проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Січеслав сміється


Богдан БАСТЮК,
м. Тернопіль

КОЛОТНЕЧА


Із колін таки на рівні
Зводимось потроху,
Бо вже партій по Вкраїні –
Як чортополоху.
Прокинешся рано-вранці,
Вихопишся з хати,
Глип сюди – республіканці,
Туди – демократи.
Інженери, костоправи,
Митці, трактористи...
Оті – ліві, тамті – праві,
А решта – центристи.
Гасла, вигуки і пельки,
Аби ближніх їсти...
Ба і в церкві вже є „греки”
Й автокефалісти.
Місце праці обминає
Тракторист Діброва,
Бо... католикові має
Їхати по дрова.
Продавець в селі Байраки
Чинить без промашки:
Православним – дулю з маком,
Оцту – ані пляшки...

До Ганнусі, бо красуня,
Аж три хлопці ходять,
А татуньо і мамуня
Місця не знаходять.
Бо таке і наймудрішій
Не збагнуть кебеті –
Перший – „грек”, католик інший,
Православний – третій.

Тож батьки, немов рибини
Поміж берегами,
Розриваються щоднини
Між трьома церквами.
Що кому на совість ляже...
Гриць кривої Насті
„Грекам” „слава Богу” каже,
Православним – „здрасці!..”
Двох корів тепер годує
Гнатьова Марійця,
Молоко ж реалізує
Лише одновірцям.
А отруту-самогонку
В опівнічну пору
Продає в „чотири ока”
Усім без розбору.
Пийте, хлопці-українці,
Жуйте, ремигайте...
А напившись, очманівши,
Йсуса розпинайте.
Нехай лине про ці чвари
По всім світі „слава”,
Доки... знову вас не вдарять
Зліва, потім – справа!..
Вперто бийтеся навзаєм
В лютому завзятті,
Доки... знов не осідлають:
? В’йо! В’йо-о, тупуваті!.. –
А тим часом з неба Слово
До ратая й клерка:
«Де молишся щиро Богу,
То отам і Церква!..»


До крапки у дискусіях

Подеколи чую, що сьогодні
не пора писати „чистий гумор”,
„безідейні жартики” та „плаксиву
лірику”. А ще частіше чую, що всюди
і всім потрібні кредити, інвестиції,
валюта і т.д...
Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі...

Розмови, дискусії, гасла-пташки...
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, ?
Які ще потрібні ідеї?!

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, ?
Потрібні які такі жертви?!

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди, ?
Яка тут потрібна потуга?!

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, ?
Потрібні дотації, фонди?!

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, ?
Потрібні кредитні витрати?!

Аби не лежало повсюди сміття, ?
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, ?
Валюти бракує чи... волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?!

Тож опам’ятаймося. Будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо, гуртуймося, будьмо!


Заграниця

Як вірити жінкам нашим,
що у край вертають,
то всі вони за кордоном
калік доглядають...
Італія вимирає,
Греція при смерти...
Є ще там хлопів кількоро,
і ті мають вмерти...
Про все оте моя жінка
день і ніч туркоче,
і я її розумію –
теж їхати хоче.
Думав я, не спав ночами,
аж підпухли очі,
і насилу додумався:
? Їдь, Вірцю, до Польщі.
Бо маємо там родину ?
бабцю, цьоцю Гельку,
вуйка Юзька, що в Ополю
догляда земельку.
Та...шануйся! Я для тебе
прочитана книжка,
але... вб’ю, коли зачую
про якогось Збишка!.. –
Тож невдовзі виїжджає
жінка за границю...
Що я роблю?
А зі стайні
виводжу телицю,
продаю, і в Тернополі
ґонорово, вчасно
виробляю (терміново)
заграничний паспорт...
Сусід Янтось підсміхався,
дивувались люди
і вмовляли:
? Не їдь, Влодку!
Ти в Польщі заблудиш...
? Заблукаю? Я?! – взяв сала,
взув новіші капці...
? Та я в війську за Союзу
служив на Камчатці!..
Та для мене їхній Краків,
як для вас Козятин.
Чи доїду я до вуйка –
про те мені дбати!.. –
Весь у ревнощах мандрую:
Львів, Краків, Ополє...
Ось і вуйкова садиба,
вже й вуйкове поле...
За садком побачив Вірку, ?
з жінками нахильці
вона в кошичок збирала
трускавки-суниці.
Що я роблю?
А лягаю
при межі на пузо
і поповзом, скрадаючись,
лізу в кукурудзу...
Перебув у кукурудзі
до темної ночі.
Жінки пішли вечеряти...
Витріщую очі
і покрадьки попід хату
тихесенько, нишком,
сподіваючись застати
Вірку з отим... Збишком.
Але в хаті не світиться.
Сплять після роботи
жінки втомлені, як діти...
Отакі зальоти!
Мені знову в кукурудзу
стежечка снується.
Вертаюся... А назустріч –
псисько, як телиця!..
Мені ноги підкосило,
повмлівали руки,
але воно... не вкусило.
І донині з думки
не вивітрились у мене
спомини про псину:
чи то воно було вчене,
чи чуло родину?..
Не гавкало, лиш дивилось
зором хижо-млосним...
Я від нього відкупився
салом перерослим.
Собі лишив скибку хліба.
... Лежу, росу лижу
на другий день, і на Вірку
поглядаю хижо.
... На третій день була спека.
Сонце так яріло,
що вже мені ревнувати
не дуже ся хтіло.
Під полуднем зашуміло
в голові безглуздо,
світ хитнувся, і на мене
впав у кукурудзу...
Пізніш мене тягла Вірка
із вуйком до хати,
примовляючи: ? Я знала!
Воно – дурнувате!... –
Як останній, я зганьбився
у родини в Польщі.
Тепер мені за границю
не дуже ся хоче.
Не скаржуся на здоров’я
ані на брак тями,
та відтоді себе мучу
гіркими думками:
чому нам так не ведеться
у рідній господі?
Чи трускавки в нас не родять
на щедрім городі?
Чому їдем за границю,
не живем щасливо?
Чи землі у нас бракує,
чи клепок, можливо?..
Почуваюся прекрасно,
але часом сниться,
що дивлюсь на фото в паспорт,
а на нім – телиця...


Побоїще на городі
(Футбольна драма)

Як динамівці програли
„Рапіду” у Відні,
При екранах ми мовчали
Сумні й жалюгідні.
Та невдовзі оговтались,
Стали нарікати,
Що у всьому, як водиться,
Суддя винуватий.
Гомоніли про невдачу,
Мов на плесі крижні,
І чекали нетерпляче
Реваншу два тижні.
Бо „Динамо” – звучить гордо,
Як не подивися!..
Тож на матч прийшло народу
Вісімдесят тисяч.
Хто доляри мав, футболу
У Києві звідав,
А я цього разу знову
Пішов до сусіда.
Сусід Янтось, колись було,
Як був при здоровлю,
Грав футбола за село
І за Теребовлю...
Та не встигли ми з Антосем
При екрані сісти,
Як у двері його Зося:
? Ти дав свиням їсти?! –
А тут саме суддя свиснув
І м’яч покотився...
Повернувсь Янтось до Зосі
І так подивився!..
Що та зблідла, спаленіла,
Склала губи в нитку,
Круть! – і вибігла у сіни.
Була – і не видко.
А тим часом у столиці
Гра собі триває.
Зі штрафного Калитвинцев
Гола забиває.
Ми з Янтошком обнялися,
Тішимось взаємно.
Хоч і москаль Калитвинцев,
Але нам приємно.
Та не встигли ми стулити
По вітаннях рота,
Як той м’яч несамовитий
Вже – в наших воротах...
І тут – знову Зося тята
Зазира до хати:
? Що, Янтошку, то пацята
Мають поздихати?! –
Янтось зуби зціпив міцно,
А що ми сиділи, ?
Так руками вп’явся в крісло,
Аж пальці збіліли...
Зося на те подивилась,
Всміхнулася криво,
Притьмом з хати ся вступила.
І добре, що живо!..
Бо тим часом іще „ґулю”
Нашим забивають...
Чи Зося те нюхом чула,
То я вже не знаю.
Бо чого в таку хвилину
Межи хлопи лізти,
І сорокою із тину:
? Свині будуть їсти?! –
Ніц Янтось не відповів.
І не подивився.
Бо у кріслі як сидів,
То гейби сказився.
Як шарпнувся, як метнув
З очей лютим блиском!..
На подвір’ї як хапнув
Від шуфлі штилисько!..
То Зосенька, хоч яка
Була жінка горда,
Не стямилась, як втекла
У кінець города.
Я – додому.
Біля хвіртки
Від Янтошка чую:
? Я вас нині, псячі діти,
Усіх нагодую!
І тебе (то він до Зосі),
В гарбузинні жабо!
І підсвинків, і тренерів,
І Йожефа Сабо!..
Нагодую, щоб розперло
За метушню глупу
І гравців, щоб їх роздерло,
Й консультантів купу!
Оті хлопці із Австрії
Своє діло знають.
Вони грають із настроєм,
Наших за ніц мають!
Наші гної один з другим,
Щоб так в пеклі грали!..
А ще пнуться, недолугі,
В професіонали!..
У футболі футбол треба –
Не себе! – любити.
А вам – хіба свині пасти...
Ні! – глину місити!.. –
Отак Янтось примовляв
На своїм городі
І штилиськом ударяв,
Що й спинити годі.
Ні, сусід мій не здурів,
Хоч потовк на друзи
Вісімнадцять гарбузів
І клин кукурудзи.
Я не пхався, не встрявав.
Хай Зося встряває.
Янтось істину казав,
Бо на тім ся знає.
Бо колись давно, було,
Як був при здоровлю,
Грав футбола за село
І за Теребовлю.


12

© Січеслав 2004–2007