в цьому закладі. Таким чином краківські україністи не лише відзначили свій маленький ювілей, але й привернули увагу ширшого ґрона фахівців до проблематики, що її окреслено в назві заходу. Ішлося про автономізацію української літератури, мови, культури як предмету наукових студій протягом ХХ століття. Урешті, розвиток українознавчої гуманістики справив вирішальний вплив на здобуття Україною політичної незалежності в 1991 році. Отже, така проблематика об’єднувала учасників заходу та була об’єктом неустанних і різноформатних дискусій, - як в офіційній частині, так і в кулуарах.
Під час роботи наукового форуму заслухано понад сорок доповідей. Серед учасників – відомі й авторитетні фахівці, як з України, так і з Польщі. Зокрема, учені Національної Академії наук України (Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка, Інститут мовознавства, Інститут української мови), представники університетів – Київського, “Києво-Могилянська Академія”, Львівського, Чернівецького, Одеського, Криворізького, Волинського, Кам’янець-Подільського, Дрогобицького та інших. Водночас добре була представлена польська українознавча школа, її репрезентували науковці з Варшавського, Вроцлавського, Люблінського імені М.Склодовської-Кюрі, Вармінсько-Мазурського, Щецінського університетів та Інституту славістики Польської академії наук.
Урочисте відкриття заходу відбулося в залі засідань Ягеллонського університету. До зібраних у залі учасників та гостей промовляли проректор університету проф. Владислав Мйодунка, заступник декана філологічного факультету проф. Зоф’я Бердиховська, Генеральний консул України в Кракові Михайло Бродович, керівник кафедри україністики проф. Адам Фаловський, проф. Ярослав Поліщук. Ішлося зокрема про неабиякі результати праці краківських україністів, їхні добрі контакти та плідну співпрацю з провідними науковими інституціями України й Польщі, а також з дипломатичним представництвом держави у Кракові. Згадували також заслуги кафедри у проведенні українських свят та імпрез, як-от студентського Фестивалю української культури, Ночі українського кіно, Року України в Польщі та под. Привітання від колег-україністів з Київського та Варшавського університетів виголосили проф. Михайло Наєнко та Василь Назарук. У пленарній частині було вислухано дві доповіді – члена-кор. НАНУ Тамари Гундорової, яка інтерпретувала роман В.Домонтовича „Доктор Серафікус” як один із опорних текстів українського модернізму, та проф. Михайла Наєнка, котрий представив погляд на Франка як творця-модерніста.
Засідання конференції “Ucraina irredenta: Література, культура і мова України ХХ століття” 26-27 жовтня 2007 року відбувалися у приміщенні Академії наук на вул. Славковській, 17, тобто в самому центрі старого міста, яке дарувало гостям неповторну духовну ауру. З’їзд україністів викликав інтерес краківських славістів, що брали участь у дискусіях, а також чималого гурту студентів, які потрактували цей форум також як своє свято й виняткову нагоду глибше пізнати Україну поза форматами навчальної програми.
Робота міжнародної конференції тривала одночасно у двох секціях – літературознавчій та мовознавчій. Прикметно, що в обох секціях було чимало слухачів, зокрема студентів краківської україністики. Доповідь про масову та елітарну моделі в українській літературі ХХ століття виголосив проф. Ярослав Поліщук (Краків). Спостереженнями про новаторство віршової форми Івана Франка поділився професор Борис Бунчук з Чернівців. К. філол. наук Ніла Зборовська (ІЛ, Київ) запропонувала психоаналітичну інтерпретацію української літератури. Доктор Аґнєшка Матусяк розважала про ангелів і демонів у творчості письменників „Молодої Музи”, а доктор Галина Корбич наголосила на важливості постаті М.Драгоманова в українській культурі на переломі століть. К. філол. наук Наталя Лисенко (ІЛ, Київ) представила естетичну концепцію “поезії культури” в письменстві початку ХХ століття. Проф. Ірина Бетко (Ольштин) з’ясувала архетипальні мотиви тіні в українській прозі нової хвилі. На вечірньому засіданні було заслухано також три виступи учасників з Польщі. Доктор Василь Назарук (Варшава) поділився враженнями від поезії Остапа Лапського, Павло Крупа аналізував доктрину “азіатського ренесансу” Миколи Хвильового, а Йоанна Бобуля дала оцінку праці “Відродження нації” Володимира Винниченка в контексті політичної історії України.
У секції мовознавства також було заслухано та обговорено ряд доповідей. Проф. Василь Винницький (Дрогобич) говорив про специфіку українського наголосу. Кандидати філології Ірина Фаріон зі Львова та Людмила Ткач з Чернівців представили проблеми престижу української мови у ХХ столітті та особливості перекладів Максима Рильського. Проф. Надія Сологуб з Києва зосередила увагу на мовному вираженні концепту “Мадонна” в українській літературі, а доц. Світлана Богдан (Луцьк) – на стереотипах мовної поведінки П.Тичини в його епістолярії. Доц. Микола Вербовий (Кривий Ріг) аналізував окремі мовні форми в поетичних текстах В.Свідзінського, доц. Зоряна Коцюба висвітлила зіставну етносемантику в українській та англійській мовах. Проф. Богдан Ажнюк (Київ) піддав критиці мовну політику в сучасній Україні. Проф. Надія Бабич з Чернівецького університету торкнулася аспектів демократизації мовних норм та вульгаризації сучасного мовлення. Її колеґа проф. Мар’ян Скаб аналізував особливості зверненої мови в сучасній літературі. Кандидат філології Оксана Баранівська (Краків) зупинилась на тенденціях мовлення сучасних українських ЗМІ. В обох секціях ідеї доповідей викликали зацікавлену,а іноді й бурхливу дискусію.
Тематика другого дня конференції переважно стосувалася сучасної літературо - та мовознавчої проблематики. У другій секції промовляли: проф. Леся Ставицька (Київ), проф. Ніна Гуйванюк (Чернівці), доц. Мирослава Прихода (Львів). У першій доповіді було проаналізовано український обсцентний лексикон, у другій порушувались проблеми авторської пунктуації, у третій ішлося про “поетику” модернізму в сучасному медійному тексті. В обговоренні порушувались також інші питання, зокрема не обійшлося без дебатів щодо впровадження нового правопису, який залишається каменем спотикання чи не всіх українських інтелектуалів.
Насиченішим видався цей день для літературознавців. Доц. Світлана Кирилюк з Чернівецького університету відстежувала парадигму особистості в українській літературі fin de siecle, а доктор Еулялія Папля (Краків) поділилася спостереженнями над прозою Ольги Кобилянської. Доц. Ірина Захарчук (Краків) з’ясувала опозицію героїв та ворогів в українській мілітарній свідомості, доктор Анна Горнятко-Шумилович (Щецін) говорила про національний наратив у романі „Жбан вина” Романа Федоріва. Про час і простір в художньому універсумі української поезії йшлося у рефераті доц. Оксани Шупти-В’язовської з Одеси.
Після короткої перерви атмосферу галицьких дискусій про мистецтво 1920-х років відтворювала у своїй доповіді д-р Лідія Стефанівська (Варшава). Доц. Євгенія Сохацька (Кам’янець-Подільський) окреслила Шевченкіану Івана Огієнка, а доцент Оксана Івасюк спостерігала розвиток українського літературознавства у міжвоєнній Чехословаччині. Аналіз творчості Андрія Кокотюхи в контексті розвитку детективного жанру запропонувала проф. Тетяна Мейзерська (Одеса). На позиції краківських інтелектуалів стосовно українського питання на межі ХІХ-ХХ століть зупинилась д-р Ольга Кіх-Маслей (Краків). Проф. Валентина Соболь (Варшава) ділилася роздумами про поетику пізньої прози Валерія Шевчука, а проф. Ігор Набитович (Люблін) представив постмодерний ландшафт української художньої прози з погляду sacrum. Засідання завершував виступ Марціна Хрусьцєля (Краків) про творчість Юрія Андруховича з польської перспективи.
Підводячи підсумки конференції, учасники відзначили продуктивність виступів та дискусій під час дводенного наукового марафону. Адже вдалося не лише обмінятися досвідом та верифікувати окремі ключові проблеми, а й відчути стратегію наукового пошуку, що визначатиме майбутнє українознавчих студій. Також дякували за високий рівень організаторам, зокрема ініціаторові та голові оргкомітету проф. Ярославу Поліщукові. Конференційні враження вдало доповнив магічний Краків з його знаменитими історичними та культурними місцями. Учасники форуму “Ucraina irredenta” змогли насолодитися вуличками і святинями старого міста, оглянути унікальний іконостас роботи Яна Матейка та його учнів в українській греко-католицькій церкві, а навіть випити кави в культовій „Ямі Міхаліка”, де колись збиралися діячі „Молодої Польщі” і часто бували Б.Лепкий та В.Стефаник.
Знайомтеся:
ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖУРНАЛ – SAN RIDEAU!

San Rideau [сан рідo] – це не San Francisco. Також не San Remo, ані Riviera навіть. Це форт номер ХІІІ Твердині Перемишль – «Заслона Сяну», бо ж мав хоронити його перед наступом російських військ з північного сходу в 1914 році. Місце, яке десь сім-вісім років тому ми відкрили, мандруючи околицями Перемишля. Це високі, пощерблені мури, таємні переходи в могутній конструкції. Це також небо в розтрісканих панцерверках. Це місце зустрічі.

San Rideau – часопис молодих, це спроба зустрітися. Зустрітись на автономній території, створеній не обов’язком чи конвенансом, а потребою, цікавістю, молодістю. На території, яка відтворюватиме наші думки про сьогодення, людей, історію, самих себе, Зьздіся, секти і життя зірок; на території, яка буде заселена переживанням їх. Яка жде на нас.

Коментар від Ярослава Поліщука: Перед читачем – останній випуск молодіжного часопису „ San Rideau”(редактор Павло Крупа). Тут зібрані молоді автори, що пишуть українською, переважно студентська молодь українського походження. Передусім це художні твори, і варто зупинитися на трьох-чотирьох авторах: есеях „Міт Нарциса” Павла Крупи та „Моя подоріж” Олександри Терефенко, шкіцу „Вовчанські історії” Ігоря Мричка (усі недавно були моїми студентами, а перший нині – аспірант) та, можливо, віршах Катерини Михалушко.
Документалістика та есеїстика молодих, це – «Щоденник...” Олі Соляр, „Центр Європи” Анни Туз, „Україна крізь мене” Ярослава Присташа. Така моя думка, але право остаточного вибору залишаю за Вами.
Я лише злегка підредаґував ці матеріали, але залишив колоритну діалектну лексику авторів, а подекуди їхній молодіжний сленґ. Це, знову-таки, можна дискутувати, але, гадаю, краще подавати тексти з їхньою своєрідністю, не уніфікуючи під єдиний копил. Інша справа, якщо трапляються незрозумілі слова та вирази, тоді їх варто скоментувати (наприклад, уескатівський (від УСКТ) – належний до Українського суспільно-культурного товариства, офіційної організації українців Польщі; географічні назви з-під Перемишля та под.).


Краків, липень 2007.


Петро БАЧИК

Петро Бачик – (1980), закінчив журналістику і юристику у Варшавському університеті.
Редактор часопису „San Rideau”. Живе у Варшаві.

Початок?

Різні періоди бувають у житті, так одиниць, як і громад. Періоди «прискорення,рево-люції, перебудови»1 , про які писав майже 10 років тому Отто Т. в часописі «Сон і Мисль». З’являються однак і інші – занепаду, деґенерації, дорожчання алькоголю, ковбасок з рушту й цигарок. Надворі одноманітно гуде дощ, ти встаєш з ліжка й перемиваєш лице. Вмикаєш радіо – щось там говорять, співають, грають. У ритм дурної мелодії миєш зуби, поправляєш зачіску, натягаєш тижневу сорочку й вибігаєш надвір. Мокнуть твої штани, твоє волосся, в черевиках хлюпоче вода. Заходиш у душний бар – що ж іншого робити... Потягаєш два рази холодного пива. І ще раз. Назовні гуде струменями дощ, розбиваючись об тротуари, вікна й такі там... Серед періодів буває також стабілізація, звана надійно безтурботністю, яка, на жаль, виникає з безробіття. Стабілізація, яка пахне інертністю, яка, з черги, сповіщає безвихідність. Вони, звичайно, занепад попереджують. І виникає тут запитання – де нині ми?

Вони

Форми суспільного життя – народні танці, співи, історія України –
далеко не повністю заспокоювали прагнення знати, діяти [...].
«Транс-епоха-експрес» Отто Т., «Сон і Мисль» (1994 р.)

Щоб говорити про молодь нині, необхідним здається повернути до половини 80-х років, коли-то діяв і розвивався український молодіжний рух. Був це час, як виявляється сьогодні, незвичайний, тому й визначний, час, як це з часами буває, спричинений часом, в якому проходив. Він є певною межею, яка визначає теперішність, місцем, де починається нинішній наш стан, де ждуть взірці, порівняння, сліди. Де повинні ми знайтись, встановлюючи з ним зв’язок, що запевнювало б щось так млявозвучного як громадська тяглість.
Застояна в кількадесятирічному скорчі нацменського ґетта громада, в очах молоді поволі висихала, стаючись інтелектуально-фолклорним кістяком, підпираним нерідко соціялістичними ідеями. Громада визначала вузький круг активности – ліцейський фолклор, уескатівський «патріотизм», Служба Божа в понімецьких костелах. «[...] „Наше Слово” ми вживали в срачу, а не до читання»2 – згадує Петро Тима, влучно презентуючи ставлення молоді до тогочасних громадських дій. Суспільство, з черги, пропонувало незмінний потенціял можливостей – Яносіка, картки на цукор і шоколяду, Певекс і санітарочку Марусю час від часу. «[...] половина 80-х років несла з собою такий заряд безглуздя й безвихідности, що альтернатива ставала неуникною формою прояву більшій частині чутливої і бунтівливої молоді»3. Потреба вирватись з безсенсу буденности народила рух, незалежний рух. «Єднає нас сьогодні спільне, автентично відчуване переконання про потребу включитися в вир дуже інтенсивного суспільного та культурного життя [...]»4. – майже двадцять років тому заявляють студенти. У громаді з’являються разом еволюція та революція. Революція в постеріганні молоддю себе й навколишнього, впровадила громаду на шлях еволюції, вирвання з ґетта, функціонування в громадянському суспільстві, що прийти мало з початком 90-х років. Усвідомлення молоддю абсурду закриття громади, ув’язнення в політиці та її суспільних наслідках, народило бунт, тобто індивідуальну, свобідну, правдиву творчість.

У 1984 р. у Варшаві з’являються, на кількох сторінках «сніданкового» паперу, студентські «Зустрічі», які виходили, зчасом перетворюючись у політологічно-культурний, «поважний» часопис, кругле 10 років. Сформулювали вони переказ для цілого «покоління вісімдесятників»: «Переосмислімо власне буття в напрямку свобідного, безкатегоріяльного, щирого розвитку [...]»5. З «Зустрічами» зв’язані такі прізвища, як: Мирослав Чех, Богдан Гук, Петро Тима, Андрій Марушечко, Євген Місило, Лідія Стефанівська. Рік пізніше пролунає на Ярмарку: «Схеми, схеми всюди, повсякчас/Вони долею та лише для вас», «Бережіте свою душу/Наші люди живуть в бушу» – спалахує панк-група «Оселедець» – «Поведуть нас в наручниках/Скованих та з вільними серцями»6. У 1987 р. долучає до них, редаґована Володимиром Наконечним контркультурна «Відрижка», якої чільним бажанням було зруйнувати «укркультуру», культуру нацмена, ув’язненого в громадських ритуалах українця. «Україномовна преса в Польщі не стала нашим сповненням [...], а сприймати всерйоз маланково-гуртково-справоздавчу тематику в патосно піднесеному стилі – понад наші кволі сили. І тому вирішили самі забрехати на весь голос і плюнути з обох легенів!»7. Пропаґує вона альтернативну музику з України, але й з Великобританії, альтернативну творчість, думку, поведінку, взагалі загрузає в альтернативу так глибоко, що від 1992 р. виходить уже тільки в альтернативний спосіб. У Ґданську паралельно діє художня група «Контакт», а згодом „Free Contact”. Чуєте цей клімат? А ще музика з «Коки», «Українські ночі», «Прикордонна зона»...

Гляньмо однак, як цей рух функціонував у часі, як у часі переміщувався, перестрибував по вириваних карточках календаря. Був це період переходу: з соцреалізму – в демократію, з ґетта – у відкритість, зі зневолення – у свободу. Був це час, коли українці функціонували по-справжньому. Спираючись на потреби – творили і жили, реалізували візії, які виповнювали громадське життя. Про тих людей можна сказати, що вони були. Але де ділась більшість з них нині? У 1993 році вийшов перший номер часопису «Сон і Мисль» за редакцією Б. Гука, в якому писалось: «Майже половина 90-х років. Панує така ситуація, що наступна група молоді може попрощатися з молодим віком, нічого не розповівши про себе, про молодість, не створивши чогось, що залишиться й буде завжди молоде»8. Була це, мабуть, єдина спроба встановити „міжпоколіннєвий” зв’язок поміж молоддю 80-х і 90-х років, створити площину переказу, якщо пропонував її один з «них» уже «нам». Спроба, якої «успішність» охарактеризовує факт, що протягом семи років (1993–2000) вийшли ледь 4 номери часопису! «СіМ» будував на своїх сторінках візію свобідної, творчої молоді, спрямованої чуттєво на Рідні землі. В згаданому тексті автор пише – «Будемо із лицем зверненим у Закерзоння. І будемо йти». І хочеться нині спитати – де ви дійшли, де ви і де ми нині є? Характерне, що останній номер мав підзаголовок «Прощаючи старече», в якому прощаючись з читачами, часопис прощав старе покоління. Невже ж виявилось, що візія, пропонована редактором, вичерпується разом з закерзонськими дідами й бабами, що, не пристаючи до нинішних часів, відходить разом з ними?

Виявляється, що час переміни, який був часом розвитку, був справді часом повного існування, якщо нині наслідків його незадуже видно. Час перебудови не довів до жодної кращої форми буття. Розвиток не розвинув, «прискорення» не приблизило її. Затримались ми. Маємо зі всім проблеми – мовою, свідомістю, культурою, школами, домівками, чоловіками і жінками, денекотрі з дітьми. З фестивалями, імпрезами, рівнями часописів, та їх читачами, з Рідними землями, поверненням, похміллям, Пластом, ентузіязмом, Україною, Польщею, Ізраїлем. Самі для себе стали ми проблемою і не знаємо, що з собою робити. «Тому здається, що присутність молодих українців у суспільно-політичній революції тих часів, у поєднанні з творчим вибухом, не розглядається через призму „класичної епохи” українства у Польщі, а радше сприймається, як свого роду евенемент в його історії, позаяк через кілька років, коли відгули емоції [...] життя українців повернулось до т. зв. норми – тобто безпечної пасивности»9. Українська молодь половини 80-х років діяла в обставинах зміни, діяла розвиваючись, але не довела тим чином до більш успішного й громадсько кориснішого стану. Це зразок своєрідного існування через розвиток, існування тільки в розвитку, зміні, яке вписується в таку часову модель:
ґетто – спалах – криза
або
стаґнація – розвиток – стабілізація.
Схему можна помножувати:
ніч – день – ніч,
здається, доволі багато разів,
горілка – шпирт – денатура.
Щось скінчилося і сталось це вже якийсь час тому, однак було, є воно частиною сьогодення. Не почалось поки що нічого, але завдяки тому є можливість почати, бо ж маємо за собою це відступаюче в минуле сьогодення.

Ми – факти

Високого зросту 60-літній українець із США бажає познайомитись з жінкою приємної зовнішньої, лагідної вдачі, без жодних поганих звичок, віком до 55 років. Адреса в редакції.
«Наше Слово» 2001, No 25

Нині ми знайшлися в обставинах дуже подібних до тих з-перед кільканадцяти років. Це обставини, в яких осягнули ми певну напругу, з якої необхідно треба вивільнитись, або через вистрибнення, або занепад. Напруга ця спричинена маразмом – неосмислюванням себе індивідуально, взаємно, громадсько. Є ми знову закриті і знову несамостійні, репродукуємо конвенанси й конвенції, щоб мати більше часу на консумпцію. Добре (образує це Зліт молоді, який відбувся 27–28 квітня 2002 р. в Перемишлі і представляний був, як свого роду перелом серед громадських заходів. Заля, де відбувалась конференція, поділилась на три табори. З одного боку наголошувано кризу, яка охоплює молодь і всю громаду, з другого істерично цьому заперечувано, ставляючи під знаком запитання ідеї, а тим самим сенс Злету, яким мали бути роздуми й розмови про кондицію і шанси нашої молоді. Роздумів ні розмов однак не було, заступили їх незрозуміння й фіра непотрібних слів і рухів, що розташовувалися згідно з цією так недійсною лінією поділу на Схід і Захід, чи Північ і Південь, накресленою стереотипами й спрощеннями. Найцікавіша була однак роля третього табору, табору молоді з місцевої школи, якої просто в залі не було. Повна конспірація... Загально кажучи, численні полеміки виявили, що жодних проблем нема, всі є «геппі», посидять у кріслах Народнього Дому, поспівають, подивляться на місто з Татарської та ще більш «геппі» повернуться додому. Чи про це йшлося? Ця подія – це досконалий, майстерно зіграний – як кажуть коментатори футболу на УТН – зразок нашої парадоксальної ситуації. Ситуації страху та слабкости. Ситуації браку зацікавлення. Нас ще не рахують в одиницях, але в сотках тисяч також ні. Ми ще не на дні, але воно десь перед нами невиразно рисується, отже щоб не мати приємности там знайтися, треба цю рису добачити й представити собі всі реалії. Але нам не хочеться. Боїмося. Це не пасує до суспільного взірця щасливости й успішности громади та її одиниць. Ніхто не хоче казати прикрих речей, бо ж прецінь набагато приємнішим є залишати по собі приємний образ!
«Сучасна ситуація молоді, з національного погляду, не дає підстави для добрих сподівань на майбутнє. Рівень національної свідомости молодого покоління незадовільний – воно піддається впливам асиміляції, нехтує українською мовою у взаємних контактах, заявляє, що не відчуває зв’язку з Рідними землями»10. Молодь не існує нині як група, згуртована, з’єднана цього роду контактом, який указував би на її орґанізованість. Не існуємо нині як молодь, але як поодинокі персони, які зустрічаються в церкві, школі, на Ярмарку, Ватрі. І це не ми творимо їх, але вони нас. Коли їх не стає, виявляється, що перестаємо бути і ми. Зобов’язують нас до різних постав, накидають зразки поведінки, які не закорінюються заглибоко в нас. Коли закінчується школа, зв’язки перестають охоплювати її колишніх учнів, так само як з багатьох випаровує українство, яке мало б там бути скріплюване. Коли закінчується Ватра, лишаються тільки порожні пляшки по горілці і горнятка по пиві. Ми є нині поверховні в своїх, знову це слово, громадських ролях, бо ж насправді не є вони наші власні, ми не є власниками своєї ліцейськости, культури, забав. Вони забираються нам почерез офіційність, офіційний офіціоз. Така форма контакту не провадить до організованих, здатних охопити та об’єднати загал молоді дій. «Відчуваємо, що немає в нас сердечних зв’язків, відкритости на другого. Кожен закривається у своєму внутрішньому світі. Колись було зовсім по-іншому, як казав мені брат»11 – розповідають, як же правдиво, лігницькі ліцеїсти. «Студентське життя є або мертве, або перебуває у глибокій гібернації. Не проявляється тембром життя, ані маразмом. Воно ніяке, конформістичне супроти української дійсности, супроти безідейности та браку дій [...]»12. Часто пояснюється це несприятливими обставинами, як брак грошей, часу, приміщень, допомоги, забуваючи, що підставою є потреба, і виявляючи тим способом єрархію вартісних речей. «Це ми, студентська братія, якби „звапніли”. Розглянувшись – кругом проблеми, праця, сесія, нескладений екзамен. Сучасність демобілізує, відкидає душу, щоб накормити тіло»13 – поринаючи в сіру навколишність, пожираємо самих себе й дивуємось, що не відчуваємо голоду. Не знаємо тоді, що таке «голод», «потреби», «рефлексія». Поринули ми в самовдоволення, вдоволення стабілізацією, що провадить нас як молодь, як громаду до застигнення у скислих формулах, які, будучи лише відтворюваними суспільними конвенансами, часто є неправдиві, неавтентичні, бо не виникають з наших пережиттів, а з офіційної подачі через громадський зразок, який сам уже не пристає до громади, бо інша вона та інші в неї потреби. Наша культура здається простим відтворюванням прикмет минулого, репродукцією без зусилля, бо без творчої емоції, без виражання себе. Гайдамаки, Галя, шаровари, вусатий дядько на стіні, роковини та річниці, вся сила морська й повітряна – є бо є, а є, бо були. Ми їх не вибрали, тим більш не створили. Маємо школи, україністики, домівки, фестивалі, часописи. Маємо? Правду кажучи, це вони мають нас, не ми їх. Схопили гострими зубами за ногавиці наших недопрасованих штанів і важко їм відпустити. Вррр... постійно чую побіч. Тратимо контроль над своєю дійсністю, тому що не маємо, або не виражуємо потреб, які народжували б ці креативні дії, про які писав цитований напочатку Отто Т.
За вікном пробиваються бліді проміння сонця, а з радіо просочується мелодія на слова: „Where are you goin’ with that gun in your hand?” Здається, що прямуємо в небуття. Небуття не тільки національне, не лише громадське, організаційне – також творче. Або творче передусім. Перестаємо творити, що дозволяє розвиватись черговим аспектам життя – українству, громадськости, шкільництву. Ідеться тут про творчість, як про всяку свобідну дію, сперту на виборі, також шароварів, кучерявої Галі й сивого коня. Якщо не хочемо щоб наша дійсність, наша молодість стали манекенами буття – мусимо відкритись.
Черговим фактом є брак відносин між поколіннями. Як згадувалось, зв’язку поміж ґенераціями молоді немає. Трохи робили його «Сон і Мисль» та Пласт, але тільки трохи. Сьогоднішнє передавання різного виду змістів між старшими і молоддю губиться десь між формальністю й промовами, між Шевченківським концертом і лекціями в наших прекрасних школах. Школи тратять свою авторитетність, значно обнижуючи виховно-національний рівень. Учителі не є здатні піднести його, якщо це також їхня вина: «[...]молоді жінки, маючи малих дітей, які часто хворіють, ідуть на лікарняне, а нас учителів тільки шестеро і деякі ще й з інших шкіл, не є нашими штатниками, отже й емоційно не дуже зв’язані зі шкільним життям. Просто ведуть лекції краще-гірше і відходять»14 – ось як виглядають наші потенційні авторитети, який виховний потенціял нашої школи. І можна собі кричати, що неправда, що як десь зле, то напевно не в нас, але цей опис походить не від мене, а від директорки лігницького ліцею – О. Калитки. Назустріч їй вийшов скандальний зін «Різун», де перемиські ліцеїсти кілька років назад писали: «Вчителі [...], хоча знають, що мають бути українцями, є ними тільки в школі, під час уроків, напоказ для дітей. Бояться України на вулиці, а водночас вимагоють цієї україністики від дітей, яких вчать. Кожна дитина дивиться на такого вчителя і [...] стається підсвідомо така сама як він/вона. (Це таке жалісне, що нема від кого вчитися...)»15. Ці цитати доповнюються вдало – О. Калитка показує, на що учні є наражені, учні, з черги, представляють, що справді їх вражає. Українство не є модне, не є на часі в українських школах. Можна собі казати, що як хтось польонізується, то це напевно не ми, але вистачить увійти до одного з наших ліцеїв – де нечасто хтось відкаже тобі довшим реченням по-українському, не кажучи вже про розмову між собою – щоб засумніватись над присутністю української там атмосфери. Сумнів нині здається нам потрібний не лише тут. Здається – чи не здається? Живемо... ходимо до шкіл, світлиць, церков, барів. Чи щось понад це? Живемо в змітологізованому просторі, де справжні явища, відчуття, думки – заступаються суспільно сформованими уявленнями. Мало знаємо про себе, про інших, не звикли ми питати й прагнути, бунтуватись і творити, плювати й ловити.
Живемо хвилиною. Вона знесилює нас. І не маємо сили нічого робити. І це не абстракція, вигадка, видум-манія. Це говорять факти. А з радіо знов ліниво котиться мелодія: „Hey Joe! Where are you goin’ with that gun in your hand?”

Ми – візії

Усім відомо, що будь-яке відродження чи відбудування не може провадитись на голому місці. Потрібне певне підґрунтя. [...] Але тільки як точка відліку для формування сучасної культури, а не інструкція для дії.
В. Павлів, О. Кривенко в «Енциклопедії нашого українознавства»

Усе, що з нами діється – це наша вина. З ніким, з нічим не боремося – а якщо так, то тільки самі з собою. Мусимо усвідомити собі, що всі наші недоліки, хиби, це наші проблеми з самими собою, за які відповідаємо, бо, або ми їх творимо своєю поведінкою, або не підіймаємо дій, щоб боротися з ними, чи перед ними. Минуле, акція «Вісла», розпорошення, вбогість, польонізація – сповняють ролю «оправдовувача» наших вад і слабкости, дозволяють нам багато не робити й застрягати ліниво в стабілізацію, таким способом забираючи нам свободу й можливості. Поринаємо в минуле, недобачаючи теперішности. Історія, спадщина, ідеологія – у такій формі, у якій їх нам переказується, і в якій користаємо з них – не дають нам вже багато. Не служать вони жодній творчості, а лише відтворюванню. Слухаємо весь час тих самих плівок, з цією самою музикою й вигукуємо під мелодію весь час те саме: Гоп!, або: Гея! для відміни, а ехо відказує нам поважно коротким: Гуй! Ця вся культурна і некультурна спадщина повинна бути ґрунтом для інших речей, а саме – речей індивідуальних, що знаходять віддзеркалення в нашому житті, та якнайбільш сучасних. Тільки тоді має вона сенс, якщо з минулого перестрибує в теперішність і, заразом, стається нею. Танці, співи й люлька Сагайдачного існують на засаді скам’янілого взірця, на якому не в силі нічого виростити. Тому почнімо відповідати за себе. Оживмо їх за допомогою чогось нового, що буде творене нами й нас відображатиме. Роздерімо вишивані сорочки, щоб з-під них визріли українські тіла! «Що таке робити/Коли нема роботи?» Видавання часопису є спробою відказати на це питання. Є спробою почати, почати цікаву дію.
Ведені почуттям недостачі, спокусились ми на часопис і, нервово перекушуючи сухарі, ждемо наслідків, рахуючись з тим, що може не бути ніяких. Тому-то не стверджуємо, що вдалось нам почати, а ставляємо питання: чи нам це вдасться? У міжчасі виходимо на більярд, хтось скаче по піцу, розв’язуємо «500 математичних загадок» і споглядаємо через пусті льорнетки бутилок. Зовсім випадково помічаємо також фразу Н. Бєрдаєва: «Кожна людина повинна перейти через спокусу й торкнутись її таємниці». Отже, приходять різні дівчата, хлопці, песики – торкаємось взаємно й перекушуємо сухарі... упс, перепрошую, це хіба з якогось іншого тексту [в тому моменті автор прийняв чергову порцію ліків: «Гапс!» – ред.]. Спокусило нас почати – почати це, що скінчилось якийсь час тому, почати зовсім по-новому, почати собою взаємно, тобою, ним, нею, нами. Почати переживати. Переживатись. Поправляти зачіску й вибігати в місто, споживати різні страви й напої, співати й танцювати, спотикатись об камені, переглядатись у воді й дивитись на себе – показувати лице. Якщо ми є. А є ми! У видаваному кілька років тому в Перемишлі часописі «Худоба», писалось таке: «Це [...] видання є наслідком недоситу з результатів нашої дотеперішної праці (в школі і поза нею). Їх діяння не мало завеликої сили пробиття, а радше впроваджувало в нудьгу, а нас впроваджувало в почуття розчарування»17. Здається, що й нині нудьга й розчарування є постійно актуальні. Питання є таке: чи є широка потреба ініціятиви, дії, вираження себе? Чи хочемо читати і писати про навколишність? Чи ждемо, щоб створити нові джерела вдоволення та іншого роду сатисфакції? Часопис є шансою на створення простору, де будемо зустрічатись. Є шансою створити річ, яка охопить нашу молодість, річ, яка заіснує лиш тоді, коли нав’яжемо контакт, коли буде це наш часопис, коли будемо в ньому ми – молоді.Отже – пишіть, пишім, зустрічаймося! Без цього вийде тільки цей номер, може ще один, два. А прецінь є багато про що писати, говорити, є що оглядати й слухати. Є кого. Якщо існує українська молодь, яка творити хоче, хай її місцем будуть сторінки цього часопису! Хай слова, мислі та образи – покотяться його сторінками і лишають на них відбитки сьогодення. Скажімо досить дотеперішній інертності – «У гіркім поті лиць своїх/Пиймо вже вино!»17


Енді Воргол (Andy Warhol) – (1928–1983),
американський живописець, графік і кінохудожник, «папа поп-арту».
Син емігрантів-русинів із села Микової
коло Меджилабірців на Словаччині.

Говорити та їсти одночасно18

У НЬЮ-ЙОРКУ я проводжу багато моїх ранкових телефонних розмов з Б. або іншим. Я називаю це «перевіркою». Люблю чути про все, що Б. робив минулого дня. Питаю про всі місця, у яких я не був та про людей, яких я не бачив. Навіть якщо Б. був зі мною на «парті» або у клюбі минулої ночі, я питався, що там було, тому що я міг пропустити щось, бо вийшов із кімнати. А якщо не пропустив, то міг забути. Я не мав спогадів. Кожен день був новим тому, що я не пам’ятав попереднього. Кожна хвилина є як перша хвилина з мого життя. Я намагався пам’ятати, але не можу. Це тому я одружився – для мого програвача. Це тому я шукав людей з мозками як програвачі, щоб були зі мною. Мій мозок є як програвач з одним ґудзиком – стирати. Якщо я просинався зашвидко – займав час оглядаючи телевізор або перучи мою спідню білизну. Можливо, моя пам’ять є так погана, бо завжди роблю щонайменше дві речі одночасно. Простіше запам’ятати щось лише в половині, або в четвертій частині.
МОЇМ УЛЮБЛЕНИМ одночасним зайняттям є говорити коли їм. Думаю, що це клясова ознака. Багаті мають більше переваг аніж бідні, але найбільш важливим є – що мене зацікавило – знати як говорити та їсти одночасно. Думаю, вони вивчили це в останніх клясах школи. Це дуже важливо, коли ти часто вечеряєш поза хатою. На вечерях сподіваєшся їсти – бо якщо не їсиш, то це буде образа господарів – і сподіваєшся говорити – бо якщо не будеш, то це буде ображати інших гостей. Багаті працювали над цим, але я не зміг їх ніколи спіймати з відкритим ротом повним їжі, а це часто траплялось мені. Завжди припадає на мене черга говорити, коли я тільки що наповнив рот бараболею. Багаті виключаються автоматично: один говорить, коли другій жує, другій говорить – перший жує. Якщо з якогось приводу розмова вимагала негайного коментаря в середині жування, багатий знає як швидко сховати навіть пережовану їжу куди-небудь – під язик? за зуби? у половині горла? – під час висказування своєї точки зору. Коли я спитався моїх багатих друзів, як їм це вдається, вони сказали: Що як?
Я ПРАКТИКУВАВ УДОМА перед дзеркалом та через телефон. Тим часом, доки я до перфекцї довів можливість говорити та їсти одночасно, дотримувався моїх основних правил поведінки на вечері: не говорити й не їсти.
Б. НАПОЛЯГАВ, ЩО Я БУВ ПАСТИР ПОПУ, і що пастир не може бути жінкою, котра чекає перукаря. Теоретично, очевидно, це була правда, але дійсно я знав, коли я очікуюча жінка, байдуже як вони це називали. Це одна з моїх проблем.У кожної людини проблеми, але важливим є, щоб не робити проблеми з твоєї Проблеми. Наприклад, якщо ти не маєш грошей і переживаєш весь час за це – будеш мати виразку й матимеш правдиву проблему, і не буде в тебе грошей, тому що люди розуміють, що коли ти у відчаї – ніхто не хоче мати нічого до діла з безнадійною людиною. Але якщо ти не дбаєш про гроші, тоді люди дадуть тобі їх, бо ти не дбаєш про них і вони будуть думати, що це нічого, і віддадуть – щоб ти їх узяв. Але якщо в тебе проблеми й не маєш грошей – узявши їх думаєш, що не можеш їх узяти й не бути винним та бути незалежним, тоді маєш проблему. Тоді як ти тільки що взяв гроші – і акт здобуття, і витрачення є як ніщо, так що це не є проблемою й люди будуть хотіти дати тобі ще більше.
МАМА ЗАВЖДИ КАЗАЛА, щоб не журитися про любов, але бути впевненим одружуючись. Але я завжди знав, що ніколи не одружуся, тому що не хочу мати дітей і не хочу, щоб вони мали ці самі проблеми що я. Не думаю, що хто-небудь заслуговує на це. Я думав багато про людей, котрі вважали, що не мають проблем, котрі одружувалися, жили й помирали, і це все красне. Я не знав нікого такого. Люди завжди мають якісь проблеми, хоч би таку, що в туалеті вода не спускається.
У МЕНЕ ТЕЛЕФОННА ПОДРУГА. Ми мали стосунки через телефон протягом шістьох років. Мешкаю на передмісті, а вона в діловій частині міста. Це прекрасно влаштовано: ми не мали несвіжих подихів ранком, але обидвоє мали прекрасні сніданки разом кожного рана, як усі інші щасливі пари. Я на передмісті в кухні заварюю собі м’ятний чай і підігріваю натемно англійські булочки з повидлом. Вона в діловій частині міста чекає, щоб їй принесли слабу каву з каварні й припеченого рогалика з медом, маслом (тільки трішечки) і насінням. Говоримо годинами соняшними ранками, тримаючи зручно телефон між головою і плечем, і можемо вийти або покласти слухавку коли захочемо. Ми не мусимо переживати за дітей, тільки продовжувати дзвонити.
Я ЗАВЖДИ НЕРВУЮСЯ, коли відчуваю, що хтось закохується в мене. За кожним разом коли маю «романс», я дуже нервуюся й беру з собою весь свій офіс. Це завжди є приблизно п’ять або шість осіб. Усі приходять по мене і тоді йдемо за нею. Кохай мене, кохай мій офіс.
ЛЮДИ ПОВИННІ ЗАКОХУВАТИСЬ ІЗ ЗАКРИТИМИ ОЧИМА. Закрий очі. Не дивись.
Viti O.K.

Viti O.K. – (нар.1983), студент фізичного факультету Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
Живе в Івано-Франківську (Станіславові).

ШАЛЕНІ КОМАХИ НЬЮ-ЙОРКА

БУВ 1899 РІК. У Дрогобичі в родині церковного писаря народилася дитина. У той вечір (а справа відбулася зимою) страшна завірюха перекрила всі артерії-дороги, поскручувала їх у клубочки, підняла догори на висоту хмар і розпилила снігом. Через жахливу завірюху повитуха не могла дістатися до хати писаря... Батька вдома в цей час не було, бо мав багато праці перед Різдвом, а мати після пологів знепритомніла. Хто перев’язав дитині пуповину та як вона лишилася жити – невідомо досі. Йоаном назвали дитину, та інколи люди звали його просто Іваном.
КОЛИ ХЛОПЧИКОВІ виповнилося п’ять років, він уже вмів проводити служби у храмі, а восьмирічним лікував худобу і склав щось на зразок таблиці хемічних елементів Менделєєва проте, у такому вигляді, у якому її побачили аж через вісім десятиліть.
Вижити вдавалось усе важче, бо праці для батька лишалось небагато, та й занепадала його справа в час нафтової лихоманки, люди відчули гострішу потребу у векселях, акціях, банкнотах... Невдовзі батько помер, залишивши їх із чотирма братами.
МАТИ МАЛА КОЛИСЬ РОДИЧІВ У ПЕРЕМИШЛІ, тому недовго думаючи – на це не було часу – вони зібрали всі речі у дві валізи, виконані з дерева ґінкго й розписані іранським сріблом, які їм надіслав сам Дмитро Іванович (цей за життя мав величезну колекцію валіз). Тут, на батьківській землі, люди любили Йванка за безкорисливість. «Не мною дано, не мені й платіть» – казав малий. Матері на той час виповнилось тридцять вісім, Іван був найстаршим.
ТАКИМ ЧИНОМ, 1908 рік вони зустрічали в Польщі, але не в родичів, бо, виявляється, тоті вже дванадцять років тому повимирали, а котрі молодші – виїхали до Канади на кращі дні. У Раві-Руській їх зустрів якийсь пан і запропонував свою допомогу, побачивши молоду (мати добре виглядала на свій вік) і привабливу жінку. «Пан Процький» – назвався він – допоміг дістатися до Перемишля і залишив адресу. Після того як мама зрозуміла, що робити тут нам нічого, оскільки будинок наших родичів уже дев’ять років як зайнято, ми ще намагалися якось знайти притулок, проте після п’ятьох місяців кочування по мансардах і горищах це стало неможливим: Марко помер від туберкульози, коли мав десять місяців, та й сама мати вже злягала од якоїсь хвороби... Іванові виповнилось дев’ять років. Як же ж не намагався він витягнути з матері хворобу – урятувати її так і не вдалося. Хоч хворою вона вже не була, але під кінець осені сказала, що її кликав уві сні батько і вона зібралася до нього... Перед тим, щоправда, нагодилася до Процького, який навіть слухати нічого не хотів, а просто прийняв усіх і як батько виховував, сам бо без родичів був...
ІВАНОВІ ПРОЦЬКИЙ винайняв викладача хемії та всілякої іншої природи, хоч той за один раз оволодів грою на гобої та клярнеті... Процький страшенно довіряв йому і прислухався до думки чотирнадцятирічного малого. Інших дітей Процький віддав у приватні пансіонати для здобуття доброї освіти. Уже за кілька місяців хлопець сповістив панові Процькому, що кухарка їм не потрібна – він і сам зможе варити. До цього його опікун поставився зі здивовано-шокованою обережністю, але купив малому два літри волі і показав зелене коло.
З ПОЧАТКОМ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ, коли в Перемишлі скінчилося повітря і дороги почервоніли від зла, будинок Процького зруйнувала бомба. Сам господар був там тоді, тому напевно загинув. Іван на цей час мав ступінь магістра Віденського університету і був запрошений до Австрії на викладацько-наукову практику. Після звістки про смерть свого покровителя, він зібрав валізу, виконану із дерева ґінкго й розписану іранським сріблом, залишив братам деякі кошти й, забравши у знайомого жида в льомбарді свої пожитки, став спостерігати з вікна потягу за Першою европейською розрухою. По прибутті до Відня, Іван відшукав адресу професора, котрий запрошував його на практику, але, прямуючи до нього, побачив, що каміння на бруківці ввечері світиться жовтим світлом, тому зрозумів: треба негайно їхати на захід, і бузкові вітри йому в цьому допомогли...
ТОГО ЛІТА ВІН НОСИВ ОКУЛЯРИ з дерев’яною оправою й без правого скельця: його праве око мало відмінний зір. 1922 року в Барсельоні він перехворів на малярію, від якої вилікував себе сам. Там познайомився з прекрасною дівчиною. Дольорес, народжена 16 дня 9 місяця 1902 року на повний місяць у чеській провінції Кладно, більшість своїх років прожила на півдні Ірляндії поблизу графства Корк, а тепер батьки відіслали її до Барсельони на санацію... На березі Середземного моря, уважали вони, є живий камінь, що здатен вилікувати навіть найважчі недуги.
ВІН НІКОЛИ НЕ МАВ ПРОБЛЕМ із лінгвістикою. Вже в п’ятнадцятирічному віці він знав давньогрецьку, латинську, кимерійську, а також кілька мов з романо-германської та угро-фінської груп...
ОДНОГО ВЕЧОРА, вимірявши зріст та навколо стегон у своєї дружини, Іван вирахував місце наступного пункту призначення. Так вони оселилися у Бразилії, де прожили до 1953-го. Він викладав в Університеті Буенос-Айреса природничі науки, лінгвістику та ветеринарну справу. Мали восьмеро дітей, а навесні Дольорес вибачила йому всі дні в їхньому житті і припинила страждати на те, що намагалась вилікувати ще в Барсельоні. З того часу його очі змінялись місцями: праве стало зовсім незряче, а ліве навпаки – побачило те, чого ніколи не бачило.
ЯКОСЬ, ІДУЧИ РАНКОВИМ ДОЩОВИМ МІСТОМ, містом доброго повітря, на нього натрапила жінка, стара і в лахмітті. Вона оповіла історію про випадок, що стався з її мавпою в Північній Америці двадцять років тому, після чого в повітрі зупинилися краплі, а адресатові цієї історії було запропоновано вибрати долю з двадцятьох варіянтів, що залишилися в неї, бо одну вже забрала її мавпа. Він відмовився і сказав, що остання, котра залишиться, сама його обере. І тоді жінка промовила: Сину, остання – від комах. Лічи краплі... Вона подарувала йому свій погляд і вони розійшлися. Було це восени. ПІСЛЯ ЦЬОГО НА ЙОГО чоло впало ще рівно 102 краплі. Він сів на 102 трамвай, дістався до кінцевої, купив квиток на 102 рейс до П’єдрас-Неґрас у Мексику. Прибувши до кордону зі З’єднаними штатами, пішки подолав 102 кілометри на північ і опинився в Тексасі. Тут він улаштувався працювати водієм потягу, що сполучав південне узбережжя Атлантики і Дикий захід. Пропрацював на ньому тридцять і сім років. Потім дістався до кінцевої станції власного ж потягу...
БУВ 1991 РІК... Літо прийшло тепле і була одна з таких ночей, коли всі комахи ховаються, а сни виходять на полювання. Тієї ночі Іванові наснилася жінка з Міста доброго повітря, що казала йому: Коли хочеш відчинити вікно, то відчиняй вікно, а не зачиняй двері... і подарувала йому посмішку.
ХОЛОДНИЙ ПІТ БУВ НА ЙОГО ЧОЛІ, і з того часу старий Іван почав займатися життям комах. Він зробив мурашник на своєму поверсі, шукав метеликів, висушував термітів і тарганів, тримав у скляних посудинах сарану й мошок різного походження...
ТАК БУЛО ВІД РОКУ ДО РОКУ, доки старий не почав замислюватися над своїми роками і лічити їх. Це було на початку осені року 2001-го. Він працював над проєктом з біології для університету в Нью-Йорку і його товариш, молодий канадський бізнесмен, попросив старого забігти з ним до Всесвітнього торгового центру у вівторок, бо знав, що хоч старому Іванові вже сто третій пішов, але той дуже добре розуміється на акційних ставках і має легку руку...
ЦЕ ВІДБУЛОСЬ 11 ДНЯ 9 МІСЯЦЯ РОКУ БОЖОГО 2001-ГО у вівторок. Шалені комахи Аль-Каїди перетворились на останній день Івана. «Остання – від комах» – подумав він, «Лічи краплі...» і останнім, що він побачив, були погляд і посмішка старої, що віддала сьогодні 21. долю...
ТОДІ І ЗНИК він на вісім повних місяців. Подейкували, що бачили його серед диких кіз сплячим, проте, чи може це бути правдою, знають лише повні місяці...
Павло КРУПА

Павло Крупа – (нар. 1981), закінчив факультет української мови у Ягеллонському університеті,
студент філософії на Папській богословській академії у Кракові.
Редактор часопису „San Rideau”. Живе у Кракові.

Міт нарциса

1
Хто зумів би витримати без дзеркала? Без зіниць, у яких прозирали б його очі?
Хто дав би раду перейти життя, не заглядаючи ні разу в кристальну тонь, у якій бачив би самого себе? Хто?
Кожне дзеркало мертве. Стається воно у хвилину, коли стою перед ним. Тоді стаюся і я.
Не має воно власної поверховности, а лише прозору-не-прозору гладь, яка стає поміж внутрішнім. Це око її. Це у ній проглядається темрява і світло, дерева, рослини та неба блакить. Це ми затримуємося перед ним, щоб зараз відійти. Живе через нас, яких поглинає і лише за коротку мить, коли дивимось у її зіниці.
Її зовнішність чужа, не її.
Бо дзеркало безпам’ятне.
А пам’ятає лише очі мої, у яких бачить саму себе.
Вдивляється у свій колір, глибину і це одне затримує в собі.
Спроможне воно все на себе взяти й витримати найтяж¬чий тягар крім одного – Тягара наших очей.

2
Існують лише два дзеркала, у яких проглядається світ. Дві речі, які мають здатність відбивати, заломлювати світ у собі – це очі і вода.
Дзеркала два, у яких бачиш себе. Якби не вони, не знали б ми кольору власних очей, не знали б ми вигляду наших уст, кшталту нашого тіла, не знали б ми, яким способом існує наше лице чи око. Не знали б ми самих себе, нашої глибини, і ще багато речей, які діються, а самі не вміємо їх назвати чи розпізнати.
Не знали б ми про речі, які нам природні, а водночас так чужі. Бо занадто близькі ми собі. А кожне дзеркало дозволяє на відстань, дозволяє на бачення і самопізнання. Вміє воно говорити про мене, а водночас постійно мовчить. У дзеркалі це я, однак відчуваю лише того, який стоїть перед ним. Тобто у дзеркалі я вже не я. Прагнення пізнати це намагання стати й відчути того, який стоїть по тому боці, який блищить у її очах. Смерть.

3
Здогад мій починається короткою історією. Історією про одного младенця, якому віщували довге та славне життя. Але як це буває в оповіданнях, ніщо не діється безвипадково. Мав він бо дожидати довгих років за одною передумовою: що ніколи не побачить самого себе. Сам був він дуже вродливий. І його життєва дорога стелилася жіночими серцями, які так безпощадно топтав. Кохалася в ньому дівчина одна, яка стала мов тінь його. Ходила за ним, наче божевільна. Однак усе дарма. Не кохав він її. Одного разу, коли відпочивав у лісі над річкою після довгих ловів, нахилився він над плесом, щоб погасити спрагу. Стоячи над берегом захитався, не втримав рівноваги та впав у тонь води, не підпливаючи ні разу.

4
Найбільше цікавить мене Нарцис у хвилину, коли відвертає голову та споглядає у воду. Що бачить? Себе? Чи, може, цілком щось інше, а може, кого іншого? Сам не знаю наскільки його смерть була нещасливим випадком, а наскільки свідомим стрибком у воду. У хвилину, коли стоїть він над водою, бачить хлопця неземної краси. Спочатку пробує обняти й поцілувати його, однак чим більше наближається, тим краще вміє розпізнати самого себе. Має, а водночас не може мати. Страждає, однак є для нього насолодою впевненість того, що його друге «я» по тому боці, що б не сталося – завжди буде йому вірне. Нарцис нахиляється. Відбитий образ манить його – нахиляється ближче. Коли стоїть навколішки перед дзеркалом води, раптом затирається образ. Нема прекрасного хлопця. Немає його. Нарцис дивиться, вдивляє і бачить темну-темну тонь води. Голубий пісок, дрібне каміння. Нахиляється ближче. І тоді бачить голубу прірву. Теплий плюскіт блакитної води. А в вухах чує ніжний, повільний шепіт: „Дочасности красо незглибна, невже ж тобою не п‘яніти?” Це чи не остання думка нашого Нарциса... Стоячи на колінах, справді, починає він п’яніти, захитується один раз, і другий. Вже не спроможний прокинутись із цього сну.
Пада в воду.

5
Міт Нарциса – це розповідь про надмірне чуття. Коротку мить демаскатерій, убивчу красу та любов, яка не егоцентрична.
Архетип Нарциса – це здогад, здогад смерти. Потяг до неї у хвилину, яка, здавалось, мала б бути вічною, яка б мала передовжити життя. Любов Нарциса – нескінченна, через свою короткотривалість. Є згорянням вогню. Це хвилина, коли в очах уже не бачу самого себе. Нарцис затрачає себе в самопізнанні і діється це в момент, коли він уже у воді. Хвилина, коли з людини стільки треба здерти поверховности, щоб уздріти її глибину. І проникання це є хвилиною ставання, долання самого себе. Нарцис більше заслуговує на окреслення пристрасного коханця, ніж егоцентрика. Нарцис не вмирає. Він є вічним повертанням. Проросте чудовою квіткою, яка дорівняє його красі. В його очі залізатимуть зелені гадюки, які є повторенням еротичного акту, так як і стриб у воду.

6
Бо очі – це дорога одна. І все починається з першого погляду. З погляду, який може бути десятим, сотим, а все ж таки першим він є. Не існує тоді запах, звук, а лишаються лише речі дві, особи дві. Доторк. Погляд. Він. Вона.
Чуття завжди приходить одними дверима. І коли їх відчинити, бачиш або зелень, бронзу, чи блакить. Хочеться дивитись і вдивлятись без кінця. Зануритись у них, плавати в них та вкінці заснути. Очі є наче сон. Затрачують і переносять у зовсім інший простір. Мають здатність переходу. І часом деяким здається, що границя між землею і небом у деяких місцях переривається. Тоді вони не переконані, чи момент, який проминув хвилину тому, був правдивим. Часом погляд наче доторк. Поцілунок. Коли цілуєш оком, наче як устами. Очі напливають слізьми та світяться, страшно світять. Стають набряклі, набирають ваги, стають тяжкі, як камінь, і п‘янієш ти. Сягаєш уже так глибоко, що лице починає розриватися. Уже не відрізняєш ні уст, скроні, брiв, усе розмивається, втрачає гострість. Затирається межа поміж лицем i світом. Тоді спадає заслона поверхні. Лишається лише прірва. Тоді ти вже не ти. А очі твої не твої. Лишаються лише два дзеркала, уставлені віч-у-віч. Нічoго більше. І хочеш уже стрибати в тонь води, а все кінчається мoргненням повік.

7
Лишаю Нарциса живим, у хвилину, коли зараз відверне голову та побачить свою дзвінкову паню. Чекаємo на смерть, лише на смерть – вона, лише одна, жде на нас. На смерть? Хіба розрізнить хто?
Оксана ЗЄЙЛО

Оксана Зєйло – (нар.1981), закінчила факультет клясичних мов у Ягеллонському університеті.
Живе у Кракові.

Сміх буде, плач буде...

«Ой одкрий колос вій» – побачиш тоді і радість, і горе. Сміх, плач, любов, красу, звірство... Побачиш життя і смерть. Усе буде помітно (не завжди яблуневоцвітно).
Від Тичини я дізналася про це.
Тичина здається мені кимось, кого природа обдарувала здатністю мати постійно широко розкриті очі. Не говорю про очі як такі в дослівному розумінні, а про всі співдіючі засоби, за допомогою яких сприймаємо світ – зовнішній (те, що поза людиною) і внутрішній (те, що людина має в собі). Поет простягає руку назустріч світові (показується, що найширше тоді, коли приходиться зустрічати найлихше лихо, воно ж бо доводить його до стану «двістірозп’яття». Ніщо не сховається зорові ні слухові Тичини. Він сам подібний трьом ангелам з вірша «Вiйна». «Один янгол – все бачить. Другий янгол – все чує... Третій янгол – все знає».
Тяжко бути-жити комусь, хто вміє бачити й передбачувати. У Тичини було це вміння і через нього довелося йому писати поезію, стати пророком і жерцем.
Від прочитання поетових творів зі збірки «Соняшні кларнети» лишається враження, якби перед хвилиною слухала я пісні. У них поєднані дві площини: зміст, укладений словами (або їх браком) та звучання змісту, узалежнене від цих же слів (або їх браку), зовсім так само і в пісні: словами виспівуєш зміст і рівночасно твориш мелодію, що сама в собі є вже змістом і формою. У музиці вони одним – неможливо їх розділити смислами, сприймати окремо. Гляньмо ж на вірші-пісні, в яких промовляє Тичина-красолюбець – «З кохання плакав я, ридав...», «Не дивися так привітно...», «Подивилась ясно...». Хочеться читати їх уголос усе спочатку, бо нема іншого способу, щоб почути ще раз. Подібно діється з піснею. Щоб прикликати, треба її заспівати. Не можна передати її змісту чимось іншим, як тільки нею самою.
Тичина безперечно дотримується заповіту Верлена: «Насамперед – музики!» Його поезії випещені, слова в них добрані відповідно, щоб створювались алітерації, неологізми, повторення і надавали віршам музичний ритм, приємне звучання.
До того ж усе сповите світлом. Ясність б’є від творів заодно радісних і сумних – тому, що вони «виграванi» на соняшних кларнетах. Тичина показується не тільки музикою, але й художником, який словом малює осяяні світлом образи.
У його поезії довершується здійснення визнаного вже стародавніми греками ідеалу. Поєднання красного (музики) з добрим (теплом, сонцем), тобто kalokagathia 1 – гармонія, досконалість.

«Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Соняшні Кларнети» – ось як починає Тичина свою першу збірку. Тонкі звуки світляних інструментів – це Тичинина уява про спосіб існування божественної сили, яка проникає все, надає соняшний порядок всесвітові. Дати погубити себе Соняшним Кларнетам, значить знайти повноту, жити й бути всім. (Ріка дає поглинути себе... і стає морем!). Дивовижна сполука музики та світла (варто завважити, що, як одне, так і друге є «заклятою» енергією, рухом) стає формулою всього, тобто одного. Абсолюту, Універсуму, Космосу.
У цьому та в інших творах помітне Тичинине возлюблення краси. В одному з позазбіркових віршів він називає своє життя «молитвою – Всевладниці Красі». Особливо часто з’являється в його поезіях естетизм страждання, яке може супроводжувати інші людські почуття, або брати свій початок від них. Виникає питання, чи це згідне з етикою: зазнавати позитивні естетичні враження від страждання? Не знаю... знаю лише, що це факт так само дійсний, як те, що ми не в силі заперечити красу терпіння, душевного болю.
Пригадуються слова О. Олеся «З журбою радість обнялась», коли читаємо в Тичини: «На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі. На схід сонця грають грози – Будуть знову сльози». Тичинине «Сміх буде, Плач буде перламутровий» – це інше окреслення такої ситуації. У наведених цитатах, і взагалі в багатьох творах, поет говорить про майбутнє, бо, як згадала я вже раніше, вразливий обсерватор є одночасно пророком.
Тичина не міг не помітити, що «світле воскресіння» української держави в 1917 році притьмарив своєю тінню чорний птах (символ горя). Його зловісне «кря! кря!» звучить фальшиво й негармонійно з «золотим гомоном». Лихо не пропало з настанням незалежности. Чорнокрилля поки що лиш «’дин мент» бентежить гармонію, але незабаром заступить сонце і заглушить «золотий гомін». Тоді брати не пізнаватимуть один одного й промовлятимуть з ненавистю: «Відступ. Уб’ю!». Поки що «всі сміються як вино, І всі співають як вино...». Однак, коли п’яна розрада мине, «буде бій вогневий».
Сталося докладно так, як тоді сповіщав Тичина. Братів з одного роду й народу розділила ідеологія. Забули про спільну матір і почали вирізувати себе взаємно. Колись племінники різнилися тим, що один був кароокий, другий – чорногрекий, а третій – низькобровий. Не вбивалися з тієї причини. Тепер во ім’я ідеологій, яким дали себе полонити, стали смертельною загрозою один одному, перешкодою, яку треба усунути.
У братовбивчій війні нема «добрих» і «злих». Ворогом є людина сама собі, бо записана в ній здатність убивати. Адже це чисте божевілля відбирати життя іншим, щоб захистити своє. Не існує раціональне пояснення війни. Розум здається, коли доходить до нас свідомість лиха вчиненого людиною людині. Логіка ані здоровий ум тут ні до чого. Не вилікуємо серця самі. Лишається «шукати зілля на людське божевілля». Тільки безвихіддя може довести людину до цього, щоб покладалася на чари. На щастя існує ще інша надія – також з позарозумової сфери. Коли «людське серце до краю обідніло», одиноким антидотом на отруту, закам’янілість душі є материнські почуття. Тичина добре знає, що люди не діляться на жінок і чоловіків, а радше на матерів та синів. Те, що матері народжуються дочками, а сини стають батьками, не має завеликого значення. Адже «у голосі, у погляді, навіть у посмішці жінка завжди рождає». Однак надійшов недобрий час для матерів. Ніде шукати їм пристановища. У своєму постійному намаганні захищати життя не мають уже ніякої підтримки. Вони одинокі зберегли людяність і мир. Дуже ймовірно, що це до них звертається поет словами: «Ви всі до храмів храму стежки загублені/Святих дібров».
Коли настала пора подій, які особливо вдаряють у материн¬ство, Тичина прикликає мотив Stabat Mater Dolorosa. Скорбна Мати – це образ усіх українських жінок. Від лиха, яке побачила Мати Божа в Україні, «біль серце опромінив/Блискучими ножа¬ми». Звіробою неспроможний перенести ані відкупити своєю смертю Христос. Видно тільки «тінь його розіп’яту по хатах», але нема перемоги над смертю – нема воскресіння. Адже недавно відзначали «золотогомінне» свято – веселе й гучне, наче б то Бог удруге родився. Тепер («коли явивсь Господь/ У крові [...] братів») одинока надія людям не Бог, а Богороди¬ця, яка розпинається, падає хрестом на землю. Чи переможе вона, а з нею всі жінки? Відповіді не чути. Тільки квітка лебедіє: «Радуйся, Маріє!» Всюди мертва глухота. Не люди моляться, а рослини. Лише в краю душевної нужди природа може бути більш чутлива від людей.
Легко здогадатися, що скоро зникне безтурботність і свобода, скінчиться незгадування про мораль у Тичининих поезіях. На їх місце прийде скептицизм і гірка іронія.
Колись, у творі з 1914 року, поет умовляв ніжно милу: «Ой одкрий/Колос вій!/Сміх буде,/Плач буде/Перламутровий...». Все одно, що приносила доля – щастя чи сум. Перше і друге могло бути джерелом краси. Тепер, у 1920 році, не зважився б так говорити. Настав час, коли краще не дивитися на світ. Тому тепер просить: «Лежи, не прокидайся моя мати...!»
Колишні ліричні прикраси стали зайві. Тичина відрікається від високої естетики. Обмежується до поетичної прози. Непо¬трібно складати сонети і октави, щоб пролунало «прокляття всім, хто звіром став!». Нема вже місця для краси в людському житті. Дикуна вдовольняє кукіль – він не шукає правдивих квiтів. Тяжко повірити, що відбувається це на землі, по якій «ходив Сковорода», де коріння культури сягають глибоко-глибоко.
Тичина влучно виловлює: «Все на світі від прижмурених очей». Люди прижмурюють очі, щоб зосередитися, коли щось обдумують. Закриваються на світ, замикаються в собі й придумують нові ідеї. Свої візії хочуть потім здійснювати будь-якою ціною. Кожна нова ідеологія – це нове горе. Розум, який «поширюється», щоб зрозуміти чергову ідею, ніколи не вертає до попередніх розмірів. Психіка лишається поранена на ціле життя. Прижмурені очі це також ознака підозри й браку довір’я. Крім фальшу та зради, ніщо більше не може народитися, коли люди говорять з собою, примикаючи очі.
«Замість сонетів і октав» діягнозує ситуацію в Україні. Те, що діється, це вже не боротьба, це просто «звір звіра їсть».
Щойно в останньому творі циклу Тичина зупиняється на собі. Сповнений суму, іронії й почуття знесилення, питає: «Чи доведеться і мені поцілувати пантофлю Папи?» Невдовзі довелося. Не йшлося про римського патріярха. Тичина став слугою партії та радянської влади. На щастя, заки це сталося, написав уже про матір, війну, сни, бої, синів і матерів, кохану, вії, Марію, перламутри, янголи, поле, зілля, кря! кря!, жито, мене, Київ, сміх, святих, ніч, хмари муром, плач, вино...
Катерина Михалушко

Катерина Михалушко – (1981), закінчила Вищу школу адміністрації у Перемишлі
Живе у Англії.


Після перебутої
любови
буваємо серед
людей...

Деревaм теж сниться
їхні сни побачиш
в шелесті раннього листя
Приглядаюсь землі твоїми очима
очима тихого мандрівця...
Не дозволю собі твоїх озер
серед блискавиць запитань
відчитувати доторком босої стопи
на таємничих берегах
Не шукаю вже інших світів
не шукаю тебе
Ти просто є – моє мовчазне божевілля.


Коли плачеш, це я танцюю на чорному твоєму
оці і стікаю кришталева по самотньому
обличчі і трапляю до закамарків твого тіла
В одному з них зустрічаю тебе
на тисячу років молодшого
Пишеш на моїй розкритій долоні одне
слово – Життя
Коли розкриваю очі тебе нема
Тільки доторк твоїх уст кричить на долоні


Я вже тебе не хочу
Ні дивитись в очей твоїх глибину
Я хочу бути лише там
Де очі твої дивляться

Кожної ночі наслухуєш кроки
Сходу немов від нього
Залежить усякий спокій ночі
З очей спливає спомин золотий
Росту зеленію і наповняюсь соком
Лицем до місячного світла
Зцілюєш листок і дерево –
Найдосконаліші відбитки мене
Спрагнені вічної пристрасти

Після перебутої любови буваємо серед людей
Із запахом свіжої роси
З кольорами розлитого західнього сонця
Вічности не мусимо повідомляти
Вона зовсім глуха
Цей спільний щасливий біль
Заносить наші тіла
Серед розвіяні дерева
І тут провіряємо всесвіт
Ігор МРИЧКО

Ігор Мричко – (1981), студент україністики Ягеллонського університету.
Редактор часопису „San Rideau”. Живе у Кракові.


Вовчанські історії

Присвячена ця розповідь Тобі,
бо Ти також вовчанин,
щоб як того не випирався.

Мала б початись ця історія в цьому місці, де мала б і закінчитися – на Вовчі.
Місце дивне, від завжди незрозуміле для людини, яка живе в нормальному світі. Це мов острів останнього, без надмірного розумування, спокійного життя, посеред океану мислі, аналізи та іншого надмірного думання. Перш за все треба сказати, що воно, оце Вовче.
Це... не знати, що воно. Скажімо умовно, що це «автономна республіка», але не знати від чого вона «автономна». Та нехай буде, бо й «республіка» не пояснити. Одним словом... ии..., тобто – десь так буде.

Люди тут як усюди: старі, молоді і ще старші. Усі дуже приязно наставлені до себе, не буває тут сварок, а якщо хтось дістане по зубах, то тільки тому, що чогось не зрозумів. Тому всі тут договорюються між собою, як не так, то інакше, а не як десь інде, що сваряться. Тут ніхто не свариться, бо ж не можна сваркою назвати проклинання чи обкидання каміннями. Це просто інший прояв міжлюдської комунікації.

Розташоване Вовче якраз над Сяном19, то й вода хоронить нас із однієї сторони, а церква й форти – з другої.
Бо на Вовчі є форти20. Старі вони, давно не вживані, але діди знають, як з ними поводитись, тож і діти, і внуки, якщо буде потреба, знатимуть, як з них боронитись (читай: як у них заховатись). Форти дуже практичні, вони придатні як улітку, так і зимою. Присипані землею, тож коли тільки сонечко починає тепліше гріти, пагорби зеленіють, а вовчанські корови зразу займають позиції і чесно стережуть «автономної республіки», у міжчасі дегустуючи смачненьку травичку.
Тому що форти – єдині гори, які знають вовчанські діти, тому зрозумілим є факт, що коли прикриє їх пухнастий сніжок, дітвора, мов та скажена, біжить, щоб вилазити на них, а потім – на мішку, на плиті, на задку – щоб тільки вниз. Для найвідважніших є Гора Смерти – найбільш стрімкий пагорб, на якому вовчанські хлопці доказують свою відвагу. Але висота чи стрімкість тут не так важливі, а йдеться про це, щоб унизу не потрапити на старе ліжко, поламаний ровер чи пляшку.


Найважливіша на Вовчі є церква, з двома меншими та однією великою банями. Файна, мурована – не така собі, як десь інде, але найкраща – бо на Вовчі. Мала стати катедрою, але коли її будували, Івасько десь провалив мішок цементу, то й робота затягнулася, так що перегонили нас тоті, що тепер у них катедра стоїть.
При церкві цвинтар, а на цвинтарі могили. Там лежать самі наші, але однієї ночі зірвалася велика буря, з неба не жабами, що там жаби – коровами кидало. Зі страху всі хлопи бабам під спідниці повлазили, і під час тієї бурі сталося чудо-диво: раптом половина з померлих стала чужими.
Оцей цвинтар огороджений, з гарненькою брамою, що на ній різні папірці вішають: то, що хтось помер, а то, що забава буде, чи якийсь концерт, чи хто бика хце продати – такий от пункт інформації на Вовчі (не плутати з корчмою).
І так одного разу наші організували концерт з нагоди річниці смерти Тараса Шевченка, і, можливо з браку паперу чи може хтіли бути «творчі», не знаю, у кожному будь разі написали оголошення про концерт у формі клепсидри. І якраз переходив при церкві Мойше, його вважали за найбільш очитану людину на Вовчі, майже щодня позичав книжки з бібліотеки , купував газети. Він пристанув, прочитав оголошення та й почав голосно думати: – Шевченко.., він мусить бути не з Вовча, бо я його не знаю.

В оцю ніч, що зірвалася велика буря, заїхав до Панаськів турист із Заходу. У чудернацькому одязі зі слизького матеріялу. Мовби хотів вибиватись із сірого натовпу щирих вовчан. Цей нещоденний стрій нагадував циган, що заїжджали на Вовче кожного літа. Люди їх боялись, та все ж таки хлібороба тягнуло щось до мандрівників, можливо ці співи, що тягнулись майже до рання, а можливо, що запах вітру в їхньому волоссі, і перепалені сонцем очі. Здається, що з цього приводу – вовчани не переймалися всюди присутнім диваком.
Мова, якою володів приїжджий, чимось нагадувала тутешнім їхню вовчанську, та була, як цілий він, чудернацька. Було в його звичці перекидати кінчик кожного слова на його початок, і так Вовче звучало – Чевов. Ходив він по Вовчому та дратував і так уже спантеличених самими собою вовчан. Старався вбивати до їх чесних голівок, що оце їхнє вовчанство – безглуздя, що мова їхня така проста – негідна, щоб її гидко вживати, а крім цього хто вони такі – вовчани – звідки взялись?
І трапилось таке, що зайшов він дорогу Богданцьові, а що хлопчина, як пристало на сільського дурака, найчастіше вживав свого маленького мозку з усіх вовчан, то й тим разом роздумував над найважчими питаннями, які йому могли прийти до голови: чому трава зелена, чому Бог на небі, а не на землі, но і як навчитись літати.
Питання про початок вовчан дуже зацікавило мислителя, настільки, що зразу сів на траві й почав сам із собою провадити бесіду, зовсім не звертаючи уваги на чужинця. Після цього, обурений такою зневагою, чужинець виїхав і вже ніколи не вернув до оцих «негідників». Та пам’ять про нього жива, і коли малі вовченята неслухняні, їх страшать: Будь чемний, бо приїде Перекинчик і почне з тобою говорити.

Оцей Богданцьо, син Іваська, завжди хотів літати. Сідав над Сяном і дивився, як качки збивались у повітря з води. Ходив по саді і бачив, як шпаки прилітають на черешню. У цій хвилині повинен був кричати, бігати, дзвонити в різні баняки, дертися як збожеволілий, щоб тільки залишили черешні спокійно дозрівати (про Іваськове вино з черешні творились уже легенди). Так і робив, але не з цього приводу – просто хотів побачити, як летять. І коли в неділю сидів на службі, глянув угору й почав придивлятись, мовби перший раз бачив баню, у цій самій церкві, де його хрестили, виливаючи на нього відро свяченої води – так, на всяк випадок, бо ж Івасько був його батьком.
Чомусь відразу в понеділок у цьотки Гаськи в Параньків і ще в кількох господарствах кури ходили голі, мовби на пляжі нудистів (і, як не дивно, було їм це дуже до вподоби), не можна було на них знайти ні одного пір’ячка. Цілий пух очевидно був на Богданцю. Він стояв на одному з фортів обліплений пір’ям. Розбігся й... розбив собі ніс об землю. Потім уже не літав, а й сісти довго не міг після того, як батько його повчав ремінцем зі свинячої шкури та виявив йому при цьому тайну: Дурню, то ж кури не літають, треба було обскубати ворону.

Богданцьо спав у стодолі і не тому, що не було для нього місця в хаті, а просто тому, що так йому подобалося, іншого пояснення цього не було. І так одного літнього вечора, коли, як завжди, Богданцьо перед сном вів розмову з конем Сіропуцьком на дуже важливі теми, що торкалися погіршення якости трави на вовчанських пасовиськах, раптом стодола затряслась, великий шум настав (це ще не тим разом об’явився гнів божий, а, може, уже саме Вовче – це прояв Його гніву?). Сталеві птахи!23 – викрикнув із великим збудженням Богданцьо і, не зважаючи на обуреного співрозмовця, вибіг назовні. Якраз цього вечора трьох вовчан: Івасько, Грицько24 й Петрусь провіряли, чим різниться повна пляшка черешневого вина від порожньої. Бідні дегустатори, почувши шум літаків над головами й пекельний крик Богданця, що проникав кожну частку їхнього налитого вином тіла – настільки перелякалися, що подумали про найгірше – Війна. І знов форти виявились придатними, бо де найкраще заховатись? Очевидно – в них. Так насправді ніхто не знає, коли вони з них вилізли. Деякі кажуть, що коли зовсім випарувало з них вино, інші – що Грицькові вже так хотілося сцяти, що мусив вийти, так уже його виховали і в хаті цього не робив.


Оцих трьох кликали Святою Трійцею. Здається, не було це пов’язане з їхньою духовістю, хоч ніхто тут не заперечує їхньої богобойности. А звали їх так саме тому, що запричащувались на кожній Службі, та цього було ще недостатньо й допомагали собі Іваськовим вином, а коли й це кінчалось – горілочкою в корчмі.
Це трапилося десь під Великдень, коли їхня трійця відбувала засідання в корчмі і були вони вже по вінця запричащені, вирішили, що треба трішки Богу допомогти, бо, бідолашний, сам собі ради не дасть. Отож – треба зробити світ справедливим. Плян такий – треба забрати багатому добра його, бо ж не увійде до Царства Небесного, а бідному дати це добро, бо він... бідний. Ще того вечора, бо так важливих справ не відкладається, залізли в одну зі стаєнь, що їх було очевидно багато на Вовчі (підкреслене слово читати з гордістю), і побачили велике добро: коняка, ялівка, порося, дві курки, півень, пес з котом, що спали в одному кошику. Забагато тут цього. Довго не сварившись, вирішили взяти коня. Завели його над Сян і прив’язали його до одного з дерев, що росли собі над берегом. Розійшлись по своїх домах, щоб передумати, хто на Вовчі найбідніший, а ранком мали зійтись і передати коня щасливцеві.
Ранком... боліла голова. Івасько встав, обмив голову в зимній воді, що приготувала йому жінка, бо знала вона добре, що муж її терпить і треба людині помогти, бо бідолашний замучиться (отаку добру жінку мав Івасько). Після того вийшов із хати, а ту бачить, що гімняк Сіропуцька до стайні вводить. А де ти, чортяго, з конем так рано лазив, га? Я ті, ку... тв... м..., нічні їзди з дурного лоба виб’ю. А но, яку палу в руки візьму. Ніжно, з правдивою батьківською любов’ю, промовив до сина. Тату, не бийте! Та то не я, та хтось нам Сіропуцька вночі вкрав і до верби над Сяном прив’язав.
Та Свята Трійця на тому не закінчила своєї діла у приверненні світу Богові. Коли, як щовечора, сиділи на фортах із пляшкою доброго вина, побачили чоловіка в чорному плащі та в капелюсі, що їхав на ровері. Роверів на Вовчі було два, власником одного був Мойше. Хлопці, не гайнуючи часу, вирішили навернути невірного та й порядно обклали його «аргументами». Наступного дня, ще вдосвіта, у трійку пішли подивитися, чи занадто вони його... не переконали. Та корчмар виглядав нормально, обличчя рум’яне, без жодного синця чи зламаного носа. Виходить, ми побили... Другий ровер був отця Лихоимця.
Грицько, один із трійки, лежав на ліжку й роздумував звідки взялася в нього у шкарпетці діра на великому пальці. Міркував він так уже пів години, коли знадвору почув крики. Це бринів ніжний голосик його жінки, що якраз порівнювала свого чоловіка до всіляких суч... та інших лінивих людей. Грицько зволікся з ліжка, одягнув черевики та й виринув із хати.
Росла в нього на городі черешня, яку дуже полюбляли вовчанські діти. А що це була якраз осінь, то треба було пообрізувати сухі галузки, що заважали молодим розвиватися. Грицько опер драбину об дерево й поліз угору із сокирою в руці. Коли вже повідтинав усі сухі та ще декілька інших галузок, що підсунулись під лезо сокири, зліз із дерева, поклав драбину де її місце і раптом побачив, що сокира залишилася на черешні. Почухрався в потилицю й видумав: легше буде потрясти. Що подумав, то й зробив. Та не вирахував швидкости падання. Сокира летіла, летіла, дуже швидко летіла й гукнула... йому в спину.
Це всім відомо, що Грицько дуже вперта людина – може, не вперта, а рідко коли25 поступиться іншому. З цього приводу, а може, тому, що чоловіки на Вовчі боялися лікарів, коли захворів на запалення легенів, не дався покласти до лікарні, і не помогли ні благання жінки, ні сусідів. Залишився в хаті. Та весь день у ліжку не пролежиш і щоб як не старався, то до туалету зайти мусиш. То і Грицька притиснуло та й поліз надвір до дерев’яного будиночка. У цей час найновіша світова мода на Вовче ще не дійшла і так Грицько не знав, що кальсони зі шнурками в ногавицях давно вже не вживаються в широкому світі. Можливо, коли б у нього було таке знаття – не трапилось би це все нещастя і, можливо, Грицько безжурно ходив би срати до сьогодні, не думаючи про найгірше, а так це стало найбільшою болячкою Грицька: Дійду я тим разом?
Коли б тільки не зашпортався в оці прокляті шнурки, що виставали з ногавиць і волочились за ними, то, певно, не перевернувся б рилом у сніг і не вдарив би рукою об тверду обледенілу землю, а то й, певно, не зломив би правиці своєї, і не мусила б приїжджати швидка, і не мусив би лежати в лікарні, і не лаяла б його жінка (бо він її й так сварив би), і, що в цьому найгірше, не мусив би лежати т в е р е з и м.
Петрусь жив сам. Очевидно, сам він рідко коли бував, але йдеться про це, що жодні ніжні руки не подавали йому обіду, і ніякий тонкий голосочок не промовляв до нього хоч би таких слів: А де то ти, свиняча сволоч, уже лізти задумав, га?! Але він за цим не тужив, мабуть, і не мав змоги, бо майже весь час клопотався при гостях. Старі люди казали: гостей не можна з хати виганяти, бо з ними всі добра підуть26, а що Петрусь ще змалку тих правд перестерігав, то ніяк не міг відігнатись від приятелів27. У нім було найбільше з християнина з усієї трійці. Законів божих перестерігав, то коли зимно ставало, чи коли дощ падав, то він того перемоченого, змерзлого чоловіка, що блукався з одного боку вулиці на другий, приймав. Такий пройдисвіт завжди був спраглий, то Петрусь його напував та, щоб гість незручно себе не почував, господар дотримував йому товариства при... Найчастіше відвідували його вірні побратими – Івасько та Грицько.

Майже так святим, як хлопці зі Святої Трійці, був отець Лихоимць. Вовчани звали його по-різному: отець, батюшка, як кому. Коли його проклинали (очевидно, безпідставно), тоді називали його ксьондзом. Приходство було віддалене від церкви майже 50 метрів, отець долав їх на своєму ровері, щоб дурно не стояв (очевидно, ровер, а не отець). Парох Вовча завжди був чимось зайнятий: то збирав гроші на нові свічники, які вже замовив у найкращого перемиського золотаря, то сповідав грішний нарід. Саме коли вертався з вечірніх відвідин із тайною сповіді від удови Марини (що дуже потребувала духової підтримки, вона ж удова й на неї звідусіль міг наскочити злий), на нього наскочила банда розбишак.
Що здивувало отця Лихоимця, бандити казали, що б’ють його в ім’я Бога. Бідний отець три дні хрестом лежав у церкві, а в неділю проголосив, що відтепер сповідати буде тільки в церкві.

Отаке-то діялось колись на Вовчі, та й ще багато чого можна було б розказати, чимало подій описати, але не треба, бо кожний з нас знає, якого дідька в собі має.
Оля СОЛЯР (Краків)

Щоденник Помаранчової
Революції

23 листопада 2004
Ніч. Ледь бачу на очі. День був дуже виснажливим. До Києва з Запоріжжя прилетіли о 9 ранку. Треба було встати о 6. Автобусом з летовища під’їхали в околиці Бесарабки й там висіли. Люди з місії мали ще 2 години до літака до Варшави й хотіли побачити Майдан. Я вирішила не вертатися до Польщі. Разом з кількома особами Хрещатиком пішли на Майдан. Помаранчово. Натовп. Не відчула зворушення. Учора, коли в готелі в Бердянську включила телевізор і побачила, що на Майдані зібралися люди – розплакалася. Сьогодні, хоч це було вже в реальному, а не віртуальному світі, відчула лише повторення дійства. Було мені дурно, особливо, коли побачила сльози на очах поляків з місії. Хтось підійшов до мене, стиснув за руку і сказав: „Ola, ca?ym sercem jestem z wami, trzymajcie si?, nie poddawajcie si?...” Шок. Сором за свої почуття. Дивилася на щирість сліз і відчувала, як тане в мені дистанс до них. Відчуття вдячности. Пізніше усі поїхали, я залишилася з Петром. Цілий день з наплечниками ходили по Києві. Затягнув мене до якогось Льоні, в якомусь міністерстві. Льоня сказав, що є точні інформації, що під Києвом розташували cпецназ і що о 17 має початися силовий варіант. Трохи нас налякав, бо якраз на 17 йшли до словацького посольства на зустріч міжнародних спостерігачів. Але було спокійно. Зустріли людей з польської амбасади. Сказали, що, на їхню думку, підтримкою для революції будуть польські прапори, які можемо взяти в них у посольстві. Як вітер промкнув Мокрий. Пізніше пішли до якогось готелю на фуршет. Сотки англомовних обсерваторів, у голові крутилося від людей і втоми. На вулицях дуже голосно, бо почався матч Динамо Київ з кимось. О 22 пішла на наметове містечко, зустріла людей зі Львова. О 23 з куском зробили евакуацію всіх дівчат з містечка, бо по Хрещатику мало вертатися кількадесят тисяч «кіболі» з матчу. Мене повели до якогось офісу. Кількадесят спальників на підлозі. Моя київська оселя. 24 листопада 2004. Знову ніч. Уранці познайомилася з Яремою – львівський скульптор, спить поряд. Цілий день блукали разом. Коли вийшли на вулицю, валив густий сніг. Біло та зимно. Зайшли до Домашньої кухні, а там помаранчово.
Таке відчуття, що це приватна кухня дітей революції. Зрештою купа львів’ян. О 15 зустріла Петра, сказав, що в польському посольстві не мають вже жодного прапора. Сам купив матеріял і дав до кравця пошити. Прапор мали о 17. Бродили уже в трійку. Пізніше Петро пропав, а Ярема повів мене між своїх друзів. Стояли на пагорбі й дивилися на це, що відбувається на сцені. Раптом мене почали кудись тягнути, кажучи, що треба скоро йти. Затягнули до якогось чорного мерседеса, в якійсь чорній брамі. Виявилося, що вони з міської ради Львова й дістали «цинк», що починається наступ на Майдан. Годину погрілася в машині й вернулася на Майдан. Пізніше мій польський прапор зустрівся з польським прапором інших людей. Стандартна розмова: „Cze??, a sk?d jeste??” – „Ja z L?borka.” – „A ja z Olsztyna.” – „A jak si? tutaj znalaz?a??” – „By?am obserwatorem i zosta?am w Kijowie.” – „A my jeste?my tu na praktykach.” – „Jakich?” – „Ukrainistyka.” – „To mo?e kto? z was ma ukrai?skie pochodzenie?” – „Ja mam.” – „A uczy?e? si? w jakiej? naszej szkole?” – „W G?rowie.” – „Ja w Bia?ym Borze.” – „Ja mam dziewczyn? z Bia?ego Boru, nazywa si? Darka Paduch...” Здається Дарка щойно мала 5 років... піздєц, то скільки я маю?

26 листопада 2004
Тільки що проснулася, є 15. Вчора не писала. Не було часу, бо день був дуже напружений. Півдня просиділа в Народному Домі, який захопили львів’яни, щоб зробити в ньому штаб. Хтось спить, хтось їсть. Подивишся на обличчя й не скажеш, що ця людина могла б взяти участь у революції. Якісь дядьки – почорнілі від цигарок і бруду. На перший погляд клясичні похуїсти... Шок, наскільки можна тупо помилятися! Пізніше в кілька осіб ходили до табору януків під Кабінет Міністрів. Табір на пагорбі: шатра й бочки, при яких гріються. Мала з собою польський прапор, постійно хтось до мене вигукував: „Jeszcze Polska nie zgin??a...” а я відповідала: «Слава Україні» – бо що мала відповідати? Розмовляла з януками, наступили на мене та питали, на хуй Польща пхається у внутрішні справи України. Я відповідала, що це питання принципових вартостей і кожен має право висказати свою думку. Вони цього не розуміли. Стояла на пагорбі, поряд трохи помаранчових і решта синіх. Махали прапорами, а внизу постійно проходили паради – то 500 осіб помаранчових, то 500 синіх. Як ішли помаранчові, то януки, що стояли на пагорбі, кричали до них «Ганьба!», а помаранчові, дивлячись на них, відгукували «Ющенко! Ющенко!». Коли внизу йшли сині, то помаранчові зверху верещали «Ганьба!», а сині знизу теж «Ганьба!». Одним словом: клоунада. Бразилійський карнавал. Хоч у повітрі постійно відчувалося небезпеку: як забава в сірники в стодолі наповненій сіном. Пізніше була свідком, як двох янучарів продавало свій прапор групі помаранчових за сто долярів. Люди, передаючи над своїми головами по 5–10 гривень, в п’ять хвилин назбирали потрібну суму й дали її охуївшим янукам. Пізніше вз’яли цей прапор і колоною з вигуками пішли на Майдан (навіщо, не знаю...). Зразу пізніше випадково зустріла групу польських студентів з Кракова з прапорами. Почали говорити. Я запропонувала їм перейти через табір януків. Коли йшли в сторону Кабінету Міністрів, усі вигукували «Слава Польщі», а поляки їм відповідали «Вільна Україна». Врешті підійшли під табір янучарів і перед нами станула чорна стіна шахтарів з Донецька та околиць. Нас було десь 30 осіб і стільки само польських прапорів. Пішли вперед, а януки розступалися перед нами на боки й кричали нам до вух «Ганьба!». Пройшли спокійно, повернули в бік Адміністрації Президента. Там зайшли на літургію, яка правилася перед спецназом. Дали нам свічки до рук і так стояли, дивлячися в щити спецназівців. Пізніше повернули в бік Майдану, а там тисячі осіб з пагорбів, зі сходів, з містка, що над Майданом кричало до нас «Польща, Польща!». Я була в шоку, наскільки тепло сприймають поляків. Люди прямо підходили до нас, ловили за руки й казали «Ви молодці, дякуємо». Щось дивного почало зі мною відбуватися: я з польським прапором, на запитання відповідаю «Я з Польщі» і не відчуваю при цьому внутрішнього бунту...а навіть дивну гордість. Пізніше ми розійшлися, я зустріла Ярему, з яким пішли під Адміністрацію Президента з боку Інститутської. Там залізли на КАМАЗа з піском і стежили за ситуацією. Я помітила, що прямо перед колонами спецназу стоять дівчата й співають. Дівчат позаду охороняють колони помаранчових. Злізла з КАМАЗа та підійшла до помаранчових, питаючи, чи можна приєднатися до дівчат. Подивилися на мене, запитали: «Співати вмієш?» – «Вмію» – «То іди». І пустили мене через кілька власних кордонів. Було нас може 10. Репертуар жалюгідний: «Несе Галя воду», «Чорні очка», «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Ти сказала в понеділок» і може ще 15 не більш ориґінальних пісень. На тому кінець знань проявів української народної творчости. Репертуару якраз вистарчало на 2 години, на стільки, скільки стояла одна зміна спецрозділу. Яремі надоїло чекати на мене й пішов. Спецназівці абсолютно відморожені. Не дивилися в очі, втікали поглядом. Перед ними на паркані купа квітів. Час від часу ми вигукували: «Посміхніться», може, один усміхнувся, решта тупо дивилася в простір. До свого лігва вернулася аж під ранок. Нині на ніч теж там піду. Зараз одягаюся, йду на Майдан.

27 листопада 2004
Знову пишу за вчора, бо нині крім того, що встала, випила каву, закурила цигарку та сходила в туалет, нічого іншого й не відбулося. Зараз 14.36. Спати лягла десь о 7 ранку. Вчора на Майдан попала пізно. Була десь 17. Зустрілася з Петром, пішли до «Два гуся» щось з’їсти, поговорили й попрощалися, бо Петро вирішив вертатися до Польщі. Пізніше знову випадково зустріла людей з Кракова, зрештою не так тяжко було їх побачити, бо це найбільша група з польськими прапорами. Хтось попросив віддати мій прапор на наметове містечко, а взаміну дав прапор на довгій кількаметровій вудці. О 20 всі пішли під машини TVN, бо мало бути пряме включення на TVN24. Цікаво було дивитися, як краківська амбітна молодь пхається до камер. Зрештою їхня група це окреме соціологічне дослідження: 30 осіб, у тому 25 фацетів, з яких 20 хоче бути лідером. Но й звичайно сварки. Я стояла в групі похуїстів, тобто в групі, що добре бавилася з краю. Під час прямої трансляції зробили з нас „etаtowych machaczy flagami” – робили біло-червоний фон для якогось польського політика – якого не знаю. Коли закінчилося пряме включення разом з ними, тобто похуїстами, пішла поїсти до Жовтневого палацу, де знаходиться черговий штаб. Там, крім того що погрілися, з’їли й напилися чаю, то ще дістали теплий одяг. На вулиці мороз, а я бігала без шапки та рукавичок. Кинули нам цілий мішок з шапками, як в second handi вибирали собі, що нам підходить. Взяла теж шкарпетки, бо пальці відпадали з зимна. Пізніше був концерт ВВ, стрибали, танцювали, крутилися, вертілися. Хтось постійно підходив фотографуватися з нами, а радше з польськими прапорами. Поряд стояла група монахів з помаранчовими пов’язками на руках, яка теж дружньо хиталася зліва направо під музику ВВ. Було смішно. По концерті пішли до наметового містечка до шатер львів’ян. Там знову випили гарячий чай і я з ними попрощалася, бо мали іти на останнє метро. Не пам’ятаю жодного їхнього імена. Після 12 ніччю зустрілася з Яремою, прямо на вулиці одягнула третю пару шкарпеток і пішла під Адміністрацію Президента танцювати. Панянок було може 15. Більшість тих, що позавчора. Здебільшого молоді, хоч одна десь біля сороківки, як мені розповідала, поділилися з чоловіком завданнями: він під Кабінетом Міністрів, вона під Адміністрацією. Репертуар не помінявся. Як помітила, багато панянок приходить просто тому, щоб покрутити дупами перед міліцією. Між панянками зрештою теж творилися групки, поділи й самозванчі лідери. Якісь із них починали співати російську попсу, інші зупиняли завиваючи «Несе Галя воду». Добре, що з’явився дідусь з баяном. Грав нам на перемін коломийки та аркана. Ми танцювали, загрівалися, а спецназівці починали усміхатися...

28 листопада 2004
Год. 15.23. Знову тільки що встала. Сьогодні неділя. Вчора хотіла іти до Лаври на вечірню, але передумала та вирішила, що нині піду на літургію. Але як видно – не піду, бо проспала. Так завжди з плануванням... Мої дні, а швидше ночі стають схематичними: вечір на Майдані, ніч під Адміністрацією. Хоч вчора під Адміністрацією було веселіше, бо підрозділи міліції стають щораз то більш розкованими. Починаємо вже з ними говорити. Усміхаються, моргають до нас. Схема дуже проста: заходить нова зміна міліції – всі сумні та недосяжні. Знаходиш собі між ними одну «жертву», якогось більш або менш пристійного, який чимось зацікавив і постійно, коли співаєш і танцюєш, дивишся на нього. Врешті він не витримує й починає втікати очима, а пізніше сміятися й говорити явно про тебе з міліціянтом, що стоїть збоку. Дивляться на тебе, обговорюють і пробують засоромити. Ти витримуєш їхню атаку, надалі промінно усміхаєшся. Врешті й він починає сміятися, зав’язується нитка порозуміння. Коли після 2 годин наступає перезміна, то він відходить, посилаючи тобі в повітр’я поцілунки, моргає очима. Ти смієшся й чекаєш наступного. Біологічна зброя під постаттю української дівки з приліпленим усміхом виявляється найбільш ефективною...Зараз одягаюся й іду на Майдан.

29 листопада 2004
Год. 13.44. Проснулася. Я втомлена та зла. Хотіла вчора вже не іти на ніч під Адміністрацію, тільки прийти десь о більш-менш нормальній годині й поспати. Але почався рух: Тимошенко закликала всіх іти вночі під Кабінет Міністрів і Адміністрацію, бо ніби це отримали інформацію про можливий силовий варіант. Но й пішла. Стояла з 20 до 7 ранку. Змерзла, навіть чай перестав гріти. Помаранчових було дуже багато, посилили охорону. Стояло може 10 рядів чоловіків. Мене вже знають з обличчя, тому без проблем пускають перед спецрозділи. Уночі згасла лямпа, що освітлювала обличчя міліції. Не можна було заглянути в очі й через це важко було нав’язати з ними контакт. Їхні обличчя пропадали в темряві. Дідо з баяном не появився, але були дівчата, що співають в якомусь хорі, пустили ще між нас одного хлопця, який мав добрий голос і теж десь співав. Одним словом репертуар збільшився. Навіть співали «Ой верше мій верше», «Якем ішов през тот ліс» і інші лемківські сьпіванки. Мала один тотально забавний момент: десь о 2 вночі страшно захотіла пісяти. Думаю, де можна іти? Безліч людей, вулиці, центр міста, жодних брам немає. Хтось підказує, що неподалік стоять два біотуалети. Іду. Стоїть велика черга чоловіків. Хтось мене побачив і каже: «Жінки позачергово, направо до штабу Януковича». Трохи здивувалася, але йду вперед. Підходжу до дерев’яного виходка, а на дверях напис: «Штаб Януковича – зад Януковича». Хтось, хто стояв при лівій «будці», каже: «Так, вам сюда, бо ЦВК, це чоловіча справа» сміється. Дивлюся, а на їхньому клозеті напис «ЦВК». Відкриваю двері – клозет обісраний в кожному можливому місці. Залізла й сміюся з самої себе, що тішить мене гівно довкола. Коли вийшла, дядьки раділи та вигукували: «Заходьте частіше!». І так народ гумором рятується. Відстояла до 7 ранку. Коли вже верталася додому, відчула жаль, втому й усвідомила, що стала маріонеткою у великій махіні революції. Біля наметового містечка пробігла повз мене якась група хлопців з вигуками: «Під Адміністрацією почався силовий варіянт». Подумала: «Дупа, не силовий, скільки разів він вже починався. Все. Хуй. Іду спати». Як пес з підкуленим хвостом вернулася до спальника. А зараз я зла. Зрештою, від кількох днів ловлять мене постійно корчі в ногах. Відчуваю втому. Не знаю, чи піду нині на Майдан, тим більше, що якраз іде засідання Верховного Суду – буду дивитися.
Год. 18.37. Відпочивала та оглядала Верховний Суд. Комедія. Адвокатка Янука – справжня суч. Наші зробили штаб на залізничному вокзалі. Частина людей з офісу, в якому сплю, буде там чергувати. Усі цілий день сміються з української першої лейді – Люди й «наколотих апельсінок». Ходять і підспівують «Аранжевеє нєба...». Одягаюся та іду на Майдан. Революція, а я грію дупу. Жах!

30 листопада 2004
Год. 11.35. Проснулася. Вчора вернула десь о п’ятій ранку. Як для мене, це непогано. До 3 стояла під Адміністрацією. Холодно. Чай знову не грів. Десь о першій вночі прийшов навіжений священик. Ходив перед міліцією з надрукованою на форматі А-4 молитвою з приклеєною до неї іконкою та промовляв: «Ви ж не присягали на вірність рудому таргану Кучмі, ви присягали на вірність народу!» (ніби сенсовно, але постійно це саме, після півгодинної промови так задовбав, що ми самі попросили, щоб вже закінчив свою проповідь). По центрі ходить помаранчовий Дід Мороз і носить в руках помаранчову малу ялинку. Бачила його в Жовтневому палаці, як зібрав довкола себе кілька осіб і теж проповідував. Революція – рай для навіжених. Кілька днів тому приліп до мене фацет, десь віком 50 років і йдучи поряд переконував, що він в прямій лінії від Авраама, і що таких осіб, як він, на світі зараз живе 106, но й звичайно, що має місію спасти світ. Я йому відповіла, що я в прямій лінії від Єви й теж маю велику місію, але це жіноча тайна. Відчіпився. Взагалі з дня на день більше п’яних і більше хамства. Перші дні були іншими. Хоч надалі багато ввічливих людей. Постійно ходжу з польським прапором і вже втомилася відповідати звідки я, коли приїхала etc. Постійно фотографують, або просять сказати щось до камери, для приватної колекції з революції. Роздаєш на право й ліво усмішки, як клоун... Частина людей з офісу вчора чергувала під Кабінетом Міністрів. О 3 пішла до них, а там справжній карнавал. На пагорбі, де раніше стояв табір януків, сидить кількасот осіб і цілу добу грають на бочках, при яких раніше грілися сині. З цілої сили вистукують ритми якимись металевими прутами. Відчуття, що наближається 10 кораблів з невільниками на борту, або тисячі козаків збирається в похід. Внизу по вулиці переїжджають машини з відкритими вікнами, з яких до пояса стирчать люди з прапорами, під музику співають «Разом нас багато...». Напроти пагорба, під стінами Кабміну стоять музиканти та імпровізують на саксофонах і трубі. Година 4 вночі, а там забава. Зрештою, як тільки януки покинули табір, то наші зразу захопили бочки та почали грати. І грають так постійно вже 4 чи 5 день... Клясика: будь-яке оновлення попереджає знищення всіх існуючих норм. Саме це відбувається в Києві.
Год. 17.23. Цілий день дивилася засідання Верховного Суду. Файно спостерігати, як судді обламують адвокатів Янука. Дивишся та починаєш вірити, що правда дійсно може перемогти й не все втрачено. Оптимізм. Віра. Приїхала Ліда. О 20 маємо зустрітися під Барабаном. Дзвонила до Тоні й Наташи, розпитувала, взнала всі Обтовські плітки: баба Шура продала корову, вуйко Василь захворів на запалення легенів, баба Галя прописала хату на Колю, тітка Маруся сиділа в комісії, а Ігор далі п’є. На щастя всі голосували за Ющенка. Домовилася з ними на завтра.

1 грудня 2004
Ніч. Год. 1.26. Вернулася раніше. Зимно, я втомлена натовпом. Посиділа в Барабані – дим і люди, люди, люди... Коли вийшла на вулицю, дуже ліниво падав сніг. Десь, як з-за стіни вигуки «Ющенко! Ющенко!». Гарно. Попрощалася з Лідою. Зустріла Ярему, разом пішли до Жовтневого палацу погрітися. Я ще пішла до медпункту. Світ малий: обстежував мене хлопець, який живе зі мною в офісі, а оскільки не всіх знаю, то теж не знаю, які мають функції. Виявляється – це львівський лікар-травматолог. Діягноза: „Zu?ycie materia?u”. Корчі від втоми та браку вітамін, бо майже постійно їду на канапках і мівіні. Дав якісь таблетки. При нагоді розповів, як зловили лікарів, які накрали купу ліків, що прийшли гуманітарною допомогою з Заходу. Кілька днів тому чула теж, що на наметовому містечку починаються крадіжки, а по київських хатах ходять шахраї та збирають гроші ніби це на наметове містечко. Але це не дивує, навіть не обурює. Треба було б бути ідіотом, щоб сподіватися, що в кількасоттисячному натовпі будуть самі чесні та ідейні. Але те, що побачила, коли верталася, переросло мене: перейшла підземними ходами під Майданом, а там темна сторона Місяця. На верху, тобто на Майдані радість і ейфорія, а внизу купа наркоманів, алькоголіків і бездомних дітей. Сплять на землі з недопитими пляшками в руках, хтось трясеться в епілепсії, ніхто на нікого не звертає уваги. По кутах діти нюхають клей – очі, як в маленьких хижаків, налякані, але аґресивні. Де-не-де групки з гітарами співають «блатні» пісні. На всіх подерті помаранчові пов’язки. Шмати на шматах. Трагедія, смуток, страх, самотність, жахливо викривлене обличчя страждання. Undeground – справжнє життя... Все болить, відчуваю, як сходить з мене повітря...
Год. 12.53. Парлямент висловив недовіру до Уряду. Супер, супер, супер!!! Крок за кроком – махіна революції запустилася! Зараз буду дивитися засідання Верховного Суду.
Год. 17.20. Іду на зустріч з Тонєю й Наташою під Золоті ворота.

2 грудня 2004
Год. 3.46. Тільки що зайшла до офісу. Якраз іде перезміна людей. Вертаються ці, що чергували до 3. Встають, лягають, встають, лягають, встають, лягають. Заєбало. Добре що маю стопери, інакше не витримала б цього постійного руху... Тоня й Наташа чекали на мене під Золотими воротами. Пішли разом поїсти до «Два гуся». Там вони посварилися. Я сиділа, дивилася на них і думала, що нічим не відрізняється моя українська сім’я від польської. Навіть усміхалася, бо їхня сварка наблизила мені хату. Згадала сад, батьків, тітки, вуйки, сестри, бабцю, як сидимо під липою та раптом всі починаємо сваритися за якусь абсолютну дурницю. Тоня з Наташою сварилися 15 хвилин, а я 15 хвилин усміхалася, як сорока до сира, відчувала весну, хоч на вулиці зимно, мокро та брудно. Як висварилися, то зрозуміла, що зустріч в 3 особи не може продовжуватися, бо мені не хочеться бути медіятором. Тоня вирішила вернутися додому, а Наташа залишитися зі мною на Майдані. Поговорили та розійшлися. Пізніше зустрілася з Лідою, пішли до ТЮГу на зустріч з її знайомими акторами. Посиділи, попизділи. Безліч поляків. Знову познайомилася з якимись студентами з Кракова й Вроцлава – нічого цікавого, одна схема. З 23 до 3 стояла під Адміністрацією. Дівчат перед міліцією не було, але позаду кордонів помаранчових стояло 15–20 осіб і співало. Приєдналася до них. Більшість у віці 60 років. Співали упівські пісні, на головах мазепинки. Враження, що це субота ввечері во Львові та славнозвісні «колодки» під Шевченком. Зворушення, радість. В очах мужність і віра. Волинь, Карпати, ліси, сніг, трава, сила, витривалість, пісня, єдність... Гордість. Постійно стримувала сльози.
Год. 16.34. Іду на Майдан. Не маю жодних конкретних планів.

3 грудня 2004
Год. 1.25. Привела до офісу хлопця з Сум. Зараз вже спить, був дуже втомлений. Зустріла його в Жовтневому палаці. Не мав де ночувати, а до Києва приїхав на один день. Випросився з роботи лише тому, щоб побачити «двіженіє». Оскільки Сумщина – рідна земля, відчула обов’язок допомогти. Раділа, бо могла поговорити про наддеснянські краєвиди. Зрештою, це для мене ідеальний приклад сумського генотипу: світле волосся, сині очі, міцні плечі, середній ріст, світла, гладка шкіра. Тільки побачила, відчула щось рідне. Щойно пізніше виявилося, що він з Сумщини. Називається Володя. Познайомилася також з Андрієм. Сам мене зачіпив, коли приєдналася до якоїсь розспіваної групи. Не знаю, чому дала йому свій телефон.
Год. 13.44. Розбудив мене Андрій. Хоче зустрітися. А я навіть не пам’ятаю, як він виглядає. Володя з самого ранку поїхав. Не попрощалися, бо я спала. Залишив відчуття приємної випадковости. Сьогодні пікетування Верховної Ради. Усі також з нетерпінням чекають рішення Верховного Суду.
Год. 18.12. Я на Майдані під Ґлобусом. Шал, радість і крики. Всі усміхаються, вигукують «Перемога!». Верховний Суд наказав повторити 2 тур. З Польщі засипують мене есемесами з вітаннями. Зараз ідемо з Яремою на Майдан, чекати виступу Ющенка.

4 грудня 2004
Год. 2.05. Сиджу в спальнику. Болить мене горло та м’язи. Вечір був файний. Знову почав падати сніг. Мороз. Виступ Ющенка відслухала в натовпі під сценою. Поряд зовсім випадково стояв Андрій з батьками. Приємно дивитися, як чоловіки під час гімну знімають шапки. Приємно чути в співі силу. Приємно дивитися на усміхнені очі. Приємно відчувати єдність. Після виступу зайшли з Яремою до Жовтневого палацу, а там мене зловили, поставили на фоні жовтого полотна й сфотографували до якогось альбому, як учасника революції. Записали під номером 40, як Олю з Польщі. Пізніше зайшла на наметове містечко. Якийсь хлопець запросив мене до танцю (провізорична дискотека біля бочок, де гріються). Потанцювала, зігрілася, поговорила з двома панянками – психологами містечка. Розповідали про різні способи, якими пробують бадьорити людей, що там живуть. Крім дискотек, хотіли ще робити нічні сеанси кіно на великих екранах. Одна з них казала, що хочуть роздавати кожному раз у день по 50 грам коняку. Я сказала, що це, на мою думку, погана ідея: по-перше, ослаблений організм по-різному може сприйняти алькоголь, по-друге, це може стати поштовхом до спалахів масової п’янки на містечку, а це нікому не потрібно. Погодилася зі мною.
Год. 11.12. Щораз гірше почуваюся. З дня на день менше енергії. Хочеться лежати в ліжку, ніде не виходити. Втомлюють люди, якось дуже швидко біжать дні. Частина людей з офісу поїхала пікетувати дачу Кучми до Кончі-Заспи. Я відмовилася. Не маю сили. Зараз збираються люди під Верховню Радою, де має бути голосування про зміни до закону про вибори президента. Уже відомо, що 3 тур відбудеться 26 грудня. Трохи хуйова дата, бо не буду в батьків на святах. З Варшави дістала інфо, що беруть мене спостерігачем знову до Запоріжжя. Залишається тих самих 50 осіб, що під час 2 туру – файно, що знову зустрінемося.
Год. 16.14. Нема що лежати, беру дупу в жмені та іду на Майдан. Зрештою, нині там має бути якесь серйозне дійство.

5 грудня 2004
Год. 13.43. Вчора була довга ніч. Попала на Майдан якраз на промову якогось російського скандального журналіста, який вибачався за дії Путіна й Лужкова. Слухала й усвідомлювала, які зміни відбулися в мені під час останніх дванадцяти днів. По-перше, знайшла й остаточно сприйняла внутрішню злагоду поміж моїм українським і польським «началом». По-друге (дуже дивно!), змінила ставлення до російської мови в Україні: перестала ділити людей на добрих, тобто україномовних і поганих російськомовних.
Усе це відбулося непомітно, сама не знаю коли. Стояла й думала, чи це справа моєї безхребетности, чи дозрілости? Но й звичайно дійшла висновку, що це зрілість, згідно з приказкою «Хвали мене, моя губонько, бо тя роздеру». А третя річ, це ставлення до Росії. Не маю вже переконання, що кацапня – це кацапня й нічого більше. Зрештою, це мінялося послідовно. Якось кілька днів тому, коли Тимошенко зі сцени говорила, що ця революція зродить не одну помаранчову пару, почула, як хтось кричить до мене: «Палячка, давай паженімса!». Подивилася вверх, а до мого польського прапора якийсь хлопець пригортає свій російський прапор. Наші прапори почали цілуватися, доторкатися. Він сміявся, я сміялася. Навіть добре не побачила його обличчя, але залишилося неймовірно приємне відчуття ЛЮДИНИ. Посуті, цілий вчорашній вечір і ніч були під знаком «ЛЮДИНИ». Коли виступав Ющенко, замість дивитися на сцену, я відвернулася та споглядала на людей, які стояли на пагорбі. Більшість тримала запалені свічки в руках (людей було кількасот тисяч, хтось казав, що мільйон, але це певно клясичне українське перебільшування). Ніхто не говорив, ніхто не курив. Тишина та очі. Стримувала сльози, бо всі люди були як діти – прості, щирі, відкриті та наївні. Дивилася на них і усвідомлювала, як сильним було їхнє бажання мати людину, якій можна довіряти. І знайшли Ющенка. Усі дивилися на нього, як вірний пес на свого пана. Вдячність, віра й любов. Коли почався гімн, розплакалася. Зійшла з мене якась напруга, злість і втома останніх днів. Пізніше Бурмака почала співати «Ми йдемо», почалися феєрверки. Хтось спонтанно зловив мене за руки, підніс їх уверх. Піднесення та заєбисто приємне відчуття єдности. Пізніше з Андрієм і Andrzejem (1 рік філософії в Кракові) пішли поїсти до будинку міської ради. Їли, як бомжі поміж іншими бомжами. У кутку, під стіною, на підлозі. Хтось поряд спав і постійно зривався з криком спросоння – психушка. Andrzej сів на нічний поїзд до Львова (вертається до Кракова), а я пішла до Яреми до Народного дому. Тихо ходила по коридорах і дивилася на людей, які спали під стінами. Брудні та втомлені обличчя. Мами з малими дітьми, бабці, діди, молоді. На животах, на спині, з розкинутими руками, в позиції ембріона, хроплять, свистять, вертяться. Запах немитих зубів, часнику й шкарпеток. Якась пара пошепки говорить, інша тихо сміється, ворожить собі з рук. Перші сором’язливі доторки революційних випадкових знайомих. Приїхали тут, бо надоїла біда й брехня. Хотілося всіх цілувати по руках. Розумію слово «народ».

6 грудня 2004
Год. 12.18. Фатально почуваюся. Нині я вже точно хвора. Учора вночі вернула до офісу з температурою. Вечір був довгий і мокрий. Паскудна відлига. На Майдані було порівняльно з попередніми днями дуже мало людей. На сцені виступали голови всіх церковних конфесій, навіть голова жидівської ґміни. Не прислуховувалася, бо розмовляла з Наташою. Десь о 20 зустрілася з Андрієм. Водив мене вночі по Києві. Були навіть на пляжі над Дніпром. Багато знає про Київ і цікаво було його слухати. Але крім того є ДИВНИЙ. Ще ніхто на третій день знайомства не розпитував мене детально про сімейний і матеріяльний статус. Як на допиті: що люблю, мої зацікавлення, чи вмію робити борщ (!) і за яким рецептом, чи хочу поміняти громадянство на українське, чи хотіла б мешкати в Києві, чи була там і сям (як не була, то у відповідь чула: «нічого – поїдемо»)... Я тупо усміхалася й відповідала, бо шок відбирав мені вміння логічно думати. Так прагматично-швидкого фацета ще не зустріла!
Год. 15.23. Дзвонив Андрій. Хоче познайомити мене з батьками! Тобто пропонував приїхати до нього на вечерю. Коли сказала, що я хвора й відмовилася, то запропонував, щоб я переселилася до нього до хати, а він «буде мене лікувати»... Відмовила. Врешті-решт, сказав, що сам прийде ввечері до мене до офісу.
Год. 16.45. Тупо лежу в ліжку. Байдуже мені, що відбувається за вікном. Один чоловік з офісу завтра їде до Львова. Має вільне місце в машині. Домовилася, що поїду разом з ним.
Год. 23.43. Був Андрій. Наніс купу їжі: борщ, мед, калину, млинці, цитрини, яблука та ще щось. Сидів і «вивчав мене». Знову ці самі питання. Старалася не давати жодних приводів для розвитку його фантазій.

7 грудня 2004
Год. 9.12. Я в машині, виїжджаю з Києва. Нарешті. За вікном сіро й брудно. Єдині кольори, то помаранчові стрічки на деревах і плякати «Так! Ющенко» у вікнах.
Год. 10.22. Фацет тотально жене. Їдемо між 170 а 200. Тільки в селах гальмує до 140. На моє ствердження: «Бачу по лічильнику, що ви дуже засумували за Львовом», почула відповідь: «Так. Думаю, що заїдемо в п’ять годин». Боюся! Піздєц, ніхто не зарізав під час революції, а помру банально на стовпі в якомусь селі центральної України...
Год. 15.23. Я вдома. Тільки що вбила рудого, паскудного, великого таргана, що вибіг з мого наплечника. Хто це був? Кучма?
Анна ТУЗ

Анна Туз – (1979), закінчила факультет польської мови у Вроцлавському університеті
та Cari?rres Diplomatiques Internationales et Europ?ennes у Клермон-Ферран.

Центр Европи

Пригадую розмову з французом та німцем, коли то посперечались ми про центр Европи. Кожен з нас мав свою особисту дефініцію «центру». Француз переконував, що його держава «від завжди» була політичним центром Европи. Німець відказав, що дійсно так було – у минулому. Тому що після поширення кордонів ЕС саме Німеччина стала центром: сполученням поміж Сходом та Заходом. А я була свято переконана в цьому, що це має бути Польща! Прецінь на географії в початковій вчили, що коли перехрестити на карті Европи дві лінійки, вони зіткнуться в Польщі, де я народилася. Що цей «центр» є для мене дійсно важливий, я переконалась, коли більш як два роки тому виїхала на навчання до Франції. Швидше все було ясне: я українка з Польщі, і це не зміниться, де б мені не прийшло жити. Просте? Виявляється не всюди. Типова розмова з французом:– Ти українка? Отже коли ти приїхала з України до Польщі?– Ніколи.– Ага. А твої батьки?– Ніколи.– Хіба ти українка? Ти є полькою! У французькій мові слово „nationalit?” означає так «національність», як і «громадянство». Експансивна французька культура «пожирає» іноземців. Французом ти стаєш шляхом «натурaлізації». Печатка льокальної префектури, що підтвердить отримання громадянства, яку ставлять, коли докажеш, що мешкаєш у Франції кілька років. Діти еміґрантів часто не знають мови батьків. Добре, якщо пам’ятають, з якого краю приїхали їх бабця, дідо чи матір.
Спочатку я з запалом пояснювала історію, важке минуле поляків та українців, обставини акції «Вісла». Останньо – щораз частіше резиґную. Коли після моїх довгих виводів знову чую: «Хіба ти українка?», вже знаю – у Франції я полька.
Після двох років я визнала, що моє місце однак у Польщі. Сподобалась мені Варшава й товариство «нововаршавських» українців. Однак, коли я в Польщі, відчуваю тугу за Францією. Та країна має свій колір, смак, запах... Тому при першій нагоді рішила я знов там поїхати. Можливо, на довше. Цього разу занесло мене аж на Лазурове побережжя.Люксусова Французька рів’єра, де я опинилась, виявилась зовсім інша, як добре відоме мені Клермон-Ферран (Оверне). Коли я кружляла між Коараз (помешкання) і Ніццою (робота), виразніше, як коли-небудь, відчула власну відмінність. У державі, яка пишається своєю багатокультурністю, словом „?tranger” визначають так іноземця, як і чужинця-дивака. Оця чужість є зокрема відчутною, коли ти в невеликому середовищі людей. Про провансальські містечка кажуть леґенди: попри принадну чемність сусідів, іноземець завжди лишається чужинцем. Я живу в такому містечку. У Коараз всі для себе привітні. Обміняються усмішками та „bonjour-ами”. Я також. Поштових скринок не закривають ключем. Навіщо? Всі тут прецінь зі всіма знайомі. Я не знаю нікого. Більше, у мене відсутність шансів познайомитись з кимось. Я тут назавжди залишусь чужинцем. Попри це, що не переношу цього місця, Коараз захоплює мене. Розташоване 25 км від Ніцци містечко вважається одним з прекрасніших у Франції. Середньовічна оселя з вузькими, кам’яними вуличками й костьолом з XIII століття, поміж верхами, побудована на одній з гір – нагадує велике гніздо. Назва взялась від слів „queue ras?e” – відтятий хвіст. Згідно з леґендою, тут схопили чорта, а його хвіст приклеїли, щоб унеможливити йому втечу. Біс вирвався однак на свободу, залишаючи своїм ворогам хвіст. Дійсно, побуваючи в Коараз, маю враження, що живу там, «де чорт каже добраніч»...Втричі вдень мій автобус тарабаниться через гірські серпентини. Ледь міститься у вузьких вуличках. Часом подається узад, щоб подолати гострий поворот. Водій клянеться, трубить на авта, що над’їжджають навпроти. Проходять біля себе центиметр за центиметром... черговий раз вдалося! Врешті Ніцца, місто-листівка. Тепер автобус може спокійно вернутись до петлі, тобто на бульвар Лєха Валенси. Обминаю вілли, лімузини, дорогі крамниці. У лютому весняне сонце розсвітлює пальми, неймовірно лазурове море та вуличний показ моди.
Через кімнати товариства «Бюро европейської кооперації», де працюю, перекочуються люди. Я промую тут мистецтво (це через мале «м») та є посередником у продажі машин для шовкографії. З моїм бюро, яке знаходиться в підземному переході, межують бутики. Біля лівано-італійця, марокканця чи тунісійки, трапляються також і поляки. Між ними тридцятип’ятилітня Йоля, яка нещодавно рішила змінити своє життя. Еміґрувала з Польщі в пошуках кращого майбутнього. Забрала із собою чоловіка та сина. Щоденно, нервово стукаючи каблуками, Йоля впадає до мого бюро. Жаліється, що банкомат зіжер її картку, контролери в автобусі затримали сина, помилилась купуючи квиток... Я терпеливо сповняю роль перекладача. Йоля не знає-бо французької... Після місяця маю досить «еміґрації». Жалію міста-листівки, однак вертаюся до сірої Польщі. До свого центру.
Квітень. У Варшавському університеті промовляє президент Ющенко. «Не забуваймо, що центр Европи знаходиться в Україні, неподалік Рахова». Всміхаюсь до себе.
Олександра ТЕРЕФЕНКО

Олександра Терефенко – (1978), закінчила факультет української мови у Ягеллонському університеті
та юристику. Живе у Кракові.


Моя подорож

Ходжу вулицями засипаного пухнастим снігом Києва. Післяреволюційна столиця повернулася до щодення, а про Помаранчову революцію пригадують тільки де-не-де вицвілі помаранчові стрічки на деревах. У місті як у мурашнику. По тротуарах течуть різнобарвні струмені людей: усі кудись біжать, на високих каблуках італійського взуття поспішають гарні великоокі дівчата в кожушках і пишних хутряних шубах, пливуть мов пароплави покрашені розлогі жінки з яскраво-рожевими губами, рішуче пробиваються крізь сніги. Серйозні чоловіки у вухатих шапках, молоді й старші – усі намагаються відпрацювати час, проведений раніше на Майдані. У декого замерехтить ще помаранчовий шалик, у підземеллях метро можна ще придбати помаранчові сувеніри з написами «Так – Ющенко», але в цілому прозвучали вже останні відлуння помаранчових гасел, позатихали пісні, люди спокійно чекають конкретних рішень нового уряду. Вони свідомі, що до справжньої нової України ще далеко. Звісно, з перемогою прийшли й перші розчарування, та усі мовби до них звикли, прокоментують і надалі займаються кожен своїм ділом. І тільки хочеться вже цієї весни, сонця, життєдайних соків, процвітання.
Ходжу бадьорим, наскільки дозволяє стоптаний сніг, кроком – повільний хід здається тут якимось неприроднім – та мов герой Підмогильного зафіксовую поодинокі картини життя міста. Минаю височенні модерні скляні будинки поруч старих достойних київських кам’яниць, вітрини елеґантних крамниць, що ваблять різноманіттям паризьких і лондонських товарів, біля базарів і базарчиків із кричущою всякою всячиною, Макдоналдси та бабусі з повним асортиментом домашніх пиріжків, школи і контори, парки та казино, прикрашені кольоровими лямпочками – очі просто не встигають спостерігати за тим різноманіттям контрастних барв і форм. Стомлена добираюся до старого Києва. Уже навіть треба дещо сповільнити. Не годиться по старенних місцях гнати як дикій кінь. При залишках Десятинної церкви зупиняюся, щоб дати спочити не так ногам, як голові. Тут затишно, і все просто дихає давниною. Дивлюся панораму міста й думки самі линуть та ліниво пересовуються, мов ті хмари на небі.
Моє дитинство було сповнене України. Портрет сивоусого Шевченка на стіні, Кобзарі на поличках, вишивані рушники на іконах, звуки «Тут радіо Свобода» із батькового радіо, вечірні молитви за Україну, що їх ревно шептала бабуся, обов’язкова вишита сорочка на свято, врешті пісня, якою просто напивалася моя дитяча душа. Пам’ятаю, як гаряче просила маму навчити мене якоїсь, а потім з гордістю приєдналася до старших на якихось там іменинах і виспівувала «Чорні очка як терен». А потім співала «Україно моя», «Рушник» і «Садок вишневий», раз навіть записували ті мої артистичні виступи на відео, щоб послати діяспорі в Канаду. Ставилась я до свого завдання з усією повагою, немов до патріотичного обов’язку.
Щонеділі була церква та уроки релігії, на яких принагідно познайомилася з українською азбукою. До садочка на Миколая переодягалася «в українку». Та ще читала «Малятко» та українські казки, малювала дівчат у віночках і вивчала напам’ять вірші. А ляльки: козак та козачка були настільки цінною здобиччю, що лише прикрашали поличку, бавитися ними якось й на думку не спало.
Зовсім природно сприйняла факт, що в хаті говориться по-своєму, а до чужих по-польському. І ніяких сумнівів у мене не було: майже демонстративно пишалася, що є українкою.
Пригадую, як для мого дитячого патріотизму прийшло перше випробування: поїздка до Полтави, ще за Радянського Союзу. Їду автобусом: з вікон видно безмежні поля, тягнуться рівненько як стіл до самого крайнеба, не можу надивуватися. Але потім сміються з моєї мови, називають, ніби жартома, полячкою, самі говорять російською. Нема козаків і пісень, є дивна держава, в якій я чужа та непотрібна. Мене нібито попереджали, але все-таки переживаю маленьке потрясіння. Та попри це, що міт мого дитинства так брутально розвіяли, уперто біжу на перший у Східній Україні мітинґ з викликом співати «Червону калину». Зараз лише посміхаюся на згадку про ті мої дитячі уявлення й гарячі почуття. Така казкова, наївна, майже райська була ця моя Україна.
А потім прийшли чергові сумніви та різноманітні пошуки. Шукаю для себе місця. На Західніх землях, де народилася? Тут діяспора створила своєрідну малу Україну, в якій я виросла і виховалася, але самі місця мене не зворушують. На землях предків, в горах або Перемищині? На жаль світ з-перед виселення не існує й не повернеться, він уже перейшов у спогади та історію. А може, Львів, Київ? У них стільки ще для мене чужого й незрозумілого. Чи змогла б там жити? А може, взагалі не морочити собі голову якоюсь там батьківщиною, бути просто, як це стало модно, громадянином світу?
У чергових поїздках, перебуванні в українських школах, врешті просто моєму дозріванні як людини я пробую наново приручити для себе Україну, наново її віднайти. І щораз міцніше переконуюся, не треба шукати далеко цього, що є зовсім близько. Можливо, прозвучить це банально, але я зрозуміла, що моя Україна перш за все існує в мені самій. Зараз я просто вожуся з Нею по всіх усюдах, з надалі дитячою гордістю, але й зі свідомістю: у моїй Україні й мої батьки, бабуся й українці з Валча на Помор’ї, що заклали тверді основи для моєї тотожности (досі дивують мене щирістю й глибиною своїх патріотичних почуттів), у ній так само Пашова та Ніновичі, села моїх прадідів з їхніми знищеними церквами й поржавілими хрестами на анонімних могилах, у ній врешті цей красивий Київ, на який зараз споглядаю, який полюбила та який здається мені вже не таким чужим.
Усміхаюся сама до себе. Згідно з родовою леґендою, з Наддніпрянщини походив мій далекий предок, козак, що врятував якомусь багатому панові життя й в нагороду переїхав за ним в гори, повіз свою козацьку Україну з собою в далекий незнаний край.
Не знаю, де мені доведеться жити, але впевнена, що це завжди буде Україна, просто де не поїду, повезу Її з собою.
Панорама Києва чудова. Коли ж тільки з’явиться ця весна й цвітучі каштани...
Ярослав ПРИСТАШ

Ярослав Присташ – (1969), закінчив факультет української мови у Варшавському університеті.
Редактор часопису „Наше Слово”. Живе у Варшаві.


Україна крізь мене

У мої дитячі роки казкова країна за семи горами, що звалася Україною, асоціювалася з Котигорошком, Кожум’якою, Іллею Муромцем, а також Шевченківськими виступами, з уроками української мови, з яких не раз втікалося. У середній школі почалося справжнє навчання мови, історії, культури рідного краю. Це ж бо був славний ще тоді лігницький ліцей. Ми виховувались у романтичному збудженні боротьби за волю. Пам’ятаю, як староруський, козацький, стрілецький, упівський збройні чини впливали на нас підлітків. Палкі патріотичні дискусії, іноді з абсурдальними висновками, будували в нас патріотизм, чи націоналізм. Потім україністичне «навчання», де найцікавішими були заняття з історичної граматики. Досі залишилося зацікавлення українською мовою.
Здається, прогалину знання про Україну заповнено. Тільки чому весь час чую голод України, цієї душевної ненажерливости? Щоденні пошуки в пресі, інтернеті слова «Україна», «український», чи теж рідної мови.
Пам’ятаю, ще у лігницькі часи, їхав я поїздом з Перемишля до Устрик Долішніх, а потяг проїжджав через совітську Україну (УРСР), через містечко Хирів. Як я, тоді прилиплий до вікна, ковтав легенями повітря, як поїв очі краєвидом маґічної країни, про яку вчився, читав, співав, чув, розмовляв. Ця країна в ІІ пол. 80-х рр. виглядала жалюгідно, зате була моєю. Тоді побачив її вперше. Дарма, що девастована, перший раз є на все життя й мені була тоді найгарнішою в світі. Це саме стосується поїздки в Україну, спочатку Львів і зразу в Луганщину (тоді Ворошиловградщину), Донбас, по дорозі Полтава, Великі Сорочинці (звичайно з ярмарком), Київ. Не буду описувати вражень, бо це не репортаж. Враження кожен матиме, коли сам їздитиме в Україну, чи то перший, чи черговий раз. А вони різні, від захоплення, гордости, зворушення, через сміх, любов, подив, жах, аж до огиди чи сорому. Така ж ця країна й люди.

І як риба без води, так і я... мушу побувати в Україні хоч раз в рік (це мінімум).
Поспілкуватися, доторкнути мови, попоїсти український чорний хліб, кабачкову ікру, вареників, борщу, напитися пива, почути ніздрями всякі аромати. Тоді такий заряджений їду назад у варшавські джунґлі. Пам’ятаю також перше захоплення сучасною українською музикою, у середній школі естрадою (бо тільки така була), у студентські часи роком (Брати Гадюкіни, ВВ). Це був шоковий удар для нас, коли раптом чуєш сучасну молодіжну, не-фолкльорну, музику рідною мовою. Який парадокс, тепер вертаю до фолкльору, зате автентичного, натурального, а не академічного, чи естрадного. Цей голод проявляється також у формі обов’язкової участі у виставках, концертах, вернісажах, зустрічах, конференціях, тощо. Чи це часом не фетишизм чи якесь збочення? Може, мені треба лікуватися в спеціялістів від всяких «-ізмів» чи «-філіїв»? Душевне збудження давно минуло, так само як безкритичне сприйняття всього, що має в назві «Україна», «українське», та все одно, щось пхає мене піти на черговий захід. Це якийсь іраціональний потяг, якого не дасться вияснити.
Мій світ, світоглад, люди, почуття переходить крізь призму України, у її контексті. Здається, що я не спроможний об’єктивно аналітично глянути на справи, що стосуються безпосередньо мене та України.Україна, це також наше Закерзоння–атлантида, з утопічною ідеєю повернення.
Хто відважиться вернути, буде під загрозою периферійности, але збереже себе, бо ця земля дає силу предків. Мені легше дишеться на рідній землі. Хто знає, як Бог дасть у близькій майбутности... Мрія про повернення сидить мені в голові нестерпно. Перше повернення до села, де народилися мої діди, це також метафізичне пережиття. У довгий монотонний дощ іду сам лісною дорогою до села, якого нема. Шум, вологість, гудіння річки дають нестерпучий настрій, поки що незнаної землі. Бачу зарослі сади, фундаменти розібраних будівель. Бачу маленьке, скромне кладовище з прізвищами односельчан, моїх предків. Навколо справжній сільський тин (пліт з переплетеним гіллям), навпроти, по другій стороні великий хрест і великий камінь. Тут була церква, а тут могила священика. Іду далі, вниз. Там пливе струмок, недалеко якийсь дивний кам’яний стовп заввишки метрів півтора. Наверху в заглибленні з водою стирчить щось. Беру – це величезний заржавілий ключ. Я остовпів... Розглядаюся навколо. Тут скрізь поля без меж (польські колгоспи). До яких дверей цей ключ? Що ним маю відчинити? Де ж двері! Де хати з дверима! Стою здивований. Мовчки кладу ключ назад, можливо, колись знайдуться двері до тайни села. Скрізь промоклий, мовчки зі спущеною головою вертаюсь назад.
То ким я є, ким ми є в контексті України? Що вона нам дає? Що ми їй даємо? Що це таке українство для мене? На ці питання кожен нехай собі відповість сам. Якщо хтось вважає себе нероздільним елементом якогось народу, то сприймає все, що стосується цього народу, як своє, природне. Все означає добре й погане.
Випало так, що на світ я прийшов українцем. Чи цього хочу чи ні, залишуся ним до кінця. А що б було, якби я народився не українцем. Нічого страшного, був би ким іншим, іншої національности. Був би одним із мільйонів якогось народу, так як тепер я є одним із мільйонів українського народу. Трагедії не сталося б ані для України, ані для іншого народу, ані для мене. Тут не треба жодної відваги, щоб признатися до свого. Своє – це так натуральне, як щоденний хліб чи вода. Не втечеш, ані не зможеш зректися свого, за тобою і так залишиться слід. Шкіри не змітиться, ані не перефарбується. Майкл Джексон у світі один. Хоч вже білий, далі є негром, о перепрошую, афроамериканцем. Мені випало бути українцем. Це жоден гріх, ані також жодна заслуга. Просто, є як є. Так само, абсурдально дякувати Богові, що я українець (з таким написом: «Дякую Богові, що я українець» канадські сорочки носили деякі придурки).
То чим врешті є це українство для мене? Насуваються мені спогади з Майдану в час Помаранчової революції. У весь 2004 рік тривога, як буде під час виборів. Страх перед політичними шахами на початку року (конституційна реформа), жах у жовтні (отруєння Ющенка) та виборчий шок другої тури. Потім щоденне бігання на демонстрації, протести, врешті виїзд як спостерігач. Всі плани, щоденні турботи не рахувалися. Приватне життя, щоденний побут підпорядковане було зустрічам під українським посольством у Варшаві. Піком переживань стала інавґурація президента на Майдані. Хвиля понад півмільйонного народу скандує «Ющенко!». Сльози, заломаний голос під час гімну й під час присяги. Сотні разів чув чи співав український гімн, але ніколи не почував такого зворушення, як у час демонстрацій у Варшаві та особливо на Майдані. Я почув силу українського народу, почувся невід’ємною маленькою часткою, що складаються на мільйони під назвою українці та Україна. Українство – це ототожнення зі своїм, рідним, як із своєю сім’єю, родиною.
Хтось мені останньо сказав, що шкода, що пройшла Помаранчова революція, шкода цієї атмосфери. Але ж революція щойно починається. Починається в кожного громадянина України в голові. Молімося, щоб пройшла успішно, щоб не поїла своїх дітей, як кожна революція. Цими дітьми є кожен учасник Майданів у містечках, селах. Гарно та просто бути героєм у буремний час. Стань таким у щоденному побуті, у турботах, життєвих труднощах. Важко? Ні, це не важко. Вистачить бути собою, говорити щоденно своєю українською мовою, виховувати дітей у своїй культурі, зберегти українство для нащадків, не соромитися свого. У нашому польському світі це означає – зберегти українство в контексті польськости. Ні, не ізолюватися в ґетто, а свідчити собою нашу присутність і цим усвідомлювати полякам, а деколи й українцям, що ми є. Хоч би цих 30 тисяч (дані з останнього перепису населення, про дискусію на тему леґітимности й способу проведення перепису не буду тут дискутувати, вже про це багато писалося). Нехай кількість перейде в якість. Бо ця жменька, що призналася, що вони українці, це українці високої якости – свідомі себе. А де решта? Хто вони? Вони не українці. Просто, «неукраїнці». Це їхній вибір, вшануймо його. Українство на цьому не постраждає. Нам вони ні до чого. Нас горстка, але це ядро українства в Польщі.
Україна як держава самобутня. Наш вплив на розвиток подій у материку мінімальний. Це українська держава впливає на нас, яка б вона не була. Нам залишається тривати при своєму, розвиватися, не сидіти в калабані минувшини з плачем, які то поляки погані, бо нас виселили. Пам’ятати, але без фанатизму. Кожен сам особисто долає наслідки 1947 року своїм свідченням-буттям. Де, на якій землі, це кожного вибір.
Підсумовуючи: українство – це самобутня вартість. Як кожна інша національна ідея, не потребує підтримки, чи поживи. Вона виживе. Це носії українства потребують культури, мартирологічного плачу, гордости, слави. Потребують для своєї меґаломанії. Я потребую, щоб знати своє й можливо поширювати знання серед інших. Однак передовсім для себе та своїх близьких.


13

© Січеслав 2004–2007