проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
>Микола ПЕТРЕНКО
>Леонід ЗАЛАТА
>Петро СОРОКА
>Олеся ГАЛИЧ
>Степан ЛУКАСЕВИЧ
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Проза


Микола Євгенович Петренко народився 6 листопада 1925 р. в м. Лохвиця Полтавської області в сім’ї робітника. Першокласником пережив страшний голодомор 1933 р., кілька років сім’я жила без арештованого батька.
Під час тимчасової окупації був вивезений на примусові роботи в Німеччину, за спробу втечі відбував покарання
в концтаборі, спершу це був концтабір Янівський у Львові, потім інші.
Після повернення на Батьківщину пройшов фільтраційні та трудові табори. Повернувшись з Камчатки у
1951 р., працював журналістом, здобув вищу й державний університет, факультет журналістики). Працював в обласній молодіжній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом “Літературної України”. Член Спілки письменників із 1960 р. На творчій роботі з 1976 р., після звільнення за публікацію пронаціоналістичних віршів.
Перша поетична збірка “Дні юності” вийшла 1957 р. З того часу вийшло більше 50 книг: поезія, проза, гумор,
публіцистика, вірші для дітей, казки, пісенні тексти. Автор кількох п’єс та лібрето музичних вистав, які ставилися
переважно на сценах львівських театрів: “Чарівне кресало”, “Довбушів топірець”, “Два Іванки”, “Шість імен” та інші.
Із книг важливіші: “Серцем палаючим”, “Суворі береги”, “Гранітні віхи”, “Вітрова гора”, “Молода осінь”, “Нагорна сповідь”, “Молитва отця Зенона” – це поезія. Проза: “Не ступлю на цю землю”, “Крутояр”, “Контрольна для вчителя”,
“Злочин у сотенному містечку”... Гумор: “Вовча дієта”, “Лакмусова стрічка”, “Черевички від чорта”, “А казав,
що помреш”...” Дитячі: “Чом не ростуть вареники”, “Похід на Чорногору”, “Вишиванка від ангела” та інші. Кілька пісенних збірок – пісні відомих композиторів на слова М. Петренка: “Намалюй мені ніч”, “У терновий вінок героям”,
“Дитячі голоси України”. Всього до двох -сот пісень, деякі з них визнавалися переможцями конкурсів,
кращими піснями року.
Лауреат премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана Нестора Лепкого.
Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.


НАПИСАНЕ НА СНІГУ

ПРИКУТИЙ ДО СОКИРИ

Нам казали не ходити туди. Нас застерігали: нічого доброго там не побачите, тільки настрій собі зіпсуєте, і то надовго. Але хіба ж молода душа слухає слушних порад? Скоріше чинить навпаки – щоб потім шкодувати.
Так от і з тим японським камікадзе: лишився він з минулої війни, власне, лишили його – щоб так і бути пострахом, жорстокою притчею для інших, відстрашуючим застереженням.
Бо що тепер від нього лишилося? Кості лишень. Кості та ланцюг: тим ланцюгом він був прикутий до кулемета – обороняти рибну концесію від московських завойовників. Це вже після перемоги над гітлерівцями, це вже коли Сталін оголосив війну Японії, щоб не прогавити жирнющого кусня.
Ніхто вже не розповість, як воно там трапилося. Боїв на цьому березі наче й не було – тільки лишили того юнака на погибель. Прикутого до кулемета лишили. Тож і не був убитий – загинув від мук і голоду, загинув самотній і покинутий...
Кулемета від нього забрали: як же, трофей! А самого героя лишили: такий гротик на океанському березі, щось наче подоба дота. Нас застерігали: не ходіть! А ми як ошпарені – при першій нагоді туди. Тепер прикро на душі, тепер не полишає тебе гіркота під серцем, тепер чорні думи снуються й снуються.
Але ж чому? Мали б звикнути: хіба в нашій історії подібне – дивина? Та ще козацьких бранців приковували до галерних весел, ще царські посіпаки приковували волелюбців до тачок “во глубінє сібірскіх руд”...
А я що, я що – не такий, якщо чесно?
Хіба я не прикутий тут до своєї сокири? Та ще й як прикутий – присудами, наказами, пострахом ще чогось страшнішого, чужою недоброю волею прикутий.
І видно мені з мого океанського берега – видно, як і тому японському юнакові: море і небо, і примари далеких вітрил, і неусвідомлений страх так і залишитися тут прикутим назавжди.
Кожен до своєї зброї – чи то кулемет, чи сокира...


ПРОМЕРЗЛІ ЗАЯЧІ СЛЬОЗИ

Про щось із пережитого згадується рідко, про щось частіше, дещо ж так загубилося у завалах пам’яті, що треба якогось нового каталізатора, щоб його звідти роздобути. А от про того заплаканого зайця я вже згадував і згадував, та напевно, ще приведеться.
Ішли ми берегом Сухої Річки – по кількаденній заметілі, по вимушеному байдикуванні в продутому нещадними вітрами бараці. Ішли ми, вибираючи місця, де вітер поздував з панцерного насту свіжий сніг, хоча це не завжди й вдавалося – тоді вже борсалися в пухких білих заметах. Ішли ми так ото звично, і раптом побачили...
Зайця побачили!
Сидів собі під сніговим заметом поряд із вільховим кущем і дивився на нас. Не таке вже й велике диво для нас той заєць, та все ж цього разу щось витворялося не так. Ми вже й ближче підійшли до нього, вже от-от і поряд, а він лишень дивиться на нас і не втікає. Хоча хтось уже й пугукнув гучно, на все камчатське безмежжя, хтось свиснув пронизливо.
Сидить заєць, сидить, дивиться на нас.
Ми вже зовсім поруч, і собі витріщилися на того дивного зайця.
Приглянулися пильніше – аж він у сильце потрапив. Хтось же із наших хлопців і наставив його, напевно, на того зайця. Хоча ніхто не зголошується власником.
А в того зайця від очей дві крижані свічки, до самого насту. Приморозився ними заєць. Та й сидить так. Приморозився власними сльозами: ото так тужив, сіромаха, за волею, що не міг утекти, та й плакав тихо. Заєць – щоб плакав за волею?
То вже ми плачемо, ми голосимо, ми в розпачі жалі свої на всесвіт розсилаємо. Хоча частіше в душі, сліз своїх стороннім не бажаючи показувати.
А тут – заєць?
І – плаче. І сльози мерзнуть на вітряному холоді. Та й крижаніють, та й приковують його ще міцніше до невільничої долі.
А може, то й ми отак плачемо – і наші скрижанілі сльози також прилютовують нас новими кайданами, приковують до галерної каторги?
Дві крижані свічки, печальні крижані кайданки для того камчатського зайця.
І не могли ми поласувати ним, не забрали в барак, не засмажили – вивільнили ми того зайця із сильця, обламали крижані закови – та й біжи, небоже, біжи, тішся волею!..


ПОКРУЧЕНЕ ДЕРЕВО

Посадив чоловік дерево.
Чого ви питаєте, хто та хто, звичайний чоловік. Бо кожній людині треба посадити дерево. Чи ви гадаєте, що то був я? Вже й не знаю, що відповісти, бо ж і самому іноді видається, що то міг бути той і той, отож нічого дивного, коли б і я.
Але то таки був чоловік. Ну гаразд: чоловік із притчі. Чи то справжній, чи віртуальний, уявний, клонований. Але посадив той чоловік дерево.
Знову кажу: звичайно, то міг бути кожен з нас. Така господня воля, заповідь найобов’язковіша.
Деревами красен світ, з дерев прибуток і радість, звеселення душі, життя з дерев і завдяки деревам. Під ними й дихається легше. Плоди з них дивні та прекрасні, це в теплих краях, але й тут ми бодай кедровими горішками, та ласуємо. Дерево й на вашу хату, і корабельні дерева, коли козакові мандри запахнуть. Та й просто з того дерева дрова на холодну зиму, особливо в тих краях, де зима лютіша від звіра.
Але той чоловік посадив дерево – і сподівався, що воно виросте придатним на списи та ратища, на хоругви. Надто нам цього всього бракувало одвіку, та й нині бракує. Тож чоловік і очікував, коли ж його дерево виросте високим та гінким, пружним, не ламким, придатним на списи та ратища та хоругви.
Десь в інших землях він би й дочекався того. А тут щось інше. Тут наче хтось зачаклував. Тут дерева не ростуть гінкими та високими. Ніхто не знає, чому воно так, але й це чоловікове дерево росло норовисте, все прагнучи вивернутися та покрутитися, вузлами взятися, - наче то клімат такий не підходящий, чи ще що. Може, й нечиста сила тут примішалася, а чи навіть небесна сила не благословила, відвернулася від нас, від того чоловіка насамперед.
А мені воно чомусь пече – наче то я посадив те дерево.
Бо от же воно й виросло – придатне на ярма та диби, на хомути придатне, на бантини для вішальників, на катівські плахи придатне, на киї наглядацькі.
Бо таке вже покручене було те дерево, ще з-під снігу покручене – як наша доля, як душі наші.
І марно тут брати до рук сокиру. Марно перти насупроти долі – бо ж навколо нас стільки тих кручених дерев, що нам за все життя їх не вирубати – як і не витесати з них ратища чи списа. А про хоруговку вже й говорити нічого.
Треба іншого дерева, треба земель інших, іншої волі, та й нас, напевно, інших.
Тільки ж той чоловік, чоловік із нашої притчі, на диво впертий: саджає нове та й нове дерево – бо не знає іншої ради.
А може, тут його правда: виросте, таки виросте його тридесяте дерево – списами та ратищами, хоругвами виросте!

БЕЗСМЕРТНИЙ КЛЮЧ

Як вона в’їлася нам в душу, в печінки в’їлася, ця землянка: тісна, волога, з малесеньким віконечком, горбатими нарами, - бо ж карцер. Бо ж за найменшу провину, найменший непослух – карцер. За гірке слово, за нарікання – карцер. За те, чого ще й не вчинив, але наче замислив вчинити – карцер!..
Хлопці склалися, розжилися флягою спирту та й почастували до втрати свідомості старшого наглядача. І вкрали в нього ключа від карцера – як тепер ви триматимете в ньому когось із провинців? Дзуськи!..
А ключа того викинули, ген аж за табірну межу, в болотистий мохівник. Тільки ж дурне оленя – паслося там, та з мохом того ключа й лигнуло!..
Підстрелив вдатний мисливець те оленя, притягнув до табору – начальству на банкет. А ті лишень розпатрошили, лишень зібралися ділити – аж тут ключ зблис!..
І знову карцер діє як перше, навіть ще гірше, ніж перше.
І знову хлопці складаються, розживаються флягою спирту, частують старшого наглядача до втрати свідомості, та й викрадають того ключа від карцеру. Крадуть та й викидають його до самого берега, в суху гальку. Тільки ж дурна крячка шукала там харчу та й ковтнула разом з якимись недоїдками того ключа.
Звичайно, вдатний мисливець вийшов на зухвале полювання, підстрелив ту крячку, притягнув до табору – на бенкет начальству. Тож лишень розпатрошили ту тлусту качку, лишень зібралися ділити її на жирніші шматки – аж тут ключ зблис!..
І знову карцер діє як перше, навіть втричі гірше, як перше.
І знову хлопці складаються, розживаються флягою спирту, частують старшого наглядача до втрати свідомості. Та й крадуть ключа від карцеру. Крадуть та й викидають його на цей раз у самісіньке море, в тихий океан. А він же й Великий.
А в тому океані, Тихому та Великому, велика риба пливла, знатний кижуч плив, та й полакомився на щось блискуче, лигнув того ключа, а сам на нерест заспішив, бо ж пора.
Тут вже вдатний рибалка вийшов на перехват тієї риби. Та й спіймав того знатного кижуча. То рибалка саме його як найжирнішого і притягнув до табору, начальству на банкет. Тож лишень розпатрошили його, зібралися ділити – аж тут ключ зблис!..
Тільки не кажіть мені, що в того начальства було кілька ключів від замка, що воно і замок могло замінити – то просто доля наша така зачаклована, як в прадавній казці.


ТО Я СИДІВ БИ ТА Й ПЛАКАВ...

Оце якби в мене був палац як у венеціанського дожа, якби в мене був сад, як у флорентійського негоціанта, якби в мене була фараонова бібліотека із сотнею книг найкращих письменників світу, з романами про дивовижні мандри, незвичайні пригоди, битви переможні, втечу з полону, про лицарську вірність та козацьку незрадність...
Якби в мене було те все – то я б оце сидів та й плакав.
Сидів би оце та й плакав – бо розметала б шалена завірюха всі мої статки, - як розметала вона дахи наших мізерненьких забудов, від барака зачинаючи, до ще кількох комірчин та землянок. А ми ж самі їх споруджували уже перед самими холодами, вже й замерзаючи, конопатили мохом пази в зрубах, достелювали толь на дахи та притрамбовували зверху пластами дерну, просмолювали щедро...
Вони й раніше налітали на нас, ті сніговійні вітри, в польоті набираючи люті, допружуючися до заметілі, до пурги, до урагану. Але остання була направду скаженою, так шаліла та лютувала: позривала дахи, порушила стелі. І ми виявилися приреченими на замерзання – коли б не затятіші з нас, коли б не той прораб: він розкричався, він наполіг не кутатися в що там тепліше, не клякнути біля ватри, - а щоб бралися до роботи, хай би і до знемоги, щоб направляли дахи і стелі, щоб розшукували все розметене вітром, та щоб не знали спокою, доки не доведемо до можливого стану.
Якби в мене були той палац та казковий сад, корабель для далеких мандрів, безсмертний талісман на грудях...
Ге, якби те все було.
А так – тягаємо ми ті розметані лати та обаполки, шмаття толі, витягуємо те все із-під снігу, та мудруємо, яке-то з них посідало певне місце, щоб приладнати. А що таки безслідно загубилося – чим його замінити, як приладнати, взявши із табірних запасів усе, що там збереглося. А сніг іще порошить, все засипано, навіть щоб сісти та посумувати місця не знаходиться. То мусимо борсатися в тих заметах, прилажувати необхідне, латати та перелатувати. Хоч то й не венеціанський палац, не фараонові палати.
Але то таке, що якщо вже підремонтуємо та розкочегаримо до червоного наші пічки-буржуйки, припасовані ще з японських бочок з-під палива, - то таки повигріваємося вволю, душу свою відігріємо...


ПІД ЗНАКОМ НЕПАРНИХ ЧИСЕЛ

Хтось же та й має народитися під демонічним знаком Непарних Чисел. Хтось уже й вродився, хтось життя прожив під знаком цього нещадного сузір’я, дивуючися, чому це примхлива доля саме для них виокремила правило безпарності, правило самотності, неможливості зустрінути на життєвих обширах споріднену душу. Мовиться тут не просто про життєве спілкування, мовиться тут про поєднання гармонійне, одвічне і довічне, породжене закоханістю і невситимою потребою подружнього життя, тобто мовиться про те, що для людини має даруватися небом від самого народження. Як сонце в небі і зорі також. Як повітря і квітування, як щебіт птаства, поставність лісових дерев, як мрію про польоти, незбагненність життя і очікування дива.
Знак Непарних Чисел – ніби такі слова у прапрадідівській мові, слова тугі, непіддатливі, слова, які не римуються, хоч скільки б не натужувалися найзаповзятіші віршописці, чи й дипломовані корифеї, які начеб мали знати геть усе на цьому світі. Отож – якась там морква чи церква, фарба чи барва всупереч усьому не хочуть паруватися, ні з яким іншим словом, яким би милозвучним і змістовно насиченим воно не було. Не хоче і все тут, не хоче, бо також носить на собі знак Непарних Чисел, знак відразності, окремішності, неординарності.
Коли ж хто із народжених під знаком Непарних Чисел все ж забагне поневажити ці інквізиторські умовини – то що ж, вчинить лишень собі на шкоду. Бо припарується до геть відразного, до чужого й незгідного, такого, яке лишень псуватиме твої долею даровані роки, наснажить їх негараздами й бідами, душевним тортуруванням.
Я не про себе говорю. Це я вичитую у Праведній Книзі, свого власного досвіду я не годен возводити до якоїсь системності, який там він у мене, той досвід. І я не про тих, хто поряд зі мною. Хоча хто може знати, якщо й про них також. Бо невідомо нам, які зорі й сузір’я пропливали над закутом, де ми появилися на світ, повні сонця і світла, повні радісного безмежжя, закумульованих у нерозквітлих ще генах. І повні абсолютного незнання про закон Непарних Чисел.
Отож: хтось та й має вродитися під знаком Непарних Чисел.
Ми ж приречені на гірше: відчувати, що ми парні зародково – а жити за законами непарних царств. Бо саме нас і загнали в такі краї, де діє той лиховісний закон, де просто бракує змоги вивільнитися з-під його нечестивого гніту, його караючої десниці. Тож нам і болить найбільше, тож і вимучує нас юних оте неприродне відлучення від можливості пізнавання й парування, закоханості в споріднене, з невситимою потребою парної справедливості, дитячої осяяності.
О, саме це найбільше гнобить нас, найбільше калічить!..


ЦАРСТВО, ДЕ ГРІШИЛИ

Це те царство, де грішили.
А ви скажете: де є таке царство, щоб не грішили.
У цьому царстві грішили гріхом Онона. Царя такого, бога чи ще ким він приводиться в царстві непарних чисел. Чи навіть парних – але де грішать саме таким гріхом.
О, щоб то зібрати для нащадків всю ту змарновану сперму, щоб то її зберегти, заморозити – то був би цілий генетичний скарб. Для суспільства знекровленого, здеморалізованого, малокровного, нездатного для самовідтворення, зрештою, майже що для нинішнього суспільства. О, нині розпуста сягає верховин, нині збочення статеві й позастатеві, нині гріх стає безгрішним, претендуючи майже що на ореол святості. Нині впертий самітник чи жононенависник може придбати такі чи інші помічні препарати-апарати, аж до лялькової Жаклін Кенеді, ладної задовольнити твої сексуальні збочення.
Ну так, отець Зенон засуджує і стримує, отець Зенон провіщає нам царство за межами земних досягнень – те наче й потішає, проте не тлумить нашої парубоцької хіті, не позбавляє нас гріховної пристрасті. А то ж недобре, то зле – всяке зло має бути поборене
Ми це знаємо, та однак...


ЦАРСТВО, ДЕ НЕМАЄ ДІТЕЙ

Як це жахливо – жити в царстві, де немає дітей.
Це вище нашого розуміння – отож краще не потрапляйте в царства, де немає дітей.
Мені приводилося: один раз побувати, а ще раніше – жити в такому царстві.
Письменницькі інтереси закинули мене до нашого стольного міста саме на початку травня того року, коли сталася наша найбільша трагедія. Видавався збірник моїх пісень, і я за місяць був попереджений, що маю прибути на редагування. І от я прибув ранковим потягом, прибув зарано, тож вирішив походити містом пішки. Тож і йду собі неквапно, цікаво ж спостерігати, як місто прокидається, як тішиться ранковою прохолодою, як прокочується перший трамвай, вирулює перший автобус. Та й перехожих більшає, більшає з кожною хвилиною.
І раптом неусвідомлена бентега, аж до переляку, проростає під моїм серцем: так, місто оживає – але в ньому немає дітей. Вже час би їм до школи, вже саме той час – а дітей на столичних вулицях немає.
Я багато в житті бачив, лихого й недоброго – але мені видається: немає нічого страшнішого, ніж потрапити в царство, де немає дітей. Ще вчора-передвчора були, ще крокували на першотравневій демонстрації, ще бриніли сміхом і співом, барвами і квітами. Тепер немає, тепер їх вивезли кудись подалі, до сіл і містечок, під прихисток трав і дерев, чистого неба...
Ну, ви знаєте, про що я.
А в нашому царстві сніговому, а в нашій зоні дітей немає – бо така зла воля всевладців: щоб ото тих, хто одвічно мріє про рід і плід, щоб самих їх позбавити можливості тішитися дітьми, їхнім сміхом, їхнім ростом, їхньою наукою, їхньою молитвою за добро на землі, за матір і батька, всю родину, весь великий і славний рід.
Маленькі тіні, що шугають у лісових нетрях – то чи не потерчата, то чи не гріховні виплоди згвалтованих нами мавок – о, вони не появляться перед наші очі, вони як вже зникають в лісовій гущавині, то зникають назавжди.
Ми ще і в цьому бездітному царстві витворяємо часом собі святочні дні: коли виберемося до рибацього селища – а там старий Ярве, а там при ньому семеро чи дев’ятеро його синів – коли як, бо не всі ж потрібні того чи того дня.
Підходимо ближче, раді б допомогти в чому потреба, розпитуємо про таке й не таке – та й повертаємося до своєї зони.
А то ж бездітне царство, ви вже знаєте про те.


ВАБЛИВА КРЕМОВА ЦЯТКА

А тоді до нашого начальства зачали приїжджати жінки. Яка сама, а хто так із родиною. Дозвіл такий вийшов, у Москві таки домізкувалися, що так негоже: у відриві від рідних жити, від дружин, від дітей. До начальника нашого приїхали, до заступника. А тепер от і до начальника караулу. Така молода та гарна, жвава, усміхнена, привітна до всіх. От лиш – не в найкращу ситуацію втрапила. Бо коли у старшого начальства були окремі хибарки, то наші караульні жили разом, в одній землянці. Ну, відгородили їм куток в самому кінці – але ж то справи не вирішує. Бо ж надто зацікавленість велика в інших мешканців землянки: як-то вони поведуться в ті свої давно очікувані ночі, як любитимуться, як кохатимуться. А ті й стараються щоб тихо, але ж то не те, за чим стужилися.
То вони знайшли вихід: на природу вибиратися. Саме весна в розпалі, вже травень, на схилах сопки ще сніг лежить – але ж який він гарячий під щедрим сонцем! Який сяючий, вабливий.
Нині на такі сніги відпочиваючі вибираються: вони приваблюють сонце, вони грають промінням, витворяючи особливу ауру. От підстели лишень щось відповідне – та й лежи, блаженствуй.
Хтось із хлопів підгледів ті їхні лижні виїздки. Та й наступного разу – вони тільки з лижами за межі зони, а він і кличе нас кількох: ходіть, таке глянете, не пошкодуєте!..
На гористому березі Сухої Річки отаборюємося, звідси буде якраз добре видно. І справді добре.
От наша пара переходить відріг, ось за вільховиком натрапляють на добру сонячну місцину, але то, напевно, вони вже раніше її пригледіли. От він виймає із рюкзака ковдру, кожуха виймає, стелить на пружному насті, аж паруючому від щедрого сонця. Скидає бушлат та все зайве скидає.
Ось зараз! – промениться той, хто нас запросив, – зараз побачите!..
І справді: в повітрі майнула червонясто-кремова шмата, то вона трусики здіймає, відкидає їх геть...
А далі, дорогі мої, то звичайна річ: обнялися вони, вляглися на щедрому кожусі...
Ні, далі я не буду переповідати: то там мені кортіло на те дивитися, а тут же я бачив, тут і сам знаю, як те робиться...


ДУПЛАВА ЗЕМЛЯЧКА

Я набрів на галявину, повиту якимись великодніми чарами. Забрав знічев’я, недільного травневого дня, коли часу мав досить. Ми ж бо також мали вихідні в суцільній шерензі лісоповальних буднів. Забрів, якось не приглядаючися до навколишньої зеленої вроди, а що чувся намореним, то й приліг на сухішому та й задрімав. Я так гадаю, що мені нічого не снилося, хіба що так собі, марилося. Проте коли з часом напівпробудився – то направду не міг отямитися: довкіл усе набрало якоїсь дивної воскреслої краси, геть усе – кущі над потоком, височенька вже трава, зелена, впереміж із сухою торішньою. Та особливо – подоба розквітлої верби!
Звідкіля б вона тут, моя берегиня з присульських заплав, весняна хороводниця, дарувальниця дівочих вінків, а нам, хлопчиськам – передвеликодніх різок: верба б’є, не я б’ю!..
Виплило з пам’яті:
Від берега один лиш крок,
Гладінь захоплена і рівна.
Пускала з берега вінок
Зваблива молода вербівна...
Але то таки не верба. В цьому я розчаровано пересвідчився, підступивши ближче: то був якийсь різновид тайгової вільхи, такої ж розкішної та зеленавої цієї пізньої камчатської весни, такої ж замріяної, такої ж гінкої, ладної рушати в мандрівку весняними луками – простори тут безмежні, кудись би та й запливла, в якесь королівство див і принад.
Я виламав прутика, цьвохнув ним сам себе, засміявся.
Пішов та й не приходив сюди либонь якихось кілька років.
А це сьогодні, прикрої осінньої днини, мені наче щось під серцем запекло: а як же там, на далекому березі дикої тайгової річечки, як там вона, великодня красуня?
Сіро мжичило і проіржавлене листя важкувато злітало на прижухлу траву. Та ж сама стежина, той же берег невеличкої річечки, дрібної притоки Авачі. Лисини сірого вулканного попелу, то там то сям валуни, багато пересохлого гілля. Незатишно, невесело.
Все ж іду, наче приречений – до незабутої весняної зустрічі. Але – де є моя весільна красуня, де подоба рідної мені верби? Нічого подібного навіть. Якась покручена потороча...
І раптом – подужчав вітер чи що? Половинчастий шепіт, скрип, скреготання – але щось близьке, знане здавна...
Ще раз оглядаюся – бо ось же вона, колишня вродливиця: постаріла, дуплава подоба присульської верби – із тих, казкотворних віків, прадавнього напластування, верба – бо ж і ця деревина обзивається до болю щемким – бо ж саме вона “скрипить, хрипить і виє, немов Шевченкова Сова...”


ЯКЩО ЖУРА НЕ МИНАЄ...

Журно мені було.
І я взяв до рук Книгу, мені її випозичив отець Зенон, я був одним із наймиліших йому читачів, бо часто ще й розпитував його, як-то розуміти те чи те із прочитаного, і він радо тлумачив моєму ще юному, але із атеїстичною шкоринкою розумові, тлумачив, що і як треба розуміти, що приймати до серця, як вірити й жити, щоб не потваринитися тут, у цій життєвій вавілонщині.
Цього разу я читав про надію. Читав про те, як з єгипетської неволі йшов Мойсеїв народ на землі, заповіщані Господом. І ось проходить те мандрівне тлумище мимо земного краю, щедрого і багатого. І їх там не прийнято гостинно. Тоді ізраїльський патрон дозволив захланним мандрівцям поплюндрувати той край, налетіти на ті багаті землі з оголеними мечами, разити безжальними вістрями приречених ізраїльським богом до приниження.
Мені стало ще журніше: чи то не моя земля була ген колись віддана на пограбування, чи то не мій народ виявився приречений на приниження і вигублення, на полонення “жінок і їхніх дітей, і всієї їхньої худоби, і всіх їхніх стад та всього їхнього домашнього маєтку на пограбування...” Чи то не мій народ?
І чи справді йшли Мойсеєві кровники – може, то йшли гуни чи мадяри, може, то половці та печеніги, може, то кривавий Батий рушав на наші придніпровські багаті землі? Чи й пізніша орда степова, чи гонорна шляхта, чи з холодної півночі москвитяни?..
І було їм щедро приносити жертву їхньому богові на подяку – з награбованих на наших прапрадідівських землях статків, з добра та худоби, з жінок та дівчат наших, які “не пізнали ще мужеського ложа...”
Висварив мене отець Зенон, підневільний страждалець за віру, висварив гостро: не так я розумію Господеве повчання. Хоча є тут, по хвилі жданого мною розтлумачення додав отець Зенон, є тут певна подібність – але не більше, та й Боже повчання криється глибше!.. – і сварив далі.
Тож втричі журніше стало мені. І не минала жура моя. І я вичитав ще рядок із тієї притчі та й закрив Книгу: “Якщо жура не минає – вбий її!”
Це я вичитав у тій же Книзі.
От лиш: як, ну як же мені її вбити?..


НАДМІР ГОНОРУ

Коли б я мав надмір гонору – я б його втяв.
Втяв би його, лишив би щось там про людське око: і людям не завада, і мені більш ніж досить, особливо в наших умовинах.
Втяв би я його аж по самий хвіст, та й не сидів би тепер, звісно, в цій кагебістській землянці, розділеній ширмою на дві частини. Не знаю, як в тій невидимій – певно ж, ліжко і тумба, може й шафа якась, а тут столик покритий газетою, на столику папка таємнича, він у неї зазира. Та випитує: чи правда?
А що правда?
А ти сам мені розкажи, що правда.
То якщо ви про книжку, то читав книжку.
Одну?
Та не одну ж.
А яку саме?
Та таку та й таку, різні читав, що таланить дістати.
А оту, де проти влади.
Таких не читаю.
А ти пригадай, тобі це зарахується.
Отож якби я мав гонор – то сказав би: читав, а що, кому яка до того справа? А так дав слово отцю Зенону, що нікому не скажу, то й мушу мовчати. А мені ж хочеться сказати: немає нічого в тій книзі поганого, то книга Божа, то книга правди.
Проте попередив отець Зенон: заберуть вони ту книгу, а іншої де дістанеш? То я кручуся-верчуся, прикоротивши свій гонор: та читав і не читав, та все те читаю, що до рук потрапить, та досі ж нічого поганого не вичитав, я б вам сказав...


ДВІ ЧОРНІ ТУРИ

Мені випало грати із незручним супротивником. Сидить він за шаховою дошкою насуплений та набурмосений, час від часу губами плямкає, слова-півслова не скаже, а то раптом наче всміхнеться криво, така в нього посмішка, що якось навперекіс, та й зирне на тебе. Що гірше: візьметься рукою за пішака чи коня та й тримає отак хвилини дві чи три, чи й більше, тримає та й тримає, доки таки зробить хід. То тоді вже ставить того пішака, наче втискує його в дошку навічно, отут має стояти і не рухатися. Воно наче й не привід для дратування. Однак я чомусь зачинаю смикатися. Так і шарпає тебе щось: ходи швидше, не роздумуй, хай вже швидше скінчиться ця гра!..
А граємо ми не так собі. На чемпіонаті табірному граємо. І наша бригада мало не лідер, добре грає наша бригада. А тут у нас чи не до програшу йде, і вся справа не в тому, що я гірше граю за свого супротивника. Гадаю, ви вже здогадалися, в чім тут річ, хто сидить навпроти мене за шахівницею. В тім-то й річ, що він сидить, той, що не дає мені як слід зосередитися.
Але хлопці стоять за мене горою, підморгують мені: тримайся, наша бригада перемагає!
То я й стиснув голову кулаками, напружився, думаю. І саме в цю мить мій супротивник запитання задає мені, дуже гидке запитання: так чи пригадав я, хто мені давав оту книгу читати?
Ну, такий хід конем, дуже підленький хід нашого табірного кагебіста.
А я туру тримав, мав нею походити. Я й ходжу нею, але так, начеб конем пішов, з білого поля на чорне поле. Тож у мене на дошці дві чорні тури стало.
Ну, тут він запротестував. Та ще й судді нагодилися: як тут та що?
Я їм і відповідаю: ну пішов турою, ось так пішов, чого тут дивного. А їм дивно, вони всі відразу заговорили, засперечалися: не за правилами так!..
А я вже знав, що так і в житті буває: живеш-живеш за певними правилами, начеб як слід живеш – і раптом якась непоборна сила підштовхує тебе під руку вчинити щось аж геть насупроти. Я ж і знав, що мороки не обберешся, що це все може і геть погано скінчитися – так ні, вчинив як і та моя тура: стрибаю з білого поля на чорне!..
Зарахували мені поразку, а чи ж справедливо. Не міг же я спершу відповісти моєму супротивникові, гідно відповісти про ту отця Зенонову Книгу, то й пішов конячим гаком.
Шкода, тільки геть знервувався марною полемікою. Та й колеги обурювалися: тобі б вистачило взагалі не програти, і першість наша, а ти таке вже викинув!..
Доведеться не перемогу командну відзначати, а поразку запивати...
Ну, ще раз розводжу руками: шкода, але так уже сталося з тими двома чорними турами, так мало статися.


ДЕНЬ ПОТАЄМНИХ СИЛ

В один із днів, коли потаємні життєві сили струмують особливо потужно, чи то в глибинах речей, в земній тверді, чи понад нею, в кронах дерев чи повітряних потоків, в сонячній могуті чи в зоряних кругоплинах, – в один із таких днів мені хотілося б...
Але спершу – про самі ці дні активізації всього доброго й зухвалого, націленого на любов і милосердя, на творення добрих діл, на особливе звучання пісні і слова. Ви ж знаєте, що такі дні існують, хай їх і не так багато. Ви ж знаєте, і я це знаю, знаю про їхню потужну силу. Ми разом знаємо навіть назви деяких із таких днів: це Спас і Великдень, Богоявлення чи вечір на Купала, Різдвяна чи Новорічна ніч. Певно і окрім цих, добре відомих нам, є ще і ще, мусять же бути, немарно ж нам невідворотньо кортить творити бодай натяк на добро, милосердні самовитрати, вабить аж до пекучого болю линути на подвиги, офірувати чомусь великому свої кращі сили. Господи, я й сам не знаю, як те все висловити!..
Прикметно, що в такі дні небо над нами особливо високе і чисте – наче все чиниться під Божим благословенням, сяйна веселка опускається в залиту благодаттю воду, добрі вітри шматують, розпанахують груди. Це так повсюдно, бо вищими силами замислено саме так. Хоча може бути й відмінно, може бути стишено і потаємно, як то буває на молитві: не шелесне жоден листочок на дереві, хмари в небі світлі й зніжені, пливуть же, але наче й не пливуть, птахи в небі ширяють без жодного помаху крил, спів чи то подзвін понад світом ледве що чутний, а в глибині твого серця щось пружиться і збурюється, непокоїть, кличе незвісно до чого – знову, Господи, поминаю Твоє ім’я, коли б лишень знав, коли б відав – хто, куди і до чого кличе!..
І ти перетасовуєш душу: кому я дав води напитися, якому спраглому? Де той зголоднілий жебрак, якому не вділив останнього окрайця, бо ж і сам в одвічних нестатках. Під яку ношу не відставив плеча, коли тягар гнув ближнього аж надмірно? Кому не поступився дорогою, не збочив у калабаню – щоб йому йшлося рівно й сухо? І ще, і ще: коли, кому, як, з чиєї намови?..
Роздумуючи так от, усвідомлюєш, що не завжди був потаємно готовий до найсвятішого: у один із таких днів тобі ж мало зустрінутися юне кохання, виготовлене лишень для тебе, тобі визначене – і ви б уже не непокоїлися, ви б уже не розлучалися до кінця своїх днів, ви б ніколи не тратили душевної благодаті – бо отримали від життя, про що лишень можна мріяти.
В один із таких днів неодмінно варто присягнути на вірність великій справі – та й бути незрадним їй навіть під осудом і залякуванням, під утисками і катівською сокирою. В такі дні ти зміг би порятувати потопаючого, міг би захистити покривдженого, міг би не лишень бажати добра рідному краєві, а й віддавати для нього всі свої сили. Розумом прозрів би, серцем запалав би, посильнішав і помудрішав – тому-то й міг би сотворити щось таке, про що у звичних умовах марно й загадувати.
Господи, чи ж сьогодні не такий день?
Господи, може, їх було вже багато й багато, таких днів – а я й не помічав, Господи, прости мені згаяні знічев’я посилані Тобою дні – це найбільші гріхи мої, мої провини.
Господи, я знаю, що ніхто не має права давати подібні клятьби – але я хочу запевнити, що більше так не дозволю собі, не дозволю розтринькування і марнотратства. Навіть тут, у цих снігах. Бо ж таки гудуть потаємні пружні вітри, таки ж рояться сили в грудях, потроюються добрі заміри.
Таки я в дорозі до чогось гарного – далекій дорозі.

ЗАКОХАНІ ПАСТКИ

Час такий, час сонячного квітування на срібно-білому тлі. Пружиться, лебедіє снігова плащаниця, аж іскрить роздрібненим промінням, аж сяйними хвилями переливається.
Здалеку, з-за схилу Авачинської сопки – довгий трубний звук: закоханий олень кличе, кличе до безуму, як же по-парубоцькому кличе свою подругу.
– Дурний ти, – каже мені старий коряк Прокіп. – Дурний ти: не олень то!..
Як же – не олень? Я теж навчився бодай щось розрізняти.
– Не олень то, – тлумачить мені коряк. – Мисливець то, браконьєр. Манком манить, видає себе за оленя...
Ну так, нас ловлять на нашій закоханості.
Світ знає: ми потребуємо любові, парування, продовження роду і плоду. Світ знає: пара знаходить пару. Закон непарних чисел діє лишень межи людьми, все інше дотримується небом виважених заповітів.
І знаходять одне одного. Бо як, справді, метелик летить до метелика, слимак плазує до слимака, відгукуються на поклик жаги птахи, в непромірній безмежності знаходять себе німі від роду риби.
Отож мисливці цілого світу підбирають манки – щоб випромінювати у безмір кличі закоханого безуму. Ми нетямно мчимося на ті поклики, на ті збуджуючі кличі – і нас ловлять, нас хапають за петельки, скручують нам крила. Особливо коли провокатори імітують заклики до волі рідного народу, уярмленої вітчизни: прокидайтеся, юні, в кого кров козацька, хто ладен безмежно закохуватися у світлі ідеали, піднімайтеся, рушайте до борні!..
Ти відгукнувся на той поклик – і вже тебе заганяють до вовчої ями, заганяють за червоні прапорці, кидають за грати, тягнуть до катівні.
Так, вони лукаво навчилися імітувати найвище, що може бути в цьому світі – імітувати голос України: от вона волає кривавим криком у безмір цілого світу, волає, що гине без нашої любові, що потребує нас, що не може оновитися без нашої кривавої офіри – і ми мчимося на той поклик, мчимося – а вороги хапають нас за петельки, за загривки, хапають наші душі – і регочуться: так ви все ж примчалися, так ви все ж готові на офірний чин, готові на жертви, на смерть і посмертну славу? Вірно ми розрахували, не прогавили, тож можемо скрутити в’язи вашій любові ще в зародку. Бо ще трохи – і таким кличем могла б озватися сама Україна. А так ця наша імітація, кличі імперської фальші, лукаві поклики спрацьовують безпомильно. Ще трохи – і ваша дурноголова нація лишиться без готових на офіру, на пожертву: ми ж бо добре знаємо, що чинити із спійманими, як змусити їх клякнути в цих снігах, ліси вирубувати.
Але вони фальшують не лише перед нами. Вони облудно кривдять самі себе: адже чуття любові одвічне і незнищенне, адже мчатися на звабні поклики будуть метелик і вуж, птиця і звір, комаха і риба – а що вже говорити про молоду снагу, коли вона серцем почує поклик любові, поклик крові, поклик України – з її благанням стати на захист її честі і слави. Її печалі і віри, її волі!


ПЕРЕД УКЛАДАННЯМ УГОДИ

Чи то доля стала не такою, чи то моя душа спорохнявіла та стерлася – але надійшов час приймати рішення, що досить. Досить один одного мордувати, в різні боки шарпати, сталевими вудилами храпи розривати.
Досить – бо досить.
Певно, найліпше було б укласти угоду з долею: от з такого та такого-то часу ми відмінюємося. Я то вже напевно – але щоб і доля також. Не хочу я шарпатися сюди чи туди, підкорятися незбагненним забаганкам, шукати того чи того, домагатися того чи іншого. Житиму спокійно і втихомирено. Але щоб доля також. Щоб вона не водила мене краєм прірви, понад урвищем, в нетрі не заводила, поміж трьох сосен не примушувала блукати, з того лабіринту життєвого, де одні лиш тупики, куди не поткнешся, – щоб вивела. Це насамперед. Бо без цього нема чого й город городити.
Я вже готовий до перемін, доля наче також не проти, то в чім же річ? Потрощимо уздечки – я свою, доля свою, хомути, ярма потрощимо. Це ж в них ми разом впрягалися, в протилежні боки шарпаючися. Що там ще – дишла, барки-штельваги, постронки, наритники, - трощимо. Те все марнота, те все позаду, пережили ми з долею все те, час би й спам’ятатися, умиротворитися.
Залишаємо собі – що ми залишаємо?
Батоги залишаємо – я свій, доля свій. Щоб через певний час, коли пересвідчимося, що і на цей раз нічого кращого не домоглися, - то щоб було чим шмагонути: доля мене, а я кого? Я теж сам себе – бо що мій батіг долі.
Але поки нам обом наче й добре: живемо, як ото воду п’ємо, чи дихаємо під модринами. А по життю йдемо – наче хто в плечі підштовхує.


НАПИСАНЕ НА СНІГУ

Я пишу це на снігу, знаючи, що завтра-позавтра це все написане таким же новим снігом і занесе. І ніхто не прочитає цих слів, цього листа-щоденника, потаємної неприкаяної сповіді – хоча перед ким: перед цим же снігом, перед білою заметіллю іншої неприкаяної повісті.
Аркуш білого снігу безобрійний, його ніколи не списати, ні за яке життя, та й пишеться лишень дещиця із можливого. Бо й негаразд було б, щоб воно викарбувалося надовго, щоб трималося, не зникало під снігом. Воно таки має зникнути – це навіть при умові, що в природі нічого безслідно не зникає. Що колись, за роки-перероки, комусь, може трапитися, воно впаде в око, хтось прочитає та й посміється: дивіться, того дивака ще й таке непокоїло!..
А непокоїть мене від’їзд на далеку вирубку, там треба змінити бригаду, вона свою вахту вже відробила. Тепер наша черга, на два місяці. Далеко туди. І клопітно. Але начальству тим добре, що звідти легко сплавляти влітку ліс, то на березі Авачі. Але хлопці поміж собою вихваляються, що там іншим добре: там парубоцька проблема вирішена. От у нас тут жодної дівчини, окрім начальницьких жінок, звичайно – а там заметіллю занесло якусь заблукану молодицю, то вона й прижилася там. Варить їсти, обпирає, а ночами вдовольняє парубоцьку хіть, люту й застояну. Одну ніч – одному, наступну – іншому випадає щастя. Тому у землянці відгородка на нарах, тепер то для молодиці поперемінна шлюбна постіль. Один там тішиться з нею, а вся бригада довго не засинає, дослуховуючися до весільного видвигу, та викарбовує в пам’яті: і цей не осоромився, і цей годен продовжувати далі плід і рід, народ народом утримувати, це у можливому варіанті, у відмінних умовинах.
Я рахую дні до від’їзду, нижу їх у сніговий ранок, наче пишу на снігу – пишу листа-щоденника, сповідь якусь безглузду. Вчорашні каракулі вже занесло снігом, завтрашні ще занесе. І не потрапить цей лист за десять тисяч верст до тієї дівчини, про яку скільки передумалося-перемріялося у цьому безглуздому безгомінні. І не дасть мені вона дозволу на зраду, і не пробачить моєї участі у тому почерговому бригадному парубкуванню: хоча й не читатиме написаного мною, але якось дізнається – прочує-відчує, – та й здригнеться, та й скам’яніє чи заледеніє. І проклене ту ніч, в яку надійде моя черга втішатися із тією розшльоханою молодицею, занесеною в камчатську глибінь примхливою безталанною долею – щоб хоч так втішати молоді душі, збивати в дужих тілах нестямний парубоцький шал, якого не годні збити жодні пурги-заметілі.
І я знову пишу на сніговому аркушеві, пишу та й непрочитане топчу ногами в теплих японських бурках. Але ж воно однаково – якщо вже написане, то не має загинути, не має пропасти в кучугурах пам’яті, в заметах прийдешніх днів і років.


ДЕСЯТИПРОЦЕНТНИЙ РАЙ

Посеред білих снігів так легко фантазується. Ну хоча б про те, що всіх найбільше непокоїть – про перспективу невдовзі жити при комунізмі.
Але я про те говорити не хочу. Я краще розмислюватиму про перспективу жити в раю.
Побудувати рай для всіх двохсот мільйонів виявилось практично неможливою річчю: ревно і щиро бралися до праці лишень якихось десять процентів із загальної маси, інші ухилялися від обов’язків, саботували, викручувалися, кивали на сусідів, віднікувалися, позирали кудись вбік, байдикували.
Що ж, тоді витворимо рай лишень для десяти добросовісних процентів – для двадцяти мільйонів направду щирих і ревних, розумних і беручких до навіть непосильної праці. Двадцять мільйонів – це не так вже й мало. Їх відібрали, завезли начеб в одне виокремлене поселення – ну от хоча б на нашу Камчатку! – тут і розкошуйте, праведники!
Але й тут ревно і щиро працювало лишень якихось десять процентів, решта дев’яносто метикувато ухилялося від майже непосильної праці, кивало одне на одного, вигулювалося та вилежувалося, байдикувало.
Тоді відібрали два мільйони: з цими вже не повинно бути ніяких проблем!
Але знову те саме!..
Тоді відібрали двісті тисяч.
Двадцять тисяч.
Дві тисячі.
Двісті – а це вже менше, ніж у нинішній Верховній Раді.
Двадцять – бо вже й терпець уривається. В Бога, чи хто там над нами експериментує. Не чортівська ж сила?
Але й тут марно. Тоді відібрали двох: для двох таки рай можна вибудувати. Особливо коли не нагадувати їм про Каїна й Авеля – хай краще перед ними маячить привид батька, він же вдосталь нарозкошувався в раю.
Але краще не питайте: як там у них.
А ви кажете: два українці – три партії, поганий той козак, хто не хоче стати отаманом, де примара булави – там не може бути ладу. Ще щось кажете.
Коли ж навіть із цих перевибраних двох працювало не більше двох процентів. Та й то переважно крутили головами до місяця – це ж на ньому закарбувалося видиво таких-от двох: один з них із вилами, інший на вилах.
Це про таку побудову раю я й розмислював, сам будуючи його в тому сніговому безмежжі: рубаючи берези та на риболовлю вибираючися.
КУДИ ПЛИНЕ ЙОРДАН?

Ми вирубали з криги хреста.
Врешті, так мало бути – адже Йордан, адже Водохреще, адже душа прагне благодаті й очищення.
Бригадир був не проти – зрештою, ми глибоко в лісі, начальство далеко, воно тут буває наїздами, а останній наїзд був щойно.
Ми вирубали з криги хреста. Вірніше, випиляли: виявляється, крига добре пиляється, добре піддається вправній пилі. А поміж нас були віртуози лісоповалу.
То й з кригою легко справилися, навіть весело, з якимось окриленим запалом, наче з небесного благословення.
Випилювали ось так: вибирали затончик на скруті Авачі, прорубали більшу ополонку. А тоді вже витягнуті з води крижані брили розпилювали. І то так ловко, так справно у нас виходило.
Підфарбували квасом із консервованих буряків. Не дуже гаразд вийшло, але вийшло.
І ось ми ходимо довкіл хреста, лоби перехрестивши. Чекаємо: з сусідньої бригади, а вона за кілька кілометрів, прибуде один засланець, колишній піп. То й відправить службу.
Він уміє, він знає молитви, які з наших душ давно вивітрилися, він освятить хреста.
А день видався доладний, і вітер не докучає, повернув від сопки, не від моря. І сонце проблискує веселіше.
От ми і гуртуємося довкіл хреста, збуджено-піднесені, з просвітленими душами. Ходимо довкіл хреста, що височіє так доладно неподалік Авачинського берега. Шкода, що не на березі Йордана – а це ж саме про нього зачинає у своїй молитві невільний піп. Шкода, що не на тій далекій Божій землі.
Але й тут нам добре. Добре, що не відразу й збагнеш якогось щемного відчуття, наче тобі чогось бракує.
Хоча – це вже в моїй душі: щось у ній непокоїться. Немов облудництво примарне. От воно мені нашіптує: а ти знаєш, нашіптує, що це не Йордан, це Авача? А ти знаєш, нашіптує, куди тече Авача? До моря тече, нашіптує, до океану теча. А Йордан куди? А Йордан також до моря. Тільки до іншого моря: до Мертвого. Чи ти знаєш про це?
Знаю, але щоб Йордан Господній – та до Мертвого моря?
А хрест височіє, доладний такий, і день погідний, і вітер не з моря, і сонце пробивається. От тільки що той Йордан – ну чому він тече до Мертвого моря? Хіба це правда?..


ЧОГО ЇЙ БРАКУЄ?

Тече вода – а чого їй бракує?
Тече вода – а мені видається: чогось їй бракує. Чого?
Тече вода кремінним руслом, поміж залісненими берегами, хай вже в не одному місці до пролисин вирубаними – то чого їй бракує?
Я б відповів ліпше на це питання, коли б стояв не тут, коли б стояв на березі іншої річки, коли б та річка була Дніпром – я відповів би ліпше.
Бо той Дніпро тече наче з Говерли, тече мимо Києва, мимо Канева, мимо Трипілля, мимо Тахтомирова, тече – і добре йому.
І тут начеб така ж ріка: тече, а їй чогось бракує.
От коли б вона, ця пружна Авача, текла мимо Тарасової могили, мимо могил отамана Підкови, могил славних сотників та полковників, знаних та й призабутих нами – я б певніше відповів, чого їй бракує.
Бо ж збагніть самі, як-то воно...
Тече вода ген до синього моря. Тече вода – аж німіє, аж стогне.
То чого ж їй бракує? О, вже й ви збагнули:
Ненаситця!
Ненаситця бракує ріці – щоб розігнатися, щоб напружитися волею, бовкнути зухвало, виключно – та коміть головою в безодню!
Ненаситця, Ненаситься бракує воді!
А де вони пощезли, ті Ненаситці?


ВКОТРЕ ЗРУБАНЕ ДЕРЕВО

А я знаю дерево, яке кілька разів зрубували.
Це я блукаю собі поміж високих пнів на березі Сухої Річки, і думаю отак.
Я, котрий лишень тут зрубав скільки тих дерев – не полічити. Бо мав зрубувати, бо чиясь воля була така. Висока воля. А оце маю вільний день, то ходжу поміж зрубаних дерев, поміж високих пнів, та й тішуся: а я знаю дерево, яке кілька разів зрубували. А воно живе.
Ото зрубають його, те дерево – бо якась нагальна потреба, для якоїсь будови зрубають чи що. А воно за рік чи за кілька пускає потужний пагін, та й знову стає деревом. Знову якась потреба – цього разу, може, що на дрова. А за рік чи там два пень знову пускає пагона, та й відроджується на нове дерево.
Зрубають й цього разу – може, на милиці воякові, що калічним з війни повернувся.
А дерево і тут не гине, і тут пускає тугого пагона, і тут відроджується, оживає!
Я знав цілий ліс такий!
Тільки то не дерева були, то люди.
Тож спершу про людину, яку нищили й калічили, а вона не хотіла гинути.
Хоч краще – про народ.
Ви його знаєте, той народ – який не раз і не два, кілька віків, безліччю спроб марнували і винищували. Та так запекло, так по-катівськи, що здавалося: все, кінець, лети в прірву, мій народе, потопай в пінному морі, з димом розвійся, – а от же він якимось дивом оживає! Він пускає нові пагони, він прокльовується із збережених зернинок, із ікринок, з кореня, із генетичних клітинок. Ще про народ?


12

© Січеслав 2004–2007