проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
>Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
>Сергій БУРЛАКОВ
>Микола МИКОЛАЄНКО
>Григорій ІВАЩЕНКО
>Ярослав ПАВУЛЯК
>Ганна КОСТІВ-ГУСКА
>Олександр ШАРВАРОК
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
ПОЕЗІЯ


Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
13 липня 1940 – 22 червня 1992

Цього літа минає 15 років, як покинув земний світ і полинув в обитель Бога поет, правозахисник, політв’язень ГУЛАГу, автор книг «Означення волі», «Владар каменю», «Листи до Марієчки», “Листи на світанку”, «Лірика»,
головний редактор культурологічного журналу «Пороги» (1989 – 1992). 13 років таборів і в’язниць
та 73 доби безперервного карцеру судилися йому, а ще – світанок нашої української Незалежності, і поезія...
(Див. про Івана Сокульського у «Січеславі» № 2-2004, ст. 195.)
Світла і вічна пам’ять Поетові з «непозиченим обличчям»...

ОЗНАЧЕННЯ СТЕПУ

* * *
Я владар каменю.
Ось тут мої пороги...
Мій степ – стоїть.
Я владар каменю.
Вернулися дороги –
З усіх століть!

Я владар каменю.
Ось тут – моя тривога,
Мій перший день...
Нема доріг! –
Молитвою до Бога –
Дніпро іде.


Я владар каменю.
Далека Україна
В моїх очах...
Як довго ждать!
Як важко – на колінах –
Тримать меча!
1977


* * *
Клечальний степ! Безмежний пах маслини.
Безмежна тиша жайвором дзвенить.
Повсюди – квіт... Під небом України –
Спинилась літа мить.

Спинився степ, свої поклавши хвилі...
Він чує вічність обрію крилом.
А трави – йдуть, думки ідуть у вирій...
І все, що є, назвалось і збулось.
3.06.1983.


КАЙДАЦЬКИЙ МІСТ

По той бік степ, по цей бік –Україна.
Підвівся міст і прозира роки.
Заводів міць, сталевість міста рвійна –
І повний плин одвічної ріки.

І в далеч йде всетиша тополина.
Повітря рідне! Рідні ці дими!
І лине простір. Місто лине,
«Петровки» гул над простором стримить.

Тут час літа мої не лічить...
Нап’юся рідної води!
Тут вдома бути, бути молодим.

Порогів здвиж, мов слово чоловіче.
І вічний шлях, і місто – вічне...
Кайдацький міст з’єднав мене із ним.


КРАЄВИД

Дніпро потік, Дніпро пішов до себе.
(Відкрита далеч – літо на порі!)
Ступаючи з порогу на поріг,
поніс цей чистий простір небу.

А місто дивиться, і далеч пригортає,
до обрію, до світу дороста.
Високе сонце, золоті літа –
Над простором, над всім піднебним краєм.

О місто сонця! Юне серце в тебе.
Палає кров – не вигора.
І пахне літом вічність степу,

Зростає день – підсонцева гора.
А там, далеко, кинутий край неба, –
Самарський лівий бік Дніпра.


* * *

Мій каменю, сльозо моя, що впала
Покрай Дніпра, покрай мойого болю!
Мій каменю, де впала (мертва?) слава.
Мій гріх, моя (що впала) воля.

Мій каменю, захована дорога!
Єдина твердь, де я ще маю силу.
Далеких днів Вкраїни чути стогін...
Мій каменю, козацьких днів могила!


ГОРА

Дніпро – мов розкритий «Кобзар»,
І піднятим прапором – небо,
Дозріває блакить, виростає гроза –
Невблаганно, нестримно, вишнево!

Тиша така – понад прірву століть.
Шлях далекий Дніпра – ніби доля незгасла.
На сторожі Вкраїни стоїть
Незбориме чоло Тараса!


Бездоріж. Безкаміння... Ночами
Простували на гору прочани.

Їм світало в очах. Піднімалися – вглиб,
В безголів’ї століть відшукати дорогу...
Підвівся пророк. Щоб з’єднать береги,
І волю піднять, як Голгофу.


ОЗНАЧЕННЯ СТЕПУ

Степ дорівнює тиші,
сонцю й вітрам.
Степ на тому узвишші,
На якому ти сам.

Степ далеко і близько,
Степ як вічна гора!
Степ піднявся так високо,
що сягнув аж Дніпра.

Степ дорівнює болю,
Степ – та відстань, що є.
На своєму роздоллі
Ми із ним – навзаєм.

Степ задивлений в небо
(двох просторів сувій!)
Степ тісний на потребу...
Степ, він рівня собі.

Степ дорівнює крові,
Що тече крізь віки.
На підсилу здоров’я
Степ ростить будяки.

Степ дорівнює волі –
На чотири крила.
Степ сьогодні – на поле.
Степ сьогодні – на злам!

Степ заховує славу,
Степ відкритий всьому.
І з мечем Святослава
Тут стояти йому!

Степ одкрив всі дороги –
Хай заходить гроза.
Степ упав на пороги,
І ні кроку назад!

1977


* * *

Орисе! Любо! Світ страшний.
Що нам святе, і не шукаймо в ньому.
Тобі немає власної Весни,
Мені ж в літах уже не мати дому.

В літах – неволя, північ і сніги.
Й того не буде – камера смердюча!
Вкраїни спогад дорогий...
Степи й степи, дніпрові кручі.

Благословлю все болем і добром.
довкола ж пустка безгомінна.
І тільки ви – далеко над Дніпром,

мій рідний берег і моя Вкраїна.
Отак йдемо, під тягарем обоє.
Чуття німі і думка під гобоєм.


12

© Січеслав 2004–2007