проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Дитяча література


Ігор КАЛИНЕЦЬ

Ігор Калинець – автор 17 поетичних збірок. За поезію удостоєний премій ім. Івана Франка (Чикаго), імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка та Міжнародної премії родини Антоновичів. В Україні та за кордоном побачили світ 27 книг, серед яких 7 іноземними мовами. Збірки, цикли та поезії перекладалися 13 мовами.
Поет належить до шестидесятників. З 1972 р. по 1981 р. був репресований і перебував в ув’язненні на Уралі
та на засланні в Забайкаллі. Саме в ув’язненні почав писати для дітей: своєї неповнолітньої доньки Звенислави,
малих небожів Маркіяна та Назара і дітей своїх друзів («Книжечка для Дзвінки», «Дівчинка і квіти», «Пан Ніхто»). Книжечки для дітей, присвячені внучці Ганнусі, написані вже у 1990-х роках у Львові.
Ігор Калинець вважає, що писати для дітей – це насолода, а найвдячніший читач – це діти.


МАРКА З АМЕРИКИ
Із книги «Казки зі Львова»


У секретарки Орисі є свої маленькі радощі. А недавно трапилося щось дивовижне. Однак усе по порядку. Отож, секретарка Орися працювала в міністерській установі, що займалася міжнародними зв’язками. Робота секретарки не зовсім спокійна: завжди приходять квапливі відвідувачі. Без угаву дзеленчать телефони і факси та ще повно всіляких канцелярських клопотів. Жодної вільної хвилинки! Хіба тоді, як директор у від’їзді. До обов‘язків секретарки належало переглядати пошту, розпечатувати листи і вписувати їх до книги. Отут і маленькі радощі: секретарка Орися збирала поштові марки лише з приємності. Бо не була справжнім колекціонером. Вона мала дозвіл від директора відклеювати марки. Потім удома вкладала їх до альбому за країнами, звідки надходили листи. Звичайно, дізнатися про якусь країну із марок можна мало. Значно більше можна довідатися з телевізійних фільмів. З енциклопедій чи путівників. Та от секретарка Орися любила уявляти ті незнайомі світи, дивлячись на марку, мовби на екран телевізора. Інколи їй здавалося, що зображення оживає – сколихнеться, а тоді виростає і виповнюється. Стає об’ємним, як на стереокартах. Воно втягувало до себе – і Орися на якусь секунду опинялася в країні, що була зображена на марці.
«Може, то я на хвильку здрімалася і все це мені наснилося?» – думала секретарка. Вона боялася повірити в таке диво і нікому про нього не розповідала.
Ось яка казка трапилася із секретаркою Орисею. Вона саме відклеювала американську марку: на ній був приморський краєвид з написом «Фльорида» і «50» центів. Звичайно, написано англійською мовою, яку секретарка Орися вивчала, вчащаючи на уроки до однієї старенької вчительки. Всього по одному долярові за годину науки. Задзвонив телефон. Далекий чоловічий голос українською мовою, хоч трохи з акцентом, запитав, чи це Міжнародний центр, а якщо так, то чи отримала листа з Фльориди, в якому йшлося, що з Америки має прийти вантаж із книжками.
– Я буду супроводжувати вантаж, – казав молодий голос. –Називаюся Юрко Закалюжний. Будьте готові до зустрічі. Про все решта – в листі.
– Листа щойно отримали, – відповіла секретарка Орися. – Чекаємо вас.
Голос пана Юрка був дуже милий – здається, секретарка закохалася в нього з першого слова. Але й голос секретарки Орисі був не менш приємним: всі зачаровувалися його ніжним, м’яким і мелодійним тембром. Тому цілком можливо, що і Юркові Закалюжному він запав у душу також відразу, з першого слова.
– Чи я вас побачу у Львові? – запитав він. – Як ваше ім’я?
– Орися, пане Юрку. Я буду на місці. Чекаю вашого приїзду. Щасливої дороги! – відповіла секретарка, трішки збентежившись.
Вона уважно перечитала листа, що був видрукуваний на комп’ютері, але чогось більше про Юрка Закалюжного не довідалася. Цікаво, як виглядає хлопець з таким приємним, як у священика голосом?
Увечері вдома вона вийняла альбом, щоб вкласти марку із Фльориди у вільне віконечко. Але не втрималася від спокуси, аби ще раз не позирнути на марку. Дівчина стала пильно вдивлятися у краєвид, де море, пальма, котедж. Вона навіть боялася собі признатися ку тому, що хоче, аби марка ожила. І сталося те, що часто траплялося, коли Орися заглиблювала свій зір у картинку. Краєвид почав наближатися, втягувати у себе, збільшуючись, набираючи об’ємності. І не зчулася дівчина, як опинилася в іншому краю, – далеко від дому, в протилежному кінці світу.
Був, здається, ранок, плюскотіли лагідно хвилі, свіжий вологий легіт обвіяв дівчину, яка потрапила на цей пляж у зовсім невідповідному одязі. До моря з котеджу йшов стрункий юнак, у шортах. Він здивовано зміряв дівчину і зупинився.
– Гелов, – привітався він і прдовжував англійською мовою. – Звідки ви тут узялися? Я ніколи вас тут не зустрічав.
Секретарка Орися стрепенулася, бо впізнала голос, який чула сьогодні у телефонній трубці – і від цього збентежилася ще більше.
– Та я... тут випадково... приїхала до рідних, з України, – невпевнено відповідала англійською.
– З України! – вигукнув радісно юнак уже по-нашому. – З вашої англійської я відчув, що ви нетутешня. Мені здається, наче я знаю ваш голос. Десь недавно я його чув, чи це можливо?
– Ні-ні! – заперечила дівчина, хоч уже не сумнівалася, що розмовляє з Юрком Закалюжним.
Однак не хотіла признатися, хто вона: бо як розповісти фантастичну історію про марку і про входження у неї?
– Дуже радий з вами запізнатися, краянко. Саме збираюся до Львова. Чи ви не звідти?
– Так, я зі Львова, – не злукавила Орися, – але, подаючи руку, сказала неправду:
– Мирослава.
– Юрко. Дуже приємно.
Вони ще трохи погомоніли. Секретарка Орися довідалася, що він студіює богослов’я у Римі, тобто вчиться на священика. Тепер йому, щоб висвятитися на священика, треба одружитися. Отож, він має нагоду відвідати Україну, можливо, пощастить знайти там, у рідному краї, суджену. Але він дуже бажає познайомитися з «Мирославою». Чи не завітає вона сьогодні увечері до української домівки, що побіля церкви? Як жаль, що він завтра відлітає до Львова...
– Гаразд, – відповіла секретарка Орися, аби нарешті якось спекатися молодика, в якого почала закохуватися. Але треба було якось повернутися додому: вона ще так довго ніколи не входила у марку. Раніше – на якусь частку секунди, що й сама не мала певності, чи це було наяву, чи примарилося, її пройняв страх: ану ж вона не зможе повернутися? І вдома буде паніка, коли батьки виявлять, що кімната порожня. І як отут, на Фльориді, пояснити людям, хай і українцям, що з нею трапилося? Звичайно, їй допоможуть повернутися в Україну, але скільки то буде клопотів, хвилювань, пояснень та й взагалі галасу. Ще у газетах розпишуть про загадковий випадок.
Вона бачила море, що недалечко плескалося, пальму і збоку котедж. Хлопець уже віддалявся, аж поки не зник з її поля зору. Тоді без надуми вона повернулася спиною до краєвиду, який був і на поштівці. І як тільки вона це зробила, то опинилася у своїй кімнатці, у Львові. Секретарка Орися полегшено зітхнула. Альбом лежав у неї на колінах. Вона вклала в альбом марку, на яку вже боялась дивитись.
– Буде мене Юрко шукати ввечері в українській домівці, – засміялася щаслива дівчина. Вона вже навіть не називала хлопця паном Юрком, а просто на ймення. – Але ж здивується, коли незабаром зустріне мене у Міжнародному Центрі.
Тієї ночі їй снилися море і пальма – Фльорида з поштової марки.

м. Львів


12

© Січеслав 2004–2007