проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Історія краю


МИКОЛА ЧАБАН

Народився 5 березня 1958 року у м. Дніпропетровську. Закінчив українське відділення філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету. Журналіст, редактор з питань культури обласної газети «Зоря».
Краєзнавець-дослідник. Автор-упорядник книг про діячів українського національного відродження на Придніпров’ї «Сучасники про Яворницького», «Молитва Богу невідомому», «Кобза», «Вічний хрест на грудях землі», «Січеслав у серці», «Лоцмани Дніпрових порогів», «На Дніпрельстан через пороги». Співупорядник видання «Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького». Автор збірки білоруського фольклору «Заспявай мне на матчынай мове». Упорядник збірника спогадів про В. Підмогильного «Нащадок степу», хрестоматії «У старому Катеринославі (1905-1912)», навчального посібника «Січеславці в Центральній Раді», біобібліографічного словника «Діячі Січеславської «Просвіти», співавтор народної книги-меморіалу «33-й: голод» та ювілейного видання «Дніпропетровськ: минуле і сучасне».
Лауреат премії імені народного артиста А. Хорошуна та Почесного диплома ім. академіка Д. І. Яворницького. Лауреат акції «Людина року»(1995, Дніпродзержинськ) у номінації «Журналіст». Лауреат премії ім. В. Підмогильного.


РОДИНА АРХІТЕКТОРІВ БРОДНИЦЬКИХ
НА КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ

Власний будинок Дмитра Яворницького у Катеринославі з’явився 1905 року. Спроектував його губернський і водночас єпархіальний архітектор, поляк за походженням Леонід Альбертович Бродницький. Ця родина дала ціле сузір’я цікавих імен. А що ж ми знаємо про Леоніда Бродницького?
З’явився він на світ 1864 року в родині цивільного інженера Альберта Вікентійовича Бродницького (народженого 1830 року). Тому кілька слів про Бродницького-старшого. Батько у 1845-1852 роках навчався у Санкт-Петербурзькому будівельному училищі. Опинившись у Катеринославі, працював архітекторським помічником при Катеринославській губернській будівельній та шляховій комісії. У 1860 році виконував обов’язки губернського архітектора, керував поточним ремонтом будинку Дворянських зборів (це Потьомкінський палац, відомий нині як Палац студентів у парку Шевченка).
Бродницький-старший керував поточним ремонтом губернської поштової контори, йому належав проект Волосько-Хутірської поштової станції. Він розробив проект мосту через річку Оріль біля села Перещепиного на півночі губернії. Як і більшість проектованих ним об’єктів, і цей до нашого часу, на жаль, не дійшов.
Батько також став автором трьох нереалізованих проектів пристосування триповерхового виробничого корпусу колишньої казенної суконної фабрики під казарму гарнізонного батальйону. У 1859-му батько розробив проект мосту через річку Мокра Московка у місті Олександрівську (нині Запоріжжя). І цей міст не зберігся. Як і кам’яний міст між вулицями Нагірною (Паторжинського) та Козачою (Комсомольська) у Дніпропетровську, спроектований ним на початку 1870-х років.
Наприкінці 1860-х років Бродницький-старший також спроектував для Катеринослава римсько-католицький костел Святого Йозефа. Реалізовано цей проект було після переробки П. П. Меркуловим наприкінці 1860-х років. І це чи не єдине дітище архітектора, яке дійшло до нашого часу. Хай і в дуже спотвореному вигляді. Після останньої війни, у 1950-х роках костел перебудовано. Там донедавна було управління спортивних лотерей за адресою пр. К. Маркса, 91. Зараз будівля взагалі стоїть замкнена. Польська громада краю наполегиво і поки що безуспішно домагається повернення святині парафіянам.
І, нарешті, у 1872-1874 роках Альберт Бродницький здійснював нагляд за будівництвом комплексу Катеринославськоїї духовної семінарії за сучасною адресою проспект К. Маркса, 35. У 1865-1875 роках Альберт Бродницький був катеринославським губернським архітектором, дослужився до чину статського радника.
Тепер, коли ми коротко познайомилися з творчим доробком батька, можна перейти до постаті сина. Леонід Альбертович Бродницький 1881 року закінчив хіміко-технологічне відділення Катеринославського реального училища. Фах цивільного інженера, як і батько, здобував у Петербурзі, у тамтешньому будівельному училищі. 1886 року став працювати техніком губернської земської управи. Через десять років вже виконував обов’язки губернського архітектора.
Леонід Бродницький 1894 року підготував проект церкви Св. Миколи на Верхній колонії у селі Кам’янському (нині цей римсько-католицький костел прикрашає місто Дніпродзержинськ). Спільно з С. Ю. Харманським у 1895-1896 роках Леонід Бродницький спроектував будинок аудиторії народних читань біля Яковлєвського скверу. Сучасна адреса цього ошатного будинку, де була перша адреса катеринославської “Просвіти” у 1906 році, — вулиця Плеханова, 42.
У 1899-1902 роках Леонід Бродницький доопрацював проект нового будинку губернського земства по вулиці Крутогірній і здійснював нагляд за його спорудженням (сучасна адреса вул. Рогальова, 21). 1904 року архітектор увійшов до складу комісії по будівництву поштово-телеграфної контори у Катеринославі — дніпропетровці й гості міста знають головпоштамт, побудований 1905 року за сучасною адресою пр. К. Маркса, 62. Того ж року був споруджений за проектом Леоніда Бродницького і згадуваний будинок директора історичного музею імені О. Поля Дмитра Івановича Яворницького.
Мешкав Леонід Альбертович Бродницький на початку двадцятого століття у будинку Кофмана на вулиці Троїцькій (сучасна вулиця Червона, 3). Ми не знаємо, хто була перша дружина архітектора. Вдруге був обвінчаний причтом Троїцької церкви 10 вересня 1897 року у віці 34 років. У метричній книзі значиться, що наречений — виконуючий обов’язки губернського архітектора Катеринославського губернського правління Леонід Альбертович Бродницький, а наречена — дочка священика Преображенської церкви міста Кременчука на Полтавщині Ольга Василівна Немченко, 30 років, першим шлюбом, православна. Серед поручителів (свідків) на вінчанні був і приятель Леоніда Бродницького цивільний інженер Станіслав Юліанович Харманський, разом з яким він готував спільні проекти. Вінчав молодих священик Павло Петров.
Років сто тому в “Екатеринославских епархиальных ведомостях” з номера в номер друкувалася реклама такого змісту: “Спорудження храмів. Катеринослав. Єпархіальний архітектор Леонід Альбертович Бродницький та інженер-архітектор Георгій Ілліч Туровець приймають замовлення на складення проектів (планів) церков, причтових будинків, каплиць, іконостасів, огорож тощо”. Проте невдовзі 43-річний Леонід Бродницький чомусь раптом помирає. Це сталося або в другій половині 1907 року або на початку 1908 року. Точнішої дати поки що не виявлено.
Хочеться також згадати брата і сестру Леоніда Бродницького. Сестра Ніна Альбертівна Бродницька народилася 1867 року. Отримала вищу музичну освіту в Санкт-Петербурзькій консерваторії і від 2 вересня 1893 року викладала музику в Катеринославському єпархіальному жіночому училищі. 19 липня 1896 року Ніна Бродницька одружується. Її чоловіком став “состоящий при министерстве земледелия и государственных имуществ специалистом, прикомандированный к тульскому губернатору Борис Людвигович Гохгейм, православный, 29 лет, первым браком”. Відтоді сестру Бродницького знали як Ніну Гохгейм. Під цим прізвищем вона фігурувала і у щорічному звіті про стан єпархіального жіночого училища за 1906-1907 роки. Свідками на вінчанні Ніни Бродницької був брат Леонід, який на той час мав чин колезького секретаря, а також надвірний радник Ричард Андрійович Вериго, відставний полковник Федір Федорович Твердохлібов (він фігурує за свідка і при одруженні Леоніда і, напевне, був другом родини) та надвірний радник Микола Іванович Главацький.
Ще один брат Сергій Альбертович Бродницький пішов по гуманітарній лінії. По закінченні 1878 року Катеринославської класичної гімназії вступив на юридичний факультет Харківського університету, здобув правничу освіту. Сергій Бродницький відомий як активний земець, громадський діяч на Катеринославщині. Певний час був головою комісії народних читань (створена 1883 року), яка й ініціювала побудову в місті народної аудиторії, в якій ставилися вистави, читалися лекції. Сам Сергій Альбертович був талановитий декламатор українських та російських віршів, яких він знав безліч. Частенько виступав на користь незаможних студентів гірничого інституту.
Сергій Альбертович найбільше відомий як голова Катеринославської повітової земської управи. Тут він працював, мабуть, два десятки років до революції 1917 року. Разом з впливовим головою губернської земської управи Михайлом Родзянком Сергій Бродницький підтримав 1902 року ідею про відкриття в Катеринославі обласного історичного музею з Дмитром Яворницьким на чолі. Відтак Сергій Бродницький, який приятелював з цим істориком, став головою ради очолюваного Яворницьким музею, клопотався про його стан здоров’я.
1910 року Сергій Бродницький очолив дві комісії на відкритій у Катеринославі Південноросійській сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці. Власне, очоливши комісію з розваг, Сергій Бродницький багато сприяв зростанню популярності виставки серед катеринославців, які до того виявляли до неї стриманий інтерес.
Дружиною Сергія Бродницького була Софія Петрівна. Вона також була громадською діячкою і працювала в народній освіті. Їхня доля після революції невідома. Правда, збереглося пару листів Бродницької до Яворницького 1920-х років з Катеринослава і Воронезької області, куди вона, напевне, переїхала жити.

Таку славну пам’ять лишив про себе на Катеринославщині рід Бродницьких.

Микола ЧАБАН

ПОЛЯКИ НА БЕРЕГАХ ДНЕПРА
страницы истории польской колонии
в Каменском (Днепродзержинске)

На берегу Днепра раскинулся развитой промышленный город Украины — Днепродзержинск. Свыше ста лет назад здесь возникла одна из немногих на восточной Украине польская колония. Истории ее возникновения и некоторым штрихам культурной жизни поляков посвящен этот очерк.

ДНЕПРОВСКИЙ ЗАВОД
В 1887 году вблизи села Каменское (ныне Днепродзержинск) начал строиться крупнейший по тем временам металлургический завод. Днепровский завод был заложен Южно-Русским Днепровским металлургическим обществом. Оно образовалось в 1886 г. из бельгийской компании “Кокеркиль“ и Общества Варшавского сталелитейного завода. Все оборудование Днепровского завода было перевезено обществом из Польши. Варшавский сталелитейный завод, давший начало Днепровскому заводу, был выстроен в предместье Варшавы Праге в 1878 г. тремя обществами — “Лильполь, Рау Левенштейн”, Староховицким и Рурортским.
Когда доходы этих обществ стали падать (завод работал главным образом на покупном иностранном чугуне), завод был продан для переноса в новые места, близкие к шахтам и железным рудникам, вновь образовавшемуся акционерному Южно-Русскому Днепровскому обществу. Руководство этого общества нашло окрестности Екатеринослава (ныне — Днепропетровск) самым подходящим местом для возрождения завода. Общество поспешило обеспечить себя необходимым сырьем. С этой целью оно сначала арендовало, а потом приобрело в собственность целый ряд весьма доходных рудников и шахт в Донбассе и в районе Кривого Рога с самыми лучшими пластами угля, железной и марганцевой руды. Но этого было мало. Заводу также нужны были квалифицированные рабочие кадры. И они вскоре прибыли на берега Днепра — в основном из Польши и Бельгии. Поскольку польские инженеры и рабочие переселились в Каменское вместе с семьями, то вскоре здесь возникла польская колония со своей культурой и общественной жизнью.
Вместе с ростом завода бурно возрастало и население Каменского: с 1887 по 1896 г. с 2 до 18 тысяч. В середине 90-х годов ХІХ столетия поляки составляли 27 процентов рабочих Днепровского завода.
Заметным следом поляков, живших в Каменском, стал построенный в 1897 году по проекту архитектора Мариана Харманского (1859—1919) католический костел. Он расположился на довольно обширном участке, был окружен деревьями сквера и поныне привлекает глаз своими двумя башнями, выдержанными в готическом стиле. Это крупнейший на востоке Украины костел. В 1902 году в храме было устроено паровое отопление. Костел вмещал до 500 человек, число прихожан в 1908 году доходило до 700 человек. Фонд 120.000 рублей на постройку этого храма образовался из личных взносов служащих и рабочих при участии Южно-Русского Днепровского общества. Долгие годы местный костел славился своим органом, который по мощности и красоте звучания считался чуть ли не вторым в стране. Как бы там ни было на самом деле, но когда весной 1916 года в Каменском выступал итальянский певец — баритон Джузеппе Маджи и пел в костеле “Аvе Маria” Шарля Гуно, местная публика была совершенно покорена.
1 декабря 1929 года безбожная советская власть приняла решение о закрытии в Каменском костела, православного собора, синагоги и кирхи. То есть дискриминации в отношении какой-либо одной конфессии не было — одним махом закрыли все храмы. Торжествовала одна “религия” — коммунистическая. Возрождение костела началось только в 1991-м. Истории костела посвящена изданная в 2002 году книга Александра Слоневского “Жизнь. Смерть. Воскресение”.
Основателем костела и директором-распорядителем Днепровского завода в 1888—1903 гг. был Игнатий Ясюкович. Но в последние годы перед своей смертью oн редко наведывался из Петербурга в Каменское. Постоянно здесь жил другой поляк — Адольф Макомаский, ставший директором Каменского завода в 1915 году.
Выпускник Харьковского технологического института, он с 1894 года работал на Днепровском заводе, а в 1903 году был приглашен на должность директора Ченстоховского металлургического завода, а затем снова в 1908 году возвратился на Днепровский завод в качестве помощника, а затем вице-директора. Адольф Макомаский был патроном многих мероприятий каменской колонии. В Днепродзержинске вам и сейчас могут показать “дом Макомаского”.
Поляки Каменского всегда стремились сохранить родной язык, польскую культуру и связь со страной своего происхождения. В начале ХХ века центрами духовной жизни местной колонии были театр, так называемая заводская народная аудитория (или клуб), а также яхт-клуб. О мероприятиях, которые проводились там, своих читателей информировала местная газета “Отклики жизни” (1912—1917 гг.), выходившая на русском языке, но очень благосклонно относившаяся к культурной и общественной жизни поляков.

АМАТОРЫ
Большой популярностью пользовались постановки польского любительского театра в селе (статус города Каменское получило только в 1917 году). В начале века местные аматоры создали Общество польских любителей сценического искусства. Для своего бенефиса в 1912 г. режиссер общества Винярский избрал пьесу Зенона Парви “Кnaipa”. В апреле 1913 г. аматоры поставили в народной аудитории (она служила своеобразным клубом) спектакль “Тень” Вильгельма Фельдмана (1868—1919).
Одновременно под эгидой общества “Эхо” на зимний сезон в Каменском создавалась постоянная труппа артистов-профессионалов. Она показывала спектакли не только русских и украинских, но и польских авторов. В октябре 1912 года труппа, руководимая главным режиссером Разумовским, поставила драму “Пир жизни” Станислава Пшибышевского, пользовавшуюся большим успехом у зрителей. Когда в сентябре 1913-го труппу возглавил новый режиссер Н. Нечай, он принялся за постановку двух пьес по романам Генриха Сенкевича — “Огнем и мечом” и “Quo vadis?”. Когда в ноябре того же года они были вынесены на суд зрителя, публика была в восторге.
Кстати, “Огнем и мечом” по Сенкевичу в феврале 1915 г. показали каменчанам и местные аматоры. Тогда же шла и пьеса “Малка Шварценкопф” известной польской писательницы Габриэлы Запольской. Как известно, настоящее имя Г. Запольской (по мужу) Мария Снежко-Блоцка. А приставом в Каменском в это время был М. В. Снежко-Блоцкий. Не родственник ли польской писательницы занимал здесь эту должность?
В те годы у местных поляков большим успехом пользовался “артист правительственных Варшавских театров“ Адольф Станкевич. Каждый его приезд в Каменское сопровождался неизменным интересом местной колонии. Для своего бенефиса на сцене народной аудитории в июле 1913 года А. Станкевич избрал известную драму Юлиуша Словацкого “Мазепа”. О популярности молодого актера, жажде зрителей к польскому слову свидетельствует тот факт, что бенефис Станкевича собрал почти всех каменчан-поляков. Драма классика польской литературы давала благодарный материал для одаренного актера. После первого же акта публика буквально засыпала цветами своего любимца. Артист, как было принято в ту пору, получил подношение и адрес от местного польского любительского кружка. Как отмечал рецензент, “спектакль был очень хорошо обставлен и имел большой успех с художественной стороны”.
Через пару недель в аудитории Днепровского завода шла “Оборона Ченстоховы” Ю. Морса вновь с А. Станкевичем в главной роли. И этот спектакль “прошел с большим интересом для зрителей, оставив о себе самое хорошее впечатление, как и все предыдущие спектакли, поставленные в Каменском артистом г. Станкевичем”.
В конце 1913 и в следующем 1914 году А. Станкевич работал режиссером драматического кружка при местном яхт-клубе. Кстати, Екатеринославское общество гребного плавания в селе Каменском открылось в феврале 1893 года. Это был один из первых яхт-клубов на Днепре и его членами были почти исключительно поляки. Возглавил его В. Сима, который в 1893—1904 годах был начальником бухгалтерии завода. В декабре 1913 г. А. Станкевич успешно выступил в яхт-клубе с декламацией польских стихотворений во время музыкально-драматического вечера. По признанию одного из слушателей, декламации Станкевича отличались прекрасной технической разработкой.
Население Каменского в эти годы продолжало расти. В 1913 г. оно составило уже 40 407 человек. Из них поляков было 14 175 человек. Среди них было немало поклонников театрального искусства. В связи с началом первой мировой войны возросло число актеров из Польши. Так здесь оказался Польский театр из Калиша. Труппа, руководимая режиссером Витольдом Россовецким, проводила тогда турне по России и в феврале 1915 г. дала несколько спектаклей в Каменском. В заводской аудитории были показаны “Свободная женщина” Стефана Кедржинского, “Пан Гельдбах” Александра Фредро и “Варшавянка” Станислава Выспянского. Когда через несколько месяцев, летом того же года театр во второй раз побывал в Каменском, зрители увидели комедию “Настоящая любовь” итальянского драматурга Роберто Бракко (1862-1943) и мелодраму “Ринальдо Ринальдини” малоизвестного польского автора Санковского. Как пишет Ежи Урбанкевич в своей книге “Сезон в Лодзи не навредит” (Выдавництво Лодзьке, 1978, с. 49-50), и через десятки лет после создания “Ринальдо Ринальдини” оставалось пьесой, благодаря которой директора провинциальных театров латали бюджетные дыры.
Из других польских гастролеров, приезжавших в Каменское летом 1915 г., отметим директора лодзинской музыкальной школы солиста-скрипача Е. Винецкого и пианистку С. Винецкую (кстати, концерт вышел неудачным — “скрипач не удовлетворил даже самым скромным требованиям концертной музыки”). Чуть позже в помещении заводского клуба состоялся артистический вечер артистов варшавских театров Войцеха и Марии Врублевских.
Когда в Каменском не гастролировали профессионалы, эстетические запросы местного польского населения удовлетворяли аматоры (польский драматический кружок существовал параллельно с украинским и русским). В марте 1915 г. они показали зрителям “Клуб холостяков” — комедию Михала Балуцкого. Польский кружок любителей сценического искусства вскоре возглавил бывший артист театра Малого в Варшаве Мариан Ленк и это положительно сказалось на художественном уровне постановок. В мае 1915 г. под его руководством была поставлена пьеса А. Фредро “Месть за межу”, а через месяц ¬— драма Шницлера “Забава”. В июле того же месяца — “Аист” Марии Конопницкой, “Семья Ледвоживых” Валевского и “Вечная сказка” А. Марка. С особым интересом публика восприняла пьесу Конопницкой — социальные мотивы, поиски истины оказались близки зрителю.
В конце того же 1915 г. польскими любителями были показаны трехактная комедия-фарс Рея “Роwаву grzechu” (“Истинная любовь”), затем — “Польская кровь” и в декабре — комедия Юзефа Близинского “Разбитые жизнью”. В основном комедии преобладали в репертуаре аматоров и в следующем, 1916 году. В феврале в заводской аудитории была поставлена комедия Александра Фредро “Пан Йовяльский”, чуть позже — комедия Влодзимежа Пержинского “Счастье Франя”. Для бенефиса режиссера Мариана Ленка в марте 1916 г. была избрана трагикомедия З. Грабовского “Франек Цыган”.
Как уже упоминалось, очагом польской жизни в Каменском был также местный яхт-клуб. На Днепре проводились традиционные летние гонки, а в помещении яхт-клуба устраивались вечера, концерты, встречали Новый год. Так, в июле 1914 г. в летнем помещении яхт-клуба был показан довольно сложный спектакль по сочинению Болеслава Пруса “Родовой надел”. В яхт-клубе также проходили концерты местного любительского оркестра, которым руководил Е. Маге. В его репертуаре, к примеру, были “Цветы польские” — национальные народные танцы и песенки, собранные Османским, “Обереки и куявяки”, собранные Гаржинским. Всегда восторженно воспринимался исполняемый оркестром марш “Ян ІІІ Собеский под Веной”.

ЗА НАЦИОНАЛЬНОЕ САМОСОЗНАНИЕ
В дореволюционном Каменском не был решен вопрос с открытием полноценной польской школы. Правда, существовала начальная школа при римо-католическом обществе пособия бедным, но сейчас трудно сказать, на каком языке велось там образование. Семилетняя польская школа в Каменском открылась в советское время. Однако попытки создать польскую школу предпринимались еще до первой мировой войны. Вот что поведала газетная информация (к сожалению, очень скупая), датированная 9 марта 1913 года:
“За отрытие школы
Полицией привлечены к судебной отвественности Ян Кобчинский и Ян Герлях, которые без надлежащего разрешения открыли школу“.
О какой школе идет речь — судить трудно. Но скорее всего речь шла о неконтролируемой властями польской школе.
А вот еще одна скупая заметка, свидетельствовавшая о том, что местные поляки задумывались над судьбами отчизны. В рубрике “Почтовый ящик” каменской газеты “Отклики жизни” от 18 февраля 1915 года редакция отвечает некоему Владиславу Б.: “Статья ваша “Polonia irridenta” пойдет в воскресном номере”. (К сожалению, ознакомиться с самой статьей не удалось). Кроме того, местная газета перепечатывала статьи из других изданий, представляющие несомненный интерес для местной колонии. В номере за 13 ноября 1915 г. была перепечатана статья из “Газеты Польской”, озаглавленная “К вопросу об автономии Польши”.

ЭСПЕРАНТИСТЫ
Заслугой польской колонии в Каменском было основание здесь в 1911 г. Общества эсперантистов. Созданный Людвиком Заменгофом искусственный язык нашел в Каменском горячих поклонников. Когда в 1912 году в Кракове проходил 8-й Международный конгресс эсперантистов, среди его делегатов была представительница Каменского общества эсперантистов Л. Влодарска.
Местное Общество эсперантистов ставило своей целью “всячески способствовать распространению эсперанто и демонстрировать его применение во всех отраслях человеческой деятельности”. Всякий, кто записался в члены этого общества, получал возможность “безвозмездно изучать в установленные для этой цели дни основные грамматические правила”. Занятия проходили в вечерние часы 3-4 раза в неделю в заводской народной аудитории. Вступительная плата составляла 1 рубль, ежемесячный членский взнос — 25 копеек. Председателем общества был Бронислав Радзимский, вице-председателем — К. И. Бояновский.
Однако только изучением языка деятельность общества не ограничивалась. В 1912 году состоялся первый литературный конкурс общества эсперантистов Каменского. Было премировано пять лучших произведений — как оригинальных, так и переводных. Пропагандируя эсперанто, члены общества выступали с лекциями. В заводской аудитории их читали К. Бояновский, М. Богданович, Ф. Орловский. Кульминацией в пропаганде эсперанто можно считать выставку, которая в течение пяти декабрьских дней 1913 года действовала в читальне народной аудитории Днепровского завода. Вход на выставку был бесплатным.
Что же могли увидеть посетители? Здесь были выставлены каталоги, путеводители различных городов мира, газеты и журналы, издававшиеся как в России, так и за границей, богатая корреспонденция, полученная членами общества из разных стран и многое другое, имеющее прямое отношение к языку эсперанто. Например, председатель федерации шведских эсперантистов незадолго до выставки прислал коллегам в Каменское журнал, изданный на шведско-эсперантском языке.
Выставку в заводской аудитории посетило около 1200 человек. Для тогдашнего Каменского это означало настоящий триумф! Выставку посетили директор и вице-директор завода, местные врачи, духовные лица православной и римо-католической церквей, начальница местной женской гимназии, заведующий заводским училищем – все более или менее заметные жители городка. Многие проявили заметный интерес к эсперанто, а некоторый вступили в число членов общества. Только в течение 1913 года количество членов эсперантского клуба возросло на 69 человек. Среди активистов общества, кроме упоминавшихся выше, были Карл Паславский, Феликс Бокинец, Ядвига Миодушевская и другие.
В январе 1914 г. эсперантисты Каменского провели литературно-музыкальный вечер, прочитали доклады, а весной даже показали зрителям спектакль, в который вошли “Медведь” Чехова и “Чья это шляпа, сударыня?” Мясницкого. Собравшиеся в заводской аудитории зрители тепло встретили игру аматоров. В том 1914 г. эсперантисты Каменского снялись на общей фотографии для эсперантского павильона в Лейпциге, где должна была проходить всемирная выставка. Всеобщее ежегодное собрание общества, состоявшееся в марте 1915 года, ассигновало 50 рублей на поездку делегата на Всероссийский съезд эсперантистов, который планировалось провести в том году.

ВОЙНА
Новая страница в жизни местной польской колонии была вписана во время первой мировой войны. Летом 1915 г. в Каменское большими партиями стали прибывать беженцы сначала из Галиции, а затем и из Польши. В местной газете замелькали объявления поляков, согласных на любую работу.
Еще до первой мировой войны в Каменском существовало римо-католическое общество пособия бедным со своим домом, школой, библиотекой и пр. В августе 1915 г. в местной газете появилось объявление на русском и польском языках комитета Петроградского отдела общества вспомоществования полякам, пострадавшим от военных действий. В этом объявлении извещалось, что с 20 августа в Каменском открылось “бюро информацийно-дорадче”, специально созданное для польских беженцев и расположившееся в библиотеке римо-католического общества пособия бедным. Названное бюро, именуемое еще Польским комитетом, пыталось оказывать посильную помощь лицам, пострадавшим от войны. Помощь Польского комитета касалась как одежды, питания, так и обеспечения жильем и всем необходимым, предоставления работы по специальности и т. д.
22 ноября 1915 г. настоятелем местного костела ксендзом Николаем Щуреком была освящена детская больница, также устроенная каменским отделением Польского общества помощи жертвам войны. Больница была крохотная — всего три комнаты, 15 коек, но в ее открытии выразилась посильная помощь боженцам из Польши, прежде всего — детям.
И сводки с фронта, и виденное своими глазами не могло не волновать местных жителей. Поэтесса Станислава Глинская (1892-1916), происхождением из польской семьи, откликнулась на военные события патриотическим стихотворением “Польше“, напечатанном в октябре 1915 года и исполненным сострадания к судьбе родины своих отцов.
Местные любители польского драматического искусства в конце лета горячего 1915 года дали в помещении заводской аудитории спектакль, доход которого полностью пошел в пользу беженцев. Подобный спектакль состоялся в сентябре. Средства от спектакля, организованного Комитетом по оказанию помощи пострадавшим от военных действий (шла пьеса А. Фредро “Девичьи обеты”), тоже пошли на помощь беженцам.
В 1915 году вместе с другими беженцами в Каменском появился с семьей профессор Львовской политехники Вацлав Суховяк (1876-1950). Выпускник Познаньской гимназии и Берлинской высшей технической школы в 1902-м выиграл конкурс, объявленный Союзом немецких машинных инженеров. Он получил золотую медаль и денежное вознаграждение для поездки за границу. В. Суховяк в 1903 году смог в течение длительного времени находиться в США, где познакомился с самыми совершенными на то время приспособлениями для транспортировки руды. Оказавшись в Каменском, профессор устроился на местный металлургический завод. Поначалу он был конструктором подъемных и транспортных машин. А в 1916-м возглавил специально организованное бюро для постройки вагоностроительного завода.
Дело в том, что на заседании Государственной Думы 18 июня 1916 года был принят проект о заключении между министерством путей сообщения и Южно-Русским Днепровским металлургическим обществом долгосрочного договора о поставке 18600 сварных вагонов. Также было принято пожелание комиссии путей сообщения об устройстве казенного вагоностроительного завода. Первая мировая война затягивалась, вагоны в России были в основном немецкие, они приходили в негодность и возникала острая необходимостъ в отечественных вагонах. Вот профессор Суховяк и занялся проектированием завода.
В 1917—1919 годах он подготовил полную техническую документацию нового вагоностроительного завода. Не мешкая он же разработал конструкцию русского товарняка грузоподъемностью 1200 пудов (1916 год), то есть 19,2 тонны. После Октябрьского переворота проф. Вацлав Суховяк возглавил общее техническое бюро всего Днепровского металлургического завода в Каменском. В середине 1919 года, когда в разгаре была гражданская война, большевики враждебно относились к старым специалистам, а сам завод оказался парализованным, профессор Суховяк вернулся во Львов, который тогда относился к Польше. В 1920—1921 годах он возглавлял патентную службу Речи Посполитой в Варшаве, а в 1926-м стал заведовать кафедрой в Варшавской политехнике.
Нынешнее днепродзержинское объединение “Днепровагонмаш” таким образом обязано польскому профессору изготовлением полной техдокументации своего предприятия.
Можно продолжать список известных поляков, трудившихся на Каменском заводе, ныне именуемом Днепровским металлургическим комбинатом. Взять, к примеру, Казимежа Петрусевича (1872—1949). Он в свое время был рабочим Каменского завода, успел побывать деятелем и польського рабочего движения, и российского (делегат первого нелегального съезда РСДРП в Минске). Когда Польша провозгласила независимость, К. Петрусевич стал одним из организаторов судебной системы молодого польского государства. В 1945-48 гг. он был судьей Высшего суда Польши. Его сын, также Казимеж-младший (1906—1982), рожденный в Минске, стал профессором Варшавского университета, организатором и руководителем института экологии Польской Академии наук.
Теперь вспомним свояка Сталина Станислава Реденса (1892—1938), жена которого Анна Аллилуева была родной сестрой жены Сталина Надежды. Реденс жил в Каменском с 1902-го, спустя пять лет окончил здесь заводскую школу для детей рабочих и стал работать электромонтером на заводе. В 1918-м, говорят, он прихватил экспроприированные у “буржуев” ценности и отправился с ними в Москву. А тут в июле того же года случился левоэсеровский мятеж, и Реденс пришелся ко двору ВЧК, которая жестко расправилась с организаторами мятежа. Реденс благодаря земляку Дзержинскому делает головокружительную карьеру в ЧК, но даже родство со Сталиным не спасло его от репрессий...
Отдельно можно рассказать о польской поэтессе Марии Лескевич, умершей в Варшаве в 1989 году и похороненной на историческом кладбище “Повонзки”, где вот уже третье столетие хоронят самых достойных поляков. Детство Марии Лескевич также проходило в Каменском — она подробно описала его в книге воспоминаний “Фото из старого альбома”, изданной в Кракове в 1975-м. Свое детство она назвала счастливыми годами, проведенными на берегах Днепра. Ее семья покинула Каменское в июле засушливого голодного 1921 года...
А вот оставшиеся в Каменском (с 1936 года — Днепродзержинск) поляки не избежали репрессий в трагические 1930 годы, когда Польша считалась чуть ли не главным врагом Советского Союза, а на многих здешних поляков смотрели как на польских шпионов. В конце 1933 года в Каменском областным отделом ГПУ была “вскрыта и ликвидирована польская контрреволюционная националистическая группировка, охватившая своей контрреволюционной работой все звенья польского нацменаппарата Каменского” — это я цитирую обвинительное заключение в отношении семи представших в начале 1934 года перед судом активных поляков. Они работали в польском клубе, польском рабфаке или в польской редакции местной городской газеты “Дзержинец”. Вот их имена: Марьян Вальчак, Томаш Стемпень, Станислав Павличек, Альфонс Недзвецкий, Зигфрид Вейс, Феликс Новаковский и Эдуард Белоскурский. Скажем, Альфонс Недзвецкий был редактором польской газеты “Дзержинец”, а Томаш Стемпень заведовал польской школой в Каменском. Станислав Павличек был директором польского вечернего рабфака (рабочего факультета — для тех, кто забыл значение этого советского слова). Зигфрид Вейс как профессиональный актер руководил польским драмкружком. Феликс Новаковский был активистом польского клуба им. Дзержинского.
В упоминавшемся обвинительном заключении всем этим заметным в городе полякам была дана такая характеристика: “В группировку входили почти исключительно руководящие нацменработники, использовавшие свое положение в нацменовских организациях Каменского для широкой пропаганды польских националистических идей среди польских рабочих масс и компрометации советской национальной политики...”
За каждой судьбой — трагедия. Вот Марьян Вальчак. Его в голодном 1932-м исключили из партии “за срыв хлебозаготовок”. То есть понимать надо так: был послан в украинские села выкачивать хлеб и не справился с этим. “В последнее время до ареста занимался спекуляцией”. А это означало вот что: исключенный из партии, не имевший средств к существованию, должен был продавать последнее, что было у него, чтобы выжить — это называлось спекуляцией... 26 февраля 1934 года Марьян Вальчак осужден на три года исправительно-трудовых лагерей. Реабилитирован в 1984-м. Скорее всего, как и его колеги, из мест заключения Вальчак не вернулся...
Так в Каменском были разгромлены последние очаги польской национальной духовной жизни. Лишь в независимой Украине начиная с 1991 года появилась возможность возродиться костелу, другим формам национальной жизни поляков.Микола ЧАБАН

ЩАСЛИВІ РОКИ НАД ДНІПРОМ

Немолода вже жінка схиляється над старим, отриманим у спадок від предків альбомом. Такі можна зустріти ще хіба що в музеях чи унікальних приватних колекціях. У альбому — позолочені краї товстих сторінок, палітурка, оправлена в матеріал, подібний до сап’яну, на ній витіснені золоті квіти. Жінка піднімає важку обкладинку альбому. Помалу переглядає фотокартку за фотокарткою...
На досить пожовклій картинці — селище над Дніпром. Поруч напис за старою російською орфографією: «Каменское-Запорожье». Далі —Дніпро під час повені. Видно рибалок, які пливуть у вузьких човнах-пирогах до своїх залитих водою будинків. Переді мною — ошатно видана невелика книжка «Картки зі старого альбому», яку випустило у світ 1975 року Літературне видав¬ництво у Кракові. Авторка книжки Марія Лескевич провела дитинство на Нижній колонії у Кам’янському. Тому більшу половину книжки — сімдесят сторінок — присвячено Кам’янському. Свої дитячі роки пані Марія називає «щасливими літами”. Кам’янський період завершується липнем 1921 року, коли їхня родина разом з родинами інших поляків виїхала з міста над Дніпром. Давайте перегорнемо сторінки спогадів.
...Зручний одноповерховий будинок мав чотири кімнати, кухню, темні й холодні сіни, комору, повну банок з повидлом і вареннями, горнятка зі смальцем, баночки з тертою трояндою; на окремій полиці стояли рядами маринади з корнішонами — дрібними огірочками завбільшки в три-п’ять сантиметрів, що їх збирають незабаром після утво¬рення зав’язі. Тут же стояли банки з зеленими помідорами і сливками в оцті. Поряд червоніли банки з рибою в томатному соусі. На гаках — копчення і ковбаси, солоні шматки сала, розовіючі зсередини. Під стелею висіли вінки цибулі і часнику, які додавали пікантного смаку усім делікатесам, що їх готувала мати. Дуже любили Марійка з братом Болеком (Болеславом) хвилини «забудькуватості» мами — коли вона залишала ключа в дверях комори. Малеча ласувала обережно, але завше щось мусило їх видати — замазана щока, замаслений палець чи пляма на комірці.
Перед будинком — велике подвір’я і город, з другого боку до¬му — фруктовий сад і квітник з алейками і лавицею. Зелена альтанка з інструментом, насіннями і кошиками для овочів. З трьох боків — сусіди. З північного боку — вулиця Нижня колонія і дорога до Дніпра. Тут Марійка провела майже десять років свого щасливого дитинства і, дивлячись на минуле очима дитини, вона пригадує...
Народжена над Дніпром біля Катеринослава, передусім пригадує річку — темну, розлогу і велику. Від свого будинку йшли до неї піщаною дорогою вниз. Пригадує батька — працівника Дніпровського заводу (на жаль, письменниця ніде не назвала його посади чи фаху, але відомо, що на Нижній колонії жили родини висококваліфікованих робітників і майстрів заводу). Батько мав два захоплення, чи «хобі», як кажуть нині, — город і рибальство. На рибну ловлю завжди вибирався в суботу, вже від четверга займаючись усілякими приготуваннями. Виїжджали разом з високим українцем Василем, який допомагав йому підгодовувати рибу, готував сітки і кошики для риби, копав і вибирав черв’яків, лагодив човна і весла й казав — наполовину по-польськи, наполовину по-російськи — де риба бере, в яких закамарках річки найлегше можна зустріти сома і яка буде погода вночі.
Василя любили усі і заздрили його привілейові, тільки його брав батько в далекі рибальські мандри. Захоплення рибальством народилося в Маріїного батька вже на Україні. Мешкаючи в дитинстві над Іквою, ще малим хлопчаком він любив у затишному місці, коло замку просиджувати з вудкою над романтичною річкою. Це миле серцю заняття цілком розвинув, коли доля закинула його, як багатьох поляків, на Дніпро.
Довго стояли діти на березі, махаючи руками, аж поки човен, керований сильними ударами весел в долонях Василя, з батьком біля керма, ставав дедалі меншим і нарешті зникав за обрієм. Дівчинці запам’яталися побоювання матері, коли часом зривалася буря, а батька з Василем ще не було, а потім повернення, щедре на рибу, з Дніпра. Риб таких розмірів дівчинці не траплялося часто бачити в Польщі.
Широкі, як дошка, лящі, щуки з грізно відкритими щелепами і соми-велетні. Через спеку усі домашні поспішали чистити і патрати рибу. Марійка з Болеком і п’ятирічним Юрком, сином Василя, стріляли з рибних міхурів на ґанку, розважаючи малечу, яка спостерігала цю сцену з вулиці.
Часто приходила допомагати дружина Василя, яка говорила по-польськи з на диво співучим акцентом. Вручала дівчині в руки віхоть мокрої соломи, сама брала такий же, занурювала його в купу піску і терла хребет сома, покрикуючи по-українському. В поті чола терла і юна Марійка, втішаючись з того, коли сом скидав свою чорну шкіру і на її очах набирав сірої, а потім білої барви. Сама робила з нього гарний делікатес; після складного приправлювання краяла сома на великі кусні і клала до банки, заливаючи густим томатним соусом.
Лящі йшли на смаження і маринування. З дрібної риби мама робила чудову юшку. Натомість щука, фарширована, прикрашена зеленою петрушкою і кружальцями моркви, подавалася з хріном і була прикрасою недільного столу. Кам’янчани любили їсти добре, але не об’їдатися самим, а тільки від щирого серця пригощати інших, згадує Марія Лескевич, аж до моменту, коли змучений і розімлілий гість мусив розстібати пасок чи робити вільнішою сукню. Пані Новцова, росіянка, родина якої приятелювала з батьками Марії, завше робила ритуал з прийому їжі. Вона намагалася кожному догодити і подати те, що, на її думку, йому смакує. Перші земляні груші теж вона принесла і навчила батька їх вирощувати, а маму втаємничила в секрет готування й подавання їх просто з води з рум’яною олією на стіл.
Улюбленою забавою Маріїного брата Болека було стріляння з лука, якого він собі зробив з Вітею Шевченком, сином сусіда з південного боку. Їхні будинки відокремлював паркан. Вчителя Миколу Шевченка Марійка запам’ятала в темно-синьому костюмі і солом’яному брилі, який нагадував капелюх французького співака і актора Моріса Шевальє. З місцевих жителів Микола Шевченко був найліпшим приятелем цієї польської родини. Вчителева дружина запам’яталася з частих покрикувань на сина Вітю. Втративши під час епідемії скарлатини старшого сина Володю, мати тремтіла над молодшим одинаком.
Був то найближчий товариш в іграх Болеслава поряд з Анатолієм Мякушкіним, сином кравця з їхньої вулиці, і малою Женею Карповою, чий дім стояв при виході з Нижньої колонії, і рудою Вірою Гарбер, донькою робітника з заводу. Це «щеняче товариство», до якого входив ще Юрко, син Василя, говорило якоюсь мовною мішаниною, зрозумілою тільки їм самим. Старші сестри Болека говорили по-польськи, Вітя Шевченко і Женя — по-російськи, а Анатоль і Юрко часто-густо вплітали в російську мову соковиті українські вирази, чергуючи їх з почутими від польських дітей польськими виразами. Але розумілися ми досконало! — вигукує Марія Лескевич. Ті три мови, змішані в дитячий жаргон, лунали від ранку до вечора в іграх, таємничих нарадах, в експедиціях на Дніпро, де малеча збирала мушлі і будувала замки з прибережного піску.
На допомогу в саду батько забирав усіх трьох дітей —найстаршу Елю, яка вже ходила до гімназії, Болека і Марію, котра найменше надавалася до роботи з огляду на свій малий вік, але ходила по повному квітів саду вся у мріях, поки Болек не казав:
— А Манця знов літає поза хмарами!
Через ту «Манцю» вони часто чубилися з братом. А дівчинка не зносила цього здрібнілого звертання, хоч так кликали її усі домаш¬ні. Лише добра бабуся Юзефа кликала її: «Йди-но сюди, Марисю» і виймала з глибини свого таємничого комоду високу коробку з гарно розмальованої бляхи, повну кольорового монпансьє, надісланого тіткою з Польщі... Ще одне зізнання Марії Лескевич: «Сьогодні, коли закриваю очі, здається мені, що бачу ті дивні краї, повні кукурудзи, соняшни¬ків, риби, динь і кавунів, а одночасно з екзотикою смаку пливуть у вуха і наповнюють серце пісні і незабутні мелодії... І хоча низка років відокремлює мене від тих часів, буває інколи, коли по радіо пролунає стара знайома мелодія чи пісенька з-над Дніпра, дивне хвилювання підступає до серця і пам’ять повертає в країну дитинства».
Ось йде від Дніпра дівчина в яскравій вишиваній сорочці, з коромислом на плечах, і наспівує, не переймаючись тим, що вода з повних відер обливає їй ноги:
Коли ми ся поберем,
коли ми ся поберем, поберем, поберем!
Поберем ся навесні,
як зацвітуть черешні, черешні, черешні!
Або батько сидить на призьбі з Василем і розбирають сітку, а Василь зворушливо співає:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...
Маріїн батько підхоплює слова і вже співають разом. Зараз же виникає при них коло слухачів, усі допомагають, а діти заводять тонкими голосами. Батько дуже полюбляв пісню і перестав співати, коли повернулися до Польщі. А тоді, в Кам’янському, репертуар його видавався дітям невичерпаним — там були і варшавські куплети, і польські патріотичні пісні, російські і українські народні думи.
Часто приходили подруги Елі — Клава, росіянка з мрійливими очима і довгою косою, гладка Аннушка — донька попа Семенова, і Феля Козловська, батько якої працював з батьком Елі на заводі. Вони сиділи перед будинком, а Феля, яка мала красиве, сильне сопрано, починала:
Ямщик, не гони лошадей —
Мне некуда больше спешить...
Хоча мала полька не завжди розуміла зміст пісень, але відчувала дивовижний, чарівний їхній смуток, з яким їй проте було добре. Адже пісні тоді були єдиною їхньою розвагою і можливістю висловити в пісні те, чого уголос висловити не можна було. Часом збиралося більше товариство людей різних національностей. Приходили родичі Левицькі, які мешкали біля Дніпра, і — Васильєви, і Новцови, і вчитель Шевченко. Сідали теплого серпневого вечора на ґанку, а пісні лилися тоді одна за одною — польські, російські, українські. Бабуся, крісло якої підсували до вікна, починала дужим голосом польську баладу «Шумний вітер війнув порожнім степом» про польського в’язня, якого в кайданах везуть з рідного краю. І хоча там були слова про «зухвалого москаля», ніхто зі слухачів-росіян не обурювався, ніхто не ображався. Було якесь тихе порозуміння. Бабуся Юзефа, як і її син, любила співати. Але співала лише тоді, коли мала якісь турботи. Тоді з бабусиної кімнати доносилися польські пісні й усі з повстання 1863 року, яке вона добре пам’ятала і в якому втратила кохану людину. Після бабусиного патріотичного вступу завжди наставала тиша, але дядько Владек, який не вмів довго залишатися серйозним, разом з Василем, його дружиною і Елею починали по-українськи виспівувати:
Через річеньку, через болото
подай рученьку, моє золото!
Не було такого, щоб Маріїн батько не заспівав своєї улюбленої:
У сусіда хата біла,
у сусіда жінка мила,
а у мене ні хатинки,
нема щастя, нема жінки!
І лукаво дивився на дружину, як живе заперечення його слів. А Василева дружина, гарна, чорнява українка, полюбляла співати соло:
І шумить, і гуде, дрібний дощик іде!
А хто мене, молоденьку, та й додому заведе?
Василь слухав і дивився на дружину як зачарований... Він дуже любив свою дружину, але напевне їй ніколи того не говорив, тільки дивився, а вже над усе любив слухати, коли вона співала. Не знати чому впадав тоді в меланхолію і починав понуро:
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться...
З-над Дніпра долинав звук весел рибалок, що поверталися, на небі спалахували перші зірки, міцно пахло левконією і резедою… . А маленька Марійка, причаєна на призьбі, покрита бабусиною шаллю, гидке каченятко, слухало, слухало, слухало...
Їхній сад і квітник у дворі на Нижній колонії мав для дівчинки особливу чарівність. Чого в тому саду тільки не було! Зелений і чорний виноград, малина, аґрус і порічки, кілька дерев вишні і абрикоси, шовковиці, груші з медовим смаком і темно-зелені кавуни, якими можна було втолити спрагу при сорокаградусній спеці. За спогадами письменниці, взимку морози діходили до таких же позначок. А все ж ніхто не кашляв, не знав грипу. Дівчинка почала скаржитися на ці хвороби лише в Польщі, при різних мжичках, дощах і стрибках температури. У Кам’янському ж зима розпочиналася наприкінці листопада, вкривала кригою землю і річку на декілька місяців. Сніг, мороз, аж наприкінці березня і в квітні все тріскалось й дзвеніло і приходила довгоочікувана весна!
У фруктовому саду, старанно доглянутому батьком, посередині була алея, висаджена кущами троянд, далі — жасмину, біля лавки — клумби, на яких розквітали кольоровим вінком левконії, садові ротики, хризантеми, резеда і левкої. Довкола вилася настурція, з квітів якої дітлахи швидко навчилися вилучати солодкий нектар. Кожен з домашніх мав свою улюблену квітку. Мати найбільше любила резеду через її специфічний запах. Часто батько приносив їй з саду буке¬тики цієї непоказної квітки і прикріплював до блузки або, галант¬но цілуючи в руку, подавав матері букетик, ставши на одне коліно. Мама усміхалася, а дітям це дуже подобалося і Марися з Болеком щипали один одного з великої утіхи!
Ще один штрих зі споминів Марії Лескевич — як зізнається вона, довгі роки її дитинства дівчинку переслідувала постать... Наполеона. Чи не було це відгомоном ювілею війни 1812 року?
Постачав теми для думок великий килим у кімнаті батьків з зображенням пожежі Москви. Окремо був зображений імператор у білих штанях, які щільно облягали ноги, і який похмурим поглядом дивився на палаючу Москву. На підставці від лампи, яка стояла на нічному столикові батька, теж був Наполеон, з руками, складеними навхрест при гарматці. У малечих споминах Марії — її сестра Еля, блондинка з красивим обличчям, яка декламує Лєрмонтова:
Скажи-ка, дядя, ведь недаром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
То був улюблений вірш Марисі! Ніколи не вчившись, тільки слухаючи декламації сестри, вона знала напам’ять цілі фрагменти віршів російських поетів. Слова самі запам’ятовувалися аж до років, коли завдяки випадкові вона стала вчителькою російської мови у повоєнній Польщі. А в Кам’янському у них була величезна, вагою понад два кілограми книжка з мальовничою картинкою на обкладинці під назвою «Сказки кота ученого». По тій книжці, де ще на письмі панували «ять» і твердий знак, польська дівчинка вчилася грамоти. Читати польською навчила її бабця, російською — пушкінський «Кот ученый».
Що то були за казки! І «маленький Мук, черевиками стук», у якого, після того, як він з’їв зачаровані фіги, виросли ослячі вуха, і купець-араб, який ховав у великому жбані гроші, і каліф-журавель, і дівчинка, яка вискочила з розсіченого гранату... Ці казки протягом усього життя Марія Лескевич розповідала різним людям у різних випадках. Колегам у школі, дітям у таборах, у шпиталі — хворим, в ув’яз¬ненні — нещасним, своїм учням як винагороду і нарешті — своїй доньці. І так «Кіт учений» не відпускав її, йшов за нею роками і дарував слухачам і їй хвилини забуття і щастя, змушуючи вірити, що в житті, як у казці, усе може добре скінчитися...
...На осінь припадала урочистість «забою свиней». Марисині батьки вирощували українських чорних свиней. Товщина сала (міряли!) становила десять пальців! Пересолене і трохи залежале сало умина¬лося в сирому вигляді з житнім хлібом, або смажилося з цибулею на сковорідці. Свиню, заколоту селянином, який приходив до всіх сусідів з цією послугою, обсмалювали палаючою посеред подвір’я соломою.
Потім приходила одна, друга тітка, дядьки і починалося готування ковбас, зельців...Шинку задимлювали на подвір’ячку, в малій коптильні, а песикові Жулікові діставалися дуже смачні шматки. Марися і Болек мали тоді неабияку втіху! Вони наввипередки бігали з почастунком до сусідів і знайомих з малими салатницями, в які мама щедрою рукою клала кавалки начиненої кишки, грудинки, чудової домашньої ковбаси і м’яса. Росіяни приймали їх багатослівно, гладили по голові й співучими голосами дякували.
Марися дуже любила з мамою ходити в гості. Пригадує старосвітський російський дім Новцових. Вітальня з червоною канапою, в кутку — ікона, на стінах родинні фотографії: чоловіки в шинелях і великих хутряних шапках. Вносилися традиційні самовар і склянки. В кришталевому блюдці — варення з чорної смородини або вишні. У полумиску рум’янилися гарячі млинці з гречаного борошна. Дітям подавали чай у великих чашках, зі зручною для тримання ручкою.
Господиня дому, пані Соня, повна блондинка з красиво укладеним догори волоссям, теж любила пити з філіжанки. Пили чай з блюдечок. Мала Марися тримала блюдце в обох долонях, намагаючись наслідувати пані Новцову. Дмухала так, як і вона, на чай і втягувала великий ковток. Зі скляної мисочки, окремо ложечкою набиралося варення і знов робився великий ковток міцного російського чаю. Пані Новцова питала Марисину маму:
— А, может, помидорчика —а? А может, огурчика с медом?
Огірки, порізані на половинки, помазані медом, доповнювали підвечірок. Млинець, наповнений дрібно посіченим яйцем, круто звареним, і политий рум’яним маслом, сам летів до живота!»
З гостей Марися і Болек поверталися розморені, з повними животами, мовчазні, а мама непокоїлася:
— Чи ви не переїли часом? Бо коли що, то треба рицину...
Діти дружно заперечували; рицина(касторова олія) була пострахом їхнього дитинства! Вітя Шевченко показував, як йому батько, вчитель, затискає носа і вливає рицину до горла, так що він зовсім не чує! Виявляв, шельма, таку спритність (часто об’їдався), що імпонував найближчим своїм сусідам.
Різдвяні свята відзначалися в Кам’янському дуже довго і приємно. Перш за все випадали «свята польські». Через два тижні наставали православні — за їхнім календарем. Відвідуючи одне одного, частуючи і випроводжаючи, святкувалося так кілька тижнів, з доброю вірою, що традиції і національні звичаї житимуть. У коморі з осені чекали копчені шинки власного виготовлення. З двох пудів борошна робилося тісто для себе і для гостей. Просто важко назвати усі ті види виробів з тіста, які Марисина мама старанно виготовляла. Тісто було двох видів. Зі здобного, солодкого робилися пироги з маком, струдель, листкові пироги і різні види пиріжків: загорнені і надрізані, щоб було видно начинку з варення, з солодкої квасолі, тертої з маком, або пиріжки у вигляді троянди, начинені масою з цієї квітки і, нарешті, рогач, який зображував Боже дитя. На ньому лежала облатка під час вечері на свят¬вечір. З тіста менш здобного і несолодкого робилися десятки книшів (пиріжки у вигляді складеної учетверо хусточки, перекладені засмаже¬ною на маслі цибулею), пироги з капустою, пиріжки з м’ясом, які мама у перший день свят ставила в духовку і підігрітими подавала до буль¬йону у філіжанках.
Борошняні вироби заповнювали комору, а також куток за буфетом у їдальні. В окремій бляшаній коробці лежали пряники, перекладені чудовим домашнім мармеладом з персиків або слив, а також малі круглі прянички, прикрашені горіхами і мигдалем. Марися з Болеком часто за¬глядали до кутка за буфетом, не в змозі протистояти бакалійним запахам, які доносилися звідти.
Та незабаром мали скінчитися ті добрі часи...Наближалася війна про яку діти, ясна річ, не мали тоді ніякого поняття.
Марися не пам’ятала початків революції і того, як ця подія відбилася на житті заводського селища над Дніпром, населеного знач¬ною мірою польськими емігрантами. Знала, що батько приходив з заводу збуджений і розмовляв з матір’ю, зачиняючись з нею в кімнаті. Почались перші труднощі з продовольством і гасом, так потрібним для освітлення.
У кожній кімнаті знаходилися великі гасниці з декоративними підставками і скляними дашками різних кольорів. У дитячій кімнаті була лампа з світлосинім ковпаком, підставкою для неї слу¬гувала постать жінки з бронзи, одягненої в туніку; піднесеними вгору руками вона тримала гасовий бачок лампи. Коли забракло гасу, спочатку користувалися олійними каганцями, а потім — спеціально сконструйованою на заводі лампою, яка також наповнювалася олією. Через якийсь час після цього люди почали хворіти і коло їхнього будинку проходили часті похорони. Йшов піп Семенов в урочистих шатах, з великим хрестом на грудях і жменька людей, які йшли з протяжним голосінням за відкритою домовиною. Обличчя небіжчика переслідувало дівчинку згодом уночі.
Вона натягала ковдру на голову, але перед заплющеними очима з’являлась біла хустка і гострий ніс померлої або чорні вуса на жовтому обличчі покійника.
Згодом Еля перестала ходити до школи і якось прийшла із звісткою, що директора перед школою повісили. Дітей тоді тримали в помешканні. Що вони могли знати про події тих часів у чотирьох стінах свого будинку? Скінчилися перегони над Дніпром, забави на подвір’ї відтоді як якийсь гвардієць вирвав у Болека лук, злостиво сміючися при цьому. Батьки турбувалися про малечу і суворо забороняли без опіки старших виходити на вулицю. І саме вулиця тягнула дітей тепер більше, ніж колись. Малі відчували ту воєнну атмосферу в повітрі, у незвичайному поводженні батьків, у харчуванні, яке погіршувалося з дня на день, у гарячих дискусіях сусідів, котрі збиралися у Марисиних батьків і пошепки говорили про зміни, що надходили. Її батька шанували і поляки, і росіяни, тому їхній будинок часто збирав чимало гостей, які радилися і спільно ділилися сумнівами, питаючи думку батька.
Неодноразово змінювалася влада й імена тогочасних «вождів» були у всіх на устах. Найстрашнішими були погроми євреїв. М.Лескевич твердить, що це було за Петлюри. А втім, дівчинка погано орієнтувалася у політичних подіях того часу, пам’ять могла й зрадити їй. Втім, зараз піде мова про гуманний вчинок її батька.
Тут, пише мемуаристка, розповім. про вбиральню у фруктовому саду і про те, яку важливу роль відіграла. Євреїв на їхні вулиці не було багато, вони зосереджувалися переважно на Верхній колонії, де знаходилися крамниці. (Їхній же будинок був на Нижній колонії,ближче до Дніпра). Якось пополудні, коли на Верхній Колонії шаленіли погроми і вулиці були всіяні пір’ям з порозриваних перин та подушок, до них увірвався єврей. На ньому були чорний плащ, чорний капелюх і борода! Усе чорне! Марисю з братом Болеком одразу ж зачинили в їхній кімнаті. Але вона знала, що єврей благав батька про допомогу.
Батько знайшов дві скоби для дверей, колоду і пішов з ним до саду. Там, власне, за кущами малин, була та «хатинка». Батько вибив дошку з тильного боку, щоб не було помітно. Якби прийшли і зірвали колоду, єврей мав би час через ту дошку втекти на другий бік, де було володіння їхнього дядька з боку батька Генрика Качиньського.
А вже незабаром вони увірвалися на їхню вулицю. Це була банда погромників. Несли транспарант з написом: «Бей жидов, спасай Россию!» (текст гасла вже спростовує тезу про те, що це були петлюрівці —М.Ч.).
Вони вривалися до помешкань, дошукувалися в кімнатах. До них вийшов Марисин батько і відразу відчинив двері. Він посміхався, хоча гриз його неспокій про неборака, зачиненого в саду.
— Евреев нет? — запитав найстарший з диким обличчям і револьвером у руці. Батько висловив подив:
— Ми нікого не бачили...Тут, на Нижній колонії, вони рідко з’являються.
—Убежал. Сукин сын! — і на хвильку завагався, а у всіх тієї миті завмерли серця... Але банда вже вискочила на вулицю. Вони вибігли через відчинену хвіртку, а малий з косими очима чоловічок крикнув до батька:
—Ну, єслі врьош... — і показав на шию.
Пізно вночі, коли на Нижній колонії все стихло, батько пішов ви¬пустити в’язня. При олійному каганці мати клала до торбинки цибулю, хліб, трохи жиру. Єврей благословив, тиснув батькам руки. А Марися і Болек, підглядаючи через замкову шпарину, по черзі трусилися зі страху і співчуття. «Бо щоб людину переслідувати як звіря...»
— Де ж він піде? Його ж схоплять, — закричали діти до батька, ко¬ли той повернувся, старанно зачиняючи двері.
—Я порадив йому переправитися на село через Дніпро. Я дав записку до Василя, щоб узяв нашого човна. Василь перевезе його, не зрадить. А селяни напевне сховають.
«Давно минула та ніч, — пише М.Лескевич. — Але коли сьогодні згадую ті події і наш будинок, де так охоче збиралися росіяни, де українці допомагали євреям, а батько подавав усім різного роду допомогу, — наш дім здається кузнею, яка змалку формувала нас, навчаючи братерства, дружби і доброзичливого ставлення до кожної людини».
...Починалися тяжкі часи. Не було вже забою свиней, багатих свят і чудових паляниць, білого хліба, що випікався у формі великого кола, посипаного чорнушкою.
Марисина мати почала сама випікати хліб з грубого борошна. Пекла також на блясі коржі з меленої кукурудзи. З хліба часто робила вона потапці, змащуючи їх часником і дещицею розтопленого сала. Увечері уся родина збиралася біля одного столу. При високій олійній лампі мама шила дітям одяг з сірого полотна, а бабуся плела на дротиках панчохи і теплі рукавички з одним пальцем.
Чай вони пили з «прикуской». Було кілька способів ощадного вживання цукру до чаю: «с прикуской», «с приглядкой», «с придумкой». Мама ділила щипцями грудку цукру на чотири малі кусники, кожному з домашніх діставався шматочок. Покладений між щокою і яснами, він помалу розчинявся під час пиття гарячого чаю. «Приглядка» чи «придумка» не мали, на щастя, застосування в цій родині.
1920 року Дніпро показав, на що він здатний! Сіра, добра річка яка була годувальницею і постачальницею риби, піднялася від великої маси розталого снігу і криги і заливала розташовані внизу хати села.
Нижня колонія опинилася під загрозою! Діти виносили з батьком на горище найцінніші речі. День і ніч робітники вивозили з металургійного заводу шлак і жужелицю, створюючи на березі річки, де колись гралася малеча, захисні відвали. Коли небезпека минула, кам’янчани ходили цілими родинами (у Марисі вдома залишалася лише бабуся) з торбами, з ситами, розкопувати і пересівати відвали у пошуках палива. Додому у торбинках приносилися рештки недопаленого вугілля, з яким тоді було важко.
Настали дні нового устрою. Старші за Марисю брат Болек і сестра Еля приходили зі школи з новинами. Три гімназії — жіночу, чоловічу і торговельну — об’єднано разом, виникла так звана «Трудова школа». У ній створено першу шкільну владу і самоврядування в класах. Нечувану радість переживала молодь, як польська, так і російська, пише мемуаристка, на звістку про реорганізацію граматики і скасування «твердого знаку» (наприкінці слова), літери «ять» та «і». Сестра Еля записалася на медичний відділ при новоствореному технікумі. Утворено, окрім медичного, ще два відділи: механічний і металургійний. Виклади, з огляду на велику відвідуваність, відбу¬валися в головній конторі заводу. Викладали інженери, лікарі, а також два професори з Московського університету. Вони виявилися не лише добрими педагогами, але й чудовими ораторами. Лекції професора біології часто відбувалися в залі театру; вхід був вільний і на лекцію з діапозитивами міг прийти кожний робітник і селянин з-над Дніпра.
Брат Болек, який вже ходив до школи, щоразу приносив нові пісеньки. Їх народжувала вулиця і потреба дня. Він ставав у кухні, де мама різала на вечерю тоненькі скибки хліба і намазувала їх томатною пастою, він розстібав шкільну форму і — з шапкою набакир і ногою, виставленою вперед, — виспівував грубим голосом:
Дайте хлеба — слышат голос згодный,
Дайте хлеба, весь теперь голодный!
Дайте хлеба, дайте хлеба нам!
Або голосом, який удавав хрипоту:
Раньше был Золоторов,
а теперь — Миклуха!
Раньше был порядок,
а теперь — разруха!
Але він діставав від батька ляпаса за той спів, отож він вибігав з Вітею Шевченком, Анатолем, Юрком і Сашком Гарбером на кінець под¬вір’я, звідки організовував підходи «білих» і «червоних» зі свистом у бік дівчаток, які спостерігали за грою, і викрикуючи пронизливими голосами:
Эй,яблочко, куда ты котишься?
Эй, маменька, да замуж хочется!
— Справжній волоцюга робиться з нашого Болека...—бідкався батько і додавав: —Звідки він так виспівувати вміє все, що почує?
Але мама ставала на захист свого улюбленця:
— Це від тебе, Казю! — казала чоловікові Казимирові, — ти теж завжди любив співати...
Батько вдавав обуреного: —Я? Халамидницькі пісеньки? Ще чого? Я таких пісень ніколи не співав.
Бабуся, яка, бувало, наражалася на таку дискусію, закінчувала незмінними словами: — Інші часи, мої любі! Інші часи... — І енергійно стукаючи у вічко табакерки, відкривала її, вживаючи чималу пучку. Часом вона частувала нас. Ми голосно чхали, аби зробити їй приємне, а також аби тим підтвердити високу якість табаки.
—Так, мої дорогі, — зітхала бабуся, — табака з Києва! Ще до¬воєнна.
Проте одного дня батько отримав листа з Батьківщини.
Він читав його раз, другий, і пішов з листом до родичів Левицьких.
У Марисиних батьків стали збиратися знайомі і незнайомі з усієї Нижньої колонії. Немов пошесть пройшла по всіх: вони стали голосно мріяти про повернення до Польщі. Незалежність! Свобода! Польський уряд! Неспокій, змішаний з очікуванням, вгадувався на кожному обличчі. Почалися переговори з владою про організування ешелону. А Марися, як згодом з соромом зізнавалася, не могла поділити загальної туги за батьківщиною... Для неї Кам’янське було країною її дитинства, наймиліших забав, чару мови і оточення, але вона з цікавістю слухала батькову розповідь про перший поїзд, який радянська влада організувала для поляків, які хотіли повернутися додому. Марисина родина не виїхала серед перших. Батько чекав. Вагався. Тим часом настала весна 1921 року. У травні і червні спека, як ніколи перед тим, сягала 50. Дніпро висихав, а діти говорили, що він «відійшов від берега». Старші сестра і брат Еля з Болеком, щоб врятувати город, приносили з річки по сорок відер води щодня. Обоє схудли, а Болек перестав співати свої халамидницькі пісеньки. Діти швидко дозрівали разом з новими часами...
Заповідалося на голод. Після спеки збіжжя і картопля висохли. Тоді батько, дивлячись на свою схудлу трійцю, почав стрімко готуватись до виїзду. Виїхали знайомі, родичі, згадує М.Лескевич, дядьки забрали з собою бабусю, Елю і Болека. Вони мали їхати до родичів у Польщі і чекати Марисю з батьками. Тепер зробилося сумно в домі. Батька, як і решту поляків, огорнула гарячка виїзду.
До Польщі! До Польщі! Ніхто в далекому Запоріжжі-Кам’янському не аналізував, не зважував, як то буде там, на Батьківщині.То був поклик, якому ніхто не міг протистояти. Там, на заході, чекала Батьків¬щина, чекали рідні сторони, де кожен народився, виховався, де сподівався зустрітися з чимось новим і незвичним. Батьківщина, нарешті, була після понад столітньої неволі — вільною! Всі пам’ятали про підко¬рення Польщі й з запалом говорили про нові часи. Зрештою, подано на станцію Запоріжжя товарний поїзд, останній ешелон для поляків. Виїзд був призначений на кінець липня 1921 року.
Батько записав усіх, оплатив дорогу за себе, матір і Марисю. Почався гарячковий продаж меблів і усіх речей з їхнього господарства — переважно селянам — за продовольство, яке мати готувала і пакувала до малих торбинок на дорогу: солоне сало, смалець у банках, копчене м’ясо, сухарі. Вони попрощалися з їхніми картинами, красивими ліжками зі спальні батьків, дзеркалами, килимами. «Наполеона під Москвою» узяв селянин з Данилівки за Дніпром. Панові Шевченкові, довго¬літньому приятелеві і сусідові, батько Марисі подарував бібліотеку і кілька альбомів російських художників. З пригнобою і важким серце дивилася дівчинка на це спустошення їхнього дому. Нарешті відійшов і Жулік, сторож і опікун їхньої садиби. Він був вірним і настільки прив’язаним до своїх господарів, що попри те, що його двічі віддавали на село, віддалене від Кам’янського на 30-40 кілометрів, він все одно ухитрявся повернутися. Втретє його купив бородатий селянин, який жив на другому боці річки. Жулік начебто повернувся, коли Дніпро замерз, але господарів уже не застав.
Наближався час від’їзду. Осамітнена Марися (Елі і Болека вже не було) гралася з Юрком і Анатолем востаннє в «класи», вони облітали закутки і двори, заскакували на цвинтар...Що брати з собою? Ця думка нуртувала у переповненому душевними сумнівами серці. Чи грудку землі з-над Дніпра, чи дерев’яну ляльку, яка була дівчинці потіхою під час тяжких років революції? Вона тоді ще не знала, що скрізь людина забирає саму себе...І хоча приходять інші умови, нові люди, та все ж людина в глибині свого єства залишається тією самою, як тутове дерево, яке щороку змінює листя, але глибоко всередині, під корою зберігає той же, тільки йому властивий, специфічний запах.
Упродовж цілого тижня тривали прощання зі знайомими кам’янчанами, з сусідами, зі жменькою поляків, які прив’язалися до України і зжилися з тутешніми людьми, ще вагалися і відкладали час від’ї¬зду. Робітнича Рада Дніпровського заводу, де стільки років працював Марисин батько Казимир, видала йому при від’їзді гарне посвідчення з праці, а робітники з прокатного цеху — підкову з блискучої сталі.
Ця підкова пізніше — вже в Польщі — лежала у батька на бюро і служила як прес-пап’є . Коли Марися брала її до рук, холодна відполірована сталь спочатку віддзеркалювала обличчя малої дівчинки з коротким волоссям, потім — задумане обличчя інститутки з перекинутою на плече косою, і нарешті — здивовані очі молодої дівчини перед самими випускними іспитами, з хвилею волосся, згромадженого над чолом.
Залишилася підкова, котра мала принести батькові щастя в Польщі. Якщо щастям є тяжка праця і виконання обов’язку, то підкова робітничого колективу з Дніпровського заводу своє завдання виконала. Сусід Гарбер приніс на прощання малий, жовтий самовар. Він був майже новий, а вичищений червоною цеглою, блищав як найщиріше золото! Попри мамин опір батько запакував його до одного з кошиків. Й таким чином самовар приїхав з ними до Польщі. Стояв він в їдальні досить довго на буфеті, як візуальний символ їхнього пере¬бування в Кам’янському.
У день виїзду усі цілувалися з родиною Шевченків, а Вітя, вірний товариш спільних з Марисею ігор, втиснув їй у руки жменю поштових марок царської Росії. Попрощалися з родиною Новцових, з Василем і його дружиною, яка плакала, примовляючи крізь сльози: «Вот и конец?» — так якби їхні польські друзі мали не виїжджати, але вмирати. Жінки, які раніше приходили до Марисиної мами вчитися рукоділлю, зараз обіймали її, голосно цілували в щоки і викрикували:
— Ну, Кларисю, будь здорова. Пиши, голубонько!
Мати, маленька, рожева, з великими золотими сережками у вухах, сердечно цілувала їх і крадькома витирала сльози... Батько тримався стійко, але вже хотів їхати якнайшвидше. Був знервований... А може, не потраплять? А, може, скасують дозвіл?
І що тоді? Коли всі були зайняті укладанням скриньок і кошиків на віз, який слухняні воли мали тягти на станцію, не помічена ніким Марися побігла попрощатися з садом. Літо було в розповні, вишні дозрівали на деревах, на грядках жовтіли дині. Сад дихав запахами квітів і дозріваючих фруктів. Останній побіжний погляд! Марися на хвилинку притулилася до дерева, з якого вони з Болеком часто під¬бирали — попри пильне мамине око — вишні, які зрадливо плямили їхні комірці. З калатаючим серцем дівчинка побігла під деревце, на траву, де в одну мить в її пам’яті зринули всі забави, тут організовані. Квіти чіплялися за руки, хилилися до ніг... Усе треба залишити! Вона зіперлася на жердину від паркану і дивилася на Дніпро, який блищав удалині. Прощавай, добра кохана річко! Не «до побачення», але ж прощай на завжди!
А потім була дорога на возі, запряженому двома волами. Станція Запоріжжя-Кам’янське...Марися бачила її вперше і востаннє в день виїзду з України, в липні 1921 року.
Цей спекотний день без хмаринки письменниця Марія Лескевич запам’ятала на все життя. Вона сиділа в товарному поїзді на станції Запоріжкя-Кам’янське, втиснена поміж колінами матері. Їхні речі зв’¬язані у вузли, замкнені в кошиках з великими замками, стоять в кутку вагона з кошиками і скриньками інших. Довкола незнайомі обличчя поль¬ських емігрантів. Усі сидять на своїх скриньках, щільно заповнюючи товарний вагон. Перед тим вона ще бачить себе в платячку з сірого полотна, лежачою на пакунках позаду воза, якого тягнуть оті два воли на станцію. Марися розглядається по знайомій їй околиці, поглядом прощається з сяючими на сонці банями церкви, вежами костелу на Верхній колонії, цвинтарем, де залишиться самотня відтепер могила її матері (Клара — її названа мати, з якою батько одружився вдруге) і почувається не найліпше... Кам’янчани спостерігають за їхнім возом з тротуару. Вони знають, що це вже третій і останній ешелон з поляками залишає їхню країну. «Вони їдуть до себе, до вітчизни, яка утворилася по війні»,— їхні коментарі доброзичливі. Поляки впродовж понад тридцяти років жили з місцевим населенням у дивовижній згоді, тому погляди кам’янчан, які дивляться на них, доброзичливі і водночас смутні. Вони втрачають добрих сусідів, з якими не один зжився як з родичами. Деякі машуть шапками батькові Марисі, який сидить з другою її матір’ю на передній частині воза. Йому теж нелегко на серці... На станції більшовицький керівник потягу, зі списком у руці і представник групи поляків, що від’їжджає, контролюють заповнені вагони. Вже! Ще хвилина... Росіянин читає щось зі списку і пояснює польському керівникові: якась особа захворіла, хоча є на списку, не їде.
— Одне місце вільне...Хто заплатив, а не потрапив до списку? — Від натовпу відірвався молодий хлопець з торбиною, повішеною на плечі, а тут же за ним висунувся старий з ціпком і дивовижним саквояжем у руці.
— Один з вас, — нетерпляче повторив росіянин, — вибирайте, тільки один...
Всі повисовували голови з поїзда. Натовп неспокійно заколихав¬ся. У тиші, що запанувала, старий випхнув хлопця, кажучи тремтячим голосом:
— Їдь! Ти ж молодший, потрібніший...їдь!
Хлопець кинувся вперед і зник у глибині вагону.
—Навіть не подякував... — буркнув хтось зі стоячого натовпу. Марися почула гудок локомотиву і поїзд помалу рушив. Вона бачила підняті руки, шапки і капелюхи, якими махали їм на прощання.
Хтось плакав... Десь від поля долинали звуки гармошки. Марися підвелася з колін матері і глянула на старого. Він дивився на них — ніколи не забуде того погляду — тримаючи шапку в руці. Може, він бачив у них символ назавжди зникаючої вітчизни. По зморщеному обличчю котилися дві великі сльозини... Гайнула ще станційна табличка з написом: «Каменское-Запорожье» — і то було останнє прощання.
— Не плач, — казала їй того дня мала, смаглява українка, вручаючи Марисі до фартушка в’язанку солоних бубликів. — Не плач, ви ж їдете до себе...
«До краю», «до себе». Останніми днями перед від’їздом Марися чула це часто. Проте від сумного прощання відривала її думка про подорож, яка чекала на них.
...Кількамісячна подорож до Польщі з довшою, бо понад місячною перервою в Шепетівці, була своєрідною епопеєю для поляків, які залишили Кам’янське. Правда, не було як в «Одіссеї» злих чи добрих ворожок, не було чарівних німф, які затримували Одіссея, що повертався до рідної Ітаки, але й поляків затримували «злі чарівники», які зажадали серед лісів і цілковитої пустки — гроші, і допоки не була зібрана відповідна сума, машиніст, «злий чарівник», не хотів їхати далі.
А в Шепетівці їм велено було висідати з поїзда. Був кінець вересня, але ще тепло. Громада поляків викопала в поряд розташованому лісі підземні схрони, так звані «землянки». Дядько Владек, який їхав з Марисею і її батьками, разом з Казимиром виклали внутрішню частину хатки гілками і мохом; скриньки з речами служили столами. Вранці люди вибігали в пошуках їжі. На щастя, того року не бракло грибів. Мама у круглому залізному казанку, повішеному над вогнем, щодня готувала дуже смачний, густий суп з опеньків. Вони росли великими скупченнями і — дивно — не приїлися попри те, що їх довго їли. Те циганське життя, з готуванням на вогні, зі спанням у пахнучій сосновою хвоєю землянці мало свою привабливість, особливо для Марисі, але батько побоювався, аби їх, не приготовлених, тут не застала зима. Він ходив на станцію разом з іншими чоловіками і нарешті в перших днях листопада вони рушили далі. І дуже вчасно, бо їм почали набридати дощі. Як крізь імлу дівчинка запам’ятала прикордонну станцію Здолбунів і місце двотижневого карантину, містечко Рівне. З якимсь дивним,незрозумілим дівчинці хвилюванням Марися споглядала польського солдата з орлом на шапці. А може, вона піддалася загальному ентузіазмові? Він посміхався до земляків на повен ротище безвусий, і її симпатії до нього не поменшив навіть його кирпатий ніс. Дівчинка прийняла з його рук неочищеного оселедця, прямо з діжки, після якого всі помирали зі спраги.
По чотиримісячній подорожі, брудні, змучені багатотижневою їздою в товарняках, поворотці мусили робити враження дикунів, бо місцеве населення оточило їх і оглядало з непідробним зацікавленням. Їх помістили в барак, на двоповерхових нарах. На верхніх полицях якась численна родина сварилася з сусідами. Та лайка, плач дитини, похропування чоловіків — видавалися тоді Марисі моторошним сном. На карантині, на додаток до всього, обсіли їх воші. Санітарна комісія наказала Марисі обстригти голову. Якби не сукня, вона виглядала б як хлопець.
З Рівного їхня родина поїхала до Дубно, до тітки Стасі, яка не сподіваючись на них, винайняла увесь будинок. Тож всі вони мешкали разом у малій кімнаті і тут Марися і батько захворіли на тиф. Мати, як сестра жалібниця, ходила від одного до другого ліжка, а найліпша з усіх тіток на землі — тітка Стася — бігала за лікарями, приносила медикаменти і в малих волинських каструльках готувала їм ситні бульйони.
Рік, проведений у тітки, видався Марисі дуже приємним; Марися відвідала зі своєю ровесницею Люсею Левицькою різні місця на Волині, захоплена її багатством і красою краєвиду. Східні райони тодішньої Польщі, пише М.Лескевич, мали наближений характер і стосунки між людьми складалися тут так, як у Росії. Вже потім у центрі Польщі батько дістав роботу у вугільному басейні й викликав і Марисю з матір’ю. Приїхали бабуся Юзефа, Еля і Болек. Тепер стало веселіше і надійніше. Але минув «золотий вік» і Марисі треба було починати і так дуже спізнене навчання.
Так складалася доля однієї польської родини в Кам’янському і поза його межами. Марія Лескевич писала свої спогади 1972 року у Варшаві. Видрукувано їх через три роки у Кракові. А ще через двадцять років, влітку 1995-го я розшукав ці спогади у бібліотеці Варшавського університету. Нині, ще раз перечитуючи їх, сповнюєшся подякою до польської письменниці, яка залишила нам хоч і дитячі, але такі щирі спогади про життя їхньої родини в Кам’янському. Маса побутових деталей, те, чого не вичитаєш в тогочасній періодиці, робить їх цікавими і приваб¬ливими.
«Безперечно найамбітнішим починанням Марії Лескевич — у літературному розумінні — є збірка «Картки зі старого альбому», — писав Станіслав Гельштинський.— Задум дуже добрий, зміст цікавий, особливо спогади з-над Дніпра мають в собі багато екзотики. Є в цьому всьому і милий романтичний сум за минулим часом, і невигасла пам’ять про тих, хто становив найближче коло родини авторки». До речі, гоно¬рар за свою книжку М.Лескевич передала на будований тоді в Польщі Центр здоров’я дитини. Можливо, з часом спогадами авторки зацікавляться і видавці в Україні?..
А влітку 1998 року збулася заповітна мрія — я зміг вклонитися могилі Марії Лескевич. Того року я їхав до Швеції і, зупинившись на два дні у друзів у Варшаві, розшукав симпатичну пані Ганну Вєржбицьку, яка доглядала Марію Лескевич до її смерті. Пані Ганна подарувала мені книжку спогадів М.Лескевич, а коли я запропонував відвідати її могилу, охоче пристала на пропозицію. І ось ми разом з її матір’ю і синочком вирушаємо на Повонзки — величезний історичний цвинтар у центрі Варшави, заснований ще 1790 року. Ось величний костел, де відспі¬вували її в 1989 році, ось історичний пантеон видатних поляків, похо¬ваних з кінця XVIII століття, ось під велетенськими деревами у затінку і її могила, поетки Варшави. Вона мешкала в самісінькому центрі, на вулиці Крулевській (по-нашому Королівській) і була по-юначому закохана у Варшаву. Та й то правда, хто не полюбить це надвіслянське місто, бодай раз побувавши в ньому?.. Пані Ганна запалила на могилі свічки і тихе мерехтливе полум’я освітило поетичну строфу про Варшаву — рядки, написані небіж¬чицею і вирізьблені на надгробку під її іменем. Моя супутниця згадувала нелегке життя своєї підопічної, чужої жінки, в якої не лишилося рідних у всій Варшаві (донька живе в Англії) — по війні вона зазнала репресій, у війну трагічно загинули її близькі люди. Та вона сама залишалася дивовижно щирою в своїй творчості. Це засвідчили і її спомини про Кам’янське, видрукувані чверть століття тому в «народній» Польщі, але в яких і сьогодні нічого виправляти не треба, бо не було там жодної кон’юнк¬тури, прагнення комусь догодити. У Швеції у мене взяла їх почитати колишня жителька Кракова п.Ганна Куль і теж відзначила щемку інтонацію цих споминів. Я вклонився могилі Марії Лескевич, передавши їй вітання від Дніпра, щасливі спогади про життя над яким були з нею до самої смерті.
Мокрина КОНОВОД
Письменниця, журналіст

ВЛОДЗІМЕЖ – СИН КАЗІМЕЖА І МАРІЇ
Нарис


Володимир Казимирович Рульковський – громадський діяч, журналіст, скрипаль, давній дописувач газет «Дзержинець», «Зоря», автор десятків нарисів, об’єднаних назвою “Losy i drogi” («Долі й дороги»).
Народився 25 червня 1918 року в м. Кам’янському (нині – Дніпродзержинськ) Катеринославської губернії (нині – Дніпропетровська область). Батьки теж народжені в Україні, а предки були поляками, бабця Ванда і дід Пьотр Рульковські – із Варшави, бабця Марія Барановська і дід Томаш Барановський – з Бидгоща.
Ми домовилися з паном Володимиром про зустріч та маленьке інтерв’ю для «польського» спецвипуску журналу. Я піднімалася сходами на одинадцятий поверх бетонної висотки, що на масиві Клочко (ліфт не працює) і думала про те, як важко літній людині, глибокому пенсіонерові щодня долати цей шлях: вниз-угору-вниз-угору. І до центру міста – неблизько. Пан Володимир усміхнувся: «Я виходжу щодня за хлібом, і не тільки...»
В цім чистім і затишнім помешканні я вперше. Тільки-но переступила поріг і зустрілася з натхненним поглядом... Адама Міцкевича. Портрет поета висить на чільному місці над диваном в кімнаті господаря і задає високий тон нашій розмові. Аскетична атмосфера, нічого зайвого, книжкова шафа з повним зібранням творів Генріка Сенкевича польською мовою «Кво вадіс», «Хрестоносці», «Вогнем і мечем», «Повінь», «Пан Володиєвський», література про Шопена, книги російською, українською, французькою. Цими мовами володіє господар. Старовинне тьмяне дзеркало у рамі темного дерева з тонкоточеними ніжками, старовинна голуба лампа.
– Під цією лампою мама померла, бабця, а тепер – моя черга.., – говорить господар.
– Чому так песимістично? – питаю.
– Тому що мені – 90.
– Я вам не вірю! – дивлюся на акуратно вбраного, худорлявого невисокого інтелігентного чоловіка. – Вам можна дати шістдесят п’ять, щонайбільше – сімдесят.
– Ну, ще не 90, але буде, у червні наступного року, якщо доживу...

У 1933 році Влодек закінчує 7-літню польську школу і два роки навчається на робфаку Київського польського педінституту. Вчиться грі на скрипці і закінчує музичний технікум ім. Глінки в Дніпропетровську. У 1939 році вступає до Одеської консерваторії по класу скрипки, та прийшов 1941-й... А коли гримлять гармати, музи мовчать. І молодого скрипаля призивають на війну. Воював в будбатальйоні («стройбат») совєтської армії, бо «поляків на фронт не пускали. Не довіряли». З 1944 року Володимира Рульковського направляють до складу Польської армії, сформованої на території СССР. Війну закінчив старшим лейтенантом (porucznikom) у Куйбишеві. І ще чотири роки служив офіцером Польської армії у Варшаві.
Володимир Казимирович повертається у 1948-му в Україну. Викладає по класу скрипки в музичній школі, працює диригентом оркестру в драмтеатрах Дніпродзержинська та Дніпропетровська.

– А чому у Варшаві не лишилися? – запитую. – Не сподобалося?
– Та що ви! Я полюбив Варшаву, батьківщину предків, але мама, родина залишилися в Дніпродзержинську. Батьківщина – тут, де народився. Та й не міг я не повернутися, це розглядалося б за Сталіна, як «зрада».
– А у Польщі бували вже у новітню добу?
– Так, у Варшаві бував кілька разів, востаннє у 1999 році. Брав участь у літературному конкурсі, ще й здобув невелику відзнаку за свій твір. Бував у Кракові, Лодзі, Гдині, Гданську, возив польських дітей з України на відпочинок до Польщі.

Володимир Казимирович у 1958 році одружується з естрадною співачкою, українкою. Раїса Рульковська співала в обласній філармонії. Згодом в них народжується син, якого назвали на честь померлого брата Едвардом.

Син пана Володимира живе у цім же помешканні, йому 45 років. Він теж скрипаль, як дід Казімеж, як батько.
– Але, знаєте, – всміхається пан Володимир, – музика нині не годує...
І Едік зайнявся швацькою працею. Виробником взуття.

Я не можу відвести очей від портрета Адама Міцкевича, і господар говорить: «Ходіть зі мною». Ми переходимо в кімнату сина, і я бачу на стіні – портрет з гордим профілем Фридеріка Шопена. А на поличці – бронзова статуетка композитора.
– Я так люблю його музику! – виривається легкий стогін з грудей господаря.

Ніякої суєти, тільки гідність, повага до минулого, стриманість в манерах і почуттях, неспішність.
– Мила пані, мені так приємно, що ви говорите польською.
– Дякую, та я вже все забула без практики.
– А де ви вивчали jesyk polski?
– В університеті. І в родині чоловіка. Його дід і бабця, так само, як у вас, були з Польщі.
– У нашій Спілці ще багато людей не володіють мовою, але прагнуть. Вчаться на курсах, - говорить пан Володимир.

Ми гортаємо старий родинний альбом.
– Ось це – моя кузина Люцина, це – мої батьки, це мій брат Едік. Це брат Володимир, усі померли, один я залишився... , – тихо говорить пан Володимир.

В альбомі багато світлин римо-католицьких костелів в Україні.
– Вчора я був у Дніпродзержинську, їздив до нашого костелу Святого Миколая, – говорить втішений господар. – Ви бачили його?
– Так, я бувала у нім.
– Який гарний, правда? Відреставрований. Ще б нам костел Святого Йозефа повернути...
На очі мого співрозмовника навертаються сльозинки, які він намагається пошвидше змахнути.

«Міцний духом старик, не впадає в сентиментальність, – думаю з повагою. – Ось вона, краса стриманості. Навіщо надмірні жестикуляції, кому треба, той все зрозуміє».

Володимир Рульковський – засновник Дніпропетровської обласної організації Спілки поляків України та її керівник у роках 1992-1997. Змушений був піти з посади, коли майже повністю втратив зір. Але залишається й сьогодні активним членом польського братства в Україні, його почесним головою. Є кореспондентом польської газети в Україні «Dziennik Kijowski”. Головна справа протягом багатьох років – добитися повернення польській громаді Дніпропетровська римо-католицького костелу, що на проспекті Карла Маркса, 91. Збудований у 1877 році на кошти губернської католицької громади, збережений Богом від бомбардувань під час Другої світової, храм від сталінських часів служив ДОСААФові. Потім в ньому звили хижі гнізда туристичні фірмочки і фірми. Сьогодні – тут пустка. Велична пам’ятка архітектури XIX століття руйнується на очах, замість святкувати своє 130-річчя. І все це, незважаючи на Указ Президента України про необхідність вирішення питання з храмом. Про цей біль пан Володимир пише і подає до «Dziennikа Kijowskego» свої численні статті, такі як «Поверніть Богу Богове», «Молитва одчинить двері костелу», «Костел не повертають» (тексти дивіться в цьому числі мовою оригіналу).
Пан Володимир розповідає, що Служба Божа правиться у маленькій католицькій капличці на вулиці Комсомольській, 24. А на великі свята – Різдво та Пасху – польська громада винаймає більші приміщення, в Консерваторії чи в Гірничому університеті.
Пан Володимир зізнається, що пише вірші. Польською, українською і російською. Про поляків на Дніпрі. «І ліричні в мене є , і патріотичні, й еротичні».
– А для нашого журналу дасте?
– Та ні, вони не для друку, – скромно зауважує автор.

Який дід! Та язик не повертається назвати його дідом! Яка особистість! В цьому домі живе культура, тиха, непоказна, справжня. І віра, негучна, глибинна. Позаду в господаря – достойно прожите життя, армійські медалі. Серед них кілька польських. А в серці його – єдненька заповітна мрія – щоб улюблена внучка Юля і правнучка Вероніка, хрещені за католицьким обрядом, змогли побачити величну службу Божу у римсько-католицькому костелі Святого Йозефа. Де колись брали шлюб його батьки Казімеж і Марія у далекому 1912 році...


Осінь, Дніпропетровськ.
W?odzimierz RULKOWSKI

15 LAT POLONII
DNIEPROPIETROWSKA*

15 lat temu w Dniepropietrowsku zosta? za?o?ony Zwi?zek Polak?w. W tamtych czasach, kiedy w Kijowie na czele Zarz?du G??wnego ZPU sta? Stanis?aw Sza?acki, by?a to jedna z pierwszych regionalnych organizacji polonijnych na Ukrainie. Jej za?o?ycielami byli: W?odzimierz Rulkowski, Edward Zydecki, Maria Chrzanowska, Nadia Popash. Na pocz?tku organizacja skupia?a oko?o 50 os?b – dzi? ma juz prawie 400. cz?onk?w.

Jeszcze nie posiadaj?c w?asnej siedziby – ale za to pe?ni ch?ci i zapa?u - cz?onkowie Zwi?zku rozpocz?li aktywn? dzia?alno?? na niwie odrodzenia kultury polskiej. Rozpocz?to od nauczania j?zyka polskiego. Poza tym w wynaj?tych salach (udost?pnianych bezp?atnie przez uprzejmych gospodarzy) coraz cz??ciej odbywali si? uroczysto?ci z okazji ?wi?t narodowych i religijnych, koncerty pie?ni i muzyki polskiej, wieczory poetyckie, imprezy i zabawy oraz zebrania organizacyjne.
Od wielu lat dzieci z polskich rodzin regularnie odpoczywaj? na koloniach w Polsce, bior? udzia? w igrzyskach sportowych, konkursach i festiwalach. W roku 1997, z chwil? otwarcia Konsulatu Generalnego RP w Charkowie, kontakty z Krajem sta?y si? bardziej bliskie. Organizacje polonijne stale otrzymuj? znaczn? pomoc od Macierzy. Dla przyk?adu, w 2002 r. dzi?ki Stowarzyszeniu “Wsp?lnota Polska”, Konsulatowi RP w Charkowie oraz staraniem prezesa Dniepropietrowskiego Oddzia?u ZPU Roksolany Patricio w Dniepropietrowsku w centrum miasta otwarto przytulny Dom Polski, kt?ry jest dzi? sprawnie dzia?aj?cym o?rodkiem kultury Polonii miasta. Niestety, z powodu choroby m??a pani Roksolana zmuszona zosta?a z czasem zrezygnowa? z pracy w Zwi?zku, za? wybrana na prezesa pani Helena Pli?ska – wkr?tce wyjecha?a na sta?e do Kijowa. Poniewa? pe?ni?cy obowi?zki Prezesa pan Pawe? Skorski, re?yser Teatru Rosyjskiego jest zbyt zaj?ty teatrem, powsta?a potrzeba wybrania prezesa, kt?ry ca?kowicie m?g? by si? zaj?? dzia?alno?ci? statutowa.
8 lutego 2007 r. na Walnym Zebraniu wi?kszo?ci? g?os?w wybrano na to odpowiedzialne stanowisko Antoniego Janowskiego. Jednocze?nie wybrano nowy Zarz?d i Komisj? Rewizyjna. Niebawem w Domu Polskim, w pi?tym roku tworzenia w nim dobrych spraw odb?dzie si? uroczysto?? z okazji 15-lecia organizacji Polonii Dniepropietrowska.
_________________________
* Володимир РУЛЬКОВСЬКИЙ. 15 РОКІВ СПІЛКИ ПОЛЯКІВ НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ
W?odzimierz RULKOWSKI

NIE ZWRACAJ? Ko?cio?a*

Ko?ci?? pw.?w.J?sefa w Dniepropietrowsku (przy ul. K. Marksa 91) zosta? zbudowany w 1877 roku za pieni?dze miejscowej katolickiej wsp?lnoty. Posiada? pi?kny o?tarz, du?e organy i by? wyposa?ony we wszystko, co niezb?dne. Przy ko?ciele istnia?a polska szko?a i biblioteka.
W 1936 proboszcz parafii zosta? rozstrzelany przez bolszewik?w bezpo?rednio na podw?rku obok ko?cio?a. Do tej pory nie wiadomo, gdzie jest pochowany. Wtedy ko?ci?? obrabowano i zamkni?to, podobnie jak tysi?ce innych w owych strasznych czasach.
Podczas niemieckiej okupacji w 1942 roku ko?ci?? otwarto i odprawiano w nim msze dla stacjonuj?cych w mie?cie ?o?nierzy w?oskich. Msze odprawia? w?oski ksi?dz. Do ko?cio?a ucz?szczali tak?e miejscowi katolicy, kt?rych w?adze nie zd??y?y zes?a? na Syberie.
W 1992 roku, po uzyskaniu niepodleg?o?ci przez Ukrain?, rozpocz??o si? odrodzenie wiary, odrodzenie parafii. W wielu miastach wiernym zwr?cono ko?cio?y, przewa?nie te, kt?re by?y w zdewastowanym stanie i potrzebowa?y renowacji. Dzi?ki ofiarnej pracy ?wi?tynie odbudowano, a parafie rekultywowano. Tam, gdzie nie ma starych ?wi?ty? – zbudowano nowe. Smutnym wyj?tkiem jest olbrzymie miasto Dniepropietrowsk, posiadaj?ce liczn? katolick? parafie.
Od ponad 14 lat wierni domagaj? si? zwrotu koscio?a. Pisz? listy do w?adz miasta i obwodu, do Gabinetu Ministr?w. I mimo ?e Prezydent Ukrainy wyda? na ten temat stosowne rozporz?dzenie, dniepropietrowski ko?ci?? nadal pozostaje w?asno?ci? firm turystycznych, kt?re czerpi? z tego znaczne profity.
Wiele razy, a szczeg?lne w okresie kampanii wyborczych, przedstawiciele administracji miasta obiecuj? wiernym pozytywne rozpatrzenie sprawy zwrotu ko?cio?a. Ale ko?cz? si? wybory, a ko?ci?? nadal pozostaje cudza w?asno?ci?.
W 1997 roku, kiedy gubernatorem by? Paw?o ?azarenko, wiele elitnych gmach?w w centrum miasta, w tym ko?ci??, sprzedano pewnej panamskiej firmie. S?d uniewa?ni? akty sprzeda?y, budynki zwr?cono prawowitym gospodarzom. Nie zwr?cono tylko ko?ci??.
Parafia nadal walczy o zwrot ko?cio?a i czeka na odpowied? z Kijowa. Wierni maj? nadziej?, ze ich starania i ?arliwa modlitwa pod gmachem ?wi?tyni w ko?cu otworz? im jej drzwi.

_______________________________________

*Володимир РУДЬКОВСЬКИЙ. КОСТЕЛ НЕ ПОВЕРТАЮТЬ.
W?odzimierz RULKOWSKI

BOGU BOSKIE ZWR??CIE*

Takie s?owa mo?na przeczyta? dzi? przy wej?ciu do ko?cio?a ?w. J?zefa w Dniepropietrowsku.
15 lat katolicka parafia Dniepropietrowska domaga si? od administracji miasta zwr?cenia koscio?a wiernym. Odpowiadano przez wiele lat, ze problem zwrotu ko?cio?a jest pod kontrol?, ze ko?ci?? b?dzie na pewno zwr?cony, ale po wielu latach okaza?o si?, ?e jeszcze w roku 1997 ?wi?tynia zosta?a sprzedana pewnej ameryka?skiej firmie, kt?ra z kolei odsprzeda?a j? innej firmie.
Pewnego dnia, na pocz?tku lipca br. parafianie z rado?ci? i nadziej? ujrzeli, ?e wej?cie do ko?cio?a jest otwarte, wi?c natychmiast przyst?pili do sprz?tania nagromadzonego tu latami gruzu i ?mieci oraz wyremontowali dach, aby zapobiec rujnacji ?wi?tyni. 8 lipca po ponad 70 latach przerwy odby?o si? nabo?e?stwo z udzia?em biskupa Stanis?awa Padewskiego i ksi??y w obecno?ci licznej grupy parafian.
Niestety ?wi?teczna rado?? trwa?a kr?tko. “Gospodarze” budowli z pomoc? milicji wyp?dzili wiernych z ko?cio?a zastosowuj?c si??, a nawet kalecz?c niekt?rych. Obecnie parafianie we dniu i w nocy, przez ca?? dob? modl? si? i czuwaj? przy Ko?ciele. O losie ko?cio?a w Dniepropietrowsku poinformowane s? liczne parafie Ukrainy, kt?rych wierni modl? si? o oddanie owej ?wi?tyni prawowitym w?a?cicielom.
Ostatnio przed ko?cio?em pojawi?o si? wiele namiot?w ustawionych przed wiernych, przyby?ych tu, by pom?c w odzyskaniu ko?cio?a, kt?remu nadal zagra?a ca?kowite zniszczenie.

Lipiec -2007


13

© Січеслав 2004–2007