проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Перекину кладку


Віслава ШИМБОРСЬКА

Віслава Шимборська — польська поетеса, есеїстка, літературний критик і перекладач. Народилася 2 липня 1923 року в містечку Бнін (нині Курник), біля Познані. З 1931 року постійно живе і працює у Кракові. Публікуватися почала з середини 1940-х років. Творчість Віслави Шимборської характеризується ясністю слова і стислістю виразу. Письменниця часто з метою виопуклення глибини змісту використовує засоби іронії та парадоксу, тримається безкомпромісно або зберігає жартівливу дистанцію від предмета поетичного осмислення.
Віслава Шимборська є лауреатом кількох престижних європейських літературних нагород, зокрема премій Гете (1991) та імені Гердера (1995). 1996 року Нобелівський комітет ухвалив рішення присудити поетесі Нобелівську премію з літератури — «за поезію, яка з іронічною точністю проявляє історичні та біологічні явища в контексті реальності людства». Своє творче кредо Віслава Шимборська висловила у лекції з нагоди вручення премії: «Натхнення, чим би воно не було, народжується з невтомного „не знаю“… Тому так високо ціную [ці] два малих слова… Вони розширюють наше життя до просторів, які містяться в нас самих, і просторів пізнання нашої прекрасної Землі».
Основні збірки поезій:«Тому живемо» (1952), «Волання до Єті» (1957), «101 вірш» (1966), «Вибрані поезії» (1967), «Велика кількість» (1976), «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993), «Сто віршів — сто втіх» (1997), «Мить» (2003).

Вірші різних років

Від перекладача
Більшість запропонованих тут віршів увійшла до тому вибраних поезій Віслави Шимборської «Версія подій», опублікованого в Люблині 2005 року накладом Видавництва Університету Марії Кюрі-Склодовської. Оскільки видана в Люблині книжка залишається раритетом на українському ринку, я керувався передовсім двома критеріями, добираючи вірші до публікації в «Січеславі»: по-перше, мали це бути вірші, які могли б репрезентувати «індивідуальний канон» Шимборської, характерно фокусувати в собі основні риси авторської поетики, по-друге, це твори, котрі, подекуди з огляду на формальну ускладненість, залишаються незнаними українському читачеві, відсутніми у попередньому перекладному корпусі віршів Шимборської в українській літературі.
Андрій САВЕНЕЦЬ

Клошар
(збірка «Сіль», 1962)

В Парижі від світання аж до смерку,
в Парижі, як
в Парижі, котрий
(свята наївносте зображення, допоможи мені!)
в садочку при камінному соборі
(його не зведено, о ні,
а заграно на лютні)
заснув у саркофажній позі
клошар, мирський чернець, зреченець.

Як навіть мав щось – вже його утратив,
а втративши, не прагне повернути.
Йому ще винні за похід на Галлію –
забувсь, то вже йому байдуже.
В п’ятнадцятім столітті не заплачено,
як позував на лівого розбійника –
змирився, перестав уже чекати.

Собі працює на бокал вина,
стрижучи доокола псів.
Спить, наче винахідник снів,
до сонця вимріявши бороду.

Відкам’яняються сірі химери
(крильохи, печерахи, метелята, мавпирі,
грибини, самоногі голови, зненацьки,
розмаїття, ґотичне allegro vivace) –

й до нього приглядаються з цікавістю,
якої ні до кого з нас не мають,
розсудливий Пьотре,
меткий Міхале,
практична Ево,
Барбаро, Кларо.


Колоратура
(збірка «Сіль», 1962)

Під дерева перучку стала зрання,
розспівує на вічне розсипання
всі голоски по волоску сріблястім,
тонесенькім, неначе павутинка.

ЛЮДИНУ (із усіх великих літер)
любила й буде ввік любити,
для неї – горло все в люстерках,
по тричі слів цвіркоче чвертки,
і у вершки здрібнивши кришки,
ягнят з горнят годує нишком
гарненька гарцівниця з філіграні.

Але чи добре чую? Леле! От
до неї чорний чалиться фагот!
Важезна музика на ніжних бровах
її хапа, в пів-ах лама раптово!
Basso Profondo, змилуйся!
До-ре-мі мене текел фарес!

Бажаєш, аби змовкла? Спокусити
її в холодне закулісся світу? До країни
хронічної захриплости? В Тартар катару?
Де кашляння споконвіків?
Де пропливають рильця риб’ячі
нещасних душ? Туди?

О ні! О ні! В лиху годину
не слід свою міняти міну!
На волосі, що чувсь, мов голос,
лиш хвильку доля коливалась,
та, перевівши подих свій,
луною вгору підліта,
де vox humana у кристал
верта – й бринить, хоч світлом сій.


Голоси
(збірка «Всяк випадок», 1972)

Ледве ступиш ногою, й відразу ж, мов з-під землі –
аборигени, Марку Емілію.

Якраз посеред рутулів уже вгрузає п’ята.
В сабінів і у латинів занурюєшся по коліна.
Вже по пояс, по груди, по самісіньке горло
маєш еквів та вольсків, Люцію Фабію.

До осоруги повно малих тих народів,
до пересичення та нудоти, Квінте Децію.

Одне місто, друге, сто сімдесяте.
Упертість фіденатів. Зла воля фелісків.
Сліпота ецетрян. Невизначеність антемнатів.
Обурлива нехіть лабіканців, пелігнів.
От що нас, лагідних, підштовхує до суворости
за кожним новим узгір’ям, Ґаю Клелію.

Якби ж хоч не суперечили, але ж суперечать
аврунки та марси, Спурію Манлію.

Тарквінійці і з того і з сього, етруски з усіх сторін.
Зверх того – ще вольсінійці. На додачу – веєнці.
Над людське розуміння авлерки. А ще ж сапіняни
понад людське терпіння, Сескте Оппію.

Малі народи мають мало кебети.
Щораз ширшим колом нас оточує тупизна.
Негожі звичаї. Недорозвинене право.
Недієздатні боги, Тите Вілію.

Кургани герніків. Юрмища мурицинів.
Комашина безліч вестинів, самнітів.
Чим далі, тим більше їх, Сервію Фолію.

Малі народи достойні лише співчуття.
Їх легковажність потребує опіки
за кожною новою річкою, Авле Юнію.
Чую загрозу за кожним новим горизонтом.
Так сформулював би я це питання, Гостію Мелію.

На це я, Гостій Мелій, тобі, Аппію Папію,
кажу: уперед! Десь врешті має бути кінець світу.


В притулку
(збірка «Всяк випадок», 1972)

Хороше тій Яблонській – змирилась зі всеньким світом,
а ще, мов цариця, між нами розгулює гордовито.
І ще підкручує кучері та в’яже собі хустини:
ну ж хтось із синочків визирне – у неї в небі три сини.

«Якби вернулися з фронту, я б тутечки не сиділа.
В одного жила б все літо, другий би взяв зимувати».
Так собі уявила.
Вірує у те свято.

А ще головою над нами похитує безперервно
й про наших дітей розпитує, що жиють зовсім не в небі,
її ж бо, і то напевно,
«меншенький на празники забирав би до себе».

Ачей в золоченій кареті спустився б униз до неньки,
запряженій парою горлиць, еге ж, наче сніг, біленьких,
щоб всім було видко –
й запам’яталось навіки.

Аж часом, бува, регоче сама панна Маня,
сама панна Маня – це наша няня,
за штатом відведене нам милосердя
із правом відгулів і вихідним у неділю.


День народження
(збірка «Всяк випадок», 1972)

Стільки світу відразу з усіх сторін світу –
морени, мурени, моря і моріг,
й вогонь, і вігонь, і гора, і горіх –
де все це покласти, де все це вмістити?
Ці хащі та пащі, лящів та ліщину,
вершки та вершини – куди я подіну?
Барлоги, берили, горили й гарніри –
я дякую, тільки чи то не надміру?
У дзбанок який лопотіння та лопать,
люпин, лопушиння, пушинки та клопіт?
Де діти колібрі, де срібло укрити,
а з зеброю й зубром що маю зробити?
Двоокису тут вистачає одного,
а ще ж восьминіг, а крім нього – стонога!
Ціну уявляю, хоч з неба – ціна та.
Я дякую, тільки чи я того варта?
І заходу, й сходу для мене не шкода?
Що має з ним діять звичайна істота?
Я тут лиш на хвильку, на хвильку одну –
що ближче – поплутаю, дальше – мину.
Не встигну розмежити повне й порожнє,
братки розгублю в метушні подорожній.
Вже й менший видаток – шалено високий:
листок і пелюстка, стеблини неспокій
нізвідки, наосліп, лиш раз на віки,
презирливо точний та стійко крихкий.


Усмішки
(збірка «Велике число», 1976)

Світ більше вірить зору, аніж слуху.
Мужам державним личить маска сміху.
Сміх означа, що не втрачають духу.
Хоч гра ускладнилась і вигоди розбіжні,
непевний результат – завжди потіха,
коли їх зуби щирі й білосніжні.

Їм слід чоло привітно виставляти
на перемовах чи аеродромах.
Рушати жваво, легко виглядати.
Той в стрічі, той в прощанні руку тисне.
Без усміху ніяк не обійтись їм
при об’єктивах та людських огромах.

Стоматологія на службі політичній
ефектні гарантує результати.
Прихильних кутніх та різців зичливих
не має бракувати в мить критичну.
Ще в днях живемо не таких щасливих,
щоб звичний сум на лицях споглядати.

Братерське людство, думають фантасти,
для посмішок планету зробить домом.
Вагаюся. Тоді усяк політик
не мав би посміхатися так часто.
Хіба лиш, як весна прийде чи літо –
без поспіху й нервозної судоми.
В людини невесела вдача власна.
Таку чекаю – й тішуся завчасно.


Середньовічна мініатюра
(збірка «Велике число», 1976)

Найзеленішим узгір’ям,
найкіннішим ескортом,
в найоксамитовіших плащах.

До замку при семи вежах,
а кожна із них найвища.

Напереді герцог,
найулесливіш не тлустий,
біля герцога герцогиня –
дивно юна, юнесенька.

За ними кілька фрейлін
воістину, мов намальовані,
і паж найпаруб’ячіший,
а на плечі в пажа
щось незрівнянно мавп’яче
з якнайкумеднішим писочком
та хвостиком.

Зразу ж слідом – три лицарі,
та всі вдвічі, та всі втричі,
а як котрий молодчага,
скоро інший – молодця,
як під котрим гнідий огир,
то ой леле найгнідіший,
а всі копитцями мов пестять
найпридорожніші стокротки.

Хто ж бо сумний та зморений,
з дертим ліктем, зизоокий –
того найпевніш бракує.

Найжоднішого питання
міщанського чи селянського
під найголубішим небом.
Шибенички бодай найдрібнішої
для найсоколинішого ока,
і тіні сумніву ніщо не кине.
Так собі премило їдуть
у цім найфеодальнішім реалізмі.

Він-бо всіляко пікся про рівновагу:
пекло їм готував на іншій картині.
О, то все розумілося
самісінько собою.


Рецензія на ненаписаний вірш
(збірка «Велике число», 1976)

У перших словах твору
авторка стверджує, що земля мала,
небо натомість надміру велике,
а зірок, цитую: «в ньому більше, ніж треба».

В описі неба вчувається деяка безпорадність,
авторка губиться у велетенському обширі,
її вражає мертвотність багатьох планет,
і невдовзі в її мисленні (зауважим: не точнім)
починає зароджуватись питання:
чи не є ми, однак, самотні
під сонцем, під всіма сонцями в світі?

Наперекір теорії імовірности!
І всезагальним сьогоднішнім переконанням!
Всупереч неспростовним доказам, що із дня на день
до людських можуть впасти рук! Ах, поезія...

Тим часом наша провидиця повертається на Землю,
планету, яка, можливо, «кружляє без свідків»,
єдину «наукову фантастику, що космос може собі дозволити».
Розпач Паскаля (1623¬¬–1662 – прим. наша)
не може, на думку авторки, мати аналогів
на жодній Андромеді чи Касіопеї.
Винятковість перебільшує і зобов’язує,
отже, з’являється проблема, як жити тощо,
оскільки «порожнеча того за нас не вирішить».
«Господи мій, – волає людина до Самої Себе, –
змилуйся наді мною, просвіти мене...»

Авторку пригнічує думка про життя, розтрачуване так легко,
ніби його існують бездонні запаси.
Про війни, котрі, на її затятий погляд,
завжди скінчаються поразкою обох сторін.
Про «страшинство» (sic!) одних людей над іншими.
Крізь твір проступає моральна інтенція.
Могла би й засяяти під менш наївним пером.
Ну що ж, на жаль. Ця в корені ризикована теза
(чи ми, однак, не є самотні
під сонцем, під всіма сонцями в світі)
та її розвиток у безтурботливому стилі
(мішанина піднесености з розмовною мовою)
зумовлюють: ну хто ж у це повірить?
Напевно, що ніхто. Ото ж бо.


Рання година
(збірка «Мить», 2002)

Ще сплю,
а тим часом наступають факти.
Біліє вікно,
сіріє темрява,
із неясного простору виходить кімната,
у ній шукають опертя бліді хитливі смуги.

Без поспіху, по черзі,
адже то церемонія,
заводяться на світ площини стелі й стін,
відділяються кшталти
один від одного,
лівий бік від правого.

Світають відстані поміж предметами,
цвіркочуть перші блиски
на склянці, дверній ручці.
Вже не лише здається, але насправді є
те, що було учора пересунуте,
що впало на підлогу,
що міститься у рамках.
Ще тільки деталі
не ввійшли в поле зору.

Але увага, увага, увага.
Багато вказує на те, що повертаються кольори
і навіть найменший предмет здобуде назад свій власний
разом із відтінком тіні.

Занадто рідко мене це дивує, хоч мало б.
Зазвичай прокидаюся в ролі запізнілого свідка,
коли чудо вже відбулося.
день установлено
і зарання майстерно замінено на порання.


Бал
(збірка «Мить», 2002)

Допоки ще невідомо нічого певного,
бо брак сигналів, що могли б дійти,

допоки Земля все ще не така,
як дотепер ближчі й дальші планети,

допоки ані слуху, ані духу
про інші трави, вшановані вітром,
про інші короновані дерева,
про інших звірів, доведених, як наші,

допоки ще нема луни, окрім тутешньої,
яка змогла би мовити складами,

допоки жодних новин
про кращих чи гірших десь моцартів,
платонів чи едісонів,

допоки наші злочини
можуть змагатись лише між собою,
допоки наша добрість

ще не подібна до жодної іншої
і виняткова навіть у недолугості,

допоки наші голови, наповнені оманами,
здаються єдиними головами, наповненими оманами,

допоки тільки з наших, як і досі, піднебінь
підноситься в небо волання –

почуваймося гістьми в тутешньому заповіднику,
особливими і відзначеними,
танцюймо в такт місцевого оркестру
і хай нам видається,
що це бал над балами.
Не знаю, як кому –
мені цього цілком вистачить
для щастя і для нещастя:

непримітний закуток,
де зорі кажуть добраніч
і моргають у його бік
небагатозначно.

З польської переклав Андрій САВЕНЕЦЬ

Андрій Савенець народився 1977 р. у Корнині на Житомирщині. Випускник Житомирського державного педагогічного університету (1999) та Європейського колеґіуму польських і українських університетів у Люблині, у 2005 р. захистив докторат (кандидатську дисертацію) у Люблинському католицькому університеті Йоана Павла ІІ. Автор поетичних збірок «Introspecto» (1996) та «Символ Сигми» (1998), публікацій у періодиці. Перекладає англомовну та польську поезію, окремими книжками вийшли переклади віршів Віслави Шимборської «Версія подій» і Юзефа Чеховича «Поема про місто Люблин» (обидві – 2005). Автор монографії «Поезія у перекладі: „українська” Шимборська» (2006). Живе в Люблині, працює викладачем Вищої гуманітарно-економічної школи в Лодзі.
Чеслав МІЛОШ

(Milosz, Czeslaw) (1911-2004), польський письменник, перекладач. Народився 30 червня 1911 року в Шетейнях, поблизу столиці Литви Вільно. Спогади письменника про дитинство і юність знаходимо на сторінках роману Долина Ісси (Dolina Issy, 1955).
Вивчав право у Виленському університеті. У 1930 році друкує перші вірші у студентському журналі; ініціював створення літературного гурту «Жагари», членів котрого пізніше почали називати «катастрофістами» за їх похмурі пророцтва. В роки Другої світової війни друкував вірші в підпільних виданнях Варшави.
Після війни Мілош займав посади радника з культури у польських посольствах у США та у Франції. У 1951, не бажаючи служити просовєтському режимові, відмовився повертатися на батьківщину. Наступні 9 років мешкав у Парижі. У 1953 отримує Премію європейської літератури за политичний роман Захоплення влади (Zdobycie wladzy). У тому ж році завоював міжнародне визнання твором Підневільний розум (Zniewolony umysl), в котрому дав змістовний аналіз стану інтелігенції і літераторів в умовах тоталітарних режимів. У 1958 році друкує в Парижі автобіографічну книгу Рідна Європа (Rodzinna Europa) — дослідження специфіки східноєвропейської ментальності.
У 1960-1981роках Мілош викладає слов’янську філологію у Каліфорнійському університеті у Берклі. У 1970 році отримав американське громадянство. У 1977 році вийшла в світ його Земля Ульро (Ziemia Ulro), присвячена візіонерській традиції та власним духовним пошукам. Слава приходить до Мілоша у 1980-му після присудження йому Нобелівської премії з літератури. У 1983 році в Парижі польською мовою видрукувано Свідоцтво поезії (Swiadectwo poezji) — збірка лекцій, прочитаних у 1981-1982 роках у Гарвардському університеті. У США у 1988 році вийшло зібрання віршів 1931-1987 (The Collected Poems), у 1992 — збірка есеїв Починаючи з моїх вулиць (Beginning With My Streets), у 1995 — збірка віршів Обличчям до ріки (Facing the River: New Poems).
Помер Мілош 14 серпня 2004 року у Кракові.

БУЛИ МИ ЯК ДВА КОРАБЛІ

В Кракові

На кордоні світу й потойбіччя, у Кракові
Тупцює по витертих плитах костелів
Покоління за поколінням. Тут дещо зрозумів
Зі звичаїв сестер моїх і братів.

Голизна жінки зустрічає голизну чоловіка
І доповнює себе своєю другою половиною,
Тілесною або й божественною,
Що напевно становлять одне ціле,
Як являє нам Пісня Пісень.

І невже кожне з них не мусить
Втиснутись в Вічно Живого,
В Його запах яблук, шафрану,
Кориці, гвоздики, фіміаму,
В Нього, котрий є і котрий приходить
З ясністю сяючих воскових свічок?
І він, множинний, осібний для кожного,
Приймає сплетіння оті
І поринає у надра, у їх власний пломінь.
Затуляючи блиск тканиною
Своїх імлистих одеж,
Носить маски із шовку,
Порцеляни, латуні і срібла,
Щоби не плутати лики свої
Із пересічними.
Хрестики на мармурових плитах –
Їхня прикраса достатня.


Про нерівність людей

То неправда, що ми оте м’ясо,
Котре щомиті балакає, рухається, жадає.

Нас вводять в оману пляжі із тьмою оголених тіл
І натовпи на рухомих сходах метро.

На щастя, ми не знаємо, ким є та людина поряд.
Може, героєм, може, святим, мож, генієм.

Позаяк, рівність людей є ілюзією,
То й брешуть таблиці статистик.

На мою власну потребу бути звеличеним
Я спираю своє переконання у щоденнім
відновленні ієрархії.

Ступаю землею, що зберігає добірний попіл,
Хоч і не буду тривати довше за попіл інших.

Визнаю вдячність і захоплення,
Через те, що не вистачає причин,
щоб соромитись шляхетних почуттів.

Аби трапилось бути гідним високої компанії
І я йшов би із ними, то ніс би
край плаща королівського.

Постаті

Був єдиним поетом свого малого народу.
А до нього ніхто не умів отак знаками мітить папір.

Зазначав і закляття шаманів і оповідки початку:
Про перших людей, які народились ще з квітів
І мали крила, що давали їм світло.

Потім одвідали певного кореня, спізнали гріха,
Втратили крила й позбулися світла.
На їхнє прохання сонце і місяць створені були.

Він розмірковував, що на свою мову перетлумаче:
Гомера? Біблію? Маркіза де Сада? Рільке?
Чи лиш складе народові гімн,
Вигадає корогву з візерунком ведмедя.


* * *

Я однак медитую над слабкістю мови.
Я дуже старий і разом зі мною
щезнуть невимовлені слова,
В котрих домівку могли би знайти давно померлі.
Та я не вмію влаштувати так, щоб з’явились
Обличчя із точним їхнім овалом,
формою брів, кольором очей
І мандрую десь долиною проминань,
Ледь відокремлений в неосяжному скупченні
Мов, століть, поколінь.

З ними і ти, Клаудино, котра до мене писала:
“Ти завжди є для мене кимось ніби дитинним
(може, поети такими лишаються до кінця),
кимось, кому вибачають будь-які вибрики
і люблять попри будь-які вади”.

Той, котрим був я, бачить березовий ліс
І нас обох в нім, і лави коло столу
На вечері у сусідів.

На майже нашім весільнім пиру,
Але даремно укладати пізню історію життя.

До тебе також взиваю, Роксано, хоча так само
Не хотів би наводити біографів на слід.

Насамперед – калатанням серця при звуці імені твого
І лише потім тим, чим були лише раз
Чоловік і жінка, як ті інші, що втілені у віках.

В якомусь місті портовім могли б ми, ти і я,
Через роки сидіти в барі й згадувати
Зачарованість нашу.

Я б оповів тобі все, що осягнув, хоч того не багато.

Про необмежену здатність прищеплювати
Собі почуття шляхетні.

Про дві власні любові, прибрані в маски коханок.

Про те, як всупереч волі своїй
Полишаємо кохану і прирікаємо живу істоту
На умирання від холоду.

І завжди ти, Береніко. Тремчу, коли вимовляю
Справжнє твоє ім’я.

Були ми як два кораблі, що перегукуються
У імлі, ти не бачила мене, а я тебе.

Трагедія розпізнавання помилки і провини
Вже западає поміж пригод безіменних.

Насправді, коли ми були молодими, то не вірили,
Що тривалі нещастя можуть
Стати в пригоді нам, нам так безмежно розумним.

Скоро буду я з вами там, на рівнинах
Підземного царства і ти мовчазно
Вийдеш мені назустріч.

Що вже то за розмова двох перемінених,
Коли на свій захист не маю нічого, крім
Пописаних аркушів творів моїх.

Але чую хор, що потужнішає, гримить
І я долучаюсь і співаю із іншими.

Наш хор – хор грішників – чоловіків і жінок,
Котрі перегортають сторінки партитури,
Опроміненої сонцем, як там, на землі.

Відчуваю полегшення від розуміння, що
Не був ані кращим, ані гіршим за інших
І що очікую прощення разом із ними.

З усіх сторін напирають племена безголосі
І безневинна трава обплітає
Плити нагробку.


До поета Роберта Ловелла

Права не мав я так мовить про тебе,
Роберте. Заздрість, мабуть, емігрантська
Продиктувала мої глузування
З твоїх депресій, застрашення станів,
Ніби-вакацій під наглядом клінік.
Це не з моєї нормальності думка.
Бо божевілля в мені має сховок,
Ниттю тонкою іде крізь осердя,
Тільки й чекає моєї слаботи,
Щоб мене викрасти в край свій похмурий.
Та я був пильним. Немов той кульгавий,
Котрий каліцтво маскує, ходив я
Випрямленим, щоб ніхто не дізнався,
Що там насправді діється в серці.
Ти так не мусив. Тобі було вільно
На континенті, де був втікачем я,
Де стільки інших пощезло без сліду.
Вибач помилку. Ніщо твоя воля
Проти печатки чіпкої хвороби.
Під моїм гнівом в тім часі ховалась
Непробачальна принижених пиха.
Нині ж, спізнілий цей лист мій до тебе
Для подолання того, що нас ділить:
Жестів, ілюзій, угод і говірок.

Пастелі Дега

Та спина. Річ, еротична занурена в плинність,
А руки заплутані в рудих сплетіннях,
Пишних настільки, що по чесанню,
голову тягнуть до долу.
Стегно й під ним другої ноги стопа,
Бо сидить, розвівши коліна зігнутих ніг,
І рух плечей відкриває лінію однієї з грудей.
Тут, безсумнівно, в столітті і році,
Котрі минули. Як дотягтися до неї?
А як дотягтись до тамтої, в жовтому пеньюарі?
Вії фарбує перед люстром, наспівуючи.
Третя лежить на ліжку, палить цигарку
Й дивиться журнал моди. Її сорочка
З мусліну, біле буяння округло просвічує
І рум’яні соски. Капелюх живописця
На антресолі висить поміж суконь.
Любив тут посидіти, розмовляючи помалювати.
Терпкий смак нашого людського спілкування
Від знайомого дотику, хтивих вуст,
Форми стегон і наук про душу безсмертну.
Вбирається і відходить. Хвиля, вовна, вільна.
І тільки руда грива зблиснула у безодні.

Вечірній вітер

Вечірній вітер. Вогнище в каміні
Тягло до себе лиця хруском трісок.
Пес кам’яний, заслуханий у тіні,
Замислено тримав при лапах писок.

В ніч хмари йшли. І пінились над ними
Отари зорь, які гвинтами різав
Той флот, що золотий ніс хрест і плинний
Шовковий стяг, і шлеми із заліза.

Ніс землю вітер. Плодом калатали
У дзвони яблуні, зрів горобини знак.
Ми пхали рала, крицю підіймали
Й спимо чимдуж, чоло зіперши на кулак.


Ти, котрий скривдив...

Ти, котрий скривдив людину звичайну
ще й насміхався над кривдою гучно,
маючи блазнів улесливу учту
щоби змішати злі й добрі начала,

хоч би схилились всі перед тобою
і, приписавши всю мудрість і цноту,
накарбували пошан позолоту,
раджу, ще день переживши поволі,

Не легковаж. Все поет пам’ятає.
Вб’єш його – інший постане до слова.
Будуть відомі всі вчинки й розмови.

Ліпшим тобі був би ранок зимовий,
гілка міцна і мотузка остання.

Вибираючи вірші Ярослава Івашкевича
до вечора його поезії

Коли владарює на папськім престолі
Польський романтик, на доказ, що сила
Вірша часом надзвичайна буває,
просте завдання стає особливим.
В тому й мені знана відповідальність.
Як же розкрити твій вірш, Ярославе,
людям, що вірять чи вірити прагнуть
у провіщальну історії сутність?
Вірші твої, хоча і пречудові,
стільки вмістили жалобного змісту,
що й шанувальникам можуть боліти.
На жаль, це так. Та чи не піддавався
звабам солодким пільгових ілюзій,
втечам в пустоти? Коли навіть правда
те, що від марень всіх наших лишиться
лиш порожнечі бездонної регіт,
і у світах ми окремі нікчеми,
мов клапті слизу на пляжі безмежнім,
то і тоді слава віддана мужнім,
тим, хто на смерть поставав проти віри,
що нанівець зводить смерті потугу.
Я вибираю з віршів найгарніше –
мову, спадковане наше хазяйство.
Бо з України своєї приніс ти
запахи й барви квітучого степу,
легіт солоний від грецького моря,
білість і злото смеркань візантійських.
Непогамовний, натхнений красою,
дня слухав ритми ти і ритми ночі,
на інструмент обертався музичний.
Чутно у фразі твоїй мелодійній
тону глибинність і сумнів невільний.
Тож і вертають щораз на вуста нам
ті молитви твої до Діоніса.

Переклав Сергій ЗЛЮЧИЙ


Сергій ЗЛЮЧИЙ, поет, перекладач, член НСПУ. Народився 15 червня 1953 року в м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області. Закінчив Дніпродзержинський індустріальний інститут. Працює директором охоронного підприємства «Юріс-Варта».
Автор книжки поезій «Білий час» та книги перекладів Й. Бродського «Мовою дітей».
Станіслав Єжи ЛЕЦ (1909-1966)

ЛЮДИНА НА СВІТ МАЄ ПРИЙТИ
Це було тридцять років тому, в пору мого студентства. Я купив виданий 1977 року у Кракові державним літературним видавництвом двотомник блискучого польського письменника Станіслава Єжи Леца, і з юнацьким запалом захопився його творчістю. Під впливом його “Незачесаних думок” став сам писати іронічні афоризми зі студентського життя. Як зараз пам’ятаю, це шаленство творчості тривало, мабуть, з тиждень. Дійшло до того, що, лягаючи спати, лишав на стільчику біля ліжка блокнот і олівець, щоб записувати власні незачесані думки. За тиждень народилося двісті власних афоризмів! Звісно, кількість не завше переходить в якість і я зараз не переоцінюю сотвореного під впливом Леца, хоча й нині дещо з “мого” видається чогось вартого.
Я став перекладати афоризми, фрашки і поезії Леца з польської мови. Який то був живий струмінь думки і серця у застійному безчассі. Більшість моїх перекладів загинуло. Не дуже шкодую за цим: то була школа учнівства, то було більше потрібне мені, ніж читачеві.
Проминуло тридцять років, відколи я купив краківський двотомник, а бачу, що Лец анітрохи не застарів, він був і є в своєму часі і понад ним. Його кпини над червоними актуальні і нині. Його висміювання буржуазії нам зараз особливо зрозумілі. І хоч відтоді змінилися прапори над нашими головами, але твори Леца не втрачають своєї привабливості. Ось так справжній талант для одних занадто лівий, для інших занадто правий. Жаль, Україна ще не доросла інтелектуально до того, щоб видати його двотомник українською мовою, хоч біографічно він до війни був пов’язаний зі Львовом (я писав про це у варшавській “Нашій культурі” у статті “Лец і Україна” далекого 1981 року). Хоча у 2009 році виповнюється сто років з його народження і бодай цей ювілей мав би стати приводом для видання українського Леца. Це – наш борг перед Станіславом Єжи Лецом.
Микола ЧАБАН, письменник, краєзнавець, Дніпропетровськ

Людина
Людина на світ має прийти,
та приходить вона не сама.
Її щось на світ виштовхує
і не одразу
вона відкриває незрячі очі.


Більше світла
“Більше світла!”
— вигукнув Гете,
та нас це не стосувалось,
бо це було першим наказом
міністра у Царстві Вічної Темряви.


Дарій наказав шмагати
Дарій наказав шмагати море.
То була одна з найбільших почестей, виявлених
природі.

Хто вивішує
Хто вивішує
білий прапор,
той забуває,
що можуть його
закривавити,
а потім матимуть право
не шанувати
умовного
знаку
здачі.

Люди
Люди в собі мандрують
і мають очі кочівників.
Навіть ті,
що пустили коріння
у власні стіни і крісла.


О, якби ще раз
О, якби ще раз
приміряти ті крила,
з якими тоді
не можна було
відштовхнутися від землі,
а що коли б зараз
ними
повернутись на неї
і не розбитись при тому
об свою власну тінь,
котра раніше
її
торкнеться.

Вийшла Афіна Паллада
Вийшла Афіна Паллада
З голови Зевса.
Єдиний випадок, коли божество
народилося з голови бога.
Привілей народження
богів належить
людським головам.
Його їм дано було
невідомим їм богом.

НЕЗАЧЕСАНІ ДУМКИ

З рецензії: “Цей поет відзначався благородним убозтвом думки”.
х х х
Все в руках людини. Тому треба мити їх часто.
х х х
Факт буде завжди голий, хоч був одягнений за останньою модою.
х х х
Хоч і даси корові какао, не видоїш шоколаду.
х х х
До глибокої думки треба піднятися.
х х х
“Погрожу йому тільки пальцем”, — казав, кладучи його на пусковий гачок.
х х х
Красива брехня? Увага! Це вже творчість.
х х х
Трапляється, що гачок проковтується разом з рибалкою.
х х х
Нелегко жити після смерті. Іноді треба для цього витратити все життя.
х х х
Історія вчить, як її фальсифікувати.
х х х
Думка, змінюючи голови, набирає їхніх форм.
х х х
Не йди слідами великих, потонеш! В них.
х х х
Це геній! Будучи таким графоманом, пише такі твори!
х х х
Що є трагедією, а що комедією, виявляється згодом.
х х х
Тремтіть перед словом від хвилювання, а не зі страху!


Переклад з польської Миколи ЧАБАНАБогуслав ЖУРАКОВСЬКИЙ

Богуслав Жураковський народився 9 липня 1939 року в м. Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ), живе і працює в Кракові, викладає в Ягеллонському університеті. Автор понад десяти збірок поезій та есеїв „Танець без людей”, „Груди землі” (1966), „Пісня” (1971), „Слова на всі часи” (1975), „Тіло і світло” (1978), „Діалект надії” (1980), „Вибрані поезії” (1981), „Концерт тиші” (1984), „Поза обігом” (1990), „Водяні знаки” (1993), „Тернове світло” (1997).
В 1965 році отримав нагороду федерації PEN-клубів у Лондоні.
Есеїст, літературний критик („У світі поезії для дітей”, 1981; „Парадокс поезії”, 1982; „Література, вартість, дитина”, 1992). Твори були перекладені англійською, німецькою, іспанською, російською, українською, чеською та іншими мовами.
Голова Краківського відділення Товариства польських письменників.

ВСЛУХАЮСЬ У СТИШЕНИЙ ГОЛОС РІКИ


З БУЧКОВСЬКИМ

Були рослини – дерева сонця,
Гей куди очі несуть!..
А тепер з них колоди – уявні предмети,
На яких можна різьбити голову верблюда.

І був дідо з Накваші, дим –
З файки, оповідки про вбрання королеви.
А тепер – лише забиті вікна,
Лискучі на сонці дошки, малюнки надії:

Була пора – літо... А тепер –
Рештки пам’яті. Тема для повісті
Без початку, середини й кінці,
Лабіринт без жодного виходу.


ШЕПІТ ВОДИ

Вслухаюсь у стишений голос ріки. Вона підказує
Напрям та вчинки, змиває сон з очей
І заспокоює скроні, які вже не напинаються, гейби вітрила.
Уже не пливу. Вертаюся рівниною, по каміняччі, збираю
Каміння, щоб викласти монумент спогадам.
Час відпочинку
Від мандрів. Вода щораз тихіше говорить про мене –
Немовби про себе. Записую той шепіт.

КОНЦЕРТ

Обшир простору розпадається. Відомо тільки це.
Концерт часу триває у світі без стін, у парку
Над скляною рікою. Згоджуємося, що відтепер звуки
значать
Лишень одне – традицію голосу арфи, замінену на
очевидність тиші.

ДАВНІЙ ЧАС

Впорядкувати могили предків.
Дістатися до тих, котрі
Перебувають поза межами життя.
Утрата пам’яті є могилою.

НЕЗБАГНЕННЕ

З’явився несподівано. Ніхто тебе тут
Не знає. Вони бачать лише
Літнього чоловіка, що сивіє, з чорною
Торбою на плечах. Іноді хтось запитає:
Відкіля ти? Нелегко відповісти
Одним словом. На довші пояснення
Нема часу. Зрештою, хтось,
Хто не любить шелесту осені,
Не зрозумів би оповідей
Про літню катастрофу.

Проте брама сонця завжди
Відчинена. За брамою – знайомий з дитинства
Палац у казковому стилі. В архітектурі
Збережено цінності, відомі божевільним,
Що прагнуть черпаком перенести море
В піщану долину. Ввижається дитина.
Забутий світанок на землі. Мрійлива
Усмішка. Маєво рук у повітрі. Відтворення
Ідеалу. Радість. Історія – поза досяжністю.


ПРОБУДИВСЯ

Навпроти погасли вікна.
Ретельний приятель згадав про сон.
Лице відбилося у темному дзеркалі ночі.

В пітьмі перечепився через лавицю. Падіння
Повертає віру. Відчуваєш біль.

ВІРА

Врешті-решт дзеркало випало з рами,
Розпорошилося в повітрі. Бачиш себе
У хмарах. Сходиш на вершину,
Ім’я якій – скала.

***

Позаду залишилося біле поле без горизонту.
Ворона. Мурашка. Крапля туші.
Слова на вітер. Читаю не свої
Вірші. Обкладинка поволі перегорнутої
Книги – стіна.

Переклад з польської Олександра Гордона

Олександр ГОРДОН.

Народився 1 грудня 1961 року у м. Львові. Закінчив економічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працює старшим
викладачем Інституту підприємництва та перспективних технологій при Національному університеті «Львівська політехніка».
Автор збірок поезій «Апологія відображень», «Самоспалення істин»,
«Вік розп’ятого Христа», «Табори духовності», «Повернення до Кайзервальду», «Віртуальний Львів» та інших. Автор проектів, упорядник і один з авторів поетичних антологій. Гражина ДОБРЕНЬКО

Гражина Добренько – польська поетка і перекладач. Народилася в Олєцку на Мазурах. Філолог, бібліотекар. Студіювала романістику в Ягеллонському університеті.
Живе у Кракові. Членкиня Краківського відділу Товариства польських письменників. Авторка п’яти книжок поезій: «Двоголосся» (1981), «Вірші з дрібкою іронії» (1988), «Лінія берега» (1995), «Мистецтво жити» (1996), «Страх висоти» (2001). Вірші перекладені французькою, українською, російською мовами.МИСТЕЦТВО ЖИТТЯ

СУФЛЕР

Маю суфлера малого порадника
тому завжди чиню плагіат

Іноді коли хочу щоб дав мені спокій
він значуще усміхається
бо то я не покину його

Іноді коли роблю щось сама
він питає чи це вже остаточно
а в мене щоки паленіють
хоча ніхто не дав мені ляпаса

Мій суфлер наче пекучий біль
Мій суфлер наче сіль в очах
Каже кохати кохаю
Каже глузувати глузую

Суфлер підказує слова репліки думки
а я не здатна вже після нього виправляти їх

Іноді радить мені молитися
а я не вмію
ніколи не вміла

На ніч розлучаюся зі своїм суфлером
але зранку будить мене знов
і показує мені
акварелі дня
Він тяжко працює щоночі


ПІСЕНЬКА

Не приходь уночі під вікно мого сну
не збирай покинутих слів
не затоптуй схилених квітів
перед будівлею що мені наснилася

Не приходь уночі під вікно мого сну
не приходь здалеку не відслонюй фіранок
не стукай в зачинені вікна
у щілину кватирки не вкладай долоню

Не приходь уночі під вікно мого сну
Не приходь здалека
під вікно

Волію володіти тобою насправді
наяву

У ПІТЬМІ

Темніє від промовлених слів
Від відкритих америк від поєднаних берегів

від ужитих жестів і значень

Темніє місяць за сьомою хмарою
– як тут важко

Не соромлюся слів соромлюся сліз
бо вони так легко з’являються
А що маю казати як маю радіти
тобі і собі нам обом

– як тут важко

І знову втікаю крізь хвіртку мороку
браму невидиму як завше з прихованим поглядом

Як тут важко як правда пече
як спалює ясні очі як мій погляд не встигає

– як тут темно
– як тут світає

ЗВИЧАЙНА РІЧ

Така звичайна річ
стукання у двері

А за дверима може якраз гвалт
Може якраз
хтось вискакує через вікно
хтось гарячково пакує валізи
чиєсь скулене тіло під чужою ковдрою
або у проміжку між шафою і стіною

Може якраз хтось задиханий
немовби після тривалого бігу
хтось може ховає себе приятеля
або книгу або сльози
приховує вимикає радіо зупинися музико
розпочинає грати у бридж

Стукаю у двері які напевно
ніколи не відчиняться
Шукаю пафосу а пафос не у словах
а в застиглому обличчі
у збляклих очах

ПРОГУЛЯЮСЯ

А я прогуляюся
крізь дощ крізь град крізь хмару

А я прогуляюся
проб’юся в осердя бурі

А я прогуляюся
коли блискавиця освітить акробатів
під куполом сьомого неба

А коли минеться негода
знову прогуляюся

І коли усмішкою ділитимуться наче хлібом
знову прогуляюся

І спокійно зустріну
кінець старої бурі
і початок нової

ЕРОТИЧНЕ

Життя поета сповнене лоскоту
бруку

Поет закоханий у місто
витає між містом і небом

Вночі скрадається дахами
врешті падає
в тісні обійми вулиці

Потім пише еротику
з точністю до одного тіла


ХТО СКАЗАВ

Хто сказав що ти не вартий вірша
Небо не скаже
небо не бачить

Земля розмовляє багатьма мовами
і ніхто її не розуміє
Хто скаже

Людина
яка на червоне світло
перейде життям
чи контролер який дає дозвіл на проїзд
на той світ
без квитка

Хтось колись це сказав

Оглянулась довкола

Збережу тебе хоча б у погляді
і в кожному жесті
А вірші
пущу за вітром


МИТЬ

Однак не є це чужим
Але треба
все-таки треба боротися з собою
перемогти себе
порожньою посмішкою
уярмити співчуття
утекти поглядом

Однак дідько візьми шкода
шкода що тільки два плащі
зненацька здивовані собою
на одному гвіздку
швидше порозумілися
МІЙ СВІТ

Цієї ночі коли самотність
веже перестала бути пригодою
мій світ
завалився на мене

А мав стільки повітря
як поміж стелею і підлогою
і бліді вуста
що навіть у сні не вміють цілувати


СВІТЛО ЛІЗЕ

Сиджу при свічці
Світло лізе по столу

Давно не писала вірша

Напевно не вистачає мені
кохання або ненависті

Світло лізе по стіні
Бачу збільшені гріхи цього світу
не обов’язково мої

Сходяться чоловіки
які не співали мені колискової

Світло лізе
догоряє свіча

Переклад з польської Олександра Гордона


13

© Січеслав 2004–2007