проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Історія краю


Володимир ЛОЙК

СТІКСОВЕ ВОДОЙМИЩЕ – ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ
МІСЬКИЙ СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ ПАРК.

У періоди благоденства такі громадські забудови, як кладовища, ледве животіють. Їх «процвітання» починається, коли суспільство зіштовхується з лихом. Цей простий закон не оминув і нашого Севастопольського кладовища, заснованого десь у 1837 році разом з богадільнею, розташованою на території губернського шпиталю, майбутньої лікарні ім. Мечникова. Такі заклади існують тільки сукупно.
Великих масових поховань за весь час існування кладовища, наскільки нам відомо, було три. Хронологічно їх можна розташувати в такій послідовності:
Перше, широко відоме, пов’язане з історичною подією, яка назавжди нарекла кладовище Севастопольським. З кінця 1855 року та впродовж кількох наступних, тут було поховано від десяти до сорока тисяч (з різних джерел) воїнів, які відстоювали героїчне місто. Що то були за скорботні каравани смерті! Голий степ. Мороз...
Про друге – не тільки широкий загал, а й ніхто нічого не знає. Пік його прийшовся на 1932–1933 рр. та, напевно, охоплює по декілька років до і після цього періоду. Воно мало місце в мирний, так би мовити, час, та не виключено, що кількістю поховань перевищує попереднє. І немає йому рівних за жахливістю. Про нього й піде мова.
(Третє відбувалося в роки другої світової війни, особливо після звільнення міста та довго продовжувалося й потім. Важко, мабуть, відстежити, та чи й потрібно, коли помер останній, так і не вилікуваний, мешканець останнього шпиталю – такі дані чомусь ніколи ніким не фіксуються).
З огляду на засоби здійснення, на характер та ритуал, військові поховання можна безбоязно віднести до цивілізованих. Принаймні, там ховали в домовинах, над горбками споруджувались пам’ятні знаки, мабуть, колись і залпи звучали.
Зовсім інша справа – тридцяті роки. Передусім, поховання були секретними, таємними, тобто, їх наче й не було. Як і похованих не існувало, а тим паче, поширеної причини хвороби, яка косила їх і супроводила до кладовища – голоду.
У березні 1933 року міський прокурор Дніпропетровська, як свідчать архівні документи, отримав доповідну записку такого змісту: «На Севастопольському цвинтарі є не закопані могили, що належать Центральній Промколонії та БПУ (будинку попереднього ув’язнення). Сторож цього цвинтаря розповсюджує небажані чутки про те, що, під час погребу своїх померлих, БПУ не загорнуло як слід ями і було видно кінцівки трупів».
Може виникнути питання, кому і навіщо потрібна зараз інформація про цю досить віддалену подію. Відгуло, забулося, чи не образить когось таке розворушення минулого, порпання у ньому?
Не образить, бо то були (і досі є як останки), загалом – наші співвітчизники, а конкретно – родичі кожного з нас, усіх, хто живе на Дніпропетровщині та поза її межами. То вже інша річ – наскільки близькими. Прізвища багатьох із них відомі.
Розповсюдження небажаних чуток, на думку прокуратури, було небажаним. Справу доручено народному слідчому, який досить швидко виконав свою роботу.
Та спочатку кілька слів про ту промколонію та БПУ, сталих на той час постачальників кладовища.
До трудових колоній, разом з БПУ, спрямовувалися переважно «правопорушники» із районів. Дев’яносто відсотків справ – згідно постанов центральної влади тих років - проти селянства (боротьба з куркулем, саботажі, крадіжки колгоспного майна-зерна і т. ін.). А вже звідти в’язні етапувалися на Біломорканал, на Північ, БАМ, лісозаготівлі чи уральські копальні.
Про побут ув’язнених Центральної Дніпропетровської промколонії, однієї з головних колоній України, дізнаємося із доповіді начальника колонії Баранова облпрокурору міста: «Калорійність їжі (добова) знизилась у лютому 1933р. до 38 ккал (за відсутністю хліба). У січні – лютому померло до 300 чол., разом із попереднім роком – сконало 700 чол.».
Отже, сторож твердить, що «невпорядковані» могили належать промколонії, а промколонія – що вони належать Радлікарні (радянська лікарня – це до недавніх пір «Червоний хрест» на вулиці Короленка).
Факти, зібрані слідчим, реанімують зловісні картини минулого. Під час обходу кладовища сторож побачив групу молоді. Наблизився. З’ясувалося, що на терені дільниці БПУ в ямі (не вживається навіть слово «могила») було видно кінцівки рук та ніг і одна голова. Сторож розігнав молодь, взяв лопату, прикинув трупи землею і сповістив Баранова. Той вислав робітників і вони вже засипали могилу як слід. Вони ж розповіли сторожу, чому так трапилося – повинні були тієї ж ночі довезти в цю яму ще декілька трупів, але не встигли цього зробити. Такий перебіг справ підтвердив і свідок, який вранці прямував на станцію Лоцманська – дві могили в напрямку на станцію, недалеко від канави – провалля, були не загорнені землею і в одній видно було….
Представники колонії до того ж стверджували, що сторож їх шантажує, щоб отримати від Промколонії продукти харчування – заявляє міськраді й комунгоспу, що це могили колонії. Такий був час. І хоча сторож визнав, що одержав якось копчену рибу і трохи цукру, слідчий признав винною колонію, не покарав сторожа, і може й був правий. Врешті, ніхто не постраждав. Крім похованих – померлих із голоду.
Ще один з неспинних потоків померлих, що вливався у Стіксове водоймище Севастопольського кладовища, протікав через вже згадану Радлікарню.
В січні 1933 року на центральному базарі (Озерці) була зафіксована велика кількість декласованого елемента (за версією міліції і прокуратури), який займався дрібними крадіжками. В лютому міськрада постановила відокремити в кінці міста в районі Казанської церкви (нагорі Казанської вулиці, нині, Карла Лібкнехта), бараки для фільтрації цього елемента. Впродовж двох з половиною місяців міліцією було залучено до тих бараків 5000 осіб, включно 1245 дітей. Сталося так, що «в бараках разом знаходилися чоловіки, жінки, діти. Гарячої їжі не одержували, не було води, не було санобробки». Скільки це продовжувалося – невідомо, але більше ніж 10 діб, бо «багато дітей залишалося в бараках протягом 10 днів, коли треба було розподілити їх по дитбудинках за 1-2 дні». Далі автор (міський прокурор) знайомить міськпартком з тим, куди ця сила людей була спрямована (серед них 342 чол. – до міськлікарні) і розповідає про успішне розв’язання основної проблеми:
«Що торкається справи вчасної ізоляції трупів, як по місцю, так і в бараках, та доставки їх в морг і своєчасного поховання. Особи, що припустили перевозку до моргу живих разом з мертвими в одній підводі, а також несвоєчасне поховання трупів, внаслідок чого на кладовищі були випадки, коли не зовсім закопували мертвих, притягнуті до кримінальної відповідальності. Їх засуджено від 3 місяців примусової праці до позбавлення волі на півтора роки. Зараз ця справа покращала і за останній час таких випадків не спостерігається, в моргу щоденно провадиться ховання трупів, мається зокрема підвода з ящиком, кладовище огороджено дротом, за цією справою своєчасний нагляд веде головний лікар Радлікарні.
За час лютий-квітень через морг поховано 1200 трупів. Травень 1933 р.»
Таким чином, від суспільства було відокремлено декілька тисяч зголоднілих людей, котрі дошкутильгали, чи й доповзли до базару вже завдяки одному тільки запаху їжі. Вони ізолюються й позбавляються вже не тільки можливості підібрати з бруку хоч ботвину, що вислизнула зі шпарини якоїсь брички, а й води.
Перед нами дуже рідкісний за відвертістю документ, який підтверджує відправку «до моргу живих разом з мертвими». Відносно «несвоєчасного поховання трупів» не важко впізнати буквальне відтворення історії з промколонією. Мабуть, таке ставлення до померлих існувало повсюдно.
Якщо до 1200 додати 342, направлених прямо до міськлікарні, зваживши на те, що вони не були іллями муромцями, маємо тридцятивідсоткову відфільтрацію людей, затриманих на базарі, на той світ. Контингент був той же, що і в промколонії, тільки цього разу селяни дісталися в місто непримусово, спонукані вже згаданою нездоланною хворобою.
Може, це не випадковий збіг – від парку-кладовища чи не в самий берег Дніпра спускається “Селянський узвіз”?! Коли він виник? Як отримав назву?
Таким чином, на початок 1933 року кладовище поповнилося двома тисячами з гаком жертв голоду. І це свідчення тільки з двох офіційних паперів. Очевидно, здобуток за весь 1933-й становив набагато більше – «підвода з ящиком» продовжувала пересуватися. А ще ж була (на проспекті 19) будівельна колонія та інші. Звісно, на Севастопольському кладовищі осідали найслабкіші, жінки, діти, а міцні – розпорошувалися по безкрайніх теренах Союзу й ніякому обліку вже не підлягали.
Ця не дуже поширена й до певної пори навіть небажана інформація наводить на думку, що настав час згадати і про ті жертви.
Ще дві історично-географічні особливості про кладовище, про послідовне, вже зовсім сучасне його мордування, цілеспрямоване знущання над минулим, за яке всі ми несемо відповідь.
В 1932 році крізь кладовище зі сходу на захід проклали високовольтну мережу, розчавивши могили, які здавна вповзали на горб. Там якраз закінчувалися цивільні поховання і починалися севастопольські. Потім по першому ряду героїв Севастополя протягли Сімферопольську вулицю. Далі ділянка з героями простяглася паралельно цій вулиці до середини цвинтаря, де була раніш Лазарівська церква. А вже вище поховані воїни Вітчизняної війни. Частину їхньої ділянки відтяла вулиця Севастопольська з прокладеною в 1957 році трамвайною колією. Решта поховань, що збереглася, тягнеться від будинку сиріт (колишня середня школа-інтернат №5), котрий пізніше реконструювався на прихисток дітей з вадами мови, і до початку вулиці Чернишевського, яка одна там тільки лежить не на могилах, а на недоторканій землі.
А от будинки на ній, включно з багатоповерховим гуртожитком на вулиці Чернишевського, 1б, контактують із захованнями вітчизняних воїнів. Там же у дворі будинку № 1 є підземні гаражі. Їх будівництву заважала безліч кісток – скільки їх не гребли й не згортали докупи, їх не меншало. Для них віднайшли балку вздовж Запорізького шосе і почали хаотичне переселення останків прямо на її схили. Краєвид не викликав співчуття у дачників – узгір’я над їх будинками висвітилося кістками. Була тяганина з міськрадою. Деяк загорнули.
В 1952-м році починається велике перетворення кладовища на меморіальний комплекс. Склепи в центральній частині парку були такими міцними та непорушними, що руйнувальні бригади (їх чомусь називали опоряджувачами) не справлялися вручну. Гранітні та мармурові плити корчували й пересували бульдозером. Під час цього процесу до могил все щільніше підступали десятки «співчувальників», мародерів-грабіжників. Як тільки з’являлася десь щілина, що вела вглиб могили, вони зупиняли бульдозер і самі перетворювалися на досконалі машини для копання. З ями летіли нагору дошки, кістки, черепи з виламаними зубами, а там, внизу, пекельники душили одне одного за золоті коронки й годинники, хрести та персні.
На терені церкви та в першому колі кругом неї були поховані представники вищого духовенства, наступне коло належало міській еліті, яка навіть купувала місця заздалегідь, на багато років уперед, а потім вже йшла інтелігенція та простий люд. Тож, по мірі наближення копачів до святилища, земна поверхня послідовно застилалася вихідними костюмами, партикулярними сюртуками, а вже потім – парчевим вбранням.
Міліції чомусь не було. Вже навчене хічкоківськими сценами 1932-1933 рр. кладовище, мабуть, не дуже й дивувалося.
Про перенесення могил оголошено було на весь Радянський Союз. По ходу трамвайної колії якийсь чоловік впродовж тижня розкопував могили кількох родичів, доки не повизбирував все до останньої кістки і кудись вивіз. Розкопані трупи севастопольських солдатів легко упізнавалися по георгієвських хрестах, вітчизняні – по відповідних орденах. А тим часом мобілізовані студенти-комсомольці витинали огорожі – литі, ковані, фігурні - капітальні. Все це ставало металобрухтом і вивозилося металургам на переплавку. Кінець кінцем, що тільки могли повалили, розтягли, порозтинали. Потім тим же бульдозером почали з самих периферійних частин згортати все до центру – кам’яні хрести, мармурові плити, обеліски, скульптуру. І все це - у залишки церкви Воскресіння св. Лазаря (Лазаревської) - стіни десь із метр заввишки залишились, де трохи більше. Так створювався величний курган під обеліск севастопольцям. З дешевого підручного матеріалу.
Цей факт підтверджує історик, дослідник міських поховань М. Кавун, який тішиться надією реанімувати щось із збереженого в кургані, в цьому могильнику поховальних атрибутів, слави й безслав’я.
Зі спогадів мешканки Дніпропетровська Калерії Федорівни Маркової початку 60-х років. Її батьки ще до революції були поховані неподалік від Лазаревської церкви, під берізкою. Оголошення в газетах 1954 року про можливість перепоховання останків не заспокоїли - при повному всенародному зубожінні грошей на це не було. А вже йшла розбивка мережі алей та стежин. І тут літня жінка вчащає до кладовища, і днює там, і ночує. Та ще й з останніх грошей пече щось смачненьке, а то і пляшку самогону здобуде. Та все таємно, серед щоденного напівголодного існування родини. Заради здійснення свого плану навіть просила милостиню біля храму. І тільки через декілька років з’ясувалося, чим вона займалася тоді серед похованих могил – улещувала робітників–планувальників, щоб ті проклали доріжки поза материною могилкою під березою. І здійснила свій намір. Відстояла. Щоб ніхто над матір’ю не тупотів.
Донині трапляються нащадки родин, виховані в дусі нерозривного зв’язку з предками. Тітка Марія з Мандриківського спуску, на який спирається парк, працювала там на атракціонах чверть століття. Вона запевняє, що й досі на Паску й Проводи туди приходять люди – до якогось дерева, куща чи іншої, відомої тільки їм ознаки, – пом’янути.
Меморіальний комплекс у первісному (1952 – 1954 рр.) вигляді зберігся й донині. Центральна алея пам’яті, латунні бюсти героїв, земляний курган з обеліском, гарматами та відлитою до сторіччя поховань пам’ятною плитою від вдячних дніпропетровців – існуватимуть довго. Тим більше, що вони зафіксовані в багатьох путівниках, переліках визначних пам’яток тощо. Правда, два елемента комплексу вже встигли відійти виключно до літературно-краєзнавчих джерел – міцна на вигляд монументальна арка при вході до парку виявилася надто нетривкою й зруйнувалася. А чавунна огорожа, що простяглася по обидва боки від неї вздовж трамвайної колії, поступово зникла, секція за секцією. Бомжі відшукали такий пункт прийому металобрухту, що не гребував чавунними орнаментами.
Кілька слів, теж для майбутніх дослідників проблеми, про спорядження парку та розташування його споруд у шістдесятих – сімдесятих роках минулого сторіччя. Все воно вже щезло і, дай Бог, більше не з’явиться.
Ліворуч арки серед заростей бузку знаходився танцмайданчик з металевою огорожею з міцних вертикальних прутин. Оскільки там часто траплялися сварки та бійки, завжди дружинили наукові співробітники та викладачі навколишніх вузів. Та й далі, у хащах, миролюбства й доброзичливості не збільшувалося – переважно збочені студенти мали що ділити із місцевими хуліганами. Різня не була рідкісним явищем.
Нижче у бік Дніпра розмістився дитячий майданчик – карусель з передніми половинами дерев’яних жеребців і високі гойдалки для залякування закинутих у неоглядну височінь дітей та для емансипованих дівчат, які верещали, не маючи змоги утримати задрані догори спідниці. Було навіть «чортове колесо», чи як його там, що по черзі здіймало в небо кабінки – коритця, начеплені на горизонтальні вісі.
Завершувався дитячий куток пісочницями для повзаючого населення, й пірамідальними грибками – навісиками з короткими ослонами – для мам та бабусь. То були, мабуть, єдині виправдані в такім парку споруди.
Праворуч від алеї героїв, за сітчастою огорожею розташувався спортивний майданчик медичного та інших інститутів, повз нього вигиналася стежина і в апогеї своєму притискувала до огорожі дитсадка ґрунтовний туалет з просторими відділеннями для обох статей. Повз нього і далі по периметру парку кожного тижня бігали сотні студентів.
Попід спортмайданчиком містився літній кінотеатр із простими спартанськими лавками, з операторською та касою, віконце якої тьмяніло біля входу. Стіни будувалися на віки – чи не в три цеглини.
Ще нижче, за часів боротьби за тверезість, була збудована пивниця, дуже популярна чомусь серед офіцерів артучилища та наукових співробітників, підламаних долею. Поряд з цією спорудою містився споріднений з нею, теж цегляний, туалет, вцілити в робочий отвір якого спроможні були далеко не всі відвідувачі.
Відтворимо хвилину звичайнісінького існування парку:
Скрегіт металевих суглобів обладнання для дітей, дитячі репети та зойки, виховні крики матерів, тупотіння спортсменів-бігунів, гепання по м’ячу футбольних аматорів, різкі крики буйних п’яниць на тлі коливального гудіння їх тихих балакучих братів. А коли засутеніє, під миготіння і спалахи кіноекрану - гучні голоси Тарзанів, піратів, воєнна стрілянина. У протилежному кінці парку – танці, оркестр, джаз, знов тупіт, стрибки, лайка, ляпаси й хекання, з відтяжкою удари «під дих».
Згадує про «Севастопольський парк з танцмайданчиком і шинком — неодмінними атрибутами пролетарської «культури» і відомий історик та письменник Михайло Слабошпицький.
Мабуть, не про таке вшанування писав Пушкін: «…и пусть у гробового входа младая будет жизнь играть». «Іграть» можна по-різному.
Письменниця Леся Степовичка, яка навчалася у школі-інтернаті № 5 з 1959 по 1967 рік, ділиться своїми спогадами: “Вчитель історії, директор школи М.А. Павлов розповідав нам, що в нашому головному навчальному корпусі, старовинній триповерховій імпозантній будові, раніше був пироговський шпиталь, куди привозили поранених з Криму в середині XIX століття. Товсті цегляні стіни, високі продовгувасті вікна, з яких лилося в школу світло Божого дня, широкі підвіконня, на яких так затишно було сидіти з книжкою на колінах, людяне ставлення з боку вчителів і вихователів до нас, напівсиріт, натертий черговими учнями до лиску паркет, оснащені належними знаряддями класи, бібліотека, піаніно в актовій залі – усе це складало гарну духовну атмосферу, яка супроводжувала дітей протягом вісьми років навчання. Та були і “лякалки”, які псували нам життя.
Наша школа-інтернат була закритого типу, та інколи нас виводили “у світ”, тобто за територію школи, в театр на новорічну ялинку, возили на Азовське море, до Москви, до Криму, тощо. Серед найближчих принадних маршрутів був Севастопольський парк, одразу за парканом нашої школи, і побувати в ньому – була приємна і надзвичайна подія. Та нас не гуляти водили, це було б небезпечно (у класі дітей 25-30 осіб, хтось міг і загубитися). Ми йшли «строєм» під наглядом вчителя, який розповідав про Кримську війну, про героїв Севастопольської битви, зокрема, про нашого земляка Петра Кішку, портрет якого серед інших містився на щиті алеї героїв. Та від якогось дня, приблизно між 1962-1964 роками ми стали боятися ходити до парку. З вікон школи ми побачили у ньому міліціонерів, всюдисущі хлопаки-школярі дізналися, що знайдено труп учора зарізаного чоловіка, прямісінько під парканом, тільки по той бік від школи. Ми, малеча, підглядали у щілинки, як той труп вивезли з парку, але світлий настрій і схильність до прогулянок було назавжди понівечено почуттям льодяного жаху. Далі стало ще страшніше. Хлопці, які були не такі лякливі як дівчатка, навпаки зацікавилися парком і тайком від вихователів ходили туди з лопатками і рили землю. Здобич, яку виривали, вони ховали у газети, або під полою і заривали під деревами шкільного саду. Вечорами тим, хто користувався “особливою довірою”, вони показували свої трофеї: це були черепи, кисті рук і ніг, якісь напівзотлілі черевики, обривки блискучих матерій. Найціннішими знахідками, якими хизувалися хлопці, були хрестики, тьмяні ланцюжки, напівстерті металеві бляхи, зірки на шматках військової форми, тощо. Вони чистили їх і вішали собі на тіло, як прикраси. Черепами лякали “противних” однокласниць. Це тривало, поки одна дівчинка, здається, Надя Ірліна, від страху не втратила свідомість. А потім, прийшовши до тями, не розповіла вчителям, як їй у темнім шкільнім саду хуліганкуваті товариші в обличчя тицяли черепом. Це було вже “ЧП”. Відтоді у школі запанував ще строгіший режим. На спеціальній лінійці заборонили приносити з парку будь-які речі і виходити за межі школи без дозволу вихователя. Речі, які вносилися в школу, ретельно перевірялися на прохідній. Нас виховували в дусі поваги до героїв Кримської війни, поругані кістки яких вимагали достойнішого ставлення і, можливо, перепоховання. Це було зрозуміло навіть дітлахам. У школі за парканом Севастопольського парку росли діти-інтернатівці, без батьківської ласки й гостинців, тут гартувалися майбутні громадяни з міцними нервами. На жаль, на уроках історії нам не розказували ні про поховання на цьому ж парковому цвинтарі жертв голодомору, ні про сам Голодомор 1932-1933 років в Україні”.
Д. Соловей, історик голодомору, в «Голготі України» наводить методи маскування братських могил жертв масових розстрілів 1937–1938 рр., здійснених ГПУ-НКВД: «в парках над зрівняними і утрамбованими могилами побудували гойдалки, каруселі, танцювальні майданчики, буфети, театральні сцени та інші розважальні споруди. Молодь розважалася тут, танцювала, не знаючи, що під її ногами зариті маси закатованих трупів, може, власних їхніх батьків».
Може бути, що це чисто зовнішній збіг, та занадто зловісний. Якщо серед розпорядників розбивки-розташування паркових споруд були задіяні компетентні органи, то вже на базі тільки професійних аналогій вони могли розміщувати танцмайданчик і літній кінотеатр там, де треба. І так співпало, що ці будови в парку знаходились якраз на одній діагоналі, по якій крізь старе кладовище вела дорога до Південного вокзалу. Поряд, як пам’ятаємо, з проваллям. І тоді саме в тих місцях можливо знаходяться могили промколонії та Радлікарні.
Простір парку навряд чи знову забудується до повного стирання зовнішніх ознак минулого. Та все ж краще зараз, допоки живі свідки його «новітньої» історії, зафіксувати й зберегти якнайбільше деталей та подробиць. Якби це робив хтось хоча би за глобальних поховань чи перебудов. На існуючих планах міста кладовище позначене тільки плямою з нечітко визначеними межами. Чорною чи сірою.
Специфічне питання – може, кісткам байдуже струс землі над ними? Чи ще сміливіше – їм до вподоби, коли трамбується їхнє чорноземне середовище, все ж фізичний захист від вікового розпадання, та й геологічний – продовження існування завдяки мінералізації, щось на зразок муміфікації тканин тілесних? Та, мабуть, ми ще не доросли до повного розуміння кісткових думок, і тому у сучасному своєму ставленні до них, кісток, користуємося поняттям пам’яті на адресу їхніх колишніх володарів. І по відчуттю їх підземного існування відновлюємо живі образи наших попередників, предків. Через уяву і пам’ять.
Трансформація кісток у пам’ять докорінно змінює наше ставлення до них. Над пам’яттю вже не загупаєш, не затупочеш, не заверещиш. Вона потребує поваги.
Нагадаємо. Документально підтверджені факти величезних братських поховань замордованих голодом селян на Севастопольському кладовищі (та й не тільки їх) мали б бути відзначені якимось пам’ятним знаком.
Вже в останні роки Цивільпроектом розроблено сучасний план реконструкції кладовища-парку. Він враховує багато побажань і розв’язує низку як історичних, так і естетичних проблем. На жаль, наведені явища в ньому не відображені. Ще не пізно – місто не має грошей на перебудову, та час на доповнення проекту комплексу пам’яткою про безневинні жертви є.
Нині, особливо вночі, парк має такий вигляд, що, якби навколишні вовки надумали заселити місто, то почали б звідсіля.

Автор щиро вдячний працівникам Дніпропетровського обласного Державного архіву та Історичного музею імені Д. Яворницького за інформаційну й людську підтримку.

м .Дніпропетровськ, березень 2007р.


12

© Січеслав 2004–2007