проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
>Микола ПЕТРЕНКО
>Леонід ЗАЛАТА
>Петро СОРОКА
>Олеся ГАЛИЧ
>Степан ЛУКАСЕВИЧ
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Проза


Петро Іванович Сорока народився 6 січня 1956 року в селі Грицівці Збаразького району на Тернопільщині. Закінчив Крем’янецьке медичне училище та Тернопільський педагогічний університет. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.
Прозаїк, літературний критик. Автор книг «Секрет довгожителя», «Крона роду», «Сповідь сльозою», «Пам’яті навперейми», «Рік подвійних райдуг», «Найкраще помирати в понеділок», «Голос із притвору», «Емма Андієвська. Літературний портрет», «Однокрилий янгол, або Роман Бабовал», «Слідами жар-птиці» та інших.
Автор численних наукових монографій про майстрів слова і пензля, серії «Денників», а також поетичних збірок.
Лауреат кількох міжнародних премій і Всеукраїнської премії ім. Володимира Сосюри. Член Міжнародного ПЕН-клубу.

ЗІ СВІТОМ НА САМОТІ
Фрагменти з нових денників 2007 року

В ТІНІ ВСЕДЕРЖИТЕЛЯ

*
Відчуття віри дається як благодать Божа.
Цього не можна набути, як не можна сказати собі силою волі: я вірю.
Це має впасти з Неба, як Дар Святого Духа.

*
Коли хворію, мені здається, ніби не знаю, що таке життя без болю. У мене навіть вихоплюється означення: життя – це біль.
Але насправді я спізнав щасливе і безболісне життя. Тільки пролетіло воно, як мить.
А старіння приходить з болем. Входження в старість – це входження в біль.
Ось де лихо.
Поступово ти зживаєшся з болем, бо мусиш годити йому – він твій пан.
Лагідна спокійна старість без мук і страждань – ось ідеал. Якби доля подарувала мені її, тоді можна було б сподіватися на щось велике і вічне. Бо є досвід, майстерність, відчуття слова і все інше.
*
Всепрощення. Чи можливе воно? Чи треба прощати? Чи подає нам тут урок Господь?
Далебі!
Знищувалися цілі народи, каралися племена й нації.
Але тільки за Богом залишається прерогатива прощення і покари. Людина повинна прощати, але саме це виявляється чи не найважчим.
На жаль, і в апостолів, і в святих мучеників трапляються випадки, коли вони не могли піднятися до рівня повного всепрощення. Апостол Павло скаржиться в одному з послань, що якийсь «Котляр Олександр накоїв був лиха» йому чимало, тож «нехай Господь йому віддасть за його вчинки..» Не простить, а воздасть, тобто покарає.
Іван Богослов розповідає в Об’явленні як святі мученики волають до Бога, вимагаючи кари для своїх катів. Згадка про це кожен раз жахає мене.
*
Чому не можна говорити кепсько про іншу людину? Чому Біблія це забороняє?
Мабуть, не лише тому, що потім найлегше самому впасти в цей гріх.
Кожна людина носить в собі гени тисяч поколінь. Вони обумовлюють її поведінку і долю. Якщо ти зневажаєш людину, то зневажаєш ці тисячі й тисячі поколінь, що дивним чином переломилися в ній.

*
Знавіснілий москаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах з пекельною думкою, підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не запихали під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не протрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікуванні смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Магадан. Я не їхав телячим вагоном через неісходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою від голоду і холоду. Не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
Я не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», я не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною».
Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крові. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми дідами й батьками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми.
Тому я ніколи цього не забуваю і не забуду!

*
Не пригадую, щоб за мого життя була така немічна і безлика зима, як цього року.
Раз чи двічі «наїхала віхола» – й тут же стихла.
Жменька снігу, а частіше – болото, чвира, невиразні дні й гнітючі вечори, оповиті туманами.
Та хвороблива зима не думала відступати і тільки в середині березня відбувся остаточний перелом: повітря запахло весною, сп’янило свіжістю і блакитною тужавістю, ніби наповнене флюїдами радості.
Вдихаєш його – і відриваєшся від землі.
Може видатися, що це тільки омана весни. Але яка солодка омана.

*
Іноді так гостро і хвилююче проясниться: який великий цей дар – життя.
І захват, і вдячність зігнуть коліна і вимовиш півшепотом: «Дякую, Господи, що засвітив мою свідомість, вихопив з небуття, подарував цю унікальну можливість – бачити світ…»
Але трапляється, тут же обсяде рій думок: чому це життя таке важке, таке трагічне, чому неминуче треба пройти через таке жахливе випробування як смерть, щоб увійти у вічність. І якщо життя таке непросте, то яка вічність?
Немає значення, що цей світ розіпнув іншого, але це сталося у світі, то може статися із кожним із нас. Мабуть, винна сама людина, що стільки жахіття у світі, але де беруться агресивні й хижі люди? Хтось закладає в них це зло.

*
Можна побачити, як на кін виходять один за одним люди, щоб повправлятися у дотепності, похизуватись собою, перевершити один одного, а як ювіляр відповідає відстороненим, здушеним голосом і на це людське прихвилля дивиться крізь призму сльози…
Але можна побачити й інше: справжню людську шану, любов і удячність.
Можна почути глибоко продумані виступи воістину харизматичних постатей українського мистецького світу, відчути серцем зворушливо-хвилюючу атмосферу і щирі нотки в голосах учнів та друзів.
Ювілей справді великої людина як крапка, що завершує відповідний період.
(Р.Гром’яку – 70)

*
Змінюються епохи, режими, системи і суспільні лади, але не міняється людина.
Ніби Вища Сила випробовує, як вона поведеться за тих чи інших суспільних
обcтавин.
Вистоюють одиниці, а мільйони мільйонів ідуть широкою дорогою пристосуванства, піддаючись детермінативному впливу часу.
І може, вічність справді відчиниться лише для тих, хто вистояв, а інші підуть в небуття.
Бо вічність потребує мужніх, чесних і стійких.
Як знати?

*
Гроза наближає мене до Бога.
Може, тому, що вона відчиняє небо.

*
Життя – це метаморфози.
Скільки красивих від природи людей з перебігом часу стали потворними. І важко сказати, що так згубно вплинуло на їх зовнішність – важка фізична праця, бездумне спалювання своїх сил, пристрасті чи недуги?
Але я знаю також людей, що були непоказні чи навіть некрасиві замолоду, а з роками стали по-особливому вродливими. І це теж загадка, яку не розгадати до кінця. Я ж маю певність, що це рівень духовності відбивається на обличчі, що душа так чи інакше проявляє себе в очах, усмішці, міміці й особливо у слові.

*
Як і за кожною людиною, за мною тягнуться якісь гріхи, щось темне і відворотне з минулого, насамперед із молодості.
Та якщо я буду постійно мучити себе цими гріхами, то з’їм душу і згину в тому самоїдстві.
Так, мені жаль за скоєні провини, мені прикро, що іноді я міг так низько і ницо падати, але, усвідомивши це, сьогодні стаю на щабель вище, каюся і більше не хочу ні згадувати, ні мучити себе докорами, бо насправді вони марні. Якби я міг щось виправити, змінити в минулому, то була б інша річ, але це неможливо, тому треба просто починати нове життя, якщо є потреба і внутрішній імпульс. Доки життя, доти людина має на це право.
*
Всесвіт потребує від нас любові й творчості.
Ось головне.
І тільки любов і творчість порятують нас.

*
Страждаю од своєї нещирості, але чи це виправдовує мене?
Хотілося б вірити, що так, що страджання – це той рашпіль, який змиває бруд, але потерпаю, що насправді – ні.
І я знову й знову впадаю у той же гріх нещирості.
Знаю, що він продиктований обставинами, які, мов те павутиння, обсновують мене.
Іноді я нещирий зі страху образити людину, іноді кажу неправду, щоб підтримати іншого, піднести йому настрій. Але насправді краще було б змовчати, просто змовчати.

*
Пам’ятаю дитячий страх перед вічністю, перед безконечністю.
Коли я вперше довідався, що числа не мають кінця і замислився над тим, мене охопив жах. Той жах потім кілька разів повторювався.
Пригадуючи сьогодні ці відчуття і переживання, приходжу до думки, що то був голос душі. Страх Божий. Потім невідомо звідки з’явилася відвага, страх перед безконечністю так само раптово пропав, як і з’явився. Може, це знову було даровано згори.
Тоді ж у моєму дитячому серці зародилася думка, що життя – це випробування. І в цьому, сподіваюся, було більше мудрості, ніж у пізнішому захопленні життям. Як знати?
Нині я розриваюся між дилемою – любити життя чи боятися його? І люблю, і боюся, і знову люблю.
Але певної відповіді нема мені, вона різна в різні часи і душевні стани.

*
Я полюбив з першого погляду.
Хочеться вірити, що любитиму до останнього погляду.

*
Подих весни.
Люди висипали на городи. Там і там в’ються веселі дими.
Далекі петриківські пагорби, що тягнуться до самого міста, оживляють людські силуети.
Люблю, коли люди працюють біля землі. Це по-особливому хвилює мене.
І сам я колись багато працював біля неї, але сьогодні це вже не для мене.
Може, тому, що все-таки мені в цій землі лежати (віддати їй руки, ноги і все тіло), а не вічно копирсатися в ній.
З настанням весни почуття загострюються і все стає особливим і значущим: вогонь на городі, люди і дерева, небо і вітер…

*
Буває, мені так зримо проясниться, що я досі живу, маю здоров’я і силу тільки з великого милосердя і попусту Божого. Стільки бруду за мною, стільки промахів і прогріхів, що я мав би зникнути…
*
Як можна не любити життя!?
Це все, що в нас є.
Так, поза життям – вічність, але поки що ми не знаємо про неї нічого, залишається тільки віра, неясні відчуття, миттєві осяяння – не більше.
Любов до життя не нами набута.
Любити життя – любити Бога, бо він у росяних ранках і вечірньому присмерку, срібному мерехтінні сніжинок і вельможному леті бабиного літа.
Життя треба любити до захлинання. Доки любиться. Доки не притупиться гострота сприйняття. Доки біль і страждання не затьмарять красоти світу.

*
Треба тягнутися до світла, примножувати світло, скільки сили, щоб допомогти іншим вистояти в цьому світі.
Треба робити все, щоб перейти у світло, що неймовірно важко, бо цей світ тягне нас назад у темряву.
Треба мати мужність відкидати ті творіння літератури і мистецтва, які тягнуть нас до хаосу, якими б супермодними і талановитими вони не видавалися, якими гучними не були.

*
Важко бути чесним, принциповим і совісним у безчесному, безпринципному і спідленому світі. Але попри все письменник повинен намагатися бути взірцем для інших, бо він, може, остання надія не лише зневіреного людства, а й Бога.
Коли спідлюється письменник, валиться світ.
Мені боляче, що я не можу бути ідеальним у цьому світі, що не витримую багатьох випробувань, але мені радісно від того, що я знаю таких письменників, які вистоюють і допомагають мені очищатися від скверни.

*
З раннього віку, усвідомивши, що моє покликання бути письменником, я працював з несамовитою наполегливістю і жив у передчутті чудесних змін. Але дива не відбулося ні в тридцять, ні в сорок, ні в п’ятдесят років. Більше того, прийшов час, коли я зрозумів, що ці роки, проведені в безпросвітній труждині, й були найкращими роками життя.
Можна думати про це з гіркотою і болем, але не варто бути невдячним: дякую долі, що не довелося гнити в окопах, конати по тюрмах і концтаборах, нидіти на безхліб’ї. «Все-таки ще по-божому з нами життя обійшлось».

*
Якби міг передати хоч соту долю свого зачудування красою світу, то був би великим письменником. В моїй душі звучить висока літургія і відчуваю хвилюючий дотик безсмертя, коли милуюся рідними краєвидами, але як це перелити на папір? Як? На нього лягають тільки бліді безживні відбитки. Ось де мука.


КРИНИЦЯ

Це тепер на кожному обійсті своя криниця і скільки обійсть у селі, стільки й колодязів.
А колись була одна криничка на всю вулицю.
Хто жив ближче до ріки, той брав воду з прибережних джерел – вода в Нетечі була тоді чиста й прозора, і джерел в ній – не злічити.
Тепер ні джерел, ні глибокого русла. Ріка перетворилася в занамулену, захаращену гнилим гіллям смердючу твань. Ще качки та гуси купаються в ній, але дітям потикатися туди зась.
А ми в цій ріці не лише купалися з весни до глибокої осені, плавали на ночвах (ні з чим не зрівнянна втіха!), а й ловили окунців та карасиків. Скільки радості й золотого незабутнього щастя подарувала нам Нетеч!
І криниця на перехресті двох вулиць, неподалік якого на розлогому пагорбі стоїть наша хата, була особлива, бо перетворилася на місце щоденних зустрічей, цікавих бесід і обміну думками – місце одвертого спілкування і людського єднання.
Тепер кожен сам по собі – зі своїми радощами, випробуваннями, труднощами і бідами.
Коли я бачив через вікно, що біля криниці хтось із жінок набирає воду, повідомляв про це матері й ми собі квапилися туди, весело подзенькуючи відрами.
І починалося дійство!
Чого тільки не наслухаєшся тоді! Куди там тому телевізору, де все надумане, фальшиве, неприродне і міське.
А тут – саме життя.
І сміх, і сльози, і гнів, і радість! Усе!
І новин – не злічити.
Ніби з тої криниці все це черпалося разом з водою.
Невичерпне джерело людської втіхи і розради!
А нині та криниця стоїть занедбана та забута всіма. Дашок підчерчений, підмурівок обсипався – ось-ось завалиться, відро украли, ланцюг на потрісканій корбі поржавів.
Всі, хто проходить мимо, обурюються, що треба було б ту криницю засипати землею, доки в неї не упала якась дитина, але ні в кого руки не доходять, часу не вистачає.
І стоїть вона, викликаючи сум і болючий щем у серці.
*
Озираючись назад, ясно бачу, що на кожному кроці мого довгого життєвого шляху біля мене стояв янгол-охоронець чи, іншими словами кажучи, я відчував присутність вищої сили.
Це ж можу сказати й про день сьогоднішній. Коли стукаю, мені відчиняють, коли прошу, мені дається. Інша річ, що я не стукаю з будь-якого приводу і не прошу дріб’язкового.

*
Прокидаюся серед ночі і лежу з широко відкритими очима. Сну як не було. І так ясно, чітко течуть думки, наче велика прозора ріка. Як мені радісно і хвилююче відчувати цей потужний плин моєї свідомості.
І враз – думка, що колись, ось в одну з таких ночей, прийдеться умирати і ця ріка свідомості зникне, згасне, вимкнеться. Це кидає мене у відчай. Як? Навіщо все це було? Чому такий жорстокий і абсурдний кінець? Чому враз має погаснути і зникнути цілий всесвіт? Куди дінеться моя свідомість?
І якщо доведеться летіти в інші світи, в невідомість, то мені страшно, Господи! Страшно! Я боюся цього іншого світу, цієї невідомості. Я з острахом завжди виривався в інші країни, а тут – інший світ.
Не залишай мене, Господи. Ти один моя опора і надія.
Ти наділив мене страхом, то забери його в ці хвилини Великого Переходу. Дай сили духу і мужності!


КРИЛАТА ХОДА САДІВ

У Петриках цвітуть вишневі сади.
Ніби білосніжні хмари упали на землю.
Куди не кинеш оком – білопінне диво-сіяння. Хвилюючий приторк до краси і таїни.
А небеса темні, дощові, ніби присмеркові. Й це ще більше підсилює білизну садів, як і чорна земля під ними.
Ця неймовірна білизна збережеться ще може день чи півтора дні, не довше. Сади ще будуть квітнути тиждень-другий, але дуже скоро вони примеркнуть, наберуть рожевого відтінку, пелюстки опустяться додолу і не буде відчуття крилатості, якою вони вражають сьогодні – в пік свого цвітіння.

*
Здається, що в цьому житті нічого не має поважного сенсу, бо все закінчується смертю і стиранням плодів наших рук і розуму.
Для мене важливо, як складеться мій завтрашній день, я хотів би зробити своє життя спокійним і безхмарним, але понад мої сили добитися сталості. Я – тільки піщинка у вирі життя.
Якщо і має щось значення в цьому житті, то тільки з оглядання на душу.

ТОВЧИГА

Є люди, яким добре, коли іншим кепсько. Вони отримують насолоду від того, що можуть покпити над слабшим, не спроможним дати відкоша, полюбляють говорити неприємні, грубі й навіть брутальні речі. Від таких не дочекаєшся ні усмішки, ні привітного слова, ні людського ставлення. Надимати щоки, показувати власну пиху і вічну невдоволеність для них так само природно, як дихати чи ходити. Може, вони й не усвідомлюють, що коять зло, не вбачають у своїй поведінці чогось гидкого, бо не спроможні критично глянути на себе.
Щоправда, перед тими, від кого вони залежні, стеляться хмелем, запобігливо зазирають в очі й розпливаються в солодкій посмішечці.
Такий Платон Товчига – чоловічина, з яким мені доводиться стикатися доволі часто, бо ми живемо в одному районі. І не було випадку, щоб при зустрічі зі мною він не запустив якусь шпигачку.
Працює Товчига якимось держслужбовцем, ходить з портфелем під пахвою, в бездоганно випрасуваному костюмі й краватці. Навіть коли стоїть найбільша спека.
Сам мізерного зросту (тому часто стає на пальці ніг й хитається – і коли чекає маршрутку, і коли розмовляє з вищим од себе), опецькуватий, з чималим черевцем, червонощокий (любить хильнути), з великими вибалушеними очицями, що нагадують риб’ячі. Особливо прикметні в нього – рижі сторчкуваті вуса, які сіпаються, як голки в їжака, коли він починає кидати ущипливі репліки своїм вискливим голосом.
Іноді в неділю ми стикаємося у церкві, але й тут він знаходить привід вколоти мене. Це виглядає, наприклад, отак.
– Це Вашу пісню виконував хор?
– Мої тільки слова.
– Щось таке, як у штундів… А чого Ви в захристію ходите?
– Отець попросив, щоб підміняв паламаря, – ніби виправдовуюся.
– По захристіях одні колишні комуняки стоять.


ГРІХ

Людині несила боротися з деякими гріхами, тому треба просити у Господа. А хто просить, тому дається. Головне – відчувати, що це переступ, усвідомлювати його, перейнятися огидою до нього.
Скільки разів у житті я відчував, що чиню недобре, але справитися з тим самотужки не міг. І завжди на допомогу приходила вища сила. Це не містика і не самонавіювання. Це гостре відчуття духовної спорідненості з Абсолютом, усвідомлення того, що ми не залишені напризволяще.

*
Не можу судити про безсмертя, тому що воно неможливе в тій формі, в якій існую сьогодні.
Якщо воно виявиться можливим в іншій формі, я буду безмежно здивований, але що залишиться тоді від мого теперішнього «я»?
*
Боги безсмертні, люди смертні.
Люди заздрять богам, а боги, можливо, заздрять людям. І хто знає, чи ми – то не втілення пекучої туги безсмертних душ за вічним спокоєм?

*
Люблю людей кипучої енергії. Люблю неспокій, біг, лет і шал.
Душа моя протестує проти поміркованості, тугодумної мудрості, вивіреного слова у принагідній, до нічого не зобов’язуючій розмові, міщанської хитрості «Сім разів одміряй…»
Люблю крилату ходу, похватні веселощі, все справжнє, нутряне і вируюче…
ВЛАСАНИЦЯ І КРИЛА
Літературний денник

Маститі письменники підхвалюють сьогодні всіх підряд. Ніхто не хоче говорити болючу правду, щоб не наживати ворогів у цьому озлобленому, розшарпаному і нервовому світі, де не знати з якого боку чекати удару. А може, їх спонукує це робити усвідомлення того, що все на світі марнота марнот. Кожен хотів би залишити про себе добру згадку в серцях молодших колег.
Але великі літературні авторитети мали б принаймні промовчувати. Але не хочуть і не можуть. Все це зовсім не безневинні речі, бо вони розмивають справжні літературні цінності, графомана прирівнююють до майстра..

*
В юні роки я читав так, як дурні підлітки п’ють вино – залпом.
Так були прочитані Стендаль, Меріме, Гемінгвей, Бальзак, Мюссе, Флобер, Драйзер, Джек Лондон, Жуль Верн, Золя, власне, уся світова, російська і українська класична література.
Але хіба можна так читати класику? Мабуть, в молодості можна, але не в зрілі роки.
Тепер читаю все повільніше, часто повертаючись до прочитаного.
Але ті молоді, що одразу почали читати повільно, мене насторожують, і я майже упевнений, що великими читальниками вони не стануть.

*
Сьогодні кожен більш-менш удатний письменник вважає своїм обов’язком залишити спогади. Мабуть, це добре. Але скільки тут марниці, графоманського непотребу, що навіть не дотягує до пристойної і легкої ширвжиткової літератури.
Як вигідно виділяють тут мемуари А. Дімарова, В.Захарченка, який чудовий «Хутір» Андрія Кондратюка, хоч і грішить деякими необов’язковими повторами.
А ось «Притча про хату» Олександра Шугая, тільки перша частина якої налічує тисячу сторінок (!), десь ніби зависла між високою літературою і низькою, а все, як на мене, тому, що обдарований автор не зумів викинути зайвину, ущільнити письмо, стиснути до вибухової стислості, хоч великий літературний досвід мав би це йому підказати.

*
Мені цікава література, доки цікаве життя.
Література як складова життя.
Не можу і не хочу уявити собі своє життя поза літературою.
Можливо, я міг би обійтися без неї, але досі вона робила і продовжує робити мене щасливим, а життя наповнює високим змістом.

*
Говорити правду – найкращий спосіб відстоювати правду.

*
Як нам оцінювати художні твори? Який критерій найважливіший?
Написане треба провіряти світлом Євангелія, тобто просвічувати ним, як своєрідним рентгеном.
Бо Євангеліє – це Боже і непомильне. Людське тільки Божим провірити можна.
Якщо витримує твір світло неба, зливається з ним – читай і приймай у душу, розкошуй в ньому, а не витримує, тобто протирічить йому – відкидай геть, бо розірве тебе і знищить.
Є твори, з якими треба ворогувати, бо коли цього не робити, вони погублять тебе або дітей твоїх.
Усякий, хто пише порнушні, обезлюднюючі, зловісні твори – ворог моєї душі. То як мені миритися з ним?!

*
За Євангелієм розумний той, хто Бога шукає.


*
Уже не в змозі читати і слухати нападки на Тичину. Оця мужність і принциповість з віддалі часу – суцільне фарисейство. «Зламався», «не зміг піднятися над злочинним часом», «наслідував російських поетів», «цілував пантофлю папі» – лунає без кінця і краю.
Те, що зламали, доконали і паралізували страхом поета, бачать усі.
А те, що зламали і доконали весь народ, не хочуть бачити і розуміти.
Безчесні, лукаві людці! Герої з віддалі часу!

ПРО ДЕННИКИ

Пишу не вигадану історію, пишу біографію своєї душі, фіксуючи окремі, найбільш важливі, на мій погляд, порухи і стани.
Але чому в однієї людини таке письмо цікаве, а в іншої – ні? Чому мене так розчарували щоденники багатьох сучасних письменників? І бачу вже не щасливу хвилю денникової прози, а навалу графоманії?
Має бути не тільки техніка, потрібен стиль, свій погляд на світ і себе. Потрібне становлення душі. Якщо цього не відбулося, денник не має жодного сенсу. Тоді він висвітлює тільки убогість внутрішнього світу і все.
Не знаю більш магічного слова як «денник». Але наповнити його справді магічним звучанням спромогаються одиниці.

*
Письменнику потрібна оцінка зі сторони.
Може, не кожному.
Я з тих, кому потрібна.
Я з тих, хто сумнівається у написаному.
Мене читають в основному літні люди. Іноді страждаю від того, що не цікавий молодим, бо часто захоплений ними. Але що я можу сказати їм?
80-літня жінка (філолог) сьогодні сказала мені про «Застиглий вогонь»: «Ви написали особливу книгу».
Надзвичайно важливі слова, варті кількох рецензій.
Але яким би щасливим був я, якби так сказав мені хтось із молодих. Але, мабуть, не скаже, і треба дякувати Богу за те, що є.

*
Я перейнятий долею своєї душі, багато роздумую над цим.
Але, на жаль, не можу жити безгрішно.
Це тяжка покара бути письменником, це відповідальність, тиск якої спроможні витримати одиниці. Колись, очевидно, і я буду розплачуватися за свій дар.
Та, може, дещо мені проститься, бо немало жертвував собою заради інших. Я частіше думав не про свою славу, а про те, щоб піднести інших. І якщо піднімався, то тільки піднімаючи інших.

*
На миколаївському книжковому форумі зазнайомився з Павлом Федюком, майстром психологічної новели, яких сьогодні мало в українській літературі. З присутніх письменників майже ніхто не звернув на нього уваги, і він стояв собі осторонь, принишклий і сумний. Не підходили до нього й читачі, як до інших «розкручених» авторів, не просили автографів, і ні в кого я не бачив його «Гуцульської мадонни..», хоч вона зовсім недавно вийшла додатковим тиражем. І це видалося мені прикметним: читач нині зіпсований псевдописьменниками, а недолугі писарчуки вважають себе справді маститими літераторами. Вони створюють веселу варвітню на форумах і презентаціях, конкурсах і книжкових ярмарках, а справді добрі майстри перебувають у затінні («геній стоїть, витираючи сльози…»).
Я знав, що Павло після перенесеної травми і операції перебуває в тяжкому стані, чекав, що побачу примглілого і горьового чоловіка. Але не настільки.
Він справив невимовно важке враження: хирлявий, скволілий, прибляклий, з трагічним відтінком болю на лиці, з нетутешньою тугою осамотнення в споловілих, майже вимерхлих очах.
Відчувалося: він вийшов з такої безодні й виніс таку драматичну осмуту, яку мало хто спроможний винести, не поплатившись розірваним серцем.
Здається, він повністю збайдужів до своєї зовнішності, до того, що відбувається навколо і люди для нього не більше ніж тіні, бо не вони його співбесідники, а Тодось Осьмачка, Юрко Гудзь, Іван Козаченко і Володя Кашка, з якими поріднили його прирокованість талантом і простопадне серце.
Але як ураз прояснилося його лице, як він розчулився, коли почув добрі слова про свою прозу. Зі скорцюбленого, маркого чоловіка з деформованим лицем став високим і яснолицим, ніби дивне світло пролилося на нього згори. І гарно й довго говорив про літературу, про свої нові задуми. Куди й поділися передчасне звечоріння, скоцюрбленість, відштовхуюча перехнябленість, що так різали очі.
А потім переповідав свою драму і знову мерхнув на очах. І я поніс з собою болісно-мертвенний його погляд і учеписту думку, що великим талантом Господь майже ніколи не ощасливлює людину, а значно частіше розчавлює її.

*
Припускаю, що назва збірки «Коник на снігу» Павла Гірника – його власна знахідка і він не читав книжечки Януша Шубера «Божа коровка на снігу», виданої мізерним накладом ще до війни. У літературі такі збіги часто трапляються, і аналогічних прикладів можна навести багато. Але літературний критик, аналізуючи твори поета, подібного факту обминути не може і дослідити взаємовпливи зобов’язаний.


*
Премії. Відзнаки. Почесті..
Якийсь суцільний вивих на тому.
Чим кволіший письменник, тим дужче прагне доскочити якоїсь нагороди, щоб пришпилити до свого убогого імені лауреатство.
Просить київський прозаїк: «Напиши в шевченківський комітет про мене. Зателефонуй туди».
Місцевий літератор дозоляє: «Дайте мені цього року обласну премію. Я не наважувався б просити, але такий світ настав, що, бачу, треба пробиватися самому».
І в тому ж дусі довгий монолог.
Скільки такого вислуховую нині: одні випрошують рецензії, другі бодай куцої згадки в денниках, треті премій. І все – ліктями та кулаками.
Цілковита моральна деградація.
Нині автор, видавши сяку-таку книженцію, може дістати тебе до живих печінок, допоки не напишеш про нього відгук.
Але хіба таке можливе для справді глибокого письменника? Хіба він спроможний опуститися до того, щоб замовляти рецензії чи організовувати піаркампанії? Та він радше помре. Бо це теж ніби складова справжнього таланту.

*
Усе-таки хочеться вірити, що справді велика книга самотужки пробиває собі шлях до читацьких сердець. Їй протегує сам Бог.
Проти роману Антонії С.Байетт «Володіти» були налаштовані майже всі – видавці і критики. Авторці пророкували повне фіаско.
Але сьогодні цей роман перекладений 26 мовами світу, його досліджують науковці зі світовим іменем, вивчають в університетах та інститутах, і це, здається, тільки початок.
Це ж можна сказати і про «Сумирні» Літтелла Джонатона, і про жіночі романи Ненсі Г’юстон.
Є в цьому і якась загадка, але вона завжди там, де добротна література.

*
Добре було б започаткувати видавничу серію «Християнська література», яка протистояла б обезлюднюючій і згубній лектурі, що сьогодні повально домінує в світі. Й треба було б, аби цю серію видавала не церква, а світське впливове видавництво. Та насправді це тільки мрія, майже ілюзія. Цей світ належить не Богові, тому так незатишно і важко письменникам християнського світовідчуття.
Якщо сьогодні деякі журнали і віддають свої сторінки таким поетам, то це або суцільна риторика (у нас принаймні найзавзятіше про віру пишуть ті, що вчора прославляли компартію), або викривлені редакційні акценти.
Але справді великих імен не забракне:
Хуана Інес де ла Крус, Джерард Хопкінс («брат Хопкінс»), Клайв Стейлз Льюїс, Франсуа Моріак, Василь Барка…

*
Хочу збагнути творчість сучасників, щоб зрозуміти і відчути дух свого часу.
Мене цікавить минуле, хотів би зазирнути в майбутнє, але я весь у своєму часі й він для мене над усе.
*
Важко шукати стимулу для творчості тільки в самому собі.
Звісно, іноді він з’являється десь у глибинах душі, в нуртуючих водах підсвідомості, але не так часто, як це потрібно для утримання здорової рівноваги духу і високого ритму життя. Тому треба шукати натхнення у зовнішньому світі. Шукаю його у книгах, в лісі, в місті й поза ним… Якби не це, я, мабуть, давно надломився б.

*
Що небезпечніше: безпідставне захвалювання чи нищівна критика?
І те, і те.
Дві сторони однієї медалі.
Захисти мене, Господи, від першого і другого.


*
Треба примиритися з тим, що денники не ідуть, опустити руки і не рвати собі серця. Але здаватися ще не хочеться, ще живе в мені ота внутрішня потреба боротьби і сподівання дива. Хоча десь глибоко в душі знаю, що дива не станеться: прийшло нове покоління і витіснило з літератури людей мого віку. Прийде час – і витіснить з життя..
Але не йдуть не лише денники. Не йде майже нічого. Ось за три роки продано лише тисячу примірників тритомника М.Вінграновського, виданого тернопільським «Богданом».
Цікавлюся у видавців, а що ж іде?
Дешеві бульварні романи, кримінальне читво і тому подібний ширвжиток.

*
Життєвий досвід – одна з необхідних складових при створенні мистецького твору. Важливо, аби письменник опановував інші професії, і чим більше їх у нього, тим краще. Так само добре, якщо він часто змінює місце роботи.
Коли в письменника є талант, але немає досвіду, він копирсається у своїй душі й анатомує лише власні рефлексії. Він швидко вичерпується, згасає або спивається.

*
Поетові – шістдесят п’ять. Він видав два десятки книг, які пройшли непоміченими. Лише дві-три рецензії було на них в періодиці, з-поміж яких одна моя, написана до його п’ятдесятиріччя. Ювілейна марниця, спроба підтримати людину добрим словом. Але я заслужив у нього не вдячність, а претензії, він постійно обзиває мене «провінційним критиком» і при найменшій нагоді прилюдно докоряє…
Стикаюся з таким не вперше. Скажеш добре слово про посереднього автора і будеш усе життя щось винен йому.

*
Сьогодні лише та книга може розраховувати на успіх, яка полонить читача з перших фраз і не відпускає до останньої сторінки, тобто книга, наділена гіпнотичною силою.


*
Моє життя перетікає в текст.
По суті, я живу двічі, й, отже, моє життя по-особливому щасливе.
Боюся втратити це хистке щастя, я знаю, що воно тримається на павутинці «бабиного літа», але допоки воно триває, треба дякувати Богу і впиватися ним.

*
«В русском жанре» Сергія Боровикова – це своєрідні медитації та імпресії, мозаїчні нотатки про літературу. Те, що в українській літературі робить В.Базилевський. Читати таку есеїстичну прозу неймовірно цікаво, але в пам’яті залишається дуже мало. Це входить в неодмінну умову жанру. Це як сигарета: сп’янить – і тут же вивітриться.
До мозаїки сьогодні звертається немало письменників, але рідко кому вдається створити мистецьку річ. Виявляється, мало напхати всякої всячини, навіть цікавої, мало структурувати її певним чином, ще треба вдихнути в написане душу. А це вже під силу тільки талановитій людині.

*
Ще раз про Тичину.
Народ утратив самостійність, його поставили на коліна, а від поета вимагають жертви – красивої смерті.
У страшні часи поет беріг мову, культуру, духовність, але цього, виявляється, мало – треба було іти в табори, тюрми, на розп’яття.
Важко мені збагнути, чому це сьогодні деякі поети і критики так жадають жертвоприношення від Тичини, чому не хочуть бачити, що він рятував не тільки власне життя, а й мову, яку нещадно добивали, рідну культуру і беріг пам’ять про розстріляний ренесанс.

*
Кілька відомих письменників, яких важко запідозрити в нещирості, запевняють мене, що денникова проза колись неодмінно виявиться цікавою не лише для широкого українського читача, а й зарубіжного, що в неї велике майбутнє. Але, уявляючи собі посмертне визнання, скептично усміхаюся. Це мене абсолютно не цікавить і не обходить. Важливе тільки те, що відбудеться за мого життя. Все, що роблю в літературі, це в ім’я земного життя. І крапка.

«Я не вважаю себе непоміченим читачами й мене знає (знав) дехто з критиків – за сорок років у літературі я своє зробив, – каже мені Микола Кравчук. – А якщо мене сьогодні не знає хтось із зіпсованих масчитвом читачів чи наш звихнутий на європейському авангарді продуцент постмодерних та всяких «інших» (аж психіатричних!) текстів, яким так само невідома творчість і більш значимих від мене українських попередників – то списки тут не допоможуть. Глибока клініка! Й не тільки їх, а й суспільства…» (Реакція на репліку Павла Вольвача про маловідомість М.Кравчука)

*
Все частіше ловлю себе на тому, що мене нудить від так званої сучасної літератури, де тон задає нове покоління письмаків.
Брудне море нечистот і відходів.
Нестерпно.
Хочеться втекти геть від цього чорного, зловісного, загрозливо-нищівного світу, де душа мучиться і знемагає у важкому томлінні.
А це означає, що літературний денник більше вести не варто.
Одвернутися з огидою і замовкнути.
Якщо чисті й світлі голоси губляться в цьому дикому божевільному вереску, то про що і про кого писати?

*
Ще один український поет помер на чужині – Григорій Вишневий.
За останні п’ять років ми здійснили з ним кілька літературних проектів. Він активно перекладав австралійських і російських класиків, писав есе і вірші, до останньої хвилини вболівав за долю України, для якої зробив більше, ніж дехто тут, на рідній землі.
Не хочу думати над тим, що залишиться з його творчого доробку, а що кане в небуття. Час покаже. Він працював невтомно і самовіддано, і помирав, кажуть, важко. Очевидно, я міг зробити для нього більше, писати частіше і видавати його книги більшим накладом, тож почуваюся винним. Але будемо вірити, що всім нам не забракне роботи і на тому світі, як не бракувало на землі.
*
Сказано: не згадуй імені Господнього всує.
Але хто на це дивиться, коли зайшла така мода?
Як раніше вірші поетів рясніли словами «партія» і «Ленін», так нині рясніють іменами – «Бог», «Творець», «Вседержитель». І найчастіше у поетів це не вияв найглибших почуттів душі, а данина часу.
Трапляється, що й справді талановиті поети впадають у єресь. І майже класики дозволяють собі зловживати надмірним повторенням найсвятішого імені. Що вже тоді казати про одвертих богохульників і словоблудів.
Надмірне апелювання до Бога може звести нанівець і найщиріші задуми. Скажімо, Тетяна Майданська в ювілейній добірці віршів у «ЛУ» слова «Ісус», «Бог», «Господь» вживає понад п’ятдесят (!) разів, а один з тернопільських авторів в «Антології Тернопільщини» у невеликій добірці – 80 разів(!).

*
Дні такі короткі й так швидко збігають, що треба дякувати долі, коли за день встигаєш написати бодай кілька рядочків. І це вже благодать, бо ніби й не пропав той день, не канув у безвість безслідно і безцільно.
А колись так багато різного писалося за день і все встигав, ще й залишався час, аби понудьгувати.

*
Який багатий у мене архів! Скільки різного у ньому зібралося за роки літературної праці. А відчуваю, нікому це не потрібне й не цікаве, окрім мене. І якщо я не врятую ті скарби, надрукувавши їх хоча б частково, то зотліють вони або згорять ясним вогнем, кинуті внуками в піч.
А може, й не треба рятувати? Коли помирає людина, забираючи з собою в небуття цілий всесвіт, то що там якісь листи, нотатки, рукописи…


*
Талановиті письменники, здобувши визнання і популярність, розсипають компліменти наліво й направо, навіть не задумуючись над тим, кого підхвалюють. Чи це нині такий час і така ситуація в Україні, що все знівельовується і до краю розмивається межа між справжньою літературою і ширвжитковим ремісництвом, чи люди так зниціли? Чи так було завжди і скрізь? Читав же десь, що уславлений Гюго хвалив усіх «без розбору».
Сьогодні, здається, навіть останній графоман може принести похвальну рецензію чи принаймні компліментарного листа від столичного класика. Це як у тій народній пісні: «А я тебе, дурний хлопче, словом приголублю».
Справжнім взірцем був для мене Іван Іов! Міг у вічі сказати невдатному писаці все, що думає про нього, і ніколи не підносив сірість. І Борис Харчук з цього числа, і Євген Гуцало!
Нині провінційний поет може дозволити собі написати в додатку до недолугої збірки, що на його вірші, мовляв, «писали дослідження» такі-то й такі метри, бо більшість із них почили в Бозі й не можуть це опротестувати.
Переступлено ще одну межу безпринципності!
Що далі?

*
Дві книги зробили для мене невиразну нинішню весну святковою і урочистою – «Я вийшла заміж за поета» Раїси Талалай і «Неспокійна моя доля» Євдокії Дімарової. Перша написана міцним прозаїком з поетичним світовідчуттям, але, на жаль, дещо фрагментарно, друга більш епічна, місткіша, сказати б, грунтовніша. Але обидві – явище небуденне в нашій літературі. Це книги з того вибраного роду, що їх започаткували в російській літературі Валерія Пришвіна і Роза Солоухіна.
Можу пригадати добрий десяток дружин письменників – класиків російської і світової літератури, – які залишили цінні мемуари, але не можу пригадати, чи була до цього часу така лектура у нас. Тепер є, і матиме з чим «наше серце одпочити».

*
Пригасає зір – печаль моя. І, очевидно, доведеться попрощатися з літературними денниками. Для інших невелика втрата! Так мало прихильних відгуків було про них за останні роки. Більше розносили мене і піднімали на кпини. Але для мене – то був один з найпрестижніших стимулів життя. Я писав їх і пишу «на пока», не маючи ні найменшої надії, що вони можуть виявитися цікавими для прийдешніх поколінь. Все це для читача нинішнього, але виявляється йому це нецікаве і непотрібне. Що ж! Чи родить, чи не родить город, селянин оре його, щоб не пустувала земля і не заростала бур’яном.

*
Тріумф Вєрки Сердюки на «Євробаченні» сприймаю з великою радістю, бо це навіч показує, що насправді, являє собою так звана мистецька Європа, якого рівня «культура» їй потрібна.
Літератури це стосується теж.
На багатьох книгах сьогодні варто було б ставити ярлик «Обережно! Успішний автор!»

*
Так зване мистецьке середовище не варте того, щоб тратити на нього час і нерви. Від усяких презентацій, мистецьких акцій, зустрічей найкраще триматися зоддалік. Для моєї душі кожне таке дійство вбивче.

*
Усе більше і більше розчаровуюся в письменниках. Але, на щастя, не в книгах.

*
Кілька днів у Тернополі Леся Степовичка.
В неї стільки кипучої енергії, що здається, вона заповнює собою весь простір.
Висока, статна, з проникливими блисками в очах, нестримна і вигадлива – захоплює і вражає, ошелешує і надихає.
Живе врозкид, розіб’ється в розпадку, а зробить. А ще розповідає цікаво й інтригуюче, артистично жестикулюючи і пронизуючи стрілами очей. Дотепна і вимислива. Про неї можна сказати як про Марка Вовчка: не вродливиця, але краще усякої красуні.
В її товаристві легко і добре кілька годин, але далі хочеться утекти. Хоча потім знову шукаєш зустрічі.

*
Читаючи «Розширення поля борні» Мішеля Уельбека, сподівався, що ось нарешті розгадаю секрет великого літературного успіху. Але дарма. Ні інтриги, ні глибокого філософського підтексту. Одне знудження світом, ще задовго до Уельбека так добре передане Камю в «Сторонньому».
Чому ж на цей роман упала така запаморочлива всесвітня слава?
Що привабило в ньому читача?
Добре виписані людські типажі? Але цього добра в літературі подостатньо.
Іронія, що межує з цинізмом?
Так, це полюбляють молоді, це вабить їх, але не досвідченого читальника..
Майже мозаїчна побудова сюжету?
Це полегшує читання.
Одверті сцени?
Кого сьогодні цим здивуєш?…
Роман нічим особливим не виділяється, і маю певність, що подібних творів у світовій літературі чимало. Але слава падає на одного з тисячі. За якими законами? Ось питання, що залишається для мене відкритим. Хоча душа моя знає на нього відповідь.

с.Петрики на Тернопіллі

Нові денники Петра Сорока можна замовити за адресою:
м.Тернопіль-18. а\с 438. 46018. Ціна – 10 грив.


12

© Січеслав 2004–2007