проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
>Микола ПЕТРЕНКО
>Леонід ЗАЛАТА
>Петро СОРОКА
>Олеся ГАЛИЧ
>Степан ЛУКАСЕВИЧ
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Проза


Леонід Дмитрович Залата народився 7 січня 1928 р. в с. Сиваське Новотроїцького району на Херсонщині. Працював у колгоспі, бібліотекарем. Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (1956).
З 1954 року на журналістській роботі у Дніпропетровську: редактор обласного книжкового видавництва; відповідальний секретар молодіжної газети; головний редактор республіканського видавництва «Промінь»; головний редактор облрадіокомітету; директор письменницького клубу. З 1966 року – на творчій роботі.
Прозаїк, поет. Автор збірок оповідань «Мальчишки» (у співавторстві з Ф. Залатою, 1955), «Жили на світі дві подружки» (1960), «В один слід» (1971), «Ущелина синіх туманів» (1969), повістей «Обыкновенное дело» (у співавторстві Ф. Залатою, 1957), «Полум’я в степу» (1959), «Без особливих прикмет» (1986), «Сиві коні на припоні» (1989), романів «Далеко в Арденнах» (1975), «Вовчі ягоди» (1981), поетичних збірок «Іду в небо» (1966), «Рубаї» (2002),«Сполохи в імлі» (2005).
Нагороджений медаллю «За трудову доблесть», Грамотою Верховної Ради УРСР.


ПОСТРІЛ НА ВУЛИЦІ ТИХІЙ
Оповідання

Наче й невеличке село Калачі, а як збіглися люди до Рудої гори, то обліпили її, мов мурахи. Навіть баба Оришка, котра давно не мандрувала далі причілкової призьби, й та пришкандибала. Клала хрест на груди чорними пучками.
– Господи, благослови нашу Горобинку на нове життя...
Люди юрмилися вкруг ковбані, чекаючи на мить, коли вода поллється через край. Рахівник Сьомка сплигнув у яругу, щоб воді рівчачком підсобити, та його мало не за чуба витягли:
– Не чіпай! Вона сама зна, куди текти.
Черпали з ковбані хто в пригорщі, хто в картуз, прицмокували язиком:
– Як мед!
– Зроду такої не куштував!
– Ліпше первака. Аж в голову вдарила...
Баба Оришка в сльози:
– Батюшку б треба, батюшку...
Вода нарешті хлюпнула з ковбані, як з переповненої миски, у зарослу типчаком яругу, заструмила з-поміж трави кришталями, і натовп сколихнувся, заволав, побіг за нею услід вздовж берегів. Аж поки хтось не схаменувся:
– Люди добрі, а куди подівся Кіш?
– А й справді!
І загомоніли:
– Бач, таки його взяла...
– Це стіки ж літ...
Гомоніли, опустивши очі долу, бо лише ниньки збагнули свою провину перед Павлом Кошовим. Посміховисько зробили з чоловіка, пальцем на нього показували, а він від зими до зими, як на роботу, хоча що то за робота, коли за неї гроші не платять...
Примчав мотоциклом голова сільради Степан Левчук, постояв біля ковбані, почухав потилицю:
– Ану, розшукайте Коша.
Шукали, не знайшли.
Тим часом сонце скотилося за Руду гору. Першими подалися до села жінки, вслід за чередою, що саме вигулькнула з Татарської балки. Чоловіки ще трохи потупцювалися, сподіваючись, що дядько Кіш ось-ось приєднається до гурту, бо, що не кажи, а це свято передовсім його, Павлове. Коли б не він...
Кіш не прийшов. Лежав неподалік, у кукурудзинні, дослухався галасу біля ковбані і плакав. Не хотів, щоб хтось побачив його сльози. Чого у тих сльозах було більше – радості чи кривди – не зміряєш, не зважиш. Все було йому тут рідне з дитинства: крихітне село Калачі, напівзаросла терновищем Татарська балка, Руда гора, з-під якої знов заструмила кринична вода. Чув від батьків, що починалося село з козацького хутора, і славився той хутір у давнину не лише гострими шаблями, а й дивовижно смачними калачами, бо знали тамтешні жінки якийсь секрет, нині втрачений; звідти й назва пішла. А балку нарекли Татарською, оскільки з неї налітали на хутір підступні кримчаки. Що ж до Рудої гори, то тут нема ніякої загадки, бо вона й справді руда, глянь на неї хоч зблизька, хоч здалеку. Навіть скрізь траву видно, бо й сама трава червоняста, може, тому, що росте на глині. Де взявся шмат глини посеред масного чорнозему, дарма гадати, наче з неба впав, коли світ робився. Творець не все ліпив по кебеті, а іноді й навкидя, а, бач, згодилося, бо де б калачівські молодиці глину брали?
Та не глиною була відома Руда гора, а криницею, що витікала з її надр і клала початок Горобиній річці. Така собі річка-невеличка, тиха, а розумна, бо ділила Калачі точнісінько навпіл, щоб нікого не образити, на дві вулиці: на правому березі Тиха, на лівому – Козача. Це до війни. А як накотився фронт, простогнав над селом снаряд великого калібру та й гухнув прямісінько в криницю. Ніхто, певно ж, не цілився, а попав. І зламало гаряче залізо щось у Рудій горі, замиршавіла криниця, заросла бур’янами, а без неї й Горобинка висохла.
Як скінчилася війна, не раз і не два калачівські селяни силкувалися врятувати криницю. Перекопали мало не все підніжжя Рудої гори – та все марно. Видать, пішла вода в інші краї тільки їй відомими підземними стежками. Щоліта рідшали ряди ентузіастів, аж поки лишилося двоє: Павло Кошовий і Степан Левчук. В школі за однією партою сиділи, в сорок першому разом на фронт пішли й, так доля забагалося, в один день додому вернулися. Щоправда, Павло без ноги.
Удвох длубалися в рудій глині, поки Степана не обрали головою сільради. Заважничав чоловік.
– Ти, Павко, не гнівись, а тіки я тобі теперечки не в поміч. Хіба в неділю...
Не прийшов і в неділю. А як прийти, з якими очима, коли Галька, Павлова жінка, у суботу в Степанову хату перебралася. Сказати правду, воно давно до того йшлося. Бувало, як зчепляться.
– Всі мужики в люди вибилися, чи не кожен при портфелях, один ти на своїй криниці з глузду з’їхав...
Дуже кортіло Гальці стати “начальницею”, така в жінки була мрія. А тут якраз нагода трапилася: восени Левчук овдовів, а повесні обрали його головою. Ох, як ніяково почувався Степан перед своїм другом, спершу хотів навіть вигнати Гальку, та не встояв перед її чарами. Що не кажи, були в Гальки оті чари, й користуватися ними вона вміла.
Відтоді лишився Павло Кошовий сам. Може, й шкребло на душі, хто це знає, але стерпів, не побіг за жінкою, не вмовляв вернутися. Не помічав ні Гальки, ні Степана. Наче й не було їй у Калачах, хоч і жили навпроти, через висхле річище, він на Тихій, вони на Козачій.
Пенсії, звісно, кін наплакав, тут Галька мала рацію, зате ж городик при хаті, у палісадці вишень штук п’ять, кури несуться. А скільки самотньому чоловіку треба?
Поклав собі за мету Павло Кошовий вернути Калачам річку Горобинку, бо що то за село без річки. Мабуть, і таких немало на світі, живуть і там люди. Та це коли зроду-віку. От і дітлахам, певно, байдуже до Горобинки, коли вони народилися, річка вже померла. Розминулися, так би мовити, у часі. Тільки й зосталися від неї очерети у ковбанях, куди збігаються повесні талі води, та дубові палі від містка, що з’єднував вулиці. Хіба вони знають, що то за краса – тиха річечка в заплавах поміж верб, зелене латаття, білі, як сніг, лілеї. А левади ж, левади, боже ж мій...
Ниньки ж лежав Кошовий у кукурудзинні, не хотів нікого бачити. На душі було свято, але скільки гіркоти було в тім святі, не образи, а саме гіркоти. Бачив, як метушилися біля Рудої гори люди, як куштували з картузів криничну воду, а затим і до села побрели непевними кроками, наче сп’янілі від чистої джерельної вологи.
Саме в цю хвилину й знайшов Павла Степан Левчук.
– А чого це ти, Коше, від людей ховаєшся? Ти ба, радіти треба, а він нюні розпустив.
За багато літ, що минули після того, як розійшлися їхні стежки-доріжки, чи не вперше насмілився Степан ось так впритул наблизитися до Павла й заговорити, мовби й не бігала ніколи між ними чорна кішка. Не дуже це йому вдалося, у голосі вчувалася бентега, тим-то Степан несподівано для самого себе упав поряд з Кошовим у кукурудзиння й хрипким баском затягнув: “Копав, копав криниченьку у зеленому саду...” Цю пісню вони любили співати дуетом, вертаючись від Рудої гори додому з лопатами через плече. Давно це було, ох як давно. Степан починав, Павло підхоплював, і виходило у них так гарно, аж серце щемило. Цього разу Кошовий не підхопив. Дивився на Степана вицвілими очима, й була в тих очах сама печаль.
– Прости, – сказав Степан. – Винен я перед тобою, Коше. Прости, якщо можеш.
Нічого на те не відповів Павло, тихо звівся на ноги й покульгав до Рудої гори. Вже при березі глухо заговорив:
– Останній шурф свій пам’ятаєш?
Левчук хитнув головою.
– Коли це було.
– Давно. Що правда, то правда. Так-от, на три штика ти не дістав води. Всього на три.
Аж схилився Левчук, наче його вдарили.
– Хочеш сказати, що вже тоді...
– Вже тоді, Степане, вже тоді. Але ти покинув шурф, а мені невтямки було копнути глибше. Довбав то ліворуч, то праворуч, та все мимо.
– Десять літ... десять літ... А як же ти догадався?
– Не догадався я, Стьопо, не догадався. А вичитав у газеті про вербову гілку. Рогачик такий, тримаєш його між долонями, а він, значить, воду показує. От і показав він на твій шурф.
– Мамо рідна! – тільки й змігся Левчук. – Жартуєш?
– Я й сам не вірив, поки з-під лопати не бризнуло.
– Ох, Павле! Премію б тобі від усієї громади. В район поїду, а таки виб’ю.
– На біса мені твоя премія! – спалахнув Павло. – Ось моя премія – Горобинка. Як гадаєш, за скільки літ у береги ввійде?
– А ми їй допоможемо. Он там, за селом, греблю поставимо...
Зашуміли з того дня Калачі, наче сад під свіжим вітром. Повернувшись увечері з поля, поспішали дядьки на берег Горобинки.
– А що, Дмитре, тече наша річка-невеличка?
– Тече, Іване, авжеж тече. Он уже куди подалася, аж за Черемхи. Вчора тичку встромив на сухому, а ниньки зирнув, а вона уже в воді.
Стрівши Кошового на вулиці, шанобливо віталися. Малеча, котра недавно показувала на нього пальцем: “Ішов Павло до Рудої ні тудою, ні сюдою”, тепер не давала проходу:
– Дядьку Коше, а риба в Горобинці буде?
– Буде, хлопці, буде. Де вода, там і риба.
В обласній газеті з’явилася замітка “Коли й один у полі воїн”. Розписав його кореспондент таким героєм – сором людям в очі глянути. І про фронт не забув. Як пішов сержант Кошовий в розвідку на двох ногах, а вернувся на одній.
Полаявся Павло з Левчуком:
– Ти розтринькав?
– А що – неправда?
– Мене за “язиком” посилали, а я на міну напоровся. Комбат всипав під зав’язку.
– Дурний твій комбат.
– Не дурніший за тебе. Ні “язика”, ні ноги. Ото і увесь подвиг.
– А медаль “За відвагу”? А іменний “вальтер” від самого маршала?
– Ну то інші історії.
– Може, ти й криницю не розкопав?
– А що криниця? Там кулі не свистіли... Знаєш, Стьопо, вночі прокинувся, лежу і думаю: раптом замулило. Чимчикую до берега – тече ласкавочка, плюскотить...
Минув рік. Змужніла Горобинка, увійшла в береги. Вже й місток знадобився. Голова колгоспу лісу виписав. Колоди залізними скобами кріпили на палі, на совість. Дошки спершу впоперек постелили, а затим і вздовж. З поручнями, правда, заминка вийшла. Шефи з області пообіцяли, та, видать, забули. Довелося штахетничок поставити, хоч благенька, а все-таки огорожа.
Виділила сільрада Павлу Кошовому путівку до санаторію. Не куди-небудь, а в самісінький Крим. До синього моря. Ледве вмовив Степан:
– Ти в дзеркало давно заглядав? Самі кості на помості. На станцію сам одвезу. Егеж? Море, кипариси... Хоч раз бачив?
– А чого ж – у Югославії.
– Коли це було...
Поїхав Павло. Поїхав у липні, а на початку серпня вже й додому вернувся. Щойно з вагона, а на пероні Левчук. Ще й “Жигульок” за водокачкою нікелями поблискує.
– Здоров будь, Стьопо. Старі гріхи замолюєш?
– Біда, Коше.
Про Горобинку й слова не було мовлено, а вже знав Павло: це її спіткало лихо.
– Замулило криницю?
– Гірше. Цукровий у Бузках знаєш?
– Хто ж його не знає.
– Так-от.
Поки їхали, Левчук і виклав усе, що скоїлося за час Павлової відсутності. Бузьківський завод скидав промислову воду з відстійників у Чернечу балку. Там по сусідству Гайворонський ліс. А в лісі – пансіонат і добрий десяток піонерських таборів. Давно помітили, що ліс почав хиріти, а розібралися лише торік. Виявилось, що промислова вода поступово витіснила грунтову. Вона ж там, під землею, не пита дороги, куди легше, туди й тече. Примчала комісія. Старого директора з роботи зняли, а новому сказали: будуй такі стоки, щоб ліс жив і око радував. Там не хто-небудь, а діти. Хоч бетоном дно вистеляй, щоб ні крапля не просочилася. На тому й крапку поставили. Завдання є, а грошей чортма.
Загальмував Степан, розминаючись на повороті, і замовк.
– Ну, – нервово завовтузився Павло, – кліщами з тебе кожне слово тягти, чи як? До чого тут Горобинка?
– Май терпець! – Левчук відчинив дверцята, смачно сплюнув у пиляку й натиснув на акселератор. – Невдовзі, як ти поїхав, вдарила гроза, злива – світу білого не видно. На заводі переполох – от-от промислові води хлинуть куди попало. Хтось шепнув директорові, що можна скинути їх у Татарську балку. Мовляв, з двох бід треба вибирати меншу. Ну і... Це мені вже потім Сьомчин син, Микола, розказував, він там, на цукровому, оператором працює.
Степан вдарив кулаком по клаксону і круто вилаявся.
– Словом, нема більше нашої Горобинки, Коше, нема. Як після страшного суду. Ат, що говорити, сам побачиш...
Побачив Кошовий. Побачив і жахнувся. Не було милої його серцю річечки, ні містка, ні греблі. Не було навіть берегів, суціль муляка, баговиння, паліччя, спаплюжені левади. У ковбанях ще поблискувала проти сонця вода, жовто-зелена, тхнуло смородом.
Не плакав Павло Кошовий ні у штрафній роті, ні того дня, коли пішла від нього Галька. Лише раз не витримав, коли заструмило джерело з-під Рудої гори, але то були сльози радості, осяяні свідомістю, що він таки сягнув мети, котра стільки літ була смислом його життя. Попри усі прикрощі й печалі. А нині перехопило подих, засудомило в горлі, жадав ридма заридати, заволати в голубе небо, щоб увесь світ почув, може б, полегшало, та сліз не було. Що вони там – скипіли, зійшли парою, висохли, як Горобинка?.. Через силу видихнув:
– Хоч би поприбирали, Стьопо... Страшно ж глянути...
Левчук нахилився, вибрав якусь грудку й пошпурив у ковбаню.
– Жабам байдуже... А ми не хочемо. Я заборонив. На суд подали. Хай приїздять, хай дивляться...
– Ти, як бачу, зовсім у розпач вдарився, Степане. Ми з тобою фронтовики. Криницю розчистимо... Пам’ятаєш, з чого починали?
Левчук пошарудів у кишені в пошуках цигарки, довго припалював, затягнувся глибоко, аж у грудях захрипіло.
– Пам’ятаю. Коше, пам’ятаю. І як тебе покинув у тяжку хвилину, теж пам’ятаю. І тільки я не все сказав. Насамкінець приберіг. Щоб не зразу оглушити... Після зливи була комісія. Ще одна. Так-от, визнала ця комісія дії директора заводу цілком виправданими. Навіть розумними. Гайворонський ліс не постраждав.
– А ми, значить, не люди.
– Люди, Павле, люди. Терплячі і дуже свідомі. Чуєш? Сві-до-мі... Так мені члени комісії сказали. От виділять цукрові кошти...
– Коли?
– Спитай щось легше. А поки що в критичних ситуаціях дирекції дозволено – офіційно дозволено! – скидати промислові води в Татарську балку. – Обличчя Левчука налилося кров’ю. – Чого ж ти стоїш? Йди, чисть криницю! Може, лопату принести?.. Тоді завтра зранку, до схід сонця. Відпочинеш з дороги і... з новими силами.
Голова сільради круто повернувся й майже побіг до машини. Гримнули дверцята, загурчав мотор. З кабіни почулося: “Копав, копав криниченьку у зеленому саду...”
За городчиком стояла баба Оришка, злякано дивилася на Кошового, дрібно-дрібно хрестилася. Він стояв, спершись обома руками на милицю, під ним хиталася земля.
... Того вечора Галька Левчукова до батьків ходила. Якраз мимо садиби Кошового. Вікна в хаті світилися. Коли це чує – щось лунко луснуло. Так, ніби хтось каменюкою в шибку поцілив. Луснуло й затихло. Взяла Гальку цікавість: що воно там діється. Певно, приїхав з Криму і своє горе запиває. Нишком заглянула в вікно й закричала не своїм голосом. На той крик збіглися люди.
Павло Кошовий сидів за столом. Зручно так сидів: милицю убік відставив, щоб не заважала, ліктями на стіл обіперся, голову схилив на плече. Наче замислився чи задрімав. А по білій сорочці на грудях вишневим соком розливалася пляма. Вже й на стіл натекла калюжа, в якій, мов острівець, лежав німецький “вальтер”. На сизому металі було викарбувано лише три слова: “Кошевому – от Рокоссовского”.

м. Дніпропетровськ


12

© Січеслав 2004–2007