проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Перекину кладку


Всеволод ТКАЧЕНКО

В РОСЯНОМУ САДУ КОХАННЯ
Антологія тисячоліття франкомовної любовної лірики.


Понтюс де ТІАР
(1521-1605)

Помітивши твою прекрасну вроду,
Яку відтворює одна картина,
Дається диву будь-яка людина,
Бо перевершив той портрет природу.

Я думав, що любовну насолоду
Сама вродливість втілити повинна,
Але краса – безжалісна святиня:
Її плекати лиш собі на шкоду.

Бо зблідне створений митцем портрет
І розпливеться з часом силует,
А світлі фарби можуть потьмяніти.

Одначе добра в пам’яті прикмета:
Горить краса в моїй душі поета,
Допоки я живу на цьому світі.


Етьєн ЖОДЕЛЬ
(1532-1573)

Вам, пані, пристрасно я першій присвятив
Свій розум, душу, глас і цей сонет натхненний,
В якому згадую ясний вогонь священний,
Що все моє єство жагою охопив.

Під іншим іменем ви свій палкий порив,
Вродливице, вздріте і потяг невтоленний;
Під іншим іменем ви погляд свій блаженний
Пізнаєте й красу чудових ваших брів.

Коли ж я не цілком явив своє кохання
І вроди вашої не відтворив буяння,
То перепрошую: бо так ще не горів

Огонь нестримної жаги ні в кого зроду,
Бо в инших любих він помітити не хтів
Подібні почуття й таку прегарну вроду.

Олів’є де МАНЬЇ
(1524-1561)

Люблю її за гарне чорне тло
Очей і брів, за гордощі постави,
За щік рожевість і за сміх ласкавий,
За дихання, що дух мені звело.

Люблю її за випукле чоло,
Яке любов вінчає німбом слави,
За гострий розум, за огром уяви,
За пам’яті потужне джерело,

За те, що людяна вона й незлобна,
За те, що в неї мудрість непідробна,
За щедрість серця, притаманну їй,

Що ставиться до мене небайдуже,
Мене в опіці маючи своїй,
За те, що з нею сплю, як прагну дуже.

Марк де ПАПІЙОН де ЛЯФРІЗ
(1555-1599)


Позбутись прикрощів я хочу, заповзятий,
Цілуючи твої очиці – дві зірки.
Я хочу затягти твої сяйні кіски
У вузол, що ніхто не зможе розв’язати.

Я хочу повністю тебе зачарувати,
Щоб гратися тоді з тобою залюбки,
Не підкорятися, а саме навпаки –
Своїми ласками тобою керувати.

Та я, признаюся, ще більшого б хотів:
Ділити порівну приплив жаги й відплив
На морі ніжному, де лоцман є Кохання.

Заякоритися навіки хочу там,
А потім, повністю довірившись вітрам,
Тонути в плесах цих я матиму бажання.


* * *

Як, Боже, хороше цілунками вкривати
Й торкати пестуном привабливий альков.
Як хороше, коли почне гаряча кров
Під час приємного змагання пульсувати.

Як, Боже, хороше мені, коли в кімнаті
Її, усміхнену, голублю й пещу знов.
Як хороше, коли на поклик свій “агов”
Почуєш: “Любий мій, так можна і сконати”.

Коли ж не маю сил, як хороше мені
Попестити її й кохати день при дні.
Як хороше її щипати за гомілки,

Лизати гарну грудь, кусати їй цицьки.
Як хороше під час цих ніжних рухів смілко
Біляву м’яти честь маленької саки.


Теофіль ҐОТЬЄ
(1811-1872)

БАРКАРОЛА

Повідай, панно мила,
Куди тобі плисти?
Здіймається вітрило
І вітер дме крутий.

До Нової Зеландії
Чи, може, до Голландії,
Чи озера Цейлон?
А, може, до Естонії
По проліски, півонії
Та кущик анемон?

Повідай, панно мила,
Куди тобі плисти?
Здіймається вітрило
І вітер дме крутий.

Прямуйте, каже краля,
До рідного причалу,
Де любляться здавен.
Причал цей, юнко славна,
Знаходиться віддавна
В краю жаги лишень.

Шарль БОДЛЕР
(1821-1867)

ГАРМОНІЯ ВЕЧОРА

Надходить час, коли від тихого тремтіння
Духмяним ладаном димує кожен квіт;
Виводять звук і пах вечірній свій політ;
Меланхолійний вальс і млосне очманіння!

Духмяним ладаном димує кожен квіт.
І скрипки тужний схлип, мов серця голосіння.
Меланхолійний вальс і млосне очманіння!
Величним вівтарем стоїть сумна блакить.

І скрипки тужний схлип, мов серця голосіння,
А серцю остогид той нереальний світ!
Величним вівтарем стоїть сумна блакить;
У крові соняшне втопилося проміння.

А серцю остогид той нереальний світ,
Воно в минувшині бере своє коріння!
У крові соняшне втопилося проміння...
Мене твій образ, мов потир сяйний, сліпить!


КРАСА

О смертні, гарна я, мов з каменю химера,
Висока грудь моя, що зводить всіх з пуття,
Вдихне поетові любовні почуття,
Німі та вічні, мов тривка небесна сфера.

Неначе диво-сфінкс, я – бог на небесах.
На серці в мене сніг, а білість – янголина.
Мені ненависна рухливість швидкоплинна.
Мене, журну, ніхто не бачив у сльозах.

Поети при моїй появі величавій,
У плину гордого позиченій мені,
Змарнують все життя на вкрай суворі справи,

Бо, щоб укоханих сліпити день при дні,
Я можу сяяти свічадом непогасним:
Очима, від яких усе стає прекрасним.


Поль ВЕРЛЕН
(1884-1896)

ТИХЦЕМ

Станьмо тихцем під покров
Темних, густих верховіть,
Нашу наповньмо любов
Тишею створений світ.

Злиймо і душі, й серця,
І почуття навісні
Серед суниць, ялівця
Попід гілками сосни.


Очі легенько примруж,
Руки схрести на груді.
Знай, своє серце чимдуж
Обережеш ти тоді.

Нам довірятись не гріх
Подиху вітру в саду,
Котрий тобі аж до ніг
Хвилить отаву руду.

Тільки як з темних дубів
Вечір урочо спливе,
Нашого відчаю спів
Буде вести соловей.


ДО КЛІМЕНИ

Містичні баркароли,
Мов спів без слів, відколи
В твоїх очах блищить
Ясна блакить.

Бо голос твій, кохана,
Мов привид той, що зрана
Бентежить кожен крок
Моїх думок.

В твоєму лебедінні
Є пахощі безцінні,
Мене п’янить стократ
Твій аромат,

Бо вся твоя істота,
Мов музика достоту
І янголи вдогонь
І пах, і тон,

В ритмічному зітханні
Таїть у спілкуванні
Моє єство тонке –
Воно таке!


Трістан КОРБ’ЄР
(1845 – 1875)

СВОЄРІДНА ЖІНОЧІСТЬ

Постійно дорожить жіночістю роззява!
За декорації ми дорогу ціну
Заправили. Примусь стрибати нас, лукава,
І за лаштунками себе запропонуй!

Бичем жіночих примх у тебе є підстава
Сікти нас, роги нам зроби й сміховину
Таку влаштуй!.. але – яка чудна проява! –
Ми зберегли в собі засаду гамівну.

Ти не второпала? Я теж. Шануйся, крале.
Сп’янілі ми. А ти, жорстока, напропале
Свого покірного слугу шмагай на зло!..

Й навчися падати! Але достойно падай,
Щоб на піску слідів не мала еспланада!..
– Це гладіаторське й жіноче ремесло.

м. Київ


12

© Січеслав 2004–2007