проект редакція часопис посилання контакти





3 (13) 2007 липень - вересень
СПЕЦВИПУСК “ПОЛЬЩА–УКРАЇНА” – “КРАКІВ–СІЧЕСЛАВ”

Зміст номера

Колонка головного редактора
СЛОВО БЕЗ КОРДОНІВ
Перекину кладку
Молодіє муза
Поезія
Творча спадщіна
Літературознавство
Наука
Дитяча література
Огляди, рецензії, полеміка
Історія краю
Публіцистика
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
МИСТЕЦТВО


Федір ПАНКО (1924-2007)
Заслужений майстер народної творчості України


ПЕТРИКІВКА КРІПАЦТВА НЕ ЗНАЛА...

Записано зі слів Федора Савича Панка

Петриківське декоративне мистецтво живе у нашому селі з давніх давен. Згідно з архівними даними село зареєстроване у 1772 році, тобто тоді, коли останній кошовий Війська Запорозького Петро Калнишевський переніс свою власну церкву з села Курилівки до Петриківки, а до того хоч воно й існувало, та в реєстрах його не було, бо тоді реєстрували села, тільки якщо там була церква. Отож, будемо вік Петриківки рахувать від літа 1772 року.
У назві села – ім’я Петра Калниша, бо це село було його зимівником.

Петриківка кріпацтва не знала, люди були вільними, ніхто не гнав жінку батогом на панщину, вона сама собі була господинею. Тому наші жінки були берегинями духовних святинь і домашнього затишку. Кожна намагалася прикрасити власну хатину краще, ніж сусідка. А коли в якоїсь жінки виходило гарно, про неї казали: «В неї у хаті хороше, як у церкві». Можемо так й зрозуміти витоки побутової хатньої культури. Як відомо з історії мистецтв, козацькі церкви розписувалися у стилі бароко. А жінки, бачачи ті розписи у церкві, і собі намагалися наслідувати те мистецтво удома. Жінки не були фахівцями-художниками, а малювали навмання, за власним натхненням і здібностями.
Окрім церкви на жінок впливали картини пишної природи степів, городів, луків.
Усе бачене надихало жінку брати до рук фарбу, додавати до неї молоко чи яєчко. Потім жінка стригла кішечку, робила пензлика і малювала, як уміла, по білій стіні.
Настінне малювання в Петриківці стало традиційним. Воно настільки розповсюдилося, що з жінками, у чиїх хатах стіни не були розписані, сусідки не віталися. А коли сусідка не віталася, то було ганьбою. Так розповідають старі люди, хоча важко в таке повірить. Наука йшла від покоління до покоління, мама навчала малювати доньку. І якщо у доці виходило краще, ніж у матері, таку дівчинку називали «чепурушкою». «Чепурушка» – то було широке поняття, воно означало, що дівчина молоденька, охайна, вміє мазати, прати, прясти, варити борщ – тобто усю хатню роботу, але не тільки Що вона ще й уміє малювати та вишивати.
Отак завдяки цим чепурушкам Петриківський розпис дійшов аж до 30-х років XX століття. Останніми «чепурушками» були Тетяна Пата, Орина Пилипенко, Надія Білокінь та інші.
У 1936 році на долю петриківського вчителя середньої школи Олександра Федосійовича Стативи випало відкрити школу декоративного малювання. Він став організатором і директором такої школи. А вчителювала у ній Тетяна Якимівна Пата. Школа проіснувала з 1936 по 1941 рік.
Я закінчив цю школу у 1941 році. Це був останній випуск, нас випустили 22 квітня, а 22 червня розпочалася війна.

Мене погнали німці силоміць на примусову працю до Німеччини, де я тою гнилою брюквою підірвав собі здоров’я назавжди.
У війну Петриківка була спалена вщент. Я повернувся і застав попелище. Люди, яких не повбивали, жили у землянках, а коли де й лишилася хатка, то так рідко, як нескошених колосків після косовиці. Така розруха не сприяла розвитку мистецтв, люди голодували й були залякані.
Я почав згадувать, чому нас навчали у школі. Це був розпис тільки на папері, а на виробах тоді ніхто не малював.
Я намагаюся порушити питання про відродження розпису. У 1946 році беру участь у виставці образотворчого мистецтва, присвяченій річниці перемоги над Гітлером.
Отак із 1946 по 1958 роки бігав, як то кажуть, оббивав кругом пороги в багатьох організацій, аби відкрити якесь виробництво у нашому селі на базі Петриківського розпису. По війні багато приїжджало науковців-мистецтвознавців, які цікавилися нашим народним мистецтвом. Аж ось приїхала у 1955-му з Дніпропетровська Наталя Олександрівна Глухенька, вона зацікавилася нашою справою всерйоз і з’явилося багато її статей у різних обласних та республіканських газетах. Вона, можна сказати, розворушила ту мовчанку, хоча я їй теж спочатку не повірив.
Нарешті у 1958 році нам було дозволено відкрити цех роспису при промартілі вишивальниць у Петриківці під назвою «Вільна селянка». У дворі промартілі був такий сарайчик два з половиною на чотири метри. Ось у цьому сарайчику й розмістився цех розпису. Нас у тім цеху було четверо: пресувальник О. Ступак, грунтовщиця Е. Дубина, художник І. Завгородній і я, майстер цеху. Пізніше прийшли Г. Ісаєва, та Г. Пруднікова, Я. Клюпа, Н. Шулик і О. Пікуш. Цех продукції ще не випускав, ми тільки опановували виробництвом, тобто вчилися кожен свого фаху. Умови були тяжкі, невиносимі, опалення в сарайчику не було, і ми попросилися в сіни до одної хати, топили там і жили до літа, і отак працювали. Нічого в нас не продавалося, і настрій у людей був не на висоті. По теплу почали будівництво нашого цеху господарським способом. І до осени цех було збудовано, ми могли вже працювати в нормальних умовах. Продукція цеху підлакового розпису вже реалізувалася і для артілі була вигіднішою, ніж вишивка, бо матеріали, з яких ми виготовляли вироби нічого не коштували: це тирса з дерева. А технічний крохмаль, фарби й лаки коштували копійки. Отож наш цех давав промартілі хороші прибутки, і справи в цуеху потроху налагоджувалися. Збільшився колектив. Прийшла М. Шимацька і дві молоді учениці – Н. Шишацька та В. Четверик. Бракувало кадрів. Я піднімав і раніше питання про відродження Петриківської школи, тої, що була раніше. Та від мрії до дійсності було далеко.
Зійшлися на тому, щоб відкрити дитячу художню школу Петриківського розпису. І восени 1958 року її було відкрито на базі Дніпропетровської художньої школи. Викладачами призначили по малюнку й живопису О. Латуна, а мене – по Петриківському розпису (за сумісництвом).
У 1960 році промартілі були реорганізовані на державні фабрики. «Вільна селянка» була реорганізована на державну фабрику «Дружба». Вона спеціалізувалася на підлаковий розпис, тобто цех роспису став головним на фабриці. Цього ж року продукція підлакового розпису вперше пішла на експорт- тобто, нас визнали. Директор фабрики А. Приходько пішов на пенсію, а до нас директором прислали Клавдію Петрівну Куцай, яка раніше працювала в художніх промислах на Сумщині. Цех розширювався, наша творча робота піднялася на новий щабель. З майстра цеху мене перевели на нову посаду – головного художника фабрики. Тепер я мусив відповідати за творчу роботу усієї фабрики. У цеху вишивальниць з’явилися окрім стандартних підодіяльників нові вишиті вироби носильного асортименту (блузки, сорочки, костюми). Така продукція посилалася на республіканські ярмарки і користувалася там попитом.
Я запропонував відродити у Петриківці і килимарство. На жаль, поруч з виробничими і творчими успіхами розвивалися в тіні егоїзм і чвари. З приходом нового директора почалося цькування тих працівників, які були йому не до вподоби. Надійшла і моя черга. Щоденні авантюри з боку директора неможливо було стерпіти, і я пішов з фабрики 4 травня 1970 року. Цього ж таки дня мене прийняли майстром цеху надомників у дніпропетровський художньо- виробничий комбінат. Тому цей день для мене двічі знаменний. 4 травня 1958 року я прийшов у промартіль «Вільна селянка» як організатор цеху підлакового розпису, а через 12 років я прийшов до ДХВК організатором цеху надомників майстрів Петриківського розпису. На третій рік існування цього цеху ми купили в Петриківці хату: шість осіб надомників стали ходити на роботу в цех. Це були Н. Турчин, В. Тезик, а згодом і Н. Шулик, Г. Ісаєва, М. Шишацька та І. Завгородній. Мені як майстру цеху худкомбінат і Спілка художників дали волю у виробництві і творчості, і я мусив організувати і високий творчий рівень, і нормальну зарплатню, щоб колектив не розвалився, щоб люди були задоволені. Я не розробляв еталони майстрам, а дав їм теж волю самим розробляти для себе еталони і по них виконувати задану серію робіт. Людям це подобалося, вони почували творчу волю. В рамках одного стилю – а ми не відступали від традицій народного Петриківського розпису – вироблялися індивідуальні почерки. Нас помітила преса. Колектив помалу зростав, аж до двадцяти чоловік. За часи існування цього цеху ми виробляли не тільки сувеніри й подарункові вироби, а й займалися оформленням інтер’єрів, наприклад, ВДНГ в Києві, хата Петриківська в Пироговому, музей у Сумах, зали в Дніпродзержинську, Будинок художника у Києві, готель «Либідь» у Києві, кафе «Маяк» в Дніпропетровську, Будинок щастя у Царичанці й Петриківці, і багато-багато інших. Ми також оформляли павільйони мІжнародних торгово-промислових виставок, такі як: Лос Анджелес, Ляпціг, Будапешт, Загреб, Калькутта, Познань, Алжир, Монреаль, Брно, Кіпр, Хельсінкі. Для всіх інтер’єрів і павільйонів ескізи розробляв ваш покірний слуга Федір Савич Панко і виконував у натурі з бригадою майстрів розпису цього ж цеху. Товариство дружби з зарубіжними країнами організовувало виставки по всьому світі і мої роботи експонувалися у ста країнах світу. Особисто я супроводжував такі виставки на Кіпр (1979), у Париж (1982), в Голландію (1982). Кругом наші виставки проходили з великим успіхом. Люди стояли у довгих чергах, щоб подивитися на нашу Петриківку. Слава й популярність нашого мистецтва набули світового значення. Сьогодні до Петриківки приїздять з усієї України, і не тільки. А Петриківський сувенір став візитною карткою України. Недарма говориться: «Якщо народ не має своєї мови і свого мистецтва, це не народ, а маса». Я радий, що дожив до цих днів, коли нас знає увесь світ...

Записала літом
2000 року
у Петриківській хаті
зі слів
Федора Савича Панка
Леся Степовичка


Тетяна ГАРЬКАВА
Заслужений
майстер
народної творчості
України


СЛОВО
ПРО ВЧИТЕЛЯ

Він був моїм наставником, справжнім творчим Батьком – відомий в Україні і в усьому світі майстер Петриківського розпису, Заслужений майстер народної творчості України Федір Савич Панко.

Мені було десять років, коли під час святкування 90-річчя Тетяни Якимівни Пати мене взяв за руку і привів на урочистості Федір Савич. То була своєрідна зустріч трьох поколінь. Хтось із присутніх звернув увагу на те, що у цій трійці кожного вчителя і учня розділяє сорок років.

У художній школі Федір Савич стосовно мене вів ту ж лінію, що й мій дідусь Гаврило Лаврентійович: більше хвалив, менше втручався у мої творчі пошуки. Постійно наголошував: «Малювання – це важка і постійна праця. При створенні композиції Петриківського розпису твоя творча активність, твоя фантазія повинні діяти з повною напругою. Старайся, щоб виписані тобою квіти, цибульки, листя, жар-птиця не були схожі ні на мої, ні на створені Тетяною Якимівною, ні будь-ким іншим».

Федір Савич Панко був стовбуром дерева, на якому виросли різноманітні, різно- планові, талановиті гілочки, його учні, які завжди будуть вдячні йому за науку.
Але є такі сухі гілки, які невдячні, забули добро, подароване їм Майстром, і прагнуть переписати історію життя Федора Панка і саму історію розвитку Петриківського розпису.

Дуже хочеться, щоб після смерті Федора Савича була йому віддана належна шана і світла пам’ять. Дуже хотілося б, щоб в цій кімнаті ЦНМ «Петриківка», де він малював останні свої твори, було зроблено меморіальну кімнату. Людина такої величини повинна бути вшанована дуже високо. Царства небесного Вам, Учителю! Хай земля Вам буде пухом! Я завжди любитиму Вас...

8 жовтня 2007 року, Петриківка.


13

© Січеслав 2004–2007