проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
>Микола ПЕТРЕНКО
>Леонід ЗАЛАТА
>Петро СОРОКА
>Олеся ГАЛИЧ
>Степан ЛУКАСЕВИЧ
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Проза


Олеся Галич (справжнє ім’я та прізвище – Леся Білик) походить із родини репресованих українців. Народилася 4 травня 1956 року в м. Осинники Кемеровської області (нині Російська Федерація). Закінчила філологічний факультет Івано-Франківського педінституту (тепер Прикарпатський університет). Працювала на Київщині, Івано-Франківщині. Вчителює у м. Зборові Тернопільської області.
Автор повістей про заробітчан в Італії «Усі дороги ведуть до Риму» та «Хочемо раю на землі». У 2007 році прийнята до лав Національної Спілки письменників України.


Пейзаж у вікні
Новела

Вона з`явилася в селі несподівано. Переступила потічок, що безперестанку дзюркотить тут просто серед вулиці, і, знявши гостроносі туфлі, пішла дорогою вгору попід ліс. Смереки чіпко сплели волохаті пальці і стишилися. Пускати далі гостю чи ні? Однак жінка сама не захотіла пірнати у сутінки лісового шатра; зупинилася коло хатини старої Янчихи. Тут би якої живої душі – а нема. Вже чотири роки – тільки сорока: то на комині посидить, то на хресті, бо і цвинтар недалеко звідси – отам-о, за церквою на горбі. Село стиха нуртить: знайшла час для відвідин – ще йно картоплю копають, і буряк у полі весь – жнива, сказати б, осінні. Не на поміч же приїхала, бо город віддали лісництву під шкілку. А цікаво розпитати: чого прибула, коли все у тій хаті померло? Село знало цю жінку – гостювала часто у старої Янчихи. Приїздила з чоловіком і сином городи порати. Тепер ось стала коло хвіртки, ніби вагається, чи заходити. Може, й допомоги якої треба – так це усі б прибігли зарадити: розпитати, погомоніти – все ж підтримка яка-не-яка! Клуб німує, і кіна не показують. Замок на клубних дверях роти позатуляв – не співають, як колись. Найцікавіші телесеріали у такий час, коли всі в полі. Сьогодні неділя, та ж саме тому й не показують! Ото гостя й розповіла б що новенького. Аж ні – мовчазна стала. Притулилася до перехнябленої хвіртки, так і стоїть – вся у своїх думках. Згадує Янчиху? Від студентських років за маму її мала. Піде, мабуть, на цвинтар. А потім швидко-швидко вниз – до зупинки, щоб устигнути на останню маршрутку. Хто того села триматися хоче?

Дві жінки, стоячи серед подвір`я, спостерігають то знизу догори і говорять кожна про своє.
– Що робиш?
– Хіба я знаю, що роблю? Все нараз, – ніби відмахнула рукою: йди собі, – але сама ані руш. – Корова-во мені заслабла.
– Маєш ветеринара?
– Та пацькає там щось… Ой, Іванко, мені так ноги крутить, певно, на зміну погоди.
– А як мені, Ганю, ноги ниють, ледве з ліжка встала.
– А крижі – не розігнусь. І, чуєш, голова болить – спасу нема!
– А як мені голова боліла!..
Ганя ображено замовкає і спрямовує погляд на ветеринара, що саме виходить з хліва. Чи зарадив корові?
– Має помогти, Ганю. Але пильнуйте трохи. То навіть для мене, якби з`їв стільки прив`ялої марисі, – запаковання стовідсоткове. А що вже корова має казати?
– Та малий недопильнував, – виправдовується жінка, пропустивши жарт повз увагу.
– То, мабуть, тиск, – пробує відновити розмову Іванка.
– Що – тиск? – не розуміє Ганя, віддаючи Ільковичу домовлену плату.
– Голова буде боліти, – обсервуючи їх дії, говорить сусідка.
– Ой, Іванко, сплітаєш не знати що! – роздратовано скрикує Ганя. – Мені корова на гадці, а не якісь дурниці!
І йде до хліва.
Іванка не витримує:
– Сама ж нарікала – голова, крижі!
Обидві жінки бурчать стиха, розходяться, пам`ятаючи кожна про своє.
А ветеринар Павло Ількович вже не має до кого жартувати – йде по вулиці і говорить латиною.

– Satis diu hoc iam saxum volvo. – Занадто довго вже я вергаю цей камінь.
Він теж позирає на попідлісну крутизну, де старо видивляють осіннє довкілля два вікна-ока, а на подвір`ї гостює у пустинній самотині жінка.
Ількович перетинає дорогу навпроти автобусної зупинки і, все ще озираючись, неохоче заходить в ошатний будиночок. Він теж знає гостю, тому, забувши повечеряти, прикипає до вікна і чекає: залишиться вона в селі чи ні?
Ні! Того вечора й справді від`їхала бусом, так ні з ким і не поговоривши.

Всі подальші дні він тинявся від виклику до виклику або читав на самоті. Не хотів навіть кота в хаті чи пса на подвір`ї. Ніби якийсь жаль мав на усе живе, що зирило очима, бігало, рухалося, їло та любило… себе. На тижні зібрався погостювати в дочки, на дім свій глянути – тож вирушив до райцентру.
Зять лиш іронічно скривився при вітанні і зник на цілий день. Хотів пригорнути онуку, кажучи щось забавне, але вона зверескнула і, вирвавшись з дідових обіймів, закричала:
– Ти дурний! Плетеш, що попало!
– Як ти до діда говориш! – ляпнула зверху Світлана і винувато-запобігливо подивилася на батька.
Рознервована Ярина мало не дряпалася:
– А ти? Сама говорила татові: надоїв той старий зі своїми балачками-болячками…
– Ярино!...
Ількович пильно подивився на розгублену почервонілу доньку, що стиснула між пальцями незапалену сигарету.
– Ех, Свєтко, Свєтко! Як доглядав я тебе, коли мама пофіялася! Ще тоді розумів: не мене – тебе покинула. Вона зрадила! Я – ні! І вигрів тебе, як те гусятко, і вивчив. Радів, коли заміж вийшла за кого хотіла. По любові, думав, то не втечеш, як вона…
Світлана таки запалила і рішуче заходила по кімнаті.
– Хочеш, дитино, хати? Буде тобі хата! Тільки не дави отак фальшиво, не витискай зі свого гнилого нутра того, чого не маєш, бо дитинисько сказало усе, що насправді думаєш, і виявило, як ставитеся до мене ви всі… Я то відразу зметикував. Тільки відгуло весілля, вибрався. Вчасно, можна сказати, подався геть. У людях мені краще, ніж між вами.
– Ну, тату! Що за драми Шекспіра? – пробувала не втрачати самовладання і пішла в контрнаступ. – Я тепер розумію, чому мама від вас втекла!
Сказала і замовкла перелякано: все! Зараз його прорве несамовитим риком або… Але батько раптом поник.
– Нічого ти не розумієш! Нічого.
І, взявши грузинського свого кашкета, рушив до порога.
– Ну, тату! – вередливо нявкнула дочка.
Він сумно глянув на неї:
– Отак і в дитинстві. Вередуєш-плачеш, а я шкодую: без мами ж… Все тобі старався. Тепер не переживай, дочко. Готуй папери – не тобі хату лишаю, а тій маленькій дівчинці, яку покинула мама.
З самого райцентру йшов до села пішки. Машини сигналили, але він не зупиняв: стирай своє горе з підошов, і так – поворот за поворотом. Минувши Поморянку, вийшов на пряму. Вітер – в очі! Але чоловік не ховав обличчя. Плакав? Ні! То дощ струмочками котився по щоках і жаль палив огнем карі його глибокі очі.
Назустріч голова сільради.
– Ільковичу, чого це ви пішки?
Та… захотів прогулятися!
– О, – засміявся Пашко, – то маєте гарну нагоду! – брязнув дверцятами уазика і об`їхав подорожнього.
Він сховався у хатині, яку йому спорудила сільська толока, і затужив мов той вітер осінній, рвучи листки спогадів зі свого посмутнілого дерева та жбурляючи геть у минуле, у забуття. Якось доживе – не хлопчисько, щоб падкувати за коханням. Бачив болючі втрати на кожному кроці, то чому мав би бути щасливішим за інших?
Ось і та жінка, вона знову сідає в автобус… Як їй? Ількович дивиться на екран віконечка і намагається вгадати. Певно, добре, бо вбрана зі смаком, і ноги на підборах молодо так ступають. Але ж ні! Втома. Ой, втома – її ні за якими пудрами не сховаєш! І смуток. Ну, а як інакше: чоловіка ж поховала! Син, кажуть, женився недавно, лиш дочекав року… Чого вона приїжджає? Надумала продавати хату? Та хто її купить? Хіба лісництво потягне у своє володіння, як і той Янчишин земельний пай.
Ількович не відходив від вікна, хоч давно провів очима бус.

Блідий місяць розтрушував холод по всій окрузі. І все почувало себе самотнім у цій драглистій мряці – застигло нічне сяйво, сховавши тепло надії у найтемніших глибинах. Тільки в хатині блимало сердечко свічки. Над столом схилилася жінка, щось перебираючи.
Стук у двері сколихнув її спокій.
– Хто там?
– Ветеринар.
– Але ж я не потребую ветеринара. У мене нема живності!
– Та я до вас, пані…
– У таку пору?
– Що я вдію, коли цілісінький день товчуся по селі, лікуючи оту, як ви мовили, живність.
Він постояв біля дверей, не маючи змоги побачити її вагань, і відійшов засмучений. Хотів розрадити, погомоніти, а не так зрозуміли. Ну, що ж!.. Vae soli! Горе одному!

Другого дня Любомира білила хату. На подвір`я зайшло двоє.
– Ми вам світло проведемо.
– Так? Але…
– Яке „але”? Жити сьогодні без світла і без телевізора – що то за життя? Янчиха мала підведену електрику, бачите? Тут роботи небагато. Але то вже добрий кавалок часу – поруйнувалося все.
– Ну, дещо й помогли… той… розтягти. Та ви не хвилюйтеся, нам трохи гарячого і обід. Мусимо чоловіка послухати.
– Якого чоловіка? – нарешті втиснулася у ту дротяну балаканину господиня.
– Та того вар`юватого Ільковича.
– Спробуй його не послухати. Прийшов позавчора рятувати мою корову, а потім так-о став серед стайні і до вуха її: „Бачиш, Красухо, вже полегшало тобі, вже будеш і молоко давати, і пастися. Але якби твій господар до сумління та й кравчині світло змонтував! Як ти кажеш? Ага, зрозумів: тобі так вже добре, що ти но дмухнеш і видуєш його на ту гору, він рухом електрику влаштує! Чуєш, чоловіче, що твоя корова хоче? Бувайте здорові!” – І пішов. Та не робіть з мене вар`ята, верніться, – кричу. „Ти почув, що маєш заплатити?” Та хоч сто грамів вип`єте. „Мав би пам`ятати, яких я сто п`ю. Най вам буде добре”.

Любомира не знала, як то розуміти і що говорити цим добровольцям. А чоловіки працювали споро: свою справу, видно, знали добре. Тільки трохи згаяли часу, поки шукали якогось кабеля.
Нагодувала їх усім, що поспіхом привезла з міста. Старший, Зенко, трохи понарікав: „Капуснячку б, страви, ну та нічо: і крабові палички – закуска”. Любомира пробувала грошима розрахуватися. Сергій, молодший з монтерів, був уже руку простягнув. Але Зенко шарпнув за плече:
– Ти що, Ільковича не знаєш? Зараз почне латиною встидати – здохнеш від нудьги разом із запакованою коровою.
Сергій тут же виправдався:
– Та я хотів господині руку потиснути, я цей… нічого. Нащо мені?..
Любомира знайшла чим заспокоїти:
– Добре, хлопці, наразі – дякую. А як буде треба штани підкоротити чи замок на куртці поміняти – приходьте. Я при світлі зможу і вечорами шити.
Задоволена, що сама упоралась і ні в чиїй ласці не буде, сіла й собі пообідати.
Якраз напроти стола – у вікні пейзаж, ніби художником написаний. Таки добре, що, залишивши дітям міську квартиру, перебралася сюди. Самотність серед міської метушні нестерпна. А тут така природа! У сина з невісткою свій темп життя – не вдавалося йти в ногу. Зрештою, коли набридне сільська ідилія – повернеться: квартира – її.

Надворі зчинився галас. Кричав півень. І як він прибився нагору? Любомира вже уявила: ось вона проганяє зайду, а той тікає крізь діри у плоті. Легко. Цікаво, в яку сторону побіжить?
Двері відчинила стрімко й оторопіла: якраз проти її грудей неспокійно крутив гребенястою головою красень-кукуріко, а всю дверну раму заступала кремезна постать зніяковілого ветеринара.
– Я оце вагався: стукати до вас чи ні? Думав, може, спите.
– Як: у полудень?
– Я півня приніс, щоб будив.
Любомира засміялася. Чоловік полегшено зітхнув:
– От і добре. Добре, що не сердитеся.
Він присів просто на поріг і випустив птаха. Той кинувся навтьоки.
– Що ж ви? – розгубилася й подалася до плоту.
– Та то недалечко й побіжить. Мені за роботу дали, а я вирішив вам подарувати. Можна мені тут посидіти?
– Та ви ж сидите! Ну а подарунків мені не треба. Не новосілля ж.
– Власне, й тому приніс – у робочому, буденному, сказати б, ритмі. Як село живе, так і вам треба, щоб господарка яка. З півня б і почали. А півень без курки на подвір`ї не вдержиться. Треба, значить, вам курок купити.
– А хто сказав, що мені взагалі щось треба?
– Казали сільські сороки, що ви залишаєтеся.
– Ну… на деякий час. Але навіщо мені господарка?
– А я і курей лікую! – він схопився на ноги і підійшов ближче до хвіртки, бо Любомира, спостерігаючи за півнем-утікачем, так і не наважилася повернутися до свого дивакуватого гостя.
– То Шнирі вам дали таку плату?
– Вони. Не вірили? Дивилися, куди побіжить? А що йому вартує город вниз перебігти? Тільки він там зайвий… Іншого кури признали, а цього – ні, – чоловік потер чоло. – Все, як у людей: стаєш раптом непотрібним у своїй родині.
– Я сама так вирішила! – Любомира замахала обома руками. – Стиштеся, не говоріть. Я не потребую співчуття. Маю доброго сина і милу невістку. Але треба щось… не годна і цю хату пусткою лишити, коли вже цьоця Оля заповіла.
Ількович терпеливо дослухав це нервове виправдання і, трохи повагавшись, щиро зізнався:
– А я і не про вас. Я… себе мав на увазі.

Від хатинки на горі до його будиночка – тільки додолу спуститися, минути автобусну зупинку, дорогу перейти – близько, сказати б, дуже близько. Але він пішов на другий куток села. Свині теж слабують. Усе живе слабує, дивиться благально, мов душу має. Шкіра тремтить-здригається. Що тобі, дурненьке? Не скаже, тільки скавулить чи пищить. Сміються люди, що він говорить латиною. Не розуміють. Ото так і худобина: свою латину має, а ми її не знаємо. Зате очі виразно мовлять!..
Як вона сумно дивилася! Певно ж, не за півнем жалувала. Добре тобі, пані Любцю? Гаразд! Хіба я проти? Але ж твої очі! Я з них прочитав інакше.
За дурника мене мають, за вар`ята! Ех, отак ціле життя протовчешся щиро – без прикрас – а всі зокола гамівну сорочку на тобі бачать. Люди! Я не дурний і не божевільний – я самотній! Я свою душу ще нікому не е-е… Ех! А в ній стільки-и-и – бачите? відчуваєте? Ні!
Чоловік зупинився, переповнений тим мовчазним криком, – і ударив себе в груди, аж заточився. Він не пішов у той день до жодної свині, ні до жодної корови, він не щепив кролів і не заливав самогоном биків. Він сам почувався німим бидлом, і в глухому закутку лісу ревів страшним болем, що купорив його серце довгі роки без надії і любові. Викидав той біль кривавими шматками задавненої образи. А потім змовк. І побачив раптом перед собою два голих дерева, що простягали одне одному руки-гілки на тлі сірої осінньої мряки. Листя пооблітало і тепер липло до прив`ялої трави, а крони забрали його розпачливий крик у брунатне гілля: рука до руки – ось торкаються пальці посиротілих дерев. Не так самотньо, не так холодно. Більше надії: весна знову буде, а з нею прийде тепло.
Це ж листопад! Треба дров запасти їй на зиму.
Він задихав рівніше: буденні клопоти стягли його з позахмар`я химерних страждань і поставили міцно на землю. Треба дров! Так. Швидше у лісництво, може, ще кого застане в сторожці чи біля шкілки.

Любомира не встигала подумати, але дивна річ! – хтось читав її думки і миттєво виконував накази. Так тоді було із світлом, так тепер – з дровами. Лісничий сказав, що і платити за них не треба, бо земельний пай тітки Ольги перейшов до лісництва. Вже й шкілка там з минулої весни. Отож без палива Любомира не буде, скільки й житиме тут. А втім, скоро газ у село проведуть. То як пані до вподоби.
А пані курсувала зі села в місто і назад, прагнучи чесно сказати собі, чого хоче. На чому має зупинитися без вагань? Старенька тітчина машинка стукотіла цілими днями: село мало свою кравчиню, тільки не знало, чи надовго.
Не знав того й Ількович. Ходив низом гори, приглядаючись до корінців пізньої осені, та ні одного так і не викопав.
– Ільковичу, коли півня заберете? – кричали Шнирі з подвір`я.
– Та з`їжте ви того трофея! Утік – значить не мій!

Задощило, а тоді став падати мокрий сніг. Зима вже давно просилася і аж тепер прислала свій білий привіт. Павло Ількович приглядався пильно, але ні від автобусної, ні з долини від потічка слідів угору не завважив. Рушив сам по ковзкій стежці.
– Поїхала…
Глянув: під дощаним накриттям дрова не рухано. Як привезли з лісництва, так і лежать. Нахилився, підняв кусок бруска, обхляпаного болотом, і почав точити стару заіржавлену сокиру. „Вона повернеться. О, я знаю. Чого їй там триматися? У дітей своє життя, як-от і у моїх, а тут…”
Він витер лезо якимось шматтям, що затикало шпару.
– А тут – хата пусткою, – сказав уголос і молодо почав рубати дрова.
Коли зробив чимало, сповільнив темп, вже по-старечому колов цурки, приговорюючи:
– Нащо було лякати себе холодами? Ти, Любо, була б улітку приїхала, краса тут, рай! Тепло тебе не відпустило б. А то, біднятко, на зиму прибилося. – Сів на колоду, бо щось запекло всередині. – Ех, гусятко ти моє сивоголове, фарбоване. Злякалося? Втекло? Ну, бо хто на зюзю їде, не сподіваючись тепла?
Він тяжко задихав: гора нарубаних дров була вища за його зігнуту постать!

У затишній квартирі ідилія: невістка порається на кухні, Любомира сидить у вітальні і дивиться телевізор. Син саме з ванної вийшов: стомлений після роботи, вирішив збадьоритися водою. Завважив, що мати якась розгублена, неспокійна.
Хотів до Юлі притулитися, сказати щось забавне: он як старається, чаклує коло вечері! Але шкода стало матері: мабуть, все ще за батьком сумує.
Присів на диван, обняв.
– Казав же я вам, мамо, не їдьте в село, тільки спогади зрушите – а що серце скаже? З весни сам цим займусь. Продам хатину…
– От вдалось би обміняти на квартиру! – виглянула з кухні Юля.
Роман засміявся:
– Мам, ви тільки послухайте цю фантазерку! Ні, Юль, ти коли-небудь будеш по грішній землі ходити? Реально, ре-е-аль-но? – Він не стримався, скочив до дружини і підняв, але, зніяковівши, посадовив коло матері. – Ну, хто, хто буде віддавати свою міську квартиру за сільську халупу?
– Тихо, діти, не галасуйте.
Любомира намагалася переконати себе, що її таки цікавить телесеріал. Герої саме пристрасно цілувалися, а потім стали тонути в пінистих хвилях розкішної білизни. Молоді ностальгійно перезирнулися і пішли на кухню. Любомира, вимкнувши телевізор, також присіла до столу. Апетитно пахли страви, та це ще більше знеохочувало, ніяк не могла взятися до них. Нагортала салат маленькими порціями і… не їла. Боялась зізнатися собі: це вже було не її життя – воно відійшло з Ігорем. Почувала себе зайвою. Син і невістка так старалися! Та Любомира знала: їм вільніше удвох. Он як високо підняв – і нащо того серіалу? – пристрасть вживу займається. Прагла бачити їх щасливими та не хотіла сполохати молоде кохання. Як вони притихли! Їдять чемно! Коротко позирають одне на одного. Знає: думають зараз про неї, шкодують її і зляться на свій егоїзм. А вона ж усе розуміє. Тільки як вчинити? Ковтнула чаю зі склянки, повільно перемішала салат з гарніром, нащось посолила.
Тут задзвонив телефон. Молодята завмерли, а Любомира підхопилася, мов знала: до неї!
– Алло! Слухаю…
– Пані Люба?
– Я…
– Ви знаєте? Сталася біда!
– Яка біда? Що?..
– Ліз на ровер – штани трісли. Зашиєте?
– Бодай здорові були! Як ви мене налякали! Ну, хто так говорить? Я мало не зомліла…
– Чого мали перестрашитися? То у мене трісли, а не у вас! Зашиєте?..
Поклала трубку, сердито мовила:
– Я б тобі рота зашила, бо розум вже перестрочив хтось. Налякав, дурень!
Син та невістка покинули вечерю, примостилися обіч матері.
– Ма, ви кого так сварите? Скажіть, що сталося? – Роман навіть за плечі взяв, щоб швидше пригасити схвильованість.
Любомира раптом заплакала:
– Боже, я думала: хата згоріла чи…
– А хто дзвонив? – Юля аж навколішки присіла.
– Ількович, дивак той, ветеринар. Штани йому трісли.
Молоді розреготалися.
– Він так і сказав? – Ромко аж з дивана покотився, схопив Юлю, яка пирскала, намагаючись зупинити дурнуватий сміх.
Любомира перестала хлипати. А потім, подивившись на щасливих молодят, що лягли удвох просто на підлозі, і собі засміялася:
– Отакий плетун дурний! Ще й питав, чи зашию.
Син раптом підвівся.
– Ма, а звідки той Ількович наш телефон знає?
– І справді: звідки? – Любомирі стало ніяково перед дітьми: ще подумають казна-що.
– Очевидно, якщо не йому, то комусь із сільських дали наш номер, – проводив далі своє розслідування Роман.
Юля крутнулася, мов русалка, лягла на килимок долілиць і стала метеляти ногами – розмова її вже не цікавила. А Любомира таки згадала, що довелося писати адресу в сільській раді, коли впорядковувала документи. Так-так, вона ще просила дзвонити їй, коли що. То Пашко, голова, не подзвонив, а Ількович скористав – от.
– Бо ви їх так навчили. Хіба досі в селі кравця не було? Мусив же хтось цим перейматися? – почав син докірливо, але, спостерігши мамине сум`яття, смикнув себе за губу. – Точно, баба Оля шила… Як я забув? Ну, все одно, після неї були, мабуть… Добре, йдемо спати! – рішуче підвівся, смикнув Юлю за п`ятку. – На добраніч, мамо!
Коли молодята зачинили двері, Любомира почекала хвильку і пересіла ближче до телефону. Дивилася на нього, мов ворожила: озветься ще раз чи ні? Може, він потерпає, що не одержить ніякої плати за допомогу, яку нав`язував їй щоразу, відколи з`явилася у селі?
А тепла хвиля хлюпала у груди і змивала ті підозри, мов пісок. Ні, той смішний ведмідь не віддяки хотів. Голос її почути тільки – того й насплітав дурниць. Було перед дітьми не виявляти всього. Телефон затято мовчав. А Любомира так і не змогла подзвонити в сільраду – не знала, що казати.

У теплих вечорах довкола телевізора минув місяць. Сніг засвідчив прихід зими і розтанув. Холодна вогка погода на сірому асфальті і в розколупаних плитках хідників вишпортувала камінчик за камінчиком, непомітно руйнуючи все, що і так безнадійно застаріло. Любомира тужила за Ігорем, але неминучість його відходу ніяк не могла пов`язати із своїм відчуженням у цьому світі. Як були удвох, то, здавалося, для сина рідніші, потрібніші, і знайомих більше мали, і рідня частіше гостювала. Приходила, щоправда, завучка зі школи неподалік, пропонувала платний гурток моделювання одягу. І чого було відмовляти? Хоч би між люди вийшла! Якби не збанкрутувало державне побутове обслуговування, може б, дочекалася своїх пенсійних 55 в ательє з пошиття верхнього одягу. Але нема лавочки! Постійні замовники, однак, дали пережити скруту. Майстром Любомира була неабияким.

Подивилася на себе в дзеркало. Якщо не приглядатися до зморщок, то й не така вже пенсіонерка! Посміхнулася. Очі ожили й лукавинкою зблиснули. Ось що треба – усміхатися і вірити: хтось тебе таку живу бачить!
Дочекалася суботи і таки поїхала в село. Дітям сказала, що побуде кілька днів: треба хатину прогріти, щоб не зацвіла до весни, деякі папери Пашкові передати.
Надворі було погідно. Сонечко снігу не топило, але такої весняної надії вливало у морозне повітря, що холод відступав, а на душі ставало гарно і спокійно. Лише в автобусі поникла: чого їде? Та ж на обійстя глянути! Ага, так. Певно, що заради цього, тільки… Себе не здуриш; знову погасли очі, оповило їх смутком по вінця. Любомира зіщулилася, змаліла на холодному сидінні. Вільно, правда, місця є. Та для неї зараз хтось поруч був би зайвий – довелося б розмову підтримувати, а їй вистачає внутрішніх сповідей.
Мабуть, через те, що їх забагато, на душі не легшає. Якесь самоїдство виходить. Порпатися у своїх перетлілих горюваннях – де ж та сила до життя візьметься?
На зупинці в райцентрі до буса заглянув молодий чоловік..
– Їде хтось у Розмаїв? – запитав, спрямувавши погляд на чималу сумку, що її встиг виставити на верхню сходину.
Мовляв, не хочете мати клопоту, не відгукуйтеся. Пасажири промовчали. Молодь, сидячи на задньому „бамбетлі”, стишилася, потім хихнула й далі про щось своє загула безпечно. Одна Любомира чемно, по-школярськи зголосилася:
– Я до Розмаєва.
– Передасте це Смоленцю Павлові Ільковичу. Знаєте? Він за ветеринара там.
Кивнула головою: так-так, добре. Чоловік підсунув сумку до сидіння.
– Скажете, дочка не може приїхати, сама захворіла. Пізніше навідається.
Любомира схопила обома руками, щоб поставити на вільне місце, але надмірної ваги не відчула. Що ж там? Думала, не двигне, а воно ж ватою, мабуть, боки розперто.
І вже їхати далі веселіше. Мов ожила. Дістала гаманець. Щось у ньому перераховуючи, поглядала у маленьке дзеркальце. Провела по бровах, смикнувши волосок-другий. Покусала губи – та цього мало! Крадькома озирнулася. Кожен був поглинутий своїм. Швиденько дістала помаду і, нахилившись, мазнула нею уста. Глянула на сумку, тоді – у вікно. І знову зосередилася на собі.
Варто було вдягнути нове пальто, а не цю куртку! Дурниці усе це! Головне, що не треба далеко нести, через дорогу і – нате вам, Ільковичу, передачу від дочки. Я, мовляв, кваплюся, щоб у хаті напалити до вечора. А він? Мабуть, чаю запропонує. Ага, помалу, Олено, бо в корито впадеш! Хіба набалакає – і в торбу не вбереш… Любомира посміхнулася: хай тільки спробує про штани згадати! А що, коли випередити? Все-таки старався чоловік: і дрова завезли, і світло змонтували не без його участі. Отак просто сказати: принесіть те, що маєте поправити, машинка строчить – зроблю!
Маршрутка зупинилася. Молодь галасливою зграйкою випурхнула зі салону. Любомира, згорнувши свої пакунки лівою рукою, правою підхопила сумку для Ільковича. Відчула: не така вже й легка ця картата торба.
Але ноша її не втомила. Справді: дорогу перейти!
На подвір`ї перед маленьким домком – тиша. Незручність вантажу стала відчутнішою. Куди пристановити? Хоч би вийшов! Постукала. Мовчання. Розгублено озирнулася. Як вчинити? Залишити торбу під дверима? Хтозна, що в ній? Завважила сусідку, котра, витираючи руки об фартух, наближалася до плоту.
– Чого це ти, Любо, товчеш отут? Дуй прямісінько до Ольги, ну ж – до себе! Він, мабуть, там сидить. Як з лікарні вернув, то хати не тримається, все на гору твою лізе, щось там у повітці шолопає. Каже: просила мене Люба, щоб доглянув, поки приїде.
– Просила? У лікарні? Я просила? У якій лікарні?
– Ти й не знаєш? Він же, балакали, дзвонив до тебе, – сусідка недовірливо глянула на геть спантеличену жінку. – Та чого так замішалася? Не дівчисько! Що ж тут такого? Ми вас уже й подружили.
Любомира не дослухала, кинула торбу в куток коло дверей і пішла з двору чимскоріш. Стежки не вибирала – відразу за автобусною рушила по крутій угору. На крижаних лисинах, де сніг удень загладився, танучи на сонці, допомагала собі рукою, щоб не з`їхати униз.
Ото посміховисько: дереться на чотирьох од злості, а баба подумає – так до латинника того дурного біжить. Любомира аж вогнем дихала – така була роздратована. Нечувано – одружили вже! Пхають носа у чуже життя! Не треба їй нічого і нікого! А того звихнутого ветеринара – й поготів! Тяжко дихаючи, зупинилася. Тепер по прямій до хати близько. Ох вона і скаже тому патякалу-бевзю, ох і висварить дурного плетуна! Любомира несамовито застукала кулаком об стовбур. Дерево ображено загуло. Стишилася. Завважила сутінки, що гусли на очах, узявши її в кільце полону.
А пологою стежкою до потічка спускався, не роззираючись, Ількович і щось говорив сам до себе. На гору навіть не глянув.
Жінка заплакала…

Вітрику, ти не гуди. Кицько-химеро, скажи. Сон морить…

Що ж було у тій сумці? А куртка, кашкет і ще дріб`язок побутовий – це з лікарні Ількович утік, як на серце полегшало. А дочку не тривожив, бо… не хотів. Даремно клопоталися. Хіба одна та куртка? Є бушлат, в якому до пацієнтів своїх ходить. Не пропаде. Та… Переживали? Ага. Того зять і поквапився манатки передати. Щоб люди зайвого не балакали – забрав з лікарні. А може, вони і не винні, Любо? Тяжкий характер, спробуй перетрави таку гору химери, на латині замішану.

Його задум удався: хатка на горі ожила. Недарма дрова рубав. Мав тепер до кого слово сказати. Головне, не гнівалася вже, усе пояснив – усе зрозуміла.
– Бачите, а ви б мене сварили…
Він говорив сумовито і лагідно, ніби не докоряв, а розраджував. Любомира дивилася на його кремезну постать і не могла збагнути: де, в яких ходах цього могутнього дуба закупорився сік життя, що він так самотньо продуплів довгі роки, і якою красунею треба бути, щоб утекти від такого чоловіка, та ще й дитину лишити?
– Нічого мені не бракувало, – сповідався, – то вона душі моєї злякалася. Не збагнути було їй мене. Та чи потрібно це вам? Хоч, може… Бачите, я часом заздрив: так дружно з чоловіком своїм трималися. Ото допоможете тітці Олі і їдете у велике місто, а там театри, картинні галереї, музеї – світ, такий цікавий мені ще зі студентських років. Все життя хотілося чомусь оперу „Аїда” послухати. Не вийшло…
– А ми теж… –- Любомира знітилася, – нам теж не вийшло. Ну, якось в стороні жили від того, про що говорите. Сина деколи в цирк водили. А ще як у чоловіка на заводі квитки розповсюджували, в театрі були-таки. Правда, „Запорожець за Дунаєм”, це в оперному, так… Більше по кінотеатрах… А потім – ніде.
– Curis gaudia misce. Додай радості до турбот. – Стрепенувся: – Пробачте, дурна звичка …
Хатина дихала теплом – жила. Але пізня година.
– Піду. Вже час.
Ну, так, звичайно. Що вона іншого скаже у такій невизначеності? Молодим легше. А тут ні дорога, ні півдороги. Хто з кінця починає?
Ількович тупотів до порога так довго, ніби тільки-но вчився ходити. Любомира завмерла, вагаючись.
– То ви знов поїдете? – спитав від дверей.
– Поїду, – розгублено відповіла і нащось устала. – Треба… Там – діти. Син і… невістка.
Він, розуміючи, кивнув: авжеж, діти.
– А ви приїжджайте! – раптом вихопилося навздогін.
Постать по ту сторону дверей завмерла.
– У гості! Приїжджайте…
І сіла знов на те саме місце, спершись обома руками об лаву. Почув?

– Павле Ільковичу! Я вам павичеві пера приніс! – парубок не глузував: у руках - три гнучкі стеблини з хвоста екзотичного птаха.
Ветеринар підійшов до хвіртки.
– Де ж ти їх узяв?
– На асфальті.
– Ага, так вони там і лежали. В музеї поцупив чи що?
– Та ні, справді на асфальті. Зоопарк пересувний їхав – загубили, мабуть. Батько казав, щоб я вам подарував. А ще дзвонила до нього в сільраду кравчиня, питала, як ваше здоров`я.
Ількович заметушився.
– Дякую. Нічо, – квапився відправити непроханого гостя. – Ну, пір`я ти собі візьми – на пам`ять… Знайшов отак просто на дорозі – твоє значить! Біжи, біжи!

День більшав. То свята його так посунули до сонця. Приїжджали діти з вечерею. Яринка першою ластилася до діда. Щось змінилося. А може, він сам? Витримати його норов не кожен зможе. Завжди бризкав на Свєтку докорами. Тепер ніби відпустив жити своїм життям і вже не згадував про маму-втікачку. Хіба дочці під силу було вернути його душі спокій? Свєтка благенька. Роз`їдала її та жовч, що скупчилася в ньому за роки самотності.
Смакував кутю, а дочка дивилася і лагідніла: батько не бурчить, їсть! Встала з-за столу, підвівся і зять. Яринка хихнула і шепнула:
– Дідику, вони тобі… подарунок… Такий нецікавий!..
– Тихо будь, Яруська!
Світлана трохи потерпала: зараз як почне-почне. Наговорить сім мішків гречаної вовни, а потім… Ех, скільки ще Свєтці слухати ті жалі?
Та батько мовчав.
– Ми вам костюм купили, – просто сказав зять.
Дочка зраділа такій підтримці.
– Хороший костюм, правда! Задовго в одному й тому ж ходите.
Мала глянула насмішкувато:
– Ой-ой-ой! Хороший? Дідику, вони брешуть, бо сірий такий, нудний той костюм!
Дід приструнив:
– Тихо будь, мала! Ніколи не кажи, що батьки брешуть… А краватка?
– Що краватка? – приготувалася до захисту Свєтка.
– Краватку теж купили? – спитав так, ніби сам замовляв гардероб.
Світлана не впізнавала батька.
– Ні…
– І сорочки не купили? – вимогливо допитував.
Дочка заперечно похитала головою.
– От, бачите, а треба було!
Він лукаво дивився на ошелешених гостей і повчав:
– До костюма треба дуже ретельно добирати сорочку і краватку.
Свєтка з Гєником тільки перезирнулися. Зіпсувала все Яруська.
– Я, я вам куплю галстук, гарний такий, різнокольоровий! Дідик надіне і піде лікувати свині!
– Молотило противнюче! Замовкнеш нарешті? – тріпнула малою Свєтка.
– Лиши, дочко, – Ількович втомлено провів долонею по чолі. – Я… пожартував. І Яринка теж…

Мав тепер обов`язок – прогрівати хатину на горі. Робив це з приємністю.
Якось змінив маршрут – таки відважився. Вдягнув костюм із сталевим переливом, що йому діти купили, стару краватку затохмав до кишені пальта (не мав терпіння в`язати вузли) – і поїхав.

Місто дивилося на статечного чоловіка байдужими очима. А він помітно хвилювався. Зайшов до крамниці коло оперного і так ретельно добирав нову краватку, що три красуні за прилавком полегшено зітхнули, коли нарешті спекалися занудного покупця.

Ой, Ільковичу, бачиш, летить голуб? То життя. І чуєш, співає-дзюркотить вода під снігом? То теж життя. Поспішай, Ільковичу, ось твій фіакр на чотирьох колесах. Вартість 80 копійок. На грішній землі все мізерне. Але небо вгорі – воно вартує більше.

Вічко у дверях для того, щоб дивитися і не питати. Але хотіла почути голос.
– Хто там?
– Я…
Любомира відчинила.
– …Квитки маю. На оперу „Аїда”. Два. Запрошую, пані Любо.
Роззирнувся.
– Заходьте, Павле Ільковичу. Діти у гостині… Сідайте.
– То ви підете? – ніяк не міг подолати хвилювання, стояв і розминав пальці, наче задубіли йому.
Люба присіла, так легше приборкати схвильованість. Спостерігши його сум`яття, запитала:
– А там щасливий кінець?
– Не знаю, – сів теж і звично потер чоло. – Я зрозумів лиш одне: треба квапитися, часу обмаль.
Рвучко встав, подивився їй в самі очі. І вже не відводив погляду.


12

© Січеслав 2004–2007