проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика

Театр


Ольга ВОЛОШИНА, актриса, засновник і режисер Дніпропетровського
муніципального телетеатру. Постановник телефільму «Коло лавки
ювеліра»за п’єсою Кароля Войтили. Прем’єра відбулася в лютому 2007року
вактовій залі Національного гірничого університету.
Сьогодні пані Оля – гість нашого часопису.

КОЛО ЛАВКИ ЮВЕЛІРА

Вперше я почула текст п’єси «Коло лавки ювеліра» на виставі Польського товариства, яке існує на Дніпропетровщині. Він звучав російською мовою, але глибина думки Кароля Войтили, мені здається, є зрозумілою для будь-якого народу. Аби душа та серце були живими, а Премудрість Божа керувала розумом.
На жаль, до 2006 року я не була знайома з творчістю Кароля Войтили і дуже мало знала про нього, як про особистість. Коли мені стало відомо, що п’єсу «Біля лавки ювеліра» юний Войтила написав у 19 років, для мене це було майже шоком. Такі філософські думки… такий духовний досвід! Адже 18-19 років – це той вік, коли людина тільки торкається якихось щонайперших таїн у почуттях і стосунках між чоловіком і жінкою.
Чи є сьогодні людина, бодай 20-25 років, яка б так, чи близько цього змогла викласти філософію та мудрість стосовно гармонізації відносин між двома статями? Дійсно, Премудрість Божа обрала цю Людину для свого втілення.
Також мою увагу привернуло й те, що написання п’єси збіглося з початком навчання Кароля Войтили в Ягеллонському університеті міста Кракова. Загалом найважливіші події становлення особистості майбутнього Іоана Павла ІІ відбувалися саме в цьому місті. Це й навчання в підпільній духовній семінарії під час війни, перше посвячення у священики, служба в одному з приходів Кракова, отримання ступеня доктора богослов’я та праця в Краківській духовній семінарії, архієпископство – все це відбувалося у Кракові.
Можливо, коли-небудь доля мені подарує зустріч з цим чудовим містом. Сподіваюсь.

Як працювалося над фільмом? Робота була цікавою і, я сказала б, якоюсь стрімкою. Бо після зустрічі з консулом республіки Польща в м. Харкові паном Ярославом Ксьонжеком в червні місяці ми вже в другій половині серпня розпочали зйомку на натурі в місті Любліні. Нас дуже привітно зустріли на Люблінському ТБ і тодішній міський голова допоміг нашій групі відчутним душевним піклуванням. До речі, окремо зазначу велику допомогу в натурних зйомках редактора Люблінського ТБ пані Юстини Колодейчик. Без неї нашій творчій групі було б важкувато швидко зорієнтуватися в чудових Люблінських місцинах.
Треба сказати, що вся робота над фільмом йшла під якимось покровительством. Святий Дух допомагав нам. Це було відчутно. Наприклад, не встигли ми пошкодувати, що у нас не вистачає в кадрі присутності дітей, як при зйомках на вулиці біля нас починають бігати і загравати хлопчик з дівчинкою. Із дозволу їхньої мами вони потрапили у наш фільм. А під час перерви у зйомках в Домініканському костьолі (о 18 годині розпочався Ружанець), у мене у Дніпропетровську народилася онучка, і відбулося це 24 серпня у День Незалежності України. Музика до фільму була написана творчою групою «Світло Софії», керівником якої є Софія Святодух… Якийсь втаємничений, містичний знак лежав на цьому всьому...
Ми відчували певну відмінність у спілкуванні зі своїми співвітчизниками та поляками. Таке щось було. Для мене, як людини творчої, дуже важливі перші відчуття, які виникають при нових обставинах, зустрічах. Часто саме це перше враження буває найбільш наближеним до істини. Так от відчуття від перебування у Польщі і спілкування з журналістами, просто громадянами були, я б сказала, біло-рожевими. Так, я взагалі романтична натура, і мені досить часто говорять, що дивлюся на світ через рожеві окуляри. Нехай і так! Але повірте, досить вагома частина критичності у мене десь всередині постійно присутня і робить свою справу.
Одного вечора під час зйомки (ми саме знімали сцену метушні головної героїні перед покаянням) одна жінка на вулиці, не зрозумівши, що ми знімаємо кіно, зробила нам зауваження щодо моральності того, що ми робимо (актриса за роллю була в не дуже пристойному вбранні і складалося враження, що вона шукає пригод на свою голову). Незнайомка хвилювалася, аби діти, які гралися неподалік, не стали свідками подібних подій. На мій погляд, це було так мило і по-польськи патріотично.
Іншим разом ми стали свідками складання місцевою поліцією протоколу на молодиків, які ходили з пляшками пива і на ходу їх розпивали. Виявилося, що такого робити там не можна. Бажаєш випити пива – зайди до пивниці. Гадаю, що у Польщі не крутять по ТБ ролики, де музиканти симфонічного оркестру, граючи класичну музику, або виготовляючи коштовності, мріють тільки про одне: як би вже швидше дорватися до пива! Таке нав’язування стереотипу, що «радоваться жизни можно тихо» – можливе тільки у нас. Так, в Польщі також вживають алкогольні напої, але для цього не використовують рекламу у ЗМІ. В Україні люди жаліються одне одному, що там «нагорі» роблять все «не так», а самі й кроку не зроблять, аби змінити ситуацію. Мені здається, що поляки як громадяни більш активні. Щонеділі вранці громадяни Польщі в прямому ефірі можуть переглянути службу в костелі і пастор обов’язково зробить в кінці проповідь, в якій мудро розтлумачить сьогоденні проблеми, спираючись на біблейські істини. Це те, що різнить громадян України і Польщі у ставленні до морально-духовних цінностей. І, думаю, саме Кароль Войтила зробив дуже багато для релігійного виховання своїх співвітчизників.

Хто опікується нашим закладом? Дніпропетровський міський телетеатр створений міською радою за пропозицією творчої інтелігенції міста та за підтримки міського голови І. І. Куліченка. І створений саме для того, аби виробляти відеопродукцію з національно-духовною складовою. Тобто, ми взялися за роботу апріорі неприбуткову, але важливу. Так, це не дає прибутку в гаманцях, але багато більше дає душам людей.
У К. Войтили в п’єсі «Біля лавки ювеліра» є такі слова: «Лампада постійно потребує олії. В душі, обпеченій вогнем образи, струмить цілюще джерело кохання…» Наші душі – містилище любові. Любові великої, чистої, всепрощаючої, нічого для себе не шукаючої, а тільки даючої. Бог є Любов. І коли в нас перебуває Бог, наші думки і дії підкоряються єдиному вселенському закону Добра і Любові, всепрощення і покаяння. Цей процес керується Премудрістю Божою і веде до гармонії, яка і дає відчуття щастя. Все просто і мудро. На жаль, наші телеканали забагато дають отруйної для душі продукції, і найстрашніше, що, не маючи життєвого досвіду, знань та вміння відбирати якісний телепродукт для перегляду, наша молодь вживає все загалом. Потім страждає на духовні та душевні хвороби, зневірюється в ідеалах Добра і потрапляє в складні життєві ситуації. Своїми роботами «Телетеатр» намагається напоїти спраглих, які готові вживати духовно чисту продукцію. І ми раді, що керівництво міста Дніпропетровська це розуміє.
Наш фільм закінчується словами «ми забули, як це – почуватися перед Богом дітьми». Сподіваємося, що нагадування глядачам сподобається.
У Криворізькому театрі музично-пластичних мистецтв «Академія руху» – прем’єра вистави «Камінний хрест» за Василем Стефаником

Режисер-постановник Олександр Бєльський

Мотрона ПАНОВА, кореспондент газети “Червоний гірник” (м. Кривий Ріг)

НАРОДЕ МІЙ, КОЛИ ТИ ВИЙДЕШ З ЯМИ?


Коли Олександр Бєльський поділився задумом поставити на сцені “Академії руху” пластичну драму за новелами Василя Стефаника, напівзабутого тепер галицького письменника кінця ХІХ – початку ХХ століття, чия 135-а річниця з дня народження пройшла у травні минулого року майже не поміченою, я подумала, що він або геній, або божевільний.

- Цю ідею подав мені син, - пояснював тоді Олександр Гнатович, - він сказав: ”Тату, після “Безсоння” ти повинен ставити тільки Стефаника”. Якщо про це каже молода людина, значить, справа на часі…

Потім ми довго разом сиділи над новелами Стефаника, розшифровуючи не тільки галицизми, якими вони написані, а й те, за що свого часу дорікав письменникові перший видавець його творів “Літературно-науковий вісник”, зауважуючи “велику скупість автора на слова”, через що “багато має читач сам дорозумітися”. Згодом саме цю рису у творчості Стефаника ставив на перший план Олексій Горький, сказавши: ”Коротко, сильно і страшно пише ця людина”. Я не уявляла собі, як можна без втрат перенести світ Стефаника у площину музично-пластичного мистецтва, хоча, якщо розібратися, саме воно найбільше розраховане на те, що глядач має “багато сам дорозумітися”.

І ось прем’єра. Наскрізною темою вистави стала новела “Камінний хрест”, яка й дала їй назву, а щоб розвинути і поглибити сюжет, О. Бєльський використав ще й новели Стефаника “Похорон”, “Катруся”, “Злодій”. Погодьмося, сьогодні, коли за приблизними підрахунками близько п’яти мільйонів українців, виштовхнутих злиднями з рідної землі, виїхало за кордон на заробітки, тема трудової еміграції так само актуальна, як і сто з лишком років тому, відколи написана новела Стефаника. Наскрізним образом вистави є поїзд, чиї вогні-очі хижо пронизують темряву залу. Це про нього написав ще в 1896 році Іван Франко:” То не питай: Сей поїзд - звідки він? Кого везе? Кому вздогін? Се - емігранти”. Цей поїзд упродовж вистави раз по раз виникає над сценою, як фатум, як невідворотність катастрофи, як молох, що безжально трощить, зминає людські долі в один протяжний крик паровозного гудка.

Дія ж вистави відбувається в образній ямі. У ній, рвучи жили, оре і з року в рік благословляючи й проклинаючи, щовесни засіває своє неродюче поле Іван Дідух. Воно на сцені у вигляді кола, яке можна прочитувати і як безвихідь, і як жорна, що байдуже мелють і радість, і розпуку. У ній під докори безпомічних батьків помирає надірвана роботою і злиднями Катруся, єдина їхня годувальниця і надія. У ній, у ямі, збожеволілі від люті селяни карають на смерть злодія, який украв… окраєць хліба. Справді, у новелі Стефаника, а тепер і у виставі Бєльського багато що само собою “дорозуміється”. Якоїсь весни жителі села, де ми маємо дачу, потішили нас новиною. Злодій, який розкурочив наш будиночок, повиносив із нього все, що там було, упіймався в селі на крадіжці. Розлючені люди його за те вбили, а труп облили бензином і спалили… Як не допитується міліція після того, село німо мовчить. Чесно скажу, та новина не викликала ані злорадства, ані співчуття до нещасного. Вона просто пройшла повз вуха, не торкнувшись душі. І ось тепер, дивлячись, як на сцені карають злодія, пронизливо защеміло те давно забуте, не пущене в душу. У новелі Стефаника і у виставі Бєльського жінка, щоб змусити отямитися злютований натовп, виносить наперед ікону Богоматері, але помста затьмарила людям і очі, і розум. У нашому сьогоднішньому випадку навіть не знайшлось кому винести ікону, зупинити самосуд, бо ж не звірі ми насправді, щоб убити людину за ламаний стілець чи висмикнутий з грядки качан капусти? Але, як і сто років тому, усі до одного прагли для злодія лише кари.

Після вистави зізнавався заступник голови Національної Спілки театральних діячів Євген Колганов, який спеціально приїхав на прем’єру з Києва, що як на сцені Іван Дідух набирав на прощання землі зі свого осоружного, бо випило з нього усі сили, і наймилішого у світі поля, так само зненацька пронизав його щемкий спомин про те, як возив він колись до Канади землю з України, як цілували її, тулили до грудей, як найдорожчий скарб, наші колишні співвітчизники. І так, думається, кожний глядач щось перегорнув під час цієї вистави в самому собі. Режисер О. Бєльський досягає великого впливу на глядача рідкісним умінням зблизити його зі своїм героєм, умінням проникнути у світ його думок і переживань. Концентруючи увагу на кульмінаційному моменті, він досягає виняткового мистецького лаконізму. Дія набуває високого драматизму, який буквально потрясає глядача, ставить його впритул до людини в самий момент її духовного катарсису і тим виявляє таїну її душі, робить його ніби співучасником всього, що відбувається на сцені. Слід сказати при цьому про прекрасну акторську роботу Сергія Бєльського. На етапі інтерпретації тексту новел Стефаника я запитувала в Олександра Бєльського, хто з його акторів здатний відтворити отой трагічний танець Івана Дідуха, від якого, як пише Василь Стефаник, стрясалась земля і гойдалося небо? Іван у виконанні Сергія Бєльського двічі за виставу танцює. І двічі завмирає земля і стрясаються криком небеса. З певністю можу сказати, що це найкраща драматична роль молодого актора.

Вистава ”Камінний хрест” починається молитвою “Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас” у виконанні хору і завершується поставленим Іваном на самісінькій горі свого житейського поля хрестом, яка однак так і не вивищується з умовно вибудуваної режисером Бєльським ями. Через що хочеться криком кричати: народе мій, коли ж ти вийдеш з ями? Чи ти, роботящий, сумлінний душею, навічно приречений на цю соціальну прірву, у яку падаєш із століття в століття?

Між молитвою і повсталим хрестом - один-єдиний, затаєний цілим залом, подих. Така це вийшла вистава.

- Їдучи сюди, я міркував над тим, – ділився після прем’єри Євген Колганов, – чи можна мене ще чимось здивувати після Шевченкового “Безсоння”? Я боявся розчарувань і водночас передбачав їх. Але те, що я сьогодні побачив і пережив разом з іншими глядачами, змушує мене сказати: “Ваш Олександр Бєльський – видатний режисер».


Валентин ДЕСЯТЕРИК,
театрознавець, режисер, голова комісії з питань театрознавства і театральної критики при ДМВ НСТДУ, співголова журі фестивалю «Січеславна-2007» (Дніпропетровськ) .

Я СХВИЛЬВАНИЙ ТИМ, ЩО ПОБАЧИВ

Олександр Бєльський ще не відійшов від „Безсоння”, і, здається, йому важко було не повторитися, бо засоби пластики не безмежні. І все ж він майже не повторився. То були наддніпрянські історії, це – галичанські. Два береги зійшлись. Як на мене, ця вистава виявилася глибшою. Тільки трохи мені не вистачало колориту Галичини, там зовсім інша пластика. Тут були моменти, приміром, коли кладуть один одному голови на груди у танці, але цього замало, у трагічних поворотах це підсилило б враження. Лаконічне і дуже виразне оформлення: біда, горе, що йдуть колом, страшний потяг, що насувається на нас – він вічний. Він вивозить людей у небуття, а вони повертаються знову ж до тяжкого життя. Я дуже схвильований тим, що побачив.
Ірина ВОЛИЦЬКА,
театрознавець, кандидат мистецтвознавства, ст. наук. співробітник НАНУ, режисер, худ. кер. творчої майстерні „У кошику” НМЦ ім.Леся Курбаса (Львів-Київ); співголова журі фестивалю «Січеславна-2007» .


Є ЗЕМЛЯ, І Є МОЛОХ...

Те, що ви здійснили, певною мірою є подвиг, і це не пафосне слово. Ви взялися за матеріал, за який рідко береться навіть драматичний театр. Взагалі сценічна доля Стефаника дуже скудна. Володимир Блаватський, учень Курбаса, був першим, хто взявся за нього. Це була новела „Злодій”, показували її тільки у Галичині, але розголос пішов на всю Україну. І вже аж у 1971 році Сергій Данченко поставив у Львові „Моє слово”, засвідчивши ще раз початок нового етапу розвитку театру ім. Заньковецької, його розквіт, та й усього українського театру. Це була реалістична, побутово-психологічна драма. На той час це був прорив в українському театрі. Початок наступного, третього етапу – це моя вистава. Це, звичайно, жарт, але ми справді інакше спробували подивитись на Стефаника і на засоби сучасного українського театру.
І ось я бачу пластичну виставу, в якій не звучить слово Стефаника, але відчутний його дух. Стефаник писав про побут, страшні психологічні речі, психічний стан людини. Він відштовхується від цього, але він є модерніст і розуміння цього дає його слово. Театр „Академія руху” став дослідником естетики Стефаника. Цей конденсат зіграти дуже важко, конгеніальним Стефаникові бути неможливо. Стефаник – це екзистенція, людина у якомусь стані – ось що є у нього предметом зображення. Мені здавалося, що до цього треба підходити з високою мірою умовності. У вас дорога – між буттям і небуттям. Домінує вирішений в урбанізованому вигляді поїзд, і ви маєте рацію: є земля і є молох.
Я побачила бажання працювати в модерному стилі. Ви освоюєте не тільки тему, а й естетику. Кожне речення у нього – свій ритм. Мені у виставі бракувало люфтів. Коли все під наголосом – це втомлює.
Найбільш сподобався „Злодій” – по-стефаниківськи: гріх і падіння, гріх і покарання. Ми мало цінуємо свою культуру і літературу. А вона ж на рівні світових досягнень і має такі ж вершини, як у росіян Толстой, Достоєвський.
Сучасна молодь у кращому випадку читає Забужко, Андруховича, а про скарби наші забула, не знає їх. Ви нагадали. Спасибі вам.


13

© Січеслав 2004–2007