проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Огляди, рецензії, полеміка


Євген БАРАН
Літературний критик,
м. Івано-Франківськ


“ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ РЕЧЕЙ”...

Ярослав Поліщук. Мости і мілини. – Черкаси: БРАМА. Видавець Вовчок О.Ю., 2004. – 88 с.

“...Писання завжди приречене на діалог,
навіть якщо автор не зізнається у намірі
бути кимось почутим і сприйнятим”
Ярослав Поліщук

Я дивуюся собі, що я ще вмію дивуватися. Бо інколи здається, і я, навіть, про це говорю, що у цьому світі мене нічого не дивує. Але виходить на те, що це моє позірне “нездивування” є прихованим бажанням все-таки здивуватися. І насамперед здивуватися від спілкування з людьми. Приємно здивуватися...
Ярослава Поліщука знаю як професора і доктора філології, автора монографії “Міфологічний горизонт українського модернізму” (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002). Власне, як знаю? Зустрічалися пару разів на якихось конференціях і на презентації згаданої монографії. Тому, коли у книгарнях потрапила мені книжечка якогось незнаного мені Ярослава Поліщука “Мости і мілини”, та ще й видана у Черкасах, – я аж ніяк собі не подумав, що це один і той же автор. Ось так ми знаємося і спілкуємося у цьому світі. Принаймні я так знаюся і спілкуюся.
Вже не кажу, що книжка до мене все-таки потрапила, і потрапила від самого автора. Це ніби мене до чогось там зобов’язує, до компліментарности, чи як? Направду, я був заскочений думками і міркуваннями на різноманітні теми людського життя-буття, надруковані у цій книзі, де автор навіть затрудняється окреслити жанр цих текстів: ”Не через те, що вони чимось особливі, подібний характер письма сьогодні досить поширений. Але він надто неоднорідний, гібридний, фрагментарний, аби претендувати на якийсь жанр. Може, це не так і погано” [4]. Можна було би подумати, що автор заграє із читачем у незнання. Але ні. Він справді вагається визначити жанр: “Усі ці уривки, шматки, скалки тужать за цілістю, системою, упорядкованістю” [4]. І це направду так. В один із моментів читання на полях книги я олівцем зафіксував: “Враження незавершености. Обірваности на півслові”. Але так у Європі пишуть від часів Монтеня. Він же і сформулював принцип такого “про-все-писання”, назвавши жанр своїх міркувань есеями, що з французької дослівно перекладається як спроби.
Цей жанр став популярним у сучасній українській літературі. Кого тільки не згадаєш із літераторів, які нещадно експлуатували і експлуатують цей жанр: від Юрія Андруховича і Оксани Забужко до Володимира Єшкілєва і Степана Процюка. Справжня тобі доба есеїстики.
Але у чому перевага цього здавалося б довільного-вільного жанру, – він вияскравлює авторську індивідуальність або ж показує відсутність такої. Це жанр-тест на літспроможність. Тут, так само, як і в щоденнику, ти нікого не обдуриш, хіба сам виставишся дурнем. Чи як класифікує дурнів Ярослав Поліщук: “екстравертивні”, “дурні-інтроверти”, “дурні сезонні” (“Дурні”). Хто до якої групи належить, треба визначатися самому. Наприклад, я, вслід за автором класифікації, смію себе вважати “дурнем сезонним”. Хоча, аби бути до кінця щирим, – знову ж таки за Поліщуком: “Щирість – це виклик. Не той амбітний жест, коли позиваються з цілим світом. Це передусім виклик самому собі” (“Про щирість”), – я бував різним, тут, різним дурнем.
Ці рефлексії, есеї чи спроби направду є дуже доброю прозою. “Смачною” прозою. Вслід за Нероном Поліщук міг би колись сказати: “О, який великий артист у мені помирає!?”. Видно, що це була його відчайдушна спроба вирватися із тисків академічного літературознавства, на якусь мить відчувши себе не просто вченим, а творцем (про різницю між ними колись добре сказав Ортега-і-Гасет: вченого можна завжди повторити, а то й перевершити, тоді як письменник – завжди неповторність): “Це ще та пора, коли про осінь думається світло. Ще не зоскомили монотонні дощі, захмарені небеса та студені північні вітри. Літо, здається, тільки-тільки відходить, а тим часом тихо, лагідно, м’яко ступає землею осінь, ніби навшпиньки, остерігаючись уразити цих вічно заклопотаних людських істот, наразитися на їхній гнів та злість” (“Картопля”). Так-так, це всього-навсього початок авторських рефлексій на тему картоплі... Але який початок, Нечуй-Левицький би заплакав...
Література не може позбутися стереотипів, комплексів, ідолів, хоча і декларує свою незалежність і самодостатність. Тільки й чути розмов: “Ах, який есеїст Андрухович!”, “Ах, який неперевершений Прохасько!”, “Ах!...”, “Ах!...”, “Ах!...”... Одним словом: “Гах!”. Але вийшла книжка есеїстики Ярослава Поліщука, книжка чудової есеїстики, – тут я не говорю компліментів, а констатую літературний факт, – і ми мовчки проходимо, не звертаючи на неї уваги. Все це я веду до того, що українська літературна есеїстика останніх років справді добра, – і Андруховича, і Прохаська, і Забужко, і Медвідя, і Квіта, і Пашковського, і Єшкілєва, і Процюка, й Іздрика. Добра і різна. Але цей ряд у нас не статичний і не виїмковий. Поява книги Ярослава Поліщука цьому підтвердження. У нас, по великому рахунку, не може бути поганої есеїстики. Ось про що можна вже говорити.
Ярослав Поліщук говорить просто, уникаючи літературних і навкололітературних ефектів. Він розмірковує на різноманітні теми людського життя-буття. Найдивніше, що з ним не хочеться сперечатися. Бо все у нього мудро, м”яко і ненав”язливо. Можливо тому, що все у нього пропущене крізь призму власного досвіду, і Поліщук не дивує, а виповідає: “Народна творчість мудро застрерігає від ошуканства показного героїзму. Поборовши змія, ти сам ним стаєш. Перебираєш на себе його ознаки – й історія повторюється заново. Тому-то й боротьба зі змієм стає проклятим, нескінченним заняттям. Не сподівайтеся моєї битви зі змієм. Адже я не хотів би, аби його шкура прикипіла до мене назавжди” (“Чи битися зі змієм?”). Шкода, що я не читав цього есею раніше. Принаймні, я б виніс його епіграфом до якихось своїх контроверсійних міркувань.
Мені б не хотілося переповідати зміст есеїв Ярослава Поліщука. Його б варто прочитувати фрагментами, смакуючи. Так, нічого нового у цих міркуваннях на перший погляд ви не знайдете. Але інтонація, довірлива, спокійна, врівноважена, інтелігентна, – це направду не монолог, а діалог: “Діалог стає нормою лише в часи демократії, у суспільстві реальної рівності людей та громадянських прав особи” (“Розмова”). З автором погоджуєшся, його міркування приймаєш, тому що він, ставлячи українські реалії в контекст європейської культурної традиції, що не завжди, звичайно, на користь наших реалій, залишається українською людиною-мандрівником (homo viator): “Мандрівництво може бути не лише способом, а й суттю буття” (“Люди і дерева”). Мандрівником, який завжди повертається додому. І повертаючись, говорить речі відомі, можливо, для нас малоприємні, але толерантні: “Замало слів високої проби. Мало великих смислів. Бракує небуденних метафор буття. [...]. Схоже, наші трагедії, не зафіксовані й не висловлені нашими несторами, так і залишаться по той бік пам”яті, в пасиві – з поколіннями вони бліднуть і вивітрюються, як сліди на пустельнім піску. Археологія світу – у слові. У напрузі слова струменить напруга буття” (“Без відкриттів?”).
Одна із моїх улюблених українських казок “Три золоті слова”, у якій старий дідусь за гроші дав три поради молодому хлопцеві, які спочатку обурили його своєю банальністю, а пізніше врятували йому життя. Чимось невловимим “Мости і мілини” Ярослава Поліщука нагадали мені цю казку. Власне, я знаю чим. Ярослав Поліщук не боїться нагадувати відомі істини. Не боїться видаватися смішним і банальним. Бо найголовніший сенс людського буття ним вловлений: “Хто сказав, що своєю присутністю ми не приречені зробити цей світ чистішим і гарнішим?” (“Лао-Цзи”). Ніхто і не сперечається. Але було би добре, якби над цим інколи задумалися і ми...
Осінь 2007Олексій БРИК
Письменник, м. Чернігів


Місія майстра
( Михасю Ткачу – 70 )

Давнє козацьке село Сахнівка, нинішня Ленінівка, що на Менщині. Біля нього протікає річка Снов, притока Десни. Околицю села щовесни заливає вода, а коли закінчується повінь, на цій місцині буяє густий верболіз. Городи селян упираються в розкішні зелені луки, помережені озерцями та рудками, і все це обрамлене густим лісом, що береже у своїй пам’яті багатовікові таємниці краю. Перші спогади про Сахнівку давно вже загубилися в часі історії.
У цьому селі на Чернігівщині 19 вересня 1937 року народився відомий український письменник і громадський діяч Михайло Михайлович Ткач (Михась Ткач).
Дитячі роки Михася припали на страшний повоєнний час. Босоноге дитинство, голод 1947 року… А в солдатської вдови – троє малих дітей. Він – середній. Треба було якось виживати. Як згадує Михайло Михайлович, довелось рано стати дорослим. Взимку возив з лісу на санчатах дрова, влітку – збирав колоски в полі або на використаних токах з піску вибирав залишені дорогоцінні зернятка жита чи пшениці.
Дивний і по-своєму розмаїтий життєвий шлях Михайла Ткача. Навчаючись у місцевій школі, захоплювався малюванням. Малював товаришів, учителів. Після закінчення семирічки нарівні з дорослими працював у колгоспі на різних роботах. Та не полишав свого дитячого захоплення, продовжував займатися живописом: копіював олійними фарбами картини відомих художників і дарував їх друзям і знайомим.
А згодом була служба в армії. Під час проходження служби пробує писати вірші, багато читає, знайомиться з творами класиків світової літератури.
Демобілізувавшись, закінчує заочно десятирічку, Ніжинський технікум механізації сільського господарства, а згодом – і Остерський будівельний технікум. Чимало років працює за фахом – заступником бригадира тракторної бригади, інженером-будівельником. Не полишає і своєї улюбленої справи: поглиблює знання в жанрі живопису – спочатку самотужки, а згодом вступає до Московського університету на факультет малюнка й живопису.
Продовжує малювати й багато часу витрачає на удосконалення самоосвіти. Пробує писати художні твори. У шістдесяті роки минулого століття у районній газеті з’являються його перші образки й новели.
У 1964 році Михась Ткач переїжджає до Чернігова й влаштовується на посаду художника історичного музею. Перше оповідання М. Ткача «Неспокій» було надруковане в журналі «Вітчизна». Згодом його оповідання побачили світ у журналі «Жовтень» і альманасі «Вітрила». У 1979 році у видавництві «Молодь» вийшла й перша книжка письменника «Сонячний полудень», через вісім років у тому ж видавництві друга – «Світле диво».
У 90-і роки минулого століття М. Ткач бере активну участь у заходах, спрямованих на утвердження духовності й незалежності України. Він член Товариства української мови ім. Т. Шевченка (пізніше перейменоване в «Просвіту»).
Деякий час працює відповідальним секретарем цього Товариства. Тоді ж виступає з ініціативою про об’єднання місцевих літераторів і створює незалежну громадську організацію – літературну спілку «Чернігів», засновує журнал «Літературний Чернігів» і стає його редактором.
Розквіт творчості письменника припадає на 90-і роки двадцятого та початок двадцять першого століття. У журналі «Літературний Чернігів» й інших вітчизняних часописах друкуються його повісті, оповідання та новели. У 90-і роки окремими виданнями виходять книги Михася Ткача – «Сонячний ранок», «Дике поле», «Гірка ягода калина».
Початок двадцять першого століття Михась Ткач віншує виходом з друку своїх нових творів: «Веселий Штанько», «Відлуння душі», «Багряні громи», «Ласий ведмідь», «Анюта», «Зимові сюрпризи», «Осінні акорди» та інші. Деякі з його книжок – призери в номінації «Проза» обласного конкурсу «Краща книга року». М. Ткач – лауреат премії імені М. Коцюбинського.
Уся творчість Михайла Ткача пов’язана з рідним краєм. Домінуюча тема у його творах – поліське село та люди, що живуть і працюють тут («Вечірній світ», «Сині очі Маньки», «Гаряче літо», «Половіли жита» та інші).
Глибоко проникаючи в психологію своїх героїв, автор всебічно розкриває їхні характери. Новелістичний почерк письменника викликає захоплення й вражає своєю досконалістю. Мова оповідань Михася Ткача лірична й милозвучна, майстерно змальовано пейзажі й досить уміло й доцільно використано метафори, епітети й порівняння: («Злодій», «Позика», «Сироти», «Чорні гуси над білою хатою», «Зоряна ніч» та інші).
А з якою любов’ю описує письменник своє село й рідне обійстя:
«Коли починаю думати про своє село, уявляти його, згадувати своє дитинство, то і найважчі повоєнні роки не видаються мені похмурими, а казковими й світлими. У моїй уяві те місце, де минули дитячі роки, завжди асоціюється з батьківською хатою й лагідним маминим голосом, який долинає до мене повсякчас. Я ніколи в житті не забуду ту неповторну природу, котра оточувала наше обійстя, плекаючи в моїй дитячій душі відчуття гармонії та краси світу…»
Твори М. Ткача не перестають нас дивувати своєю чутливістю. Вони немов настояні на сонячному теплі й пронизані його промінням, світлими кольорами та дитячим сміхом. Читаючи їх, відчуваєш запах любистку й м’яти. Вони збуджують позитивні емоції: на душі стає ніби світліше.
– Ми хочемо бачити сонце! – вигукують діти в оповіданні «Світле диво».
– Я поведу вас у поле, і ви надивитеся на нього, скільки захочете, – говорить їм батько. – А буде у нас нова хата з великими вікнами, тоді воно нас ніколи не минатиме…
«У тому й полягає місія майстра, – як зазначав Олесь Гончар, – щоб викресати зі слова, навіть найбуденнішого, його інтонаційні відтінки, багатобарвність, розмаїття, красу, створивши відповідне сусідство, де б воно набуло свіжості, сяйнуло й розквітло…»
Це притаманно й для творів Михася Ткача («Сонячний полудень», «Світле диво»), які без сумніву можна віднести до так званої «сонячної» тематики, її оптимістичного, життєстверджуючого тону, яка тісно переплітається з «сонячною» традицією вітчизняного письменства.
Персонажі творів Михася Ткача сильні духом і незламні, чесні особистості, що творять добро на землі.
П’ятнадцять років Михась Ткач очолює літературну спілку «Чернігів» та є незмінним головним редактором літературно-мистецького часопису «Літературний Чернігів», який користується великою популярністю серед читачів не лише Чернігівщини, а й далеко за її межами.
Останнім часом Михась Ткач пробує свої сили й у царині критики. Рецензує твори письменників, друкує в періодичних виданнях статті з теорії літератури, зустрічається з обдарованою молоддю, аналізує написані нею твори й кращі з них друкує в журналі «Літературний Чернігів», Як член НСПУ, письменник часто виступає перед широкою аудиторією у вищих навчальних закладах, технікумах і школах.
Патріот своєї Вітчизни, з притаманним тактом людяності, людина широкого розуму, він добре розуміється на проблемах сучасного політичного, освітянського та релігійного життя України.
У свої 70 років Михайло Михайлович Ткач бадьорий і життєрадісний. Родом із давнього козацького села, він і сам чимось нагадує легендарного козака, який ніби щойно зійшов із гравюри.
Творчих Вам злетів і тривалих років життя, славний побратиме по перу!


13

© Січеслав 2004–2007