проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Театр


Володимир ЕФИМОВ


АКТРИСА ПУЛІНА – НЕ-АЛЛА, НЕ-ТАРАСОВА І НЕ-«ТІЛЕЦЬ»

У Дніпропетровському українському академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка СВЯТО - 23 квітня цього року заслуженій артистці України Аллі ПУЛІНІЙ виповнилося 85 років. Інтерв’ю з цією видатною актрисою узяв журналіст, театрознавець В. Єфимов.
______________________________________
В.Є.: – Алло Костянтинівно, я прийшов до Вас, аби Ви розповіли читачам найкращого дніпропетровського літературно-мистецького часопису „Січеслав” дещо із своїх спогадів, повідали про свої театральні думки, мрії. Я навмисно не складав план бесіди, щоб Ви почувалися вільніше і розповідали лише те, що самі хочете. Аби, так би мовити, не було тиску запитань. Втім, для початку, пропоную визначитись, чи, впливає на Вашу думку, зодіакальний знак Тільця на долю артиста, – Ви ж народилися 23 квітня!
А.П.: – Мені завжди здавалося, що я потрапила у коло Тільців випадково. На відміну від того, що стверджують сучасні астрологи про людей, що народилися під цим знаком, я вважаю себе людиною досить толерантною, ніколи не загострюю життєві ситуації. Спеціально гороскопами я ніколи не займалася, лише інколи звертаю увагу на те, що нині багато газет публікує астрологічні прогнози, але ніколи не спрямовую своє життя за ними, – я ж професійна актриса! А що ж то за артист без імпровізації?!
Втім, Ваше запитання мене зацікавило, бо у моїй родині аж троє Тільців, – я ж бо народила близнят – доньку і сина – саме 23 квітня! Можете уявити, як отака трійця святкує спільний День народження!
В.Є.: – Традиційно ювіляри театрального світу полюбляють розповідати, які ролі вони мріяли зіграти на сцені, та з різних причин не довелося. А що Ви можете сказати?
А.П.: – Відповідаю однозначно: це роль королеви Єлизавети у „Марії Стюарт”... Але тепер вже запізно про це говорити. У театрі імені Шевченка я працюю вже 60 років. А що ще, крім Єлизавети, хотіла б зіграти, зараз вже не для мене – не той вік. Взагалі, зіграла дуже багато ролей, із яких було, мабуть, дві чи три, якими я була повністю захоплена. І те, що нині граю, мені дуже подобається. Щиро кажу: із задоволенням граю чудові ролі бабусь.
От, наприклад, учора я була на сцені бабусею-фронтовичкою в „Заради любові”, яка у репертуарі театру вже років шість. Хоч Анатолій Іванович (йдеться про головного режисера театру – Канцедайла. – Прим. В.Є.) вважає п’єсу загалом слабкою, але моя роль там виписана потужно, і глядач її, ту роль, – і, відповідно, мене у цій ролі – сприймає дуже добре. Була і напружена тиша, були і сльози... А по закінченні, – здавалося, безкінечні оплески... А скільки квітів мені подарували! Море!
Друга моя сценічна бабуся – у виставі „Загублений чоловік”, яку теж поставив Анатолій Іванович. Там бабуся – вже іншого плану. Автор п’єси Мірошниченко надумав її трохи божевільною, тож грати, щиро кажу, тяжко фізично.
А третя моя бабуся – у спектаклі „Габріель”. Вона там святкує своє сторіччя! Дійових осіб у п’єсі – лише чотири, спектакль йде на малій сцені. Приємно, що вистава – завжди на аншлагах. Мала сцена має певну особливість – до сценічного майданчика актору треба йти через глядацьку залу, тож у темряві я завжди перечіплююсь через чиїсь ноги, ледь не падаю, але завжди із гордістю встигаю подумати: „через тернії – до зірок”. Бо ж справжньою зорею усього мого життя була Сцена! (зуміла ж Пані Алла промовити це слово з великої літери! Отак і я не можу поставити „пані” перед її ім’ям з малої літерки! – Прим. В.Є.)
У мене була ще хороша роль у виставі „Запізніле кохання”, але зараз її немає у нашому репертуарі.
Проте нині маємо прем’єру „А далі – тиша...” Ця вистава з’явилася у нашому театрі досить випадково. Якось цю п’єсу мені передала донька із Москви, де вона мешкає; текст був, звичайно, російською мовою. Тоді у театрі була тенденція до зменшення кількості акторів, зайнятих у виставах. А там дійових осіб аж 16! До того я бачила спектакль за цією п’єсою з Фаїною Ранєвською у головній ролі, але хотілося зіграти по-своєму. „Загорівся” цим матеріалом і Микола Постолака, отож ми разом звернулися до директора театру Валерія Ковтуненка, і він погодився взяти її до постановки. П’єса побачила сцену у постановці Анатолія Канцедайла. Перші вистави пройшли чудово, сподіваємося, що так буде і надалі.


В.Є. : – Пані Алло, Ви вже кілька разів згадували Анатолія Канцедайла, розповіли про роботу в його постановках. Він – „Ваш режисер”?
А.П.: – Безумовно, я дуже вдячна за все те, що він побачив у мені, за те, що запрошує мене у свої вистави, за те, наскільки уважно і толерантно працює зі мною. Але, якщо мовити про „свого режисера”, то для мене все починалося з Іллі Кобринського. Ми – разом із Вершиніною та Станкевичем – вчилися у нього. Пригадую, у Кобринського був такий жарт: звертаючись до мене, він любив промовляти: „Алла Костянтинівна, Не-Тарасова” (у ті часи московська театральна „зірка” Алла Тарасова була у зеніті слави) . Але це Кобринський так до мене – лише у звертанні. А загалом ставився до мене дуже ввічливо, уважно і цінував. Вважав, що кожен артист – великий по-своєму, і не треба усіх вимірювати „прокрустовим ложем”, рівняючи на якісь „авторитети”.
А от щодо мого імені, то я зараз відкрию Вам таємницю: ніяка я не „Алла”, моє справжнє ім’я – Олександра! Так і у паспорті написано. Аллою, Алюсею, Люсею, а не Шурою, мене по-домашньому у дитинстві звали. А потім це стало моїм сценічним ім’ям: „Алла Пуліна” краще звучить!
Ще трохи згадаємо про Іллю Кобринського. Найчіткіше запам’яталося – радив мені грати характерні ролі. Він запросив мене на роль у театр у 1947 році, коли я ще була студенткою третього курсу нашого Дніпропетровського театрального училища (нині це театрально-художній коледж). Я ж поступила на навчання ще 1944 року, коли йшла війна. Щойно повернувшись у Дніпропетровськ із, як тоді казали, „реевакуації”, подала документи до Дніпропетровського університету. За їхньою довідкою (що я вже зарахована студенткою) навіть отримала паспорт. Але відчувала, що усі шляхи моєї Долі ведуть до театру. Отак і вийшло, що моїм театральним вчителем номер один став Кобринський.
У нас був дуже сильний курс. Навчання відбувалося російською. Отут варто трохи зупинитися на мовному питанні. У мене в крові дві національності: татусь – росіянин, із Саратова, а матуся – українка, із Чернігова. У Софіївці, де я навчалася у середній школі й закінчила її у 1940 році, панувала українська мова. Спочатку я мріяла стати філологом, потім хотіла поступити до Київського театрального інституту, але почалася війна. Після закінчення школи і в бібліотеці працювала, і мусила виконувати тяжкі господарчі роботи (копала канави), особливо коли фронт наблизився до Софіївки... Чи не багато я Вам наговорила про себе? Запишіть, загалом я у театрі працюю вже шістдесят років, якщо не враховувати два з половиною роки, коли обставини склалися так, що я мусила не працювати... Запитуйте, що ще цікавить „Січеслав”?
В.Є.: - Пані Олександро, Ви навчалися і починали працювати у ті часи, коли пошановувалося вчення Костянтина Станіславського і режисура базувалася на принципах соціалістичного реалізму. Якими мають бути настанови до постановки вистав нині, коли Театр дедалі частіше повертається обличчям до модернізму і навіть символізму, коли дедалі більше уваги приділяється психологічним і навіть парапсихологічним аспектам театральної дії, ментальності персонажів? Яким, на Вашу думку, має бути театр початку ХХІ століття? Яким має бути артист?
А.П.: – Я вважаю, що людина, яка йде у мистецтво, в тому числі в театральне, – мусить бути такою особистістю, яка ну просто не може жити без мистецтва. Так, душа актора – у Театрі! Та ж людина, яка виходить на сцену, аби себе показати, аби похизуватися – не є людиною мистецтва. У часи моєї молодості, коли у країні було голодно, юнаки та юнки все ж поступали і продовжували вчитися у Театральному училищі, хоч знали – акторські ставки у театрах, де потім будуть працювати, мізерні. Пам’ятаю, бували дні, коли хтось із нас міг „протриматися” цілий день на одній жменьці соняшникового насіння!
А ще справжньому акторові має бути цікаво перевтілюватися у образи різних персонажів – сьогодні ти граєш королеву, а завтра – якусь зовсім просту людину. Про це у Станіславського є фраза-вислів: „Если бы я в предлагаемых обстоятельствах...” Протягом 60 років на сцені ця фраза мені завжди допомагала входити в інші, часто нові, образи, допомагала зрозуміти партнера по сцені. У театрі є таке дуже важливе поняття „другий план”. Його можна розуміти і таким чином: актор мусить вміти мислити розумом свого персонажа, відключившись від своїх власних, індивідуальних думок на час вистави. От саме цей „другий план” мислення артиста добре відчуває глядач. Є й ще дуже багато особливостей акторської майстерності.
От Ви запитали про моє ставлення до сучасних течій у Театрі. На жаль, артисти, які грають у виставах модерну чи символізму, зачасто не відчувають цього „другого плану”, лише намагаються якомога точніше виконувати завдання режисера. Я ж сприймаю лише таке мистецтво, яке торкається моєї душі.
В.Є.: А що Ви можете сказати про дніпропетровського глядача?
А.П.: – Він буває різним. От, наприклад, на сцені йде драматична вистава „Заради любові”, а у залі – молодь шкільного віку, яка, як знаємо, в театрі буває галасливою; їй непритаманно зо
середжуватись на глибоких переживаннях героїв. В таких умовах, зрозуміло, тяжко грати. Тому дуже важливо, як ми кажемо, „їх, дітей, відразу ВЗЯТИ”, от як беруть бика за роги, аби угамувати. А чим взяти? Лише великою правдою! Правдою життя. І це, буває, вдається навіть з перших хвилин


вистави, незважаючи на те, що нинішня молодь більше схильна до популярної легкої музики чи до телевізійних „легких”, розважальних передач, ніж до сприйняття серйозних театральних вистав. Із таким молодіжним глядачем у нашому театрі, на жаль, зустрічаємося часто, здебільшого – на денних виставах.
Дорослого ж глядача, який ходить на вечірні вистави, я поважаю і люблю. Буває, приходять і дуже заможні люди, і мільйонери, які уважно сприймають дію, гру акторів, аплодують там, де треба; навіть бачимо сльози на очах...
В.Є.: - Мені довелося, за характером роботи, багато бувати у відрядженнях в Москві. І обов’язково щовечора я ходив у театри на вистави, тож передивився чи не увесь московський репертуар тих часів, в тому числі – провідних театрів СРСР. Маю величезну колекцію програмок тих вистав, де зазначені найвидатніші артисти. Про позитивні риси, про роботи славетних акторів можна довго розповідати, але зараз запитання іншого плану: чому багато столичних театрів припускалися (те ж відбувається, розповідають, - і нині) цинізму, похабщини на сцені, актори часто-густо вживають мат? Це – „опускання планки” до рівня глядача низької моралі? Розрахунок на низькопробні смаки? Чи це копіювання американських телевізійних стандартів? Як на мене, наші дніпропетровські театри (запевняю – усі!) - значно вище!
А.П.: Я з Вами згодна, – терпіти не можу отого, про що розповіли. І не лише у театрах, а й на естраді. А ще є й таке: от слухаю пісню, а там лише чотири рядки слів, які багаторазово повторюються на усі лади. Таке урізане, куце „мистецтво” я не сприймаю.
Щодо сприйняття чи несприйняття похабщини глядачами у театрі, думаю, що глядач у Москві здебільшого випадковий, багато транзитних людей, які у Москві проїздом. Ідуть до театру, аби потім похвалитися: „Я був у столичному театрі!” А може, такий „глядач” зовсім не зрозумів показане у виставі?!
А ще біда у тому, що останнім часом московські театри привозять до Дніпропетровська, буває, дуже слабкі вистави. От я колись дуже любила виставу „Ревізор” у Театрі сатири...
В.Є.: – Із Андрієм Мироновим?
А.П.: – Так, так. А нещодавно я пішла із донькою в той театр на іншу виставу. І вона мені абсолютно не сподобалася. Ми навіть не досиділи до закінчення вистави!
В.Є.: – А Ви часто буваєте на виставах дніпропетровських театрів?
А.П.: – На усіх хороших виставах, мабуть, майже усіх, я була. От нещодавно ходила дивитися Людмилу Вершиніну, вдячно подарувала їй квіти.
Дуже сподобалася в театрі „Віримо!” у Володимира Петренка вистава „Рядовые”. Я просто була вражена! Петренко – дуже здібний режисер.
На жаль, я дивилася не усі вистави театру „Крик” Михайла Мельника, а він же починав і ріс на моїх очах. А два роки тому ми з Вершиніною пішли подивитися прем’єру його вистави „Гріх”. Вийшли заплакані й цілували Михайла. Хочу піти на його останню виставу „Мутація”, але ніяк не виберу час. Він, безумовно, достойний Шевченківської премії, яку отримав цього року.
В.Є.: – Врешті-решт, останнє запитання: Ви стежите за театральною критикою у Дніпропетровську?
А.П.: – Щиро скажу, я дивуюся нашій критиці. Виходить багато вистав, а у газетах журналісти пишуть лише про спектаклі тих режисерів, які їм самим подобаються. А про решту вистав мовчать. Опубліковані ж „рецензії” на вистави містять, головним чином, переказування сюжету. Навіщо це робити?! Краще б сказали про своє власне враження, що сподобалося, а що – ні. Розповіли б, що, на їхній розсуд, актор недоробив. А так „пишуть, аби написати”. От і про нашу останню виставу „А далі – тиша...” відгукнулися формально: „театр зробив добре, що взяв п’єсу до постановки”. Ото й усе! Нам же, і акторам, і режисерам, і іншим постановникам, важливо почути інше – як люди сприймають те, що побачили на сцені. Лишається сподіватися, жити надією, що все ж у нас в місті буде ділова критика, аби вона була неупередженою і щирою.
В.Є.: Гречно дякую за щирі, повні відповіді на мої запитання! Хай же Господь береже Вас на сцені многія літа!

8 квітня 2007 року, Дніпропетровськ

Post scriptum.
Журі Міжобласного театрального конкурсу „Січеславна-2007”, переглянувши виставу „А далі – тиша...”, визнало Аллу Пуліну лауреатом у номінації “Найкраща жіноча роль року”. Січеславці приєднуються до привітань і бажають Аллі Костянтинівні щастя і успіху.


12

© Січеслав 2004–2007