проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Творча спадщіна


Наталка НІКУЛІНА

Народилася 7 липня 1947 року на Донеччині. Закінчила філологічний
факультет Дніпропетровського
державного університету. Кандидат технічних наук. Працювала кореспондентом газети «Культура і життя»,
теле-радіожурналістом.
«Поетеса, автор книг «Вишневий спалах», «Пізнання», «Червоний кетяг», «Житом перейти», «Тиха бесіда».
Трагічно загинула у 1997 році.
Лауреат премії ім. П. Тичини (посмертно).


ДУША В ПЕРЕДЗИМ’Ї

* * *

Відіснилися сни гомінкого веселого поля.
Тиші дзвін потонулий оголене поле накрив.
Скоро й осінь мине. Скоро вволить зима свою волю.
І морози впадуть. І сніги забіліють, мов крин.
А отак же й душа в передзим’ї своєму, ой, нене,
Примовка, не тіка від свавільних зимових погонь.
Тільки десь в ній та є ще оте – весняне і зелене –
Молодий і веселий переможний озимий вогонь.


* * *

Шукаймо у собі Шевченка
(хоч іскру – праведності й віри) –
Він мусить бути там, в глибинах,
Інакше нас би не тримала
Оця земля, калини матір.
Ми мусимо. Миконче мусим
Знайти в собі його кровину –
Інакше з темряви не вийти.
Усім життям, всім током крові –
Народжуймо в собі Шевченка,
Хоч іскру кожен. Іскру – кожен.
Всі разом – буде Україна.
ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР У НОВОМОСКОВСЬКУ

Козацький храм. Такий він... весь в мажорі.
Стоїть, піднісши свої дев’ять глав.
Мальовані під куполами зорі.
Священні книги в золоті оправ.
Мов злотна куля перекотиполя,
Повз храм цей сонце – та й на небокрай.
Руїну не одну наслала доля.
Він вистояв. Він був і є. І край.
У ньому тисяча й одна загадка.
Стоїть. У білім проминанні хмар.
Веде проміння мерехтлива кладка
У глибину, де світиться вівтар.
Дух непогасний в стінах цих витає.
Тут хтось – з віків – піти не поспіша:
Усе літає тут, усе літає
Козацька зачарована душа.

* * *
Я заглибилась в себе, мов зерня, закутане в тишу,
Я в собі відчуваю ворухке волокно корінців,
Парость слова в мені таємничо, зачаєно дише,
Мить іще – й проросте крізь хвилини притихлі оці.
Наче я в борозенці, під крилом у самої землиці,
Я за мить проросту з тихим словом в розчахнутий світ
І відчую вітри. І побачу, як літують птиці,
Понесу свій вогонь крізь часи оці, древні й нові.
І дозрію я в полі, празеленою кров’ю земною,
І достигну я словом, наче колос тугий, молодим.
О весна мого серця, що ти – вкотре це! – дієш зі мною?
Дослухаюсь... Чекаю лункої твоєї ходи...


* * *

Сто років не цвіла
і раптом квітне
столітня груша.
Кажуть, на біду.
Цвіт запашний її,
до бджіл привітний,
віщує лихо? Якось не зведу
того докупи. Вірити не хочу.
Зрубати радять. Щоб, мовляв, на ній
те лихо окошилось. Але в очі
зорять духмяні квіти день при дні.
Не здійметься рука. Квіт – нагорода
за довгий вік сумних самотніх літ.
То як же можна зазіхнуть на вроду?
Душа ж, немов причинна, заболить.
І навіть, якщо цвіт застерігає,
подякувати мушу цій весні
за те, що в час, коли біда змагає,
були зі мною квіти весняні.


У СРІБНОМУ ВОГНІ

Далекий світ ще більш подаленів.
Упала сонця золота краплина.
І мерехтливі сутінки смутні
Поволі напливають із долини.
Вже оксамитне небо у вікні.
Вже срібна зірка через хмару плине.
Я тихим серцем з ніччю гомоню.
Перебираю промені, як струни.
Вони, як зірка: з срібного вогню,
У них, немов у арфи, срібні луни.
А місяць вийшов – невимовно юний,
Увесь – мов спалах срібного вогню.
Як розказати зірці про печаль?
Вона так срібно світиться печаллю
І променем торкається плеча.
Вона все розуміє там, за даллю,
і, сповнена небесною печаллю,
мою земну до неї долуча...


13

© Січеслав 2004–2007