проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
>Яр ПОЛІЩУК
>Євген БАРАН
>Надія ТУБАЛЬЦЕВА
>Богдан ЗАЛІЗНЯК
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Огляди, рецензії, полеміка


Ярослав ПОЛІЩУК,
доктор української філології, професор Краківського університету (Польща)


ІНТРИГА ЛЕВИЦЬКОЇ

Levycka Marina. A Short of Tractors іn Ukrainian, London 2005.
Левицкая Марина. Краткая история тракторов по-украински /
Пер. Валерия Нугатова. – Москва: Эксмо, 2006.


Здавалося б, тільки радіти, коли тема України знову звучить у світовій опінії. Такого спалаху загального медіального інтересу, як восени 2004 року, вже не дочекатись – це однозначно. Та й політичні лідери держави підмочили репутацію своїми недалекоглядними діями протягом останнього часу. А в культурі панують нові-старі стандарти, визначені пристосуванцями-табачниками, через що й Вєрка Сердючка в ролі естрадної примадонни та вкраїнської голубки миру вже не дивує. Країна-Україна не вміє, а, що гірше, й не хоче цілеспрямовано займатися промоцією власних культурних набутків. Якщо хтось з українських письменників, як-от Юрій Андрухович, Сергій Жадан чи Любко Дереш, і пробився на західний культурний ринок, то самотужки й не без зусиль. Держава тим часом продовжує перебувати в дивному сновидінні, їй не до того, аби дивитися на себе у дзеркалі інших. Якщо ж і отямлюється коли-не-коли, то таке дзеркало видається їй зумисне спотвореним (майже за Козьмою Прутковим). На тлі такого упадку варто тішитись кожним незалежним голосом, кожною поважною згадкою, котра актуалізує образ України в міжнародному медіальному просторі. Та ба! Закомплексованість української свідомості й тут себе проявляє.
Сенсаційний успіх роману англійської письменниці українського походження Марини Левицької, який має незвичну, загадкову й трохи провокативну назву – „Коротка історія тракторів українською” (2005), для українських культуртрегерів став чомусь неприємним подразником. Реакція наших земляків на його появу виглядає принаймні чимось незрозумілим, якимось конфузом. Дискусії та звинувачення, що прозвучали щодо роману в українському культурному просторі, наводять на невеселі рефлексії про те, що комплекс меншовартості, успадкований від тоталітаризму, все ще належить до популярних хвороб нашого часу. Долив олії в огонь нещодавно виданий російський переклад роману М.Левицької, що з’явився 2006 року в московському комерційному видавництві „Эксмо” (до речі, в серії, в якій друкуються популярні новинки світової літератури) та, виправдовуючи прогнози видавців, здобув популярність на книжковому ринку. Однак появу московського видання на Україні сприйнято мало не за провокативну акцію з боку сусідів.
Зрозуміла річ: українського перекладу досі бракує, та й перспективи його появи досить непевні, бо досі тривають дебати про імовірну “шкідливість” твору для українців, для іміджу нашої країни. Звідси спокуса потрактувати російське видання як спробу дискредитації України, що, звісно, виглядає вірогідним на тлі напружених політичних відносин останнього часу. Однак переклад популярного англомовного роману, котрий здобув визнання та Заході, то щось зовсім інше, то ж накладати на цю історію політичні стереотипи не годиться. Додамо, що сама авторка, яка з походження є українкою, донькою емігрантів, щиро засмучена такою метаморфозою: вона очікувала від України бодай зацікавлення й прихильності, а отримала переважно агресивне неприйняття та упереджені оцінки критиків.
Нагадаємо, роман являє собою родинну мелодраму, виконану в гумористично-іронічній тональності. Авторка представила емігрантську сім’ю, а також новітню інвазію на Захід наших земляків – в ролі „крутої” та агресивної тернополянки Валентини. Саме на підставі образу Валентини, зокрема його шаржованих рис, українські критики схильні демонізувати роман Марини Левицької. Таке уявлення, звісно ж, поверхове, а проте воно стало досить поширеним. Сама авторка з жалем зауважує: „Мене це дуже непокоїть. Дехто читає лише початок роману і вважає, що Валентина уособлює собою образ типової українки, що було б дуже прикро”. Зрозуміла справа, пересадою виглядає ідентифікування одного з персонажів із загальним задумом роману, тим більше, що цей персонаж не є головним, до того ж, авторка не приховує іронічно-сатиричної домінанти в його зображенні. Проте серед українських критиків уперто мусується саме така точка зору: Валентина, твердять вони, це злобний наклеп на Україну, яку, мовляв, західний обиватель сприймає у світлі негативних пересудів. Часом здається, що в такий спосіб відлунюють задавнені упередження та образи ще з періоду “холодної війни”.
Так, Дмитро Дроздовський, рецензуючи твір у журналі „Всесвіт” (2007, № 7-8), налаштований щодо „Короткої історії...” різко негативно, бо навіть власні пересади інтерпретації чи огріхи російського перекладу ставить у докір авторці. Критик упевнений, що „уявна інтерпретація України в тексті не вдалася, виявилася хибною та образливою”. А для ліпшого переконування читача послуговується не кращого вибору штампами, що однозначно, майже по-сталінськи маркують твір, на зразок „чтиво”, „горезвісна історія”, „твір Левицької зчинив багато галасу в Європі”, „маніпулювання текстом” та подібне. Дивує категоричність суджень Д.Дроздовського, а іноді його словесні пасажі нагадують призабутий жанр фейлетону-доносу. Відтак від формулювань на зразок „чтиво” та „невдала історія” автор переходить до більш радикальних, як-от: „блискучий твір „на замовлення” і навіть, розпалюючись, патетично вигукує: „Хто „проплатив” антиукраїнський проект?” Або – в іншому місці: „Після всіх низькосортних перипетій, описаних у тексті, жалкуєш тільки про одне – що викинув більше тридцяти гривень на це чтиво, насичене авторськими комплексами, психологічними вивертами та історичними фальсифікаціями”. Коментувати таку риторику, очевидно, не випадає.
Водночас інший критик, оглядач інтернетного часопису про культуру „Кут” (http://kut.org.ua) Ксенія Владiмiрова, пов’язує факт російського перекладу роману М.Левицької не з таємними підступами ворогів, а з популярністю теми України в сучасному світі. І, здається, має більше слушності, ніж автор „Всесвіту”. К.Владімірова зокрема пише: „Незалежно від літературних чеснот книги, а книга, безумовно, талановита і яскрава, гадаю, слушно буде зауважити, що перекладено роман про „українські трактори” російською комерційно успішним видавництвом “Эксмо” зокрема на хвилі великого інтересу до України в цілому світі”.
Можна погодитися з Д.Дроздовським щодо недоліків російського перекладу. Справді, у відтворенні суржикового мовлення Валентини (і часом інших персонажів) цей переклад виглядає надто довільним і штучним, але ж мова йде лише про частковий аспект твору. До того ж, це камінець у город російського перекладача, не авторки, котра його не звіряла й не відповідає за його якість. І той факт, що перекладач Валерій Нугатов є харків’янином з походження, тут небагато змінює, бо, ймовірно, автор тлумачення, справді, має дуже мутне уявлення про нашу мову й навряд чи цілеспрямовано її спотворював у репліках персонажа.
У російському перекладі українізми чи, точніше кажучи, те, що В.Нугатов намагається за них видати, мали запрезентувати пласт живого мовлення персонажів. Зауважимо, що в оригінальній версії роману комізм створюється через їхню незґрабну англійську, нерідко зі змішуванням стилів та плутаниною понять. Перекладач не знайшов більш адекватного способу передати цей специфічний мовний колорит, аніж застосувати “мову” Вєрки Сердючки. До речі, К.Владімірова також критикує невдалий переклад реплік Валентини, вважаючи, що це не є ані українська, ані суржик, тільки „неправильна російська”, то ж краще було би знайти інші засоби передачі макаронічної мови, ніж спотворення окремих українських слів та форм, бо це утруднює розуміння змісту висловленого і для російськомовного, і для україномовного.
З іншого боку, про перспективу українського перекладу роману Марини Левицької й досі не йдеться. Таким чином, дискусія ведеться в гірших традиціях минулого. Пам’ятаєте декларації на зразок: „Не читав, але засуджую”? Ніхто не спішить запропонувати твір українському читачеві, аби він сам склав про нього думку. Вважають, проте, що його (українського читача), як дитину, належить тримати віддалік од небезпечних іграшок, які, не дай Боже, можуть його уразити. Мова йде передусім про національні амбіції, адже авторка „Короткої історії тракторів по-українськи” зображує наших земляків у комічному світлі, кепкуючи з їхніх поверхових та ідеалізованих уявлень про Захід. Утім, заради справедливості належить підкреслити, що іронічний усміх супроводжує оповідачку скрізь і завжди. Так що не лише з Валентини вона насміхається, а й кпить із власного батька, сестри, часом із самої себе, з марних страхів та перебільшень власної уяви. Між тим, не ідеалізує авторка й типи корінних англійців, так що неправильно було би вважати, що лише українців вона чинить об’єктами осміяння.
Коментуючи відсутність видавничих пропозицій роману М.Левицької на українському книжковому ринку, київський видавець Л.Фінкельштейн нарікає на складний механізм купівлі авторських прав та непередбачуваність книготоргівлі. Проте сама авторка, як видно, не без слушності, підозрює тут інші причини: „...Українцям не подобається, як вони зображені в книжці. Чи, може, українським видавництвам не вистачає грошей – я не знаю, але це дуже сумно”. Cправді, сумно. Натомість критичні дискусії щодо роману виявляють тяжіння певних національних стереотипів, зрештою, винесених з колоніального минулого, тобто позицію загнаного у глухий кут, що не може повноцінно жити, радіти й сміятися, а лише мусить агресивно боронити своєї останньої позиції.
Це прозраджує справжню провінційність наших сучасних культуртрегерів, які воліють гордовито лаяти переклад сусідів-росіян, але не заходжуватися створити йому розумну альтернативу, видаючи по-українськи. Для них не важить, що „Коротку історію...” нині перекладено майже двадцятьма мовами, що твір відзначено престижними міжнародними преміями; важливі лише уражені національні почуття, котрі унеможливлюють неупереджений погляд на феноменальне мистецьке явище.
Роман М.Левицької, написаний у ключі популярної літератури, простий за формою, але ця простота приховує досить серйозний задум. Легкість форми, в якій переважають дуже динамічні й вимовні діалоги персонажів, тут поєднується з глибиною проблематики, що охоплює широке поле – від невдалої матримоніальної історії понадвісімдесятилітнього старика-емігранта до рефлексії над долею людини в ХХ столітті, епосі катаклізмів, котрі відтискають свій слід навіть на дітях та внуках жертв воєн і репресій. Винесені на перший план комічні ефекти побуту, а також легкий іронічний стиль авторки переплітаються з драматичними мотивами, що їх означує тема минулого. Ретроспекція України, що відкривається у спогадах роду Маєвських, а також у написаному батьком нарисі історії тракторів, є водночас сумна й обнадійлива, а принаймні запрезентована з неприхованою симпатією до цієї землі та її народу. Здається, важко це не помітити уважному читачеві твору. Очевидна річ, авторка не ідеалізує українців, проте й не демонізує їх. Відкриття минулого служить ключем і дзеркалом, в якому герої роману не лише шукають утрачені чи призабуті враження, але й розширюють межі власної ідентичності, пізнають свої сумніви та помилки, зужиті, а все ж наново повторювані психологічні стереотипи.
З огляду на велику популярність роману Марини Левицької належить оцінити той симпатичний і переконливий образ України ХХ століття, який проглядає зі сторінок твору. Він складається з окремих штрихів і проявляється, сказати б, пунктирно в оповідній матерії роману. Проте точність і вимовність деталей – вражаюча. Знайдемо тут і згадку про короткотривалу ейфорію УНР, і про наступні репресії, що не оминули роду Маєвських-Очеретків, і про страшний голод 1933 року, і про повну безнадію війни, і про незносні умови в німецьких таборах праці. Переживши все це, люди мали би вважати себе щасливими. Проте спогади кошмарного минулого обтяжують їхню пам’ять і неодмінно відлунюють у сучасній поведінці. Від минулого годі втекти, його не вдається забути чи цілеспрямовано викинути з пам’яті. Тому-то мама Наді, незважаючи на кпини оточуючих, завжди старанно берегла кожен овоч з власного городу й кожну крихту хліба, бо була певна, що часи голоду коли-небудь знову можуть повернутись і слід бути до всього готовим. Тому-то й старий Микола Маєвський впадає в дитинство, марячи про ідилічно уявлювану Україну та свою допомогу батьківщині (упадаючи в наївну віру такого добродійства, приймає, між іншим, Валентину з її підлітком-сином). Через те саме і його дочка Віра не любить згадувати своє дитинство: вона була дитям війни, на відміну від лагідної Наді, що виростала в мирних, спокійних умовах. Травматичний життєвий досвід, давні кривди та непорозуміння не вдається застувати відносно заможним побутом.
Якщо український читач поки що мусить задовольнятися російським перекладом роману-бестселера Марини Левицької та упереджено-негативними оцінками українських критиків Д.Дроздовського, А.Куркова та інших, то сама авторка, на щастя, не надто цим переймається й пише нові твори. Недавно вийшов у світ її наступний белетристичний проект – роман „Два каравани”. У ньому знову знайшла відгук українська тема, причому цього разу інтерпретована в іншому, серйозно-ностальгічному ключі. Може, цього разу відомій письменниці таки пощастить знайти прихильного читача на батьківщині своїх предків?


12

© Січеслав 2004–2007